неділя, 30 червня 2019 р.

З історії м. Винники. 30 червня 1941 р. українські повстанці зайняли Винники



30 червня 1941 р. українські повстанці (ОУН) вийшли з лісу й зайняли с. Чижиків, у якому поповнили особовий склад свого загону ще 41 бійцем із підльвіських сіл: Гаї, Дмитровичі, Чижиків, Підсоснова. Сотня партизанів озброєна двома кулеметами, рушницями, гранатами та револьверами зайняла містечко Винники, а потім, перетнувши фронт, вийшла на зустріч передовим німецьким частинам у Білці Шляхетській.



понеділок, 17 червня 2019 р.

Карти "Europa Regina". Україна це - Скіфія та Русь, Росія - Московія. 1537 р. Йоганнес Путч. 1544 р. Себастьян Мюнстер. 1581 р. Генріх Бюнтін

        1537 р. Йоганнес Путч (Johannes Putsch; 1516-1542), німецький картограф, математик, поет опублікував карту "Europa Regina". На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.
       Ця алегорична карта являє собою Європу у вигляді (жіночої?) фігури; в колекціях і каталогах її зазвичай називають «Europa Regina» (Королева Європа), але можна зустріти й назви типу «Карта Європи в вигляді фігури», «Європа у вигляді Діви», «[Безіменна] карта Європи» і т. д. Швидше за все, автор карти надав Європі форму тіла і риси обличчя якійсь персоні, що  царювала в цей період. Деякі дослідники припускають, що на карті, можливо, зображено не жінку, а Карла V, імператора «Священної Римської Імперії», іспанського короля (тому Іспанія і є «головою» і короною). На карті поміщено назви близько 20 держав, але відсутня Туреччина (в районі Константинополя позначена Греція). Між Балканами й Карпатами позначена Болгарія (румунські землі в складі Болгарії; таку велику територію Болгарія займала у XII ст.). Дослідник Йордан Табов висунув гіпотезу, що дана карта показує політичну ситуацію в Європі в останній третині XII ст.
1544 р. Себастьян Мюнстер (Sebastian Münster; 1488–1552) німецький вчений видав у Базелі «Cosmographia» (Космографію), в якій друкувалися карти Птолемея. Ця монументальна праця поєднувала в собі інформацію з історії та географії, астрономії та природничих наук, а також культурні, політичні та побутові відомості. На її підготовку пішло близько 20 років. Після смерті Мюнстера в 1552 р. його «Космографію» продовжували доповнювати й перевидавати Генріх Петрі та його син Себастьян до 1628 р. «Космографію» видавали з 1544 р. по 1650 р. (46 перевидань шістьма мовами).
У «Cosmographia» було поміщено карту «EUROPE. Münster, S., Europa dasein drittheil der Erden, nach gelegenheit unsern zeiten (on verso, within wide woodcut figurative border): Neüw Europa. Es hat Ptolemeus nit sunderlichen Europa[m] beschriben... Basel (Henricpetrina)» (Europa regina). Europa regina– карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. Піренейський півострів утворює короновану голову королеви, а Богемія – її серце. На карті українські землі позначено як SCYTHIA (Скіфія). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.
       «Cosmographia» 1544 р. містила карти на яких показані українські землі: «EUROPE. Münster, S., Europa dasein drittheil der Erden, nach gelegenheit unsern zeiten (on verso,within wide woodcut figurative border): Neüw Europa. Es hat Ptolemeus nit sunderlichen Europa[m] beschriben... Basel (Henricpetrina)» (Europa regina), «POLONIA ET VNGARIA XV NOVA TABVLA», «TABULA EVROPAE VIII», «VON DEM KÖNIGREICH POLAND Das In Sarmatia auch begriffen wirt sampt andern laendern diesem königreich zügehörig», «REGNI POLONICI...» та ін.
    1581 р. Генріх Бюнтін (Бантіус, Бантінг; Heinrich Bünting; 1545-1606) протестантський богослов, географ та літописець видав книгу «Itinerarium Sacrae Scripturae» з образними емблематичними ілюстраціями. В «Itinerarium Sacrae Scripturae було поміщено карту «Europa regina». «Europa regina» - карта-картина де європейський континент зображений у вигляді королеви. Європу показано у вертикальному положенні. На карті українські землі позначено як RVSSIA (Руссія, Русь). Територія теперішньої Росії на карті – Moscovia.

