Андрій Байцар: Відомі кнайпи та кав'ярні Старого Львова. Фотоальбом

Поміщено 24 давніх світлини!

Німецький письменник-мандрівник Й. Г. Коль, відвідавши Львів у 1841 році, був здивований великою кількістю кав'ярень і кондитерських, і стверджував, що у Львові існують кав'ярні, якісніші та елегантніші за подібні заклади будь-якого німецького міста, зокрема рідного йому Дрездена. «Найкращою каварнею є каварня Вольфа (Wolff), що об'єднує кілька залів, переповнених відвідувачами у кожній порі дня чи ночі»,- зазначав Коль (I. G. Kohl) у своїй книзі Reisen im Innerem von Russland und Polen. Власниками тогочасних каварень були переважно німці — відомі родини Вольфів, Сіберів, Гекслів, Шнайдерів (Wolff, Sieber, Hexl, Schneider).

Віденська кав’ярня (Wiedenska) — була на вул. Гетьманській 16 (сучасний пр. Свободи 12). Споруджена в стилі ампіру за проєктом Матео Брезані. 12 травня 1828 року купець Карл Гартман уклав контракт з магістратом міста та центральним урядом, за яким він безоплатно отримував у власність частину площі святого Духа площею близько 105 квадратних сажнів (зі сторони валів Гетьманських), № 360-m, з правом її забудови, а натомість він зобов'язувався спорудити своїм коштом міську гауптвахту на площі Святого Духа. Для Гартмана, як i всіх його нащадків, місто надало «тимчасове право виду на площу» — а саме зі сторони площі святого Духа мати на фасаді вікна i одні вхідні двері та з умовою, що на будь-яку вимогу міста вони повинні бути замуровані без жодних відшкодувань (за жодних умов не можна було влаштовувати на цьому фасаді в'їзної брами). Вже 1829 року було завершене будівництво і у кам'яниці під конскрипційним № 360-m відкрили Віденську каварню. Після Карла Гартмана 1847 року каварня перейшла у спадок до Климентини з Гартманів (баронеси Рюстель), відтак 1856 року — до її доньки Ірени Рюстель. У 1870 році власність на каварню набули Антоній та Геновефа Сєбери, а після їх смерті у 1893 р. — Францішка Савчинська (до шлюбу Фучс Сєбер Хайнц). В 1880 р. відбулося переобладнання кам'яниці, суттєво змінився інтер'єр.

У дев'яностих роках ХІХ ст. у «Віденській» стояв буфет з домашньою випічкою та відомими на весь Львів «Рогаликами п. Сєберової». Згодом власність на каварню набув Габріель Старк, який врешті її відпродав магістрату міста. В 1902-1903 рр., на замовлення нового власника кав'ярні промисловця Кароля Чуджака художники Ю. Крупський та Францішек Зайховський декорували Віденську в модному на початку ХХ ст. сецесійному стилі. В 1903 р., з боку пл. Святого Духа, до кав'ярні прибудована залізна конструкція літнього павільйону, з роками вона перетворилася на муровану будівлю з терасою. Станом на 1934 рік власником та директором Віденської кав'ярні був п. Блоцький. В 1935 році адреса Віденської кав'ярні позначалась як вул. Гетьманська 14.

У Нафтули — знаходився на вул. Трибунальській (сучасна вул. Шевська 12), іменований за іменем власника закладу Нафталі Тепфера. Заснований у 1852 році. У газеті «Діло» від 17 лютого 1901 року подавалось таке меню: «Печеня вепрова з капустою — 15 корон; сікані легки (легені — П. А.) – 12 крн.; флячки — 12 крн., ніжка теляча з хріном — 10 крн., ковбаска з хріном — 5 крн.; кавяр — 15 крн.; обід в абонаменті — 40 крн. […] Найліпше вино по найтаньших цінах, почавши від 40 корон літра». Постійні гості особливо відзначали флячки: «Якісь 12 корон і, як то кажуть, ґемба в небі». Нічим не поступались знамениті ковбаски, бігос та пільзенське пиво, про котрі у місті ходили легенди. «Нафтула має добрий мід, ось попробуєм — веселіш буде розмова», — сказав Іван Франко Сергію Єфремову під час святкування в закладі. Після смерті Нафталі — його син Міхал (юрист за освітою) з 1901 року перетворив кнайпу в богемний заклад, що став місцем зустрічі музикантів, критиків, поетів з усього світу. Живописці Братковський та Піотровський виконали стінні розписи з краєвидами Львова у залах ресторану, і до них: «потягнулась гордовита дітвора чупринами і гучними голосами». На другому поверсі було відведено спеціальну кімнатку, де збиралась «мистецька еліта» обговорити чергову театральні виставу, концерт або ж книгу.

