Андрій Байцар

неділя, 14 червня 2026 р.

Забуті кінотеатри Старого Львова "Дніпро" та "Спартак" у фотографіях

Кінотеатр «Дніпро» («Фаун»,«Казино») (1913-2000-і рр.) (проспект Свободи, 5).

У будинку на сучасному проспекті Свободи, 5 діяв кінотеатр, який у різні роки носив різноманітні назви: «Фаун» (1913), «Казино» (1913–1916), «Кінотеатр Польських легіонів» (1916–1917), «Кіно новини» (1917–1926), «Казино» (1926–1944), «Дніпро» (1944–2000-і).

Кінотеатр «Дніпро», що існував з 1944 р., загалом зберіг стару планувальну структуру із входом із сучасного просп. Свободи, та виходом у браму та подвір'я будинку. Проте, квиткові каси були винесені в окреме сусіднє приміщення.

«Фаун» (“Faun”), 1913 р.

Кінотеатр «Фаун» (в документах зустрічаються також назви «Сатурн» («Saturn») і «Флора» («Flora») на 264 глядацьких місць (180 у партері та 84 на балконі) розпочав діяльність 1913 р. у видовженій у плані прибудові на подвір'ї будинку Яна Стромeнґера (Jan Stromenger), що на вул. Кароля Людвіка, 5 (тепер просп. Свободи, 5). Будинок та прибудова були збудовані за проектом арх. Едмунда Кьолера (Edmund Köhler). Авторами проекту (1912 р.) кінотеатру, розміщеного у прибудові, були арх. Зиґмунт Кендзерський (Zygmunt Kędzierski) та Адам Опольський (Adam Opolski). За цією ж самою адресою розміщувалась і кав'ярня "Імперіал" (“Imperial”) – місце неформальної біржі деревообробної промисловості. Вхід в кінотеатр здійснювався через подвір'я.

«Казино» («Casino»), 1913–1916 рр.

У 1913 р. назву змінено на «Казино». Проте у російському путівнику 1914–1915 рр. кінотеатр згадується як «Фаун» (“Faun”). Власником був Ян Стромeнґер. На 1913 р. у кінотеатрі уже було 546 глядацьких місць. Назва «Казино» проіснувала до 1916 р.

«Кінотеатр Польських легіонів» (“Kino Legionów Polskich”), 1916–1917 рр.

У 1916 р. кінотеатр «Казино» було перейменовано на «Кінотетр Польських легіонів», власником якого спочатку залишався Ян Стромeнґер, а згодом стало товариство “Червоний хрест” У документах все ж інколи фігурує і назва "Фаун". Ліцензію у 1916 р. було видано на ім’я Марії Строменґер (Maria Stromenger), а керівником кінотеатру затверджено Кароля Піхлера (Karol Pichler), який працював на Львівській залізниці.

«Кіно новини» (“Kino Nowości”), 1917–1926 рр.

3 серпня 1917 року Марія Строменґер, власниця ліцензії на цей кінотеатр, перейменувала його на “Новості”, а керівником призначила Антона Новінського (Antoni Nowiński), колишнього керівника кінотеатру “Лев” (“Lew”), що у приміщенні театру Скарбка (тепер вул. Лесі Українки, 1). Кількість глядацьких місць було зменшено з 545 до 300, проте глядацька зала кінотеатру стала більш комфортною. Це був кінотеатр для елітної публіки. У 1920 р. власницею далі залишалася Марія Строменґер. Було видано ліцензію саме на її ім’я (її адреса – пл. Смольки, 1, а тепер пл. П. Григоренка), керівником залишався Антон Новінський. З 1923 р. кінотеатр перебуває у власності Закладу глухонімих у Львові, але керівником кінотеатру й надалі залишається Антон Новінський. За умовами ліцензії, 5-10% загального прибутку кінотеатру (як і решти кінотеатрів Львова) мали йти на підтримку інвалідів війни. В умовах ліцензії на діяльність кінотеатрів, яка видавалась, як правило, терміном на 1 рік, була також зафіксована вимога у працевлаштуванні надавати пріоритет інвалідам війни, що мали необхідну кваліфікацію.