 

ЛІТЕРАТУРА

Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.
 
1537 р. Йоганнес Путч
1544 р.(1570 р.). Себастьян Мюнстер 
1581 р. Генріх Бюнтін


До питання вивченості картографування українських земель

Виникнення карт засвідчує існування певної цивілізації, суспільства, що займали значну площу і потребували візуалізованого знання про неї та навколишню територію. Тому первісно нинішня територія України фігурує як об’єкт зацікавлень інших народів та держав і з’явилася на картах ще за античності.

Оригінальною пам’яткою картографії є зображення частини території України на щиті римського воїна, знайденому в місцевості Дура Еуропус біля р. Євфрат на території сучасної Сирії, III ст. На вцілілому фрагменті щита показано узбережжя Чорного моря на північ від Одесоса (сучасна Варна).

Біля позначення міст (зображення  будиночків) чітко читаються назви: Тіра і Херсон[ес], між ними вміщено Боріс[тен] – Ольвію. Назву наступного за Херсонесом міста можна прочитати як Арт[абда] – «Семибожна» (одна з назв Феодосії). Дунай показано у вигляді двох ліній, що впадають в Чорне море. Вони підписані як Істр та Даноубіс [тен] [Трубчанінов С. В. Історико-географічні  дослідження. Кам’янець Подільський : Оіюм, 2008].

Одним із найдавніших картографічних зображень всієї території  України є так звана Таблиця Певтінґера (Певтінгерова таблиця;Tabula Peutingeriana) – пізніша копія римської дорожньої карти, що була укладена космографом Касторієм приблизно у другій половині IV ст.  На карті  зображені Чорне й Азовське моря, гирла Дунаю, Дніпра та Дону, Карпати (Alpes Bastarrice), а також розселення різних племен  (роксолани-сармати, бастарни, савріки, меоти, венеди.

У географічній та картографічній традиції українські землі часто називали Кімерією, Сарматією Європейською, або Скіфією. Для географів та істориків існували ще й «Азійські» Скіфія та Сарматія. Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня), у значенні «ближча». На більшості географічних карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я позначалося як Cimmeria, Scythia Europaea, Parua Scythia, Sarmatia, Ruthenia, Russia, Cumania, Commania та ін.

Рукописні креслення, плани, замальовки певних місцевостей, окремих міст України відомі вже із Середньовіччя. Назва «Русь» з’явилася вже на англійських Солійській та Герефордській, північнонімецькій Ебсторфській, ісландській картах (XIIXIII ст.). Морські навігаційні карти XIIXVII ст. (портолани) з позначенням узбережжя, морських румбів, напрямків вітрів досить точно передавали берегову лінію всього Чорного та Азовського морів, надавали відомості про народи та держави на їх узбережжі.

До кінця XIV ст. книги та карти  розмножувались  рукописним способом. Перші друковані карти були ксилографіями, тобто  гравірувались на  дереві (1472 р., Ауґсбурґ; 1475 р., Любек).  Наприкінці XV ст. в Італії виникло гравіювання на міді. Центрами картодрукування  були  відомі  друкарські  міста  (Ауґсбурґ, Нюрнберг, Базель, Флоренція, Болонья, Рим, Венеція, Страсбурґ, Амстердам,  Антверпен). 

У середньовіччі територія України відображалась на багатьох картах Європи, які виготовлялися для різноманітних видань "Географії" К. Птолемея. У 1466 р. Н. Германус відновив карти К. Птолемея.

Уперше українські землі були відображені на друкованих картах в 1477 р. в Болонському виданні "Географії" К. Птолемея (тираж 500 примірників).  Карти були підготовлені способом мідериту Н. Германусом та видані Філіппо Бальдуіно.

