субота, 13 серпня 2022 р.

Карти української етнографічної границі Володимира Ґериновича - одні з перших в українській географії (1910 р. та 1915 р.).

Володимир Олександрович Ґеринович (22 листопада 1883, Сокаль, нині Львівська область — 7 липня 1949, Львів) — український вчений географ, науковець, краєзнавець Поділля, громадський діяч, педагог, доктор географічних наук, доктор історичних наук, професор (з 1922), член Кам'янець-Подільського наукового товариства при ВУАН (з 1925), дійсний член НТШ, дійсний член Українського комітету краєзнавства.

1903 р. вступив на філософський факультет Львівського університету ім. Цісаря Франца І. Тут слухав лекції професорів Антонія Ремана, Еуґеніуша Ромера, Еміля Абданк Дуніковського, Рудольфа Зубера, Михайла Грушевського. З 1905 року починає писати наукові праці та рецензії, бере участь в роботі фізіографічної комісії Наукового товариства імені Т.Шевченка (НТШ). Стає одним із засновників "Товариства українських наукових викладів ім. Петра Могили" (1909). У 1911 р.  В.Ґеринович захистив докторську дисертацію на тему "Вік і географічне розташування найдавнішої людини у Східній Європі". Ще 1907 року склав вчительський іспит з історії та географії й отримав посаду вчителя у приватній класичній гімназії Лучанського у Львові.

Українська етнографічна границя та особливості її формування за проф. В. О. Гериновичем (Андрій Менделюк, 2007).

Окресленням української етнографічної границі В. О. Ґеринович займався із самих початків своєї наукової діяльності. Про це можна судити з «Географічної карти земель, де живуть Українці», розміщеній в першій у світі книзі з географії України, в якій розглянуто всі українські землі, як єдине ціле, і в першій у світі книзі з географії України, написаної українським (а не закордонним!) автором С. Л. Рудницьким. Пізніше В. О. Ґеринович опублікував декілька статей, присвячених етнографічній границі: «Західна границя української етноґрафічної території» (1915), «Населення на захід від Буга» (1917), «До Западної української етноґрафічної границі» (1917), «Начерки української запарної етноґрафічної границі» (1918). У своїй фундаментальній праці «Нарис економічної географії України» проф. В. О. Ґеринович присвятив цілий розділ, де характеризувалися українська етнографічна границя та чинники їх формування.

Щоб обґрунтувати українську етноґрафічну границю, проф. В. О. Ґеринович надзвичайно детально проаналізував дані про усі українські етнічні землі, їх формування, історію розвитку, національний склад та його кількісне співвідношення. Вивчив та розібрав до найменших деталей підходи до визначення української етноґрафічної границі таких вчених, як М. Грушевський, Г. Величко, В. Кото, І. Нечуй-Левицький, А. Ріттіх, С. Рудницький, М. Русова, Д. Фльоринський, В. Францев, П. Чубинський, М. Шафарик та ін., а також матеріал, яким послуговувалися його попередники у цій справі, а особливо російську та польську статистику. Важливим також є те, що В. О. Ґеринович, будучи старшиною в австрійській армії під час Першої світової війни, мав змогу пройти майже по всьому відтинку українсько-польської етнографічної границі та на власні очі побачити стан речей.

Визначаючи українську етнографічну границю, В. О. Ґеринович керувався принципом етнічності, який базувався на визначенні процентного складу заселених територій, та історичності, за допомогою якого доказував їхню приналежність до України на підставі широкої історичної літератури та етнографічному матеріалові.

Відповідно до наведених вище принципів, В. О. Ґеринович виділяє метропольну етнографічну границюце ті межі земель, приналежність яких до України не викликає в нікого сумнівів; етнографічну границюокраїну метропольної етнографічної границі, за яку ведеться боротьба, і етнографічні острови, котрими український етнографічний організм приготував поле для свого поширення. Подібне ми бачимо і в С. Рудницького: він виділяє «черен» (головну територію) України – це Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина, Окресленням української етнографічної границі В. О. Ґеринович займався із самих початків своєї наукової діяльності. Про це можна судити з «Географічної карти земель, де живуть Українці», розміщеній в першій у світі книзі з географії України, в якій розглянуто всі українські землі, як єдине ціле, і в першій у світі книзі з географії України, написаної українським (а не закордонним!) автором С. Л. Рудницьким. Пізніше В. О. Ґеринович опублікував декілька статей, присвячених етнографічній границі: «Західна границя української етноґрафічної території» (1915), «Населення на захід від Буга» (1917), «До Западної української етноґрафічної границі» (1917), «Начерки української запарної етноґрафічної границі» (1918). У своїй фундаментальній праці «Нарис економічної географії України» проф. В. О. Ґеринович присвятив цілий розділ, де характеризувалися українська етнографічна границя та чинники їх формування.

