Українська етнічна територія - від «Сяну до Дону» від «Карпат по Кавказ». ТРИ унікальні карти України Г. Величка (1896), С. Рудницького (1914) та В. Кубійовича (1934)

У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної територіїРосії, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.

На картах Г. Величка (1896), С. Рудницького (1914) та В. Кубійовича (1934) бачимо «відірвані» від національного тіла Холмщину, Берестейщину, Пінщину, Стародубщину, Слобожанщину, Кубань, Надсяння, Лемківщину, Пряшівщину, Мармарощину та інші українські землі від «Сяну до Дону» від «Карпат по Кавказ».

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.

За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживବло 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.

За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини. Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.

1896 р. Григорій Величко видав «Народописну карту українсько-руського народу». Григорій Величко — автор першої етнічної карти українських земель (виданої українською мовою). Зміст карти розроблено з використанням найновіших на той час статистичних і картографічних матеріалів. На ній способом якісного фону виділено розселення 19 народів. Українці названі – «українці русини». Це одна із перших українських етнографічних карт де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ.

Перша Етнографічна карта, розроблена С. Рудницьким, видана у 1914 р. у Відні під назвою «Ethnographische Ubersichtkarte der Ukraina» (Етнографічна оглядова карта України) як додаток до книги «Ukraine und die Ukrainer» (Україна і українці). Масштаб 1:7 500 000. Бачимо на мапі використання рожевого, який у Британській імперії був улюбленим кольором для показу на карті британських володінь.

Карта видавалася і перевидавалася разом з книгою у 1914 і 1915 рр. багатьма мовами. Повторне видання німецькою мовою цієї книги разом з картою було здійснене у Берліні (1915), перевидання італійською – у Римі (1914). Українською мовою під назвою “Оглядова карта українських земель” з’явилася у 1917 і 1921 рр. в книзі “Україна — наш рідний край”.

В. Кубійович продовжив справу С. Рудницького. Центральними проблемами для обґрунтування української національної території В. Кубійович вважав визначення її меж, географічного положення і цілісності (соборності). Цій проблемі присвячені його численні праці з географії, демографії, статистики української національної території та етнічні карти українських земель, більшість яких він укладав спільно з М. Кулицьким.

1934 р. «Етнографічна карта України й сумежних країв» та «Карта розміщення українського населення».

 
1934 р. В. Кубійович. «Етнографічна карта України й сумежних країв»

1917 р. С. Рудницький  “Оглядова карта українських земель”

1896 р. Григорій Величко. «Народописна карта українсько-руського народу».

Парад 7 листопада у 1950-их - 1980-их роках. Львів та Винники

7 листопада в СРСР відзначали головне державне свято — річницю Жовтневого перевороту. Подія пов'язана зі збройним переворотом у Петрограді 25 жовтня (7 листопада) 1917 року, коли більшовики на чолі з В. Леніним скинули Тимчасовий уряд, що поклало початок радянському тоталітарному режиму. В Україні державний статус цього свята скасували у 2000 році. Обов'язкові ходи робітників, студентів і службовців із червоними прапорами, транспарантами, повітряними кульками та портретами партійних лідерів. 7 листопада став святковим вихідним днем в СРСР у 1918 році. Запровадження другого вихідного (1927 рік): Постановою ЦВК СРСР від 26 жовтня 1927 року святкування річниці Жовтневого перевороту розширили, і вихідним днем додатково стало 8 листопада. Таким чином, радянські громадяни отримали "спарені" вихідні — 7 та 8 листопада.

Парад 7 листопада 1957 р. Винники (з архіву Юрія Карманчука)

 Парад 7 листопада. Кінець 1960-их - поч. 1970-их  рр. Винники (з архіву Юрія Карманчука)

 

1960-і роки. 7 Листопада. Львів. Вул. Леніна (Личаківська). Дружно (добровільно-примусово) всі на ПАРАД!!!

7 листопада. Поч. 1970-их рр. Львів.  Проспект Леніна (пр. Свободи). Військовий парад

7 листопада 1973 р.  Винники (з архіву Богдана Іванишина)

Поч. 1970-их років.  Львів у святкових колонах демонстрантів 7 листопада.  Фото Володимира Дубаса. Фотографії Старого Львова.