1477 р. Карта «Сарматія Європейська». На карті написи – Sarmacie in Europae, Sarmacia in Asia Pars. Масштаб карти  приблизно 1:5 700 000.

1477 р. Карта «Сарматія Азійська». На карті написи – Sarmatiae Pars in Europa, Sarmatia in Asia, Scythie Pars.  Масштаб карти  приблизно 1:5 700 000.

Його вплив можна помітити в багатьох надрукованих пізніше картах і атласах, таких, як Римські видання Птолемея 1507 р. та 1508 р., Стасбурзьке 1513 р. та ін.

У наступному, римському виданні (1478) поміщені «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula) та «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). «Восьма карта Європи» входила до всіх видань «Географії» аж до 1730 р. включно.

1478 р. Рим. «Восьма карта Європи» (Octava Europe Tabula). На карті напис – Sarmatia Europae.

1478 р. Рим. «Друга карта Азії» (Secunda Asiae Tabula). На карті напис – Sarmatia Asiatica. 

У ХVІ ст. з’являються численні нові карти – tabula moderna (сучасні карти), авторами яких були знані картографи світу: Бернард Ваповський, Себастьян Мюнстер, Герард Меркатор, Вацлав Гродецький, Йодок Гондій, Віллем Блау, Томаш Маковський, Ісаак Масса, Зиґмунд Герберштайн та ін. Зображення території України на стародавніх картах відповідало тогочасним уявленням західноєвропейських картографів про наші землі. Тож і не дивно, що деякі з карт мають неточності та помилки при зображенні тих чи інших географічних елементів.

Відносно модерних карт становище ускладнюється тим, що, відбиваючи птолемеївські традиції, вони мають характер мішаних історико-географічних карт – на них співіснують дані кількавікової давнини (відомі з «Географії» Птолемея) з новішими відомостями. Така еклектичність властива й картографії України, яку західноєвропейські картографи вважали межею цівілізованого світу. Територію України навантажували об'єктами і ономастикою різних хронологічних нашарувань [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988]. 

За даними Ярослава Дашкевича кількість відомих карт України ХІV–ХVІ ст., враховуючи варіанти, досить значна, їх не менше 220 (біля 120 морських, решта – модерні) [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988]. 

Середньовічна карта – не лише пам'ятка з певним графічним і ономастичним навантаженням. Важливий елемент карт – це пояснювальний  текст (експлікація) до них, легенда, масштаб, рисунки. Вони поширюють можливості використання карт в географічному (особливо при напівпейзажних картах), етнографічному (малюнки, що зображують одяг і побут мешканців, їх знаряддя праці, транспортні засоби), метрологічному (лінійні масштаби з різними одиницями вимірювання), геральдичному (малюнки гербів, флагів), природознавчому (зображення фауни,  флори), графічно-прикладному, історико-друкарському, філігракологічному та ін… Варто пригадати влучне зауваження А. фон Гумбольдта: «Географічні карти відбивають більше чи менше обмежені погляди і відомості того, хто їх виготовив, а не відбивають тогочасний стан відкрить. А те зображення, яке ми бачимо на карті (особливо, якщо це стосується ХІV, ХV і ХVІ ст.), це звичайно суміш перевірених фактів і безпідставних припущень, які вважали фактами» [Дашкевич Я. Р. Україна на картах ХІV – ХVІ ст.: Стан і проблема дослідження // Історико-географічне вивчення природних та соціально-економічних процесів на Україні. 1988].

Значним джерелом для з’ясування середньовічних уявлень про українські етнічні землі були загально географічні атласи XVIXVII ст., що з’явилися вже у друкованому вигляді.

Серед відомих на сьогодні картографічних джерел, виготовлених за допомогою географічної зйомки, визначення координат, застосування спеціальних інструментів, — карти Б. Ваповського, С. Мюнстера (XVI ст.), Г. де Боплана 1-ї пол. XVII ст., на яких позначена Русь-Україна. Саме на їх основі було створено перші друковані українські карти й плани XVII ст. (плани Києва у «Тератургімі» Атанасія Кальнофойського 1638, «Києво-Печерському патерику» 1661).

