Вулиця 1-го Травня у Львові (з 1959 р. - проспект Леніна) у 1950-их роках. Фотоальбом

 

Зібрано 29 давніх світлин!

У 1940 році радянська окупаційна влада перейменувала проспект Гетьманські Вали на вулицю 1-го Травня.

Німецько-нацистська окупаційна влада знову розділила проспект на дві сторони: парну сторону стали називати Опернштрассе (Opernstraße), непарну — Музеумштрассе (Museumstraße); в 1942 році їх об'єднали в Адольф Гітлер пляц (Adolf-Hitler-Platz). У 1944 році на короткий час повернули назви обидвох частин бульвару — вулиці Легіонів і Гетьманська.

З 1945 — знову 1-го Травня. З 1959 — проспект Леніна, з 1990 року — проспект Свободи.

У повоєнний час посилилося суспільне та транспортне значення проспекту. У 1951 році було ухвалено рішення припинити трамвайний рух проспектом. Після будівництва шляхопроводу вулицею 700-річчя Львова (нині проспект Чорновола) відчутно збільшився транспортний потік.

Як і в австрійсько-польські часи, люди продовжували неформально збиратися на бульварі — «чорна біржа» перетворилася на так звану «футбольну біржу». З перемогою львівської футбольної команди «Карпати» у фіналі Кубка СРСР 1969 року пов'язані єдині масові неорганізовані демонстрації на проспекті в часи, що передували перебудові.

Від 1950 р. в центрі міста, там, де з 1898 р. височів на постаменті кінний пам'ятник королю Яну ІІІ Собеському роботи львівського скульптора Тадеуша Баронча (де зараз є пам'ятник Шевченку), почали ставити міську ялинку. Незадовго до того пам'ятник демонтували та передали польській владі.

Місце, яке звільнилося в центрі великої круглої клумби, упродовж довгих років використовували для головної міської ялинки. Ялину прикрашали іграшками, навколо неї на круглому подіумі розставлялися фігури казкових героїв-звіряток, виготовлені з пап'є-маше. Ялинку електрифікували.

Центральною та найбільшою фігурою завжди була фігура Діда Мороза з повним мішком подарунків для дітей. Під ялинкою артисти у костюмах Діда Мороза й Снігуроньки виступали перед дітьми, а на весь час зимових шкільних канікул встановлювали велику ляльку Діда Мороза. До фігури Діда Мороза не припинялася черга охочих сфотографуватися на пам'ять.

Від 1970-х років, коли під ялинкою почали збиратися колядники, ідеологи її почали демонтувати перед Різдвом, а потім ялинку з центра перенесли в сквер перед Парком культури при вул. Дзержинського (тепер Вітовського), де поруч було КДБ.

  

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

  1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

  

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна). Біля Оперного театру 

 

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна).  Біля Оперного театру 

  

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна). Біля Оперного театру 

   1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

  

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна). Реконструкція будинків і добудова фасадів.

   

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна). 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 1950-і рр. Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 

1951 р. Перед Оперним театром 

 

Березень 1953 р. Музей Леніна. Народ у глибокій скорботі. 

 

1953 р. Вул. 1-го Травня  (тепер проспект Свободи) 

 1953 р. Вул 1-го Травня  (тепер проспект Свободи) 

 

1956 р. Біля Оперного 

1950-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1955 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1956 р.   Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1950-1955 рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1957 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1959 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

 

З історії русинів-українців колишньої Югославії

◾️Русини-українці в Югославії становлять одну з найдавніших діаспор України. Починаючи з другої половини XVIII століття та протягом XIX століття, вони активно заселяли південні регіони тодішньої Угорщини.

◾️Перше велике поселення русинів у цих краях відбулося в 1751 році, коли село Керестур (згодом Руський Керестур) почали заселяти переселенці з українських земель. Зберігся контракт, за яким Михайло Мункачі з-під Берегова отримав дозвіл привести сюди 200 родин «русинів-чужинців, правдивих уніатів вільного поселення». У 30-х роках XIX століття русинська колонія виникла в сремському селищі Петровці. У 1849 році частина переселенців оселилася в містечку Вербас, а в 50-х роках вони заснували нове поселення в Міклошевцях. У 70-х роках русини оселилися в Дюрдево. До 1900 року в цих колоніях було створено десять нових греко-католицьких парафій, що відігравали важливу роль у збереженні національної самобутності.