До кнайпи також частенько заходили такі відомі люди, як письменник Станіслав Пшибишевський, поет Ян Каспрович, австрійський намісник Казимир Бадені, професор консерваторії Станіслав Нев'ядомський. Бували у кнайпі і українські митці, зокрема Володимир Самійленко, Василь Стефаник та Лесь Мартович. У ресторації частою була практика, коли незаможні митці, які не мали достатньо коштів, розплачувались з власником своїми творами. Існує версія, що у кнайпі «Під трьома коронами» справляв своє весілля Іван Франко, але документально цей факт не підтверджено. 1 жовтня 2002 року на вул. Шевській, 12 стався обвал внутрішнього перекриття будинку. Станом на сьогодні будинок знаходиться на реставрації

Ресторація Атляс — знаходилася на розі пл. Ринок, 45 та вул. Гродзицьких (сучасна вул. Друкарська), діючий станом на сьогодні. Розпочала працювати наприкінці XIX — початку XX століття і була найпопулярнішим закладом Львова де збиралась львівська богема. Тут сиділи поруч, пили та сперечалися поети, художники, генерали, професори, священники, скульптори, музиканти та державні чиновники, студенти та актори. Слава про ресторан поширювалась і за межами міста. Ресторан мав фантастичну кухню, а також був школою життя, академією літератури, доброго тону та жарту, місцем конкурсів ораторів і акторів, концертів і диспутів, щоденних та святкових зустрічей.

Є типові львівські вирази, які добре знайомі львів'янам і майже не відомі поза межами Львова, такі як, наприклад «зайти до пана Едзьо». Цей вираз означає, що коли власником ресторану Атляс був Едвард Терлецький — всі хто торгував на площі Ринок, ходили до нього в платний туалет (Власне звідси і пішла фраза «сходити до пана Едзьо», це сходити в туалет. Ресторан певний час діяв і при радянській окупації Львова. В той час його відвідали Бажан, Корнійчук, Десняк і письменник граф Алексей Толстой, який: «Пив-пив, а коли довелося ставати, спробував це зробити і не зміг. Довелося викликати фіакр і везти легковажного графа Алексея Толстого в люлю до готелю Жорж».

Ресторація Райха - знаходилась за адресою пл. Ринок 5. Працювала з кінця XIX до середини XX ст. Власником був єврей Самуїл Райх. Тут збиралась різна інтелігенція, громадські діячі, а також учні гімназій І. Франко, М. Яцків, В. Стефаник, М. Заячківський. Василь Стефаник, приїжджаючи до Львова, одразу йшов до Райха і кликав туди товаришів з редакції «Літературно-Наукового вісника». Якось тут влаштував вечірку Олександр Олесь, який тішив свою компанію жартами замість поезій. Любив випити пиво в цій кнайпі Василь Щурат. Михайло Яцків доволі часто бігав до кнайпи під час роботи в редакції того ж «Літературно-Наукового вісника».

Стався курйозний випадок, коли до Львова приїхала Леся Українка, що зупинялася в готелі Жорж. Яцків надумав зізнатися їй в коханні, але для хоробрості заскочив до Райха і випив там не один стаканчик рому. В такому бойовому настрої рушив з квітами до Лесі, та вона, занюхавши запах рому, Михайла засоромила і квітів не прийняла. Так вернувся розчарований Яцків назад у кнайпу.

Перша кав’ярня «Штука» (“Sztuka”) містилась на одній з найстаріших вулиць середмістя, у кам’яниці (сучасна вулиця Театральна, 10) з багатою історією, збудованій в 1768-1773 рр. архітектором Петром Полейовським.

У 1908 році в будинку відкрилася кав’ярня «Штука», яка прославилася вишуканим інтер’єром.

Під час І світової війни у кав’ярні “Sztuka” функціонувала так звана “дешева кухня” – винахід львівської міської ради та її тогочасного очільника, доктора Тадеуша Рутовського. “Дешева кухня” у кав’ярні “Sztuka” за доступними цінами годувала у військовий час львівську інтелігенцію.

