Весілє у Галичині колись. Спогади з Винник.

 

Весіль у цих роках у Винниках було багато, навіть дуже багато. На маленьке містечко – інколи до 5 весіль. Одинадцять разів був дружбою на таких весіллях!

Починалося із запрошень гостей, відкриток з голубами й обручками. Молодята мусили обійти кожну хату і запросити особисто. Це не есемескою нині.

За тиждень-два до весілля починали ставити шалаш (імпровізований величезний намет з довгими рядами столів). Сусіди та рідня збиралися після роботи і приступали до дійства. Обов'язково, після праці, — легке частування. Старші хлопаки розповідали про своє весілля: за Польщі, у післявоєнні роки і т. д.

Оздоблювали шалаші переважно барвінком та гіллям молодих сосен. Прикрашали переважно дружки із дружбами.

Починалося весілля з «брами». Це була арка зі свіжих гілок сосни, ялини, барвінку, квітів та паперових стрічок, прикрашена плакатом. На плакаті напис - «А за нашу молоду — сто літрів коньяку й бочку пива, щоб була щаслива».

Каркас робили з дерева (молодих грабняків) або міцних гілок. Основу густо обплітали зеленню. Вішали багато яскравих шовкових стрічок. Ними зв'язували гілки, вони красиво розвивалися на вітрі. Це все перевязували фольгою із сигаретних пачаток («пазліткою»). Прикраси для шалашів були неймовірні, дякуючи Винниківській тютюновій фабриці (значна частина винниківчан там працювала і майже в кожного в хаті ця «пазлітка» була).

Браму ставили біля воріт, або на ворота. Десь біля 12-13 год приходив чи приїжджав молодий з дружбами, батьками, старостами і найближчою родиною. Торги на «брамі» - незабутнє дійство. Якщо свій з Винник, то молода обходилася не дуже «дорого». Але якщо з інших країв — торг був «запеклий», інколи навіть жорсткий. Хоча все переводили в жарт.

Розпис у РАЦСі мало хто вважав повноцінним шлюбом. Тому ввечері старенький священник отець Петро Баран відкривав церкву і молодята брали шлюб.

У другій половині 1980-их років це дійство відбувалося вже відкрито, без конспірації. Коли молодята, вже одружені, виходили з церкви, молода обсипала присутніх цукерками. Не якимись дешевими карамельками, мало бути дорого, бодай чорнослив у шоколаді.

Вважалося дурістю, навіть поганим тоном, прийти на вказану годину. На той момент навіть мертвий кінь не лежав, допіру розкладали тарілки в шалаші. Порядні гості туди сходилися десь годин через 2-3-4 год.

Дружки всім гостям і навіть музикам причіпляли букетик на булавку, за це давали гроші (1, 3, 5, чи навіть 10 рублів, якщо дружка «своя»), копійок ніхто не давав, хоча в тих часах копійки теж були гороші).

А МУЗИКАНТИ ! Кожному заграли марш. КОЖНОМУ!!!

На презент несли, звичайно, гроші. Рідко, але бувало — замість купюр дарували й порожні конверти, або один чи три рублі. Натуральне свинство, бо весілля в часи мого школярства та юності робили найменше на 150-200, а то й на 300-350 (інколи й до 500 доходило), господарі природно сподівалися «відбити» ці кошти.

Галицькі весільні частування гідні місця в списку культурної спадщини ЮНЕСКО та Книзі рекордів Гіннеса. Досі не розумію, як вдавалося не луснути, скуштувавши всього. Подавали нон-стоп, дуже багато, різноманітно й шалено смачно. За першим столом - другий, третій, асортимент щоразу оновлювався. І якось — здуріти можна! - обходилося без суші та морепродуктів, якими пригощають сьогодні гостей понтів задля. Столи гнулися від холодцю, ковбас, олівʼє, кльоші з солодким і т. д.

Часом господарі не розраховували, що галицький шлунок не буває таким же великим, як галицьке серце. З болем у ньому розповідав побачене в Карпатах американський українець Ярема: «Гуляли днів п'ять. На шостий я мало не зімлів — посеред городу викопали велику яму і туди — уявляєш?! — поскидали всі холодці, салати, бігуси, що гості не поз'їдали. Наготували забагато».

