Все моє дитинство пройшло на вулиці, в розвагах та іграх з товаришами. Більшість батьків у ці роки навіть не здогадувалися, чим займаються їхні діти після школи, оскільки всі старші мали буквально з ранку до вечора працювати на роботі. Тому діти у вільний час були надані самі собі та знаходили дуже “цікаві” заняття.
Приходячи зі школи, ми закидали портфель у кут і швидше на вулицю. Ну, або намагалися швидше зробити домашнє завдання і знову ж таки на вулицю, будь-що-будь пограти. А ігор було безліч.
Сьогодні ці ігри забуті геть-чисто, вони практично пішли в небуття, поступившись місцем новим «формам дозвілля». Сьогоднішні діти свій вільний час проводять не на вулиці, не бігаючи, не лазячи по деревах та дахах, не в підворіттях, а або в інтернет-кафе та ігрових комп'ютерних клубах, або сидять удома, уткнувшись у той же монітор. У нас же, напевно, все-таки на щастя, комп'ютерів на той час не було. І ми поспішали надвір, на вулицю, до друзів, — бігати, як тоді казали. Слово “бігати”, в ранньому моєму дитинстві було синонімом слова “грати”.
Ігри нашого дитинства поділялися на чисто хлопчачі, чисто дівчачі та спільні. У пацанів, до певного віку, головна гра - це гра у “війну” або “війнушку”. Залежно від останнього переглянутого фільму це були або битви мушкетерів, або «наших» і «німців». “Німцями» звісно, ніхто не хотів бути, тому кидали жереб. Зброя дворової армії була різноманітна, від саморобних пістолетів і автоматів до, купленого батьками у винниківському «Універмазі» майже справжньої на вигляд зброї, що стріляла пістонами. Пістони були як поодинокі, так і згорнуті в рулончики для автоматичної стрілянини.
Рогатка була практично у будь-якого школяра. Вони відрізнялися лише “модифікацією” та “снарядами”. Класичні вирізалися з товстої гілки з розвилкою. Також потрібен був широкий сірий джгут із домашньої аптеки та шматочок шкіри. Скріплювалося все це мідним дротом або ізолентою. Стріляла такою рогаткою галькою, дрібним камінням та кісточками від фруктів. Попадання було досить сильним і могло навіть розбити пляшку з-під шампанського з трьох метрів. Якщо ненароком потрапляли в людину, то в неї залишалися гематоми.
Коли вже були в старших класах то дехто з хлопців робив вже справжні самопали. Спеціалістами класними по їх виготовленню були — Богдан Гаврада й Володя Комендяк. З самопалів переважно стріляли на Великдень.
Катання всередині шини. Майже всі хлопчики тих років каталися всередині шин від авто. Найкрутішими вважалися шини від трактора «Білорусь» та вантажних машин типу «Урал», «ЗІЛ» та «КАМАЗ». Суть гри полягала в наступному — дитину, що сиділа всередині шини, котили не тільки рівною дорогою, а й могли спустити з гори. Тут, як кажуть, коментарі зайві.
Ножички. У це складно повірити, але практично кожний хлопець мав особистий складний НІЖ. І діти любили грати у дивну гру під назвою «Ножички». Суть її така - малювалося коло. Гравець кидав ніж і де він встромлявся в землю, то там замальовувалась «захоплена» територія. Якщо не встромлявся, то ніж переходив до іншого гравця. Гравець, який не зміг встояти на своїй території, програвав. Переможець – той, хто залишився один у колі. Іноді в розпал гри ножики могли прилітати в ноги гравців, що було дуже травмонебезпечним.
Грали в «Пекара», «Слона», «жмурки-хованки», «класики» і т. п. Дівчатка часто грали в «Резинку».
Стрільба з лука. Для більшості дітей все починалося з саморобних луків, натхненних фільмами про індіанців або Робіна Гуда. Луки ми робили з ліщини. Тятивою слугувала звичайна білизняна мотузка або товста жилка. Стріли теж майстрували з рівних гілок ліщини. Для стабілізації використовували пір’я птахів або просто робили надрізи. В універмагах продавалися пластмасові дитячі набори (лук та стріли на присосках), які коштували близько 1.30 рубля, але стріляти нам хотілося із «справжні» «індійських» луків.
