пʼятниця, 28 жовтня 2022 р.

ГЕОГРАФІЯ УКРАЇНИ. Історичні джерела. Перші українські вчені. Університети та Академії

 Після  утворення давньої держави Київської Русі, завдячуючи арабським і європейським мандрівникам та купцям, відомості про територію України значно поширилися у світі. Їхні звіти  містили географічну інформацію про окремі українські землі, господарське й політичне життя на них.Цінні і досить достовірні матеріали з географії України містилися в руських (українських) літописах та творах.

XII ст. «Повість врем'яних літ» — найдавніший відомий руський літопис. Оригінал до нашого часу не зберігся, є лише пізні списки, тобто варіанти переписані з інших джерел.

За зразками «Повісті врем'яних літ» склалися Київський (про події XII ст.) та Галицько-Волинський літописи (про події XIII ст.).

«Слово о полку Ігоревім» (дав.-рус. Слово о плъку Игоревѣ), також «Слово про Ігорів похід», «Слово о полку Ігоревім, Ігоря, сина Святослава, внука Олега» — пам'ятка літератури стародавньої Русі, героїчна поема кінця XII ст., одна з найвідоміших пам'яток давньоруської літератури. Оригінал твору випадково відкрив граф Олексій Мусін-Пушкін, відкупивши його в архімандрита Спасо-Ярославського монастиря  Іоїля 1791 р.

 Цей твір і було названо «Слово про похід Ігорів, Ігоря, сина Святослава, внука Олега». Пізніше було зроблено копію для Катерини II. Був виданий у Петербурзі 1800 р., при співпраці знавців палеографії О. Ф. Малиновського і М. Бантиша-Каменського . Сам рукопис і більшість друкованих примірників «Слова…» згоріли під час московської пожежі 1812 р.

Лаврентіївський літопис — пергаментний рукопис, що містить копію літописного зведення 1305 року. Складений в 1377 р. групою невідомих переписувачів під керівництвом ченця Нижньогородського Печерського монастиря Лаврентія за списком початку 14 століття. Вміщено "Повчання" Володимира Мономаха (відсутнє в ін. літописах і загалом в будь-яких ін. джерелах). Вперше повністю опублікований 1846 року («Полное собрание русских летописей», том 1).

Іпатіївський літопис (спис) — руське літописне зведення 1420-х років. Містить «Повість временних літ», Київський і Галицько-Волинський літописи. У XVII ст. зберігався в Іпатіївському монастирі (Кострома, Московське царство), від якого отримав назву. Знайдений 1809 р. Миколою Карамзіним у Бібліотеці російської Академії наук (Санкт-Петербург, Російська імперія). Існував у декількох списках. Зберігається в цій бібліотеці.

Радзивіллівський літопис. Основний список Радзивіллівського літопису являє собою лицьовий (ілюстрований) рукопис кінця XV ст., що нині зберігається в Москві. Цей рукопис належав у XVII ст. польсько-литовським маґнатам Радзивіллам (звідси і назва), потім потрапив до Східної Пруссії (Кеніґсберґ), де з нього була знята копія. У 1758 р. був захоплений як трофей у Семирічній війні, відвезений до Петербурґа і опублікований в 1767 р. Радзивіллівський літопис містить Повість временних літ і літописні статті до 1206 р.

ПЕРШІ УКРАЇНСЬКІ ВЧЕНІ

 Юрій Дрогобич, при народженні Юрій Михайлович Донат-Котермак, до ХХ століття відомий як Джорджо да Леополі (1450, Дрогобич 4 лютого 1494, Краків) — руський (український) науковець епохи Відродження. Перший український академічно освічений вчений. Перший український автор друкованої книжки-інкунабули. До ХХ століття його справжнє ім'я та національність були практично невідомі широкому загалу.

Юрій Дрогобич  - освітній діяч, поет, філософ, астроном, географ та астролог. Доктор медицини та філософії. Ректор Болонського університету медицини й вільних мистецтв, професор і віце-канцлер Істрополітанської академії у Братиславі, професор Ягеллонського університету у Кракові.

Наприкінці 1468 р. або на початку 1469 р. вступив до Яґеллонського університету (Краків), де здобув наукові ступені бакалавра (1470) і магістра (1473). Вивчав медицину та вільні мистецтва в Болонському університеті, де став доктором філософії (бл. 1478) і медицини (бл. 1482).

У Болоньї в 1478–1479 рр. і 1480–1482 рр. читав лекції з астрономії. Про високу оцінку його кваліфікації свідчить те, що Юрієві визначено подвійну платню — двісті лір замість звичайних ста

З 1481 до 1482 був ректором Болонського університету — найстарішого в Європі, в історію якого він увійшов під іменем «Джорджо да Леополі»  — Юрія зі Львова. Університет заснований в 1088 році як юридичний навчальний заклад. Медичний, філософський та теологічний факультети створені в 14 столітті.

Ректор — адміністративний керманич університету — обирався з викладачів на два роки. Юрій Дрогобич готував з професорами розклад лекцій, заповнював вакансії, встановлював порядок оплати праці професорів, контролював їхню роботу, організовував диспути, мав право кримінальної юрисдикції над усіма, хто перебував на службі чи навчався в університеті.

З 1487 р. працював професором медицини Ягеллонського університету, мав чин королівського лікаря.  Помер у м. Кракові, де й похований.

7 лютого 1483 р. у Римі видав книгу «Прогностична оцінка поточного 1483 року» , яка є першою відомою друкованою книгою, написаною українцем. У цій книзі, окрім астрологічних прогнозів, були відомості з географії, астрономії, метеорології, філософії. Вчений подає визначені ним координати міст: Вільнюса (Вільно), Дрогобича, Львова, ряду міст Італії й Німеччини, чим виявляє ґрунтовну обізнаність у географії всієї Європи. «Прогностик» певною мірою знайомив європейського читача з країнами Східної Європи. У розділі «про становище Польщі» він підкреслює, що Львів і Дрогобич належать не до Польщі, а до Русі, під якою розуміє «Руське Королівство» — колишні володіння галицько-волинського короля Данила. Така характеристика тодішньої політичної карти Східної Європи свідчить, що за кордоном Юрій Дрогобич прагнув представляти саме Русь, під якою розумів насамперед Галичину.

Відомі учні. Серед його студентів був майбутній видатний астроном Миколай Коперник, автор трактату «Про обертання небесних сфер», що поклав початок нового геліоцентричного погляду на будову Сонячної системи.

Павло Русин (1470, Кросно, сучасна Польща — листопад 1517, Старий Сонч або 1517, Сянік чи Новий Сонч) — український поет і мислитель доби Відродження.

Народився, правдоподібно, в одному з лемківських  сіл поблизу Коросна. Ґрунтуючись на тому, що він писав латинською мовою, польські дослідники трактують його як польського літературного та культурного діяча. 

Навчався спочатку в парафіяльній школі Кросна, потім у Краківській академії (університеті) з 1491 р.). Продовжив студії у Грайфсвальдському університеті (Німеччина), де познайомився з професором права, гуманістом, поетом Петром з Равенни. Тут отримав звання бакалавра 29 січня 1500[5] (чи магіcтра) і залишився викладачем. За даними Марії Цитовської, після отримання ступеня бакалавра поновив студії в Кракові, вивчав твори античних авторів, зокрема, Вергілія, Овідія, Горація, Стація, Лукана, Теренція, Цицерона. Одним з його вчителів був добрий знавець латини Павел із Заклічева. Краківський університет закінчив 1506 зі ступенем магістра вільних мистецтв.

Викладати почав під час літнього півріччя 1507 року як доцент «extraneus», з 1508 — як «колега молодший».

Російський славіст І. Голенищев-Кутузов  (1973 р.) підтвердив, що «у своїх книгах магістр Павло незмінно називав себе русином». Польська дослідниця А. Єліч писала, що «вважав себе за русина і підписувався „Паулюс Рутенус“».

БЕРНАРД ВАПОВСЬКИЙ – ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ПРОФЕСІЙНИЙ ГЕОГРАФ ТА КАРТОГРАФ

Бернард Ваповський  (Bernard Wapowski; 1450-1535) – доктор права, шляхтич Королівства Польського, хроніст, географ, картограф, історик, гуманіст, оратор, астроном, представник роду Ваповських гербу Нечуя. Вважається батьком польської картографії. 

На українське походження Бернарда Ваповського вказують Володимир Литвинов (доктор філос. наук, пров. наук. співр. Інституту філософії ім. Г. Сковороди НАН України) та український дослідник Святослав Семенюк.