В наш час кав’ярня-галерея під назвою “Штука” розпочала свою роботу у травні 2009 року по вулиці Котлярській, 8.

Шкотська кав’ярня — знаходилась на вул. Фредра 9 (сучасна вул. Білозіра) і діяла з 1909 року. Будівля споруджена за проектом архітектора Збігнева Брохвіч-Левинського. З 1929 року Едуард Шанц, німець за походженням (починав помічником офіціанта в готелі Жорж), взяв в оренду приміщення кав'ярні. Шкотська — мала величезні вікна до самої землі, облицювання каменем, зал кав'ярні був у розписах за мотивами лицарських творів Вальтера Скотта, звідси й назва закладу.

Кав’ярня містилася недалеко від старої будівлі головного корпусу Львівського університету, де він розміщувався в 1851—1920 роках. В 1930-х роках вона стала улюбленим місцем застіль представників Львівської математичної школи. Улям, Штейнгауз, Мазур та інші викладачі Львівського університету та Львівської політехніки збиралися тут, щоб написати та розв’язати чергову математичну задачу.

Безумовним лідером з поміж них був Стефан Банах. Спочатку вони писали формули на столах чи серветках, що дуже дратувало власника закладу. Але, за однією з версій, дружина Банаха (за іншою – один з офіціантів закладу) придбала для них велику записну книгу, яка в подальшому стала відома у світовій науковій спільноті, як «Шотландська книга».

У радянські часи у приміщенні колишньої «Шотландської кав’ярні» містилося кафе, яке часто змінювало свою назву («Варенична»; «Подолянка»; «Десертний бар»), пізніше — відділення банку.

"Десертний бар" у приміщенні колишньої легендарної "Шкотської" кав’ярні був відомий добрими дієтичними стравами. Зараз там розташований банк, а "Шкотську" відновили в бічному приміщенні.

Заклад Якуба Маселки — знаходився на вул. Леона Сапєги (сучасна вул. Степана Бандери 25), що навпроти головного корпусу Львівської політехніки. Відкрився у 1926 році. Дичину замовляли у маєтках місцевих аристократичних родин. Впольовану звечора здобич, переважно вепрів та зайців, вже наступного дня після ловів везли до кнайпи на санях, аби вже на обід подати відвідувачам до столу. Восени в меню регулярно з'являлися фазани і перепілки, начинені різною солониною. У закладі постійно продавались свіжі раки, живі коропи і щупаки. При кнайпі регулярно працювала власна палярня кави без кофеїну фірми HAG. Вина привозили з Угорщини в діжках, а вже на місці господар розливав її у пляшки. При закладі діяла пекарня, де випікали фірмовий «сільський хліб» із чорним кмином на капустяному листі, торти, бісквіти та нугати (перемащені медово–горіховою масою вафлі).

Кожен клієнт міг безкоштовно пробувати вироби фабрики Бачевського і кондитера Залевського, які були торговими партнерами Якуба Маселки. Якуб Маселко першим у Львові запровадив сервіс замовлення товарів по телефону, і їх доставки по домашній адресі клієнта (телефонний номер закладу: 1–16–81). Відтоді, за прикладом Маселка, власники інших престижних кнайп почали проводити телефонні лінії до своїх закладів. Згодом Якуб Маселко віддав кнайпу в оренду своєму працівникові та сусідові Альфонсу Гонсьоровському, який перетворив її на покій сніданковий. У час «перших совєтів» один із нових радянських проректорів Політехніки вкрав ректорського ланцюга у тодішнього очільника цього навчального закладу Антонія Верещинського. Коли встановили особу злодія, проректора звільнили, призначивши на посаду кельнера в кнайпі Маселка. Після цього, і так популярний серед студентства заклад, отримав ще більше відвідувачів. Із початком Другої світової війни заклад припинив своє існування. Сьогодні тут знаходиться піцерія Піца хаус.

Цукерня Залевського, кафе «Снігуронька» та бар «Шоколадний» на вулиці Академічній у Львові.

Одна з найперших у Львові цукерень відкрилася у 1825 році у наскрізному проході між кам'яницею Коритовського (у 1800-х роках — власність Доменіко Андреоллі), що на площі Ринок, 29 та будинком на вулиці Театральній, 12 — це була цукерня швейцарця Домініко Андреоллі.

