вівторок, 30 листопада 2021 р.

Українські етнічні землі в "Атласі Російському". 1745 р.

 

1745 р. «Атлас Российской, состоящий из девятнадцати специальных карт, представляющих Всероссийскую империю с пограничными землями, сочинённый по правилам географическим и новейшим обсервациям, с приложенною при том Генеральною картою великия сея империи, старанием и трудами Императорской академии наук».

У складанні атласу брали участь визначні вчені та дослідники, члени Академії наук: Жозеф-Нікола Деліль (Joseph-Nicolas Delisle; 1688—1768; французький астроном і картограф), Леонард Ейлер (Leonhard Euler; 17071783; швейцарський математик та фізик, який провів більшу частину свого життя в Росії та Німеччині), Герард-Фрідріх Міллер (Федор Іванович; 1705—1783; німецький і російський історик, географ, етнограф та археограф; член Петербурзької АН (з 1731); з 1725 — ад'юнкт; з 1731 — професор історії; 1728—30 та 1754—65 — конференц-секретар Петербурзької АН), Християн фон Вінсгейм, Готфрід Гейнзіус,. Атлас було надруковано за наказом І. Д. Шумахера.

Видання Атласу стало результатом 20-річної праці багатьох картографів, які виконували інструментальну зйомку московських земель за наказом Петра I. У 1730-ті рр.. було видано кілька атласів І. К. Кириллова, які не вважалися офіційними, оскільки містили карти не всієї території країни. Ряд карт Кириллова стали основою для атласу 1745 р. «Атлас Російський» був офіційно визнаний першим атласом Російської імперії, оскільки вперше давав широким верствам суспільства уявлення про державу в цілому та кожну її губернію. Це було логічно пов'язане зібрання карт з одноманітним стилем оформлення. Попри те, що Атлас є вершиною російської картографії кінця першої половини XVIII століття, в ньому виявилося багато похибок. У деякі спеціальні карти та генеральну карту в частині, що належить Сибіру, не було внесено виправлення, запропоновані Г. Ф. Міллером (1705-1783). Атлас мав великий попит, і в 17491762 роках неодноразово друкувалися додаткові тиражі у 25, 50, 100 екземплярів.

Українські землі зображено на  картах:

·       «Положення міст між Чорним та Каспійським морем…»;

·       «Мала Татарія, Київська та Бєлгородська губернії…»;

· «Смоленська губернія з частинами губерній Київської, Бєлгородської й Воронежської…».




неділя, 28 листопада 2021 р.

З історії м. Винники. Боротьба винниківських УКРАЇНЦІВ за УКРАЇНСЬКУ школу. 1868 р. - 1913 р.

 Лютими ворогами українського шкільництва були переважна більшість місцевих поляків (колишніх українців, які прийняли римо-католицьку віру і спольщилися), а також місцева адміністрація (яка з 1860-их рр. належала полякам).

1850 р. — 1868 р. — українська школа. Дяк Семен Саламонович навчав дітей писати та читати. Останній учитель — А. Блонарович.
В 1864 р. в 1 класі було 11 учнів, у 2 – 10, в 3 – 3 (Банах Михайло, Коваль Юрко та Врецьона Іван).
1851 р. почало свою діяльність у Відні Міністерство віросповідань і освіти.
19 травня 1857 р. лист Греко-католицької митрополичої консисторії у Львові Галицькому намісництву про підпорядкування і нагляд за тривіальною школою у Винниках.
З 1867 р. почала діяти Крайова шкільна рада, яка була головним органом управління освітою у Східній Галичині (входили майже виключно поляки). Рада негативно впливала на розвиток українського шкільництва.
13 лютого 1868 р. — звернення польської громади до Крайової шкільної ради у Львові з проханням не допустити відкриття української школи.
6 березня 1868 р. — звернення винниківської громади до Львівського повітового уряду, що нібито українці і поляки погоджуються на існування єдиної школи.
29 липня 1868 р. єдина для дітей українців і поляків тривіальна двокласна школа, що існувала при латинській парафії (з 1882 р. чотирикласна). Викладання польською мовою (до 1913 р.).
1872 р. у школі 2 педагоги (керівник учитель Войцех Левицький і заступник учителя Антін Дигдалевич). Навчання дітей у двох окремих класах, без різниці обряду.
18 травня 1874 р. нарада, у котрій брали участь делегати Окружної шкільної ради: Йозеф Лєканович, о. Стефан Хомінський, господар Семеон Соломонович з Винник, представник тютюнової фабрики Едмунд Кущак і голова громади Вайнберґена Стейметч (обговорювалися питання шкільництва у Винниках).
1882 р. — Винниківська шкільна рада (8 учителів – 5 українців (Дмитро Вовків, Григорій Грицай, Іван Крайник, Михайло Вислобоцький, Осип Сіцінський) і 3 поляки).
10 березня 1882 р. засідання місцевої шкільної ради (вирішено, що у зв’язку зі зростанням кількості дітей шкільного віку робітників і службовців тютюнової фабрики, вимагати відкриття чотирьох класної школи із залученням фінансової допомоги фабрики).
21 грудня 1882 р. Крайова шкільна рада реорганізувала двокласну школу в чотирикласну (1899 р. 7 вчителів).
На початку 1890-их рр. у Винниках не було ні одного інтелігента-українця. Проповіді в українській церкві виголошували польською мовою, а парафіяни користувалися виключно польськими молитовниками. Перелом стався у 1890 р., коли на допомогу старенькому о. С. Хомінському прислали молодого, енергійного та освіченого о. Григорія Гірняка. Допомагав йому у справі національного піднесення уродженець Винник Григорій Врецьона. Власне він допоміг о. Г. Гірняку влаштувати курси для неграмотних. 1897 р. до них долучився нотар Володимир Левицький. Саме з іменами цих людей і пов’язана боротьба за навчання українських винниківських  дітей рідною мовою.
18 серпня 1904 р. — постанова  Ради громади Винник про утворення у народній школі паралельних класів з українською мовою викладання.
         31 жовтня 1904 р. — засідання Окружної шкільної ради у Львові про введення паралельних українських класів у винниківській школі.
1905 р. (січень) — лист винниківчан до Міністерства віросповідань і освіти з проханням відкрити українську школу.
16 лютого 1905 р. і 2 травня 1905 р. листи винниківчан до імператора Франца Йосифа I  з проханням відкрити українську школу.
17 серпня 1910 р. — Ухвала Ради громадської Винник, про переведення навчання в публічній школі з польської на українську мову.
26 листопада 1910 р. — віче поляків Винник (висловили протест проти запровадження в народній школі української мови замість польської).
30 липня 1912 р. — віче і вимоги українців про відкриття паралельних українських класів у Винниківській школі та передачі Львівського університету українцям (ведучий о. Григорій Гірняк). Доктор Євген Озаркевич відправив телеграму до Міністерства освіти у Відні з відповідними вимогами.
22 грудня 1912 р. віче і вимога польського товариства «Родина» («Rodzina») про неможливість відкриття паралельних українських класів у Винниківській школі.
1913 р. (вересень) запрацювали у школі українські паралельні класи (директор школи українець Дмитро Вовків). Вчителі: Григорій Грицай, Михайло Вислобоцький, Іван Крайник, Йосип Сіцинський та п. Підлужний. Пізніше до них долучились: Марія Панейківна, Грицківна, Анна Бреславська, Павлина Левицька, Діониса Біленкевич-Куп’як.
1913 р. (вересень) 1918 р. (вересень) 4-класна українська школа та 6-класна польська школа (під єдиним керівництвом директора Дмитра Вовківа (помер 1918 р.).
На початку ХХ ст. о. Григорій Гірняк мав 12 год. катехизму в українській школі (учнів 304).
1918 р. Крайова шкільна рада реорганізувала чотирикласну українську школу в шестикласнукласну.
1918 р. (вересень) створення 5-го класу в українській школі.
ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Винники туристичні: Науково-краєзнавче видання. Винники : ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2016. — 312 с.

