ШКІЛЬНІ КАНІКУЛИ 1960-1980-их рр. Як їх проводила ВИННИКІВСЬКА ДІТВОРА!!!

 

Згідно з постановою Ради міністрів СРСР від 8 вересня 1970 р., навчальний рік у школах починався 1 вересня і закінчувався, включаючи проведення іспитів та практики, в 1-7 класах – 30 травня, у 8 класі – 10 червня, у 9-10 класах – 25 червня. Навчальний рік ділився на навчальні чверті: перша – з 1 вересня по 4 листопада, друга – з 10 листопада по 29 грудня, третя – з 11 січня по 23 березня, четверта – з 1 квітня до кінця навчального року.

 Між чвертями й були канікули: осінні – з 5 по 9 листопада, зимові – з 30 грудня по 10 січня, весняні – з 24 по 31 березня, літні – з дня закінчення навчального року і по 31 серпня.

Канікули мали чітко регламентовану структуру, яка поєднувала відпочинок з ідеологічним вихованням, працею та активним дозвіллям на свіжому повітрі.

Найбільше діти чекали зимових і літніх канікул.

Зимові канікули (з 30 грудня по 10 січня). Найважливіші зимові події — це «ялинки» у школах, Новий рік і найочікуваніше свято - Різдво 7 СІЧНЯ (Коляда).

Діти дуже багато часу проводили на вулиці: каталися на санках, лижах, коньках (ковзанах), грали в хокей, ліпили сніговиків і т д.

Якщо ж снігу не було, зимові канікули можна було рахувати зіпсованими.

Літні канікули (3 місяці). Це був найдовший відпочинок. Частина дітей проводили час у піонерських таборах, де день проходив за суворим розпорядком. Але таких дітей в наших Винниках було не багато. Переважно діти були надані самі собі, що сприяло формуванню міцних дружніх стосунків на вулиці. Гра у футбол — улюблене заняття винниківських хлопчаків. А в молодших класах - «війнушки» і хованки. Ігри були різноманітні — більше десятка.

Також був відпочинок у селі (хто мав там бабусь), але Винники в тих роках частково теж нагадували «село», так що довго в бабусь винниківська дітвора не затримувалася.

Частково скучно проходили осінні й весняні канікули. Обов'язково - збір металолому, макулатури й т. д.Саме на цих канікулах школярів найчастіше долучали до проведення різних суботників.

Осінні канікули (початок листопада). В примусовому порядку винниківські школярі відвідували кінотеатри, музеї (переважно ідеологічні (Леніна та ін.), Цікавими лише були походи на «природу» (Діброва, Ліс Жупан, Чортові скелі, Винниківське озеро). Нерідко нас школярів залучали до сільськогосподарських робіт — «на буряки» або допомоги в радгоспі.

Весняні канікули (останній тиждень березня). В тих роках ще трималася доволі прохолодна погода. Школярі проводили час або вдома або на вулиці. Серед популярних весняних розваг були: бродити по калюжах, шукати у лісі чи парках перші квіти, пускати "кораблики" по струмках, годувати птахів та, звісно, бавитися у різні ігри з друзями на вулиці. 

1970-і рр. Старшокласники біля СШ №47

1 жовтня 1989 року. «Кривава неділя»

1 жовтня 1989 – у Львові ввечері, після завершення святкування дня міста, загін міліції особливого призначення жорстоко, без попередження, побив мирний похід львів’ян, які рухались приблизно 5-тисячною колоною від головної пошти вгору по вул. Коперника до міськвідділу внутрішніх справ з метою з’ясувати долю затриманих на стадіоні «Дружба». Били без розбору – жінок, дітей, стариків, вривались навіть до зупинених трамваїв і там катували пасажирів. 3 жовтня відбувся двогодинний попереджувальний страйк на підприємствах і в установах міста та створено загальноміський страйковий комітет. В народі цей день прозвали «кривавою неділею».

 З черги це було третє масове і криваве побиття радянською міліцією львів’ян після 4.08.1988 та 12.03.1989. Виправдовуючись, влада звинуватила в побоїщах мешканців міста, які нібито «жорстоко били безборонних міліціонерів та омонівців»
Світлина від Теодор Ґудзяк.
Текст з ФБ сторінки "Календар українця"

Личаківська рогатка. Поч. ХХ ст.

 Личаківська рогатка.

Міські рогатки (рогачки) – своєрідні міські кордони, перепускні пункти, що регулювали рух до міста-з міста. 

