Андрій Байцар

понеділок, 26 жовтня 2026 р.

Клумба у парку І. Франка. Львів, якого уже немає

Протягом радянського періоду клумба із фігурами із квітів та стрижених кущів займала місце колишнього пам'ятника Аґенору Ромуальду Ґолуховському (1812-1875). Кілька разів на рік на клумбі квітами змінювали знаменні дати в історії Львова та СРСР.

Сьогодні тут стоїть декоративна ваза. Ця ваза стояла раніше перед будівлею Галицького сейму, пізніше головної будівлі університету імені Яна-Казимира (тепер ЛНУ імені Івана Франка). Після переоблаштуванням площі та встановлення пам'ятника Франкові її перемістили.

Пам’ятник графу Агенору Голуховському був встановлений 28 червня 1901 року, це був один з найдорожчих львівських пам'ятників, він вартував 131 204, 38 крони, за виконання проекту скульптору Ц. Годебському було виплачено 120 000 крон. Монумент був розташований в долішній частині Міського парку (тепер парк імені І. Франка) навпроти вул. 3 Мая (вул. Січових Стрільців). Це один з кращих монументів Ципріана Годебського, відомого різьбяра і внука польського поета такого же імені. Бронзова фігура стояла на високому мармуровому п’єдесталі, де була розташована алегорична скульптурна фігура "Галичина", що подає графу лавровий вінок. Хоча пам’ятник і був гарно виконаний, він не викликав у львів’ян пієтету, тож навколо цього місця часто влаштовували антиавстрійські демонстрації. Пам’ятник зник після 1944 року, його подальша доля невідома. На його місці встановили у 1964 р. декоративну вазу.

Велетенську чавунну вазу створив у 1829 році краківський скульптор Кароль Цептовський — учень знаменитого данського митця Бертеля Торвальдсена. Вишуканий барельєф, що оперізує вазу, розповідає про плин людського життя, через що композицію нерідко називають «кубком кохання».

Втім, більш влучною для цієї роботи є назва «Пори кохання», адже саме тема всепоглинаючої сили любові проходить крізь усю творчість Торвальдсена. У своїх роботах митець ніби нагадує: ні могутність, ні влада, ні навіть врода не мають вирішального значення, якщо поруч немає любові. Ерот (бог кохання) у його баченні — не просто міфологічний персонаж, а справжній переможець, який здатен підкорити і богів, і людей.

Скульптор не ідеалізує кохання надмірно романтично, а радше показує його як невидиму силу, що впливає на людське життя сильніше, ніж здається. Барельєф «Віки любові» наповнений легкою іронією та тонкою сатирою, адже демонструє, наскільки мінливою є влада Ерота.

На композиції юна дівчинка із захопленням тримає маленького Амура, щойно випущеного на волю. Молода красуня, ставши навколішки, палко вітає божка кохання поцілунком. Жінка, яка вже пізнала материнство, поводиться з ним буденно й навіть недбало, тягнучи за крильця, мов домашню птицю з базару. Зрілий чоловік, заклопотаний щоденними турботами, зовсім не помічає Амура на своєму плечі. І лише старість, ніби прокинувшись від забуття, із жалем простягає руки услід Еротові, який назавжди відлітає…

1953 р. Біля університету

. 1956 р., центральна алея парку ім. І. Франка.

1956 р., центральна алея парку ім. І. Франка.

1956-1960 рр., центральна алея парку ім. І. Франка.

1957 р., центральна алея парку ім. І. Франка.

1950-ті рр., центральна алея парку ім. І. Франка.

1958-1961 рр., центральна алея парку ім. І. Франка.

1962-1963 рр., центральна алея парку ім. І. Франка.

1964 р., центральна алея парку ім. І. Франка.

1965 р., центральна алея парку ім. І. Франка.

1965-1975 рр., центральна алея парку ім. І. Франка.

неділя, 25 жовтня 2026 р.