◾️Русини зберігали свою національну ідентичність завдяки релігійній відокремленості від православних і католиків. Греко-католицькі священики проводили служби русинською мовою, а парафіяни використовували кириличні молитовники. При церквах діяли школи, де навчали читання, письма, математики, співу та Закону Божого. Викладання велося русинською мовою.

Школа та церква стали головним засобом протистояння асиміляційній політиці, особливо мадяризації другої половини XIX століття. Після шкільної реформи 1890-х років навчання фінансувалося угорською владою, але викладати можна було лише державною мовою. Незважаючи на це, деякі русинські громади, зокрема в Коцурі та Керестурі, змогли зберегти викладання рідної мови в парафіяльних школах.

◾️Після утворення в 1918 році Королівства сербів, хорватів і словенців (з 1929 року — Королівство Югославія) правове становище русинів і українців фактично не змінилося. Національні меншини не мали значних прав, але освітнє законодавство дозволяло відкривати початкові школи з навчанням рідною мовою за умови наявності не менше 30 учнів у класі. Культурне життя русинів і українців відчуло труднощі через розрив традиційних зв’язків із прабатьківщиною, що раніше здійснювався в межах однієї держави. Югославія не визнавала СРСР, тож контакти з Радянською Україною були неможливими. Однак із часом налагодилися зв’язки з Галичиною, у русинських поселеннях почали діяти філії львівської «Просвіти», де активно працювала політична еміграція. Визначною подією для русинської громади стало заснування Руського народного просвітнього товариства «Просвіта» в 1919 році. Організація створювала читальні, хори, драматичні гуртки, видавала книги русинською мовою. Особливе значення мала публікація у 1913 році граматики русинської мови Гавриїла Костельника. У 1935 році в Керестурі була заснована друкарня, що видавала газету «Руски новини», а також україномовну газету «Рідне слово».

◾️Після розпаду Югославії у 1941 році русини-українці опинилися під управлінням різних профашистських режимів. Бачка відійшла до Угорщини, а Срем, Славонія і Боснія стали частиною Незалежної Держави Хорватії. В Угорщині уряд Хорті проводив політику тотальної мадяризації: русинські школи та організації, включно з «Просвітою», були заборонені, а навчання в школах велося виключно угорською мовою. В Руському Керестурі (перейменованому на Бачкерестур) усіх русинських учителів замінили угорцями, а друкарня припинила свою роботу. У Хорватії національні почуття русинів та українців намагалися використати у власних інтересах. Планувалося створення Української дивізії, яка мала воювати на Східному фронті, але зібрати вдалося лише близько 500 солдатів. Через неблагонадійність цей підрозділ було розформовано вже у 1942 році.

◾️Після Другої світової війни русини та українці Югославії зіткнулися з двома суперечливими тенденціями. З одного боку, міграція до міст та розрив із традиційним сільським укладом сприяли втраті національних особливостей. З іншого боку, завдяки державній підтримці освіти русинською мовою розвивалася система навчання. Протягом сорока років після війни вийшло 550 підручників русинською мовою загальним тиражем 230 тисяч примірників. Були створені початкові школи, а в Руському Керестурі діяла середня школа з повним забезпеченням навчальною літературою. Однак переписи населення засвідчують повільне, але постійне зменшення чисельності русинів та українців. Якщо у 1971 році їх було 24 640 осіб, то у 1981 році — вже 23 286, що означає зменшення на 5,5%. Чисельність українців скоротилася ще більше — з 13 972 до 12 813 осіб (на 8,3%).

◾️Розпад Югославії поклав край єдності русинів та українців у регіоні. Вони стали громадянами різних держав — Сербії, Хорватії, Боснії і Герцеговини. Ці країни вирішували суперечності військовим шляхом, що призвело до трагедії: русини та українці були змушені воювати один проти одного.

Під час воєнних дій у 1990-х роках лише в Руському Керестурі було мобілізовано 140 чоловіків до Югославської народної армії, у той час як у Хорватії відбувалася мобілізація до хорватських військових формувань.

◾️Незважаючи на складні обставини, русини та українці колишньої Югославії продовжують зберігати свою культуру та ідентичність, адаптуючись до нових реалій життя в незалежних державах.