Зате під столом своя інтрига - діти влаштовували перегони, хто швидше пробереться навпочіпки вздовж усього периметра. Хлопчаки «ненавмисне» хапали за ногу котрусь із пань. Сигнальний вереск і загальна радість.

Файний весільний староста — це запорука вдалого весілля. З великим букетом, інколи перев'язаний через праве плече вишитим рушником. Гоноровий розпорядник, язик не повертається порівняти із сучасними «ведучими». «Онлайн-список 100 весільних конкурсів». Більшість — вульгарні.

Староста обходився без готових сценаріїв, усе трималося на ораторських здібностях, імпровізації та почутті гумору.

Свого часу цю почесну роль доручали мені чотири рази, але це вже було пізніше — друга половина 90-х років.

На весіллі молодь, та й не тільки, відривалася по повній програмі. Польки, коломийки і просто гоцалки змінювалися медляком, щоби перевести подих і витерти піт. Грали обов'язково живі, не в запису, музики, вони ж весільні лабухи. Це з них виросли українські рок та сучасна музика. Основоположники вітчизняного фольк-панку, легендарні «Брати Гадюкіни», творчу біографію починали з весіль.

«Під весіллям» було неймовірно цікаво й весело. «Запорожці» приходили ввечері. «Запорожцями» була переважно молодь, але приходили і старші з дітьми чи внуками («подивитися на молоду»). Молодь не йшла «дивитися на молоду», молодь йшла «двіжувати».

І коли ця вся «товпа» заходила на подвір'я і починала танцювати, це було незабутнє видовище. Могло одночасно 30-40 осіб зайти, а інколи й більше. Так що запрошеним гостям і місця не було. Час від часу музики офіційно об’являли – «А зараз танцюють тільки «запорожці», це було класно.

Музики в цей час в наших краях були віртуози. «Залужці», «Картофлі», «Дриг» та ін. Коли в останні роки дивишся «Євробачення» і хто там представляє Україну, серце крається. Завжди думаю про наших суперових музик.

На вулиці був шалений гамір. Всі про щось говорили, хлопці «зачіпали» дівчат, хтось виясняв між собою відносини, хтось випивав чарку і закушував канапками або пляцками.

Була файна традиція – молода пара з дружбами і дружками виходили до «запорожців». Інколи виходив староста і старостіна, або батьки молодого чи молодої. Пригощали людей. Молода або дружка тримали кльош з пляцками, молодий або дружба наливали чарку, інша дружка або дружба тримали піднос з м’ясних запашних виробів. Дітям і жінкам наливали «Дюшес».

«Під весіллям» для настрою вживали майже всі, навіть «трезвенники» і «язвенники».

Коли на весіллі робилася перерва на вечерю, «запорожці» йшли на інше весілля. Картина продовжувалася. Інколи був і «облом», прийшли під весілля, а там теж вечеря… Тоді треба було находитися, проходили великий кілометраж. Коли ти сам з «Розлавки» чи «Загороддя» йшов під гору аж на «Камчатку», а пізніше в низ, в другий кінець Винник, на «Забаву» або «Ранго»…

Пізніше, протягом тижня, молодь обговорювала що там було і хто що робив… Але знову приходила СУБОТА…

Коли у Винниках не було весілля йшли на Чишки (село поряд з Винниками). З Чишками дружили, з іншими не дуже. Але це вже зовсім інша історія.

Поправини - другий день свята, для сильних і витривалих. Доїдали-допивали все, чого не спромоглися вчора.

А в середу-четвер розбирали шалаш. Приходили переважно ті що й ставили. І вся ця процедура повторювалася...

Війна закінчиться. Нація дай Бог відродиться.

Та все одно хочеться вірити, що класичні галицькі весілля, свята ще повернуться. Так, не в такому вже форматі, але щедрі, непафосні, веселі. І буде життя на Землі...

Використано матеріал Людмили Пустельник (ФБ, 2026). 

Фото. 1980 р. Гурт "Чишки-Вульки". Весілля Зеника Музики і Оксани Мозіль. Село Чишки.

Трамвай на Личаків: «лайдак», «єденка» та «двійка». Фотографії 1900-1991 років

 

18 квітня 1893 року магістрат прийняв рішення, що Верхнього Личакова і Личаківського цвинтаря сягнуть лінії електричного трамвая.

