пʼятниця, 17 липня 2026 р.
понеділок, 13 липня 2026 р.
12 липня 1914 року. Свято св. Петра і Павла. КАНАДА. Провінція Альберта.
Germania Slavica. Германська агресія проти полабських і балтійських слов’ян. Карти
Germania Slavica — історичний термін, що використовується для позначення територій на сході сучасної Німеччини, які в Середньовіччі були заселені слов'янськими народами. Ці землі включали області, що простягалися від річок Ельба і Зале на заході до Одри на сході. У ранньому Середньовіччі ці землі були населені слов'янськими племенами, такими як лютичі, ободрити, лужичани та інші.
Центральна Європа зазнала кардинальних змін після Великого переселення народів у 300–700 по Р. Х.. Римська імперія втратила своє домінуюче становище. Франки створили імперію, у колишній Римській Галлії, об'єднавши колишні західногерманські племена і прийнявши християнство. Східне Франкське королівство, ранній попередник Німеччини, прагнуло бути наступником католицької Західної Римської імперії, й після розділу та анексії частини території колишнього Серединного Королівства, стало називатися Священною Римською імперією.
Слов'яни, що мешкали на прикордонні Франкської імперії (пізніше Священної Римської імперії) були відомі під загальною назвою венеди або полабські слов'яни. Вони рідко утворювали великі державні утворення, частіше складали різні дрібні племена, мешкали на захід від східних Альпи і Чехії до річок Заале і Ельби. В той час як Франкська імперія розширювалася, різні вендські племена були завойовані або уклали унію з франками, на кшталт ободритів, що допомогли франкам у розгромі саксів. Завойовані вендські терени були перетворені франками у марки (нім. Marken, тобто кордон або прикордонний терен), що віддавалися на відкуп франкським лицарям за для збору данини і мобілізації дружин.
Полабські слов'яни мали три основні племінні союзи:
лужицькі серби (лужичани),
лютичі (велети або вільці) та
ободрити (бодричі).
Найбільшими і найвагомішими полабськими племенами Ободрицького союзу були:
Власне бодричі — головне місто Шверін, Мехлін, Рерік
Вагри — головне місто Староград (нині Ольденбург)
Варни — головне місто Велиград (нині Мекленбург)
Полаби — головне місто Ратибор ( нині Рацебург)
Глиняни — головне місто Лучин (нині Ленцен)
Древани — головне місто Люхов (Lüchow)
Бутинці — головне місто Бутин (Land Boitin)
Смолинці — головне місто Конов (Malliß), Вендланд, південний берег Лаби.
З Х століття почалася експансія Східно-Франкського королівства на схід, відома як Drang nach Osten («Натиск на Схід»). Цей процес включав військові походи, встановлення феодальних структур і християнізацію. Важливими етапами цього процесу стали кампанії Генріха I Птахолова та Оттона I Великого.
У ХІІ—ХІІІ століттях відбувалася масштабна колонізація цих земель німецькими переселенцями. Сюди прибували селяни, ремісники та купці з Рейну, Франконії та Саксонії, що спричинило демографічні та культурні зміни. У багатьох регіонах слов'янське населення поступово асимілювалося або було витіснене. Західні місіонери та церква відігравали ключову роль у інтеграції територій Germania Slavica в Священну Римську імперію. На цих землях засновували монастирі, будували церкви, а місцеве населення навертали в християнство.
Європа у 650 р. по Р. Х.
Максимальне західне розселення слов'ян у 6-9 ст. 1918 р.
неділя, 12 липня 2026 р.
Весілє у Галичині колись. Спогади з Винник.
Весіль у цих роках у Винниках було багато, навіть дуже багато. На маленьке містечко – інколи до 5 весіль. Одинадцять разів був дружбою на таких весіллях!
Починалося із запрошень гостей, відкриток з голубами й обручками. Молодята мусили обійти кожну хату і запросити особисто. Це не есемескою нині.
За тиждень-два до весілля починали ставити шалаш (імпровізований величезний намет з довгими рядами столів). Сусіди та рідня збиралися після роботи і приступали до дійства. Обов'язково, після праці, — легке частування. Старші хлопаки розповідали про своє весілля: за Польщі, у післявоєнні роки і т. д.