За право проїзду до Львова з селян, котрі везли продукти на міські торговиці, стягали мито; пильнували, хто заїздить до міста, та хто його полишає… Личаківська рогатка, що сторіччями була на сторожі східного, найнебезпечнішого міського кордону, завжди була особливою.

 Ще довго після зникнення мурів, зберігалась традиція збирати гроші за вхід до міста. Насамперед вона шкодила і так небагатим селянам з довколишніх сіл, котрі хотіли заробити кілька "копійок" на прожиток. Вони змушені були сплачувати мито на львівських рогачках які служили візуальною межею між "своїми" та "іншими".  

Там, де закінчується підйом і вулиця Личаківська стає рівною, віддавна була розташована Личаківська рогатка. Згодом, напередодні I Світової війни у цьому місці було облаштовано трамвайний роз’їзд.

 Із початком ХХ сторіччя Личаківську рогатку перенесли до меж нинішньої вулиці Пасічної. Її штат урядував у будинку при Личаківській, 148. Навпроти, близько 1910 року, збудували триповерховий будинок під № 179 з готичною вежею, у якому зараз розміщено початкову школу. Біля цього будинку 3 вересня 1914 року віце-президент Львова Тадеуш Рутовський вручав символічні ключі від міста російському генералові Роде…

Ліси УКРАЇНИ

 Ліси України займають близько 15,9 % території держави та сформовані понад 30 видами деревних порід, серед яких переважають сосна (Pinus silvestris), дуб (Quercus robur), бук звичайний (Fagus silvatica), ялина європейська (Picea abies), береза (Betula pendula), вільха (Alnus glutinosa), ясен звичайний (Fraxinus excelsior), граб звичайний (Carpinus betulus), ялиця біла (Abies alba). В Українських Карпатах і Кримських горах проростає тис ягідний.

Хвойні насадження займають 43% загальної площі, зокрема, сосна — 35%. Твердолистяні насадження становлять 43%, зокрема, дуб і бук — 37%. Також до твердолистяних відносяться граб, ясен, клен, в'яз та акація.

Кількісні показники.

Загальна площа лісових ділянок, що належить до лісового фонду України, становить 10,4 млн га, в тому числі вкриті лісовою рослинністю 9,6 млн га. Лісистість України становить 15,9 %. Але, попри досить невелику лісистість території, Україна займає 8-те місце у Європі за площею лісів та 6-те місце за запасами деревини.

Умови для лісовирощування в Україні достатньо неоднорідні, тому ліси поширені територією держави нерівномірно. Найбільша лісистість — в Українських Карпатах (42%). Лісистість в природних зонах рівнинної частини закономірно зменшується з півночі на південь. У лісах переважають молоді й середньовікові дерева таких порід, як сосна, ялина, бук, дуб. Вони охоплюють близько 90 % вкритої лісом площі.

Видовий склад.

Хвойні дерева.

Сосна. В Україні налічується 17 видів, з них окультурено 11. Найпоширенішою є сосна звичайна (Pinus sylvestris L.), до 40 м заввишки. Плодить з 10—30 років, у зімкненому лісостані — з 40—60 років. Дерево живе 300—400 років, іноді й більше. У порівнянні з іншими шпильковими росте швидко. Сосна звичайна — світлолюбна, посухо- і холодостійка порода, невибаглива до ґрунтів, росте передусім на пісках, болотах, скелях тощо.

В Україні сосна займає близько 2,5 млн. га, або 34 % всієї лісової площі (перше місце перед дубом і ялиною). Сосна поширена насамперед на Поліссі (також на Малому Поліссі, Надбужанській і Надсянській котловинах), де є головною лісотворною породою (займає близько 60 % лісової площі). На кращих ґрунтах зростає разом з дубом (субори), на глибоких пісках — без домішки інших порід (сухі бори), на заболочених ґрунтах — з домішкою берези та вільхи. Менше значення сосна має в лісостепу (понад 20 % лісової площі), дещо більше — на лівобережному (понад 30 %). Вона поширена переважно на піщаних борових терасах лівих берегів рік, частково штучно насаджена. У степу сосна трапляється вкрай зрідка (наприклад, на Олешківських пісках), інколи — у Карпатах, на Прикарпатті та у Кримських горах.

У Кримських горах поширена сосна кримська (Р. nigra var. pallasiana Lamb.), сосна Станкевича (P. brutia Ten.) й інші.

У Карпатах, крім сосни звичайної, ростуть сосна кедрова європейська (P. cembra L.), рідкісна, лише інколи становить невеликі суцільні деревостани (наприклад, у резерваті на горі Яйце у Ґорґанах, в Чорногорі (урочища Кізі Улоги та Кедровата погорілка), та чагарник сосна гірська (Pinus mugo), що утворює густі зарості — криволісся  в субальпійському поясі.