Будівництво лінії електричного трамвая на Личаків розпочали наприкінці літа 1894 року. Трамвайна лінія на Личаків відгалузилася від лінії до Виставкової площі біля Віденської кав’ярні і пройшла вулицею Кілінського (нині – Памво Беринди), площами Катедральною та Ринок, а також вулицею Руською. Частина цієї вулиці Руської (від площі Ринок до вул. Бляхарської) була настільки вузькою, що тут уклали лише одну колію. Пізніше тут було рейкове сплетення, яке проіснувало до середини 2000-х років. У 2006 році під час реконструкції тут уклали дві колії, щоправда трамваї на вузькій ділянці вул. Руської розминутися не можуть. Відповідно, для регулювання руху трамваїв встановлено спеціальні трамвайні світлофори.

У зв’язку із розбудовою трамвайної мережі Львова у 1906 – 1908 рр., виникла потреба у позначенні маршрутів. Вирішили трамвайні маршрути позначати двома літерами, які позначали їх кінцеві. Відповідно, маршрут від вокзалу до Личакова отримав позначення LD (літера D означала Двірець, тобто вокзал). Львів’яни називали трамвайний маршрут LD, який курсував на Личаків «лайдаком».

У 1913 році магістрат Львова прийняв рішення про будівництво трамвайної лінії до станції Личаків. Ця трамвайна лінія пройшла вулицею Личаківською, а далі сучасними вулицями Долішньою та Станція Личаків. Довжина нової ділянки склала біля 700 метрів. Трамвайний рух до станції Личаків відкрився 21 лютого 1914 року – сюди від Віденської кав’ярні почали курсувати вагони маршруту Н, його розклад було узгоджено із рухом поїздів на залізниці Львів – Підгайці (8 рейсів на добу).

Із 1 грудня 1925 року відбулася перенумерація трамвайних маршрутів, які все ще мали літерні позначення. Маршрут LD отримав № 1, таким чином «лайдак» став «єденкою».

За німецької окупації працював в тому числі і трамвайний маршрут № 1 Залізничний вокзал – Личаків.

Трамвайний рух у Львові відновився 1 березня 1945 року. Серед маршрутів, які першими почали курсувати, був і трамвайний маршрут № 1 Залізничний вокзал – Личаків, який курсував, щоправда, тільки до вулиці Мечникова. У червні 1946 року трамвайний маршрут № 1 було розбито на два: маршрут № 1 курсував від вокзалу до центру через вул. Коперника, а маршрут № 2 – від центру до вул. Леніна (Личаківської). У січні 1948 року трамваї почали курсувати за маршрутом № 8 центр – вул. Зелена – вул. Маяковського (Костя Левицького) – вул. Мечникова – вул. Леніна (Личаківська). До 1948 року трамваї маршруту № 2 не курсували на ділянці від вул. Мечникова до вул. Пасічної, після завершення реконструкції рух на цій ділянці було відновлено.

У 1950 році трамвайний маршрут № 2 було продовжено до вул. Енгельса (нині – Коновальця). Із 1 грудня 1951 року в напрямку Личакова почав курсувати трамвайний маршрут № 7 вул. Шевченка – вул. Підвальна – вул. Леніна (Личаківська) – вул. Мечникова – Погулянка (ріг сучасних вул. Мечникова та Костя Левицького). До рогу вулиць Леніна та Мечникова курсував також трамвайний маршрут № 3 пл. Галицька – вул. Ватутіна (Князя Романа) – вул. Івана Франка – вул. Зелена – вул. Дніпровська – вул. Маяковського (Костя Левицького) – вул. Мечникова.

У 1955 році до Львова було доставлено 6 трамвайних поїздів із моторного та причіпного вагонів німецького виробництва «LOWA ET54» та «LOWA EB54». У серпні 1955 року ці вагони почали курсувати на зразковому трамвайному маршруті № 1 вул. Енгельса (Коновальця) – вул. Леніна (Личаківська).

В кінці 1950-х років було заплановано демонтаж трамвайних колій на вулиці Леніна (Личаківській) на ділянці від площі Радянської (Митної) до вул. Мечникова. Ділянку від вул. Мечникова до вул. Пасічної на виділеному полотні планували зберегти – трамваї мали потрапляти сюди через вул. Зелену, Маяковського (Костя Левицького) та Зелену. По вулиці Личаківській мала пройти тролейбусна лінія до Комсомольського (Винниківського) озера, а у перспективі – до міста Винники. Проте від цих планів відмовилися. Натомість тролейбусну лінію було заплановано збудувати по вулиці Зеленій. Відповідно, із 17 червня 1964 року було припинено курсування трамвайного маршруту № 3. На розі вулиць Мечникова та Маяковського (Костя Левицького) було влаштовано розворотний трикутник для трамвайного маршруту № 7.