ХАОС У ЄВРОПІ. Осінь 2026 року

Європа у вогні: мігранти-мусульмани громлять країни ЄС, горять будівлі, автівки, а вулиці перетворилися на зону бойових дій. Ось яку ціль та наслідки несе масова міграційна політика у всіх країнах, які ще донедавна належали Білим людям, а на сьогодні окуповані ворожими глобалістичними верхівками і практично вже знищенними корінними народами.

На кадрах із місця подій видно, як близько тисячі вихідців з Африки й Азії штурмують будинки Білих громадян і грабують помешкання. Озброєні холодною зброєю мігранти тероризують квартали, поки чоловіки намагаються відбити власні будинки та захистити родини. Ось до чого призводить сучасна політика мультикультуралізму та неконтрольована міграція в європейських містах.

Те, що ми бачимо у Франції, - також привід підбити підсумки десятиліть міграційної та інтеграційної політики. Держава фінансувала освіту, соціальну допомогу, підтримку неблагополучних районів. Але жодна соціальна програма не може замінити виховання та внутрішню культуру народів-чужинців, якщо вона їм не притаманна.

Україна також стоїть на черзі масового заміщення, починаючи від завозу під виглядом так званої робочої сили.

17 жовтня сотні тисяч французів вийшли на вулиці.

Більшість демонстрацій були мирними. Люди вимагали покращення умов життя, доступнішої освіти, справедливої соціальної політики. Але паралельно розгорнулися події, які приголомшили Францію. Париж, Марсель, Ліон, Бордо, Лімож та інші міста. Підпали, пограбування магазинів, напади на правоохоронців, руйнування громадських будівель.

На відео з французьких міст видно, що трощать і грабують молодики із темним кольором шкіри. На деяких кадрах вони становлять переважну більшість.

17 жовтня заворушення відбулися також в інших європейських країнах.

Італія. У Мілані протест проти високої вартості життя та воєн переріс у зіткнення з поліцією, погроми та підпали.

Бельгія. У Брюсселі студентські демонстрації супроводжувалися насильством, застосуванням сльозогінного газу та водометів.

КРАХ ДЕМОГРАФІЧНОГО АУТСОРСИНГУ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ІСЛАМ (ФБ, 2026 р., Едуард Рубін)

Намагаючись врятувати старіючий континент і пенсійні фонди від дефіциту робочих рук, ліволіберальні еліти десятиліттями заохочували масове завезення мігрантів із країн Магрибу, Близького Сходу та Африки на південь від Сахари (MENA). Але формула Макса Фріша «Ми кликали робочу силу, а приїхали люди» спрацювала в найпохмурішому варіанті. Через відсутність кваліфікації та мовний бар'єр рівень безробіття серед вихідців із цих регіонів у 2–3 рази перевищує середній показник по ЄС. Замість порятунку бюджетів некваліфікована міграція лягла непідйомним тягарем на систему соціальних допомог (на кшталт німецького Bürgergeld), прискоривши банкрутство патерналістської держави.

Провал інтеграції породив паралельні суспільства — замкнені гетто (banlieues) на кшталт паризького Сен-Дені, брюссельського Моленбека, районів Марселя, Мальме та Рурського басейну. Там виросло вже 2-ге і 3-тє покоління молоді з європейськими паспортами, але без соціальних ліфтів і європейської ідентичності. Коли у 2025–2026 роках через дефіцит бюджетів влада почала урізати фінансування муніципальних шкіл і субсидій, удар прийшовся саме по цих депресивних околицях, зірвавши різьбу із соціального казана.

Саме тут кримінальний нігілізм передмість поєднався з політичним ісламом. Молодь із гетто, яка трощить бутики в Марселі або підпалює поліцейські машини в Брюсселі, рідко читає богословські трактати, але ісламістські проповідники та мережеві структури дають їхньому кримінальному бунту сакральне виправдання. Грабіж і напад на поліцейського подаються як «справедлива помста пригноблених мусульман колишнім колонізаторам». Невипадково цього місяця, у жовтні 2026 року, Європейський парламент змушений був проводити екстрені дебати зі спеціальною резолюцією про боротьбу з «ісламістським ентризмом» (проникненням в інституції) та підривною мережею «Братів-мусульман».