Історична картографія — спеціальна географічна та історична  дисципліна, яка займається вивченням, створенням і використанням історико-географічних карт та атласів, а також дослідженням стародавніх картографічних зображень.

Старовинні карти із зображенням українських земель почали використовуватися в українській історіографії ще наприкінці XVIII – на  початку  XIX ст.

Українські географи, історики та етнографи другої половини XIX ст. широко використовували картографічні матеріали як ілюстративний матеріал для своїх студій, однак історико-географічні та історичні карти в той час не виходили окремим виданням.

Український і російський історик та археограф Д. М. Бантиш-Каменський(1788—1850) як додаток до 4-томної «Історії Малої Росії...» у 1830р. опублікував російський переклад Генеральної карти України Ґійома Боплана.

Першим з українських вчених Галичини почав розробляти історичну картографію професор історії Львівського університету Ісидор Шараневич (1829–1901). Головним предметом його досліджень було Галицько-Волинське князівство та західноукраїнські землі XV–XVIII ст. У своїх працях він широко використовував архівні фонди і на їх основі досліджував історичну топоніміку — старі назви поселень, давні шляхи, назви гір, річок, урочищ тощо, вважаючи їх важливим допоміжним історичним джерелом. Першою його працею і першою «ластівкою» західноукраїнської картографії була карта «Львів за часів панування руських князів», вміщена в книжці «Стародавній Львів» (Львів, 1861). В «Історії Галицько-володимирської Русі» (Львів, 1863) Шараневич дав карту «Галицько-володимирська Русь і її важливіші місцевості до року 1453». Автор поставив своїм завданням точно визначити всі старовинні поселення на цій території, не тільки згадані в літописах, але також відомі із тогочасних документів. Свої погляди на значення топоніміки Шараневич виклав у праці «Исследования на поли отечественной географии и истории» (Литературный сборник, изд. обществом Галицко-русской Матицы, 1869), до якої додав карту «Картина земель перед і за Карпатами з погляду на старовинну комунікацію народів». Це була цікава спроба відобразити карпатські шляхи і переходи, відомі у середньовіччі. У дослідженні «Критичний погляд на історію карпатських народів» (Львів, 1871), опублікованому німецькою мовою, знаходимо карту «Карпати у стародавні віки» та перерисовану частину Пейтінгеріанської карти [Крип’якевич І. П. Історична  картографія у Західній Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267].

На початку 60-х років XIX ст. історичною картографією займався також педагог і письменник-популяризатор Василь Ільницький (1823—1895), який виготував карти «Городище стародавнього Звенигорода» у книжці «Стародавній Звенигород» (Львів, 1861), «Царство Данила галицького» у виданні «Стародавня Теребовля» (Львів, 1862) та «Русь, Польща і Литва в XIV столітті» у публікації під псевдонімом Подолянин, «Перегляд южноруської історії від р. 1337—1450» (Львів, 1875).

У своїй фундаментальній праці «Описание Киева» (1868) відомий історик й етнограф М. Закревський простежив по картах X—XIX ст. історію Києва. Він склав кілька історичних карт, які характеризували ключові моменти еволюції стольного граду: «План Киева X в. во времена св. княгини Ольги», «План Києва от 988 до 1240 г., то есть до разорения его Батыем», а також плани міста 1400—1600, 1700—1800, 1864 рр.

Олександр Барвінський у популярній «Ілюстрованій історії Русі» (Львів, 1890) дав дві карти: «Карта Русі за князів» та «Карта Русі за часів Великого кн. Литовського і козаччини». У пізнішому виданні цієї ж книжки «Історія України — Русі» (Львів, 1904) є тільки одна «Карта України — Русі і сусідніх держав», в якій всуміш наводяться дані про слов'янські племена князівства XI—XVIII ст., Слобідську Україну та Кримську орду.

Цілу низку археологічних карт Київської та Волинської губерній видав український вчений В. Антонович (1895, 1900).

Видатним українським істориком-картознавцем наприкінці XIX ст. був В. Ляскоронський.