*Байцар Андрій. Історія Винник в особах: Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. — 180 с.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с. 

*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 420 с.

Отець Григорій Гірняк - натхненник і проводир боротьби українців Винник за українську школу


середа, 24 листопада 2021 р.

ПОЛЬСЬКА КАРТОГРАФІЧНА ШКОЛА (XVI ст. – поч. XX ст.) та УКРАЇНА

Матвій Меховський (Матвій із Міхова, Мацєй із Мєхува (лат. Mathiae de Mechovia; пол. Maciej z Miechowa, Maciej Miechowita; 1457—1523) — польський освітній і науковий діяч періоду Відродження. Краківський канонік, історик, географ, доктор медицини. Придворний лікар і астролог короля Сигізмунда I Старого. Один із популяризаторів ідей сарматизму. Фундатор парафіяльних шкіл і шпиталів. Походив із міста Мехува. Справжнє ім'я — Мацєй Карпіґа (пол. Maciej Karpiga), також вживають Матвій Карпига). Професор (з 1485) і ректор Краківської академії (1501—1519). Член магістрату Кракова (з 1523). Автор праць з історичної та географічної тематики латинською мовою: «Трактат про дві Сарматії» (1517), «Хроніка Польська» (Chronica Polonorum, 1519) тощо. В українській історіографії часто називається Міховським, Меховським, Мєховським або Меховітою.

Вацлав Гродецький (Wacław Grodziecki; бл. 1535-1591), польський картограф, вроцлавський канонік. Навчався у Краківській академії (1550-1555), вивчаючи математику і філософію, потім продовжив свою освіту в університеті у Лейпцигу. 1558-1561 pp. перебував у Римі, а повернувшись, продовжив навчання у Краківській академії, де у 1564 р. отримав ступінь магістра вільних наук. Згодом висвятився і став оломоуцьким єпископом. Після 1572 р. оселився у місті Брно, де разом з братом заснував єзуїтську колегію.

Карта “POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DESCRIPTIO. AUCTORE WENCESLAO GODRECCIO. POLONO” (Польща, описана в [її] кордонах і місцевостях Вацлавом Гродецьким, поляком). Вперше видана 1562 р. у Базелі (рукописний варіант був завершений у 1558 р.) з дедикацією польському королю Сигізмунду Августу. Це перепрацювання карти Б. Ваповського (1526). Оскільки наклад карти Б. Ваповського згорів при пожежі Кракова (1528), карта В. Гродецького стала єдиною оригінальною картою тогочасної Польщі, вона мала велике значення для розвитку європейської картографії і перевидавалася багато разів. У порівнянні з картою Б. Ваповського В. Гродецький доповнив її територією над Дніпром, Прип’яттю, долішнім Дністром і Бугом. Масштаб мапи близько 1:750 000, формат – 49 × 36,4 cм.

На мапі позначені межі й назви: Rvssia (Русь) (в склад якої входять Руське, Белзьке та Берестейське воєводства з містами Холмом та Ярославом), Поділля (Podolіa) та Волинь (Volhinia). Крім Львова, на мапі позначено й інші галицькі міста. Тут знаходимо Галич (Halycz), Рогатин (Rohatina), Долину (Dolina), Снятин (Snatyn), Коломию (Colonia), Жуків (Zukov) і т. д.

Межа між Руссю та Поділлям проходить по р. Збруч, між Волинню та Поділлям по р. Случ. Це стає надалі стандартом подачі адміністративного устрою Західної України до кінця XVIII ст.

В. Гродецький показує на ній татарське прикордоння й називає його «пограничними місцевостями» (finitimarumque locorum).

Карта має багато і неточностей. Для прикладу, помилковим є локалізація Снятина у складі Молдавії (Moldaviae Pars), адже місто у той час входило до складу Руського воєводства Речі Посполитої.

Відомо багато копій з цієї карти в атласах малого формату, виданих наприкінці XVI – початку XVII ст.

Її у зменшеному вигляді опублікував видатний фламандський географ та картограф, творець першого географічного атласу в сучасному розумінні «Theatrum Orbis Terrarum» (Огляд земної кулі), Абрагам Ортеліус у всіх 16 виданнях атласу світу, починаючи від першого з латинським текстом 1570 р. (Антверпен) до 1592 р. У першому виданні атласу (1570 р.) містилося 70 карт і 87 посилань на джерела (багато з яких нині втрачені), а в 31-му виданні 1612 р.  — вже 167 карт з посиланням на 183 джерела.

