пʼятниця, 17 квітня 2026 р.

Львів 1974 р. у фотографіях

Поміщено 39 давніх світлин!

Львів у 1970-х роках — це радянський індустріальний та культурний центр, який активно розбудовувався, зберігаючи свій європейський історичний шарм. Це час брежнєвської забудови, розквіту трамвайної мережі, появи субкультури хіпі, русифікації, але при цьому — збереження інтелігентного духу міста та роботи провідних вишів. Львів залишався потужним освітнім центром. Провідними закладами були Університет імені Івана Франка, Політехнічний інститут та Медичний інститут.

1970-і рр. - початок активного будівництва спальних районів. Старе місто залишалося центром культурного життя, а околиці розросталися панельними будинками. Реконструйовано головний залізничний вокзал, який став важливим вузлом. Мережа трамваїв і тролейбусів була основним громадським транспортом, а вулиці були менш завантажені автомобілями порівняно з сучасністю.

У 1970-х рр. у Львові загалом збудували 200 магазинів. Серед них — мережа спеціалізованих із продажу одягу, взуття, радіо- та електротоварів, а також і фірмові крамниці: "Світоч", "Прогрес", "Електрон" та інші. З’явилися універсами, і значна частина торгівлі перейшла на самообслуговування. А дачникам, які мали приміські садибні ділянки, зробили подарунок: дозволили збільшити площу до 6 соток, щоб ті власноруч вирощували собі їжу.

У поколінні львів’ян 1970-х років формувався ідеологічний і ментальний тренд відрази й часткової ненависти до радянщини, натомість вабило все, що йшло із Заходу — від моди до музики. Так вже від початку 1972-го прокотилася нова хвиля арештів. До слідчого ізолятора КДБ у Львові потрапили відомі письменники та правозахисники — Ірина та Ігор Калинці, В’ячеслав Чорновіл, Іван Гель та багато інших діячів українського правозахисного руху. Як ізолятор попереднього тримання в’язниця "На Лонцького" проіснувала до 1990-х і стала символом "червоного терору" та національної нетерпимости. Але дух свободи стрімко торував собі дорогу до сердець більшости людей. Це й було одним із найважливіших чинників, які привели до краху тоталітаризму та держави СРСР наприкінці наступного десятиліття.

Від 1970—1971 роках В'ячеслав Чорновіл підпільно видавав самвидавний часопис «Український вісник». Проте радянська влада жорстоко переслідувала шістдесятників — лідерам присуджувала розстріл, решті — тривалі терміни ув'язнення. Починаючи з 1976 року українські дисиденти вступають до Української Гельсінської групи. жувала розстріл, решті — тривалі терміни ув'язнення. Починаючи з 1976 року українські дисиденти вступають до Української Гельсінської групи.

1970 — В'ячеслав Чорновіл засновує підпільний журнал «Український вісник»

1971 — засновано скансен « Шевченківський гай», у якому знаходяться шість старовинних дерев'яних храмів. Такої кількості культових споруд немає в жодному музеї світу.

1975 — у Львові створено перший в Україні архітектурний заповідник, який поєднував у собі всю територію середньовічного ядра міста.

Мода в одязі 1970-х після казенно-сірих 1960-х дивувала барвами та яскравістю. Особливо чоловіча мода, про її фемінізацію говорили всі — від законодавців до карикатуристів. Чоловіки тоді носили доволі "жіночні" картаті сорочки з квітами, туфлі на високих підборах, яскраві кольорові шкарпетки, а головне — довге волосся. Натомість серед жіночих зачісок модними стали перуки, попит на які виник через неякісне обслуговування в перукарнях. Завдяки перукам, що доправляли з-за кордону здебільшого моряки, помітно збільшилась кількість білявок. А ще тоді жодна модна жінка не уявляла себе без взуття на платформі, яка іноді сягала 15 см заввишки. На противагу 1960-м стали модними довжелезні спідниці й сукні максі. А приблизно від середини 1970-х половина Львова ходила в одязі з кримплену. Це були чоловічі й жіночі костюми, демісезонні плащі, мода на які прийшла з НДР. У чоловіків стали популярними "водолазки" — тонкі светри під горло: імпортні — із синтетики, або натуральні радянські, з рукавами, обшитими, наче на спідній білизні. Серед молоді дуже популярними були сорочки-хакі, які до Львова привозили студенти-кубинці з Вищого військового училища.