Роботи джерелознавчого характеру з історії картографії починають виходити у XX ст., значний інтерес мають роботи українських вчених В. Г. Ласкоронського і В. Кордта. Монографічні роботи В. Г. Ласкоронського (Иностранные карты и атласы, относящиеся к южной России. Киев, 1898; Боплан и его историко-географические труды относительно Южной России. Киев, 1901; Боплана карта Киевского воеводства. – Чтения Историческом обществе Нестора-летописца, 1899, кн. 13, отд. 111. С. 144) про іноземні карти і атласи охоплюють територію України і стосуються матеріалів XVI–XVII ст.

У 1899 р. Веніамін Кордт вперше почав видавати друковані каталоги із зображенням та детальним описом карт у роботі «Материалы по истории русской картографии». Усього вийшло три випуски (1899, 1906, 1910), які включали більшою мірою мапи сучасної України. За цю працю він був відзначений Уварівської премії у 1911 р.

М. Грушевський неодноразово звертався до картографічного матеріалу. Зокрема, сім історичних карт як ілюстрації були додані до його «Історії України-Русі» (1898—1903): «Колонізація Східної Європи перед III в. по Хр.», «Східнослов'янська колонізація з часів сформування Руської держави», «Київщина і Турово-Пінщина в XI—XIII в.», «Київ і околиця», «Чернігівщина і Переяславщина в XI—XIII в.», «Західна Русь в XI—XIII віках», «Українсько-руські землі в складі Польсько-литовської держави перед 1569 роком».

В його «Ілюстрованій історії України» (1913) було вже 29 карт.

У популярному виданні М. Аркаса «Історія України-Русі» (1908) було надруковано дев'ять кольорових історичних карт, серед яких «Землі, де живе Український народ тепер», «Українська земля перед III ст. по Хр.», «Запорізькі землі за Дунаєм», «Землі, або Вольності, Війська Запорізького Низового у 1700-х рр.» У його другому виданні «Історії України-Русі» (Краків, 1912) надруковано 8 карт, виконаних, напевно, В. Доманицьким.

В цей період вперше виникло питання про складення історичного атласу України, який був потрібний для школи та для пропаганди історичних знань серед широких кіл громадськості. План такого атласу склав доцент Львівського університету історик і географ Степан Рудницький. У 1917 р., під час першої світової війни, він почав готувати матеріали для історичного атласу. На жаль, йому не довелося закінчити роботу. В рукописі дійшло до нас вісім карт: 1) «Українські землі у скіфський період», 2) «Народи Східної Європи VIII—IX ст.», 3) «Руська держава в X ст.», 4) «Українські землі близько 1000 р.», 5) «Українські землі в XII—XIII ст.», 6) «Українські землі в XIV ст.», 7) «Українські землі 1387—1569 рр.», 8) «Українські землі після 1569 р.» [Крип’якевич І. П. Історична  картографія у Західній Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267].

Історичні й археологічні карти залучали відомі українські історики Д. Багалій, І. Крип'якевич, А. Скальковський та ін.

Свій внесок в історико-картографічні дослідження зробили Я. Головацький, В. Антонович, Д. Яворницький та ін.

Д. Яворницький використовував карти XVIII ст. в дослідженнях історії Запорозької Січі. О. Лазаревський видав документ про початок картографічної діяльності в Україні Д. Дебоскета. М. Владимирський-Буданов використав карту Г. де Боплана для вивчення міграційних рухів нас. України в 2-й пол. XVI – 1-й пол. XVII ст.

Завдяки працям українських вчених Д. Багалія, Г. Величка, М. Кордуби, С. Рудницького, П. Чубинського на початку XX ст. було створено історико-картографічну основу для відображення етнічної території України, а також вивчені основні особливості її формування і розселення етнічних меншин.

Окремо вирізнимо дослідження С. Шелухина (1921; 1936) щодо вживання та розміщення назви «Україна» на географічних італійських, французьких, голландських, англійських і німецьких картах в XVI—XIX ст.