«Казино» («Casino»), 1926–1944 рр.

У 1926–1939 рр. цей кінотеатр знову діяв під назвою “Казино” (у документах також фігурує як "Kasyno”). До 1934 р. власником залишався Заклад глухонімих у Львові. Спочатку керівником “Казино” був Леон Млодзинський (Leon Młodzińskі), який з 1934 р. став власником цього кінотеатру.

У 1926–1929 рр. через реконструкцію кінотеатр не працює (проект арх. Вавжинця Дайчака (Wawrzyniec Dajczak)), кількість глядацьких місць збільшується з 264 до 542. Кошторис реконструкції – 200 тис. злотих, а також додатково інвестовано 200 тис. злотих у звукову апаратуру. До місцевої влади надходили скарги на цей кінотеатр через незручності, викликані такою великою реконструкцією.

У 1927 р. формальним заступником (керівником) став Болеслав Млодзинський (Bolesław Młodzińskі), а з 1929 р. керівник кінотеатру – Леон Млодзиньский (Leon Młodzińskі), який проживав по вул. Словацького, 5.

Існують плани реорганізації планувальної структури кінотеатру зі збільшенням його місткості до 618 місць.

Очевидно, у 1937–1938 рр. кінотеатр ще раз реконструйовували.

На 1939 р. “Казино” було досить успішним. Його вигідне місце розташування, комфортний кінозал, добре підібраний репертуар привертали увагу глядачів.

У часи німецької окупації у 1941–1944 рр. кінотеатр діяв також під тією самою назвою.

«Дніпро», 1944–2000-і рр.

У 1944 р. кінотеатр було перейменовано на “Дніпро”. На 1944 р. у кінотеатрі було 519 глядацьких місць, відбувалося по 3 сеанси на день. Середня ціна квитка для дорослого становила 6 крб. За один місяць 1944 р. кінотеатр відвідало 24,440 глядачів.

У 1945 р. кінотеатр “Дніпро” пограбували: викрали 18 тис. руб.

У 1950-х рр. “Дніпро” був одним із небагатьох кінотеатрів, при якому діяв оркестр, що виступав перед кіносеансами.

У 1966 р. у кінотеатрі працювало 27 осіб, було 505 глядацьких місць. Відбувалося близько 7,5 кіносеансів на день.

За 1989 р. “Дніпро” відвідало 686,873 глядача (загалом населення Львова, згідно перепису 1989 р., становило 787 тис.). Глядацький зал на 1989 р. містив 508 місць.

У радянські часи “Дніпро” був одним із найкращих кінотеатрів Львова. Вартість квитків у 1940-х – 1950-х рр. 3-3,5 крб.

Сьогодні цей кінотеатр уже не діє.

За матеріалами сайту «Інтерактивний Львів».

Кінотеатр «Спартак» («Eмпaйр») (1938-1990-і рр.) (проспект Своболи, 5).

Кiнoтeaтр – «Eмпaйр» (1938–1939), «Kiнoтeaтр iм. Пyшкiнa» (1939), «Спaртaк» (1944–1990-i).

Зaрaз тyт рoзмiщeний тoргoвий цeнтр «Плaзмa».Видовжений у плані двоповерховий павільйон із підвалом, із вхідною групою з подвір'я будинку, пізніше вхід безпосередньо з просп. Свободи через приєднаний під час реконструкції вестибюль із заглибленим на 2,5 м входом із вітриною. Глядацька зала заввишки 6,3 м із балконом та евакуаційними виходами на подвір'я будинку.

У 1938 р. затверджений проект реорганізації планувальної структури з півциркульним у плані поєднуючим холом і додатковими сходовими маршами на 2-ий поверх та у підвал, підкресленим ступінчастим муром, фасадна частина фойє пластично відокремлена від площини фасаду кінозалу.

«Емпайр» («Empire»), 1938–1939 рр., 1943–1944 рр.