Одна із копій, що була видана в Кельні 1592 р. мала назву “POLONIAE FINITIMARUMQUE LOCORUM DE/CRIPTIO AUCTORE WENCE/LAO GODRETCIO POLONO JOHANN BUSSEMECHER EXC. HENRICUS NAGEL FECIT” (Польща, в її межах і територіях, описана Вацлавом Гродецьким, поляком, зображена Йоганном Буссемехером, виконана Генріхом Нагелем).

Серед українських земель виокремлено Русь (Руське
воєводство) (Russia), Волинь (Volhinia) і Поділля (Podolia). Покутські міста Коломия (Colonia), Снятин (Snatyn) Жуків (Zukov) позначені у складі Руського воєводства, а не Молдавії (Moldauix).

1595 р. карту Польщі В. Гродецького в атласах Абрагама Ортеліуса було замінено картою чеського картографа Андрія Пограбки (Andreas Pograbius, Andrea Pograbio). Перший варіант цієї карти “Poloniae Lituaniaeque descriptio. Auctore Wenceslao Godreccio; et correctore Andrea Pograbio Pilsnensi” надрукований у Венеції 1570 р. як окрема публікація.

1597 р. у м. Кельні Вацлавом Гродецьким опубліковано карту королівства Польщі, яка більшою мірою повторює карти,
видані у 1570 і 1592 рр.

1603 р. Вацлав Гродецький, Андрій Пограбка, Абрагам Ортеліус.  Карта “Опис Польщі й Литви” (Антверпен, Нідерланди).

На карті охоплено територію від Балтійського моря на півночі до
гирла Дніпра на півдні, від Одеру на заході до
Дніпра на сході [Вавричин М. Г. Матеріали до історії картографії України у ХVІ ст. 1975]. На карті позначені кордони Польщі, воєводства пофарбовані різними кольорами. У тій частині карти, що охоплює українські етнічні землі, показано: Русь (Russia Pars), Волинь (Volhinia), Поділля (Podolia, pecope opima – Поділля, багате на
худобу, (лат.)), Кодима (Codima folitudo uafissima – Кодима, безлюдна, спустошена (лат.)). Показано густу мережу населених пунктів на Русі, Волині та частині Поділля.

Місто Снятин (Snatyn), як і на карті Вацлава Гродецького
(1570)
позначене у складі Молдавії (Moldaviae Pars). Позначено прикарпатські містечка: Коломия (Colonia), Галич (Halycz), Рогатин (Rohatina), Долина (Dolina), Тисмениця (Tysmiecnice), Жуків (Zukov) та ін.

Мартін Бронєвський (також Мартин Броньовський, Марцін Броньовській і Мартін Броніовський з Бездзедза) (пол. Marcin Broniewski (Broniowski), лат. Martinus Bronovius de Biezdzedea; перша половина XVI ст. — до 31 березня 1593) — дипломат Королівства Польського, державний діяч, історик, картограф, письменник і хронікер. Внук війта Потелича — теж Мартина Броньовського.

Представник шляхетського роду герба Тарнава з Семиграддя. В «Енциклопедії Українознавста» стверджували, що він — українець. Дідичне село тепер має назву Bieździedza, знаходиться у ґміні Колачице Ясельського повіту Підкарпатського воєводства.

Його дід Мартин (Марцін) — бургграф Кракова, Лицар Гробу Христового в Єрусалимі, був також війтом Потелича, любачівським старостою. Батько — невідомо, хто з синів діда: Мартин — писар львівський генеральний та у Барський замок, чи Станіслав — перемиський хорунжий, який успадкував війтівство у Потеличу. Собещанський стверджував, що Станіслав — батько Мартина, але не наводив джерел. Ештрайхер теж без вагомих підстав стверджував, що королівський секретар М. Броневський у 1547 р. був послом сейму.

В юності жив при дворі короля Сигізмунда II Августа. Отримав гарну освіту. Прихильник католицького табору, був у числі підписантів в 1573 р. проти Варшавської конфедерації. З 1577 р. виконував функції королівського секретаря Стефана Баторія (отримати посаду допомогли Ян Саріуш Замойський, Миколай Мелецький, краківський біскуп Пйотр Мишковський), який зробив його підчашим перемиським і старостою медицьким. Обирався послом на коронні сейми в 1580, 1590 і 1591 рр.

Під час Лівонської війни з Іваном Грозним у квітні 1578 р. був відправлений посланником до кримського хана Мехмеда II Герея. В Криму пробув 9 місяців і вніс значний внесок в укладення мирного договору ханства з Річчю Посполитою. Через рік, теж як посол від Стефана Баторія, знову побував у Кримському ханстві. У 1580 р. повернувся до Польщі і наступні роки служив при королівському дворі.

На з'їзді шляхти у Львові 7 січня 1587 р. Юрій, Миколай, Христофор Броневські скаржились самі та від імені їх брата Мартина, що любачівський староста Ян Плаза відібрав у них дідичне війтівство у Потеличу, надане діду королем Яном Ольбрахтом. На сторону Броньовських стали Ян Саріуш Замойський, князь Острозький, Ян Димітр Соліковський.

Восени 1590 р. напав на Фаміличі — маєток луцького православного єпископа Кирила (Терлецького) з невідомих (ймовірно, маєткових) причин.

Доробок.

За результатами перебування в Криму склав опис відвіданого ним краю, доповнивши його деякими подробицями після другого перебування в Криму.

Твір цей було надруковано латинською мовою вперше в 1595 р. у Кельні, під заголовком: «Tartariae descriptio» (Опис Тартарії), який вважається першим для того часу описом Криму і інформацією про його жителів в Європі. Чудовий твір цей ґрунтовною розповіддю про все ним побачене й почуте. При всій тій скритності, якою захищали себе в той час не одні татари, гідне подиву, як Бронєвський дізнався навіть те дещо, яке він представив у донесенні своєму королю. Другим виданням вийшло в Лейдені в 1630 р., у відомому збірнику знаменитого друкаря Ельзевіра, під назвою «Russia seu Moscovia, itemqve Tartaria».

