понеділок, 18 березня 2024 р.

УКРАЇНА на картах напередодні та під час Паризької мирної конференції. 1918-1920 рр.

Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.

У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі. 

Українські етнічні межі  визначено  за етнічними картами К. Черніґа (Czoernig), О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.

С. Рудницький належить  до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні карти України та українських історико-географічних земель.

За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

1918 р. фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.

 Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.

За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час прожива­­ло 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців. 

За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.

Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана. 

 

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).

Перед Першою світовою війною українська етнічна територія перебувала в складі двох імперій – Російської імперії та Австро-Угорщини. За оцінками В.Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % цих земель були у складі Росії, а 10,5 % – у складі Австро-Угорщини. За оцінками М. Шаповала, територія, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо більшою: перед 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у т. ч. в Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (у т. ч. в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них: 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.

Паризька мирна конференція проходила з перервами від 18 січня 1919 до 21 січня 1920 року. На конференцію було запрошено делегації з 27 країн, з яких 10 брали безпосередню участь у війні, 14 формально знаходились у стані війни (фактично допомагали лише економічними засобами) і 3 новостворені держави. Найчисельнішою була американська делегація, число співробітників якої досягло 1300. Вперше в історії дипломатії переможені держави не брали участі в переговорах. На конференцію Німеччина і її колишні союзники були допущені лише тоді, коли були вироблені проєкти мирних договорів з ними. Учасники конференції офіційно названі «Союзні та здружені держави» з самого початку роботи були поділені на чотири нерівноправні категорії:

    Країни учасники війни, що мають інтереси загального характеру і беруть участь у всіх засіданнях та в роботі всіх комісій (Велика Британія, Французька республіка, Королівство Італія, США, Японська імперія).

    Країни учасники війни, що мають інтереси часткового характеру (Бельгія, Бразильська республіка, Британські домініони, Румунське королівство, КСХС).

    Держави, які знаходяться в стані розриву дипломатичних відносин з Німеччиною і її союзниками (в основному латиноамериканські країни).

    Держави, що знаходяться в процесі утворення (Польська республіка, Чехословацька республіка та ін. запрошувались однією з п'яти великих держав на засідання, що їх стосувалися) Також без запрошення на конференцію прибула й делегація Української Народної республіки, проте її інтереси не врахували, оскільки великі держави вважали території України російською або польською. Радянську Росію до участі в роботі конференції не було запрошено.

Головну роль відігравала «Рада трьох» на чолі з прем'єр-міністром Великої Британії Ллойд-Джорджем, Французької республіки  Клемансо і президентом США  Вільсоном.

 





1918 рік, мапи, зроблені в США для мирних переговорів, в рамках підготовки до формування кордонів після Першої світової на Паризькій мирній конференції.

пʼятницю, 8 березня 2024 р.

1816 р. – рік без літа. Вулканічна зима. Виверження вулкана Тамбора.


1816 р. – рік без літа. Вулканічна зима. Виверження вулкана Тамбора.

Влітку 1816 року у Західній Європі та Північній Америці було не просто холодно — клімат змінився настільки кардинально, що й досі цей рік вважається найхолоднішим за весь час документованих спостережень людства за погодою. За однією з оцінок, рівень смертності в Європі у «рік без літа» подвоївся, сягнувши загальної кількості 200 000 смертей. Ніяких відомостей про аномальні холоди в 1816 році в Україні нема. Навпаки, відомо що того року в Україні було спекотне літо. Зміна напрямків вітрів, яка призвела до катастрофічних холодів в Західній Європі та Америці, в Україні дала підвищення температури.