Цит. за: Володимир Литвинов (Нарис про видатних польських учених українського походження — Бернарда Ваповського і Юрія Дрогобича 2015):

«Оріховському (Станіслав Оріховський гербу Окша (пол. Stanisław Orzechowski); 11 листопада 1513, Оріхівці — 1566, Журавиця) — український релігійний діяч та мислитель доби Відродження. Перемишльський римо-католицький канонік. Письменник, оратор, філософ, історик, полеміст, гуманіст. Представник шляхетського роду Оріховських – А. Б.) належать слова: “Я українець, цим пишаюся і про це відверто заявляю" (Ruthenus me esse etglorior et libenter profiteor. Orichoviana, I, 30). Більше того, він перелічує цілі українські родини, представники яких обіймали високі державні посади в Польщі. Їх він називає “цвітом України” (robore Roxolaniae). Серед них бачимо і Ваповських. Ось ці прізвища, цитую поіменно: “Сенявські, Стариховські, Герборти, Тарло, Мелецькі, Держняковські, Требенські, Фрідрони, Ваповські, Броньовські, Вільціконські, Дрогойовські”, а також, додає мислитель, “і мої Оріховські”. Деякі з них були чільними діячами на Сененському соборі (Валентин Герборт, Микола Сенявський, Станіслав Герборт, Станіслав Тарло, Збігнєв Сененський, а Станіслав Ваповський був секретарем польського короля Сигізмунда Августа (Orichoviana, I, 643).

Вже в XVI столітті чимало з цих родин перейшли у католицьку віру, залишалися патріотами свого народу і краю.  Як до, так і в часи Оріховського, і після, вихідці з України, які виїздили до закордонних навчальних закладів, записувалися там часто поляками або “народу українського польської держави” (gente Roxolani, nationevero Poloni). Ось як пояснює причини цього сам мислитель у листі до італійського гуманіста П. Рамузіо:“...щороку посилаємо до вас, у Падую, багато юнаків. Серед них є і мої земляки та родичі: Станіслав Ваповський і Станіслав Дрогойовський, які подають великі надії. Дуже хочу, щоб ти з ними познайомився, аби зав дяки їм міг спізнати талант нашого народу: вони нині у Падуї вважаються поляками, оскільки Україна є провінцією, що входить до складу Польщі” (Orichoviana, I,281)».

Бернард Ваповський народився у селі Радохінці біля Перемишля. Наприкінці 15 століття майже одночасно з польським астрономом Миколаєм Коперником вчився в Ягеллонському університеті у Кракові (у цей час там викладав Юрій Дрогобич).

Пізніше продовжував навчання в Болоньї (1503—1505), де здобув науковий ступінь доктора канонічного права. Згодом виїхав до Риму й перебував там, з перервою, 10 років. Мешкав при дворі папи Юліана ІІ. У 1511 р. отримав, від папи Льва X, посаду двірцевого прелата й апостольського протонотаріуса в Римі, де працював над виданням “Географії” Клавдія Птолемея.

 На початку 1515 р. повернувся до Польщі, працював королівським секретарем і установським історіографом Сигізмунда I. Певний час посідав посаду професора Краківської академії.

 Бернард Ваповський є  автором хроніки «Dzieje Korony Polskiéj i Wielkiego Księstwa Litewskiego od roku 1380 do 1535». При описі подій до 1516 р. автор покладався на історичні праці Я. Длугоша, М. Мєховського, Ю. Деція; для 1517–1535 років створив власний опис подій, де велика увага приділена ординським набігам на Поділля, Галичину, Волинь у 14–16 ст., участі у боротьбі проти них Є. Дашкевича.

 Автор перших модерних мап Сх. Європи, в тому числі України.

 Він жив переважно не в Кракові, а в Радохінцях біля Перемишля, де працював над цими картами, а також зробив математичне обчислення геліоцентричної системи Миколи Коперника, який був його особистим другом ще з часів навчання в університеті.

 На честь Б. Ваповського названо кратер “Ваповський” на Місяці, а також одну з вулиць у Любліні. Вулиця Б. Ваповського є також у мікрорайоні Варшави. За світоглядом і переконаннями був гуманістом.

 На початку XVI ст. працював разом із картографом Марко Беневентано над картою Центральної Європи, яка була видана в 1507 р. як «Tabula Moderna Polonie, Ungarie, Boemie, Germanie, Lithuanie». Надрукована ця мапа була в Римському виданні «Географії» Птолемея. Правобережна Україна позначена як Поділля (Podolia) та Русь (Russia), Лівобережна Україна – Тартарія (Tartaria). Біла Русь або Московія  (Rvssia Alba sive Moskovia) міститься на схід від Дніпра, північніше Тартарії.

УКРАЇНСЬКІ НАВЧАЛЬНІ ЗАКЛАДИ

Братства - релігійно-національні товариства, що їх створювали при церковних парафіях члени ремісничих та цехових організацій по містах України в 15-17 ст., продовжуючи традицію середньовічних релігійних братств Західної та Східної Європи.

З кінця 16 ст. братства розгорнули культурно-освітню працю, відкриваючи школи, бібліотеки і друкарні.

Львівське братство при церкві Успіння Богородиці, відоме з 1439 р., наприкінці 16 ст. відкрило першу в Україні друкарню, запросивши до праці І.Федорова. В 1586 р. воно організувало Львівську братську школу. Її ректором був Іван Борецький (майбутній київський православний митрополит Іов - з 1620 і до смерті у 1631 р.). Тут викладали або вчилися майбутній київський митрополит П. Могила, письменник, церковно-освітній діяч та друкар-видавець Кирил Транквіліон Ставровецький (пом. 1646), релігійний письменник Стефан Зизаній (1570-1605) та його брат педагог, церковний діяч та перекладач Лаврентій Зизаній Тустановський (пом. 1633), майбутній митрополит київський часів Визвольної війни Сильвестр Косів та ін.

Київське братство. У 1615 р. в Києві на Подолі, на землі, яку подарувала дружина мозирського маршалка Лозки Гальшка Гулевичівна засновано Київське братство.

Київська братська школа. Цього ж року була створена і Київська братська школа. Першим ректором школи був: колишній ректор Львівської братської школи І. Борецький (1615-1618), згодом Мелетій Смотрицький (1618-1620), Касьян Сакович (1620-1624) та ін. 

Навчання здійснювалося за програмою «семи вільних наук». У середньовічній школі було 7 навчальних предметів. Їх називали «сім вільних мистецтв». Це: 1) Граматика; 2) Риторика; 3) Діалектика; 4) Арифметика; 5) Геометрія; 6) Астрономія; 7) Музика.

Школа давала знання слов'янської, грецької, латинської, польської мов та церковних наук. Вивчали також діалектику, риторику, математику, астрономію, музику. Різнобічним був курс змішаної математики. Він охоплював цивільну й військову архітектуру, механіку, гідравліку, геометрію, гідростатику, оптику, географію, хронологію та інші галузі знань. Арифметику, як правило, вивчали разом з геометрією та астрономією. Відомості з арифметики містили азбуки й букварі. Історичні та географічні знання учням давали різні релігійні повчання з курсу богослов'я. Хоч братські школи давали підвищену освіту, але це були середні навчальні заклади. Об’єктивні історичні умови сприяли виникненню в Україні і вищих навчальних закладів.

Острозька слов'яно-греко-латинська школа (академія) 1576-1636 рр.

Острозька слов'яно-греко-латинська школа (академія) — найстаріша українська науково-освітня установа. Заснована у 1576 р. князем Костянтином-Василем Острозьким у своєму родовому місті Острозі. Велику суму коштів на розбудову академії надала його племінниця — княжна Гальшка Острозька.

 Костянтин Василь Острозький (також Василь Костянтин Острозький, 1526 —1608) — руський князь, магнат, військовий, політичний і культурний діяч, меценат. Один з найзаможніших і найвпливовіших магнатів, сенатор Речі Посполитої, засновник Острозької академії. Син великого гетьмана литовського князя Костянтина Івановича Острозького.

 В основу діяльності Острозької академії було покладено традиційне для середньовічної Європи вивчення семи вільних наук (граматики, риторики, діалектики, арифметики, геометрії, музики, астрономії), а також вищих наук: філософії, богослів'я, медицини. Студенти Острозької академії опановували п'ять мов: слов'янську, польську, давньоєврейську, грецьку, латинську.