Складені ним карти північного узбережжя Чорного моря, також були унікальними для того часу і дотепер вважаються чудовою спадщиною польської картографії.

Згодом «Опис Тартарії» кілька разів передруковувався і перекладався на різні мови.

Мав великі знання, допитливість, і тому його «Опис» є одним з найкращих джерел для історії Криму і кримських татар.

Томаш Маковський (пол. Tomasz Makowski 1562 або 1575—1630) — польський і білоруський друкар, художник і гравер, творець карти Великого князівства Литовського.

Всупереч широкій популярності і затребуваності в той час творів майстра, про нього збереглося дуже мало відомостей. Точно не встановлено, де Маковський отримав художню освіту. Про те, що він її мав, дозволяють припускати якості виконаних робіт, впевнене володіння нової на той час технікою гравюра, обізнаність в правилах перспективної і анатомічної будови образів. Крім цього майстер показує відмінні знання в ряді науково-історичних галузей, наприклад в емблематиці, геральдиці, теології. За збереженим документам відомо, що він в 1600—1611 роках виконував різні доручення Миколая-Криштофа Радзивілла (Сирітки) [Jakubowski Jan. Z dziejów Księcia Sierotki. Geograf polski Tomasz Makowski // Odgłosy. Księga zbiorowa, wydana staraniem i nakładem Stowarzyszenia Dom Polski w Moskwie. Moskwa, 1916. S. 69—79.], ймовірно, входячи до складу несвіжського двору князя. На початку XVII ст. Маковський керував друкарнею в Несвіжі [Jakubowski Jan. Tomasz Makowski sztychаrz i kartograf nieświeski (przyczynek do dziejów sztuki i nauki na Litwie). — Warszawa, 1923. 30 s.], працював при дворі князів Радзивілів землеміром, придворним артистом, малював і гравіював на замовлення.

Томаш Маковський вигравірував першу точну карту Великого Князівства Литовського (близько 1603, збереглося друге видання, 1613, Амстердам), до якої склав пояснювальний текст, дав загальну характеристику краю (зберігається в бібліотеці Вільнюського університету). Оригінал тексту до карти зберігається в університетській бібліотеці міста Упсала в Швеції . Автор гравюр до книг «Перегринація, або Паломництво до Святої землі» М. К. Радзивілла (1601, Брунсберг), «Гіппіка» Х. Дорогостайского (1603, Краків ; 1620, Познань), до «Панегірика братів Скорульскіх — Яна, Захара і Миколая» (1604, Несвіж), «Панегірик Казимиру» (1610, Вільнюс).

Автор гравюр з видами Вільнюса, Клецька, Тракая, серії гравюр «Облога Смоленська». У 1611 р. в несвіжській майстерні Маковський вигравірував план Москви, на якому вказані московські храми, дзвіниці, вежі та інші пам'ятки. Виконав гравірування портрет М. К. Радзивілла, кілька гравюр про події війни Речі Посполитої з Московією (серія «Облога Смоленська», 1611; зображення представлення сенату полонених братів Шуйских, й ін.). Роботи підписував Маковіус, Маковський, Т. М.

1613 р. Карта Радзивілла (Карта Великого князівства Литовського). Укладачем, художником і гравером карти є польський картограф Томаш Маковський (1575 – близько 1620). В її розробці брали участь: картограф Матвій (Мацей) Струбич (близько 1520–1578), український князь Костянтин Василь Острозький (1526–1608), церковний та суспільно-політичний діяч Речі Посполитої Йосиф Верещинський (близько 1530–1598), діяч католицької церкви, математик Якуб Босґрейв (близько 1548–1623), литовські монахи-єзуїти. За версією Я. Дашкевича, до створення карти Великого князівства Литовського, можливо, були залучені українські вчені Острозької школи.

Видавець мапи Віллем Янсзон Блау з яким пов’язують «золотий вік» голландської картографії епохи Великих географічних відкриттів (мапу видано під офіційним псевдо Блау). Гравером карти є Гессель Ґеррітц (Hessel Gerritz; 1581–1632).

Карта займає важливе місце в українській історичній картографії та одночасно є перше картографічне джерело у XVII ст., де використана назва «Україна». У Центральному Подніпров’ї між Ржищевом та Каневом (трохи нижче Києва) позначена латиною «Volynia Vlteririor quae tum Vkraina tum Nis ab altis vocitatur» (Східна Волинь, яку звали також Україною та Низом). Карта видавалася протягом 1613-1643 рр. Назва: "Magni Dvcatvs Lithvaniae, Caeterarumque Regionum Illi Adiacentium Exacta Descriptio Illss mi. ac Excellss mi. Principis et Dni. D.Nicolai Christophori Radziwil D.G.Olijcæ ac in Nieswies Ducis, S. Rom. Imperrii Principis in Szylowiec ac Mir Comitis et S.Sepulehri Hierosolimitani Militis etc. opera.cura et impensis facta ac in lucem editaа. – Amsterodami: excudebat Guilhelmus Janssonius, 1613." (Князівство Литовське з багатьма краями, що до нього належать, останньо описане. Найсвітлішому і найвищому володареві й панові п. Миколі-Кшиштофу Радзивіллу, Божою Матір’ю князеві на Олиці й Несвіжі, князеві Священної Римської імперії, графові на Шилівці й Мірі, лицареві Св. Гробу у Єрусалимі та ін., чиїм старанням і коштом ця праця вийшла у світ 1613 p., Амстердам). Мапа поміщена в атласі: LE THEATRE DV M0ND OÜ NOWEL ATLAS CONTENANT LES CHARTES ET DESCRIPTIONS DE TOUS LES PAIS DE LA TERRE MIS EN LUMIER PAR GUILLAUM ET IEAN BLAEU. AMSTERODAMI. APUD IO-HANNEM GUILJELMI F. BLAEU. ANNO MDCXXXXIII. - T. I. - P. 21 -22

Поряд карта-врізка нижньої течії Дніпра (у масштабі близько 1:300 000) з довідковим матеріалом латинською мовою про українських козаків  [De Kozacus] та дніпровські пороги, а також позначенням місця розташування Запорізької Січі – тоді це була Січ на Томаківці. Дніпро показане від Черкас до гирла в Чорному морі. Цей додаток є не тільки першим детальним картографічним описом ріки, а взагалі найкращим давнім її зображенням.