Ялина звичайна, ялина європейська, смерека (Picea abies) — високе дерево (25—40 м) родини соснових (Pinaceae) з яскраво зеленою гостроконусоподібною або пірамідальною густою кроною.

Росте ялина у верхньому ярусі хвойних і мішаних лісів. Це важлива лісотвірна порода, зрідка трапляється в другому ярусі соснових лісостанів. В горах піднімається на висоти до 1 800 м над рівнем моря. Тіньовитривала, морозостійка рослина.

Поширена в Карпатах, рідше у Прикарпатті, місцями в західному та лівобережному Поліссі, західному і волинському Лісостепу. Вона займає 9,9 % державного лісового фонду України. Широко культивується по всій країні.

Ялиця біла або ялиця звичайна (Abies alba) — вид деревних рослин родини соснових (Pinaceae). Одна з найпоширеніших гірських лісоутворювальних порід.

В Україні поширена в Карпатах, зрідка на рівнинах в південно-західних районах у вигляді острівних популяцій.

Основна різниця між ялиною (Picea) та ялицею (Abies) полягає у хвої та шишках: у ялини хвоя жорстка, колюча та чотиригранна, а шишки звисають донизу. У ялиці хвоя м'яка, пласка, з двома білими смужками знизу, не колеться, а шишки ростуть прямо вгору ("свічки").

Модрина європейська або лендерево (Larix decidua) — струнке високе (20-40 м) дерево родини соснових. Модрина — єдине в Україні листопадне хвойне дерево. Восени її хвоя забарвлюється в золотаво-жовтий колір і опадає.

У верхній зоні Українських Карпат трапляється у поєднанні з європейським кедром і сосною гірською, нижче — з ялиною звичайною, ялицею білою, буком лісовим та іншими породами. Поширена також на Заході України.

Деревина модрини європейської — дуже цінний будівельний і виробний матеріал. Її використовують у суднобудуванні, вагонобудуванні (замінник дуба), у гідротехнічних спорудах (виготовлення водоспусків, труб, паль тощо), на телеграфні і телефонні стовпи, будівництво будинків (підвалини), шахтні стояки, балки в льохах, на виробництво паркету, дощатої підлоги тощо.

Модрина польська (Larix polonica) — дерево родини соснових (Pinaceae), відзначається дрібними (15-20 мм завдовжки) шишечками. Занесена до Червоної книги України (I категорія). Поширена в Закарпатті і Карпатах.

Яловець або ялівець (лат. Juniperus) — рід вічнозелених деревних рослин родини кипарисових. Налічується 71 вид, 9 з яких — в Україні. Найпоширеніші з них:

Ялівець високий (Juniperus excelsa) — вид вічнозелених хвойних дерев родини кипарисових (Cupressaceae). Поширений у субтропіках Північної Євразії. Реліктовий вид, занесений до Червоної книги України. Ряд рідкісних угруповань яловцю високого занесені до Зеленої книги України. У Криму поширений від мису Айя до Кара-Дагу, а також у Байдарській долині. Угруповання охороняються в Ялтинському гірсько-лісовому і Карадазькому природних заповідниках, природному заповіднику «Мис Мартьян», ботанічному заказнику «Канака» та ландшафтному заказнику «Фіолент» (АР Крим).

Ялівець звичайний (J. communis) — кущ або деревце (до 6 м заввишки), що росте в лісах Карпат, на Поліссі, в північній смузі Лісостепу, а також в Криму.

Ялівець сибірський (J. communis subsp. alpina) — кущ (30—90 см заввишки), що росте в Карпатах вище гірської границі лісів разом з криволіссям.

Ялівець козацький (Juniperus sabina) — вічнозелений кущ (до 5 м) родини кипарисові (Cupressaceae). Рослина отруйна, може також використовуватися як лікарська. В Україні ялівець козацький росте на вапнякових скелях у Криму і на Закарпатті.

Листяні дерева.

Дуб (Quercus) — рід багаторічних рослин родини букових (Fagaceae), що налічує приблизно 470 негібридних видів. Його представники поширені переважно у помірних і тропічних областях Північної півкулі.

Дуб — основна лісотвірна порода Зони мішаних лісів і Лісостепу, добре співіснує в поєднанні з сосною, грабом, ясеном, ялиною, буком (див. також діброва). Росте на більшій частині України, у степу рідше, переважно в долинах річок. Він посідає 27 % площі державного лісового фонду України. Найпоширеніший вид в Україні:

дуб звичайний (Quercus robur);

дуб бурґундський (Q. cerris);

дуб скельний (Q. petraea);

дуб пухнастий (Q. pubescens).