Технологія проста: там, де європейська держава йде з бідних районів через брак грошей, вакуум миттєво заповнюють радикальні мечеті та ісламські фонди. Вони роздають їжу, відкривають спортивні секції та дають гроші в обмін на відмову від світських законів республіки. При цьому будь-яке загострення на Близькому Сході — навколо Гази, Лівану чи Ірану — миттєво імпортується на вулиці європейських столиць, зливаючи економічний протест із антизахідними маршами, а будь-яка спроба поліції навести лад блокується криками афілійованих правозахисних НУО про «системний расизм та ісламофобію».

За цим ісламістським тараном стоять 4 групи цілком конкретних бенефіціарів, які використовують його у своїх цілях:

🔹 Зовнішні спонсори (Катар, Туреччина, глобальна мережа «Братів-мусульман»): через фінансування мечетей, шкіл і контроль над діаспорами (як турецька мережа DITIB у Німеччині) вони створюють усередині ЄС потужні анклави впливу, лояльні Досі та Анкарі в обхід національних урядів.

🔹 Геополітичні вороги Заходу (Іран та росія): Тегеран задіює шиїтські мережі та радикальні пропалестинські групи, а москва через даркнет, ботоферми та криптогаманці фінансує точкові провокації радикалів. Їхня спільна мета — стратегія керованого хаосу, розкол Європи за релігійною ознакою та відвернення ресурсів Заходу від підтримки України.

🔹 Європейські ультраліві та феномен «ісламо-гошизму» (islamo-gauchisme): партії на кшталт «Нескореної Франції» (LFI) Жан-Люка Меланшона та радикальні студентські профспілки уклали угоду з дияволом. Втративши традиційний білий робітничий клас (який пішов до правих), ліві соціалісти, феміністки та екоактивісти вступили в протиприродний альянс із ультраконсервативними ісламістами, оголосивши мусульманські передмістя «новим пролетаріатом». На суботніх маршах 24 жовтня в Парижі та Римі цей союз оформлений візуально: червоні прапори антикапіталістів ідуть в 1 ряду з релігійними радикалами проти спільного ворога — буржуазної західної держави.

ХАОС У ЄВРОПІ ТРИВАЄ (ФБ, 2026 р., Oleksandr Kovalevskyy)

ЩЕ ОДНІ ВИХІДНІ, СПОВНЕНІ ЖОРСТОКИХ ЗАВОРУШЕНЬ, ПОЖЕЖ, НАПАДІВ НА ПОЛІЦІЮ ТА ПАЛЕСТИНСЬКИХ ПРАПОРІВ СЕРЕД РУЙНУВАНЬ.

24 жовтня 2026 року.

Ще одні вихідні. Ще одна хвиля насильства по всій Європі. І хаос уже не обмежується вихідними.

ФРАНЦІЯ: Париж перетворюється на поле бою. Потужні водомети обдають “протестувальників” струменями води, вулиці заповнює сльозогінний газ, летять різні предмети, а поліція спеціального призначення протистоїть агресивним натовпам.

АЛБАНІЯ: Коктейлі Молотова, пожежі, вибухи та напади на поліцію перетворюють вулиці Тирани на місце руйнувань.

ІТАЛІЯ: “Протестувальники” з палестинськими прапорами та в куфіях силоміць прориваються до знаменитого римського Колізею.

В інших місцях під час сутичок із поліцією летять каміння, пляшки та петарди.

БЕЛЬГІЯ: Барикади, жорстокі сутички та розгорнуті в Брюсселі підрозділи поліції спеціального призначення.

ІСПАНІЯ: У Барселоні повідомляють про десятки пожеж, пограбування підприємств та масові арешти.

І ОСЬ ВОНИ ЗНОВУ (ну, як же ж без них) – ПАЛЕСТИНСЬКІ ПРАПОРИ ПОСЕРЕД ХАОСУ.

Вулиці Європи палають. На поліцію нападають. Історичні пам’ятки штурмують та руйнують. І насильство не припиняється.

А ЛІВО-ЛІБЕРАЛЬНІ УРЯДИ ТА ЇХНІ СОЦІАЛІСТИЧНІ “ЛІДОРИ” ПРОДОВЖУЮТЬ БЕЗДІЯТИ!