На фото - Митрополит Андрей Шептицький в часі відвідин села Руський Керестур, Королівство Югославія (тепер Сербія). Ймовірно, 1930 рр.

На фото також присутні уродженці села:

- о. Гавриїл Костельник (перший ряд, ліворуч);

- вл. Діонісій Няраді (ліворуч від митрополита Андрея) — єпископ Крижевецької єпархії Хорватської греко-католицької церкви, Апостольський адміністратор Пряшівської греко-католицької єпархії та Апостольський адміністратор Мукачівської греко-католицької єпархії.

А також:

- о. Михайло Мудри (перший ряд, другий праворуч) - парох парафії Святого Миколая в Руському Керестурі

- о. Михайло Юриста (перший ряд,перший праворуч)

- о. Михайло Костюк (другий ряд, другий праворуч?)

За матеріалами  

*ФБ  Ecclesiast - історія УГКЦ

* Українці Хорватії: матеріали і документи / упоряд.: С. Бурда, Б. Гралюк. Загреб : Культурно-просвітне т-во русинів і українців Загреба, 2002. 233 с. 

 

Площа Галицька у Львові в 1950-их роках. Фото

 Площа Галицька у 50-их роках переживала період значних змін. Площа в цей час втрачала свої старі торгові риси та ставала частиною радянського міського ландшафту.

 Назва площі походить від Галицьких воріт, які знаходились на перехресті нинішніх вулиць Галицької та Братів Рогатинців. Ще в середні віки місце, яке нині займає площа, входило до складу Галицького передмістя. Тут було поселення «Під сторожею» – назва пов’язана з тим, що його мешканці сплачували особливий податок – «велику сторожу» (несли зовнішню охорону міста), який надходив до королівської каси. Це поселення мало статус вулиці.

У сучасному вигляді площа утворилася наприкінці XVIII століття, коли стали розбирати міські фортифікації. На площі розташовувався Галицький базар, який в 1892 році перенесли на територію саду за палацом Бесядецьких.

У 1893 році проєктант львівських парків Арнольд Рерінг заклав на місці ринку сквер.

З 1880 р. площу прикрасила криниця з фонтаном та скульптурою героїні однойменної балади поета Адама Міцкевича – Світезянки. Триметрова білокам’яна німфа одразу стала окрасою площі й улюбленицею львів’ян, а особливо художників і фотографів. Автором алегоричної фігури був відомий польський скульптор, випускник Віденської Академії Тадеуш Болотницький (1858-1928). Скульптуру він створив на замовлення львівського магістрату, а у 1879 році на конкурсі отримав за неї нагороду Академії – “Preisstipendium”.

Приблизно у 1950 році з фонтану на площі безслідно зникла статуя німфи Світезянки. Замість неї пізніше встановили скульптуру хлопчика з дельфіном.

Вже 1880 року через Галицьку площу пролягла лінія кінного трамвая до площі Митної і далі по вулиці Личаківській. У 1894 р. площею курсував електричний трамвай, по вул. Баторія ( нині вул. Князя Романа ) до Галицької крайової виставки у Стрийському парку. 1909 року електричний трамвай пустили через Бернардинську площу (нині – Соборну).

Поворотне кільце між площами Соборною та Галицькою, де трамвай повертав на вул. Ватутіна (тепер вул. Князя Романа), з'явилося у 1951 році. Тут була кінцева зупинка маршруту №10 - вул. Ватутіна - Вул. І.Франка (він курсував до 1970 р.); від 1952 р. додався маршрут №3 - вул. Мєчнікова-Зелена - Ватутіна (Князя Романа) - пл. Галицька (він курсував до середини 1960-х років).

Саме на маршруті №3 у 1960 р. з'явилися перші вагони без кондукторів, з квитковими касами самообслуговування. В середині 1960-х рр. поворотним кільцем користувалися трамваї маршрутів №4 - вул.Калініна (тепер Замарстинівська)-пл. Галицька-вул. Інститутська. та №10. Від 1990 р. на пл. Галицькій існувала кінцева зупинка маршруту №3 - вул. Боженка-пл. Галицька. Від близько 2003- 2004 рр. цієї трамвайної розв'язки не існує, а колію на вул. Князя Романа розібрано.

 1950-і рр. Площа Галицька

 1950-і рр. Площа Галицька

 1950-і рр. Площа Галицька

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

Маркіян Шашкевич, Юліян Величковський і Микола Устиянович — українізатори Руської Унійної ЦЕРКВИ.