Цукерня або кондитерська (нім. konditorei, фр. confiserie, пол. cukiernia) — заклад громадського харчування з обслуговуванням офіціантами або крамниця, що пропонує асортимент випічки та десертів, а також фруктові коктейлі, гарячі напої (кава, чай, какао тощо) та сніданки. У таких закладах найчастіше кондитерський цех поєднують з пекарнею або кав'ярнею з морозивом.

Чи не найбільшу популярність мала цукерня, яку Людвіг Залевський відкрив на Академічній, 22, у 1903 році. Будинок № 22 збудований 1852 року за проєктом Вільгельма Шмідта. За радянських часів тут було кафе "Снігуронька".

У 1960-х - 1980-х роках кафе «Снігуронька» (часто згадується як «Снігурочка») було популярним дитячим закладом у самому центрі Львова. Це був класичний «морозиво-бар», куди львів'яни приходили цілими родинами. Найпопулярнішим десертом було морозиво, яке подавали у металевих креманках-«лодочках». Порції були великі, що не могло відвідувачів не тішити. Було дві великі кульки – одну поливали варенням, а іншу – шоколадом. Там морозиво було дорожче, а заклад вважався найкрутішим. Окрім морозива (з шоколадною посипкою, варенням чи горіхами), тут подавали молочні коктейлі, збиті вершки та кондитерські вироби

Ім’я Залевського було візитівкою Львова, його називали “шоколадним королем”. І недарма, адже смаколики з цукерні щодня відправляли до Варшави, Парижа та Відня.

Мєчислав Орлович у своєму путівнику 1925 року локалізує цукерню Залевського під номером 22 на вулиці Академічній. Перебрав Людвіг Залевський магазин у будинку № 10 вже 1930 року.

Кам'яницю № 10 на вулиці Академічній будували за проєктом архітектора Яна Шульца у два етапи. Спочатку, 1887 року, була збудована в глибині подвір'я лазня з басейном - «Купальний заклад Святої Анни». За радянських часів тут була Баня № 2, а у невеликому басейні хлопці з проспекту Шевченка та довколишніх вулиць училися плавати. Тепер тут «Ґранд-клуб "Софія».

У 1892-1894 роках був збудований величний будинок з двома вежами, що виходив фронтом на вулицю Академічну. В оздобленні кам'яниці брав участь відомий скульптор Петро Віталіс Гарасимович, що з 1901 року був викладачем художньо-промислової школи.

Кам'яниця належала спочатку видавцеві Александрові Мільському, а потім відомому адвокатові Володимиру Туцькому, котрий займав для свого помешкання увесь другий поверх і любив у теплі вечори грати з приятелями в карти на балконі.

А що було на партері (першому поверсі) кам'яниці № 10?

«Партерове, дуже велике приміщення мало різне призначення. Спочатку там розміщувався «Крайовий базар» з народними виробами, потім банк, який щодня вивішував біржові курси. Під ним збирались люди, що слідкували за курсами валют. Серед них переважали особи в чорних халатах з ярмулками на голові. Останніми часами опанував це зручне й елегантне приміщення власник найбільшої львівської цукерні Людвіг Залевський, який ту провадив продаж своїх чудових виробів, які щодня перевозили літаками до власної філії у Варшаві на вулиці Новий Світ, 57... Властива цукерня Залевського міститься на дальшому відтинку парної сторони вулиці Академічної під номером 22», - пише у своїх спогадах про Львів 1930-х років Гелена Ольшевська-Пазужина.

У цукерні Залевського пили каву та куштували солодощі Іван Франко, Михайло Грушевський, Юзеф Пілсудський.

«…Мене найбільше вабила цукерня Залевського на вулиці Академічній. Відтоді, по правді, ніде у світі не бачив цукерничих вітрин, оздоблених із таким розмахом. Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювалися декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур із марципану. Якісь великі натуралісти, рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі в мигдалевій масі та чоколяді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові і з кремовою начинкою. Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь галяретку, були витвором цукерничого різьбярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери й скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки – лискучою глазур’ю» (Станіслав Лем, «Високий Замок»).

У 30-х роках в цукерні була рухома різдвяна вітрина пана Zaliewskiego. Ця вітрина завжди була «обліплена» дітьми.