Скільки ще пожеж? Скільки ще нападів? Скільки ще підприємств та історичних пам'яток має бути знищено варварами із країн третього світу?

А у Великій Британії громадян закликають готувати запаси на випадок надзвичайних ситуацій, зокрема їжу та воду на 72 години, з огляду на можливі загальнонаціональні кризи.

Відколи це навчання громадян готуватися до кризи стало заміною забезпеченню їхньої безпеки!?

Уряди обирають, щоб вони захищали своїх громадян, а не вчили їх, як виживати в умовах руйнування безпеки, громадського порядку та законності.

Тим часом в Америці демократи виступають проти діяльності ICE із забезпечення дотримання імміграційного законодавства.

А дехто із ліво-радикального крила демпартії вимагає повністю ліквідувати цю службу. Ось вони, ці “герої”: Ільхан Омар, Делія Рамірес, Аянна Преслі, Шрі Танедар, Рашида Тлаїб, Акасія Кортес та інші. (До речі – усі кольорові, новоспечені “американці” із країн третього світу. Приїхали з дикості, а тепер і США хочуть занурити у стан дикості).

Демпартія, за прикладом Європи, прагне заселити свою країну вихідцями із варварського світу, і перетворити США на територію хаосу, насильства, беззаконня та дикості!?

Америка не повинна ігнорувати тривожні сигнали, які подає Європа.

Відповідь здорового американського суспільства має бути адекватною тим загрозам, які несе агресивний натовп, керований ліво-ліберальними дегенератами.

Афішні тумби у Львові були невіддільною частиною міського ландшафту. Львів, якого уже немає

Рекламні тумби, відомі також як колони Літфаса (або тумбами Літфаса, від нім. Litfaßsäule) або колони Морріса (від фр. colonne Morris), прийшли до Львова з німецьких та французьких міст і стали невід'ємною частиною вуличного інтер'єру. У міському побуті та тогочасній пресі їх найчастіше називали просто афішними тумбами (пол. słupy ogłoszeniowe / słupy afiszowe).

Поодинокі афішні тумби ще можна було побачити у Львові у 1990-их роках. На теперішній час збереглася лише одна тумба біля колишнього підземного туалету на вул. князя Романа.

Тумби встановлювали у місцях найбільшого скупчення пішоходів: на центральних площах (площа Ринок, площа Галицька, площа Марійська — тепер Міцкевича), вздовж престижних міських променадів, поблизу трамвайних зупинок та вокзалів.

Головні факти про ці споруди:

• У Берліні такі циліндричні конструкції у 1854 році придумав берлінський видавець Ернст Літфасс (Ernst Theodor Litfaß) та почав встановлювати їх, щоб клеїти на них рекламні плакати, які друкував у своїй друкарні. Тумби стали вкрай вдалою альтернативою парканів і стін будівель, на яких в ті часи безладно розклеювали оголошення, плакати та афіші. Тому в Німеччині їх називають в його честь «колони Літфаса» (Litfaßsäule).

• У Франції така тумба носить ім'я паризького друкаря Габріеля Морріса (Gabriel Morris), з ініціативи якого у 1863 році було встановлено такі тумби на вулицях Парижу. Основним призначенням рекламних колон вважалося розміщення концертних та театральних афіш, але Морріс отримав дозвіл міської влади на установку цих тумб тільки за умови, що всередині них будуть зберігати свої мітли та інші інструменти міські двірники. Ці тумби отримали назву - Колони Морріса (colonne Morris).

Старовинні афішні тумби Морріса настільки гармонійно вписалися в образ Парижа, що до сих пір прикрашають собою Єлисейські поля і центр Парижа, а також являються візитною карткою багатьох вулиць і перехресть французької столиці.

• Спочатку тумби виготовляли з дерева або складали з цегли. Наприкінці XIX — на початку XX століття вони набули витонченого «віденського» сецесійного стилю. Їх виготовляли з литого чавуну чи металу, часто увінчували декоративними кованими дашками, карнизами, а іноді й художніми ліхтарями. Окрім комерційної реклами, на них масово клеїли театральні й кіноафіші, розклади концертів, урядові та міські оголошення.