 

У Руській Унійній Церкві вже в XVIII ст. почав прискорюватися процес латинізації й полонізації, особливо після Замойського синоду (1720). Проявом цього були зміни церковного устрою, звичаїв, обрядів, обладнання храмів, у результаті чого деякі уніатські церкви майже не відрізнялися від костелів.

Руська Унійна Церква (згодом УГКЦ) у 1720 —1836 рр. — це була майже повністю спольщена церква. Проповіді в церквах велися польською мовою, більшість уніатських священників і в побуті розмовляли польською, й нерідко себе ототожнювали з польською національною ідеєю.

Мовою викладання у Львівській і Холмській уніатських семінаріях була латина, якою, зокрема, були написані всі підручники. На побутовому ж рівні викладачі та учні користувалися переважно польською. 

Після Замойського собору греко-католицькому духовенству заборонялося причащатися, молитися в православних церквах, навіть спілкуватися з православним духовенством. Усупереч попереднім гарантіям римської курії греко-католицькому духовенству наказувалося вилучити всі тодішні богослужбові книги та замінити їх новими, допущеними ватиканською цензурою, також було санкціоновано обрядові зміни. Запроваджувалися деякі римо-католицькі свята. Латинізація греко-католиків викликала певний спротив, особливо в середовищі львівських братчиків, однак він не набув значних масштабів. Після офіційного затвердження постанов Замойського собору римською курією і їх першої публікації в латиномовному оригіналі (1724) вони стали основоположними для УГКЦ.

ЛАТИНСЬКІ ОБРЯДИ в УГКЦ (після 1720 р.):

* усунення іконостасів;

* впроваджування органів;

* у храмах появилися скульптури Ісуса і Богородиці;

* почали приступали до Св. Причастя навколішки;

* перестали вживати в часі Святої Літургії слова "православний";

*  було введено латинське Свято Пресвятої Євхаристії  (Свято Тіла і Крові Христових);

* замість православних хоругв встановили латинські фани;

* появилися на престолах монстранції (посудину для зберігання Святих тайн);

* появилися у храмах суплікації (благання, форма молитви, в якій одна сторона смиренно або щиро просить іншу сторону чогось: або для того, хто молиться) і т. д.

Маркіян Шашкевич - перший русин у Галичині, який пройнявся ідеєю національності.

Виховувався Маркіян Шашкевич у священичій уніатській родині, у якій спілкувалися між собою виключно польською мовою. Шашкевич публічно виступав українською мовою на різних заходах, наприклад, виголосивши промову українською мовою в семінарії перед представниками духовної влади, що було сміливим вчинком на той час (до Маркіяна Шашкевича проповіді в уніатських церквах виголошувалися переважно польською мовою). 

Ініціатива Маркіяна Шашкевича, яку підтримали інші семінаристи – перші проповіді народною мовою у львівських храмах. Це трапилося 13 жовтня 1836 року, на свято Покрови (з 1900 р. - 14 жовтня). Тоді такі проповіді виголосили Маркіян Шашкевич у церкві святого Юра, Юліян Величковський в Успенській церкві і Микола Устиянович у храмі св. Параскеви. Знаково, що тексти проповідей, які вони подали керівництву семінарії на затвердження, були укладені польською мовою. Однак, коли семінаристи підіймалися на амвон, з їхніх уст лунала проповідь українською.

Микола Устиянович — просвітитель і борець за УКРАЇНСЬКУ МОВУ.

о. Микола (Никола) Леонтійович Устиянович (Устіянович); 1811—1885) — український письменник і громадський діяч, греко-католицький священник. Батько Корнила Устияновича.

У 1835 р., будучи семінаристом, увійшов до гуртка Маркіяна Шашкевича. Водночас з проповіддю М. Шашкевича на свято Покрови 14 жовтня 1836 в соборі Св. Юра виголосив свою в церкві св. Параскеви). Через те що ректор Телеховський не дозволив би цього, подав йому текст, укладений польською мовою.

Друкуватися почав 1836 року. Став ініціатором і співзасновником літературно-наукового товариства «Галицько-Руська матиця».

1848 року — один з ініціаторів «Собору руських учених» (центральною подією «Собору» (19 жовтня 1848 р.) була програмна промова Миколи Устияновича). Виступав за єдність Галичини і Наддніпрянщини.