Опис карти подано за виданням «Вавричин М., Дашкевич Я., Кришталович У. Україна на стародавніх картах. Кінець XV перша половина XVII ст. – К.: ДНВП “Картографія”, 2004. – 207 с., 83 репрод. карт. – Серія “Пам’ятки картографії України” (продовження серії, започаткованої В. Кордтом у 1899 р.)» та з доповненнями автора.

Виконана Т. Маковським мапа друкувалася за кордоном. Перший раз – можливо, в Гданську чи Аугсбурзі (1603). Примірники першого варіанту мапи не збереглися і склад інформації невідомий. Перший відомий  варіант цієї мапи у вигляді 4 настінних аркушів було надруковано в Амстердамі в 1613 р.

Шкала лінійного масштабу: Milliäria magna, Milliaria mediocria, Milliaria communia sive ufitata. Масштаб: 1:1 300 000. Мідерит. Багатоколірна. Папір 73 х 75; 69 х 73 см. Мова: латинська. Найбільші спотворення на мапі – в московських землях, найменші – навколо Вільнюса і Каунаса.

Карта була створена на замовлення князя Миколи-Кшиштофа Радзивілла на прізвисько Сирітка (1549-1616 рр.) і видрукувана на його кошти. Він спорядив на географічну подорож і збір матеріалів для карти Томаша Маковського і Мацея Струбіча. Карта видавалась окремо, а вперше потрапила до атласів лише в 1631 р.

За дослідженнями сучасного польського вченого С. Александровича допускається можливість першого видання Радзивіллової карти у 1603 р.

Заголовок карти розташовано у фігурному картуші, прикрашеному малюнками листя і плодів. Картуш знаходиться посередині, під верхньою рамкою. Карта має дволінійну рамку з позначеннями градусів. У лівому нижньому куті в овальному картуші, прикрашеному гірляндами, спіральним орнаментом, увінчаному гербом Литви – легенда з дев’ятьма умовними позначеннями міст, що поділяються на категорії.

Карта охоплює територію від Балтійського моря (Balticvm Mare) на півночі до Брацлава (Braclaiv) на півдні, від витоків Вісли (Vistula) на заході до Чернігова (Czemihow) на сході. Позначені державні кордони між Річчю Посполитою, Великим Московським князівством, Курляндським князівством, Лівонією, а також межі земель, воєводств, князівств. У Центральному Подніпров’ї між Ржищевом та Каневом – трохи нижче Києва - позначена латиною Volynia Vlteririor quae tum Vkraina tum Nis ab altis vocitatur (Східна Волинь, яку звали також Україною та Низом).

В тій частині карти, що охоплює українські землі, позначені: Червона Русь (Rufsia rubra), Покуття (Роkutiœ Pars), Поділля (Podolia), Полісся (Polesia), Західна Волинь (Wolynia citerior), Східна Волинь, яку звали також Україною та Низом (Volynia ulteririor, quae tum Vkraina tum Nis ab altis vocitatur), Підляшшя (Podlachia), частина Ciверського князівства (Severiensis Pars). На цій території показано багато річок, а саме: Дніпро (Borustenes fl. nunc Niepr fl), Рось (Ros fl), Бог (Південний Буг) (Bogfl), Десна (Dziesna fl), Прип’ять (Przipiec fl), Тетерів (Ciecieref fl), Уж (Ufza fl), Ірпінь, Кам’янка (Katnionka fl). На Поділлі і Покутті подано річки: Дністер (Dniestr fl), Серет (Seret fl), Буг (Західний Буг) (Bug fl.) з притоками Ратою (Rotha fl), Полтвою (Poltew fl), Стирем (Ster fl), Лугою (Lug fl). Обабіч Дніпра, північніше Черкас, зображене Дике Поле.

На карті напис: «Підлисся (Podlesia), інші називають Полісся (Polesia), місцеві жителі називають Полісся (Polesio), є частиною Литви, і межує з Волинню, лісиста і болотиста, від того і назва отримала. Мед та риба в такому достатку, що всі сусідні краї вживають рибу звідси. Сушать на повітрі і виставляють на продаж».

Дуже детально зображено Київ з церквами і міським муром. Москви на карті немає. «Карта займає дуже видне місце в європейській картографії... і була також великим кроком уперед у картографуванні земель, що входили тоді до складу Польщі», - писав у книжці «Історія польської картографії» Кароль Бучек. На карті Радзивілла 1 020 міст і сіл – лише в кордонах власне Литовського князівства на мапу нанесено 511 міст, 31 село і один монастир.

На карті частково деформовано територію Полісся, Волині, північної частини Правобережної України, Червоної Русі і Малопольщі, помилково показані напрямки течій деяких річок. Попри ряд помилок, карта до кінця XVII ст. була важливим джерелом вивчення цієї частини Європи.

Карта Радзивіла 1613 р. є одною з найзначніших польсько-литовсько-білорусько-українських (періоду ВКЛ) історичних і культурних пам'яток. Мапа ця була особливо популярна серед картографів XVII ст. Її  безліч разів копіювали, поміщали у власні атласи, створювали на її основі власні карти. Карта Радзивілла є основним добопланівським джерелом історії української картографії XVII ст. Очевидно, що й Боплан використовував її у своїй роботі.

На думку всіх без винятку дослідників, карта ця стала свого часу новою віхою в картографії Східної Європи. Це перша оригінальна мапа Великого князівства Литовського, яка була складена не закордонними, а литовськими картографами.

Хоча з моменту її виходу пройшло вже понад 400 років, але вірогідної інформації про неї небагато. Таємницею дотепер є як її створення, так і вихід у світ у вигляді друкованого видання.

На сьогодні єдиний екземпляр в оригіналі зберігається в головному приміщені музею Carolina Rediviva бібліотеки Uppsala University Library (Швеція) – мапа розміром 920 х 1 120 мм зроблена на тканині. Є подібні екземпляри у Львові, в Національному Історичному музеї Республіки Білорусь, в Литві, Польщі.

Початково карта Великого князівства Литовського складалась з 4-х аркушів досить великого розміру, але її численні пізніші видання були зменшеними переробками і в атласах Меркатора, Блау, Янсона, братів Сансонів розміщувались на 1-му, 4-х або 5-ти аркушах.

Ґеткант Фрідріх (нім. Friedrich Getkant, лат. Fridericus Getkant, пол. Fryderyk Getkan) (бл. 1600–1666, Львів) — німецький військовий інженер, артилерист, картограф, полковник артилерії (з 1660 p.). Перебував на службі у королів Речі Посполитої.

Народився у Рейнській області (нім. Rheinland) Священної Римської імперії. 1621 p. навчався у Кеніґсберзькому університеті. Король Владислав IV Ваза найняв молодого інженера для спорудження фортифікацій у Пруссії через загрозу війни з Швецією. Розробив 1625 р. проєкт укріплень Піллау (нім. Pillau) для захисту Віслинської коси, Віслинської затоки; укріплень Владиславово (нім. Großendorf) для захисту Гельської коси. При підготовці війни з Швецією виконав 1634 р. план укріплень Пуцька, Тчева, мапи Пуцької затоки з прилеглими фортифікаціями (1637 р.), що була першою в історії держави.

Передміщани Львова звертались до короля з проханням посилити фортифікаціями передмістя. Король Владислав IV Ваза вислав до міста Ф.Ґетканта для опрацювання плану обведення міста новою лінією оборони; 1635 р. розробив проєкт, який міщани не могли втілити в життя через значні обсяги земляних робіт, високу вартість і необхідність утримання багатотисячного гарнізону. На час розробки проєкту навколо міста тільки розпочалось закладення фортифікацій декількох кляшторів.

Після Львова Ф.Ґеткант відправився за наказом короля відновлювати знищені козаками укріплення Кодака — було збільшено втричі давнє укріплення, де заклали костел, церкву, монастир.

В час Визвольної війни Ф.Ґеткант брав участь в битві під Берестечком (1651), в час «шведського потопу» під Краковом перейшов 1655 р. на сторону шведів, беручи участь в облозі Ясної Гори. При осаді Торуня командував підрозділом війська Речі Посполитої (1658). Розробляв плани реконструкції фортифікацій Вільнюса, Таураге, Каунаса.

Близько 1660 р. оселився у Львові; через 2 роки під час пожежі загинув його рукопис праці з механіки, фортифікаторства. Був автором багатьох вдосконалень у артилерії, будівництві фортифікацій, атласу «Topographia practica conscripta et recognita per Fridericum Getkant, mechanicum», що зберігається у Krigsarkivet Стокгольму.

1663 р. король нагородив Ґетканта за заслуги прибутками з човнової переправи під Варшавою, 6-ма ланами землі біля Мальборка.

Кароль де Пертес (Герман Шарль де Пертес) (пол. Karol de Perthées; 1740 — 1815) — географ при дворі короля Станіслава Августа Понятовського, видатний польський військовий картограф 18 ст., ентомолог.

Перші його карти (1766), вірогідно, згоріли під час пожежі у Королівському замку. Другі (1768) не були повернені Польщі після реставрації картографами СРСР. Близької третини карт Пертеса з 1939 року зберігається у картографічному зібранні Національної бібліотеки Польщі.

1773 р. Карта «Загальна карта і дороги Польщі» (Carte générale et itineraire de Pologne).

Ян Потоцький (Jan Nepomucen Potocki; 1761—1815) — польський письменник, історик, етнограф, археолог, географ, соціолог, публіцист, редактор, видавець, бібліограф, мандрівник Європою та Азією. Автор 24 великих праць з різних галузей знання. Почесний член Імператорської АН у Петербурзі. Перший за часом славіст. Автор праць, які започаткували краєзнавче вивчення Волині, Поділля та Херсонщини.

У 1780-их рр.. Ян Потоцький почав наукові пошуки з дослідження питання походження слов'ян з праць античних авторів (досліджував предків слов'ян: скіфів, сарматів та власне слов'ян).

1788 р. у Варшаві вийшла його наукова праця (Essai sur l'histoire universelle et recherches sur la Sarmatie, 5 Bde., Warschau 1788) присвячена історії Сарматії. В першій частині якої була описана також історія угорців та печенігів. Протягом 1789—1792 рр. публікує «Дослідження про сарматів» в 4-х томах (Варшава). Як додаток до праці Я. Потоцького у Варшаві була видана перша карта Сарматії з 900р. (65 х 28см).

У 1796 р. у своїй книзі «Історико-географічні фрагменти про Скіфію, Сарматію та слов'ян» (Брауншвейг-Берлін) Ян Потоцький висловив нову для свого часу думку про те, що українці — особливий народ, відмінний від росіян.

У 1796 р. у Відні невеликим накладом видана праця Я. Потоцького «Чорне море і новий маршрут подорожі по Понту Евксинському», що подає опис шести середньовічних порто ланів (у тому числі карти П. Весконте, 1318 p.; Ґ. Бенінгази, 1380 p.; Г. Фредуціо з Анкони, 1497 p.). Фрагмент останньої карти Я. Потоцький подав у додатку у факсимільному вигляді.

У 1805 р. у Санкт Петербурзі видано збірку карт Сарматії, підготовлену вченим під назвою "Археологічний атлас Європейської Росії" французькою мовою. В атласі вміщено 6 карт-уявлень про Сарматію давньогрецьких вчених Геродота, Страбона, Птолемея та ін., хоча за задумом автора планувалось 37 карт. Атлас перевидано у 1810 (1812?) p., 1823p. —російською мовою (посмертне видання підготував В. Анастасевич).

