Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматська (1500 р. до н. е. – III ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.
КІМЕРІЯ, Кімерійська земля (країна) (Κιμμέρια) – згадується давньогрецьким істориком Геродотом в описі Скіфії як давня назва однієї з її складових земель. Археологічні дослідження у степовій частині Пд. України виявили тут численні пам'ятки генетично пов'язаних між собою Сабатинівської культури (15–13 ст. до н. е.), Білозерської культури (12–10 ст. до н. е.) та поховань пізніх кімерійців (9–7 ст. до н. е.). На думку українських археологів, результати цих досліджень засвідчують, що територія Кімерії поступово розширювалась, а її ядром була степова частина України від пониззя Дунаю до Приазов’я, включаючи Крим.
Кімерійці, кіммерійці, або кімери, кіммери (грец. Κιμμέριοι, Kimmérioi; лат. Cimmerii) — стародавній народ, який жив на території Північного Причорномор'я (межиріччя Дону й Дністра) з близько 1500 р. до н. е. аж до VII ст. до н. е. Це перший народ на території України, письмові відомості про якого сягають глибокої давнини. Назва племені кімерійців не є їх самоназвою, оскільки ця назва була дана ассирійцями стосовно всіх племен Північного Причорномор'я.
Поряд з кімерійцями в Україні жили носії інших культур: Висоцької (у сучасних Галичині та Волині), Лужицької (північно-західна Україна і далі на захід до р. Ельби), Бондарихінської (лісостеп Лівобережжя) тощо. Серед представників культур, яких не вважають кімерійцями, особливе місце займають представники Чорноліської культури (XI–VIII ст.), що мешкали у лісостеповій смузі північніше від кімерійців (від середньої течії Дністра до середньої течії Ворскли) і яких деякі дослідники пов’язують з праслов’янами. В. Клочко, виходячи з аналізу комплексу озброєння Білозерської та Чорноліської культур, дійшов висновку про можливу етнічну спорідненість їх носіїв. Чорноліська культура була землеробською й осілою, однак велику роль у їхньому господарстві відігравав кінь.
Про кімерійців писав ще легендарний давньогрецький поет Гомер у своїй «Одісеї» (друга половина VIII ст. до н. е.). Згадки про Кімерійців містяться в урартських, ассирійських та юдейських письмових джерелах.
Гомер писав, що країна й місто кімерійців знаходиться біля входу до потойбічного світу: «Зайшло сонце, і вкрила темінь усі шляхи, а корабель наш досягнув меж океану. Там народ і місто людей кіммерійських».
Геродот і Страбон пишуть про велику Кімрійську державу на північних берегах Чорного моря та на обох берегах Керченської протоки зі столицею Кімерикон. За Геродотом, племена кімерійців очолювали царі. Однак царських поховань в Українському Причорномор'ї не виявлено. Відомо кілька сотень ваз т. зв. «Керченського» стилю, на яких зображені амазонки, що б'ються з греками. Ці вази походять з VII ст. до н. е. Геродот каже, що в VII столітті до н. е. кімерійців витіснили і частково асимілювали скіфи.
Геродот засвідчив, що: «…Країна, де тепер живуть скіфи, кажуть, що за давніх часів була кімерійською… Ще й тепер у Скіфії існують кімерійські фортеці, кімерійські переправи, є також і країна, що називається Кімерією, є й так званий Кімерійський Боспор».
Горбенко К. В. (Археологічні дослідження на території городища Дикий Сад у 2013-2014 роках // Науковий вісник Миколаївського національного університету імені В. О. Сухомлинського. Історичні науки. - 2015. - № 1. - С. 7-14.) зазначає, що у часи свого розквіту місто Кімерія існувало як важливий і найпівнічніший чорноморський порт, що поєднував торгові зв'язки кімерійців з греками та ассирійцями. В місто водними шляхами стікалися люди і товари зі всієї Кімерії та інших північних племен.
Ассирійські документи: пророцтва, писання, хроніки — належать до часів Саргона II, Сенахеріба, Езаргадона та Ашурбаніпала до другої половини VIII ст. та до VII ст. до н. е. Вони говорять нам про бурхливий період в історії двох великих держав у сточищі Євфрату: Урарту та Ассирії. Індоєвропейські племена, що наступали зі сходу та півночі на ті царства, ті джерела називають Gimirrai (кімри) та Ashguzai (скіфи). Кімерійці з'явилися на кордонах Урарту при кінці VIII ст. до н. е. і окупували царство десь по 714 р. до н. е. На початку VII ст. до н. е. кімери разом з царем Урарту Русою II (680—645 рр. до н. е.) та іншими індоєвропейськими племенами почали наступати на Ассирію.