Закрився бізнес “шоколадного короля” у 1939 році. За радянських часів у будинку була кондитерська крамниця (від 60-х років ХХ ст. – “Світоч”). 1972 року у підвалі “Світоча” відкрили бар “Шоколадний”. Зараз там “Пузата хата”, а тоді то був престижний заклад, куди годилося запросити на побачення даму. У “Шоколадці” можна було побачити і відомих спортсменів, і високих чинів міліції або прокуратури, і контрабандистів (хоча останніх більше було у “Вежі” в Стрийському парку”).

Гонорова «Шоколадка» (Львів, якого більше немає: історії від Романа Онишкевича. 2018 р.): «Що стосується інших напоїв, то культовий заклад був там, де зараз «Пузата хата», у підвалі. Він називався «Шоколадка». Це був дуже культовий заклад – там збиралися дуже наворочені люди. Я вже це застав не дуже сильно. Але це вважався одним з престижних барів. Туди було гонорово з дівчиною прийти. Це один із небагатьох закладів у центрі, де подавали справжній гарячий шоколад, а не щось з пакетиків. Навіть нині мало де справжній шоколад можна скуштувати. А ще там можна було взяти справжній львівський лікер, геть не такий, як теперішній. Він був густий, смачний – кавовий або шоколадний».

Тепер у приміщенні колишньої цукерні, яка манила львівську богему, – ресторан швидкого харчування.

Радянські заклади.

Ресторани.

Тепер важко уявити, що наприкінці 50-х – початку 60-х років у Львові було всього три ресторани – всі на центральному проспекті Свободи (тоді просп. Леніна): “Москва” (раніше, перед війною – “De la paix”), “Інтурист” (раніше і тепер – “Жорж”), “Першотравневий” (раніше – “Брістоль”). Плюс два обов’язкові за радянськими нормами ресторани в аеропорті та на вокзалі, де віктувався не тільки пасажирський контингент, але бавилася й цілком тутешня публіка. Культура ресторанів, кав’ярень і добрих харчевень передвоєнного Львова була повністю знищена радянською владою як «буржуазна».

"Високий замок". У 1960-х роках на Високому Замку побудували однойменний ресторан. . При ньому був відкритий перший у Львові гриль-бар. У 1970-х на другому поверсі ввечері публіку розважало вар’єте.

За наступних 15 років відкрили ресторан у новому готелі “Львів”, ресторан і бар “Молодіжний” на Любінській, “пролетарський” ресторан “Червона Рута” на Замарстинівській, де клієнти торгували краденими товарами з ближніх підприємств – дефіцитною кавою в зернах, м’ясом і цукерками.

На початку 80-х відкрили шикарні (за уявленнями того часу) ресторани: “Фестивальний” (1982 р.) позаду університету, з великим баром у підвалі (заклад мав “велику честь” обслуговувати вище компартійне начальство, зокрема у їхньому готелі закритого типу на вул. Глінки), “Під Левом” на площі Ринок та “Дністер” в однойменному готелі.

У будиночку в парку Франка був симпатичний ресторан “Літо” – там зараз болгарське консульство.

У Стрийському парку було аж три ресторани. На верхньому ярусі – “Лебідь” і “Супутник”, а біля ставу – старенький “Зелений Гай”, який у середині 80-х перетворили на добрий гриль-бар.

У Парку культури був літній ресторан із неофіційною назвою “Барабан”, де часто можна було знайти відсутнє в магазинах чорне пиво “Портер”,.

Народна назва "Барабан" причепилася до літнього кафе, що з часу заснування парку стояло на пагорбі ліворуч від центрального входу в Парк культури і відпочинку. Кафе було круглої форми, по периметру розташовані столики, кухня і буфет були в центрі. Але, оскільки воно було дерев'яне, то десь в середині 1970-х занепало. Але бізнес, мабуть, був файний тому, щоб не відновлювати, його спрощену і розширену версію відбудували в іншому місці, ближче до танцювального майданчика колись прозваного "Клітка". Там воно дожило до незалежності і занепало вдруге. Тепер там лише заасфальтований кругленький майданчик (ФБ. Гриць Совків).

У радянські часи в ресторанах і великих кафе грали естрадні ансамблі. Репертуар їхніх пісень затверджувала спеціальна комісія, щоби звучали лише ідеологічно нешкідливі твори. Але коли вже йшла добра забава, то музики за добрі гроші дозволяли собі суттєві відхилення від стандартів.

Вільних місць у ресторанах і великих популярних кафе майже ніколи не числилось. Цю проблему штучно створювали швейцари на вході, щоби на цьому заробляти. Добре було мати знайомого офіціанта (впускав у заклад і знаходив столик), але водночас це було і погано (обраховував без страху).

Бармени для особливих клієнтів, які доплачували до офіційної ціни, продавали дефіцитний товар: цигарки “Мальборо”, “Пепсі-Колу” з Талліннського заводу в скляних 0,33л пляшечках, марочні сорти коньяку, добрі вина та лікери. Деколи мали контрабандні жуйки, лікери чи віскі, які продавали “на чорно”.

Бари. Кав’ярні та кафе.

У 1960-х роках у Львові відновили давню довоєннуа традицію зустрічатись із друзями й вирішувати свої справи у кав’ярнях. Запросити "на каву" — це дуже по-львівському. Хоча до середини 1960-х у Львові кав’ярень взагалі не було. Існували тільки ресторани де жінки без чоловічого товариства не відважувалися навіть заходити.

Від середини 1970-х років почали відкривати досить оригінальні кафе та бари. Деякі бари і кафе відкривали під егідою комсомолу для “культурного відпочинку молоді”. А з кінця 1970-х років пішла хвиля на дуже популярні гриль-бари, де можна було спожити половинку смаженої курки-бройлєра.

Бар "Вежа". Поряд із вулицею І.Франка у старій водонапірній вежі був цілодобовий бар з відеокліпами західних поп-зірок “Вежа” від Гастрономторгу. Його створила і ним керувала знаменита “Соня-Золота-Ручка”, підприємлива і креативна кобіта. Її чоловік Хаїм Гольденберг завідував кафе “Пінгвін”, де робили м’яке морозиво і яке існує дотепер на просп. Свободи. Він був ветераном війни, нагороджений орденами. Але це не врятувало його від засудження до розстрілу за незаконне збагачення. Соню Гольденберг засудили на 15 років, а бар “Вежа” передали до тресту ресторанів, де він поступово зійшов був на пси.

Бар “Вечірній Львів” збоку театру ім. Заньковецької і малесенький бар “Комарик” в приміщенні театру – улюблені місця артистів, які заскакували на каву чи чарку навіть у сценічних костюмах під час вистав.

Бар “Театральний” був з іншого боку цього театру, на двох поверхах там тусувала досить заможна публіка.

Бар “Сайгон” (назва народна) з добрими коктейлями на вул. Скельній. Здається, що назву отримав завдяки специфічному вигляду бармена.

“Десертний бар” у приміщенні колишньої легендарної “Шкотської” кав’ярні на просп. Шевченка.

У цоколі магазину “Світоч” був “Шоколадний бар”.

1973 р. Бар “Кентавр” на площі Ринок. У чотирьох залах наливали шаровані коктейлі, прибалтійські лікери та інший дефіцитний алкоголь.

На початку вул. Грушевського було маленьке кафе, яке називали поміж собою “Інтеграл” — там навстоячки тусували університетські фізики, біологи і геологи. На Бандери свій “Інтеграл” мали політехніки.

“Нектарів” у Львові було два, і розташовувалися вони поряд на вул. Саксаганського. Один – від Гастрономторгу, де наливали каву з коньяком для львівського панства, серед якого був знаменитий “пан Нектарський” – дуже яскрава особистість, доцент “Політехніки” Микола-Ярослав Гнатів. Після виборів 1990-го року деякий час тут зранку проводили неформальні наради за участі нових керівників області.

Другий “Нектар” від громадського харчування був на розі вулиці, з великим гриль-баром.

1979 р. відкрито культову львівську кав’ярню на вулиці Вірменській - "Вірменку" де дотепер каву варять у турочках на піску. В радянські часи це було місце тусування розмаїтих неформалів – художників, поетів, хіпарів. Ці вільні в душі люди пили каву, курячи на вулиці, сидячи на краю тротуару.

Сюди приходила львівська богема та її друзі, таким чином формуючи один із перших у Львові неформальних клубів. Ходити до "Вірменки" стало модно, і сюди йшли навіть просто з цікавости, щоб подивитися і послухати завсідників. Згодом у "Вірменці" можна було знайти і заборонену антирадянську літературу, і самвидав, і обмінятись музичними новинками, або зустрітись з курцями "травки" — залежно хто що шукав. Як не дивно, радянська влада не розганяла цього "клубу", але в андроповські часи тут найчастіше у Львові відбувалися облави у робочий час, обшуковували сумки відвідувачів.

"Акваріум" був відділом кави у гастрономі на протилежному від "Інтуриста" (Жоржа) боці підземного переходу. Величезні скляні вітрини створювали враження, що відвідувачів з вулиці видно, як у акваріумі.

Напроти входу в міськраду було легендарне кафе “Квітка”, яке жартома вважали філією міської влади – тут здійснювалися сотні домовленостей і корупційних оборудок.

На вул. Пасічній було два “комсомольських” кафе – “Юність” із прозорою підлогою танцмайданчика і світломузикою та “Червона гвоздика”, де люди чинно сиділи за столиками.

Навпроти хімічного корпусу Політехніки, на початку вулиці Шептицьких було маленьке кафе, котре, як і слід було сподіватися, називалося «Молекула». Поруч «Унітазу» знаходилася кнайпа політехніків - «П’ять кутів» або «Пентагон». Ця чебуречна і справді має п’ять кутів.

Клуб “Лис Микита” розташовувався у цокольному приміщенні Спілки письменників. Його декілька разів закривали і відкривали знову, бо письменники конфліктували з центровими тусовщиками. У 1989–90 роках це був своєрідний центр демократії, тут засідала Крайова рада “Руху”, планувалися вибори та інші акції, створювалися різноманітні товариства і громадські організації, зокрема Мала академія наук.

Пивбари й пивресторани.

У величезних підвалах Львівського пивзаводу знаходився пивний ресторан “Колос”. Інтер’єри чотирьох залів гарно оформили за участі Львівської академії мистецтв. Підлога цього закладу досягала позначки 8,2 м нижче рівня землі. Ресторан був далеко від центру міста і тому не здобув належної популярності.

Користувався популярністю фірмовий пивресторан “Янтар” на Ботвіна (нині Куліша).

Культовий пивбар у 1960-х - 1990-х рр. «Під Вежею» на Братів Рогатинців, 32 (тоді Комсомольській). Заклад народ називав «Баварією». Він розташовувався у напівпідвальному приміщенні, де збереглися залишки середньовічної оборонної споруди.

На першому поверсi кава й лiкери, а в пiдвалi пивко! 100 гр. кави + 100 гр. коньяку = 2 руб.; черга на 30 хв.

Тут за столиками навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і риби, переважно молодь; можна було зустріти і студентів, що тут же при гальбі пива писали курсові, в обідній час підземелля окуповували студенти «Політехніки», що мали поряд на Ватутіна (нині Князя Романа) військову кафедру. Часто тут можна було зустріти й студентів з «універу» й Поліграфічного.

Там у підвалі стояли дубові столи, пиво наливали в бокали. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки. Дим від сигарет «стояв» стовпом. Люди йшли туди і брали з собою тараньку а дехто «чекушку» горілки, бо казали, що «пиво без горілки – гроші на вітер». Саме пиво було не погане, але кращого на той час і не було.

У напівпідвальному приміщенні будинку є залишки стін та бастеї міських укріплень XIV-XV ст. Фортифікаційна споруда доби готики - одна з 16-ти бастей зовнішнього кільця оборонної стіни середньовічного Львова (розібрана наприкінці XVIII ст.). Була розміщена у південній частині східного прясла муру. Виявлена у 1906 р. Півкругла, мурована з каменю споруда.

Тепер це паб «Під вежею». Наливають розливне пиво від вітчизняних та чеських пивоварів (більше 7 сортів, а також фірмове «Вежа»).

З пивбарів можна згадати ще “Мюнхен” (неофіційна назва) на вулиці Франка біля “Прусса-пляц”, «Ґрюндік» на Ґрюнвальдській біля “Політехніки”.