Причина. В архіпелазі Індонезії є острів Сумбава, нічим не примітний, крім того, що на ньому знаходився в ті часи вулкан під назвою Тамбора. У квітні 1815 року вулкан прокинувся — і «лупанув» в атмосферу так, що викинув 150 км³ попелу, знищив 71 тис. мешканців острова — і викликав на пару років вулканічну зиму для Північної півкулі Землі. Без усіляких там фільмів про апокаліпсис і наукової фантастики. Загострилася вся ця ситуація саме у 1816 році. А якщо додати, що років за 6 до цього було схоже виверження в районі тропічного пояса — то недивно, що 1810—1819 роки стали найхолоднішими за попереднє півтисячоліття для кількох континентів.

В березні 1816 року потепління навесні не настало. Дощі та град не припинялися у квітні та травні. Червень та липень у Північній Америці супроводжувався заморозками. У червні й липні в Америці щоночі був мороз. У Нью-Йорку й на північному сході США випадало до метра снігу. Німеччину неодноразово спіткали сильні бурі, багато річок (у тому числі й Рейн) вийшли з берегів. Незвичайний холод призвів до катастрофічного неврожаю. Навесні 1817 ціни на зерно зросли в десять разів, а серед населення почався голод. Десятки тисяч європейців, які страждали до того ж ще й від руйнувань Наполеонівських воєн, емігрували до Америки. Міграція йшла і в Америці, у Квебеку влітку регулярно йшов сніг.

Різке похолодання протягом 2 років спричинило мутацію холерного вібріону в Індії. Індія на той час була колонією Великобританії, і там було розташовано британські військові гарнізони. Холера вразила військових, знищивши частину особового складу. Після Індії епідемія почала поширюватися іншими країнами — і до 1830 року добралася до Російської імперії.

У першій половині ХІХ ст. контрастність клімату зменшилася і "малий льодовиковий період" завершився, а в другій половині століття відбувся перехід до тепліших і менш екстремальних погодних умов.


понеділок, 19 лютого 2024 р.

Вкрадені Московією українські скарби

 

У 1922-му з України вивезли скарби, цінність яких дорівнювала золотому запасу Російської імперії 1915 року…

«З України вивозили сотні тонн не просто срібла чи золота. Насправді вивозили ідейні цінності, які впродовж багатьох тисячоліть акумулювалися в металі і довкола яких об’єднувалися етноси. Вироби з металу взагалі свідчать про показник культури і цивілізованості того чи іншого суспільства в різні історичні періоди», — розповідає доктор мистецтвознавства, декан факультету історії і теорії мистецтва Львівської академії мистецтв Ростислав Шмагало.

Упродовж 20 років він досліджує і викладає історію витворів із металу на теренах України. Нещодавно в Національному музеї історії України, в ході конференції «Повернення культурних цінностей в Україну — державна справа», пан Ростислав презентував перші два томи унікального тритомника «Енциклопедія художнього металу». Значну частину енциклопедії присвячено пам’яткам, що за різних обставин були вивезені за кордон.

У 1990-ті роки при Кабінеті Міністрів активно працювала Національна комісія з питань повернення в Україну культурних цінностей. Її очолював академік Олександр Федорук. Тоді стали відомими вражаючі цифри. У нашій енциклопедії подаємо уточнену інформацію про цінності з коштовних металів, вивезені до Росії до і після 1917 року.

Так, до музеїв Москви і Петербурга потрапили 63 колекції лише скіфського золота і скарбів Північного Причорномор’я. А ще ж 158 колекцій ранньослов’янських скарбів. Із них лише скарб із села Мала Перещепина— це 25 кілограмів золота і 50 кілограмів срібла. І це тільки у вимірі ваги, але ж ми розуміємо, що йдеться і про історичну, художню, культурну, духовну цінність цих речей.

Тільки в 1922 році з церков Центрально-Східної України більшовики забрали 2850 пудів срібла. Це 45 650 кілограмів. Також — три пуди золота і 1397 каратів коштовних каменів. До Москви й Петербурга вивезли 150 приватних колекцій iз 200 тисяч предметів, вартість яких становила на той час мільярд російських рублів. А це обсяг усього золотого запасу Російської імперії станом на 1915-й!