В другій половині 1960-х років на трамвайному маршруті № 2 почали курсувати трисекційні чотирьохвісні трамвайні вагони «Gotha G4-61», які прибули до Львова у 1966 – 1967 рр. В той час замість розворотного трикутника на розі вул. Леніна (Личаківська) та пр. Ленінського Комсомолу (вул. Пасічна) було влаштовано невелике розворотне кільце.

Із 1972 року до Львова почалося постачання чотирьохвісних трамваїв на поворотних візках «Tatra T4SU» чехословацького виробництва. Пасажирська експлуатація таких вагонів розпочалася із 19 січня 1973 року на маршруті № 7 (його на той час обслуговувало трамвайне депо № 1). Перший вагон на маршрут вивела водійка Л.П. Петляк. Із весни 1973 року такі вагони почали працювати і на маршруті № 2, який вважався зразковим. Із середини 1970-х років на маршруті № 2 курсували лише системи із двох вагонів «Tatra T4SU». У 1976 році Львів отримав два чотирьохвісних двосекційних зічленованих вагонів «Tatra КT4SU», які отримали спочатку №№ 1 і 2 (із 1980 р. вони отримали №№ 1001 і 1002). Ці вагони випробовували саме на трамвайному маршруті № 2. У 1980 – 1988 рр. трамвайний маршрут № 2 обслуговували тільки системи із двох вагонів «Tatra T4SU». Із 1988 року на маршруті також почали експлуатуватися системи із двох вагонів «Tatra КT4SU» – працювали вагони із №№ 1134 – 1145, приписані до трамвайного депо № 1. Трамвайний маршрут № 7 у 1980-х рр. було передано на обслуговування трамвайному депо № 2, на ньому почали працювати вагони «Tatra КT4SU». У 1988 році «сімку» було продовжено вулицями Маяковського (Костя Левицького) та Дундича (Вахнянина) до Палацу піонерів, нині – Палац творчості дітей та юнацтва Галичини.

За матеріалами: Антон ЛЯГУШКІН та Юрій КАУКАЛОВ. Трамвай на Личаків, або історія другої лінії. 2022 р. (Фотографії старого Львова).

1955 р.Трамвай № 2. Вул. Енгельса. LOWA ET54.

1955 р.  Трамвай № 2. Трамвайне депо №1. LOWA ET54.

1955 р.  Трамвай № 2. Трамвайне депо №1. LOWA ET54.  

1955 р.  Трамвай № 2. Трамвайне депо №1. Трамвай LOWA ET54. 

1955 р. Трамвай № 2. Трамвайне депо №1. Трамвай LOWA ET54.  

1956 р. Трамвай № 2. Вул. Ф.Енгельса (вул. Є. Коновальця) 

1950-і рр. Трамвай № 2. Вул. Ф.Енгельса (вул. Є. Коновальця)

1958 р. Кінцева на Личакові. Тоді на лінії почали виходити нові трамваї GothaT57, комфортабельні, зручні з м'якими сидіннями. Саме цей вагон намотав на свої колеса майже 1 млн км по вулицях міста, аж коли його у 1981 році списали (ФБ, Гриць Совків)

1965 р. Вул. Леніна. LOWA ET54.  

1971 р. Трисекційний трамвай «Gotha G4-61» на кінцевій «вул. Леніна».  Автор фото – Гаральд Нейзе (Фотографії старого Львова, 2022).

1971 р. Вул.Мечнікова. Lowa ET54/EB54 - доволі рідкісний у Львові трамвай . Він був призначений для роботи у двосторонньому(реверсному) режимі на лініях ,де немає розворотного кола. Вагон мав дві кабіни і двері з двох сторін .