 * Фотографії Старого Львова 

 *FB    Гриць Совків (The Gryć) 

 *FB  Igor Plotko

Бої за Львів у листопаді 1918 р. Карти

З 1 листопада 1918 року і по 17 липня 1919 року, між Польщею та ЗУНР на території Галичини відбувалися воєнні дії. 4 листопада продовжилися бої за головний залізничний вокзал. Фронт, який утворився 4 листопада, практично не змінювався протягом двох тижнів. Він проходив по вулицях Стрийська — Кадетська — Коперніка, через головну пошту — Галицький сейм (сучасний головний корпус університету імені Івана Франка) — Собор святого Юра -площа Бема (нині Князя Святослава) — Янівська вулиця — Клепарівська- Шпитальна- Замарстинівська. У місті утворилася формальна бойова лінія — поляки зайняли західну частину міста з головним залізничним вокзалом, українці утримували середню і східну частини з Високим Замком і вокзалом Львів — Підзамче.

1 листопада

2 листопада

20 листопада 

Клумба у парку І. Франка. Львів, якого уже немає

 

Протягом радянського періоду клумба із фігурами із квітів та стрижених кущів займала місце колишнього пам'ятника Аґенору Ромуальду Ґолуховському (1812-1875). Кілька разів на рік на клумбі квітами змінювали знаменні дати в історії Львова та СРСР.

Сьогодні тут стоїть декоративна ваза. Ця ваза стояла раніше перед будівлею Галицького сейму, пізніше головної будівлі університету імені Яна-Казимира (тепер ЛНУ імені Івана Франка). Після переоблаштуванням площі та встановлення пам'ятника Франкові її перемістили. 

Пам’ятник графу Агенору Голуховському був встановлений 28 червня 1901 року, це був один з найдорожчих львівських пам'ятників, він вартував 131 204, 38 крони, за виконання проекту скульптору Ц. Годебському було виплачено 120 000 крон. Монумент був розташований в долішній частині Міського парку (тепер парк імені І. Франка) навпроти вул. 3 Мая (вул. Січових Стрільців). Це один з кращих монументів Ципріана Годебського, відомого різьбяра і внука польського поета такого же імені. Бронзова фігура стояла на високому мармуровому п’єдесталі, де була розташована алегорична скульптурна фігура "Галичина", що подає графу лавровий вінок. Хоча пам’ятник і був гарно виконаний, він не викликав у львів’ян пієтету, тож навколо цього місця часто влаштовували антиавстрійські демонстрації. Пам’ятник зник після 1944 року, його подальша доля невідома.   

На його місці встановили у 1956 році кам'яну вазу на честь 700-річчя Львова. Потім, коли будували пам'ятник Каменярові "вазу Торвальдсена" вирішили поставити на це місце (1964 рік), а та що була випадково зрушили і вона розбилась.  

Велетенську чавунну вазу створив у 1829 році краківський скульптор Кароль Цептовський — учень знаменитого данського митця Бертеля Торвальдсена. Вишуканий барельєф, що оперізує вазу, розповідає про плин людського життя, через що композицію нерідко називають «кубком кохання».

Втім, більш влучною для цієї роботи є назва «Пори кохання», адже саме тема всепоглинаючої сили любові проходить крізь усю творчість Торвальдсена. У своїх роботах митець ніби нагадує: ні могутність, ні влада, ні навіть врода не мають вирішального значення, якщо поруч немає любові. Ерот (бог кохання) у його баченні — не просто міфологічний персонаж, а справжній переможець, який здатен підкорити і богів, і людей.

Скульптор не ідеалізує кохання надмірно романтично, а радше показує його як невидиму силу, що впливає на людське життя сильніше, ніж здається. Барельєф «Віки любові» наповнений легкою іронією та тонкою сатирою, адже демонструє, наскільки мінливою є влада Ерота.

На композиції юна дівчинка із захопленням тримає маленького Амура, щойно випущеного на волю. Молода красуня, ставши навколішки, палко вітає божка кохання поцілунком. Жінка, яка вже пізнала материнство, поводиться з ним буденно й навіть недбало, тягнучи за крильця, мов домашню птицю з базару. Зрілий чоловік, заклопотаний щоденними турботами, зовсім не помічає Амура на своєму плечі. І лише старість, ніби прокинувшись від забуття, із жалем простягає руки услід Еротові, який назавжди відлітає…

1953 р. Біля університету

. 1956 р., центральна алея парку ім. І. Франка. 

1956 р., центральна алея парку ім. І. Франка. 

 1956-1960 рр., центральна алея парку ім. І. Франка.

  

1957 р., центральна алея парку ім. І. Франка.

 1957 р., центральна алея парку ім. І. Франка.

 

1950-ті рр.,  центральна алея парку ім. І. Франка.

 

1950-ті рр., центральна алея парку ім. І. Франка.

 

1958-1961 рр., центральна алея парку ім. І. Франка.

1962-1963 рр., центральна алея парку ім. І. Франка.  

1964 р., центральна алея парку ім. І. Франка.  