Бук звичайний - лісовий або європейський (Fagus sylvatica L.) — вид квіткових рослин родини букових (Fagaceae).

Поширений у Карпатах, де росте на висоті 250–1400 м над рівнем моря, в південній частині Волині, східна межа острівного поширення букових лісів в Україні проходить від Володимира по межі між Волинською височиною та Поліською низовиною до смт Гориньград поблизу м. Рівного, звідти повертає на південь до м. Кременця і далі до м. Старокостянтинова, смт Сатанова і смт Муровані Курилівці і повертає на захід до м. Кам'янець-Подільський, а також у вигляді острівних масивів у західному Лісостепу, в південній частині Волині. У лісостепу вирощується в культурах. Займає 9,З % державного лісового фонду України. Райони заготівлі — Карпати, лісостеп. Запаси сировини значні.

Реліктові ліси.

У Криму, на Поліссі, на Закарпатті й сьогодні можна знайти ділянки лісів з реліктовою рослинністю. На Донбасі, у Святих горах збереглися крейдові бори — острівці дольодовикового лісового покриву України. Вони утворилися в долині Сіверського Дінця наприкінці третинного періоду. Основна рослина — сосна крейдова, що відрізняється від сосни звичайної більш короткою хвоєю, дуже твердою деревиною і дрібними округлими шишками. Висотою сосни — від 8 до 28 м

. 

Ай-Петринська яйла

.Крим. Сосна Станкевича

^.Багаторічні посадки соснових лісів на Олешківських пісках дозволили врятувати від опустелення величезні площі прилеглих земель на Херсонщині

 

Львів 1950-1959 років у фотографіях

 Поміщено 50 давніх світлин!

 1950-і роки ніхто не називав повоєнними. Так зазвичай називали 1940-і роки. Люди неначе хотіли якнайдалі в часі втекти від найжахливішої світової війни й найстрашніших політичних репресій по ній, хотіли якось оговтатися і просто по-людському жити. Тоді ще незламні герої УПА вели в лісах бої з енкаведистами, ще у львівських тюрмах мордували незгодних із тоталітарною владою, ще часто мчали "на білі ведмеді" потяги зі засудженими із Західної України. Але для решти життя тривало, і львівські українці, неначе зіщулившись, однак з вірою у кращі часи пристосовувались до нових, небачених за всю історію Львова реалій. 

Латка на лікті або коліні робітника чи службовця, босоногі селянки-"парашутистки" з клумаками за спиною, окраєць хліба, змочений водою і посипаний цукром, як неабиякі ласощі для дітей, на початку 1950-х були радше нормою. Але життя вдавало, начебто й нічого не сталося. Зранку молоді хлопці розносили свіжий хліб із булочної до помешкання львів’ян, потім під’їжджав візочок з бідоном і молочниця підносила молоко до кожних дверей. За доставку платили 50 копійок. У ті часи ще безпечно було залишити біля дверей набіл для покупців, а покупці безпечно клали гроші, не боячись, що їх поцуплять.

До мешканців квартир часто приходили й селянки з тлумаками, так званими "парашутами". Пропонували молоко, сир, сметану, овочі та фрукти. Кожна продавчиня мала свою "пані", яка купувала в неї продукти впродовж багатьох років. І хоча рівень життя був далеко не довоєнний, порівняно з іншими містами Радянського Союзу Львів був культурніший і заможніший. Інерція побуту й культури минулої Європи давалася взнаки.   

 Навчені сумлінно працювати, люди просто не могли інакше. Тільки-но взимку випадав сніг — двірнички збирали його у бляшані балії зі шнурком і скидали в каналізаційні люки. Деякі поляки, власники кам’яниць, сподіваючись на повернення попередніх часів, влаштовувалися на роботу до свого колишнього будинку двірниками, щоб підтримувати чистоту. Старі ліфти були доглянутими, пізніше частину з них знищили, бо радянські стандарти — ГОСТи — не збігалися з європейськими. Останні довоєнні ліфти із дзеркалами, плюшевими канапами, килимами й різнокольоровими ліхтарями зникли власне наприкінці 1950-х, бо ця розкіш теж не вписувалась у концепцію радянсько-пролетарського побуту. 