У 1970-ті роки серед львівської молоді стало модним святкувати уродини й інші свята на лоні природи, наприклад, у Карпатах. Звичай проник до Львова з інших регіонів СРСР і миттєво став популярним серед усіх верств населення. На лісових галявинах смажили шашлики, а подарунком часто були просто гроші (звичай запозичили з весільних традицій). На них соленізант міг купити те, що сам забажає, замість часто непотрібного подарунка. Зауважмо, що серед корінних львів’ян у 1940-1960-х роках було заведено відзначати лише іменини. Звичай святкувати уродини прийшов з Росії і зі сходу України, разом з атеїстичною пропагандою його активно культивувала влада. Тож у 1970-х частина львів’ян, і прибулі теж, стали святкувати й уродини, і іменини. Хоча для вихідців із сіл ні одне, ні друге популярним взагалі не було, іменинника вітала лише найближча родина.

У 1970-ті роки "модні" художні книжки було важко дістати. Щоб отримати 1 талон на книжку підвищеного попиту, мусили здати 20 кг макулатури. Спекулянти продавали талони на ці книжки під книгарнями й магазином підписних видань на теперішній площі Григоренка. За "Анжеліку — маркізу ангелів" спекулянтам віддавали 40 крб, а за томик віршів Марини Цвєтаєвої платили аж 90, тобто, місячну зарплату бібліотекаря чи двірника. Це був абсолютний рекорд. Попит на книжки підвищили нові меблеві стінки, які з’явилися у продажу. Вони були з книжковими шафами в комплекті, які слід було заповнити. Кажуть, задля цього навіть продавали фальшиві корінці книжок, адже читати не було обов’язково.

Важлива ознака Львова 1970-х рр. — хіпі. Хоча їх було небагато, вони стали унікальним явищем в умовах Радянського Союзу. Ідеологія хіпі полягала у відмові від буржуазних цінностей — споживацького ставлення до життя, лицемірного маскування внутрішньої непорядности й бездуховности за солідним костюмом і краваткою.

1974 р.

* Путівник радянським Львовом 1974 року (Здано до набору 7.II.1974 р.).

* У 1973/74 навчальному році у Львові нараховувалося 96 середніх і неповних середніх шкіл, в яких навчалося 82 тисячі учнів і працювало 5500 вчителів. Робітнича молодь вчиться в 23 вечірніх і двох заочних школах. У 26 технікумах кожного року здобуває освіту більше 31 тисячі учнів.

* У Львові - 16 клубів, 2 Палаци спорту, 15 стадіонів, 12 водних басейнів, чотири спорткомбінати 18 дитячих спортивних шкіл.

* У Львові працює п’ять театрів: Державний академічний опери та балету імені І. Франка, Державний ордена Трудового Червоного Прапора академічний український драматичний імені М. Заньковецької, російський драматичний Радянської Армії, ордена Трудового Червоного Прапора юного глядача імені М. Горького, Театр ляльок.

* У Львові чотири Палаци культури й 25 Будинків культури, 50 клубних установ, 26 кінотеатрів, більше 130 масових бібліотек, шість народних театрів. У гуртках художньої самодіяльності бере участь понад 10 тисяч чоловік.

* У Львові - Музей українського мистецтва, Музей етнографії та художнього промислу, Картинна галерея, Музей народної архітектури і побуту, музеї природознавчий, літературно-меморіальні І. Франка, меморіальні художників О. Кульчицької, О. Новаківського, Музей історії релігії та атеїзму, Центральний музей Леніна, Історичний музей, Музей історії військ ПрикВО, Ярослава Галана.

