Винники (Львівщина). Хлопці з "Кута". 1946 р.

 

 Кут (На Куті) - один з найдавніших топонімів м. Винники (Львівщина).

        У привілеї (1352 р.) польського короля Казимира ІІІ Юрію, Руперту та Маргариті – нащадкам львівського війта Бертольда на вічне володіння маєтками під містом Львовом – згадується топонім "млин Сільський Кут". Територія між сучасними вулицями Львівською і Руською, формою нагадує гострий геометричний кут. У свій час там знаходилося багато джерел, вода з яких заливала нижню частину міста, поки австрійська влада не побудувала водопроводи для потреб фабрики.

1946 р. Стоять: Володимир Проців, Роман Гнип, Орест Букайло; сидять: Володимир Чайка, Богдан Домазар і Іван Врецьона. З архіву Івана Врецьони

Правдива історія Московії написана московитом. 1690-і рр. А. І. Лизлов "Скіфська історія"

Цитую за «XVIII век - Сочинение истории»: «Однак, до сходження Катерини II на престол у 1762 році один із сучасників Петра I – Лизлов Андрій Іванович, який помер у 1696 році, написав десь до 1692 року серйозну працю – "Скіфську історію". Саме у цій роботі Лизлов А. І. вперше спробував викласти історію майбутньої Росії (у ті часи вона називалася – Московією), її взаємини з Київською Руссю та Золотою Ордою. "Скіфська історія" охоплює час із найдавніших століть до кінця XVI століття. Ось що про це пише радянська енциклопедія (БСЕ, третє видання, том 15, стор. 84):

"Лизлов використовував велике коло джерел і історичних творів (літописи, хронографи, розрядні книги, варіанти "Казанської історії", українські історичні праці, польсько-литовські хроніки, твори латино-італійських та інших авторів".

"Скіфська історія", як не дивно, не була видана до 1776 р., хоча поширювалася в рукописі. Видання книги у дуже малих тиражах у 1776 та 1787 роках здійснив знаменитий видавець М. І. Новіков.

Про що розповідала "Скіфська історія"?

Ось основні думки, які розповів А. І. Лизлов, який вивчив древні першоджерела:

*Монголи, що прийшли в 1237 в Суздальську землю, зовсім не монголи, а східні і південні сусіди Московії й Волзької Булгарії – татари, вірніше "тартари". Що є абсолютно вірним, оскільки монголи у XIII столітті мали лише 700 тисяч населення та вели одночасно війни на трьох напрямках: Китай, Іран та Європа. Тобто з Монголії пішла династія Чингісідів і шляхом завоювань залучила підкорені народи в орбіту своєї державності. Згодом і Суздальські князівства (земля Моксель) увійшли до складу єдиної держави та повсюдно залучалися до завойовницьких походів Золотої Орди.

*Жителі Московії – це окремий відокремлений самобутній народ, який нічого спільного не має з росіянами (тут маються на увазі жителі Київської Русі), литвою, поляками тощо.

«Скіфія складається з двох частин: одна європейська, в якій живемо ми, тобто: москва (московити), руські (сучасні українці), литва, волохи та татари європейські (кримські, ногайські тощо)».

У А. І. Лизлова в жодному місці не згадується про якусь слов'янську спорідненість московитів і русинів (слов'янський етнос Подніпров'я). Навпаки, дуже чітко подається думка про розмежування етносів Московії та Київської Русі.

Зверніть увагу, ця думка панує в серйозній аналітичній роботі ще в 1692 р., тобто до часу, коли Петро наказав називати Московію – Російською Державою.

У Лизлова не згадується жоден, так званий, «літописний звід». Вільно вивчивши безліч архівів, перевертавши сотні першоджерел, Лизлов Андрій Іванович, який написав "Скіфську історію", ніде (!!!) не виявив жодного (!!!) із багатьох тисяч "руських літописних зводів". При цьому він в архівах був на сотню років раніше за всяких Карамзіних, Мусіних-Пушкіних та інших Катерининських спільників.