Оздоблювали шалаші переважно барвінком та гіллям молодих сосен. Прикрашали переважно дружки із дружбами.
Починалося весілля з «брами». Це була арка зі свіжих гілок сосни, ялини, барвінку, квітів та паперових стрічок, прикрашена плакатом. На плакаті напис - «А за нашу молоду — сто літрів коньяку й бочку пива, щоб була щаслива».
Каркас робили з дерева (молодих грабняків) або міцних гілок. Основу густо обплітали зеленню. Вішали багато яскравих шовкових стрічок. Ними зв'язували гілки, вони красиво розвивалися на вітрі. Це все перевязували фольгою із сигаретних пачаток («пазліткою»). Прикраси для шалашів були неймовірні, дякуючи Винниківській тютюновій фабриці (значна частина винниківчан там працювала і майже в кожного в хаті ця «пазлітка» була).
Браму ставили біля воріт, або на ворота. Десь біля 12-13 год приходив чи приїжджав молодий з дружбами, батьками, старостами і найближчою родиною. Торги на «брамі» - незабутнє дійство. Якщо свій з Винник, то молода обходилася не дуже «дорого». Але якщо з інших країв — торг був «запеклий», інколи навіть жорсткий. Хоча все переводили в жарт.
Розпис у РАЦСі мало хто вважав повноцінним шлюбом. Тому ввечері старенький священник отець Петро Баран відкривав церкву і молодята брали шлюб.
У другій половині 1980-их років це дійство відбувалося вже відкрито, без конспірації. Коли молодята, вже одружені, виходили з церкви, молода обсипала присутніх цукерками. Не якимись дешевими карамельками, мало бути дорого, бодай чорнослив у шоколаді.
Вважалося дурістю, навіть поганим тоном, прийти на вказану годину. На той момент навіть мертвий кінь не лежав, допіру розкладали тарілки в шалаші. Порядні гості туди сходилися десь годин через 2-3-4 год.
Дружки всім гостям і навіть музикам причіпляли букетик на булавку, за це давали гроші (1, 3, 5, чи навіть 10 рублів, якщо дружка «своя»), копійок ніхто не давав, хоча в тих часах копійки теж були гороші).
А МУЗИКАНТИ ! Кожному заграли марш. КОЖНОМУ!!!
На презент несли, звичайно, гроші. Рідко, але бувало — замість купюр дарували й порожні конверти, або один чи три рублі. Натуральне свинство, бо весілля в часи мого школярства та юності робили найменше на 150-200, а то й на 300-350 (інколи й до 500 доходило), господарі природно сподівалися «відбити» ці кошти.
Галицькі весільні частування гідні місця в списку культурної спадщини ЮНЕСКО та Книзі рекордів Гіннеса. Досі не розумію, як вдавалося не луснути, скуштувавши всього. Подавали нон-стоп, дуже багато, різноманітно й шалено смачно. За першим столом - другий, третій, асортимент щоразу оновлювався. І якось — здуріти можна! - обходилося без суші та морепродуктів, якими пригощають сьогодні гостей понтів задля. Столи гнулися від холодцю, ковбас, олівʼє, кльоші з солодким і т. д.
Часом господарі не розраховували, що галицький шлунок не буває таким же великим, як галицьке серце. З болем у ньому розповідав побачене в Карпатах американський українець Ярема: «Гуляли днів п'ять. На шостий я мало не зімлів — посеред городу викопали велику яму і туди — уявляєш?! — поскидали всі холодці, салати, бігуси, що гості не поз'їдали. Наготували забагато».
Зате під столом своя інтрига - діти влаштовували перегони, хто швидше пробереться навпочіпки вздовж усього периметра. Хлопчаки «ненавмисне» хапали за ногу котрусь із пань. Сигнальний вереск і загальна радість.
Файний весільний староста — це запорука вдалого весілля. З великим букетом, інколи перев'язаний через праве плече вишитим рушником. Гоноровий розпорядник, язик не повертається порівняти із сучасними «ведучими». «Онлайн-список 100 весільних конкурсів». Більшість — вульгарні.