 Першим ректором школи був письменник Герасим Смотрицький (?-1594), викладачами — видатні тогочасні українські та зарубіжні педагоги-вчені, такі як Дем'ян Наливайко, Христофор Філалет, Василь Суразький, Іван Лятос, Кирило Лукаріс, Клірик Острозький та педагоги із Краківського та Падуанського університетів. О. Ш. мала великий вплив на розвиток педагогічної думки та організацію шкільництва в Україні: за її зразком діяли пізніші братські школи у Львові, Луцьку, Володимирі (нині Володимир-Волинський). Вихованцями школи були: відомий учений і письменник Мелетій Смотрицький, гетьман Петро Сагайдачний, архімандрит Києво-Печерської лаври Єлисей Плетенецький та ін. видатні церковні і культурні діячі.

 Із заснуванням у 1624 р. в Острозі єзуїтської колегії Острозька школа занепала і в 1636 р. припинила своє існування. Ліквідувала Академію онучка старого князя, дочка Наді та Олександра Острозького — Ганна-Алоїза (в заміжжі Ходкевич). Вона обмежує матеріально діяльність Академії, намагається звести її до рівня прицерковної школи, створює і матеріально забезпечує єзуїтський колегіум в Острозі (1624 р.) Будівля Академії не збереглась, нині на її місці (також друкарні Івана Федоровича) є парк.

 Острозька друкарня — найдавніший після Львова осередок друкарства на українських теренах. Заснована Іваном Федоровичем з ініціативи й на кошти князя Костянтина Василя Острозького у 1577—1579 роках. Доля Острозької друкарні остаточно не з'ясована. За одними свідченнями, вона була передана княгинею Анною єзуїтам. Існує також переказ, що Лаврська друкарня почалася з друкарні Острозької.

 Справжнім визнанням системи освіти єзуїтів стало запозичення її елементів для організації навчального процесу в Київському колегіумі (1632), заснованому Петром Могилою, а далі – для Чернігівського (1700), Харківського (1722–1726) та Переяславського (1738) колегіумів. Тож говоримо про низку навчальних осередків, які розвивалися під впливом освітніх практик, принесених єзуїтами. Ці заклади були «кузнею кадрів» для бюрократичного апарату політичного утворення, старт якому дали події Хмельниччини.

Києво-Могиля́нська академія — стародавній навчальний заклад у Києві, який під такою назвою існував від 1632 до 1817 року. Засновником Академії є Петро Могила. У вересні 1632 року об'єдналися Київська братська і Лаврська школи. У результаті було створено Києво-Братську колегію. Згідно з Гадяцьким трактатом 1658 року між Річчю Посполитою і Гетьманщиною колегії надавався статус академії і вона отримувала рівні права з Ягеллонським університетом. Після входження українських земель у склад Московського царства статус академії був підтверджений у грамотах російських царів Івана V 1694 року та Петра I 1701 р.

Повний термін навчання становив 12 років, у всіх класах навчалися один рік, у класі філософії – два роки, богослов’я – чотири роки. Навчальний план передбачав вивчення "семи вільних мистецтв", слов’янської, грецької, латинської і польської мов. З кінця XVIII ст. вивчали німецьку, французьку і староєврейську мови. Викладання велося спочатку лише слов’янською мовою, а дещо пізніше філософію вивчали латинню.

Львівський єзуїтський університет (1661-1773 рр.). Високий рівень освіти в колегіумі засвідчує текст контракту між канівським старостою М. Потоцьким та ректором Ю. Ґльовером від 22 жовтня 1751 р. про навчання молодого Потоцького – брацлавського каштелянича, у Львові. Згідно з документом, старший Потоцький зобов’язувався сплачувати сто червоних злотих у рік за те, щоб юнака на вчили “латинської та одної з нових іноземних мов, географії, історії та інших умінь”. 

Інокентій Ґі́зель (бл. 1600-1683) – український православний діяч, учений-богослов, філософ, історик. 1645–1650 — професор і ректор (з 1646 р.) Києво-Могилянської колегії, де читав курси філософії, психології та ін.

«Синопсис» (Синопсис или краткое собрание от различных летописцев о начале славенороссийского народа). 12 грудня 1674 р. у Києво-Печерській друкарні вийшов «Синопсис» - перший короткий нарис історії України. Написаний церковнослов’янською мовою. За 150 років він витримав бл. 30 видань, використовувався як посібник (до сер. ХІХ ст.) з історії не тільки в Україні, Білорусі та Росії, але й Сербії, Болгарії, Молдові.

Більшість істориків сходяться на думці, що його автором був Інокентій Гізель, хоча є версії і про Івана Армашенка, Феодосія Софоновича, П. Кохановського та архімандрита Йосифа Тризну.

Ця праця є продовженням київського літописання і присвячена історії Києва, виникненню Руської церкви, а також національним питанням. В Києві та його околицях книгу зустріли з великим інтересом. Її було перевидано у 1678-му та 1680 році. Книга була перекладена на грецьку, латинську і румунську мови. Не дивно, що «Синопсис» відображав дуже києвоцентричний погляд на Русь та її історію. Головною його думкою стало те, що Москва — це другий Київ. Саме Київ відіграв ключову роль у становленні концепції «Москва — Третій Рим», що до видання «Синопсиса» це місто лишалося в тіні Москви як другого Царгорода. Тепер київські монахи наполягали на важливості їхнього міста, підкреслюючи його центральну роль не тільки для давньої Русі, а й нової Русі (Росії).

На сторінках «Синопсиса» Київ представлений місцем зародження російська династії, держави та церкви. Не меншу увагу автор приділив Києву як місцю зародження «руської» нації. Розділ, присвячений заснуванню Києва, називався «Про преславне верховне і для усього народу російського головне місто Київ та про початок його». Що розумілося під цим «народом російським»? В «Синопсисі» цей народ називається «славено-роським» та описується як один зі слов’янських народів. До славено-роської нації входили усі, хто мешкав на територіях середньовічної Київської держави. В цьому полягала принципова відмінність від уставленого канону українського літописання, який перейняла і польська історіографія, чітко розділяючи народи Московії та Русі.

«Синопсис» став першим підручником російської історії, що використовувався в Російській імперії у XVIII столітті, і до початку XIX століття. Оскільки численні перевидання «Синопсиса» навчали московське суспільство власної історії, вони ж спонукали московітів замислитися про себе як про націю. Втім, ця нація могла бути будь-якою, але тільки не чисто «великоруською», адже описану в «Синопсисі» історію Московії неможливо було уявити без Києва та земель, відомих під назвою Мала та Біла Русь. Автори «Синопсиса» підштовхували читачів розглядати розширювані володіння царя не як династичну власність і не як спосіб захисту православної віри, а, в першу чергу, як єдину державу і націю. Ця ідея була революційною.

«Синопсис» задумувався як своєрідна історична енциклопедія, а не хроніка чи літопис. Автор систематизував і коротко викладав різні події та історичні концепції, версії, не висловлюючи свого до них ставлення. Автор описав події від найдавніших часів до середини ХVІІ ст.: у книзі розповідається про походження слов`ян, хрещення киян у р. Почайна у 988 р., боротбу з турками, татарами тощо. Окремо була викладена історія Києво-Печерської лаври, а у додатку вміщений перелік руських князів та польських воєвод в Україні, українських гетьманів і київських митрополитів.

«Синопсис» фактично заклав схему російської історії, якою росіяни (і не лише вони!) користуються понині. Деякі ідеологеми цього твору, наприклад, ідеологема слов`яно-руської єдності зараз активно використовується російською пропагандою. «Синопсис» був написаний у лояльному до московських правителів дусі й представляв їх як наступників князів давньої Русі, а Москву – подовжувачем Києва. Таке не могло не сподобатися царю та його оточенню. У «Синопсисі» маємо тенденційне звеличення Москви, говориться про її давнє, біблійне походження. Мовляв, вона веде свій початок від Мосоха – внука Ноя, який начебто був прабатьком «славеноросійським». «І так від Мосоха, – читаємо в «Синопсисі», – прабатька славеноросійського, за спадком його, не лише москва, народ великий, але і вся русь, чи росія, вищезгадана походить». При цьому Ґізель якщо й не ототожнює етноніми слов`яни, Русь (Росія) та Москва, то принаймні дає зрозуміти, що московіти є частина «славеноросійського» народу, до того ж частиною чи не найкращою. Саме до Москви, куди була перенесена колишня столиця Русі, читаємо в «Синопсисі», «богоспасаємий град Москва прославилася і прародительне в ньому ім`я Мосоха в народі російському оновилося».

Тема козацтва в «Синопсисі» ігнорується. Наприклад, у творі не говориться про війну під проводом Богдана Хмельницького, хоча завдяки цій події відбулося прилучення Лівобережної України й Києва до Московії.