Бернардинська площа (тепер пл. Соборна). Фото Марека Мюнца, 1912 р.

Вид на будівлю Казино, листівка початку ХХ ст.

Вид на площу Галицьку, листівка початку ХХ ст.

Вид на Академічну, листівка початку ХХ ст.

Бернардинська площа, листівка початку ХХ ст.

Кінець 19 ст. - поч. 20 ст. Марійська площа (нині площа Міцкевича)

Вид на вулицю Гетьманську, листівка початку 20-го століття.

1946-1949 рр. Вул. Aкадемічна (пр. Шевченка). Інформаційна тумба кінотеатрів

1950-і рр. Збіг вулиць Чайковського та Академічної.

Тумба біля колишнього підземного туалету на вул. князя Романа (сучасний вигляд).

пʼятниця, 16 жовтня 2026 р.

Герб, прапор і печатка Руського королівства (XIV ст.).

Печатка Юрія Львовича. На печатці напис — «S[igillum] Domini Georgi Regis Rusie» — Печатка господаря Георгія-Юрія, короля Русі; на звороті: «S[igillum] Domini Georgi Ducis Ladimerie» — Печатка господаря Георгія-Юрія, князя (Во)лодимирії.

Печатка збереглась у п'яти воскових екземплярах, що прикріплені до грамот Андрія Юрійовича (з 1316 року) та Юрія II Тройденовича (з 1325, 1327, 1334, 1335 років). Діаметр печатки з чітким рельєфом близько 90 міліметрів. На її лицевому боці зображено самого короля на троні із написом коло країв «s……. domini Georgi regis Rusie» («п[ечать]) господаря Георгія, короля Русі»). На зображенні голова Юрія увінчана короною на якій видно три зубці.

На зворотному боці зображено вершника в обладунку з щитом і прапором, якого оточує напис: «s……. domini Georgi ducis Ladimirie» («п[ечать]) господаря Георгія, князя Володимирського»). Голова вершника покрита гострокутним шоломом. У правій руці, він тримає спис, на верхній частині древка якого прикріплено трикутний прапор. Щит, який тримає вершник, трикутний із зображенням лева.

Руський лев — золотий лев на лазуровому тлі. Герб Руського королівства, Руського воєводства Речі Посполитої й Західно-Української Народної Республіки. Зазвичай, зображався здибленим, рідше — крокуючим, коронованим, зі срібним чи червоним озброєнням; таким, що спинається на золоту або срібну скелю. Найдавніші зображення фігурують на печатках руських правителів від XIV ст. — Юрія І, Лева ІІ, Юрія ІІ, Володислава. У XV—XVI ст. лев був присутній на великих печатках польських королів Ягайла, Олександра, Сигізмунда II як символ Русі, поруч із польським орлом, литовською погонею і прусським орлом. Як регіональний герб Львівської землі у вигляді лева на скелі відомий з XV ст.

Прорис печатки Юрія І (маєстат)

Прорис печатки Юрія І (герб)

середа, 14 жовтня 2026 р.

Вайхажі - ті, що перемикали трамвайні колії та мастили шміром рейки на поворотах. Львів, якого уже немає

У Львові людей, які вручну перемикали трамвайні колії (стрілки), називали “вайхажами”. Вайхаж перемикав стрілки та мастив шміром рейки на поворотах, щоб не скрипіли.

У міській львівській говірці саму трамвайну стрілку називали німецьким за походженням словом «вайха» (від нім. Weiche — стрілка, розгалуження колії). Відповідно, цю людину напівжартівливо кликати тим, хто «переводить вайхи».

Вони сиділи у спеціальних маленьких дерев’яних будиночках на ключових розв'язках (наприклад, на сучасній площі Галицькій, площі Митній чи проспекті Свободи). Коли під’їжджав трамвай, «вайхаж» виходив зі спеціальним ломиком і переводив колію у потрібному напрямку.