Староста обходився без готових сценаріїв, усе трималося на ораторських здібностях, імпровізації та почутті гумору.
Свого часу цю почесну роль доручали мені чотири рази, але це вже було пізніше — друга половина 90-х років.
На весіллі молодь, та й не тільки, відривалася по повній програмі. Польки, коломийки і просто гоцалки змінювалися медляком, щоби перевести подих і витерти піт. Грали обов'язково живі, не в запису, музики, вони ж весільні лабухи. Це з них виросли українські рок та сучасна музика. Основоположники вітчизняного фольк-панку, легендарні «Брати Гадюкіни», творчу біографію починали з весіль.
«Під весіллям» було неймовірно цікаво й весело. «Запорожці» приходили ввечері. «Запорожцями» була переважно молодь, але приходили і старші з дітьми чи внуками («подивитися на молоду»). Молодь не йшла «дивитися на молоду», молодь йшла «двіжувати».
І коли ця вся «товпа» заходила на подвір'я і починала танцювати, це було незабутнє видовище. Могло одночасно 30-40 осіб зайти, а інколи й більше. Так що запрошеним гостям і місця не було. Час від часу музики офіційно об’являли – «А зараз танцюють тільки «запорожці», це було класно.
Музики в цей час в наших краях були віртуози. «Залужці», «Картофлі», «Дриг» та ін. Коли в останні роки дивишся «Євробачення» і хто там представляє Україну, серце крається. Завжди думаю про наших суперових музик.
На вулиці був шалений гамір. Всі про щось говорили, хлопці «зачіпали» дівчат, хтось виясняв між собою відносини, хтось випивав чарку і закушував канапками або пляцками.
Була файна традиція – молода пара з дружбами і дружками виходили до «запорожців». Інколи виходив староста і старостіна, або батьки молодого чи молодої. Пригощали людей. Молода або дружка тримали кльош з пляцками, молодий або дружба наливали чарку, інша дружка або дружба тримали піднос з м’ясних запашних виробів. Дітям і жінкам наливали «Дюшес».
«Під весіллям» для настрою вживали майже всі, навіть «трезвенники» і «язвенники».
Коли на весіллі робилася перерва на вечерю, «запорожці» йшли на інше весілля. Картина продовжувалася. Інколи був і «облом», прийшли під весілля, а там теж вечеря… Тоді треба було находитися, проходили великий кілометраж. Коли ти сам з «Розлавки» чи «Загороддя» йшов під гору аж на «Камчатку», а пізніше в низ, в другий кінець Винник, на «Забаву» або «Ранго»…
Пізніше, протягом тижня, молодь обговорювала що там було і хто що робив… Але знову приходила СУБОТА…
Коли у Винниках не було весілля йшли на Чишки (село поряд з Винниками). З Чишками дружили, з іншими не дуже. Але це вже зовсім інша історія.
Поправини - другий день свята, для сильних і витривалих. Доїдали-допивали все, чого не спромоглися вчора.
А в середу-четвер розбирали шалаш. Приходили переважно ті що й ставили. І вся ця процедура повторювалася...
Війна закінчиться. Нація дай Бог відродиться.
Та все одно хочеться вірити, що класичні галицькі весілля, свята ще повернуться. Так, не в такому вже форматі, але щедрі, непафосні, веселі. І буде життя на Землі...
Використано матеріал Людмили Пустельник (ФБ, 2026).
Фото. 1980 р. Гурт "Чишки-Вульки". Весілля Зеника Музики і Оксани Мозіль. Село Чишки.
Трамвай на Личаків: «лайдак», «єденка» та «двійка». Фотографії 1900-1991 років
18 квітня 1893 року магістрат прийняв рішення, що Верхнього Личакова і Личаківського цвинтаря сягнуть лінії електричного трамвая.