 Поч.1970-х рр. Вул. Леніна (Личаківська)  

Поч.1970-х рр. Вул. Леніна (Личаківська)

1976 р.Трамвай № 2.  Вул. Підвальна  

 1977 р. Перший у Львові трамвайний вагон «Tatra KT4SU» № 1 (із 1980 р. № 1001) на маршруті № 2 вул. Леніна – вул. Енгельса.  Автор фото – Ааре Оландер

1979 р. Система із трамвайних вагонів «Tatra T4SU» на вул. Личаківській. Головний вагон № 801 – перший у Львові вагон цієї моделі.  Автор фото – Бернд Арнольд

1985 р. Трамвай № 2. Перехрестя Пушкіна(ген.Чупринки), Котляревського, Київська. 

Львів і Винники 1982 року у фотографіях. Хронологія подій

 

Поміщено 10 давніх світлини!

Львів у 1980-их роках був містом специфічного поєднання радянської індустріальної реальності з виразним західноукраїнським колоритом. Це час індустріалізації, «застою», а згодом — активного національного відродження. Місто характеризувалося зеленими вулицями, розвиненою культурою спілкування та прихованим спротивом радянській ідеології.

У 1978 р. разпочалося проєктування лінії швидкісного трамвая довжиною 7,5 км по вул. Суворова (Сахарова) та Боженка (Княгині Ольги), з підземною ділянкою в комплексі з депо на 250 вагонів. Наземна лінія стала частиною лінії швидкісного трамвая (побудована в 1983 – 87 рр.) Побудована вона згідно зі стандартом лінії швидкісного трамвая: на окремому полотні, з огородженнями та шляхопроводами. Рух було відкрито 6 листопада 1987 р. Тут пішли вагони маршруту № 3 “вул. Боженка – вул. 30-річчя Перемоги (Мушака)”. На лінію вийшло 12 поїздів типу КТ-4SU з інтервалом руху 4 – 5 хв.

Відповідно до проєкту швидкісного трамвая, планувалось в першу чергу спорудити два тунелі з габаритами метро під центром міста, а до них підвести наземні маршрути. Рампа першого тунелю повинна була розміститися на перехресті вул. Сахарова та Вітовського. У неї повинна була входити колія наземної лінії з південного житлового району та колія від вокзалу.

Поїзди в складі 3-х вагонів КТ-4SU під землею повинні були зупинятися на трьох станціях: “Університет”, “Галицька площа” та “Винниківський ринок” (на вул. Личаківській). На поверхню вони повинні були виходити на вул. Личаківській, у районі вул. Мечнікова. Загальна довжина колії першого тунелю – 6 км (по осі – 3,2 км). Другий тунель довжиною 2,2 км по осі повинний був пройти від району Підзамче – від рампи на вул. Гайдамацькій на південь, під центром, до південної рампи в районі пл. І. Франка – вул. Снопківській (Стрийський ринок). Тут намічалося збудувати дві підземні станції: у районі пл. Осмомисла “Старе місто” та в районі пл. Галицької “Площа Возз’єднання”.

У перспективі було і будівництво третього тунелю довжиною 9 км – від вул. Шевченка та Левандівскої через головний вокзал, пл. Кропивницького, під вул. С. Бандери та Вітовського до стику с південною рампою другого тунелю в районі вул. Снопківській. Тут були заплановані три підземні станції: “Вокзал”, “Площа Кропивницького” та “Політехнічний інститут”. Однак будівництво тунелів, що почалося, було зупинено у зв’язку з кризою 90-х рр.

Наприкінці 70-х – на початку 80-х років зведено великий спортивний комплекс спортклубу ПрикВО на вул. Кузнецова. Раніше існуючі й реконструйовані спортивні об’єкти – стадіон та відкритий 25-метровий басейн – доповнені критим басейном, групою приміщень і залом для спортивної стрільби, багатоборства та кінного спорту, критим велотреком. Комплекс, що відповідає найостаннішим технічним досягненням у галузі проектування спортивних споруд, водночас являє собою цікаве містобудівне утворення. Його автори – архітектор О. Гукович та інженер В. Крюков разом з групою будівельників удостоєні в 1983 р. Державної премії Ради Міністрів СРСР.

Львів 1980-х був містом великих змін, яке, попри тиск радянської системи, зберігало свою унікальну європейську спадщину та готувалося до нового етапу історії.

Популярними місцями були парки, кінотеатри, дискотеки, бібліотеки та кав'ярні. Також існувала специфічна субкультура та кримінальні елементи, характерні для того часу.