1965 р., центральна алея парку ім. І. Франка. 

 

1965-1975 рр., центральна алея парку ім. І. Франка. 

 * Фотографії Старого Львова 

 *FB    Гриць Совків (The Gryć) 

 *FB  Igor Plotko

ХАОС У ЄВРОПІ. Осінь 2026 року

 

Європа у вогні: мігранти-мусульмани громлять країни ЄС, горять будівлі, автівки, а вулиці перетворилися на зону бойових дій. Ось яку ціль та наслідки несе масова міграційна політика у всіх країнах, які ще донедавна належали Білим людям, а на сьогодні окуповані ворожими глобалістичними верхівками і практично вже знищенними корінними народами.

На кадрах із місця подій видно, як близько тисячі вихідців з Африки й Азії штурмують будинки Білих громадян і грабують помешкання. Озброєні холодною зброєю мігранти тероризують квартали, поки чоловіки намагаються відбити власні будинки та захистити родини. Ось до чого призводить сучасна політика мультикультуралізму та неконтрольована міграція в європейських містах.

Те, що ми бачимо у Франції, - також привід підбити підсумки десятиліть міграційної та інтеграційної політики. Держава фінансувала освіту, соціальну допомогу, підтримку неблагополучних районів. Але жодна соціальна програма не може замінити виховання та внутрішню культуру народів-чужинців, якщо вона їм не притаманна.

Україна також стоїть на черзі масового заміщення, починаючи від завозу під виглядом так званої робочої сили.

17 жовтня сотні тисяч французів вийшли на вулиці.

Більшість демонстрацій були мирними. Люди вимагали покращення умов життя, доступнішої освіти, справедливої соціальної політики. Але паралельно розгорнулися події, які приголомшили Францію. Париж, Марсель, Ліон, Бордо, Лімож та інші міста. Підпали, пограбування магазинів, напади на правоохоронців, руйнування громадських будівель.

На відео з французьких міст видно, що трощать і грабують молодики із темним кольором шкіри. На деяких кадрах вони становлять переважну більшість.

17 жовтня заворушення відбулися також в інших європейських країнах.

Італія. У Мілані протест проти високої вартості життя та воєн переріс у зіткнення з поліцією, погроми та підпали.

Бельгія. У Брюсселі студентські демонстрації супроводжувалися насильством, застосуванням сльозогінного газу та водометів.

КРАХ ДЕМОГРАФІЧНОГО АУТСОРСИНГУ ТА ПОЛІТИЧНИЙ ІСЛАМ (ФБ, 2026 р., Едуард Рубін)

Намагаючись врятувати старіючий континент і пенсійні фонди від дефіциту робочих рук, ліволіберальні еліти десятиліттями заохочували масове завезення мігрантів із країн Магрибу, Близького Сходу та Африки на південь від Сахари (MENA). Але формула Макса Фріша «Ми кликали робочу силу, а приїхали люди» спрацювала в найпохмурішому варіанті. Через відсутність кваліфікації та мовний бар'єр рівень безробіття серед вихідців із цих регіонів у 2–3 рази перевищує середній показник по ЄС. Замість порятунку бюджетів некваліфікована міграція лягла непідйомним тягарем на систему соціальних допомог (на кшталт німецького Bürgergeld), прискоривши банкрутство патерналістської держави.

Провал інтеграції породив паралельні суспільства — замкнені гетто (banlieues) на кшталт паризького Сен-Дені, брюссельського Моленбека, районів Марселя, Мальме та Рурського басейну. Там виросло вже 2-ге і 3-тє покоління молоді з європейськими паспортами, але без соціальних ліфтів і європейської ідентичності. Коли у 2025–2026 роках через дефіцит бюджетів влада почала урізати фінансування муніципальних шкіл і субсидій, удар прийшовся саме по цих депресивних околицях, зірвавши різьбу із соціального казана.

Саме тут кримінальний нігілізм передмість поєднався з політичним ісламом. Молодь із гетто, яка трощить бутики в Марселі або підпалює поліцейські машини в Брюсселі, рідко читає богословські трактати, але ісламістські проповідники та мережеві структури дають їхньому кримінальному бунту сакральне виправдання. Грабіж і напад на поліцейського подаються як «справедлива помста пригноблених мусульман колишнім колонізаторам». Невипадково цього місяця, у жовтні 2026 року, Європейський парламент змушений був проводити екстрені дебати зі спеціальною резолюцією про боротьбу з «ісламістським ентризмом» (проникненням в інституції) та підривною мережею «Братів-мусульман».

Технологія проста: там, де європейська держава йде з бідних районів через брак грошей, вакуум миттєво заповнюють радикальні мечеті та ісламські фонди. Вони роздають їжу, відкривають спортивні секції та дають гроші в обмін на відмову від світських законів республіки. При цьому будь-яке загострення на Близькому Сході — навколо Гази, Лівану чи Ірану — миттєво імпортується на вулиці європейських столиць, зливаючи економічний протест із антизахідними маршами, а будь-яка спроба поліції навести лад блокується криками афілійованих правозахисних НУО про «системний расизм та ісламофобію».

За цим ісламістським тараном стоять 4 групи цілком конкретних бенефіціарів, які використовують його у своїх цілях:

🔹 Зовнішні спонсори (Катар, Туреччина, глобальна мережа «Братів-мусульман»): через фінансування мечетей, шкіл і контроль над діаспорами (як турецька мережа DITIB у Німеччині) вони створюють усередині ЄС потужні анклави впливу, лояльні Досі та Анкарі в обхід національних урядів.

🔹 Геополітичні вороги Заходу (Іран та росія): Тегеран задіює шиїтські мережі та радикальні пропалестинські групи, а москва через даркнет, ботоферми та криптогаманці фінансує точкові провокації радикалів. Їхня спільна мета — стратегія керованого хаосу, розкол Європи за релігійною ознакою та відвернення ресурсів Заходу від підтримки України.

🔹 Європейські ультраліві та феномен «ісламо-гошизму» (islamo-gauchisme): партії на кшталт «Нескореної Франції» (LFI) Жан-Люка Меланшона та радикальні студентські профспілки уклали угоду з дияволом. Втративши традиційний білий робітничий клас (який пішов до правих), ліві соціалісти, феміністки та екоактивісти вступили в протиприродний альянс із ультраконсервативними ісламістами, оголосивши мусульманські передмістя «новим пролетаріатом». На суботніх маршах 24 жовтня в Парижі та Римі цей союз оформлений візуально: червоні прапори антикапіталістів ідуть в 1 ряду з релігійними радикалами проти спільного ворога — буржуазної західної держави.

ХАОС У ЄВРОПІ ТРИВАЄ (ФБ, 2026 р., Oleksandr Kovalevskyy)

ЩЕ ОДНІ ВИХІДНІ, СПОВНЕНІ ЖОРСТОКИХ ЗАВОРУШЕНЬ, ПОЖЕЖ, НАПАДІВ НА ПОЛІЦІЮ ТА ПАЛЕСТИНСЬКИХ ПРАПОРІВ СЕРЕД РУЙНУВАНЬ.

24 жовтня 2026 року.

Ще одні вихідні. Ще одна хвиля насильства по всій Європі. І хаос уже не обмежується вихідними.

ФРАНЦІЯ: Париж перетворюється на поле бою. Потужні водомети обдають “протестувальників” струменями води, вулиці заповнює сльозогінний газ, летять різні предмети, а поліція спеціального призначення протистоїть агресивним натовпам.

АЛБАНІЯ: Коктейлі Молотова, пожежі, вибухи та напади на поліцію перетворюють вулиці Тирани на місце руйнувань.

ІТАЛІЯ: “Протестувальники” з палестинськими прапорами та в куфіях силоміць прориваються до знаменитого римського Колізею.

В інших місцях під час сутичок із поліцією летять каміння, пляшки та петарди.

БЕЛЬГІЯ: Барикади, жорстокі сутички та розгорнуті в Брюсселі підрозділи поліції спеціального призначення.

ІСПАНІЯ: У Барселоні повідомляють про десятки пожеж, пограбування підприємств та масові арешти.

І ОСЬ ВОНИ ЗНОВУ (ну, як же ж без них) – ПАЛЕСТИНСЬКІ ПРАПОРИ ПОСЕРЕД ХАОСУ.

Вулиці Європи палають. На поліцію нападають. Історичні пам’ятки штурмують та руйнують. І насильство не припиняється.

А ЛІВО-ЛІБЕРАЛЬНІ УРЯДИ ТА ЇХНІ СОЦІАЛІСТИЧНІ “ЛІДОРИ” ПРОДОВЖУЮТЬ БЕЗДІЯТИ!

Скільки ще пожеж? Скільки ще нападів? Скільки ще підприємств та історичних пам'яток має бути знищено варварами із країн третього світу?

А у Великій Британії громадян закликають готувати запаси на випадок надзвичайних ситуацій, зокрема їжу та воду на 72 години, з огляду на можливі загальнонаціональні кризи.

Відколи це навчання громадян готуватися до кризи стало заміною забезпеченню їхньої безпеки!?

Уряди обирають, щоб вони захищали своїх громадян, а не вчили їх, як виживати в умовах руйнування безпеки, громадського порядку та законності.

Тим часом в Америці демократи виступають проти діяльності ICE із забезпечення дотримання імміграційного законодавства.

А дехто із ліво-радикального крила демпартії вимагає повністю ліквідувати цю службу. Ось вони, ці “герої”: Ільхан Омар, Делія Рамірес, Аянна Преслі, Шрі Танедар, Рашида Тлаїб, Акасія Кортес та інші. (До речі – усі кольорові, новоспечені “американці” із країн третього світу. Приїхали з дикості, а тепер і США хочуть занурити у стан дикості).

Демпартія, за прикладом Європи, прагне заселити свою країну вихідцями із варварського світу, і перетворити США на територію хаосу, насильства, беззаконня та дикості!?

Америка не повинна ігнорувати тривожні сигнали, які подає Європа.

Відповідь здорового американського суспільства має бути адекватною тим загрозам, які несе агресивний натовп, керований ліво-ліберальними дегенератами.

Афішні тумби у Львові були невіддільною частиною міського ландшафту. Львів, якого уже немає

 

Рекламні тумби, відомі також як колони Літфаса (або тумбами Літфаса, від нім. Litfaßsäule) або колони Морріса (від фр. colonne Morris), прийшли до Львова з німецьких та французьких міст і стали невід'ємною частиною вуличного інтер'єру. У міському побуті та тогочасній пресі їх найчастіше називали просто афішними тумбами (пол. słupy ogłoszeniowe / słupy afiszowe).

Поодинокі афішні тумби ще можна було побачити у Львові у 1990-их роках. На теперішній час збереглася лише одна тумба біля колишнього підземного туалету на вул. князя Романа.

Тумби встановлювали у місцях найбільшого скупчення пішоходів: на центральних площах (площа Ринок, площа Галицька, площа Марійська — тепер Міцкевича), вздовж престижних міських променадів, поблизу трамвайних зупинок та вокзалів.

Головні факти про ці споруди:

• У Берліні такі циліндричні конструкції у 1854 році придумав берлінський видавець Ернст Літфасс (Ernst Theodor Litfaß) та почав встановлювати їх, щоб клеїти на них рекламні плакати, які друкував у своїй друкарні. Тумби стали вкрай вдалою альтернативою парканів і стін будівель, на яких в ті часи безладно розклеювали оголошення, плакати та афіші. Тому в Німеччині їх називають в його честь «колони Літфаса» (Litfaßsäule).

• У Франції така тумба носить ім'я паризького друкаря Габріеля Морріса (Gabriel Morris), з ініціативи якого у 1863 році було встановлено такі тумби на вулицях Парижу. Основним призначенням рекламних колон вважалося розміщення концертних та театральних афіш, але Морріс отримав дозвіл міської влади на установку цих тумб тільки за умови, що всередині них будуть зберігати свої мітли та інші інструменти міські двірники. Ці тумби отримали назву - Колони Морріса (colonne Morris).

Старовинні афішні тумби Морріса настільки гармонійно вписалися в образ Парижа, що до сих пір прикрашають собою Єлисейські поля і центр Парижа, а також являються візитною карткою багатьох вулиць і перехресть французької столиці.

• Спочатку тумби виготовляли з дерева або складали з цегли. Наприкінці XIX — на початку XX століття вони набули витонченого «віденського» сецесійного стилю. Їх виготовляли з литого чавуну чи металу, часто увінчували декоративними кованими дашками, карнизами, а іноді й художніми ліхтарями. Окрім комерційної реклами, на них масово клеїли театральні й кіноафіші, розклади концертів, урядові та міські оголошення.

 Бернардинська площа (тепер пл. Соборна). Фото Марека Мюнца, 1912 р.

Вид на будівлю Казино, листівка початку ХХ ст. 

 Вид на площу Галицьку, листівка початку ХХ ст. 

Вид на Академічну, листівка початку ХХ ст.  

Бернардинська площа, листівка початку ХХ ст.  

Кінець 19 ст. - поч. 20 ст. Марійська площа (нині площа Міцкевича)

Вид на вулицю Гетьманську, листівка початку 20-го століття.

1946-1949 рр. Вул. Aкадемічна (пр. Шевченка). Інформаційна тумба кінотеатрів 

1950-і рр.  Збіг вулиць Чайковського та Академічної. 

1953 р.

Тумба біля колишнього підземного туалету на вул. князя Романа (сучасний вигляд).

 * Фотографії Старого Львова 

 *FB    Гриць Совків (The Gryć) 

 *FB  Igor Plotko