Будівництво лінії електричного трамвая на Личаків розпочали наприкінці літа 1894 року. Трамвайна лінія на Личаків відгалузилася від лінії до Виставкової площі біля Віденської кав’ярні і пройшла вулицею Кілінського (нині – Памво Беринди), площами Катедральною та Ринок, а також вулицею Руською. Частина цієї вулиці Руської (від площі Ринок до вул. Бляхарської) була настільки вузькою, що тут уклали лише одну колію. Пізніше тут було рейкове сплетення, яке проіснувало до середини 2000-х років. У 2006 році під час реконструкції тут уклали дві колії, щоправда трамваї на вузькій ділянці вул. Руської розминутися не можуть. Відповідно, для регулювання руху трамваїв встановлено спеціальні трамвайні світлофори.
У зв’язку із розбудовою трамвайної мережі Львова у 1906 – 1908 рр., виникла потреба у позначенні маршрутів. Вирішили трамвайні маршрути позначати двома літерами, які позначали їх кінцеві. Відповідно, маршрут від вокзалу до Личакова отримав позначення LD (літера D означала Двірець, тобто вокзал). Львів’яни називали трамвайний маршрут LD, який курсував на Личаків «лайдаком».
У 1913 році магістрат Львова прийняв рішення про будівництво трамвайної лінії до станції Личаків. Ця трамвайна лінія пройшла вулицею Личаківською, а далі сучасними вулицями Долішньою та Станція Личаків. Довжина нової ділянки склала біля 700 метрів. Трамвайний рух до станції Личаків відкрився 21 лютого 1914 року – сюди від Віденської кав’ярні почали курсувати вагони маршруту Н, його розклад було узгоджено із рухом поїздів на залізниці Львів – Підгайці (8 рейсів на добу).
Із 1 грудня 1925 року відбулася перенумерація трамвайних маршрутів, які все ще мали літерні позначення. Маршрут LD отримав № 1, таким чином «лайдак» став «єденкою».
За німецької окупації працював в тому числі і трамвайний маршрут № 1 Залізничний вокзал – Личаків.
Трамвайний рух у Львові відновився 1 березня 1945 року. Серед маршрутів, які першими почали курсувати, був і трамвайний маршрут № 1 Залізничний вокзал – Личаків, який курсував, щоправда, тільки до вулиці Мечникова. У червні 1946 року трамвайний маршрут № 1 було розбито на два: маршрут № 1 курсував від вокзалу до центру через вул. Коперника, а маршрут № 2 – від центру до вул. Леніна (Личаківської). У січні 1948 року трамваї почали курсувати за маршрутом № 8 центр – вул. Зелена – вул. Маяковського (Костя Левицького) – вул. Мечникова – вул. Леніна (Личаківська). До 1948 року трамваї маршруту № 2 не курсували на ділянці від вул. Мечникова до вул. Пасічної, після завершення реконструкції рух на цій ділянці було відновлено.
У 1950 році трамвайний маршрут № 2 було продовжено до вул. Енгельса (нині – Коновальця). Із 1 грудня 1951 року в напрямку Личакова почав курсувати трамвайний маршрут № 7 вул. Шевченка – вул. Підвальна – вул. Леніна (Личаківська) – вул. Мечникова – Погулянка (ріг сучасних вул. Мечникова та Костя Левицького). До рогу вулиць Леніна та Мечникова курсував також трамвайний маршрут № 3 пл. Галицька – вул. Ватутіна (Князя Романа) – вул. Івана Франка – вул. Зелена – вул. Дніпровська – вул. Маяковського (Костя Левицького) – вул. Мечникова.
У 1955 році до Львова було доставлено 6 трамвайних поїздів із моторного та причіпного вагонів німецького виробництва «LOWA ET54» та «LOWA EB54». У серпні 1955 року ці вагони почали курсувати на зразковому трамвайному маршруті № 1 вул. Енгельса (Коновальця) – вул. Леніна (Личаківська).
В кінці 1950-х років було заплановано демонтаж трамвайних колій на вулиці Леніна (Личаківській) на ділянці від площі Радянської (Митної) до вул. Мечникова. Ділянку від вул. Мечникова до вул. Пасічної на виділеному полотні планували зберегти – трамваї мали потрапляти сюди через вул. Зелену, Маяковського (Костя Левицького) та Зелену. По вулиці Личаківській мала пройти тролейбусна лінія до Комсомольського (Винниківського) озера, а у перспективі – до міста Винники. Проте від цих планів відмовилися. Натомість тролейбусну лінію було заплановано збудувати по вулиці Зеленій. Відповідно, із 17 червня 1964 року було припинено курсування трамвайного маршруту № 3. На розі вулиць Мечникова та Маяковського (Костя Левицького) було влаштовано розворотний трикутник для трамвайного маршруту № 7.