Щоб обґрунтувати українську етноґрафічну границю, проф. В. О. Ґеринович надзвичайно детально проаналізував дані про усі українські етнічні землі, їх формування, історію розвитку, національний склад та його кількісне співвідношення. Вивчив та розібрав до найменших деталей підходи до визначення української етноґрафічної границі таких вчених, як М. Грушевський, Г. Величко, В. Кото, І. Нечуй-Левицький, А. Ріттіх, С. Рудницький, М. Русова, Д. Фльоринський, В. Францев, П. Чубинський, М. Шафарик та ін., а також матеріал, яким послуговувалися його попередники у цій справі, а особливо російську та польську статистику. Важливим також є те, що В. О. Ґеринович, будучи старшиною в австрійській армії під час Першої світової війни, мав змогу пройти майже по всьому відтинку українсько-польської етнографічної границі та на власні очі побачити стан речей.

Визначаючи українську етнографічну границю, В. О. Ґеринович керувався принципом етнічності, який базувався на визначенні процентного складу заселених територій, та історичності, за допомогою якого доказував їхню приналежність до України на підставі широкої історичної літератури та етнографічному матеріалові.

Відповідно до наведених вище принципів, В. О. Ґеринович виділяє метропольну етнографічну границю – це ті межі земель, приналежність яких до України не викликає в нікого сумнівів; етнографічну границю – окраїну метропольної етнографічної границі, за яку ведеться боротьба, і етнографічні острови, котрими український етнографічний організм приготував поле для свого поширення. Подібне ми бачимо і в С. Рудницького: він виділяє «черен» (головну територію) України – це Волинь, Поділля, Київщина, Чернігівщина, Полтавщина, Харківщина, Катеринославщина, Херсонщина, Таврія, Східна Галичина, Закарпаття та Північна Буковина. Особливістю «черенних» українських земель є різка перевага українського населення над усіма іншими національностями разом узятими.

Сучасну українсько-польську етнографічну границю В. О. Ґеринович подає так: «Українсько-польська етнографічна границя починається коло села Шляхтової, що лежить над Руським потоком. Воно (село) є найдальше до заходу висуненою українською місцевиною. Від Шляхтової йде згадана етноґрафічна межа до сходу приблизно лінією містечок: Північної, Грибова, Горлиць, Жмигорода, Дуклі, Риманова, Заршина і коло Сянока доходить до ріки Сяна. Ним іде вона до Дубецька, де його покидає і в напрямі північного сходу осягає Радимно над Сяном. Відси біжить на схід від лінії міст: Білгорая, Щебрешина, Замостя, Красностава, Любартова, Радина, Лукова, Дорогичина і Більська, коло якого на північно-східній стороні доходить до ріки Нарви».

Основними показниками, якими користувався В. О. Ґеринович при визначенні українсько-польської етнографічної границі, є відсотковий склад населення, взятий з австрійських та російських переписів, релігійний стан населення та власні спостереження.

Слід звернути увагу на те, що В. О. Ґеринович повністю не довірився ні польській, ні російській статистиці, а аналізував етнічний склад населення у комплексі з релігійними та мовними ознаками.

Українсько-румунська етнографічна границя в своєму складі має численні острови, через що проф. В. О. Ґеринович провів лінію серединою них. Довжину українсько-румунської етнографічної межі на просторі від Ізмаїла до Полади В. О. Ґеринович визначив у 1500 кілометрів. Тягнеться українська етнографічна границя від Ізмаїла в напрямі північного сходу до міста Білгорода, дальше – до Новоселиці, що находиться на давньому російсько-австрійському кордоні, до устя Ревта, на Оргіїв і Більці та вододілом Дністра й Прута до Новоселиці. Від цієї останньої місцевості повертає вона до півдня – на Серет і Радівці, при цьому описує глибокий вигин, залишаючи з українського боку столицю Буковини Чернівці. Далі йде вона на південний захід через Сторожинець, Виків, Молдавицю, Кирлібабу на джерела Білого Черемоша вздовж Вишової і Тиси попри Мармароський Сигіт до Вишкова. Коло цієї останньої місцевості переходить українсько-румунська етнографічна границя на лівий берег Тиси, перебігає невеликий простір вздовж Гутинського хребта й осягає місцевість Полад над Турою. Ось тут закінчується українсько-румунська етнографічна границя і починається українсько-угорська.