«Ґрюндік» був улюблений пивбар студентів Політехніки і студентів-географів Універу, які до 1985 року проживали неподалік в гуртожитку №2 на вул. Пушкіна. Мабуть саме тут у часи горбачовської перебудови народилася ідея однієї з перших львівських неформальних газет «Ґрюндік». Вона випускалася на ксероксі під чудовим гаслом: «Менше піни - більше пива»

Крива липа. У радянські часи проїзд Крива Липа слугував звичайним прохідним двором, тоді там торгували пивом і пиріжками («тушнотиками»). Навколо самої липи був павільйон де продавали пиво на розлив. За Горбачова в період «сухого закону» (1986-1990 рр.) тут інколи треба було простояти в черзі й годину. До однієї гальби пива зазвичай ми (студенти) брали 2-3 тушнотики, а коли випивали по дві гальби — тушнотиків з'їдали 4-5, інколи значно більше.

Тут біля липи навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і пиріжків. Часто тут можна було зустріти студентів з «універу» й інфізу. "Публікала" була різноманітна — від «бомжів» до професорів. Інколи сюди навіть «забігала» творча інтелігенція: художники, артисти, письменники і т. д.

Пиво наливали в гальби. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки.

З історії. Теперішня назва - проїзд Крива Липа з'явилася у 1992 році. Назва походить від давньої липи, яка до нашого часу росте на території провулка у центрі двору. Дерево залишилося від колишнього ботанічного саду Маєра.

Проїзд Крива Липа має досить тривалу історію. Вона розпочалася із 1895 року, коли збудував пасаж власник «Гранд-готелю» Єфраїм Гаусман. Ансамбль пасажу створювали будівлі, які були зведені у стилі історизму та неокласицизму. Він був відкритого типу та мав виходи на теперішню вулицю Дорошенка та на вулицю Січових Стрільців.

У той час львівські пасажі, що були на центральних вулицях, були популярними. Там представляли для відвідувачів відомі торгові марки, зокрема, були найкращі товари.

Назву пасажу змінювали декілька разів. У 1942 році окупаційна влада перейменувала пасаж Гаусмана на Дурхляс, що з німецької означає "прохід, галерея". Ця назва була впродовж двох років, а згодом вирішили повернути історичну назву вулиці. Однак у 1950 році знову придумали чергову нову назву. Тоді назвали провулок - Жовтневий проїзд на честь більшовицького перевороту в Петрограді у жовтні 1917 року.

У горішній частині Парку культури був демократичний пивбар “Кафедра“ і «Деканат», такий самий павільйон при вході до парку.

Студенти Політехніки збиралися в «Унітазі» - пивничці по вулиці Японській. Назва походить від розташованого неподалік магазину сантехніки.

"Забігайлівки".

"Забігайлівки" лагідно називали "чайними", бо замість чаю там пролетарі пили "чорнило" (кріплене вино). У ті роки з’явилось дешеве вино низької якости (плодоягідне, у народі — "плодовигідне"), яке дуже легко виготовляли. Вагони-цистерни з підгнилими яблуками заганяли в тупики й вони там стояли доти, доки відбувався процес бродіння. Потім, майже готове, так зване вино везли на завод, де його залишалось розлити у пляшки.

«Пончикова» (“Утро Родіни“) біля Галицького базару. Відкривалася раніше будь-якого магазину о 6 год. 30 хв. Павільйон пиво на вокзалі відкривався в 6 год. То був топовий серед "синяків" заклад, загнувся разом з епохою.

ДЖЕРЕЛА:

* Кнайпи Львова у радянські часи. Фотографії старого Львова. 2023.

* Юрій Охріменко. Кнайпи моєї юності

* “Шоколадний король” Львова, львівські цукерні та ресторани. Фотографії старого Львова. 2014 р.

* Ілько Лемко. “Львів 1970-ті: русифікований побут, рибний дефіцит, ковбаса 4-х сортів, цигарки Marlboro і тотальна мода на джинси. 2023 р.“

* Ілько Лемко. «Коли є «все» не для всіх, зате є джинси, «довгі патли» і жовто-сині трамваї. Побутові хроніки Львова: 1960-ті. 2023 р.».

* Ігор Мельник. Ще раз про вулицю Академічну. 2007 р.

*FB Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

*FB Ретро-Львів

*FB Гриць Совків (The Gryć)

1892 р. Віденська кав'ярня

Кав'ярня в театрі Скарбека (орієнтовно 1900 р.)

Популярна серед художників і письменників кав'ярня "Монополь" (1902-1912) в будинку Понінського. Будинок знесений в 1912 р. (сьогодні пл.Міцкевича, 8)