В другій половині 1960-х років на трамвайному маршруті № 2 почали курсувати трисекційні чотирьохвісні трамвайні вагони «Gotha G4-61», які прибули до Львова у 1966 – 1967 рр. В той час замість розворотного трикутника на розі вул. Леніна (Личаківська) та пр. Ленінського Комсомолу (вул. Пасічна) було влаштовано невелике розворотне кільце.
Із 1972 року до Львова почалося постачання чотирьохвісних трамваїв на поворотних візках «Tatra T4SU» чехословацького виробництва. Пасажирська експлуатація таких вагонів розпочалася із 19 січня 1973 року на маршруті № 7 (його на той час обслуговувало трамвайне депо № 1). Перший вагон на маршрут вивела водійка Л.П. Петляк. Із весни 1973 року такі вагони почали працювати і на маршруті № 2, який вважався зразковим. Із середини 1970-х років на маршруті № 2 курсували лише системи із двох вагонів «Tatra T4SU». У 1976 році Львів отримав два чотирьохвісних двосекційних зічленованих вагонів «Tatra КT4SU», які отримали спочатку №№ 1 і 2 (із 1980 р. вони отримали №№ 1001 і 1002). Ці вагони випробовували саме на трамвайному маршруті № 2. У 1980 – 1988 рр. трамвайний маршрут № 2 обслуговували тільки системи із двох вагонів «Tatra T4SU». Із 1988 року на маршруті також почали експлуатуватися системи із двох вагонів «Tatra КT4SU» – працювали вагони із №№ 1134 – 1145, приписані до трамвайного депо № 1. Трамвайний маршрут № 7 у 1980-х рр. було передано на обслуговування трамвайному депо № 2, на ньому почали працювати вагони «Tatra КT4SU». У 1988 році «сімку» було продовжено вулицями Маяковського (Костя Левицького) та Дундича (Вахнянина) до Палацу піонерів, нині – Палац творчості дітей та юнацтва Галичини.
За матеріалами: Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ. Трамвай на Личаків, або історія другої лінії. 2022 р. (Фотографії старого Львова).
1956 р. Трамвай № 2. Вул. Ф.Енгельса (вул. Є. Коновальця)
.jpg)
1950-і рр. Трамвай № 2. Вул. Ф.Енгельса (вул. Є. Коновальця)
1971 р. Трисекційний
трамвай «Gotha G4-61» на кінцевій «вул. Леніна». Автор фото –
Гаральд Нейзе (Фотографії старого Львова, 2022).
1971 р. Вул.Мечнікова. Lowa
ET54/EB54 - доволі рідкісний у Львові трамвай . Він був призначений для
роботи у двосторонньому(реверсному) режимі на лініях ,де немає
розворотного кола. Вагон мав дві кабіни і двері з двох сторін .
,%D0%9A%D0%BE%D1%82%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE,%20%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0..jpg)
1985 р. Трамвай № 2. Перехрестя Пушкіна(ген.Чупринки), Котляревського, Київська.
,%D0%9A%D0%BE%D1%82%D0%BB%D1%8F%D1%80%D0%B5%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%BE%D0%B3%D0%BE,%20%D0%9A%D0%B8%D1%97%D0%B2%D1%81%D1%8C%D0%BA%D0%B0..jpg)
субота, 11 липня 2026 р.
Львів і Винники 1982 року у фотографіях. Хронологія подій
Поміщено 10 давніх світлини!
Львів у 1980-их роках був містом специфічного поєднання радянської індустріальної реальності з виразним західноукраїнським колоритом. Це час індустріалізації, «застою», а згодом — активного національного відродження. Місто характеризувалося зеленими вулицями, розвиненою культурою спілкування та прихованим спротивом радянській ідеології.