Відомо про завоювання Кімерійцями більшої частини Лідії, вторгнення до Каппадокії, Фригії, Пафлагонії. Цей натиск, мабуть, був спричинений натиском скіфів, які посувалися на схід до Урарту. Ассирійський цар Езаргадон (Асархаддон) та скіфський Бартатуа створили союз проти кімрів та халкедонців. Внаслідок цього в 679—678 роках до н. е. кімерійці були розгромлені, і витиснуті до Малої Азії. Там кімри перше зустріли опір царя Лідії, але вже в 652 р. до н. е. вони завоювали Лідію і пограбували цілу Малу Азію. Та в 637 р. до н. е. ассирійці зі скіфами перемогли кімрів, зменшивши площу їх землі до частини в Каппадокії, яка залишилася надалі кімерійською. Місце кімрів у Малій Азії зайняли скіфи, які втрималися там аж до 606 р. до н. е., за винятком двох областей у Вірменії: Сакасена та Скитена, що залишилися скіфськими.
Видатний російський вчений М. Ростовцев (1870-1952) каже, що кімри посувалися в південному та західному напрямі задовго ще до навали скіфів. Ґрунтуючись на ассирійських джерелах, М. Ростовцев схиляється до думки, що кімри з'явилися в Малій Азії десь у VIII ст. до н. е., отже, до приходу туди скіфів. Та і Страбон також свідчить, що кімри зайшли до Малої Азії через Дакію і Дарданелли.
М. Ростовцев, боронячи теорію, за якою скіфи витиснули кімрів з України, все ж визнає, що не витиснули їх з Кубані. Він знайшов сотні доказів у кубанських могилах, що кімри жили на Кубані до приходу скіфів і після їхнього приходу, іншими словами, кімри були ніхто інший, як споконвічне автохтонне населення України — нащадки трипільців.
Зрештою, М. Ростовцев сам напів-визнає це. У своїй книзі «Iranians and Greeks in South Russia» він пише: «Нема ніяких свідоцтв ані про час, коли кімри вперше з'явилися в Україні, ані про час, коли її покинули, ані про їхню національність, ані про те, чи вони були автохтонами України чи зайдами». Він все ж визнає кімрів індоєвропейським народом — фракійцями на підставі того факту, що в Босфорській державі царі мали фракійські імена, а так само багато людей з фракійськими іменами були серед населення Танаїсу за римських часів.
Згодом кімерійці змішалися з місцевим населенням. Можливо, частина з них залишилася в гірській частині Криму і стала предками таврів.
Кімерійці жили в південноруських степах ще на початку залізного віку (I тис. до н. е.), але, звичайно, їх культура склалася набагато раніше. Археологічні дослідження показують, що в пізньому бронзовому віці, в 1600-1000 рр. до н. е., степову і лісостепову зону Східної Європи займала Зрубна культура, що належала землеробсько-скотарським народам «індоєвропейського» (арійського) типу. Оскільки саме в цих місцях письмові джерела і поміщають «місце проживання» кімерійців, мабуть, що Зрубна культура і являє собою реальний слід «кімерійського царства» [А. Г. Кузьмин. Откуда есть пошла Русская земля. T. 1, М., 1986, с. 686].
Зрубна культурно-історична спільність (зрубна КІС) — етнокультурне утворення доби пізньої бронзи (XVIII—XII ст. до н. е.), розповсюджене у степовій та лісостеповій смузі Східної Європи від Уралу на сході до річки Дніпро на заході, від річки Кама й правих приток Оки на півночі до азово-чорноморських степів на півдні.
Зрубна культура виявляє повну спадкоємність з більш давніми Катакомбною (2000-1600 р. до н.е.) і Ямною культурами III тис. до н. е., що займали ті ж землі від Уралу до середнього Дунаю. Ямна культура вважається «протоарійською»: саме від неї виходили ті імпульси, які привели до формування на великих територіях Європи і Північної Азії в III – поч. II тис. до н. е. багатьох народів індоєвропейської мовної сім'ї [М. Gimbutas. The first wave of Eurasian steppe pastoralist into Copper Age Europe // The Journal of Indo-European Studies, 1977; В. Леман. Индоевропеистика сегодня // Вопросы языкознания, 1987, № 2; J. P. Mallory. In search of the Indo-Europeans. Language, archaeology and myth. L., 1989.].
Очевидно, що Зрубна культура епохи пізньої бронзи, в ареалі поширення якої найдавніші джерела згадують кімерійців, склалася на старому місці проживання аріїв, на їх «історичній прабатьківщині». Кімерійці як носії Зрубної культури виявляються прямими спадкоємцями степових аріїв Східно-Європейської рівнини; їх предки вважали за краще залишитися «вдома», тоді як інші розселилися по всіх напрямах в Європу й Азію. Не дивно, що традиція, представлена в Біблії, називає кімерійців старшим з народів індоєвропейської сім'ї. Сама назва кімерійці-кімри, швидше за все, означає просто «степовики» (в одній із стародавніх арійських мов анатолійської групи «степ» - це «гимра») [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].