ШКІЛЬНІ КАНІКУЛИ 1960-1980-их рр. Як їх проводила ВИННИКІВСЬКА ДІТВОРА!!!

 

Згідно з постановою Ради міністрів СРСР від 8 вересня 1970 р., навчальний рік у школах починався 1 вересня і закінчувався, включаючи проведення іспитів та практики, в 1-7 класах – 30 травня, у 8 класі – 10 червня, у 9-10 класах – 25 червня. Навчальний рік ділився на навчальні чверті: перша – з 1 вересня по 4 листопада, друга – з 10 листопада по 29 грудня, третя – з 11 січня по 23 березня, четверта – з 1 квітня до кінця навчального року.

 Між чвертями й були канікули: осінні – з 5 по 9 листопада, зимові – з 30 грудня по 10 січня, весняні – з 24 по 31 березня, літні – з дня закінчення навчального року і по 31 серпня.

Канікули мали чітко регламентовану структуру, яка поєднувала відпочинок з ідеологічним вихованням, працею та активним дозвіллям на свіжому повітрі.

Найбільше діти чекали зимових і літніх канікул.

Зимові канікули (з 30 грудня по 10 січня). Найважливіші зимові події — це «ялинки» у школах, Новий рік і найочікуваніше свято - Різдво 7 СІЧНЯ (Коляда).

Діти дуже багато часу проводили на вулиці: каталися на санках, лижах, коньках (ковзанах), грали в хокей, ліпили сніговиків і т д.

Якщо ж снігу не було, зимові канікули можна було рахувати зіпсованими.

Літні канікули (3 місяці). Це був найдовший відпочинок. Частина дітей проводили час у піонерських таборах, де день проходив за суворим розпорядком. Але таких дітей в наших Винниках було не багато. Переважно діти були надані самі собі, що сприяло формуванню міцних дружніх стосунків на вулиці. Гра у футбол — улюблене заняття винниківських хлопчаків. А в молодших класах - «війнушки» і хованки. Ігри були різноманітні — більше десятка.

Також був відпочинок у селі (хто мав там бабусь), але Винники в тих роках частково теж нагадували «село», так що довго в бабусь винниківська дітвора не затримувалася.

Частково скучно проходили осінні й весняні канікули. Обов'язково - збір металолому, макулатури й т. д.Саме на цих канікулах школярів найчастіше долучали до проведення різних суботників.

Осінні канікули (початок листопада). В примусовому порядку винниківські школярі відвідували кінотеатри, музеї (переважно ідеологічні (Леніна та ін.), Цікавими лише були походи на «природу» (Діброва, Ліс Жупан, Чортові скелі, Винниківське озеро). Нерідко нас школярів залучали до сільськогосподарських робіт — «на буряки» або допомоги в радгоспі.

Весняні канікули (останній тиждень березня). В тих роках ще трималася доволі прохолодна погода. Школярі проводили час або вдома або на вулиці. Серед популярних весняних розваг були: бродити по калюжах, шукати у лісі чи парках перші квіти, пускати "кораблики" по струмках, годувати птахів та, звісно, бавитися у різні ігри з друзями на вулиці. 

1970-і рр. Старшокласники біля СШ №47

1 жовтня 1989 року. «Кривава неділя»

1 жовтня 1989 – у Львові ввечері, після завершення святкування дня міста, загін міліції особливого призначення жорстоко, без попередження, побив мирний похід львів’ян, які рухались приблизно 5-тисячною колоною від головної пошти вгору по вул. Коперника до міськвідділу внутрішніх справ з метою з’ясувати долю затриманих на стадіоні «Дружба». Били без розбору – жінок, дітей, стариків, вривались навіть до зупинених трамваїв і там катували пасажирів. 3 жовтня відбувся двогодинний попереджувальний страйк на підприємствах і в установах міста та створено загальноміський страйковий комітет. В народі цей день прозвали «кривавою неділею».

 З черги це було третє масове і криваве побиття радянською міліцією львів’ян після 4.08.1988 та 12.03.1989. Виправдовуючись, влада звинуватила в побоїщах мешканців міста, які нібито «жорстоко били безборонних міліціонерів та омонівців»
Світлина від Теодор Ґудзяк.
Текст з ФБ сторінки "Календар українця"

Личаківська рогатка. Поч. ХХ ст.