У 1978 р. разпочалося проєктування лінії швидкісного трамвая довжиною 7,5 км по вул. Суворова (Сахарова) та Боженка (Княгині Ольги), з підземною ділянкою в комплексі з депо на 250 вагонів. Наземна лінія стала частиною лінії швидкісного трамвая (побудована в 1983 – 87 рр.) Побудована вона згідно зі стандартом лінії швидкісного трамвая: на окремому полотні, з огородженнями та шляхопроводами. Рух було відкрито 6 листопада 1987 р. Тут пішли вагони маршруту № 3 “вул. Боженка – вул. 30-річчя Перемоги (Мушака)”. На лінію вийшло 12 поїздів типу КТ-4SU з інтервалом руху 4 – 5 хв.
Відповідно до проєкту швидкісного трамвая, планувалось в першу чергу спорудити два тунелі з габаритами метро під центром міста, а до них підвести наземні маршрути. Рампа першого тунелю повинна була розміститися на перехресті вул. Сахарова та Вітовського. У неї повинна була входити колія наземної лінії з південного житлового району та колія від вокзалу.
Поїзди в складі 3-х вагонів КТ-4SU під землею повинні були зупинятися на трьох станціях: “Університет”, “Галицька площа” та “Винниківський ринок” (на вул. Личаківській). На поверхню вони повинні були виходити на вул. Личаківській, у районі вул. Мечнікова. Загальна довжина колії першого тунелю – 6 км (по осі – 3,2 км). Другий тунель довжиною 2,2 км по осі повинний був пройти від району Підзамче – від рампи на вул. Гайдамацькій на південь, під центром, до південної рампи в районі пл. І. Франка – вул. Снопківській (Стрийський ринок). Тут намічалося збудувати дві підземні станції: у районі пл. Осмомисла “Старе місто” та в районі пл. Галицької “Площа Возз’єднання”.
У перспективі було і будівництво третього тунелю довжиною 9 км – від вул. Шевченка та Левандівскої через головний вокзал, пл. Кропивницького, під вул. С. Бандери та Вітовського до стику с південною рампою другого тунелю в районі вул. Снопківській. Тут були заплановані три підземні станції: “Вокзал”, “Площа Кропивницького” та “Політехнічний інститут”. Однак будівництво тунелів, що почалося, було зупинено у зв’язку з кризою 90-х рр.
Наприкінці 70-х – на початку 80-х років зведено великий спортивний комплекс спортклубу ПрикВО на вул. Кузнецова. Раніше існуючі й реконструйовані спортивні об’єкти – стадіон та відкритий 25-метровий басейн – доповнені критим басейном, групою приміщень і залом для спортивної стрільби, багатоборства та кінного спорту, критим велотреком. Комплекс, що відповідає найостаннішим технічним досягненням у галузі проектування спортивних споруд, водночас являє собою цікаве містобудівне утворення. Його автори – архітектор О. Гукович та інженер В. Крюков разом з групою будівельників удостоєні в 1983 р. Державної премії Ради Міністрів СРСР.
Львів 1980-х був містом великих змін, яке, попри тиск радянської системи, зберігало свою унікальну європейську спадщину та готувалося до нового етапу історії.
Популярними місцями були парки, кінотеатри, дискотеки, бібліотеки та кав'ярні. Також існувала специфічна субкультура та кримінальні елементи, характерні для того часу.
Львів був осередком національної свідомості. Попри пропаганду, мешканці зберігали традиції, а наприкінці десятиліття активно включилися у боротьбу за незалежність України.
У серпні 1987 року В. Чорновіл відновлює випуск «Українського вісника» і разом з Михайлом Горинем у підпільних умовах перетворюють Українську Гельсінську групу в Українську Гельсінську Спілку.
Виникають численні офіційні культурні й меморіальні товариства, першим з яких було Товариство Лева засноване в жовтні 1987 року.
20 вересня 1987 року під час святкування Дня міста Львова відбулася перша в Україні політична демонстрація (Алік Олісевич), її учасники створили у жовтні 1987 року правозахисну групу «Довіра».