А ще не вписувалось звертання — навіть поміж двірничками — на "ви" і "пані". Щоправда, наступне покоління двірників, яке прибуло з навколишніх сіл і тулилося в напівпідвалах задля міської прописки, за мізерну платню вже служило не з любові до порядку. Тож блиск у львівських під’їздах поступово зникав, скло переставало пропускати світло, а повітря набувало стійкого аміачного запаху. Тротуари мели рідше, а сніг нагромаджувався у льодяні кучугури. Так Львів втрачав багатовікові звички побутової культури.  

 Окрім культурного зубожіння, на львів’ян від нової влади раптом звалилися ще й так звані боргові цінні папери. Газети захоплено розповідали, з якою радістю люди купували облігації державної позики. Насправді аж до 1958-го громадян буквально змушували до цього. Грошей, звісно, майже не повернули. Із 25 млрд боргу без жодних обіцяних відсотків вкладникам віддали тільки 1 млрд  рублів. І це було аж 1974 року. За 100-рублеві облігації тоді давали десятку, тому діти бавилися ними.  

А в 1950-х львів’яни виживали по-різному. Що могли, як-от взуття, одяг і навіть килими, на продаж виготовляли вдома. Приватно працювали і лікарі, і перукарі, і кулінари, і сантехніки. Хатні мініцехи були популярними, хоч і дуже ризиковими. За таке кустарне виробництво могли запроторити до в’язниці. Тож двірникам часто давали хабара за мовчанку. Зрештою, підпільні цехи в радянському Львові проіснували до кінця 1980-х, поки не легалізувалися в кооперативи. 

Через мізерні зарплати частим явищем були крадіжки на роботі, а крадене продавали на барахолці. Фактично всі товари на початку 1950-х були страшенним дефіцитом. А оскільки вдягатися у кравців чи в ательє було дорого, часто люди носили латане вбрання. Чоловіки не соромилися латаних штанів і піджаків. Приїжджі жінки ходили в так званих лосьолках — капцях без підборів, які взували на білі шкарпетки. Дефіцит одягу плодив банди грабіжників, які могли роздягнути людину до нитки. Траплялося, що задля одягу навіть могили і склепи грабували. Поважного віку львів’яни казали, що цей вандалізм привезли новоприбульці зі Сходу.

З харчів  буквально все було дефіцитом, окрім бичків у томаті. До крамниць за борошном шикувалися звечора, вночі тримаючи чергу. У магазині на вулиці Шевченка продавали голубине м’ясо. Робітник на початку 1950-х отримував на місяць 300 дореформених карбованців, а вже від березня 1957-го — майже 600 крб, та і цього було вкрай мало. 

 

 Тож люди, і не лише вихідці з сіл, намагались заводити домашнє господарство. На околицях скрізь садили городи, а в сарайчиках навіть поблизу центру тримали курей, кіз, а також свиней. У робітничих районах, наприклад, на Богданівці (де завод Львівсільмаш) майже на кожному подвір’ї на Різдво або Великдень різали свиней, смалячи туші паяльними лампами.

 Доволі дешевим було харчування у громадських закладах: буфетах, закусочних, пельменних тощо. Загалом 1955 року у Львові працювало 415 кафе,  ресторанів і їдалень. Але цього не вистачало, особливо на підприємствах і в навчальних закладах. Там бракувало стільців, відвідувачів обраховували, готували абияк, зате — дешево. Ресторани були доступними навіть для студентів, але і з відповідним рівнем обслуговування. 

На початку 1950-х Львовом ще їздили фіри, запряжені трофейними німецькими кіньми (битюгами), які з пивзаводу на Клепарівській розвозили бочки з пивом. Фірами підвозили до крамниць продукти, возили вироби промислових підприємств, їздили комунальники, збирачі старих шмат та роми. Найбільше фір приїжджало на Краківський базар, який містився за кілометр від нинішнього, на площі Святого Теодора. Селяни привозили свій крам, продаючи його просто з фір. Гужовий транспорт не заважав, бо іншого у 1950-х на вулицях Львова було дуже мало.  

 Одразу по війні львів’ян обслуговували усього 3 рейсові  автобуси,  таксі не було. До 1960 року вже курсувало 262 автобуси, 30 вантажних і 350 легкових таксі. А приватних автомашин із 350 на початку десятиріччя  збільшилось до 2 тисяч наприкінці тих років.

 На центральних вулицях і навіть околицях Львова залишалась бруківка. 