Видання «Синопсиса» надало широке розповсюдження новій ідеї існування єдиної російської нації з центром в Києві, до якої належать як московітські піддані царя, так і ті, що донедавна перебували під владою Речі Посполитої.

У 18 ст. відбувалися експедиції за дорученням російських імператорів у різні куточки України-Руси для виїмки усіх історичних свідчень, літописів, манускриптів, підручників, церковних книг, археологічних та культурних артефактів. 

Поза сумнівом, що “Московщина” (Росія) вкрала (загарбала) нашу (українську) назву Русь, яка своїм питомим змістом – етнічним, географічним, геополітичним — цілком відповідає сучасному термінові Україна. Назва великої могутньої країни була свідомо перенесена у XVXVI ст. на невелику частину цієї держави й це дало Московщині, привласнити хоча й підроблену, але, все ж таки, давню історичну спадщину Київської Русі.

Розв'язувати проблему зміни назви імперії (і то не повною мірою) зміг аж Петро І, який у 1713 і 1721 роках видав укази про офіційне перейменування. Він розсилав по дворах і посольствах держав депеші, у яких вимагав називати Московію в офіційному листуванні Росією, інакше листи від них він просто не прийматиме. 1721 р. в Москві після перейменування постала нагальна потреба написати нову версію історії з обґрунтуванням спадкоємності назви «российская» від княжої Русі. Але у царя Петра I до цього руки не дійшли.

На багатьох європейських картах навіть другої половини XVIII ст. Росія ще позначена як Московія.

Московська фальсифікація історичної правди

Ідею створення нової історії Російської імперії «блискуче» втілила в життя імператриця Катерина II. Вона видала письмові вказівки з вимогою перестати населенню Московії називатися московитами під страхом смертної кари. 4 грудня 1783 р. за наказом Катерини створили «Комиссию для составления записок о древней истории, преимущественно российской». Комісія під командуванням цариці працювала 9 років і нахимерила новий каркас історії Російської імперії, прикрутивши її походження до княжої Русі. Усупереч історичній правді, комісія утверджувала право росіян на політичну та культурну спадщину Русі, і все її населення оголосила «единым народом». «Велика історикиня» Катерина ІІ ретельно вичитувала матеріали комісії і особисто уклала родовід київських і московських князів. Тоді ж за вказівкою імператриці провели ревізію усіх стародавніх першоджерел – одні виправляли, другі переписували, треті – найбільш небезпечні для імперії – знищили. Новоспечену версію російської історії опублікували 1792 р. Вона стала еталоном для майбутніх істориків XIX ст. і лягла в основу «Истории государства Российского» Миколи Карамзіна Ця 12-томна праця вийшла друком у 1816-1829 роках. Цей твір відкрив історію Росії для широкої публіки. Микола Карамзін почав писати «Історію держави Російської» у 1806 р., однак не закінчив через смерть у 1826 р. Інші два історики — Сергій Соловйов та Василь Ключевський — лише розширили, поглибили й удосконалили раніше написане.

Отже, історики царської Росії справно взялися тиражувати міфи про колиску трьох братніх народів і про те, що «Київська Русь» була першою російською державою.

Імперська схема історії була непорушною до 1904 р., коли її блискуче спростував видатний історик Михайло Грушевський. У свої знаменитій статті «Звичайна схема «руської» історії…»  він науково довів, що творцем тисячолітньої княжої держави Русь був український етнос і що твердження про «общерусскую» історію та колиску трьох братніх народів – це повна фікція: «Общерусской» історії не може бути, як немає «общерусской» народності, – писав Грушевський. – Ми знаємо, що Київська держава, право, культура були утвором одної народності, українсько-руської, Володимиро-Московська – другої, великоруської».

В латинських, західноєвропейських джерелах “Русь” мала декілька назв, що відрізнялись своїм написанням: “Ruthenia” (Рутенія), “Russia”, “Rusia”, “Rosia”, “Rossia”, “Ruscia”, “Roxolania” (Роксоланія). Латинська назва Русі – “Рутенія” не використовувалась стосовно Північно-Східної Русі (Московії), а вживалась до українських етнічних земель та частково білоруських.


 
Костянтин Василь Острозький

 

четвер, 27 жовтня 2022 р.

Винники. Фабрика тютюну. Поч. 1900-х рр.


1779 р. Львівська тютюнова фабрика була переведена в приміщення Винниківського замку (в той час вже монастиря). Відтоді історія та життя Винників була нерозривно пов'язана з виробництвом тютюнових виробів. На фабриці з початку XX ст.  постійно працювало не менше 500–1000 осіб (приблизно п'ята частина жителів Винників).
З архіву Гриця Совка (ФБ)

вівторок, 25 жовтня 2022 р.

Картографування українських земель у XIV ст.

«Майорканська картографічна школа» (або «Каталонська картографічна школа») — термін, що застосовується географами для позначення групи картографів, космографів та виробників навігаційних приладів переважно єврейського походження, а також їх християнських колег, що працювали на Майорці з XIII по XV століття (до вигнання євреїв з Іспанії). До майорканської картографічної школи зазвичай також відносять майстрів, що працювали в ті часи й в інших частинах Каталонії, осоливо в Барселоні. Майорканській школі часто протиставлять сучасну їй італійську школу картографії.

Майорка (ісп. Mallorca, від лат. Maiorica, лат. Baliaris Maior, «головний Балеарський острів») — острів у західному Середземномор'ї, складова Балеарських островів. Належить Іспанії. Також — Мальорка (кат. Mallorca). Мешканці Майорки були чудовими мореплавцями та картографами. Їхні географічні знання були отримані на власному досвіді та розвивались в мультикультурній атмосфері. Острів населяли нащадки римлян, вестготів, греків і арабів. На острові існувала також велика єврейська громада. Протягом раннього середньовіччя Майорка переважно була незалежним мусульманським королівством і потрапила під владу християн лише у 1231 році, після чого ще близько ста років залишалась незалежним Королівством Майорка, поки у 1344 р. не була назавжди приєднана до Арагонської корони. Мусульманські та єврейські купці брали участь у широкомасштабній морській торгівлі з Андалусією, Єгиптом та Тунісом, а в 14 столітті вони почали вести бізнес також з Італією, Англією та Нідерландами. Ці групи не були обмежені правилами, накладеними християнськими рамками, і їхні наукові знання, навігаційні прилади та морські карти значно випереджали свій час. Професор Джеральд Кроне, який писав книги про середньовічне картографування, казав про цих картографів — «… вони відкинули межі традицій і стали передвісниками досягнень епохи Відродження». Карти, які виготовлялись майорканськими картографами цінувались правителями материкової частини Арагону та інших країн. Карти, виготовлені на Майорці, було легко впізнати за яскравими кольоровими ілюстраціями на позначення важливих географічних об'єктів та портретами іноземних правителів. Середземномор'ї неподалік від узбережжя Іспанії, має довгу історію мореплавства.

Приєднання Майорки до Арагону збіглося з періодом активної заморської експансії Аргонського королівства що здійснювалась в средземноморському басейні в напрямку Сардинії Корсики, Сицилії та Греції (Афіни та Неопатрія), під час якої активно використовувались майорканські морські, картографічні та меркантильні знання та навички. 10 серпня 1346 р. з міста Пальма до західноафриканського узбережжя на пошуки напівміфічної «Золотої ріки» вирушила морська експедиція під керівництвом мореплавця генуезького походження Жауме Феррера. В період з 1340-х по 1360-ті роки.купці та мореплавці Майорки очолювали спробу арагонської корони захопити нещодавно відкриті Канарські острови в Атлантиці.

Виникнення карт-портоланів

Портолан, портулан (італ. portolano — «лоція») — високоточні середньовічні навігаційні морські карти. Виготовлялись за своїм прямим призначенням протягом XIV—XVII століть, головним чином на пергаменті. Головною особливістю цих карт є детально і реалістично промальована лінія узбережжя з вказаними навігаційними небезпеками (скелі, підводні камені, мілини) та топонімами, що написані з боку узбережжя перпендикулярно до нього, нанесена на карту мережа ліній румбів і лінійний масштаб.

Карти-портолани, які раптово і у великий кількості з'являються на початку XIV ст. представляли різкий контраст з усією попередньою картографічною продукцією. На відміну від традиційних академічних християнських mappa mundi, зазвичай округлої форми і орієнтованих на південь, портолан був орієнтований на північ і зосереджувався на реалістичному зображенні географічних відстаней із ступенем точності, що вражає навіть за сучасними мірками. Історики припускають, що портолани складались з практичної інформації, отриманої безпосередньо від мореплавців та торговців, можливо, за участі астрономів і були призначені для використання під час навігації суден, зокрема для прокладання курсу (навігаційного маршруту) за допомогою компаса.