Кінотеатр «Емпайр» на 440 місць був заснований у 1938 р. співвласницею ділянки будинку на вул. Легіонів, 5 (просп. Свободи, 5) Доротою Млодзинською (Dorota Mlodzińska) поруч уже існуючого кінотеатру "Казіно". Кінотеатр містився у двоповерховій будівлі, яка знаходилась на межі ділянки, що належала синагозі.

8 серпня 1936 року було виконано ситуаційній план, за яким у подвір'ї цієї ділянки, яка належала родині Строменґерів та родині Млодзинських, вказана проектована двоповерхова будівля кінотеатру внутрішніми розмірами 8,25х18,52 м, яка примикає до існуючої будівлі кінотеатру "Казіно". З боку вул. Банківської будівля межує з ділянкою нині зруйнованої синагоги. Будівля кінотеатру споруджена в період з 12 червня 1938 року до 1 жовтня 1938 року і прийнята до експлуатації 5 жовтня 1938 року.

5 серпня 1938 року кінотеатр отримав дозвіл на розміщення рекламного надпису «Empire».

Працював під цією назвою до 1939 р. Як і сусідній кінотеатр, “Казино”, «Емпайр» був досить успішним.

У 1939 р. на короткий час був перейменований на “Кінотеатр ім. О. Пушкіна”.Під час німецької окупації знову носить назву "Емпайр" (1943 р.). У1944 р. кінотеатр перейменовано на "Спартак".

«Спартак», 1944–1991-і рр.

У 1944 р. кінотеатр перейменували на “Спартак”. Під цією назвою він проіснував до початку 1990-х рр. У радянські часи належав до другої категорії кінотеатрів (кінотеатр “середнього класу”). На 1944 р. мав 448 глядацьких місць. Тут відбувалося по 3 сеанси на день, середня ціна квитка для дорослого – 5,79 крб.

У 1966 р. у кінотеатрі працювало 23 особи. Кількість глядацьких місць – 379. На день відбувалось в середньому 7,5 кіносеансів.

Основу репертуару 70-х рр. складали кінострічки американського та європейського виробництва.

За 1989 р. кінотеатр відвідало 53,455 глядачів (загалом населення Львова, згідно перепису 1989 р., становило 787 тис.). На 1989 р. у глядацькому залі “Спартака” розміщувалось 375 місць. “Спартак” за цей рік недовиконав план через те, що перебував на ремонті.

Вхід у кінотеатр здійснювався з пр. Свободи, через браму та видовжене подвір'я будинку №5. Вихід із кінозалу був на незабудовану ділянку (будівля синагоги до того часу була зруйнована) на вул. Банківську.

За матеріалами сайту «Інтерактивний Львів».

Кінотеатри «Дніпро» та «Спартак»

1942 р. Кінотеатр "Сasino" та «Empire»

1957 р.Кінотеатр «Дніпро»

1967 р.Кінотеатри "Дніпро" і "Спартак"

1960-і роки. Кінотеатри "Дніпро" і "Спартак"
1970-1975-і роки. Кінотеатри "Дніпро" і "Спартак"

середа, 10 червня 2026 р.

Фіри у Львові й Винниках. 1940-і - 1960-і роки

Ілько Лемко (ФБ, 2023): "На початку п’ятдесятих Львовом ще їздили фіри з трофейними німецькими кіньми (їх називали бітюги), які з пивзаводу розвозили бочки з пивом. На фірах підвозили до крамниць продукти, але найбільше їх приїжджало з села.

У ті часи Краківський базар був розташований в іншому місці: на площі Теодора за теперішнім “Міленіумом” і туди приїздило багато селян і просто з фір продавали свої товари. Транспорту у ті часи на вулицях Львова було вкрай мало і тому, напевне, частково через те й були вулиці та тротуари такими впорядкованими".

Юрій Карманчук (винниківчанин): "У Винниках в тих роках було комунальне підприємство на вул. Папаніна (тепер Злагоди). Там було 4 чи 6 коней, підводи й сани на зиму. Сторожував тоді там пан Олег Соболь, фірманом був пан Кучерепа, пан Драбяк".

Друга пол. 1940-их років. Вул. Костя Левицького

1947 р. Збіг вулиць Лєніна і Солодової (Личаківської й Солодової). Ліда, Ізя та Іра.