* У 1974 році Рада міністрів СРСР ввела стандарт напруги 220 вольт, і в будинках з’явилися перші електричні плити.

1974 р.

1974 р. Парк Культури ім.Б.Хмельницького

ВИДАВНИЦТВО «КАМЕНЯР» ЛЬВІВ 1974

* Ілько Лемко, Володимир Михалик. Львів повсякденний (1939-2009).

* Ілько Лемко. Русифікований побут, зате з "голосом" західних радіостанцій, дешева "бормотуха", тихий бунт позасуспільних гіпі. Побутові хроніки Львова: 1970-ті // Локальна історія. 2023 р.

* Фотографії Старого Львова

*FB Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

*FB Ретро-Львів

*FB Гриць Совків (The Gryć)

вівторок, 14 квітня 2026 р.

МОЯ рідна Розлавка!

Тут пройшли мої дитинство, юність, молодість, тут я і тепер проживаю.

Розлавка - історична назва частини Винник (теперішній кут вул. Стрілецької та вул. Кривої, з навколишньою територією).

Тут на Розлавці у 1930 р. УКРАЇНЦІ Винник створили своє ПЕРШЕ спортове товариство «Дніпро» (частина спортивного поля збереглася — тепер тут дитячий майданчик, один із найкращих у Винниках).

Тут вперше у Винниках в 1990 р. постала символічна могила «Борцям за волю України».

Тут проживали і проживають мої колєги. Тут ми святкували (в Діброві) дні народження й свята. Тут вечорами на столику співали пісень...

У 1970-х — 1980-х роках ми практично всі зналися. Час бере своє й тепер знаєш 30% і не більше.

Тут ми у 1980 р. створили (єдиний в тому році) на всі Винники вертеп і ходили колядувати. А пан Володик Струж з баяном ходив всіх сусідів вітати на Різдво.

Тут в тих роках сусіди ходили в гості один до одного. Допомагали один одному без всякої грошової винагороди. Той ремонтував машини, інший добрий маляр був, хтось файний токар і т.д.

На Розлавці народилися і проживали:

*один із організаторів УПА - ЄВГЕН ВРЕЦЬОНА (1905-1975).

* рідний брат Євгена - Володимир Врецьона (1907-1967) — лікар, український політичний діяч, учасник українського національно-визвольного руху, активний член ОУН, керівник санітарної служби Повстанського штабу ОУН у Кракові від березня 1940 р.

* брати Йони - борці за незалежну Україну.

Йона Володимир (1890— 1969) — стрілець УГА, в’язень сталінських концтаборів.

Йона Ярослав (1900— 1970) — стрілець УГА (з 1 січня 1919 р.), козак Третьої Залізної стрілецької дивізії Армії УНР, активний діяч винниківської «Просвіти».

Йона Євген (1900—1988) — краєзнавець, художник.

* На Розлавці проживав педагог та лікар Дмитерко Дмитро (1875–1930-ті рр.). Тут, в урочищі «Піддіброва», він збудував лікувальний санаторій для хворих на легені на власній землі (будинок зберігся). В цьому будинку народився в нього син Любомир.

Любомир Дмитерко (1911—1985) — український письменник, поет, прозаїк, драматург, публіцист, сценарист, перекладач.

1932 р. Розлавка

понеділок, 13 квітня 2026 р.

ХЛІБ зі смальцем і ЙДУ на ЛОНКУ! Спогади дитинства та юних літ (1960-і - 1980-і рр.)

Так в наших краях казали!

ЛОНКА для дітей 60-их і 70-их це було щось неймовірне й одночасно буденне.

ХЛІБ зі смальцем і махнути на лонку. Часу щось інше з'їсти не було. І коли вже хтось з'їдав свою порцію інші стояли в черзі.. Це було неймовірно... Поділитися з друзями — то святе.

Хліб пахнув, а з верха цибулька або часник дрібненько. Без ковбаси, бо не завжди її можна було купити.

Пройшли літа... Помастив хліба смальцем і дивлюся на лонку... А її вже не має.