У наш час у світі відомо про близько 2 000 подібних карт та атласів портоланів [Pflederer, Richard (2009). Census of Portolan Charts and Atlases (English). Privat. published by the author. с. iv.]. З них на близько 740 було відображено Чорне море [Гордєєв, Антон (2015). Карти-портолани Чорного моря (Portolanos charts of the Black Sea) (українська). Київ: ДНВП «Картографія». 216 с. ISBN 978-617-670-533-8].

Перші карти були виготовлені в Італії та на острові Мальорка. Розрізняють портолани двох шкіл — «італійської» картографічної школи й «майорканської» (або «каталонської») картографічної школи. Представниками італійської школи були переважно картографи з Генуезької республіки, представниками майорканської школи — єврейські та християнські карторафи з майорканської Пальми та Барселони. На портоланах італійської школи внутрішня територія суші не ілюструється зовсім або ілюструється дуже обмежено. Натомість на «майорканських» портоланах, крім традиційних контурів узбережжя та островів. Так чи інакше були додатково також присутні схематичні зображення деяких гірських хребтів, річок та інших внутрішніх географічних об'єктів, а також різні додаткові художньо-декоративні елементи.

Перші відомі карти-портолани датуються XIV ст., це карти Середземного та Чорного морів. Найстаріша з відомих карт, яка підписана і датована, виготовлена П'єтро Весконте з Генуї, в 1311 р. Цей рік і вважається початком професійної картографії. Донедавна вважалось, що найстарішою картою є так звана «Пізанська карта» (лат. Carta Pisana), але доказано, що ця карта належить до середини XIV сторіччя [Pujades Ramon Josep i Bataller. The Pisana Chart. Really a primitive portolan chart made in the 13th Century? / Comité français de Cartographie (N°216- Juin 2013). p. 17-32.].

Виробництво карт-портоланів розвивалось у найбільш активних на той момент центрах морської торгівлі: Італії та на острові Мальорка (XIV століття), потім в Португалії та Іспанії (XV століття), південній Франції (XV—XVI століття), північній Франції (XVI—XVII сторіччя), Англії та Голландії (XVII століття). У XVI столітті відомо і про японські та арабські карти-портолани[Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII—XVII століття: особливості та роль у розвитку картографії. — К.: Обрії, 2009].

Історія майорканської школи

(Використано джерела: Aczel, Amir D. (2001). The riddle of the compass: the invention that changed the world/ Orlando: Harcourt Books. p. 125/ ISBN 978-0-15-600753-5. carta pisana; Caraci, 1959. More extreme claims were articulated earlier by Magnaghi (1909), who attempts to appropriate not only Dulcert, but Soler, Rosell and others, into the Italian pantheon; Nordenskiöld (1896, 1897); Winter (1958); Pujades (2007); Campbell (1987; 2011)

Майорканські космографи та картографи активно експериментували та розробляли власні картографічні прийоми. На думку деяких вчених (напр. А. Норденскіольда), саме майорканці причетні до створення близько 1300 року «звичайного портолану». Портолан був реалістичною, детальною навігаційною картою, з нанесеними на ній сітчастими мережами румбів що поширювались з численних компасних роз вітрів і за допомогою якої можна було визначити точні напрямки й відстані плавання між будь-якими двома точками.

На винахід портолану претендують Майорка і Генуя і навряд чи цей спір колись буде остаточно вирішено. До нашого часу збереглося не так багато портоланів того часу. Карта портоланів Carta Pisana, складена в кінці 13 століття (1275—1300), донедавна вважалась найстарішою з збережених морських карт, проте, згідно з останніми дослідженнями її атрибутують серединою XIV ст. Найдавніші портолани з першої половини XIV століття, щодо датування яких у вчених немає сумнівів, були створені генуезькими картографами, а вірогідно відомі майорканські портолани збереглись лише з другої половини цього століття. Як результат, багато істориків стверджують, що картографія Майорки є похідною від генуезців, посилаючись на загадкову фігуру Андгеліно Дульсерта, можливо, генуезького іммігранта, що працював на Майорці в 1330-х роках, як ключового посередника у передачі знань та досвіду виготовлення карт-портоланів. З іншого боку, деякі вчені прийняли гіпотезу, вперше висунуту Адольфом Норденскельдом, про те, що збережені карти вводять в оману, що найдавніші генуезькі карти були лише вірними копіями здогаданого прототипу (нині втраченого), складеного близько 1300 року невідомим космографом Майорки, можливо із залученням Раймуннда Луллія. Проміжна точка зору полягає у визнанні генуезького пріоритету, але наполягає на автономному походженні майорканської школи, що, в кращому випадку «надихалась» прикладом генуезців, а не була її похідною. Останні дослідження, як правило, схиляються до першої інтерпретації, але водночас визнають особливості розвитку Майорканської школи.

На відміну від Італії, де ремесла картографії та виготовлення навігаційних приладів були різними професіями, більшість картографів Майорки одночасно були й виробниками морських інструментів — часто фігуруючи в цивільних записах як майстер картографії та bruixoler («виробник компасів»). Деякі з них також були космографами (аматорами чи професіоналами), які мали досвід астрології та астрономії, часто вставляючи астрономічні календарі у свої атласи.

Найвідомішими картографами майорканської школи були майстри єврейського походження, значно рідше зустрічались картографи-християни, як, на приклад Гульем Солер. Основними представниками майорканської школи картографії вважаються такі майстри:

·        Ангеліно Дульсерт;

·        Авраам Креск;

·        Ієгуда Креск («Жауме Ріба» / «Якоб Рібес»);

·        Хайм ібн Ріш («Джоан де Вальсеха»);

·        Гульєм Солер;

·        Мечія де Віладестес;

·        Жакоме з Майорки;

·        Габріель де Валсека;

·        Пере Розелл;

·        Жауме Бертран.

Перша відома карта Майорканської картографічної школи була зроблена Ангеліно Дульсертом.

1325-1339 р.р. Ангеліно Дульсерт  (Dulcert Angelino, Angellino de Dalorto) – картограф другої чверті XIV ст. До нашого часу збереглися три карти-портолани Дульсерта Анґеліно.

1. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується 1325-1330 рр. Приписується Анґеліно . Легенда: «Hoc opus fecit Agellinus de da lorto ano dni m ccc xxy, de mense martii, camposuit hoc» (має нечітку римську дату, яку було прочитано як MCCCXXII, MCCCXXV та MCCCXXX). Зберігається: Італія, Флоренція, бібліотека Томазо Корзіні.

2. Портолан Середземного та Чорного морів. Дана карта‑портолан не датована. Дослідники портоланів відносять його виготовлення до 1327-1340 рр.: А. Ю. Гордєєв – до 1327 р., H. Winter – 1327–1330 рр., M. Destombes – 1335 р., T. Campbell (Тоні Кемпбелл) – 1339 р., R. Pujades (Рамон Пуядес) – 1340 р. Зберігається: Велика Британія, Лондон, Британська бібліотека, Additional MS 25691.

3. Портолан Середземного та Чорного морів. Датується серпнем 1339 р. Виготовлений на о. Мальорка. Всього 176 топонімів. Легенда: «Hoc opusfecit angelino Dulcert ano MCCCXXXVIIII de mense augusti in ciuitate maioricarum» ("Цю роботу було виконано Анґеліно Дульсертом у місяці серпні 1339 року в місті Мальорка"). Зберігається: Франція, Париж, Національна бібліотека, відділ карт та планів, GE B 696. [А. Гордєєв. АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ ДУЛЬСЕРТА АНҐЕЛІНО 1325-1339 pp. 2013].

Всі три портолани Середземного і Чорного морів мають приблизно однакові формати: перший – 1070×660 мм, другий – 1025×540 мм, третій – 1020×750 мм.

На його першому портолані (1325–1330 рр.) Середземного та Чорного морів є напис “RUTENIAM” (біля витоків Дніпра).

На другому портолані (1327 р.) Середземного та Чорного морів є напис “Civit  de Leo” (Львів). Це одне із перших зображень Львова. На інших українських землях більше ніяких міст не позначено, навіть Києва, виняток – густа мережа ойконімів на узбережжі Чорного моря. Це, швидше за все, тому, що друга половина XIII – перша половина XIV ст. – постмонгольсько-золотоординський період спустошення і занепаду цього простору. Київ було вперше звільнено з-під золотоординського панування литовсько‑руськими військами після битви на ріці Ірпінь у 1321 р.