Львів був осередком національної свідомості. Попри пропаганду, мешканці зберігали традиції, а наприкінці десятиліття активно включилися у боротьбу за незалежність України.

У серпні 1987 року В. Чорновіл відновлює випуск «Українського вісника» і разом з Михайлом Горинем у підпільних умовах перетворюють Українську Гельсінську групу в Українську Гельсінську Спілку.

Виникають численні офіційні культурні й меморіальні товариства, першим з яких було Товариство Лева засноване в жовтні 1987 року.

20 вересня 1987 року під час святкування Дня міста Львова відбулася перша в Україні політична демонстрація (Алік Олісевич), її учасники створили у жовтні 1987 року правозахисну групу «Довіра».

У травні 1988 року у Львові виник ініціативний комітет Народного Фронту. Перший етап національно-визвольного руху супроводжувався переслідуваннями влади й репресіями. Боротьба продовжилася навесні 1989 році з виникненням Народного Руху України за перебудову й увінчалася перемогою на виборах до Львівської обласної й міської ради у березні 1990 року.

1982 р.

*Січень 1982 року став трагічним для історії львівського футболу — керівництво обласного футболу, пославшись на складність фінансування аж двох команд майстрів і невдалого виступу в останньому сезоні, вирішило об'єднати два клуби. Профспілкову команду «Карпати» ліквідували, а її місце у першій лізі зайняла армійська команда СКА «Карпати», що підпорядковувалась військовому відомству. Колектив зліпили із гравців СКА та «Карпат», додавши кількох приїжджих гравців. Тренером призначили російського фахівця Миколу Самаріна.

* У травні 1982 року, після затвердження архітектурно-художньою радою при Архітектурно-планувальному управлінні міста Львова, пам'ятник встановили на площі, що з 1946 року названа на честь Івана Підкови. До того вона називалася площею Святого Духа, так як тут розміщувався невеликий костел і шпиталь цієї присвяти. Зведений у XIV столітті, ліквідований у кінці XVIII століття. 1978 року під час прокладання на площі каналізаційного колектора тут провели археологічні розкопки і виявили частину фундаментів давньої будівлі, сьогодні вони частково протрасовані і є видимими у північно-східній частині площі.

1 серпня 1982 року перший в СРСР серійний дизельний автобус ЛАЗ-4202 (заводський № 1, 1978 р. випуску, д/н 78-46 ЛВХ) на швидкості 86 км/год зіштовхнувся із легковиком ГАЗ-21 “Волга” та перекинувся (околиці смт. Брюховичі біля Львова).

* На перехресті вулиць Патона і Жешівської, де згідно з проєктом планування передбачається створити одну з міських площ, у 1982 р. відкрито Палац культури й техніки ім. В. І. Леніна. За основу взято типовий проєкт клубу на 800 місць, який значно перероблено з урахуванням містобудівної ситуації. Відмітною особливістю споруди є обробка верхніх поверхів круглими віконними прорізами. За колонами першого поверху містяться вестибюль і вхід до залу для глядачів. У процесі доробки типового проєкту значно розвинено сценічну частину з колосниковою коробкою, поліпшено планування вестибюлів і холів за рахунок розміщення гардеробів у підвальній частині. В оформленні використано засоби монументального мистецтва, художня кераміка, скло. Гарний зал для глядачів, витриманий у чорно-червоній гамі.

* На вул. Артема зведено окремий об’єм магазину “Океан” (архітектори В. Каменщик, Я. Мастило). Одноповерхова будівля з внутрішнім критим дебаркадером вирізняється хвилеподібним вінцевим масивним козирком та мозаїчним панно на фасаді, виконаним у техніці глибокого рельєфу (художник В. Патик), і є важливим архітектурним акцентом у периметральній забудові вулиці.

ВИННИКИ. Хронологія подій.

1982 р. — 1990 р. — міський голова Петро Лісний.

1982 р. — директор СШ № 29 Оксана Демцюх. 1996 р. — школі присвоєно статус школи естетичного профілю.

20 грудня 1982 р. — у CШ №47 (у кількох класах та у коридорі) невідомі зробили написи «Слава соборній Україні!», «Смерть москалям!», «Слава СС Галичина!», «Москалі гірше фашистів», намалювали тризуб (в ці дні у кінотеатрі «Карпати» транслювався фільм про УПА «Високий перевал»).

1982 р.  