 Личаківська рогатка.

Міські рогатки (рогачки) – своєрідні міські кордони, перепускні пункти, що регулювали рух до міста-з міста. 

За право проїзду до Львова з селян, котрі везли продукти на міські торговиці, стягали мито; пильнували, хто заїздить до міста, та хто його полишає… Личаківська рогатка, що сторіччями була на сторожі східного, найнебезпечнішого міського кордону, завжди була особливою.

 Ще довго після зникнення мурів, зберігалась традиція збирати гроші за вхід до міста. Насамперед вона шкодила і так небагатим селянам з довколишніх сіл, котрі хотіли заробити кілька "копійок" на прожиток. Вони змушені були сплачувати мито на львівських рогачках які служили візуальною межею між "своїми" та "іншими".  

Там, де закінчується підйом і вулиця Личаківська стає рівною, віддавна була розташована Личаківська рогатка. Згодом, напередодні I Світової війни у цьому місці було облаштовано трамвайний роз’їзд.

 Із початком ХХ сторіччя Личаківську рогатку перенесли до меж нинішньої вулиці Пасічної. Її штат урядував у будинку при Личаківській, 148. Навпроти, близько 1910 року, збудували триповерховий будинок під № 179 з готичною вежею, у якому зараз розміщено початкову школу. Біля цього будинку 3 вересня 1914 року віце-президент Львова Тадеуш Рутовський вручав символічні ключі від міста російському генералові Роде…

Поч. ХХ ст. 

 

1925 р.  Рогатка. Урочистості з нагоди відкриття нового трамвайного маршруту №8, Городоцька - Личаківський двірець (ФБ, Гриць Совків)

Ліси УКРАЇНИ

Ліси України займають близько 15,9 % території держави та сформовані понад 30 видами деревних порід, серед яких переважають сосна (Pinus silvestris), дуб (Quercus robur), бук звичайний (Fagus silvatica), ялина європейська (Picea abies), береза (Betula pendula), вільха (Alnus glutinosa), ясен звичайний (Fraxinus excelsior), граб звичайний (Carpinus betulus), ялиця біла (Abies alba). В Українських Карпатах і Кримських горах проростає тис ягідний.

Хвойні насадження займають 43% загальної площі, зокрема, сосна — 35%. Твердолистяні насадження становлять 43%, зокрема, дуб і бук — 37%. Також до твердолистяних відносяться граб, ясен, клен, в'яз та акація.

Кількісні показники.

Загальна площа лісових ділянок, що належить до лісового фонду України, становить 10,4 млн га, в тому числі вкриті лісовою рослинністю 9,6 млн га. Лісистість України становить 15,9 %. Але, попри досить невелику лісистість території, Україна займає 8-те місце у Європі за площею лісів та 6-те місце за запасами деревини.

Умови для лісовирощування в Україні достатньо неоднорідні, тому ліси поширені територією держави нерівномірно. Найбільша лісистість — в Українських Карпатах (42%). Лісистість в природних зонах рівнинної частини закономірно зменшується з півночі на південь. У лісах переважають молоді й середньовікові дерева таких порід, як сосна, ялина, бук, дуб. Вони охоплюють близько 90 % вкритої лісом площі.

Видовий склад.

Хвойні дерева.

Сосна. В Україні налічується 17 видів, з них окультурено 11. Найпоширенішою є сосна звичайна (Pinus sylvestris L.), до 40 м заввишки. Плодить з 10—30 років, у зімкненому лісостані — з 40—60 років. Дерево живе 300—400 років, іноді й більше. У порівнянні з іншими шпильковими росте швидко. Сосна звичайна — світлолюбна, посухо- і холодостійка порода, невибаглива до ґрунтів, росте передусім на пісках, болотах, скелях тощо.

В Україні сосна займає близько 2,5 млн. га, або 34 % всієї лісової площі (перше місце перед дубом і ялиною). Сосна поширена насамперед на Поліссі (також на Малому Поліссі, Надбужанській і Надсянській котловинах), де є головною лісотворною породою (займає близько 60 % лісової площі). На кращих ґрунтах зростає разом з дубом (субори), на глибоких пісках — без домішки інших порід (сухі бори), на заболочених ґрунтах — з домішкою берези та вільхи. Менше значення сосна має в лісостепу (понад 20 % лісової площі), дещо більше — на лівобережному (понад 30 %). Вона поширена переважно на піщаних борових терасах лівих берегів рік, частково штучно насаджена. У степу сосна трапляється вкрай зрідка (наприклад, на Олешківських пісках), інколи — у Карпатах, на Прикарпатті та у Кримських горах.