Українсько-угорська етнографічна границя починається коло містечка Полада, від якого йде на Вуйлок, Берегсас (Берегове), Мукачів до Ужгорода. Довжина її становить приблизно 200 кілометрів. Біля Ужгорода вона переходить в українсько-словацьку етнографічну границю, яка біжить лінією міст Ужгород, Бардиїв, Сабінів, Кежмарк до містечка Любовлі. Українсько-словацьку границю складно провести точно, оскільки обидва зближені до себе фізично й духовно народи протягом довгих віків майже злилися на цій граничній смузі в одне ціле.

Найменшу дискусію серед усіх ділянок викликає білорусько-українська етнографічна границя. Її довжина становить приблизно 1700 кілометрів. Білорусько-українська етнографічна границя йде рікою Нарвою до її джерел, які лежать у біловезькому пралісі, звідки переходить на лінію Пружан, Ясьолди, Вигонівського озера та продовжуючись у південно-східному напрямі досягає ріки Прип’ять. Нею, за винятком незначного відхилення на південь коло Мозира, прямує до самого Дніпра. Цією рікою біжить до гирла Сожа, потім його течією – до місцевості Яримовичів на Нове Місто й Унечу до Молодькова, при якому починається вже українсько-московська етнографічна границя. Це та лінія, приналежність території на південь від якої, у В. О. Ґериновича не викликала сумнівів.

Інакше з сорока-кілометровою смугою вздовж неї, котра заселена і білорусами і українцями. Саме цей проміжок українського кордону найменше змінився протягом історії. Причини – надприп’ятські болота, котрі заважали рухові етнографічних границь як з української так і білоруської сторін.

 При окресленні всіх інших етнографічних границь великих розбіжностей між думкою В. О. Ґериновича та інших фахівців даної галузі немає. Проте за відсутності достатньої кількості матеріалу цю границю розглянуто не так детально, як українсько-польську.

Українсько-російську етнографічну границю В. О. Ґеринович проводить коло Молодькова, звідки вона йде на Панаківку, Журавки, Новгородське, Рильськ і Букель. Від неї повертає на схід – до Малаївки, а від неї – на південний-схід – на Щоглик, на південь від Нового Оскола, потім – рікою Осколом до міста Старого Оскола, звідки прямує на Острогожськ і в східному напрямі захоплює Новохоперськ. Далі границя переходить від Хопра до Акишевської, не охоплючи Хопра і прямує в південно-західному напрямі майже до самого гирла Сіверського Дінця.

Українсько-російська етнографічна границя з усіх найдовша. Вона простягається на 2000 кілометрів та є результатом швидкої і хаотичної колонізації степових просторів. Особливою рисою українсько-російської етнографічної границі проф. В. О. Ґеринович вважає відсутність асиміляції українців з росіянами через вищий культурний щабель нашого розвитку: «…українець сильнійший культурою від свого північного сусіда. Він не піддається йому і залишається всюди собою. Це явище увійшло навіть у московську приказку: хохол вєздє хахол».

Сусідство українського етнографічного елементу зі степовими народами – калмиками, татарами, киргизами і ноганцями – починається на Дону і тягнеться на Маницьке озеро, Винодільне, що над Калаусом, на Прасковею над Кумою, на Солдатську, Такталікун, Козачу, Гіркорічинськ і Тараканбугрівськ, що при Каспійському морі. Детально визначити її складно, тому що границя перебуває у стані формування. Українсько-степова егноґрафічна границя має в довжину приблизно коло 1000 км. Це найлегший відрізок із усіх, які мають на своєму довгому фронті українці. „Не стрічаючи на ньому майже ніякого опору, пересувають вони його і поширюють в цьому одинокому напрямі свою етнографічну територію”.