Юліуш Кольберг (Krzysztof Juliusz Henryk Kolberg; 1776—1831) — польський топограф, геодезист і перекладач німецького походження. Батько Оскара Кольберга, відомого етнографа. Народився у Вольдегку, в Мекленбург-Стреліці. Випускник Берлінського технічного університету. З 1817 р. — обіймає посаду професора вимірювань і геодезії у Варшавському університеті.

З 1818 р. працював інспектором вимірювань та геодезії Варшавського герцогства. Конструктор першого польського планіметра (1820).

Публікації:

«Kartą pocztową i podróżną Królestwa Polskiego i W. Ks. Poznańskiego» (1817)

«Atlas ośmiu województw» (1827);

«Kartę Królestwa Polskiego w 8 sekcyjach» (1833);

«Teoryja rysowania gór» (1825);

«Wzory rysowania map» (1825);

«Porównanie miar i wag» (1818–1838);

«Tabella zamiany monet» (1832);

«Opisanie składu i użycia planimetru» (1822).

Войцех Хшановський, або Хржановський (Wojciech Chrzanowski; 1793, Біскупіце, Краківське воєводство, Корона Королівства Польського — 1861, Париж) — польський генерал і картограф, творець першої карти польських земель («Карта давньої Польщі з прилеглими околицями сусідніх країн») в масштабі 1:300 000.

Станіслав Платер (Stanisław Plater; 1784—1851) — польський вчений, картограф та письменник.

1827 р. Карта «Mappa Polski».  Опублікована в «Atlas historique de la Pologne accompagné d’un tableau comparatif des expéditions militaires dans le pays pendant le 17, 18 et 19 siècle», Познань (Poznań). Мапа двомовна (польською та французькою мовами). Західна Україна на карті позначена як Krolesiwo Galiacyiskie (Королівство Галицьке). На карті також позначені – Королівство Польське та Королівство Угорське.

Георг Готліб Пуш (Єжи Богумил Коренський; Georg Gottlieb Pusch (Jerzy Bogumił Koreński; 1790–1846) — німецько-польський геолог, палеонтолог. Навчався у Гірничій академії у Фрайбурзі, яку закінчив у 1810 р. Крім того, у 1815 р. закінчив богословські студії в Лейпцизькому університеті. З 1816 по 1826 рік працював професором хімії та металургії в Гірській академії Кельце, був співробітником Гірської дирекції. В 1828 р. брав участь у роботі Берлінського конгресу натуралістів, скликаному з ініціативи Олександра фон Гумбольдта, на якому виступив із програмною промовою по структурі Карпатських гір.

1836 р. вийшов у світ його «Геологічний атлас Польщі» як додаток до його твору «Геогностичний опис Польщі та інших північнокарпатських країн» (Штутґарт).Атлас складається із 10 таблиць, першою з яких є «Геогностична генеральна карта Королівства Польського й Галичини з прилеглими частинами Верхньої Сілезії... Молдови і Поділля...» масштабу 1 : 792 000 на 4 аркушах.

Марія Регіна Корженьовська (Maria Regina  Korzeniowska; 1793—1874) — поміщиця Подільської губернії Російської імперії, походила з дворянського роду Корженьовських.

1831 р. Карта «Polska, jednoczenie od roku 1333–1586». Опублікована в атласі  «Atlas historyczny, genealogiczny, chronologiczny i geograficzny Polski». Атлас виданий у співпраці з Лелевелем і С. Шавашкевичем. Видавництво Варшава (1831 р.). М. Коржаньовська також опублікувала «Génealogija Królów polskich» (Вільно, 1839) і «Genealogiczny obraz monarchów polskich» (1845). Центральна Наддніпрянщина (Правобережна та Лівобережна) позначена як Ukraina (Україна);  Південна Наддніпрянщина (Правобережна та Лівобережна) – Kozacy (Козаки). На карті виділено українські етнічні землі: Podolе (Поділля), Volyn (Волинь), Polisiе (Полісся), Pokucie (Покуття), Czerwona Rus (Червона Русь), Bukowina (Буковина).

1831 р. Карта «POLSKA nabytki od roku 860–1333» в атласі «Atlas historyczny, genealogiczny, chronologiczny i geograficzny Polski». Атлас виданий у співпраці з Лелевелем і С. Шавашкевичем. Видавництво Варшава (1831). Також опублікувала «Génealogija Królów polskich» (Вільно, 1839) і «Genealogiczny obraz monarchów polskich» (1845).

На карті позначені з межами: Хорватія Велика (територія включала теперішню Східну Польщу, частину Словаччини, закерзонські українські землі, теперішнє м. Краків, північна межа – р. Західний Буг), Хорватія Червона (територія включала теперішні міста Перемишль та Галич, на сході межувала з Волинню, південна межа – р. Прут), Хорватія Закарпатська (територія Придунайської низовини, південна межа доходила до р. Дунай, північна межа – Татри та Карпати).

Ходзько Борейко Леонард (пол. Leonard Chodźko; 1800-1871) – білоруський і польський історик, географ, картограф, видавець, архіваріус і громадський діяч.

1836 р. Карта “POLOGNE 1055-1066”. На карті Польща показана як країна без фіксованої межі. Хорватія (KHROBATIE) - від Дунаю на Півдні до Вісли на Півночі (включаючи теперішній Люблін), від теперішнього Кракова на Сході до Перемишля на Заході.

1861 р. Ходзько Борейко Леонард видав книгу «Histoire de la Lithuanie et de la Ruthénie» в якій міститься карта «SLAVO-POLO NAISE aux VIII et IV Siecles...Rurik 862...». Карта показує політичну ситуацію на 862 р.

Велика Біла Хорватія (GRANDE KHROBATIE BLANHE) – від Дунаю на Півдні до Вісли на Півночі (включаючи теперішній Люблін), від теперішнього Кракова на Сході до Перемишля на Заході. На Схід від Перемишля – Червона Хорватія.

Ян Мартін Баншемер (Jan Marcin Bansemer; 1802–1840)  і Петро Фалькенхаген-Залеський (Piotr Falkenhagen-Zaleski; 1809-1883) польські картографи, представники Великої Еміграції.