Весна 1949 р., вул. Маяковського (Костя Левицького)

Кінець 1950-их рр. Старий Ринок

* Фотографії Старого Львова

*FB Гриць Совків (The Gryć)

*FB Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

*FB Ретро-Львів

*FB Igor Plotko

неділя, 31 травня 2026 р.

Зелені свята у Львові й Винниках у 1920-их - 1930-их роках у фотографіях. Вшанування Українських січових стрільців

У міжвоєнний період (1920–1930-ті роки) українці в умовах польської окупації масово вшановували Українських січових стрільців (УСС) на Зелені свята. Ці заходи були наймасовішим виявом національної єдності та національно-визвольного руху.

Щороку на Зелені свята тисячі людей організованими колонами йшли на військові поховання, зокрема на Личаківське та Янівське кладовища у Львові. Такі ж заходи масово проходили в Станіславові (нині Івано-Франківськ), Тернополі та інших містах Галичини.

Напередодні Зелених свят активісти, пластуни та молодь із товариств «Просвіта» й «Сокіл» прибирали могили, насипали нові кургани та встановлювали традиційні козацькі хрести.

Заходи починалися з панахид, які правили українські священники. Після богослужінь виголошували патріотичні промови та виконували стрілецькі пісні (наприклад, «Коли ви вмирали...»). Учасники часто несли вінки із колючого дроту та терну.

Польська адміністрація часто розцінювала такі акції як небезпечні політичні маніфестації, тому ставилася до них вороже. Іноді відбувалися сутички між українською молоддю та польськими правоохоронцями. Проте часто влада змушена була толерувати походи, оскільки формально вони були прив'язані до церковного свята і відвідування цвинтарів.

Така традиція слугувала символом пам'яті про борців за незалежність та яскравим протестом проти політики пацифікації (акцій заспокоєння) і полонізації.

Спогади про міжвоєнні роки публіциста Анатолія Курдидика у книжці «Записки з буднів», виданій 1977 р. у Вінніпегу (Канада): «На Зелені Свята у Львові до стрілецьких могил на Янівському й Личаківському цвинтарях ішло все з українців, що могло йти і що мало хоч макову дробинку українського серця. Воєвода, начальник безпеки й інші окупантські акули тижнями пам'ятали про наші Зелені Свята. Поліція стягувала підкріплення з околиці. «Тайняки-хитраки» запускали додаткові вуси і бороди – щоб ті, яким вони вибивали зуби і синячили очі в політичному слідстві, не могли їх пізнати. Окремі специ вибирали на цьому й тому цвинтарі найгустіші кущі, в яких мала сидіти поготівлям мазурня в шапках і мундирах. Польські студенти-цваняки горлали на вічах, приготовляли грубі палиці. «Жовті» газети нацьковували вулицю на «гайдамакуф» і лякали «обивателів» гайдамацькими ножами. А український Львів спокійно, як і годиться, готувався до відвідин своїх Героїв, Лицарів і Мучеників».

З розповіді політв'язня Ігоря Калинця: «Мій знайомий пластун Роман Риф'як, уже покійний, згадував: урочисту ходу формували в центрі міста, на теперішній площі Івана Підкови. Тисячі людей організовано прямували вулицями Львова. В перший день – на Янівський цвинтар, у другий – на Личаківський.

Поляки толерантно ставилися до походу. Цивільна влада вважала, що це – релігійна акція. Хоч самі учасники надавали їй політичного змісту. У дорозі співали стрілецьких пісень мінорного звучання. Несли вінки з колючого дроту й терну. Поліція відбирала їх на території цвинтаря. Доводилося маскувати зеленню».

5 червня (понеділок) 1922 р. Винники. На Зелені свята відкрили й освятили перший пам'ятник ВОЇНАМ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ на українських землях.

Близько десяти тисяч людей були присутні на церемонії, серед них Богдан та Леонід Лепкі. Боячись заворушень, за наказом польської влади кладовище міста було оточене трьома рядами армії та поліції.