Між написами «Civit de Leo» та «mont de Lusom/rossie» (гори Русі) на карті нанесено лінії румбів і напрям вітру – «Grecho» (Ґреко) – північно‑західний. Лінії румбів відходять також і від Львова.

Значок міста Львова увінчує прапор, де на зеленому полі зображено червоний хрест, який "виростає" з півмісяця. Цей прапор згадується також у творі іспанського подорожника, ченця ордену Францисканців середини XIV ст. «Книга знань про всі королівства...» (Libro del conosçimiento de todos los reynos y tierras y señoríos que son por el mundo, et de las señales et armas que han cada tierra y señorío por sy y de los reyes y señores que los proueen)

У «Книзі знань про всі королівства, землі й володіння, що є у світі, а також герби й знаки кожної землі й володіння, або королів й володарів, що керують ними» згадується Руське королівство. Воно розташоване на схід від Польщі й називається королівством Львівським (Leon). Німці звуть його Люнбреком (Lunbrec). Це королівство має 5 великих міст: Львів (Leon), Київ (China / Chiva), Володимир (Basadino), Турів (Trues) і Сівер (Çever). Королівство межує із Romania (Візантією) та Швабським королівством (Suava / Suana). Львівський король має за прапор зелений стяг із червоним хрестом. На окремих таблицях вказано львівський герб — червоний хрест-якір. Цей самий герб зустрічається в «Каталанському атласі» 1375 року як герб Польщі. Зелені прапори із цим гербом стоять на карті у Львові й Кракові, позначаючи межі Польського королівства [Book of the Knowledge of All the Kingdoms, Lands, and Lordships that are in the World / translated by C. Markham. — London, 1912;  Marino, Nancy F. El libro del conoscimiento de todos los reinos = The book of knowledge of all kingdoms. — Arizona Center for Medieval and Renaissance Studies, 1999].

Львів та регіон названо "Леон" через подібність назви з іспанським королівством Леон, поглинутим у XIII ст. Кастилією і трансформованим пізніше у Кастилію‑Леон. Щодо кольорів, то у XIX ст., наприклад, всі тодішні п’ять дільниць міста Львова мали власні барви. Червоний і зелений були закріплені за середмістям та Краківським (західним) передмістям відповідно [І. Ровенчак, 2013].

Окреме питання, що означає хрест з півмісяцем? Доктор історичних наук, президент Українського геральдичного товариства Андрій Гречило наводить шість версій походження цього символу. Нам найбільше імпонує та, в якій він трактує символ як різновид проквітлого хреста. Проквітлий (пророслий) хрест, орнаментований рослинами, з’являється в IV ст. Від VIII ст. орнамент стає суворішим, канонічнішим, стриманішим. В Русь‑Україну проквітлий хрест потрапив з Візантії безпосередньо і при посередництві Криму в період після офіційного прийняття християнства. Близьким до проквітлого хреста є також вірменський меморіальний, орнаментований, скульптурний хрест‑хачкар. Вони збереглися в Україні у Криму, Кам’янці‑Подільському, Львові (в останньому, зокрема, з середини XV ст.). Вірмени з’явилися у Львові у другій половині XIII ст. З 1267 р. місто стає їхнім важливим релігійним осередком [І. Ровенчак. 2013].

На третьому портолані (1339 р., зі збірок Паризької Національної бібліотеки, складеного на Мальорці) Середземного та Чорного морів підписано назви країн: на схід від Львова – Русь (RUTENIA - великими літерами; біля витоків Дніпра) та на захід від нього – Польща (Polonia). Ліворуч напис montes Rossie (гори Русі) і малюнок гір, з яких у бік Чорного моря витікає Дніпро. Нижче “гір Русі” ще кілька дрібних написів Rossia.

На карті зображено Львів (Civita  de Leo) як європейське місто і теж з прапором. Під значком міста напис латинською мовою: «До цього міста прибувають купці із прянощами, які пізніше вирушають через Ґотландське море до Фландрії, здебільшого у Брюґґе". Ґотландське – це колишня назва Балтійського моря».

Києва на цій карті немає. Натомість в українських причорноморських степах на Лівобережжі є країна ALIANIA (Аланія), на Правобережжі – країна BURGARIA, на схід від Аланії – країна Куманія (QVMANIA). Під написами ALIANIA та QVMANIA зображені символи влади Золотої орди (тамга Бату (Батия) з півмісяцем). На краю карти на схід від Причорномор’я, зображений хан Узбек і ті ж символи.

Історична довідка. УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313–1341 рр.), союзник українців, громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340-го Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.

З ІСТОРІЇ. 2006 р. львівський історик Ярослав Книш обґрунтував дату першого позначення Львова на географічних картах – 1339 рік. Цією картою він вважає карту‑портолан Анґеліно Дульсерта Середземного та Чорного морів [Книш, Я. Львів у Галицько‑Волинській державі / Я. Книш // Історія Львова: Редкол. Я. Ісаєвич, М. Литвин, Ф. Стеблій. – Л.: Центр Європи, 2006. – Т. 1.– С. 53‑60+к.].  Карту‑портолан А. Дульсерта, точніше її фрагмент, опубліковано в Україні двічі: у 2006 р. Ярослав Книш помістив її в «Історії Львова» (1‑й том), а вдруге у 2012 р. проф. Олег Шаблій у Комплесному атласі Львова [І. Ровенчак. 2013].

Проаналізувавши низку матеріалів, в основному картографічних, професор Іван Ровенчак (ЛНУ) прийшов до висновку, що Львів уперше позначено на географічній карті вже згадуваного нами Анґеліно Дульсерта в 1335 р., тобто на іншому, на чотири роки давнішому, портолані.

Авторитетний дослідник цієї школи M. Destombes у 1952 р. в спеціальній праці «Cartes Catalanes du XIV siecle» вказав для другого портолана А. Дульсерта дату випуску 1335 рік. Отже, на нашу думку, місто Львів уперше позначено на карті-портолані Середземного та Чорного морів Анґеліно Дульсерта 1335 р.[І. Ровенчак. 2013].

Навіть у цій ранній роботі були присутні всі відмінні риси Майорканської картографічної школи. Дульсерт включив до своєї карти якісні кольорові збраження, на яких були показані всі топографічні деталі, включаючи річки, озера, гори тощо. Нотатки, написані латиною, доповнювали опис карти.

Авраам Крескес (справжнє ім'я Крескес (син) Авраама, кат. Cresques Abraham [ˈkɾeskəs əβɾəˈam]; 13251387) — єврейський картограф та виробник навігаційного обладнання з міста Пальма на о.Майорка, що на той час входив до складу Корони Арагону. Вважається найвидатнішим представником Майорканської картографічної школи. Разом зі своїм сином Ієгудою Крескесом створив у 1375 р. знаменитий Каталанський атлас.

Авраам Крескес, також відомий як, єврей Крескес, був призначений майстром карт і компасів Хуаном І, королем Арагону. Гроші, які він отримав за своє призначення, були використані на будівництво лазень для євреїв у Пальмі . У 1374 і 1375 роках Авраам та його син Ієгуда працювали за особливим замовленням. Хуан I Арагонський порадив владі, що йому потрібно отримати карту, на якій буде зображена Гібралтарська протока, узбережжя Атлантичного океану та сам океан. Карта, яку вони зробили, отримала назву Каталонський Атлас, і це найважливіша каталонська карта середньовічного періоду. За виконану роботу Крескесу і Ієгуді повинні були заплатити 150 арагонських золотих флоринів і 60 майорканських фунтів, відповідно, як було зазначено в документах самого принца і його батька, датованих 14-м століттям Педро IV, короля Арагонського. Принц Хуан мав намір подарувати карту своєму кузену (який пізніше став Карлом VI, королем Франції). В цьому ж 1375 р. Крескес та Ієгуда у себе вдома, в єврейському кварталі Пальми, зобразили на чотирьох аркушах пергаменту карту світу і ще на двох супровідні описи, які разом становили Каталонський атлас.

Перші два листки, що утворюють східну частину Каталонського Атласу, ілюструють численні релігійні посилання, а також синтез середньовічних mappae mundi (Єрусалим, розташований недалеко від центру) та подорожньої літератури того часу, зокрема Книги Марко Поло «Дива і подорожі» та «Подорож сера Джона Мандевіля». Можна визначити багато міст Індії та Китаю. Пояснювальні тексти повідомляють про звичаї, описані Марко Поло. Крескеси, які знали арабську мову, також користувалися розповідями подорожей марокканського дослідника Ібн Баттути . Мекка має блакитний купол і демонструє мусульманську молитву. Тексти поруч із зображенням мусульманських територій прикрашались куполами, Єрусалим був оточений ілюстраціями до оповідань Старого та Нового Завітів, таких як Едемський сад, розп'яття, Ноєв ковчег та інші. Зображення каравану ілюструє подорожній звіт Марко Поло: Каталонський атлас призначався в дарунок Карлу VI французькому, хоча саме цей король вигнав усіх євреїв з Франції в 1394 році.

В їхньому Каталонському атласі поміщена мапа “Panel 4 – Eastern Europe” (Східна Європа), що має червоно-синій напис “ROSSIA” (на правому березі Дніпра). Ліворуч зображені гори, підписані: “munt lussom de rossia”. Каталонський  атлас підготовлено в Пальма-де-Майорка. Атлас спочатку складався з шести аркушів пергаменту, які згодом були розрізані навпіл і натягнуті на дерев'яні щити. У першому та другому аркушах трактуються питання космографії, астрономії та астрології (зокрема, наголошується сферична форма Землі). Також наведено практичні поради мореплавцям. Чотири останніх аркуші атласу є розгорнутою картою-портуланом з включенням інформації про заморські країни по Марко Поло та Джону Мандевілю. Північ за арабською традицією — знизу. Належність міст позначена прапорами.

На карті зображено Львів (civitat de Leo), Київ (Chiva). Львів позначено як європейське місто із прапором, герб якого зустрічається в кастильському гербовнику “Книга знань про всі королівства”. Київ розміщено в середній течії Дніпра. В українських причорноморських степах, на Лівобережжі – країна “CCUMANIA”, на Правобережжі – країна “BURGARIA”,  на схід від Куманії (CCUMANIA) – країна “ALIANIA” (Аланія).

Крім Каталанського атласу 1375 р., Аврааму Крескесу або його майстерні приписують також ще п'ять інших збережених дотепер карт. Як і Каталанський атлас, інші п'ять карт (чотири партулана і фрагмент mappa mundi) не підписані і не датовані, дату їх створення визначають десь між 1375 і 1400.

 «Каталанський атлас», 1375, 6 листів пергаменту, карта від Атлантичного океану до Китаю, зберігається в Національній бібліотеці Франції в Парижі.

«Венеційська карта», 1375—1400 рр., Портулан (без Північної Європи), зберігається (It.IV, 1912) в Бібліотеці Марчіано, Венеція, Італія.

«Флорентійська карта», 1375—1400 рр., Портулан (тільки захід Середземномор'я), зберігається (Port.22) в Національній центральній бібліотеці, Флоренція Італія.

«Неаполітанська карта», 1375—1400 рр., Портулан, зберігається (ms.XII.D102) в Національній Бібліотеці Віктора-Еммануїла III в Неаполі, Італія.

«Стамбульська карта», 1375—1400 рр., Фрагмент mappa mundi, зберігається (1828) в Топкапи в Стамбулі, Туреччина.

«Паризька карта», 1400, Портулан, зберігається (AA751) в Національній бібліотеці Франції в Парижі.

Ієгуда Крескес продовжував традиції свого батька. Він був змушений прийняти християнство в 1391 р. і його новим ім'ям стало Якобус Рібес. Його називали «lo Jueu buscoler» (єврей-картограф), або «el jueu de les bruixoles» (єврей-майстер компасів). Єгуді було наказано переїхати до Барселони, де він продовжив свою роботу в якості придворного картографа. Пізніше його запросив до Португалії Енріке Мореплавець, але й там він виготовляв свої карти за майорканською традицією, тому його називали «Местре Яком де Мальорка». На зорі епохи великих географічних відкриттів він став першим керівником знаменитої морської обсерваторії принца Енріке Мореплавця на мисі Сагреш.

Оскільки більшість членів майорканської школи (за винятком Солера) були за походженням євреями, школа зазнала серйозних переслідувань і врешті-решт припинила існування внаслідок вигнання євреїв з Іспанії, впровадженням інквізиції і примусового охрещення наприкінці XV ст.

Іншим відомим майорканським єврейським картографом був Хайм ібн Ріш. Він був змушений прийняти християнство і взяв ім'я Хуан де Валсеча. Ймовірно, він був батьком Габріеля де Валсеки, автора ще однієї відомої карти світу (mappa mundi), якe пізніше використовував Америго Веспуччі. Габріель також склав дуже точні карти Чорного та Середземного морів . Ще одним єврейським картографом був Месія де Вільдестес. Видатна карта Вільдестеса, датована 1413 роком, зберігається в Національній бібліотеці Франції в Парижі.

Гульєм Солер (кат. Guillem Soler) — каталонський середньовічний картограф зі знаменитої Майорканської картографічної школи, автор декількох відомих морських карт-портоланів. Щодо обставин життя Гульєма Солера збереглось вкрай мало інформації. Документи підтверджують його перебування на Майорці в 1368 р. і те, що він помер до 1402 року. Певний час історики вважали, що він за походженням італієць «Гульєльмо Солері» (Guglielmo Soleri), який працював на Майорці, але пізніше була висунута версія про його каталонське походження, оскільки документи Майорки ідентифікують його як «Гільєрмі Солері» (Guillermi Solerii), громадянина Майорки, майстра-виробника приладів і картографа (bruixoler).

Гульєм Солер був одним з небагатьох представників майорканської картографічної школи не юдейського походження. Вважається, що коли король Арагона Хуан І, у своєму листі від 1387 року, написаному незабаром після смерті великого майорканського картографа Авраама Крескеса, згадує «християнського майстра» «подібної майстерності», що здатен закінчити одну з незавершених карт Крескеса, він має на увазі саме Гульєма Солера.

Гульєм Солер є автором двох важливих карт-портоланів:

·        портолан приблизно 1380 р., розміром 1020×650 мм, без дати, але підписаний «Guillmus Soleri civis maioricaru me fecit». Цей портолан зберігається (Res. Ge. B. 1131) в Національній бібліотеці Франції в Парижі, Франція. На північ від Чорного моря, поблизу витоку Дніпра напис “Rossia”(Русь).

·        портолан 1385 р., датований і підписаний «Gujllmo soleij ciujs Maoicaru me fecit Año A nt, dñj Mccclxx.v», знаходиться (CN.3) в Державному архіві Флоренції (Archivio di Stato di Firenze), у Флоренції, Італія.

Обидва є «нормальними» порталанами, що охоплюють звичайний для портоланів того часу ареал (Середземне, Чорне море, узбережжя Атлантики до Фландрії), але містять між собою деякі стилістичні відмінності. Другий портолан (1385 р.) вважається цілком типовим для майорканської школи, що характеризується географічними зображеннями з великою кількістю ілюстрацій та увагою до деталей на суходільних ділянках (такі як річки, гірські хребти, геральдичні щити тощо). Портолан 1380 року більше нагадує італійську картографічну школу — тобто, більш орієнтований на море, майже позбавлений ілюстрацій і з дуже малою кількістю суходільної інформації.

Антиєврейські переслідування поклали кінець знаменитій школі картографії на Майорці.

Майорканський стиль

(Використано джерела: Aczel, Amir D. (2001). The riddle of the compass: the invention that changed the world/ Orlando: Harcourt Books. p. 125/ ISBN 978-0-15-600753-5. carta pisana; Caraci, 1959. More extreme claims were articulated earlier by Magnaghi (1909), who attempts to appropriate not only Dulcert, but Soler, Rosell and others, into the Italian pantheon; Nordenskiöld (1896, 1897); Winter (1958); Pujades (2007); Campbell (1987; 2011)

Незалежно від того, якій картографічній школі належить першість у розробці перших навігаційних карт-портоланів, історики сходяться на думці, що у процесі виготовлення портоланів майорканці розробили власний характерний стиль або «школу» картографії, яку можна чітко відрізнити від «італійської» картографічної школи. І італійські і майорканські карти-портолани зосереджувались на одній і тій самій географічній зоні, яку іноді називають «звичайним портоланом»: Середземне море, Чорне море та європейське атлантичне узбережжя аж до околиць Фландрії — тобто регіон, яким часто подорожували тогочасні середземноморські купці та мореплавці. В міру накопичення знань і навичок, деякі картографи розширюватимуть географічні межі «звичайного портолану», включаючи в нього більшу частину Атлантичного океану, зокрема атлантичні острови (реальні та міфічні), частину західноафриканського узбережжя, Балтійське море на півночі та Каспійське море на сході. Однак, центральний акцент на Середземномор'ї залишався завжди та загальний масштаб портоланів змінювався рідко.