Це свідчить, що Україна була надзвичайно багатою — як культурно, духовно, так і матеріально. Ці цифри наводили самі ж більшовики, члени комісій із вилучення цінностей. Цінності вони продавали на Захід, інколи за сміховиннi суми. Два унікальні срібні іконостаси з церков України продали до Лос-Анджелеського музею за 3300 і 2700 доларів, у тодішньому еквіваленті.

— Чи можливо визначити роки, коли найбільше вивозили?

— Найбільше — після 1917-го. Зокрема, у 1920-ті роки і як продовження— у 1930-ті. Це практично збігається з геноцидом, репресіями, Голодомором. Вивезення тривало і надалі, у різний спосіб. Для мене стало відкриттям, як для звичайного мандрівника Кримом, що постійні експедиції археологів із Росії, з літньою практикою їхніх студентів, копали в Криму аж до 2014 року!

А викопане везли на «опрацювання» в Росію. Як і чому це робилося — для мене загадка. На жаль, Україна за роки незалежності не була спроможна організувати і фінансувати достатню кількість археологічних експедицій, щоб компенсувати чи бодай збалансувати процес нелегального вивезення.

Дуже багато копають «чорні археологи», з якими на сьогодні немає можливостей боротися. На їхніх сайтах бачимо сенсаційні знахідки. Вони між собою спілкуються, продають-перепродують. Це якийсь паралельний, тіньовий світ, за своєю структурою подібний, на мою думку, до наркобізнесу.

«Золоті речі з багатющою символікою могли зробити лише скіфи…»

— Якою є ідеологічна та енергетична цінність цих витворів? Вони ж не лише за грошову вартість цінуються?

— Як правило, це наші святині. Або предмети релігійного вжитку, або наші державницькі інсигнії, регалії, атрибути влади — починаючи від найдавніших часів. Знаємо, що скіфи говорили своїм ворогам: «Ми готові воювати і тимчасово покидати свої території, але не чіпайте наших святинь!».

Скіфи свої золоті витвори цінували насамперед за духовну складову.

Вірогідно, саме через ідеологічний аспект науковцям у радянські часи не давали можливості досліджувати художній метал. За століття вийшли друком лише дві монографії на цю тему. У 1912 році польський колекціонер зі Львова Владислав Лозинський видав у Львові книгу «Золотарство львівське», і в 1970-х роках дослідник Павло Жолтовський видав працю «Художнє лиття на Україні», що більшою мірою стосувалася дзвонів і гармат і завершувалася XVIII століттям.

Проте ми нарахували тільки в Галичині на зламі ХІХ-ХХ століть понад 100 бронзоливарних і понад 50 ковальських фірм, які працювали на українську громаду, церкви і культурницькі організації. Робили фалеристику визвольних змагань, атрибутику, дзвони. Усе це, на жаль, не подано цілісно дотепер.

— А Східна Україна, з її майстрами золотарства, дукачами і славетними сережками-півмісяцями?

— Усе це недостатньо досліджене. Фрагментами досліджується хіба що скіфське золото. Пектораль, яку знайшов археолог Борис Мозолевський, б’є рекорди за кількістю статей у «світовій павутині» — їх сотні тисяч. Але ми не маємо розгорнутої, цілісної картини — що ж таке скіфське золото.

— Чи справді лише греки виконували золотарські роботи для скіфів?

— Ні, це міф, закладений у радянський час. У скіфів було набагато розвиненіше бронзоливарне ремесло, ніж у греків. Якісь полонені чи просто наймані греки не могли зробити тих речей із багатющою символікою, атрибутикою і тим образно-символічним письмом, яке ми ще досі не розшифрували.

Це могли зробити лише самі скіфи. Кількість їхніх пам’яток вражає — жодна інша цивілізація цього періоду, від VII по IV століття до нашої ери, не створила стільки високохудожніх предметів у золоті, як скіфи.

З ФБ Ukrainian People Magazine