Досить очевидно, що кімерійці – ЦЕ НОСІЇ Зрубної культури південноруських степів епохи пізньої бронзи (1600-1000 рр. до н. е.). Але дані точних наук виявляються дуже незручними для тих, хто хоче представити історію євразійських степів як безглуздий калейдоскоп: один невідомо звідки взявся народ повністю винищує або витісняє інший, теж невідомо звідки взявся, і все повторюється знову і знову. Мовляв, дикі «кочівники степів» не могли мати зв'язкову, цивілізовану історію: раптово з'являлися і так само раптово зникали, не залишаючи ніяких слідів... Після того як за допомогою археологічних, антропологічних та лінгвістичних досліджень з'ясувалося: стародавня цивілізація південноруських степів мала високий рівень розвитку і стала «прабатьківщиною» багатьох цивілізацій і народів Старого Світу, питання про прив'язку древньої «доісторії» до найбільш ранніх, що дійшли до нас у письмових джерел набуло особливої гостроти. Все впирається в походження кімерійців, першого з народів південноруських степів, про який ідеться в писемних пам'ятках; розв'язання цієї проблеми дозволяє встановити, яке відношення має Скіфія залізного віку до стародавніх «арій» [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].
І чи варто дивуватися, що як тільки почала з'ясовуватися справжня роль південноруських культур епохи бронзи в генезі індоєвропейських цивілізацій, так відразу ж з'явилися «наукоподібні» спекуляції навколо «кімерійської проблеми». На деяких з цих спекуляцій варто зупинитися, оскільки вони - в інтересах певних сил - ретельно підтримуються і культивуються досі. Перш за все для того щоб «відірвати» кімерійців від древніх аріїв, на кордоні епохи бронзи і залізного віку (тобто на рубежі II і I тис. до н. е.). Намагаються створити - хоча б на папері - такий собі «розрив». Тобто: жили-були в євразійських степах якісь «арії», та потім всі кудись зникли. Кімерійці, що згадуються античними джерелами, не спадкоємці Зрубної культури, а якийсь «новий» народ, що проник в південноруські степи тільки на початку залізного віку (близько 1000 р. до н.е..). Звідки ж? Найбільш поширена версія, що кімерійці були... фракійцями. Однак реальні фракійці раннього залізного віку - жителі басейну Дунаю і Північних Балкан - осілі землероби, не виявляли любові до переходів через степові простори, тоді як про причорноморських кімерійців джерела (і дані археології) говорять як про типових «вершників», скотарів [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].
Спекуляції навколо кімерійців, спроби приписати їм «іноземне» походження виконують поставлене завдання: створити розрив між древніми аріями епохи бронзи і населенням південноруських степів залізного віку. Точно такий же розрив - і в тих же цілях - намагаються штучно створити між кімерійцями і скіфами, що заселяли південноруські степи в ранньому залізному віці. Нібито зустрілися два різних і чужих один одному народи, один з них витіснив інший, і... історія почалася заново. Однак, якщо звернутися до справжніх історичних пам'яток, можна переконатися, що скіфи були відомі довкільним народам з найдавніших часів. Скіфи згадуються вже у грецького поета Гесіода (VIII ст. до н. е.). У переказах про Геракла описано, як цей знаменитий герой Греції (і засновник багатьох царських династій) отримав свій лук з рук скіфа Тевтара, який і навчив його стрільбі, але ж, згідно з традицією, діяльність Геракла належить до часу за одне-два покоління до Троянської війни, тобто до першої половини XIII ст. Перекази про скіфів входять в самі архаїчні грецькі міфи, такі, як міф про винахід землеробства, цибулі, технології виплавки міді та ін. [Н. И. Васильева, Ю. Д. Петухов. Русы Великой Скифии. 2008].
У географічній та картографічній традиції українські землі часто називали Кімерією, Сарматією Європейською, або Скіфією. Для географів та істориків існували ще й «Азійські» Скіфія і Сарматія. Що ж до античних часів, то частіше вживалося Scithia inferior (Скіфія нижня), у значенні «ближча».
На більшості географічних карт XIV—XVI ст. українське Наддніпров’я позначається як Cimmeria, Scythia Europaea, Parua Scythia, Sarmatia, Ruthenia, Russia, Cumania, Commania та ін.
1665 р. французький картограф Гійом Сансон видав мапу під назвою “Cimmeria qua postea Scythia Europaea Seu Parua Scythia” (Кімерія, пізніше Європейська Скіфія, або Мала Скіфія) де показано українські землі. Лівобережна та Південна Україна – Скіфія (Scythaе), Північна Україна та Слобожанщина – Сарматія Європейська (Sarmatia Europaea).
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар