Андрій Байцар

четвер, 12 березня 2026 р.

Кнайпи юності. Пиво в «Кривій липі» і «тушнотики» по 4 коп.

У радянські часи проїзд Крива Липа слугував звичайним прохідним двором, тоді там торгували пивом і пиріжками («тушнотиками»). Навколо самої липи був павільйон де продавали пиво на розлив. За Горбачова в період «сухого закону» (1986-1990 рр.) тут інколи треба було простояти в черзі й годину. До однієї гальби пива зазвичай ми (студенти) брали 2-3 тушнотики, а коли випивали по дві гальби — тушнотиків з'їдали 4-5, інколи значно більше.

Тут біля липи навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і пиріжків. Часто тут можна було зустріти студентів з «універу» й інфізу. "Публікала" була різноманітна — від «бомжів» до професорів. Інколи сюди навіть «забігала» творча інтелігенція: художники, артисти, письменники і т. д.

Пиво наливали в гальби. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки.

З історії. Теперішня назва - проїзд Крива Липа з'явилася у 1992 році. Назва походить від давньої липи, яка до нашого часу росте на території провулка у центрі двору. Дерево залишилося від колишнього ботанічного саду Маєра.

Проїзд Крива Липа має досить тривалу історію. Вона розпочалася із 1895 року, коли збудував пасаж власник «Гранд-готелю» Єфраїм Гаусман. Ансамбль пасажу створювали будівлі, які були зведені у стилі історизму та неокласицизму. Він був відкритого типу та мав виходи на теперішню вулицю Дорошенка та на вулицю Січових Стрільців.

У той час львівські пасажі, що були на центральних вулицях, були популярними. Там представляли для відвідувачів відомі торгові марки, зокрема, були найкращі товари.

Назву пасажу змінювали декілька разів. У 1942 році окупаційна влада перейменувала пасаж Гаусмана на Дурхляс, що з німецької означає "прохід, галерея". Ця назва була впродовж двох років, а згодом вирішили повернути історичну назву вулиці. Однак у 1950 році знову придумали чергову нову назву. Тоді назвали провулок - Жовтневий проїзд на честь більшовицького перевороту в Петрограді у жовтні 1917 року.

середа, 11 березня 2026 р.

Львів у 1970-1974-х роках у фотографіях

Поміщено 17 давніх світлин!

1970 р.

1971 р. Привокзальна

1971 р. Пивбар "Під Вежею"

1971 р.

1972 р. Політехніка

1972 р.

12 червня 1972 р. Панорама північно-західної частини міста з вежі ратуші.
Ліворуч у верхньому куті височить Кортумова гора, на якій біла пляма, це пісковий кар'єр. Праворуч видніють Клепарів, Голоско і Підголоско. Перші новобудови на вул. Ульянівській (тепер Липинського) і Варшавській (ФБ, Гриць Совків).

1973 р.

1974 р.

*FB Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

*FB Ретро-Львів

*FB Гриць Совків (The Gryć)

* Фотографії старого Львова

Культовий пивбар «Під Вежею» на Комсомольській. Львів, якого уже немає

Культовий пивбар «Під Вежею» на Братів Рогатинців, 32 (тоді Комсомольській). 1960-і - 1990-і рр. Заклад розташовувався у напівпідвальному приміщенні, де збереглися залишки середньовічної оборонної споруди.

На першому поверсi кава й лiкери, а в пiдвалi пивко! 100гр. Кави + 100 гр коньяку = 2 руб.; черга на 30 хв.

У напівпідвальному приміщенні будинку є залишки стін та бастеї міських укріплень XIV-XV ст. Фортифікаційна споруда доби готики - одна з 16-ти бастей зовнішнього кільця оборонної стіни середньовічного Львова (розібрана наприкінці XVIII ст.). Була розміщена у південній частині східного прясла муру. Виявлена у 1906 р. Півкругла, мурована з каменю споруда.

Тут за столиками навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і риби, переважно молодь; можна було зустріти і студентів, що тут же при гальбі пива писали курсові, в обідній час підземелля окуповували студенти «Політехніки», що мали поряд на Ватутіна (нині Князя Романа) військову кафедру. Часто тут можна було зустріти й студентів з "універу".

Заклад народ називав «Баварією» або «Мюнхен». Там у підвалі стояли дубові столи, пиво наливали в бокали. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки. Дим від сигарет «стояв» стовпом. Люди йшли туди і брали з собою тараньку і «чекушку» горілки, бо казали, що «пиво без горілки – гроші на вітер». Саме пиво було не погане, але кращого на той час і не було.

Тепер це паб «Під вежею». Наливають розливне пиво від вітчизняних та чеських пивоварів (понад 7 сортів, а також фірмове «Вежа»).

1971 р.

Цукерня Залевського, кафе "Снігуронька" та бар "Шоколадний" на вулиці Академічній у Львові

Цукерні у Львові до 1939 року були надзвичайно популярними. Посмакувати ласощами могла навіть біднота – рештки з підносів від тортів коштували копійки.

Чи не найбільшу популярність мала цукерня, яку Людвіг Залевський відкрив на Академічній, 22, у 1903 році. Будинок № 22 збудований 1852 року за проєктом Вільгельма Шмідта. За радянських часів тут було кафе "Снігуронька".

У 1960-х - 1980-х роках кафе «Снігуронька» (часто згадується як «Снігурочка») було популярним дитячим закладом у самому центрі Львова. Це був класичний «морозиво-бар», куди львів'яни приходили цілими родинами. Найпопулярнішим десертом було морозиво, яке подавали у металевих креманках-«лодочках». Порції були великі, що не могло відвідувачів не тішити. Було дві великі кульки – одну поливали варенням, а іншу – шоколадом. Там морозиво було дорожче, а заклад вважався найкрутішим. Окрім морозива (з шоколадною посипкою, варенням чи горіхами), тут подавали молочні коктейлі, збиті вершки та кондитерські вироби

Ім’я Залевського було візитівкою Львова, його називали “шоколадним королем”. І недарма, адже смаколики з цукерні щодня відправляли до Варшави, Парижа та Відня.

Мєчислав Орлович у своєму путівнику 1925 року локалізує цукерню Залевського під номером 22 на вулиці Академічній. Перебрав Людвіг Залевський магазин у будинку № 10 вже 1930 року.

Кам'яницю № 10 на вулиці Академічній будували за проєктом архітектора Яна Шульца у два етапи. Спочатку, 1887 року, була збудована в глибині подвір'я лазня з басейном -- "Купальний заклад Святої Анни". За радянських часів тут була Баня № 2, а у невеликому басейні хлопці з проспекту Шевченка та довколишніх вулиць училися плавати. Тепер тут "Ґранд-клуб "Софія".

У 1892-1894 роках був збудований величний будинок з двома вежами, що виходив фронтом на вулицю Академічну. В оздобленні кам'яниці брав участь відомий скульптор Петро Віталіс Гарасимович, що з 1901 року був викладачем художньо-промислової школи.

Кам'яниця належала спочатку видавцеві Александрові Мільському, а потім відомому адвокатові Володимиру Туцькому, котрий займав для свого помешкання увесь другий поверх і любив у теплі вечори грати з приятелями в карти на балконі.

А що було на партері (першому поверсі) кам'яниці № 10?

"Партерове, дуже велике приміщення мало різне призначення. Спочатку там розміщувався "Крайовий базар" з народними виробами, потім банк, який щодня вивішував біржові курси. Під ним збирались люди, що слідкували за курсами валют. Серед них переважали особи в чорних халатах з ярмулками на голові. Останніми часами опанував це зручне й елегантне приміщення власник найбільшої львівської цукерні Людвіг Залевський, який ту провадив продаж своїх чудових виробів, які щодня перевозили літаками до власної філії у Варшаві на вулиці Новий Світ, 57... Властива цукерня Залевського міститься на дальшому відтинку парної сторони вулиці Академічної під номером 22", -- пише у своїх спогадах про Львів 1930-х років Гелена Ольшевська-Пазужина.

У цукерні Залевського пили каву та куштували солодощі Іван Франко, Михайло Грушевський, Юзеф Пілсудський.

“…Мене найбільше вабила цукерня Залевського на вулиці Академічній. Відтоді, по правді, ніде у світі не бачив цукерничих вітрин, оздоблених із таким розмахом. Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювалися декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур із марципану. Якісь великі натуралісти, рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі в мигдалевій масі та чоколяді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові і з кремовою начинкою. Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь галяретку, були витвором цукерничого різьбярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери й скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки – лискучою глазур’ю” (Станіслав Лем, “Високий Замок”).

У 30-х роках в цукерні була рухома різдвяна вітрина пана Zaliewskiego. Ця вітрина завжди була "обліплена" дітьми.

Закрився бізнес “шоколадного короля” у 1939 році. За радянських часів у будинку була кондитерська крамниця (від 60-х років ХХ ст. – “Світоч”). 1972 року у підвалі “Світоча” відкрили бар “Шоколадний”. Зараз там “Пузата хата”, а тоді то був престижний заклад, куди годилося запросити на побачення даму. У “Шоколадці” можна було побачити і відомих спортсменів, і високих чинів міліції або прокуратури, і контрабандистів (хоча останніх більше було у “Вежі” в Стрийському парку”).

Гонорова «Шоколадка» (Львів, якого більше немає: історії від Романа Онишкевича. 2018 р.): «Що стосується інших напоїв, то культовий заклад був там, де зараз «Пузата хата», у підвалі. Він називався «Шоколадка». Це був дуже культовий заклад – там збиралися дуже наворочені люди. Я вже це застав не дуже сильно. Але це вважався одним з престижних барів. Туди було гонорово з дівчиною прийти. Це один із небагатьох закладів у центрі, де подавали справжній гарячий шоколад, а не щось з пакетиків. Навіть нині мало де справжній шоколад можна скуштувати. А ще там можна було взяти справжній львівський лікер, геть не такий, як теперішній. Він був густий, смачний – кавовий або шоколадний».

Тепер у приміщенні колишньої цукерні, яка манила львівську богему, – ресторан швидкого харчування.

ДЖЕРЕЛО:

* Ігор Мельник. Ще раз про вулицю Академічну. 2007 р.

“Шоколадний король” Львова, львівські цукерні та ресторани. Фотографії старого Львова. 2014 р.

1894 р.

1933 р. Цукерня Людвіга Залевського

1962 р.

вівторок, 10 березня 2026 р.

“Червона шапочка” родом з дитинства. Львів, якого уже немає.

Сучасну адресу пр. Свободи 6/8 займає восьмиповерховий будинок. З лютого 1965 р. і до початку 1990-х років тут містилося кафе “Червона Шапочка”, яке потім було перейменовано на “Біля фонтану”. Сьогодні у цьому будинку працює ресторан японської кухні “Острів суші”.

До поч. 1960-х років тут було два чотириповерхові будинки, зведені у ХІХ ст., в стилі австрійського так званого чиншового історизму, які ще можемо бачити на старих поштівках Львова.

Оскільки сучасний проспект Свободи був основним місцем проведення радянських парадів, під час яких використовували важку військову техніку, старі австрійські будинки не витримали й почали руйнуватися. До речі, після цього під час військових парадів на 9 травня та 7 листопада танки тодішнім проспектом Леніна почали перевозити на платформах.

Щоб не сталося трагедії будинки довелося повністю розібрати та побудувати на їхньому місці, за проєктом архітектора Ярослава Назаркевича, у 1964 році восьмиповерховий будинок в стилі радянського конструктивізму. Цікаво, що через браму будинку можна було перейти на вул. Театральну.

Тут продавали смачне морозиво, де кульки морозива були різноколірні. Перед фонтаном колись була зупинка тролейбусів. 27 листопада 1952 року відбулося відкриття першої тролейбусної лінії довжиною 7,3 км. На вулиці міста виїхав перший тролейбус, який курсував за маршрутом № 1 "Залізничний вокзал — площа Міцкевича". Ціни на квитки залежали від відстані і становили від 20 до 50 копійок.

За спогадами письменника Романа Онишкевича (2018 р.): «Перша локація – це локація, так би мовити, мого дитинства. Називалася вона «Червона Шапочка». Вона знаходилася у тому будинку, де нинішній ресторан «Сало». То був такий собі «совєтский общепіт» з довгим залом зі «столовкою», а з боку розташвувався бар, де мужики могли собі випити якусь «соточку». Але чого він такий мені дорогий? Бо коли я був маленьким і ми з бабцею йшли гуляти у центр, то мусили туди зайти і з’їсти якусь котлетку з капусточкою. Не те щоб голодні були чи в дома не було що їсти. То була така традиція – святе зайти у «Червону Шапочку». Там ще були желейки, вершки. Це було дуже класно. А мої старші товариші вже ходили туди сто грамів випити. Це був досить культурний заклад у центрі міста. «Червону Шапочку» нині дуже багато хто згадує».

Джерела:

* Львів, якого уже немає, або де була “Червона шапочка”. ФОТОГРАФІЇ СТАРОГО ЛЬВОВА. 2016.

*Львів, якого більше немає: історії від Романа Онишкевича. 2018.