 В історичному центрі з площі Осмомисла наприкінці 1950-х перенесли ринок, частково упорядкувавши там сквер. А на пустирі, що залишився, працював здебільшого київський зоопарк. Згодом там облаштували автостоянку, потім був ринок "Добробут". Також наприкінці 1950-х із однієї з найдавніших дільниць, площі Святого Теодора, забрали барахолку та перенесли на стадіон "Торпедо" на Золотій. А продовольчий базар — на місце сучасного Краківського ринку. Львів’яни довго звикали, бо вважали, що він далеко від центру, тож у перші роки ринок фактично животів. Колишній худобо-сінний ринок Підзамче у 1950-х залишався єдиним у Львові, де продавали живу худобу.

 Увесь лівий бік проспекту Чорновола був пустирем зі ставками. Заболочений став з очеретом був ще і на місці теперішнього готелю "Львів". Загалом у цьому районі містилася більшість із майже 60 водойм Львова. Згодом майже всі забудували. 

Цілком європейський вигляд у 1950-х мали газони вздовж львівських тротуарів. Вони були загороджені акуратними металевими парканчиками, які вже в 1960-х за вказівкою партійного цабе безжально потрапили на брухт. Тоді ж зникли бронзові окантування тротуарів на проспекті Леніна, які слугували не лише для краси, але й для ознакування країв тротуару у вечірній час.  

Справжнім дивом, викладеним із живих квітів, були великий портрет Кобзаря на проспекті Шевченка і величезний годинник під мурами Бернардинського собору. До того ж стрілки годинника завжди показували точний час. Схожий квітковий годинник 2011-го відновили трохи північніше. 

До початку 1960-х Львів освітлювали газові ліхтарі. Комунальні працівники традиційно запалювали їх за допомогою довгої жердини з ґнотом, а на площі Ринок до них підіймалися драбиною.  

 У 1950-і роки у Львові облаштували чимало нових парків. До робіт залучали містян, як казали раніше, добровільно-примусово. 

 Уздовж алей у львівських парках традиційно стояли скульптури шахтаря з молотком, колгоспниці зі снопом і спортсмена з веслом. А до 1956-го ще стояли гіпсові Ленін і Сталін. На клумбі біля виходу з Парку культури навесні викладали з квітів портрет Шевченка. Для танців у парку відвели майданчик за металевою сіткою, прозваний "кліткою". Фокстрот і танго, не говорячи про рок-н-рол, були неофіційно заборонені, тому танцювали вальс, польку і па-де-грас. Свої фізіологічні потреби львів’яни справляли в темних закутках парку, бо не всі наважувалися зайти до загиджених туалетів. Вони теж були характерною радянською традицією. У другій половині 1950-х на вулицях Львова з’явилися поливальні машини. 

Місто у 1950-х роках розросталося швидше, аніж це передбачав держплан, і через хибну стратегію архітектори припускалися помилок. Промислові зони, що розвивалися на базі старих заводів і фабрик, опинилися всередині міста.  

Важка військова  лише вночі їздила центром Львова до 1958 року. Бо ж ні об’їзних доріг, ні тим паче кільцевої не було. Однієї ночі через дві самохідні артилерійські установки, що рухалися вулицею Чорноморською, завалився будинок. Люди вціліли, їх переселили у квартири на Новому Львові, а руїни розібрали. Після цього випадку гусеничну й важку техніку в центрі  категорично заборонили, у тому числі й на урочистих парадах біля Оперного, а так звану залізну дивізію перевели під Яворів.  

А от за сміттєзвалища у 1950-х ще й не бралися. Їх на території самого міста було декілька: на Пасіках, Личаківській, на теперішній Таджицькій. А сміттєзвалище, влаштоване вище від сучасної церкви Андрія на вулиці Шевченка, тягнулося аж до Золотої. Потім люди поробили собі там городи.  

 Упродовж 1950-х років Львову адміністративно підпорядкувалася низка населених пунктів, які раніше належали районам Львівської области: Скнилівок, Підсигнівка, Сихів Пустомитівського району; Старі Збоїща, Великі Кривчиці, Малі Кривчиці Новояричівського району. Року 1955 ще додалось 1200 га: хутір Лисиничі з автобазою та дріжджовим заводом, село Козельники, хутір Богданівка, частина Брюховицького району. Самі Брюховичі підпорядковано Львову 1957-го, а Винники — 1959 року.  

У країні "рівних можливостей" плодилися продуктові і промтоварні магазини та склади з дефіцитними товарами для партійної "еліти".  З’явилися  перші валютні магазини, також  для неї. А багаті російські та єврейські родини наймали в прислугу дівчат із галицьких сіл. Ті мали відпрацювати декілька років, а за це отримували прописку й допомогу з працевлаштування. З такою ж метою молодь штовхали вступати в комсомол. Однак до КПРС галичан покликали лише через десятиліття по тому, як були знищені чи вивезені на Сибір останні упівці.   