Ми виросли на лонці. Всі, без виключення.

Ми там грали футбол і хокей, дівчатка грали класики й збирали квіти.

Хто мав корову на господарстві, треба було пасти її по черзі.

В 10-12 років я не мав поняття в астрономії. Але по ходу Сонця зрозумів — коли в зеніті, треба гнати худобу до дому. Я собі встановив сонячний годинник. Поставив в центрі палку, розкреслив годинник, тінь падала, і чим ближче до 12, тим настрій підіймався. Ось така дитяча астрономія, яка прийшла з «досвідом».

На лонці ми ставили «столики», коли були старші. Теперішні не повірять, але там крім карт грали шахи, доміно. Баталії були супер...

Коли приходив вечір — пісні під гітару, декому вдавалося копіювати «Бітлів», хоча ні одного слова англійською не розуміли...

Співали пісні батярські... і не тільки...

ЛОНКА!

Винники. 1976-1977 рр. Лонка (луки) на Загородді

неділя, 12 квітня 2026 р.

СМАКОЛИКИ ДИТИНСТВА. Морозиво (1960-і - 1980-і рр.).

МОРОЗИВО.

У 1936 році радянський нарком харчової промисловості Анастас Мікоян привіз зі Сполучених Штатів технології та обладнання для виробництва морозива у промислових масштабах. Нова потужна фабрика запустилася у Києві у 1940 році.

Влада поставила задачу не тільки організувати виробництво, а й залучити до споживання продукту дорослих. Тож в усьому Радянському Союзі розгорнули рекламу морозива. Тепер його представляли як «висококалорійний і вітамінізований освіжаючий продукт, що має до того ж лікувально-дієтичні властивості».

У 1951 році символом радянського морозива став веселий пінгвін, якого придумав та намалював художник-рекламіст Сергій Сахаров. У 1954 році пінгвін-веселун з’явився на плакатах Київського молочного комбінату і залишався там до вісімдесятих.

Ціни на морозиво в Українській РСР трималися майже без змін від кінця 1960-х до кінця 1980-х рр.

Із 1941 р. в Радянському Союзі діяв найжорсткіший стандарт якості морозива в світі. Прийнятий 12 березня того року ГОСТ 117-41 уже в своїй назві окреслював увесь асортимент: «Мороженое сливочное, мороженое пломбир, фруктово-ягодное, ароматическое». Головна відмінність між кожною із цих чотирьох груп - вміст у ньому жиру й цукру. У молочних сортах морозива - 3,5% та 15% відповідно, у вершкових жиру було втричі більше - понад 10%, а в пломбірі кількість обох цих ключових складників була однакова - по 15%. На всій території СРСР - «от тайги до британских морей» - морозиво в стаканчиках, брикетах і на паличці виготовляли за єдиною технологією, упаковували в стандартну обгортку та продавали за однаковою ціною.

Усе змінилося через 25 років: 1966 р. єдиний для всього СРСР передвоєнний держстандарт скасували. За прийнятими тоді новими «Технічними умовами» кожна союзна республіка тепер могла сама розробити для себе норми виробництва. Відтоді в кожному місті з'явилися свої різновиди морозива - із різними назвами, дизайном обгорток і ціною. У Києві, приміром, асортимент назв сягнув десятка. Найпоширенішими залишилися пломбір і вершкове в стаканчиках. Та з'явилися й «делікатесні» сорти - «Київське» і «Каштан» на паличці. Японці згодом жартували, що до Радянського Союзу варто поїхати, щоб подивитися балет, відвідати цирк і поїсти морозива.

Найдешевше морозиво у Львові коштувало 7 копійок (як три поїздки на трамваї). Морозиво за 7 копійок – це ціна найдешевшого фруктового морозива у паперовому стаканчику в радянські часи; пізніше ціни зросли до 9 копійок.