У травні 1988 року у Львові виник ініціативний комітет Народного Фронту. Перший етап національно-визвольного руху супроводжувався переслідуваннями влади й репресіями. Боротьба продовжилася навесні 1989 році з виникненням Народного Руху України за перебудову й увінчалася перемогою на виборах до Львівської обласної й міської ради у березні 1990 року.
1982 р.
*Січень 1982 року став трагічним для історії львівського футболу — керівництво обласного футболу, пославшись на складність фінансування аж двох команд майстрів і невдалого виступу в останньому сезоні, вирішило об'єднати два клуби. Профспілкову команду «Карпати» ліквідували, а її місце у першій лізі зайняла армійська команда СКА «Карпати», що підпорядковувалась військовому відомству. Колектив зліпили із гравців СКА та «Карпат», додавши кількох приїжджих гравців. Тренером призначили російського фахівця Миколу Самаріна.
* У травні 1982 року, після затвердження архітектурно-художньою радою при Архітектурно-планувальному управлінні міста Львова, пам'ятник встановили на площі, що з 1946 року названа на честь Івана Підкови. До того вона називалася площею Святого Духа, так як тут розміщувався невеликий костел і шпиталь цієї присвяти. Зведений у XIV столітті, ліквідований у кінці XVIII століття. 1978 року під час прокладання на площі каналізаційного колектора тут провели археологічні розкопки і виявили частину фундаментів давньої будівлі, сьогодні вони частково протрасовані і є видимими у північно-східній частині площі.
1 серпня 1982 року перший в СРСР серійний дизельний автобус ЛАЗ-4202 (заводський № 1, 1978 р. випуску, д/н 78-46 ЛВХ) на швидкості 86 км/год зіштовхнувся із легковиком ГАЗ-21 “Волга” та перекинувся (околиці смт. Брюховичі біля Львова).
* На перехресті вулиць Патона і Жешівської, де згідно з проєктом планування передбачається створити одну з міських площ, у 1982 р. відкрито Палац культури й техніки ім. В. І. Леніна. За основу взято типовий проєкт клубу на 800 місць, який значно перероблено з урахуванням містобудівної ситуації. Відмітною особливістю споруди є обробка верхніх поверхів круглими віконними прорізами. За колонами першого поверху містяться вестибюль і вхід до залу для глядачів. У процесі доробки типового проєкту значно розвинено сценічну частину з колосниковою коробкою, поліпшено планування вестибюлів і холів за рахунок розміщення гардеробів у підвальній частині. В оформленні використано засоби монументального мистецтва, художня кераміка, скло. Гарний зал для глядачів, витриманий у чорно-червоній гамі.
* На вул. Артема зведено окремий об’єм магазину “Океан” (архітектори В. Каменщик, Я. Мастило). Одноповерхова будівля з внутрішнім критим дебаркадером вирізняється хвилеподібним вінцевим масивним козирком та мозаїчним панно на фасаді, виконаним у техніці глибокого рельєфу (художник В. Патик), і є важливим архітектурним акцентом у периметральній забудові вулиці.
ВИННИКИ. Хронологія подій.
1982 р. — 1990 р. — міський голова Петро Лісний.
1982 р. — директор СШ № 29 Оксана Демцюх. 1996 р. — школі присвоєно статус школи естетичного профілю.
20 грудня 1982 р. — у CШ №47 (у кількох класах та у коридорі) невідомі зробили написи «Слава соборній Україні!», «Смерть москалям!», «Слава СС Галичина!», «Москалі гірше фашистів», намалювали тризуб (в ці дні у кінотеатрі «Карпати» транслювався фільм про УПА «Високий перевал»).
1982 р.
1982 р. Парк Костюшко. Лавки на передньому плані ще за Польщі встановили, такі ж були й на проспектах, та в інших парках
1982 р.
.
1 вересня 1982
р. СШ № 47)
1982 р. 5 А клас СШ №47
1982 р. Ліс Діброва. Хлопці з Розлавки
1982 р. Ліс Діброва. Хлопці з Розлавки
1982 р. Зимова спартакіада Львівської обл. Новий Розділ, срібні призери команда Винник. З архіву Юрія Карманчука
Підписатися на:
Дописи (Atom)