Львів стрімко зросійщувався. Саме у 1950-х кількість етнічних росіян досягла свого піку — вони становили майже третину населення міста. При тому, що у прикордонних з Росією Чернігівській та Сумській областях їх було менше, ніж на Львівщині. Найвищої позначки сягнула і кількість євреїв — 28 тисяч, до того ж це були російськомовні євреї з радянських теренів. Якщо додати ще третину російськомовних українців-переселенців, то українців-галичан у Львові налічували лише приблизно третину.

 За матеріалами:  Ілько Лемко.  Фіри із трофейними німецькими кіньми, 400-тисячний житель і перші "сталінки". Побутові хроніки Львова: 1950. 2023.

1950 р. 

 *29 жовтня 1950 року львів’ян вразила перша обласна сільськогосподарська виставка. Її відкрили у Стрийському парку і її експонати докорінно відрізнялися від масової колгоспної продукції. Надалі такі виставки стали ярмарками з харчами дешевшими, аніж у магазинах.

*  Відновлено випуск газети "Ленінська молодь".

1951 р. 

 *У 1951—1952 роках, зберігши канони ампірного стилю, надбудували четвертий поверх пошкодженої війною кам’яниці Гауснера-Віоланда.

* У 1951—1952 роках на місці колишнього лісу, вирубаного під час Першої світової, створили Шевченківський гай — на схилах відкритих балок безладно висадили тисячі дерев різних порід.

*  У листопаді 1951 року у Стрийському парку відкрили дитячу залізницю.

 1952 р.

* 27 листопада 1952 року львівські газети писали: "Сотні людей повиходили на вулиці Львова, щоби на власні очі побачити відкриття першої тролейбусної лінії довжиною 7,3 км, і захоплено спостерігали, як на вулиці міста виїхав перший тролейбус. Він курсуватиме за маршрутом № 1  "Залізничний вокзал — площа Міцкевича". Ціни на квитки залежатимуть від відстані і становитимуть від 20 до 50 копійок". 

1953 р. 

 *У листопаді 1953 року відкрили другий тролейбусний маршрут завдовжки 3,3 км — від площі Кропивницького, Городоцькою до рогу вулиці Окружної (Богданівка).

* На місці пустиря, якому загрожувала ерозія, урочисто відкрили типовий радянський Парк культури і відпочинку ім. Б. Хмельницького.

 1954 р.

*У березні 1954 року відкрили тролейбусний маршрут № 3 завдовжки 7 км, який продовжив другий маршрут до льотного поля. А за літо  збудували лінію четвертого маршруту довжиною 8,8 км — від площі Міцкевича до промислової зони на Стрийській. 

*   На заводі кінескопів вперше в СРСР розпочали випуск  електронно-променевих трубок.

1955 р. 

* Навесні 1955 р. — новий аеровокзал, започаткувавши недільні прогулянкові польоти над містом на Ан-2. До того ж лише для пасажирів із дітьми. Тоді ж у Львові з’явилися і дитячі кафе "Снігуронька" та "Пінгвін", у яких можна було поласувати морозивом. Ціни були доступними, тож там завжди після уроків товклися дітлахи.

1956 р. 

* На місці зруйнованої Ізби Скарбової звели будівлю механічного технікуму. Нині це економічний факультет Львівського університету. 

* Влада своїм рішенням  заборонила галас, крики, гру на музичних інструментах від 24:00 до 8:00. Міліція стягувала штраф і видавала квитанції на місці порушень: до 3 крб — за незначні порушення громадського порядку, до 100 крб — за серйозні. Могли покарати і примусовими роботами до місяця або в’язницею.

*   У травні 1956 року на проспекті Шевченка відкрили перший у Львові парфумерний "магазин без продавця". 

* 8 вересня 1956 року народився 400-тисячний житель Львова.     

1957 р. 

*  Заклали парк на Левандівці.

 *Улітку 1957 року від центру провели лінію до  Нового Львова. Тролейбуси курсували з інтервалом 7—8 хвилин. До кінця десятиліття уже з-понад пів сотнею тролейбусів і сімома маршрутами Львову потрібне було нове тролейбусне депо на 100 місць.

* У жовтні 1957 р. заборонили заводські гудки підприємствам і тоді ж — звукові сигнали водіям машин та електротранспорту. 

* У листопаді 1957 року на вулиці Чапаєва відкрився перший у Львові магазин дитячого харчування. 