«Гонки» на роверах. Звичайно, ганяли вулицями на роверах, а у кого не було, то на саморобних самокатах, замість коліс у яких були сталеві підшипники. Ганяли просто для розваги чи влаштовували велогонки. Переважно в лісі «Діброва». А інколи ганяли по Кільцевій дорозі. Виїзджали з Діброви на трасу, і зверху в низ (в сторону Чишок) «без рук» на роверах, тобто руками за руль не трималися.
Ігри з м'ячем. А скільки чудових ігор із м'ячем було на той час. Наприклад, вже не пам'ятаю як, називалася, потрібно було підкинути м'яч вгору і поки він у повітрі всі розбігаються якнайдалі, а коли ведучий його ловив, говорив - «стоп», всі застигали і він повинен був потрапити м'ячем у кого - не будь, якщо влучав, ведучим ставав той, у кого потрапили. Якщо не попадав, все починалося спочатку.
Якщо компанія була досить велика, могли грати у «вишибали». Двома рисками, крейдою, обмежувалося велике ігрове поле, по обидва боки вставали два гравці, завдання яких вибити м'ячем когось, з гравців, що кучкуються всередині майданчика. Гравець, якого вибивали, вибував із гри. Але його могли «врятувати» його товариші, для цього їм треба було спіймати м'яч руками. Ловити м'яч можна було лише на льоту. Хто впіймав м'яч від землі – вибував.
Спорт, безумовно був присутній у нашому дитинстві та підлітковому віці. У нас був чудовий вчитель фізкультури, – Володимир Петрович Степанов. Він зробив у нашій школі чудові команди: волейбольну, гандбольну і баскетбольну. У них грали хлопці 8-10 класів. У 1980-1983 роках ми вигравали чемпіонати (або були призерами) Червоноармійського району, навіть і міста Львова. Кістяк шкільної команди переважно складали хлопці з мого класу — Михайло Борисов, Ярослав Пазина, Віталій Хорт, Андрій Блонарович, Юрій Друздюк, Андрій Байцар...
Але все ж таки улюбленою грою був футбол. В нас на «Розлавці» ми грали футбол весь день. Пізніше проводили змагання з пацанами із «Загороддя». Футболки старалися купляти жовтого кольору, труси - синього (кольори національного прапора). Суддею в нас часто був пан Остап Лепак, палкий прихильник футболу.
Коли львівські «Карпати» виграли Кубок СРСР в 1969 році — футбол став ще більш популярним.
Але грали не тільки на вулиці, в школі теж, і на перервах, а іноді і на уроках.
На великій перерві, якщо дозволяла погода, пацани грали у досить жорстку гру “коні – лицарі”. На подвір'ї школи влаштовувалися лицарські турніри. Розбивалися на дві команди, всередині команди, своєю чергою розбивалися за допомогою жереба, на коней і вершників, вершники сідали верхи на менш щасливих партнерів і починався бій. Завдання збити вершника з коня. Перемагала команда, в якій залишався бодай один не скинутий вершник.
Ну, а якщо траплялася негода, дощ чи сльота, грали вдома. Настільних ігор також було багато. Збиралися в когось вдома і грали. Окрім класичних шашок-шахів, яким ми теж приділили деякий час, були різні тематичні лото, зоологічне, ботанічне тощо.
Були ігри з фішками та кубиками. Кидаєш кубик по черзі і рухаєш фішку на стільки кружечків, на скільки випав кубик. Таких ігор була величезна різноманітність, на різні теми.
Такі настільні ігри як футбол або хокей були тоді страшним дефіцитом, але дехто з хлопців їх мав і ми бувало влаштовували цілі турніри.
Можна було грати і одному, для цього існували різні набори конструкторів на кшталт «Юний конструктор», «Юний хімік», «Юний фізик».
Приходила зима, і ігри ставали іншими. У моєму дитинстві зима була “нормальною”, снігу випадало чимало. Принаймні ми встигали вдосталь і на ковзанах побігати, і з гірок покататися і сніжками покидатися. Часто зимові канікули продовжувалися через епідемію грипу, оголошувався карантин до нашої радості і ми продовжували грати в хокей, кидати в дівчат сніжки, чіплятися ззаду за автомобілі і ковзати покритому льдом асфальту.
Немає коментарів:
Дописати коментар