Запровадження курсів, в радянській Україні, історичної картографії у вищихнавчальних закладах  значно сприяло розповсюдженню знань з історії карт. Курси історичної картографії запроваджені на картографічних відділах технічних вузів і університетів, деякий час викладались в педагогічних вузах для спеціальностей географія. Спеціально для педагогічних вузів було видано посібник Г.М. Ліодта “Картоведение” (Москва, 1938), в якому

немало уваги приділено історичній картографії. Значний внесок зробив К. О. Саліщев, посібники якого являли собою по суті монографічні роботи з історичної картографії. Автор подає історію виникнення перших картографічних зображень поверхні, етапи розвитку картографії, застосування картографічних методів в різних галузях досліджень тощо. В згаданих посібниках окремо розділів щодо картографії України не вміщувалося [Пономаренко Л. А. Картографічні матеріали України XVIII століття як історико-географічне джерело. 2022. 133 с.].

У 1937 р. В. Кубійович разом з іншими науковцями видав «Атлас України й суміжних країв». Це був найвизначніший географо-картографічний твір того часу, який мав на меті «огорнути оком ціле нашої національної території і в легко доступний спосіб, з допомогою мап і діаграм, пізнати найважливіші явища нашого життя в їх географічному розміщенні». До складу атласу входили 217 карт і схем з пояснювальними текстами. Карти охоплювали територію усіх українських етнічних земель: від р. Дон до Пряшівшини (тепер Словаччина).

Картографуванню України XVIII ст. присвячено небагато робіт, здебільшого це статті, розробки окремих питань. Зокрема, слід відмітити статті Ф. Є. Петруня (1955) та Е. С. Гаврилової (1956).

У 1950-х – 1960-х рр. В. П. Павлова проводила дослідження в галузі історичної картографії, присвячені території України на вітчизняних та іноземних картах XVI-XVII сторіч, картографуванню держави у XVIII і XIX століттях, територіям Західної України до 1939 року.

На сьогодні українськими ученими зібрано колосальні відомості про давні карти, що відображають українські історико-географічні землі. Однією з перших історіографічних розвідок, у якій розповідається про розвиток історичної картографії на Західній Україні (до 1939 р.), є праця І. П. Крип’якевича [Історична  картографія у Західній  Україні (до 1939 р.) / І. П. Крип’якевич // Історичні джерела та їх використання. – К. : Наук. думка, 1964. – Вип. 1. – С. 263-267.].

Протягом 1962-2010 pp. Я. Дашкевичем були опубліковані численні розвідки з історичної географії й картографії, картознавства. Зокрема, у його  розвідці (1985) зроблено історіографічний огляд розвитку картографічних досліджень в Україні, проаналізовано праці істориків-картознавців, які вивчали середньовічні карти України та публікували їх як окремими виданнями, так і в складі історичних, статистичних, топографічних, етнографічних та інших праць кінця ХVІІІ – початку ХХ ст.

Марія Вавричин однією з перших у незалежній Україні почала відновлювати академічні дослідження української історичної картографії й досягла у цій справі значних успіхів.

Досліджувати історичну картографію М. Г. Вавричин розпочала статтею “Матеріали до історії картографії України XVІ ст. у фондах ЛНБ АН УРСР”, яку опублікувала 1975 р. в одному зі збірників, що їх тоді видавала Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника. У статті докладно проаналізовано стародавні карти з колек-
ції ЛНБ, що вийшли друком у країнах Західної Європи, на предмет зображення на них українських земель (нанесення населених пунктів, ландшафту, гідросистеми, торгових шляхів, ін.) та їхньої інформації про заселення території України. Серед розглянутих карт і атласів – авторства Мартина Вальдзеемюллера, С. Мюнстера,
В. Гродецького, Абрагама Ортелія, Герарда Меркатора.

Завдяки її праці було відновлено серію “Пам’ятки картографії України”, започатковану століття тому фундаментальним чотиритомним атласом, який уклав Веніамін Кордт [Кордт В. А. Материалы по истории русской картографии, 1899; Материалы по истории русской картографии, 1906; Материалы по истории русской картографии, 1910; Матеріали до історії картографії України, 1931]. Випуски цієї серії, підготовлені до друку М. Г. Вавричин, стали взірцями серед факсимільних видань стародавніх карт, удоступнивши для сучасних українців зразки західноєвропейської картографії XV–XVIII ст.