Програма складалася з польової Служби Божої на площі місцевого «Сокола», походу на цвинтар, відкриття пам'ятника і покладання вінків. Хоча промови та виступи були суворо заборонені, та саме покладання вінків (150!) з виголошенням від кого – викликали більше враження, ніж будь-які промови.

Службу Божу відслужили кілька священників на чолі з прелатом о. Л. Куницьким. Під їхнім проводом відбувся процесійний похід на цвинтар. Це, мабуть, вперше довелося винниківчанам бачити такий похід. Перший вінок від Диктатора ЗОУНР ніс д-р Володимир Бачинський, а далі вінки від НКУГА, КЕУГА всіх корпусів, бригад та самостійних частин. А дальше вінки від різних установ Львівського повіту. Найзворушливіший був вінок від товаришів по зброї – інвалідів УГА, що його несли три інваліди.

Виконавши посвячення, о. прелат Л. Куницький сказав: «Говорити заборонено, помолімося за душі наших героїв», і почав голосно молитися.

Хоча згодом польські окупанти-шовіністи вимагали ліквідувати пам'ятник, однак з правового погляду на це не знайшли підстав.

Пам'ятник щасливо перебув Другу світову війну. Згодом вже радянські вандали пошкодили пам'ятник та знищили державний знак — тризуб. Могилу в радянський час доглядала й опікувалася нею Михайлина Гарапа. Місцеві мешканці й тепер ретельно доглядають могилу і вшановують героїв. На початку 1990-х рр., за старими світлинами, здійснив відновлення могили п. Тарас Левків разом зі студентами коледжу ім. І. Труша (радянським режимом було знищено тризуб на пам'ятнику).

5 червня (понеділок) 1922 р. Винники. На Зелені свята відкрили й освятили перший пам'ятник ВОЇНАМ УКРАЇНСЬКОЇ ГАЛИЦЬКОЇ АРМІЇ на українських землях.

1924 р. Зелені свята у Львові. Урочиста хода пластунів до Янівського цвинтаря до могил стрільців УГА.

субота, 30 травня 2026 р.

Пиріжки-«тошнотики» родом з дитинства. Львів 1950-ті - 1980-ті роки.

Пиріжки-«тошнотики» — це легендарні смажені пиріжки з лівером (субпродуктами), які масово продавалися в кулінаріях, їдальнях та з лотків у часи СРСР. Вони мали характерний смак і часто залишали важкість у шлунку, проте були доступним і популярним перекусом.

Знаменитий кіоск по продажу пиріжків був колись біля Преображенської церкви. Позаду Преображенки був транспортний хаб-зупинка, кіоск з тошнотиками й газетний кіоск. На куті вул. Краківської-Вірменської було віконечко в стіні (в районі кафе «Краківчанка») звідки старший дядько-єврей продавав пиріжки.

У Львові їх продавали по цілому місту: в центрі (площа Ринок, вул. Краківська, біля Правображенської церкви, на проспекті Леніна (Свободи), на вул. Академічній (проспект Шевченка), у «Кривій липі» (Жовтневий проїзд), біля ЦУМу), біля всіх базарів, вокзалів, автостанцій, великих заводів і фабрик і т. д.

Ціна за пиріжки була спочатку 3 копійки, пізніше 4 копійки, а потім подорожчали до 7 копійок. Завжди гарячі, по часах бідності системи громадського харчування це було щось, дешево і смачно.

До однієї гальби пива зазвичай ми (студенти) брали 4-5 тошнотиків, а коли випивали по дві гальби — тошнотиків з'їдали 6-7, інколи значно більше.

У радянські часи проїзд Крива Липа (Жовтневий) слугував звичайним прохідним двором, тоді там торгували пивом і пиріжками («тошнотиками»). Навколо самої липи був павільйон де продавали пиво на розлив. За Горбачова в період «сухого закону» (1986-1990 рр.) тут інколи треба було простояти в черзі й годину. До однієї гальби пива зазвичай ми (студенти) брали 2-3 тошнотики, а коли випивали по дві гальби — тошнотиків з'їдали 4-5, інколи значно більше.