1837 р. Карти – «POLAND and the Neighboring Countries according to the Languages of the Inhabitants» (ПОЛЬЩА та сусідні країни відповідно до мов жителів) та «POLAND  and the Neighboring Countries according to the Religion of the Majority» (ПОЛЬЩА та сусідні країни відповідно до Релігії). Карти опубліковані в «Atlas: containing ten maps of Poland, exhibiting the political changes that country has experienced during the last sixty years, from 1772 to the present time ...: preceded by a geographical, historical, political, chronological, statistical, literary, and commercial table: compiled from the works of Malte-Brun ... and other eminent writers», Лондон.

Південна Київщина (Правобережна) позначена як Ukraine (Україна). На картах виділено українські етнічні землі: Podolіе (Поділля), Volhyniе (Волинь), Polesiе (Полісся), Podlachie (Підляшшя).

Елігіуш Невядомський (Eligiusz Niewiadomski; 1869–1923) – польський художник, вчений і художній критик, борець за незалежність Польщі, убивця першого президента Польщі Габріеля Нарутовича.

1908 р. 1920 р. Карта «Polska za Mieczysława I-ego r. 992» (Польща за Мечислав I. 992 р.). Мешко I (Мечислав I; близько 935 — 25 травня 992) — перший історично достовірний польський князь з династії П'ястів; батько короля Болеслава I Хороброго. Хорватія (CHROBATOWIE) займає простори від Кракова, витоків Вісли до Західного Бугу. Версія карти 1920 р. – суттєво збільшені кордони Польщі (за рахунок українських і литовських земель). Країна Хорватія на карті відсутня.

Юзеф Міхал Базевич (Józef Michał Bazewicz; 18671929) – польський картограф та публіцист.

1918 р. Карта «Polska oraz narody i plemiona słowiańskie za Mieczysława Igo (koniec X wieku)» (Польща та слов'янські нації і племена за Мечислава I (кінець X cт.). Мапа поміщена в його «Atlas historyczny Polski, wydanie II». На карті на місці білих хорватів – вісляни, а хорвати поміщені за Дунаєм. Червенські городи показані в складі Польщі. На карті показані різні слов'янські племена, серед них - лужичани (на території теперішньої Німеччини; Саксонія).

Лужицькі серби, лужичани, сорби, венди, лугії (нім. Sorben) — західнослов'янська народність; корінне слов'янське населення, що проживає на Південному Сході Німеччини. Поділяється на два племені: верхніх сорбів, котрі живуть у Верхній Лужиці та нижніх сорбів (самоназва венди), що живуть у Нижній Лужиці. Ці дві племенні групи мовно та культурно відрізняються одна від одної. У 990-му вони були завойовані німцями і з того часу їхні землі стали частиною німецького політичного організму (окрім короткого періоду 1018—1031 років, коли Лужиця була приєднана до Польського королівства).

Мєшко I (Мечислава I) був першим польським вірогідним князем. За свого правління (960-992) 966 р.  він запровадив християнство. Мєшко I і його наступник Болеслав I Хоробрий (967—1025) у боротьбі з німецькими володарями завершили територіальне об'єднання польських земель. На заході вони провадили боротьбу з Німецькою імперією за Помор'я, на півдні в конфлікті з Чехією приєднали Силезію й частину Ховатії  із Краковом, на сході зіткнулися з об'єднавчими зусиллями Київської Русі, що консолідувала східнослов'янські племена (Червенські гради та Перемишль переходили з рук в руки). У 1025 Болеслав I Хоробрий був коронований, а держава отримала назву Королівство Польське.

Історична довідка.

Червенські городи (Червенські гради, Червенські міста) — група міст та укріплених замків X—XIII ст. на лівобережжі Бугу (на межі Русі з Польщею). Осередком Червенської землі було врожайне сточище  ріки Гучви з центром у Червені; інші Червенські городи: Волинь (над річкою Західний Буг), Городло, Сутійськ, Угровеськ, та ін.  Територія Червенських городів була в 2-й пол. 1-го тис. н. е. заселена східнослов'янськими можливо також західнослов'янськими племенами.  Перші згадки про Червенські городи подає літопис (у 981, 992), коли Володимир Великий у двох походах захопив Червенські городи у ляхів: «Пішов Володимир до Ляхів і зайняв городи їх — Перемишль, Червен та інші городи, які є й до сьогодні під Руссю». Але 1018 року польський князь Болеслав І Хоробрий отримав їх від свого зятя Святополка І і утримував (до 1031 року).  1031 р.  Ярослав і Мстислав Володимировичі остаточно приєднали Червенські городи до Київської Руси.

Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вдовж гір до верхів'їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер процвітала певний час, позбувшись аварського впливу. Рух на південь лехітських племен, одне з яких — вісляни — вклинилося в хорватський масив у районі Кракова і розділило його на дві частини, призвів до поділу Великої Хорватії на дві частини (Войтович Л.  Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 47.).

Ромер Міколай Еуґеніюш (пол. Eugeniusz Mikołaj Romer; 1871—1954) — польський географ, картограф і геополітик, довголітній доцент (з 1899 р.) і професор (1911—1931) Львівського університету, «батько» польської геополітики.

Був професором університету імені Яна Казимира у Львові (з 1911 року) та Ягелонського університету (з 1946 року), почесним професором Львівського університету (з 1931 року). Почесний доктор університету в Познані (з 1934 року) та Ягелонського університету (з 1947 року), член Польської академії наук (з 1952 року) та багатьох інших наукових товариств у Польщі та світі.

Автор синтетичної праці про розташування, морфологію і клімат Польщі, що до неї зараховував західні та центральні землі України, які до 1772 р. входили до складу Речі Посполитої.

Це стосується і його праці «Geograficzno-statystyczny atlas Polski» (1916), яку було використано в устійненні кордонів Польщі у 1919—1921 рр. (він був також польським експертом на мирових конференціях у Парижі й Ризі).

До України й українців Ромер і його учні ставилися неприхильно, а то й вороже (що виявилося, наприклад, у брошурі Polski stan posiadania na Południowym Wschodzie Rzeczypospolitej (1937).

1836 р. Ходзько Борейко Леонард

1861 р. Ходзько Борейко Леонард