* У грудні 1957 р. вийшла в ефір перша телевізійна передача львівського телецентру. Оскільки одну з найбільших тоді у Європі телестудій ще не завершили, то пряму трансляцію вели з Оперного театру. 

*  Наприкінці 1957 року підприємство "Контакт" реорганізували в телевізорний завод. 

1958 р. 

* У січні 1958 року телевізорний завод   випустив перші телевізори "Львів". У самих львів’ян телевізорів тоді було хіба що з десяток, за кожен сплачували щомісячний податок. Перші ефіри тривали дві–три години на день. Транслювали зазвичай концерти, кінофільми або пропагандистські бесіди.

* Улітку 1958 року відкрили озеро у Глинній Наварії.

* Встановлення в ЦУМі автомата "одеколонного". Кинувши 2 копійки в отвір великого блискучого автомата,  отримував в обличчя порцію одеколону "Трійний".  

1959 р. 

*У січні 1959 року на вулиці Галицькій — перший спеціалізований магазин дитячих іграшок. 

 

1950-і рр., проспект Леніна. 

  

 

1950-і рр. Площа Радянська (Митна) 

 

Поч 1950-х рр. Вул. Калініна (Замарстинівська). Кінцева зупинка. 

 

1950 -і рр. Вул. Клепарівська, 35, в/ч 7480, старшина МВС

 

1950-і рр. Вул. Личаківська, капличка. № 125. Каплиця Матері Божої Личаківської. Початково фігура Матері Божої була встановлена при Глинянському тракті у XVII ст. личаківським авантюрником Лагодовським. За австрійських часів фігуру, що заважала рухові, перенесли убік від гостинця. 1850 р. личаківський круп'яр В. Порада накрив фігуру дахом, що стояв на чотирьох стовпах, а з часом каплицю розбудували та засклили. 28 серпня 1958 р. за наказом партійного керівництва Львова каплицю було зруйновано. Капличку військові розібрали і покрили бруківкою за одну ніч. Люди вранці встали й жодного сліду не залишилося від каплички.

 

 

Кінець 1950-их рр. Ремонт покрівлі костелу після війни.  Реставратори відновлюють покрівлю купола і ліхтар на куполі.

1950-і рр. Фонтан на площі Міцкевича 

1950-і рр.. Скверик на перехресті вулиць Інститутської (тепер Свенцицького) і Франка. 

Кінець 1950-их рр. Вул. Чапаєва

 

 

 

 

1950-і рр. Вхід у Парк культури зі сторони вул. Стрийської.

1950-і рр. Стрийський парк 

1950-і рр. 1950-і рр. Площа Галицька

 

1950-і рр. Вул. Стефаника, 11 

 

1950-і рр. Збіг вулиць Сербської і Валової. 

 

Поч. 1950-их рр.  

1950-і рр. Проспект 1-го травня (тепер пр. Свободи). Реконструкція будинків і добудова фасадів.

  

Середина 1950-х рр. Личаківський цвинтар. Меморіал львівських орлят. 

1950-і рр. Вул. Підвальна 

   

1950-ті рр. Проспект 1-го травня (тепер пр. Свободи) 

1950-ті рр. Проспект 1-го травня (тепер пр. Свободи) 

1950-і рр. Вул. Пушкіна (Чупринки) 

1950-і рр. Парк культури і відпочинку 

1950 р.

 

Березень 1953 р. Музей Леніна. Народ у глибокій скорботі. 

  25.10.1954 р. Проводи на першому пероні.

 

21.03.1954 р. Слухачі школи піонервожатих на тематичній екскурсії "Історичними місцями Львова та шляхами Б.Хмельницького".

 

1955 р. Стрийський парк.  

1955 р. Стрийський парк.  

1955 р. Стрийський парк. 

 

1955 р. Торгівля на перехресті вул. Жовтневої і Костюшка 

 

1957 р. Проспект Шевченка 

 

1957 р. Світлина з часопису "Świat". 

 

1957 р. Проспект Леніна. Іноземці (мадяри) проїздом в Кисловодськ.

 1957 р. Вул.Стрийська, стадіон Динамо.

 

1957 р.  Один з перших автобусів ЛАЗ-695. Дослідний зразок туристичного класу.

 

1958 р. Будівництво телевежі  

 

1958 р.,  вул. Шевченка.

 

1959 р. 

 

1959 р. 

 * Ілько Лемко, Володимир Михалик. Львів повсякденний (1939-2009). 

* Ілько Лемко.  Фіри із трофейними німецькими кіньми, 400-тисячний житель і перші "сталінки". Побутові хроніки Львова: 1950. 2023.

* Фотографії Старого Львова 

*FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)