Кавказько-українська етнографічна границя біжить від гирла Терека південною околицею його долини на П’ятигорськ, Лабинськ над Лабою і Майкоп, звідки повертає на південь й доходить до місцевості Лазаревської, що над Чорним морем. Довжина відрізка становить 800 кілометрів. В. О. Ґеринович вважає, що в цьому напрямі піти далеко етнографічна границя не зможе: «На перешкоді її стає природа кавказького високого хребта, до якої Українцям, жителям низин і рівнин, тяжко пристосуватися, та численні гірські автохтони, прив'язані до дикої природи гір, які не раз ділом засвідчили велику умілість боронити вступу до них».

 


Рис. 1. Західна українська границя за В.Гериновичем  [Ґеринович В. О. Західна границя української етнографічної території. // Вісник Союза визволення України. – 1915. – 14 листопада. – С. 4–6].


Рис. 2. Українська етнографічна границя, за В.Гериновичем [
Рудницький С. Л. Коротка географія України. – Київ – Львів, 1910]. 

ДЖЕРЕЛА

Менделюк А. Українська етнографічна границя та особливості її формування (за проф. В. О. Гериновичем) // Історія української географії. Всеукраїнський науково-теоретичний часопис.- Тернопіль: Підручники і посібники, 2007. - Випуск 1 (15).

пʼятниця, 12 серпня 2022 р.

«Плавання та подорожі» (Delle Navigationi et Viaggi) - перша збірка географічних трактатів сучасної епохи. 1550-1559 рр. Джованні Баттіста Рамузіо

Джованні Баттіста Рамузіо (італ. Giovanni Battista Ramusio; 20 липня 1485 р., Тревізо, Венеція - 10 липня 1557 р., Падуя) - венеціанський географ, історик і державний діяч. Засновник популярного в епоху великих географічних відкриттів жанру компіляції травелогів.

Народився у Венеції у 1485 році в родині міського судді. До тридцяти років став канцлером Венеціанської республіки, тісно співпрацюючи з дожем Альвізе Моченіго. З 1515 р.  був секретарем Ради десяти. Мав сина Паоло.

Виконував кілька дипломатичних місій як посол у Франції, Швейцарії, Римі. Вишуканий дипломат і глибокий знавець кількох мов він був призначений послом Венеціанської республіки в європейському дворі Людовіка XII. У цей період він зацікавився французькою експансією у Північній Америці. У цей час Венеціанська республіка цікавилася морськими шляхами до Америки, яка розглядалася як новий привабливий ринок для венеціанської торгівлі, оскільки остання страждала від тиску та османського просування у Середземному морі. Завдяки своїм дипломатичним зв'язкам, він легко домігся того, що йому надходили звіти про поїздки бретонського мореплавця Жака Картьє, відправлені королем Франциском I до Нової Франції.

У цей час він виявив вміння малювати географічні карти та склав докладні карти всіх нових торгових портів. Карта з портами Середземномор'я була намальована в покоях палацу дожів.

Його головна робота — «Плавання та подорожі» (Delle Navigationi et Viaggi) є першою збіркою географічних трактатів сучасної епохи.

Робота була видана у Венеції у трьох томах: т. 1-1550, т. 3-1556, т. 2-1559 (вийшов посмертно). Перший том був опублікований у 1550 році, незабаром за ним вийшов третій том у 1556 році. До оформлення 3 тому Трактату Рамузіо залучає Джакомо Ґастальді, який готує серію географічних мап, зокрема раніше не створюваних східного узбережжя Північної та Південної Америки, Куби та Еспаньйоли.

Публікацію другого тому було відкладено, оскільки рукопис було знищено у вогні перед відправкою до друкарні, і, нарешті, було опубліковано у 1559 році, через два роки після смерті автора. «Delle navigationi et viaggi» було перекладено кількома мовами і кілька разів перевидано, що свідчить про велику популярність книги на континенті.

Ця монументальна праця була однією з перших творів, написаних у літературному жанрі компіляції травелогів. Як й  інші автори подібних творів, сам Джованні Рамузіо меж Європи не покидав.

Книга «Плавання та подорожі» (Delle navigationi et viaggi) є збіркою географічних спостережень та описів різних авторів: Марко Поло, Ніколо Конті, Фернанда Магеллана, Альваро Нуньєс Кабеса-де-Вака, Йосафата Барбаро, а також переклад трактату «Африка — третя частина світу» Лева Африканського. Робота є цінним джерелом, що описує історії географічних відкриттів та досліджень в Азії, Африці, Америці.