Різниця між майорканською та італійською картографічними школами полягає переважно не в регіоні картографування, а в стилі оформлення цієї роботи. Карти італійських портоланів були аскетичними та стриманими, суворо орієнтованими на прибережні деталі, при цьому внутрішні райони залишались переважно порожніми, а карти в основному позбавлені ілюстрацій.

Майорканський стиль, характерні ознаки якого можна вже було побачити на карті Ангеліно Дульсерта 1339 р. і найвищі досягнення якого були втілені в Каталонському атласі 1375 р. (що приписується майорканському картографу Аврааму Крескесу), використовував набагато більшу кількість «суходольної» інформації і відзначався багатими ілюстраціями та різноколірними мініатюрами для позначення міст, гірських хребтів, річок та навіть певних історичних та міфічних осіб.

До найважливіших рис, відтворених майже на всіх майорканських картах відносяться:

·        розкидані по карті нотатки та позначки каталонською мовою;

·        Червоне море пофарбоване в червоний колір;

·        Атлаські гори, зображені у вигляді пальми;

·        Альпи у вигляді курячої лапки;

·        Тахо у вигляді вівчарського посоха, з вигином, що обертається навколо Толедо;

·        Дунай як ланцюг пагорбів;

·        Богемія у вигляді підкови;

·        канарський острів Лансароте, забарвлений у кольори генуезького герба (червоний хрест на білому щиті);

·        острів Родос також забарвлений щитом з хрестом;

·        позначення смугастим гербом Арагонської Корони максимальної кількості об'єктів на карті, включно з зафарбуванням самого острова Майорка;

·        відображенням на карті рози вітрів, орієнтованої на північ на Полярну зірку [Later Italian school maps began to include a compass rose, but placed a circumflex «hat» (^) as the northmark. Portuguese maps (from 1504) used a fleur-de-lis as the northmark. See Winter (1947:p.25)].

Серед мініатюрних зображень людей, які зазвичай зустрічаються на багатьох майорканських картах, є зображення торговців на Великому шовковому шляху та а транссахарських торгових шляхах, імператора Малі, що сидить на золотій копальні та зображення корабля Жауме Феррера біля мису Бохадор.

Хоча італійська школа здебільшого дотримувалась свого лаконічного стилю, деякі пізніші італійські картографи, такі як брати Піццигані або Баттіста Беккаріо використовували у своїй роботі деякі майорканські підходи і переносили їх певні риси у свої власні карти.

Хоча деякі історики люблять класифікувати італійські карти як «морські», а майорканські — як «географічно-морські», важливо зазначити, що майорканські карти не жертвували важливою морською функцією своїх портоланів. Окрім наявності розважальних ілюстрацій, майорканські карти містили настільки ж деталізовану морську інформацію і були настільки ж корисні для навігації як і італійські.
Італійська картографічна школа

П'єтро Весконте (Pietro Vesconte, лат. Petrus Vesconte, роки активності 1310—1330) — генуезький картограф і географ. Піонер у галузі створення морських карт-портоланів, автор найстарішої підписаної та датованої морської карти, що збереглася з часів Середньовіччя. Роботи Весконте здійснили потужний вплив на розвиток італійської та майорканської картографічних шкіл у XIV—XV століттях. Весконте був першим професійним картографом, який регулярно підписував та датував свої роботи.

Портолани із зображенням Чорного моря (А. Ю. Гордєєв.
АНАЛІЗ ТОПОНІМІВ РЕГІОНУ ЧОРНОГО МОРЯ НА КАРТАХ-ПОРТОЛАНАХ П’ЄТРО ВЕСКОНТЕ 1311-1321 РОКІВ.):

·        портолан східної частини Середземного моря та Чорне  море;  1311  р.  Зберігається:  Італія,  Флоренція, Державний архів, СN1. Легенда: «Petrus Vesconte  de  Janua fecit  ista carta  anno  dm  MCCCXI». Всього 170 топонімів];

·        портолан Чорного моря з атласу 1313  р. Зберігається:  Франція,  Париж,  Національна  бібліотека,  відділ  карт  і  планів,  GE  DD-687,  f.  2. Легенда: «Petrus Vesconte de Janua fecit istas tabulas anno dni M CCC XIII». Всього 168 топонімів;

·        портолан  Чорного  моря  з  атласу  1318  р.  (No  3 у  переліку).  Зберігається: Італія,  Венеція,  Музей Корер, Port. 28. Легенда: "Petrus Vesconte de Janua fecit  istam  tabulam  in  Venecia  anno  domini  M  CCC XVIII". Всього 191 топонім;

·        портолан Чорного моря з атласу 1318 р. Зберігається: Австрія, Відень, Австрійська національна бібліотека, ms. 594. Легенда: "Petrus Ves conte d’ januafecit icas tabulas anno dni M CCC XVIII". Всього 192;

·        портолан Чорного моря з атласу 1320-1321 рр. Зберігається:  Італія,  Рим,  Ватикан,  Апостольська бібліотека,  Cod.Palat.  Lat.  l362А.  Легенда  на  карті Егейського моря: "Petrus Vesconte de Ja nua fecit istam cartam vel quaternionem anno Do mini MCCCXX". Всього 186 топонімів.

1367 р. Портолан братів Піццігані — середньовічна морська навігаційна карта-портолан, створена братами Франциском і Домініком Піццигано (італ. Pizzigano/Pizzigani) в 1367 р. у Венеції. Карта розміром 138 на 92 см призначалася для торговців і мореплавців і містила докладні коментарі маршрутів, географічних об'єктів та історичних місць. Зберігається в Палатинській бібліотеці міста Парма, Італія.

Франциском і Домініком Піццигані відомі переважно завдяки їх знаменитому портолану 1367 р. Попри широку популярність карти, про її укладачів відомо дуже мало. Невідомо певно навіть те, чи були вони братами, чи батьком і сином.

Підпис на портолані 1367 р. говорить: «MCCCLXVII. Hoc opus compoxuid franciscus pizigano veneciar et domnus pizigano In Venexia meffecit marcus die XII decembris».

Братам Піццигані приписується ще декілька портоланів, що зберігаються в Паризькій національній бібліотеці, Амброзіанській бібліотеці та бібліотеці музею Коррер.

Карта братів Піццигані відноситься до карт-портоланів, виготовлених італійською картографічною школою. Проте деякі її ознаки - увага до внутрішніх "наземних" деталей, позначене червоний коліром Червоне море тощо є характерними для майорканської картографічної школи.

Карта братів Піццігані відома передусім обсягом зображеної на ній інформації. На відміну від інших типових портоланів того часу, вона детально зображує не тільки регіони Середземного і Чорного морів, але також атлантичне узбережжя Європи, північну Скандинавію і Балтийське море. Також на карті відображено велику частину Азії з Червоним і Каспійським морями (що для італійських карт XIV ст. було рідкістю).

На мапі 1367 р. братів Франциска та Домініка Піццигані зустрічаються написи: “Rossia”, “Rutenia qu Rossia” і, двічі, “Rutenia q Rossia”, де “qu” і “q” є скороченням від “quasi”. Це можна перевести як “Рутенія можливо Русь”, тобто, укладачі карти чомусь не були впевнені в правильності такого порівнювання назв однієї території. Можливо, через звичку до чисто латинського “Rutenia”.

Атлас Корбітіс (відомий також як Атлас Корбіцці або Атлас Комбітіс) — атлас з чотирьох карт-портоланів кінця XIV ст., складений анонімним венеціанським картографом, який тепер зберігається у Венеції. Відомий зображеними на ньому атлантичними островами — Азорським архіпелагом і архіпелагом Мадейра, які в цей час ще не були «офіційно» відкриті європейцями.

Атлас був виготовлений анонімним венеціанським картографом, можливо автором атласу Пінеллі – Валькенаер. Колись вважалося, що атлас Корбітс датований 1368 р. (через неправильне прочитання напису y(sole) 368 на п'ятому аркуші). З останніми дослідженнями вважається, що він був зроблений між 1384 і 1410 роками з можливими пізнішими виправленнями.

Атлас Корбітіс складається з чотирьох карт-портоланів, кожна розміром 31 × 19 см. Усі карти складені з двох аркушів. Портолан 1 — зображує східне Середземномор'я та Чорне море.

 

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання . Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с. 

*Українська Вікіпедія 


1327-1330 р.р.
Ангеліно Дульсерт


1367 р.
Портолан братів Піццігані