Це було фруктово-ягідне морозиво у картонному стаканчику з дерев’яною паличкою. Вважалося, що воно виробляється з натуральних фруктів та ягід, хоча скоріше це був лід із цукром, барвником та різними концентратами. Цинічні домогосподарки казали про таке морозиво: «Помили банки від варення, а воду не вилили, а заморозили».

За 9 копійок продавали молочне морозиво у стаканчиках. Але воно було досить водянистим на смак.

Більш смачне вершкове коштувало 13 копійок. Його випускали і в брикетах, і на паличці, і у вафельних стаканчиках.

Найбільшою популярністю в Союзі користувався звичайний пломбір у звичайному вафельному стаканчику (особливим везінням вважалося, коли вафельний стаканчик хрустів). До 80-х він коштував 19 коп., І здача в одну копійку, звичайно, діставалася продавчині. Потім до влади дійшло, що це неправильно і пломбір став коштувати рівно 20 коп.

Відомі - шоколадний пломбір – 22 коп., і розкішне шоколадне морозиво з горіхами «Каштан» – 28 коп.

Морозиво «Каштан» - еліта серед всіх цих стаканчиків та брикетів. Немалі гроші, за які можна було купити пів літра вершків у скляній пляшці. «Каштан» випускався двох видів — білий або шоколадний пломбір у глазурі. Останнього чомусь випускали небагато і за тої самої ціни шоколадний «Каштан» завжди був бажанішим.

У складі були лише вершки, молоко та натуральний ванілін. «Каштан» став легендою великих міст. Сьогодні така рецептура вважається надто дорогою, тому справжній пломбір перетворився на гастрономічний привид.

З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..

Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.

У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.

Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».

Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.

Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.

Зарплата у всіх була різна. Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням.

Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.

В УРСР:

1970 115,17 руб.

1971 117,57▲

1972 121,91▲

1973 125,30▲

1974 128,46▲

1975 133,54▲

1976 139,84▲

1977 142,88▲

1978 146,22▲

1979 148,74▲

1980 155,12▲

1981 157,89▲

1982 163,08▲

1983 165,75▲

1984 169,55▲

1985 173,95▲

1986 179,00▲

1987 185,01▲

1988 199,79▲

1989 217,74▲

1990 248,40▲

1991 495,40▲

пʼятниця, 10 квітня 2026 р.

Львів у 1985-1989-х роках у фотографіях

Поміщено 13 давніх світлин!

Львів у 1980-их роках був містом специфічного поєднання радянської індустріальної реальності з виразним західноукраїнським колоритом. Це час індустріалізації, «застою», а згодом — активного національного відродження. Місто характеризувалося зеленими вулицями, розвиненою культурою спілкування та прихованим спротивом радянській ідеології.

Львів 1980-х був містом великих змін, яке, попри тиск радянської системи, зберігало свою унікальну європейську спадщину та готувалося до нового етапу історії.

Популярними місцями були парки, кінотеатри, дискотеки, бібліотеки та кав'ярні. Також існувала специфічна субкультура та кримінальні елементи, характерні для того часу.

Львів був осередком національної свідомості. Попри пропаганду, мешканці зберігали традиції, а наприкінці десятиліття активно включилися у боротьбу за незалежність України.

У серпні 1987 року В.Чорновіл відновлює випуск «Українського вісника» і разом з Михайлом Горинем у підпільних умовах перетворюють Українську Гельсінську групу в Українську Гельсінську Спілку.

Виникають численні офіційні культурні й меморіальні товариства, першим з яких було Товариство Лева засноване в жовтні 1987 року.

20 вересня 1987 року під час святкування Дня міста Львова відбулася перша в Україні політична демонстрація (Алік Олісевич), її учасники створили у жовтні 1987 року правозахисну групу «Довіра».

У травні 1988 року у Львові виник ініціативний комітет Народного Фронту. Перший етап національно-визвольного руху супроводжувався переслідуваннями влади й репресіями. Боротьба продовжилася навесні 1989 році з виникненням Народного Руху України за перебудову й увінчалася перемогою на виборах до Львівської обласної й міської ради у березні 1990 року.