Книга "Скіфська історія", двічі видана М. І. Новіковим дуже маленьким тиражем, ніколи більше ні в царській, ні у більшовицькій Імперії не видавалася. А сам М.І. Новіков, який встиг видати цю книгу до жорстокої Катерининської цензури (25 липня 1787 року), згодом був арештований і надовго посаджений до в'язниці.

Для достовірності необхідно сказати, що у 1990 році, під час розвалу радянської Імперії, у Москві втретє за 300 років було видано "Скіфську історію" нікчемним тиражем у п'яти тисяч екземплярів. Але це суті дослідження не змінює».

Фальсифікація московитами назви «РУСЬ»

Ще за часів князювання Василя III (1505–1533) в Московії зародилася ідея величі, яку висловив представник Московського православ’я монах Філофей: «Два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути». Відтоді у московитів зароджується думка всемогутності й «богообраності», що «Москва – третій і останній Рим».

За царювання Івана IV (Грозного) домагання Московії на спадщину не тільки Київської Русі, а і Візантійської імперії посилюються. Так, за переказами, шапка Мономаха буцімто подарована київському князю Володимиру Мономаху його дідом – базилевсом Константином IX, вважалися символом передачі влади Візантією Київській Русі. Враховуючи те, що першим Суздальським князем був шостий син князя Володимира Мономаха Юрій Довгорукий, то наявність у Московії цієї шапки є «доказом» спадкових прав московських правителів не тільки на Київський великокняжий престол, а і на спадщину колишньої Візантійської імперії. Далі був складений облудний заповіт Володимира Мономаха про передачу «спадкоємних прав» синові Мономаха Юрію Довгорукому, підкорювачу так званої «Залещанської» землі. Все це було видумкою. Насправді, шапка Мономаха була золотою бухарською тюбетейкою, яку Хан Узбек подарував Івану Калиті (1319–1340), який приспособив цю тюбетейку-шапку для свого звеличення [ Ю. Логвин. Кобила, Калита і тюбетейка «Мономаха» // Час. – Київ, 1997, 27 березня].

Іван IV (Грозний) уперше 1547 року вінчався в церкві з титулом Московського царя, як «наслідувач» грецьких і римських імператорів. З 37 підписів, що скріпили грамоту, прислану з Константинополя в Москву, 35 виявилися підробленими. Так Іван Грозний став «спадкоємцем візантійських імператорів». Так узаконилась брехня [Я. Дашкевич. Як Московія привласнила історію Київської Русі. 2011].

У Гадяцькій угоді (укладена 16 вересня 1658 р. між Річчю Посполитою і Гетьманщиною; передбачала входження останньої до складу Речі Посполитої під назвою «Великого Князівства Руського»): “наскрізним політонімом нашої держави та етноатрибутивом виступають лише найдавніші самоідентифікаційні назви: стародавня Русь (“starożytna Ruś”), мова руського народу (“język narodu ruskiego”), князя руського (“w. xcia littgo, ruskiego”), гетьман руських військ (“hetman wojsk ruskich”), уряди руського народу (“narodu ruskiego urzędy”), гетьман князівства Руського (“hetman xięstwa Ruskjego”), обивателів Руської землі (“obywateli Ruskiej ziemie”), війська руські запорозькі (“wojska ruskie zaporoskie”), до великої руської булави (“do bulawy wielkiej ruskiej”) та ін. Лише раз ужито хоронім Україна: “знайдуючимся на Украині позволилисмо въ містахъ [...] торговатъ...” [Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657-1687). Київ-Львів. 2004].

Масовану державну фальсифікацію історії свого народу почав Петро І. Він уперше в 1701 р. видав указ про вилучення в покорених народів усіх письмових національних пам’яток: літописів, хронографів, хронік, давніх історичних записів, церковних документів, архівів тощо. Особливо це стосувалась України-Русі [Я. Дашкевич. Як Московія привласнила історію Київської Русі. 2011].

Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XV–XVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі. Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування. Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. 1721 р. в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.

На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.

Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II.

Вона своїм указом від 4 грудня 1783 р. створила «Комісію для складання записок про древню історію переважно Росії» під керівництвом і доглядом графа А. П. Шувалова, в складі 10 видатних істориків. Основна задача, що була поставлена перед комісією, полягала в тому, щоби за рахунок переробок літописів, написання нових літописних зводів та інших фальсифікацій обґрунтувати «законність» привласнення Московією історичної спадщини Київської Русі і створення історичної міфології держави Російської.

Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів. Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили.

Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.

Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматська (1500 р. до н. е. – III ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон  історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку й обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.

Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…»  він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».

В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.

Винники (Львівщина). Хлопці з "Кута". 1940-і рр.

 Кут (На Куті) - один з найдавніших топонімів м. Винники (Львівщина).

        У привілеї (1352 р.) польського короля Казимира ІІІ Юрію, Руперту та Маргариті – нащадкам львівського війта Бертольда на вічне володіння маєтками під містом Львовом – згадується топонім "млин Сільський Кут". Територія між сучасними вулицями Львівською і Руською, формою нагадує гострий геометричний кут. У свій час там знаходилося багато джерел, вода з яких заливала нижню частину міста, поки австрійська влада не побудувала водопроводи для потреб фабрики.

З архіву Юрія Домазара

УГОРСЬКА КАРТОГРАФІЧНА ШКОЛА (XIX ст. – поч. XX ст.) та УКРАЇНА

1885 р. Карта «Етнографічна карта Земель Корони Святого Стефана, тобто Королівства Угорщини та Королівства Хорватії й Славонії за переписом населення 1880». Способом якісного фону позначено на мапі 9 етносів, що проживали на території Угорського королівства. Серед цих народів є й українці (русини) Закарпаття (на мапі – Ruthenen). Мармарощина заселена цілком Українцями. Межа між українцями та угорцями (на південному заході) пролягає по лінії Ужгород – Мукачево – Хуст.

1886 р. Основоположник угорської картографії Мано Когутович (Kogutowicz Manó; 1851–1908) за даними перепису населення 1880 р. видав у Будапешті 1886 р. “A magyar szent korona országainak ethnográphiai térképe az 1880-ik évi népszámlálás adatai alapján” (Етнографічну карту Угорщини). Масштаб – 1:1 152 000. Способом якісного фону на карті позначено 10 етносів, що проживали на території Угорського королівства. Серед цих народів є й українці (русини) Закарпаття (Ruthen). Межа між українцями та угорцями (на південному заході) пролягає по лінії Ужгород – Мукачево – Хуст. Карта цікава ще тим, що на ній поміщена етнічна таблиця по комітатах (жупах). 

Загальна кількість русинів – 345 187 осіб (1880 р.). Для порівняння: у 1857 р. українців на Закарпатті проживало 440 тис. осіб згідно з офіційним переписом. Проте внаслідок асиміляторських зусиль правлячої угорської верхівки частка угорців  поступово зростала. У 1900 р. українців  налічувалося – 410 тис. (за переписом). Щоправда, за неофіційними даними, протягом усього зазначеного періоду тут проживало до 600  тис. українців (І. Срезневський, С. Томашівський, Г. Бідерман, М. Драгоманов).

1895 р. Угорська «Európa néprajzi térkép» (Етнографічна карта Європи). Видавництво «Posner Károly Lajos  és fia». Розмір листа: 23,8 х 29,5 см. Автор на мапі виділяє  українців (малорусів – Kis-Oroszok), білорусів (Feher-Oroszok) та росіян (великорусів – Nagy-Oroszok). Але в легенді карти об'єднує їх під загальною назвою – руси (Oroszok). Крім малорусів  (Kis-Oroszok) на півдні України позначено ще один український субетнос - V. ruthenek.

1885 р.

1886 р.

1895 р.