1982 рік. Антена на Польщу. Фото Олександр Назаров

1982 р.  Автобус ЛАЗ-4202 д/н 78-46 ЛВХ, заводський № 1 після ДТП 1 серпня 1982 р. в Брюховичах на території трамдепо № 1. Фото із колекції НДІ “Укравтобуспром”.

1982 р. Парк Костюшко. Лавки на передньому плані ще за Польщі встановили, такі ж були й на проспектах, та в інших парках

1982 р.

1982 р.

.

 1 вересня 1982 р. СШ № 47) 

 

1982 р. 5 А клас СШ №47 

1982 р. Ліс Діброва. Хлопці з Розлавки

 

1982 р. Ліс Діброва. Хлопці з Розлавки

1982 р. Зимова спартакіада Львівської обл. Новий Розділ, срібні призери команда Винник. З архіву Юрія Карманчука

Ми йдемо по хліб! СМАК ДИТИНСТВА. 1960-ті — 1970-ті роки

Ця фраза закарбувалася на все життя!

У хлібних магазинах, і навіть в продуктових – пахло ХЛІБОМ і паперовими грошима. Хліб коштував копійки.

У моїх Винниках продуктові (хлібні) магазини були:

*«Центральний гастроном» («Продуктовий магазин») на вул. Леніна (тепер вул. Галицька); навпроти «Комісійного» (де тепер ресторан«Василина»). Діяв, мабуть, з 1940-х рр.. – поч. 1950-х рр..

*«Гастроном» («Продуктовий магазин») - кут вул. Леніна й вул. Танкістів; навпроти міської ради (тепер там торговий центр). Діяв, мабуть, з 1940-х рр.. – поч. 1950-х рр..

* Магазин «Продукти» (народна назва «Під сходами») – тепер там комплекс «Жупан»). Відкритий десь приблизно у 1960-ті рр.. (можливо, і раніше).

*Продуктовий магазин «На Глущака» (вул. І. Франка). Діяв, приблизно з 1950-х рр.. до поч. 1980-их рр.

*Хлібний магазин «Біля міліції» (кол. вул. 1 Травня, тепер вул. Стуса), з’єднання вул. Підлісецького (тоді вул. Червоноармійської) та вул. Стуса.

Буханець чорного хліба в СРСР від початку 1960-х років і до середини 1980-х коштував у Львові 14 копійок, у кінці 1980-х його ціна зросла до 20-22 копійок. Так званий «кірпічик» сірий і круглий сірий коштував 16 копійок, білий батон – 15 копійок, білий круглий хліб – 22 копійки, білий «кірпічик» 24 копійки, великий буханець білого хліба «з козирком» – 42 копійки, маленькі білі булочки – 3 копійки, бублики були по 5 копійок, рогалики 6 копійок.

У хлібний «Біля міліції» люди приходили о 9 год. вечора і чекали, коли привезуть. З кожної сім'ї хтось йшов, черга була жива. Люди гомоніли про життя. Так, про політику – ні. Погано могло закінчитися. Простоявши в черзі 1–2 год, із запашним хлібом поверталися додому.

Увечері приїжджало 2 машини, до обіду була ще одна машина з рогаликами і булочками. Забирали хліб з магазину і держустанови - на лікарню (навпроти колишньої очної, тепер ЦНАП), на дитячі садочки. Довший час приїздив фірман возом, мав зроблений спеціальний ящик, не знаю точно, від якого закладу, потім їздив ще моторолер «Муравей» із будкою на кузові по хліб. На усій вулиці стовпи могли не світити, а біля хлібного завжди було освітлено. Хліб привозили пізно, могло бути й об 11 вечора, але усі чекали (за спогадами Володимира Храмова).

У ці роки винниківчани часто купували по шість буханок (це коштувало 96 коп., давав продавчині 1 руб без решти). За законом можна було в одні руки — дві буханки. Чому брали так багато? 60-70% жителів Винник тримали підсобне господарство (свиней, корів і т. д.) і годували частково тварин хлібом.

Чому не грисом та іншими дешевими крупами? А тому, що їх у магазинах практично не було.

Коли були дітлахами по хліб їздили на роверах, а як стали старшокласниками то вже «зачіпали» в черзі дівчат, знайомилися ближче, бо з багатьма зналися лише візуально. А пізніше чекали наступного дня, щоб знов їх побачити...