У Кримських горах поширена сосна кримська (Р. nigra var. pallasiana Lamb.), сосна Станкевича (P. brutia Ten.) й інші.

У Карпатах, крім сосни звичайної, ростуть сосна кедрова європейська (P. cembra L.), рідкісна, лише інколи становить невеликі суцільні деревостани (наприклад, у резерваті на горі Яйце у Ґорґанах, в Чорногорі (урочища Кізі Улоги та Кедровата погорілка), та чагарник сосна гірська (Pinus mugo), що утворює густі зарості — криволісся  в субальпійському поясі.

Ялина звичайна, ялина європейська, смерека (Picea abies) — високе дерево (25—40 м) родини соснових (Pinaceae) з яскраво зеленою гостроконусоподібною або пірамідальною густою кроною.

Росте ялина у верхньому ярусі хвойних і мішаних лісів. Це важлива лісотвірна порода, зрідка трапляється в другому ярусі соснових лісостанів. В горах піднімається на висоти до 1 800 м над рівнем моря. Тіньовитривала, морозостійка рослина.

Поширена в Карпатах, рідше у Прикарпатті, місцями в західному та лівобережному Поліссі, західному і волинському Лісостепу. Вона займає 9,9 % державного лісового фонду України. Широко культивується по всій країні.

Ялиця біла або ялиця звичайна (Abies alba) — вид деревних рослин родини соснових (Pinaceae). Одна з найпоширеніших гірських лісоутворювальних порід.

В Україні поширена в Карпатах, зрідка на рівнинах в південно-західних районах у вигляді острівних популяцій.

Основна різниця між ялиною (Picea) та ялицею (Abies) полягає у хвої та шишках: у ялини хвоя жорстка, колюча та чотиригранна, а шишки звисають донизу. У ялиці хвоя м'яка, пласка, з двома білими смужками знизу, не колеться, а шишки ростуть прямо вгору ("свічки").

Модрина європейська або лендерево (Larix decidua) — струнке високе (20-40 м) дерево родини соснових. Модрина — єдине в Україні листопадне хвойне дерево. Восени її хвоя забарвлюється в золотаво-жовтий колір і опадає.

У верхній зоні Українських Карпат трапляється у поєднанні з європейським кедром і сосною гірською, нижче — з ялиною звичайною, ялицею білою, буком лісовим та іншими породами. Поширена також на Заході України.

Деревина модрини європейської — дуже цінний будівельний і виробний матеріал. Її використовують у суднобудуванні, вагонобудуванні (замінник дуба), у гідротехнічних спорудах (виготовлення водоспусків, труб, паль тощо), на телеграфні і телефонні стовпи, будівництво будинків (підвалини), шахтні стояки, балки в льохах, на виробництво паркету, дощатої підлоги тощо.

Модрина польська (Larix polonica) — дерево родини соснових (Pinaceae), відзначається дрібними (15-20 мм завдовжки) шишечками. Занесена до Червоної книги України (I категорія). Поширена в Закарпатті і Карпатах.

Яловець або ялівець (лат. Juniperus) — рід вічнозелених деревних рослин родини кипарисових. Налічується 71 вид, 9 з яких — в Україні. Найпоширеніші з них:

Ялівець високий (Juniperus excelsa) — вид вічнозелених хвойних дерев родини кипарисових (Cupressaceae). Поширений у субтропіках Північної Євразії. Реліктовий вид, занесений до Червоної книги України. Ряд рідкісних угруповань яловцю високого занесені до Зеленої книги України. У Криму поширений від мису Айя до Кара-Дагу, а також у Байдарській долині. Угруповання охороняються в Ялтинському гірсько-лісовому і Карадазькому природних заповідниках, природному заповіднику «Мис Мартьян», ботанічному заказнику «Канака» та ландшафтному заказнику «Фіолент» (АР Крим).

Ялівець звичайний (J. communis) — кущ або деревце (до 6 м заввишки), що росте в лісах Карпат, на Поліссі, в північній смузі Лісостепу, а також в Криму.