Черги стояли великі, ціна за пиріжки була спочатку 3 копійки, пізніше 4 копійки, а потім подорожчали до 7 копійок. Завжди гарячі, по часах бідності системи громадського харчування це було щось, дешево і смачно.

Направо в тупику був прийом склотари. Там постійно стояла черга. Здаєш пляшку за 12 коп., маєш три гарячих пиріжки, обернених касовою стрічкою.

Тут біля липи навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і пиріжків. Часто тут можна було зустріти студентів з «універу» й інфізу. «Публікала» була різноманітна — від «бомжів» до професорів. Інколи сюди навіть «забігала» творча інтелігенція: художники, артисти, письменники й т. д.

Пиво наливали в гальби. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки.

1978 р., збіг вул. Краківської й пл. Ринок.

1980-ті рр. Ощадбанк на куті тодішньої Маяковського і Франка

1970-ті -1980-ті роки. "Крива липа"

середа, 27 травня 2026 р.

Знаменита львівська "стометрівка" ("клумба") у старих фотографіях. 1880-ті - 1980-ті роки

Зібрано 47 давніх свтлини!

Знаменита львівська «стометрівка» — це центральна пішохідна алея вздовж проспекту Свободи із лавочками по боках і всередині пам’ятником Тарасові Шевченкові, що тягнеться від Львівської опери до площі Міцкевича. Попри народну назву, реальна довжина цієї широкої центральної алеї становить понад 300 метрів. Вона є одним із найпопулярніших місць для прогулянок, зустрічей та культурних подій у Львові. На алеї десятиліттями збираються львівські аматори та гросмейстери для гри в шахи просто неба.

Це історичне місце у 70-их рр. було улюбленим місцем збору вболівальників ФК «Карпати».

Назва «стометрівка» причепилась до проспекту за Польщі, бо в ті роки тут проводились численні легкоатлетичні змагання. Друга назва «клумба» цього місця виникла по тому, як з приходом совєтів, до Польщі успішно відбув пам'ятник королю Яну ІІІ Собеському. На його місці утворився клумба. Наявність декількох стендів зі свіжими номерами радянських газет, сатиричний стенд, вабив на це місце мешканців, тому звичка збиратись на "клумбі" пережила усі часи й вплинула на хід історичних подій не тільки нашого міста (ФБ, Гриць Совків).

З 1898 року по 1950 рік тут стояв пам'ятник Яну ІІІ Собєському.

У Львові всього було три пам'ятники королю. Перший, у формі мармурового бюста, виконаний 1883 року розміщувався у Національному музеї. Другий — бюст у подвір'ї польського Куркового товариства (Стрілецького) на теперішній вулиці Лисенка, 23 а з'явився 1891 року. Пам'ятник з кінною фігурою на Гетьманських валах (тепер проспект Свободи) відкрили 20 листопада 1898 року. Автором всіх трьох монументів був відомий львівський скульптор Тадеуш Баронч (Tadeusz Barącz).

Площа довкола пам'ятника нерідко ставала місцем польських маніфестацій.

У перші роки радянської адміністрації у Львові цей пам'ятник порівнювали із пам'ятником Богданові Хмельницькому у Києві з огляду на їхню схожість. У 1950 році монумент перевезли до Польщі, де він близько п'ятнадцяти років стояв у парку Вілановського палацу у Варшаві, одній із резиденцій монарха. Згодом його передали до Ґданська, з яким Собєський також мав низку зв'язків. У 1965 році пам'ятник встановили на Дерев'яному ринку (Targ Drzewny), де до 1946 року стояв німецький монумент-обеліск полеглим пруським солдатам у війнах з Данією, Австрією і Францією.

На місці вивезеного пам'ятника у Львові була клумба, а 1992 року поруч встановили пам'ятник Тарасові Шевченку.

З кінця 1980-х років проспект став місцем зібрань стихійних політклубів, так званої «клумби» (збиралися біля клумби навпроти Музею етнографії), мітингів і демонстрацій. З 1991 року на проспекті Свободі, на площі перед Оперним театром та пам'ятником Тарасові Шевченку, проводяться також концерти й інші святкові акції.