Чому не грисом та іншими дешевими крупами, а, тому що їх в магазинах практично не було.

Коли були дітлахами по хліб їздили на роверах, а як стали старшокласниками то вже «зачіпали» в черзі дівчат, знайомилися ближче, бо з багатьма зналися лише візуально. А пізніше чекали наступного дня, щоб знов їх побачити...

По дорозі – ПІВ БУХАНКИ ми, хлопчаки, з'їдали, а інколи і більше. Смак теплого хліба з дитинства, який їли по дорозі з магазину, асоціюється не просто з їжею, а з особливими моментами щастя, затишку та безтурботності. Це був час, коли можна було відкусити окраєць ще теплого, духмяного хліба, не чекаючи, поки його вдома розріжуть. Це відчуття миттєвої радості та певної дитячої «таємниці».

У галицьких родинах (думаю, що не тільки) хліб шанували. Якщо кусочок впав на підлогу, його підіймали і ЦІЛУВАЛИ (в нашій родині так було завжди і є).

Сьогодні вибір хліба в магазинах і пекарнях величезний, але ті, хто з 50-х – 70-х рр., часто з тугою згадують свіжі буханці, батони і рогалики. Зараз не проблема купити «хліб», але чи це справжній хліб!

В ці роки хліб виготовлявся лише з основних інгредієнтів: борошна, води, солі та дріжджів (або натуральної закваски), без використання штучних ароматизаторів, консервантів чи поліпшувачів тіста, які широко застосовуються сьогодні.

На полицях сучасних магазинів не так часто зустрінеш буханець хліба, випечений у формі «цеглини», тоді як в СРСР це був чи не найпопулярніший формат. На відміну від круглої паляниці чи витягнутого батона, «цеглинки» можна було ставити в печі впритул одна до одної у спеціальних формах. Це дозволяло за один цикл випікати набагато більше хліба на тій самій площі. Прямокутна форма – один з найкращих форматів для транспортування. Хлібини ідеально вкладалися в дерев’яні лотки, а лотки – у фургони «Хліб». Простір всередині машини використовувався максимально ефективно.

З історії. У кінці 50-х – початку 60-х років хліб у їдальнях та кафе вільно лежав на столах і був БЕЗПЛАТНИМ.  Як відомо, 1961 року СРСР охопила продовольча криза. З прилавків магазинів зникли деякі види круп, вермішель, вершкове масло, м'ясні напівфабрикати, буженина. Почалися перебої з борошном та білим хлібом. В хліб стали домішувати горох та кукурудзу. В 1961 р. ВПЕРШЕ СРСР закупив близько 300 тис. тонн пшениці, щоб згодом імпорт довести до 50 млн тонн. З 1964 р., коли зняли Хрущова, хліб з'явився всюди та вільно. Говорили, що дефіцит спеціально створювали для усунення Хрущова.

Вірменський собор у Львові у фотографіях

 

З усіх храмів Львова найбільше люблю Вірменський собор. Тут прекрасне все: і історія, і фрески, і орнаменти, і кольори, і таємнича похмура атмосфера…

Вірменський кафедральний собор Успіння Пресвятої Богородиці був зведений 1363 року архітектором Дорінгом. Це найстаріший вірменський храм у Західній Європі. Про його будівництво існує легенда. Кажуть, що колись на цьому місці ріс сад. І була в тому саду айва, привезена з Вірменії. На зрізі її плодів завжди проступав хрест. Заможний купець Юрій Івашкович побачив у цьому Божий знак і розпочав будівництво собору.

У соборі збереглися залишки давніх фресок. Проте основні розписи тут відносно сучасні — їх створив польський художник Ян Генрик Розен на початку ХХ століття. Моя найулюбленіша фреска — «Поховання святого Одилона». На ній можна розгледіти силуети — душі померлих монахів. Але ця робота приховує й інші таємниці: фреска символізує час.

Останній із монахів, які несуть тіло Одилона, уособлює минуле. Його капюшон накинутий на голову, адже минуле вже далеко й змінити його неможливо. Середній монах символізує теперішнє — він дивиться нам просто в очі. У першого монаха заплющені очі й схилена голова — це наше майбутнє, невідоме нікому, яке ми маємо прийняти. Усім своїм виглядом монах виражає покору долі (ФБ, Yuliya Kasparova).