У книзі «Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст.» (2004) вміщено кольорові репродукції карт із фондів Львівської наукової бібліотеки ім. Василя Стефаника НАН України та Наукової бібліотеки Львівського національного університету ім. Івана Франка, що були видрукувані у період від 1493 р. до 1649 р. [Вавричин М. Г. Україна на стародавніх картах. Кінець XV – перша половина XVII ст. / М. Вавричин, Я. Дашкевич, У. Кришталович. – К. : ДНВП «Картографія», 2004]. Дослідники детально описали карти, включаючи назви, авторів, видавців,  граверів, техніку видання, колористику, матеріал, розміри тощо. Всього дана праця репрезентує 83 карти, проте 41 з них так чи інакше були представлені (описані або відтворені) у виданнях В. Кордта.

Наприкінці ХХ – на початку XXI ст. значно розширилася сфера історико-картографічних досліджень.

Серед найвідоміших науковців, які плідно працювали і працюють в галузі історичної картографії, слід згадати таких українських дослідників, як П. Тутковський, Л. Багров, В. Кордт, Я. Дашкевич, В. Павлова, Я. Ісаєвич, І. Гирич, М. Вавричин, У. Кришталович, Л. А. Пономаренко, О. Шаблій, Р. Сосса, І. Ровенчак, Н. Падюка, Т. Люта, Д. Вортман, К. Галушко та ін.

Найбільш масштабно картографування українських земель висвітлено у таких фундаментальних виданнях, як «Україна на стародавніх картах. Кінець XV — перша половина XVII ст.» (Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У., 2004), «Україна на стародавніх картах (середина XVII – друга половина XVIII ст.» (Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У., 2009), в узагальнюючій праці Р. Сосси (Історія картографування території України:  підручник для студентів ВНЗ. К., 2007),  у праці К. Гулашко («Україна на карті Європи», 2014), в монографіях А. Байцара «Географія та картографія Винниківщини» (Львів. 2020. 640 с.) й «УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ» .(Львів, 2022. 328 с.), у праці Пономаренко Л. А. «Картографічні матеріали України XVIII століття як історико-географічне джерело» (2022; праця була підготовлена у 1979 р., коли в Інституті історії АН УРСР проводились масштабні роботи з розроблення фундаментального «Атласу історії Української РСР», дослідження присвячене картографуванню території України у складі Російської імперії та джерелознавчому аналізу картографічних матеріалів) та ін.

Продовженням видання серії «Пам’ятки картографії України», започаткованої Веніаміном Кордтом у 1899 р. є атлас «Карти-портолани Чорного моря XIV-XVII століття» авторства А. Ю. Гордєєва (2015). Видання є збіркою репродукцій старовинних морських карт Чорного та Азовського морів, що зберігаються в бібліотеках Німеччини, Нідерландів, Великої Британії, Італії, США, Канади, Австралії та Японії. Портола́н, портулан — це середньовічна рукописна морська карта, що найчастіше була виготовлена на пергаменті. Головною особливістю цих карт є детальна лінія морського узбережжя з назвами географічних об’єктів, що написані перпендикулярно до неї, мережа ліній румбів і лінійний масштаб.

Багато різноманітних, змістових видань на територію сучасної України підготувало і видало за останні роки Державне науково-виробниче підприємство «Картографія». Це «Атлас історії України» (2012), «Україна. Материк і півострів» (2014), «Україна. Народ і територія» (2014), «Україна. Національний склад населення» (2014). Особливе місце серед цих публікацій, враховуючи теперішню ситуацію з точки зору історії виникнення та визнання територіальної цілісності нашої держави, займає виданий в 2016 р. атлас «Україна. Хроніка історичних подій».

На сьогодні ще неповністю досліджена картографічна спадщина, яка міститься у найбільших бібліотеках, архівах, музеях України. Ще менше досліджена українознавча картографічна спадщина, що зберігається за межами України.

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М.. Львів, 2022. 367 с.

 

 
Пейтінгерова таблиця. Фрагмент VII. 
Карта Б'янко (1436)