Ялівець сибірський (J. communis subsp. alpina) — кущ (30—90 см заввишки), що росте в Карпатах вище гірської границі лісів разом з криволіссям.

Ялівець козацький (Juniperus sabina) — вічнозелений кущ (до 5 м) родини кипарисові (Cupressaceae). Рослина отруйна, може також використовуватися як лікарська. В Україні ялівець козацький росте на вапнякових скелях у Криму і на Закарпатті.

Листяні дерева.

Дуб (Quercus) — рід багаторічних рослин родини букових (Fagaceae), що налічує приблизно 470 негібридних видів. Його представники поширені переважно у помірних і тропічних областях Північної півкулі.

Дуб — основна лісотвірна порода Зони мішаних лісів і Лісостепу, добре співіснує в поєднанні з сосною, грабом, ясеном, ялиною, буком (див. також діброва). Росте на більшій частині України, у степу рідше, переважно в долинах річок. Він посідає 27 % площі державного лісового фонду України. Найпоширеніший вид в Україні:

дуб звичайний (Quercus robur);

дуб бурґундський (Q. cerris);

дуб скельний (Q. petraea);

дуб пухнастий (Q. pubescens).

Бук звичайний - лісовий або європейський (Fagus sylvatica L.) — вид квіткових рослин родини букових (Fagaceae).

Поширений у Карпатах, де росте на висоті 250–1400 м над рівнем моря, в південній частині Волині, східна межа острівного поширення букових лісів в Україні проходить від Володимира по межі між Волинською височиною та Поліською низовиною до смт Гориньград поблизу м. Рівного, звідти повертає на південь до м. Кременця і далі до м. Старокостянтинова, смт Сатанова і смт Муровані Курилівці і повертає на захід до м. Кам'янець-Подільський, а також у вигляді острівних масивів у західному Лісостепу, в південній частині Волині. У лісостепу вирощується в культурах. 

Займає 9,З % державного лісового фонду України. Райони заготівлі — Карпати, лісостеп. Запаси сировини значні. 

Граб звичайний. 

Стовбур часто ребристо-незграбний, гладкий у верхній частині, але потрісканий у нижній. Красиве дерево від 7 до 25 м заввишки, вкрите сріблисто-сірою корою.

На території України росте в Карпатах, зоні широколистих лісів, Лісостепу, на Поліссі (зокрема проводяться періодичні поновлення насаджень на території НПП Кременецькі гори), зрідка в степу. Займає 3,7 % площі державного лісового фонду України. Райони заготівлі зосереджені в Лісостепу, Поліссі та Карпатах. 

Ясен звичайний (Fraxinus excelsior L.) — вид деревних рослин родини маслинових (Oleaceae).

Дерево 20-40 м заввишки з ажурною, високо піднятою кроною і струнким стовбуром з ясно-сірою гладенькою корою, яка на старих деревах стає дрібнотріщинуватою. Пагони сірувато-зелені з вугільно-чорними великими бруньками.

В Україні поширений у Лісостепу, рідше на Поліссі, в Криму. Культивують по всій Україні. Він займає 1,4 % площі державного лісового фонду. 

Клен (Acer L.) — рід дерев і кущів родини сапіндових. Налічує близько 150 видів.

В Україні поширені:

Клен звичайний, або гостролистий (Acer platanoides).

Клен польовий (Acer campestre).

Клен Стевена (Acer stevenii) = Acer hyrcanum subsp. stevenii.

Клен татарський, або чорноклен (Acer tataricum).

Явір (Acer pseudoplatanus).

  Реліктові ліси.

У Криму, на Поліссі, на Закарпатті й сьогодні можна знайти ділянки лісів з реліктовою рослинністю. На Донбасі, у Святих горах збереглися крейдові бори — острівці дольодовикового лісового покриву України. Вони утворилися в долині Сіверського Дінця наприкінці третинного періоду. Основна рослина — сосна крейдова, що відрізняється від сосни звичайної більш короткою хвоєю, дуже твердою деревиною і дрібними округлими шишками. Висотою сосни — від 8 до 28 м

. 

Ай-Петринська яйла

.Крим. Сосна Станкевича

^.Багаторічні посадки соснових лісів на Олешківських пісках дозволили врятувати від опустелення величезні площі прилеглих земель на Херсонщині