Найвідомішим «вайхаж» в історії львівського трамвая був чоловік на ім'я Лойзьо (Людвіг), який працював у 1920–1930-х роках на Гетьманських Валах (тепер проспект Свободи). Він мав дуже низький зріст, через що став легендарним персонажем міського фольклору та численних львівських анекдотів (Юрій Ситник, 2018).

Сьогодні ця професія в оригінальному вигляді зникла, адже більшість стрілок у місті автоматизовані. Якщо ж автоматика не спрацьовує, колію ломиком переводить сам водій чи водійка трамвая.

1941 р. Площа Соборна
1941-1944 рр. Zollplatz / Bandurskiegoplatz, сучасна пл. Митна. Справа будка вайхажа.

неділя, 27 вересня 2026 р.

Львів. Площа Ринок. Трамвайна зупинка у фотографіях. 1960-ті - 1970-ті роки.

Трамвайна зупинка на пл. Ринок в 1960-70-х роках. Сучасна колоризація. Автор Boris Krishtul.

1961 р. Площа Ринок. Трамвай LOWA ET54.

1964 р. Площа Ринок. Трамвайна зупинка. Трамвай LOWA ET54.

1967 р. Площа Ринок

1970 р. Фільм “Старики-розбійники”. Виставка картин Рембрандта проходила у будівлі Ратуші.

1977 р. Площа Ринок

* Фотографії Старого Львова
FB Гриць Совків (The Gryć)
FB Igor Plotko

середа, 23 вересня 2026 р.

“Будинок книги” у Львові у старих фотографіях. Львів, якого вже немає

Один із найвідоміших у Львові будинків, який має адресу площа Міцкевича №8 – “Будинок книги” (на жаль, тепер вже колишня назва), який до 1939 року був відомий як будинок Шпрехера. До нього на цьому місці стояв будинок у стилі історизму, де розташовувався ресторан «Монополь», у якому часто любив читати свіжі газети, попиваючи каву, Іван Франко.

Єврей Йона Шпрехер – фантастично багата людина, власник найбільшої будівельної фірми в Галичині – в житті також був фантастичним скнарою. Він усе своє життя харчувався лише картоплею з олією і завжди ходив пішки, бо шкодував 20 грошів на трамвай. Будинок Шпрехера завершили 1921 року в атмосфері потужних громадських протестів проти гіганта, який брутально вдирався в архітектурне середовище старовинного міста, затуляв із площі Міцкевича вигляд на Катедру і порушив обіцянку бути не вищим від пам'ятника Міцкевичу.

У Львові з 1910 року вийшла заборона будувати будинки, вищі, аніж чотири поверхи. Шпрехер спритно обійшов цю заборону, обдуривши міську владу аж на два поверхи: перший поверх (партер) тоді взагалі не рахувався, і над ним збудували нібито антресолі, а насправді повноцінний другий поверх, а над четвертим вибудували величезну мансарду. У міжвоєнний період у будівлі розміщувалися: консуляти Угорщини та Румунії, Французько-карпатське нафтове товариство, магазин готового жіночого одягу Акера і Бланка, магазин металевих виробів Апштейна, магазин «Парфуми, фарби і фотографічне приладдя» Лопушанського, аптека Стенселя і «Загальна книгарня».

За часів радянського режиму будинок отримав назву “Будинок книги”, бо тут розташовувались різноманітні книжкові крамниці: «Політична книга», «Дружба», «Навчально-педагогічна література», «Мистецтво». Особливо популярним був відділ іноземної літератури, і львів’яни, значна частина яких знала польську мову, залюбки купували тут польські книжки, серед яких траплялися навіть переклади творів, які були заборонені в СРСР. З боку проспекту Свободи розміщувалася аптека. Перед Будинком книги на початку і до середини 1990-х років, коли ще не з’явилися у Львові обмінники валют, була стихійна валютна біржа, де можна було обміняти гривні на долари.

Будинок книги канув у лету у 2011 р. Тепер тут – магазини брендового одягу та техніки.

Використано матеріалами: Ілько Лемко «Львів, якого вже нема, частина 2. 2026 р.», «Фотографії Старого Львова».