пʼятниця, 16 квітня 2021 р.

З історії Чортової скелі. Каменоломня та тріангуляційна вежа

  Чортова (Чатова) скеля (414 м н. р. м.) унікальний природний та історичний об'єкт в околицях Винник, пам'ятка природи місцевого значення. Дістатися до неї можна по-різному: від дороги Львів-Винники, від Глинянського тракту, від Лисинич, чи від Винник. Головне підійматися весь час догори, а лісові стежки виведуть до скелі.

Чортові Скелі – маловідомі факти з історії. Автор Zommersteinhof

«Якщо заглянути в старі карти, то побачимо, що там була велика каменоломня. На першій карті 1897 року є напис Kalksteinbruch, що по-німецьки означає «вапняковий кар’єр» (додам, що це помилка картографів – згідно даних ЛНУ ім. І. Франка скелі складаються з пісковиків, пісків, глини та мергелів). На другій карті 1931 року вже немає напису, але добре видно характеристичні «гребінці», якими в топографії позначають обриви – це і є колишня каменоломня. Очевидно, що в кінці 1930-х років вона вже не діяла.

У 2018 році польський професор Кшиштоф Дуда оцифрував фотографічний спадок завзятого львівського фотографа Юзефа Трешки… Увесь візуальний матеріал був відсканований у вигляді негативів. Кількість негативів у колекції – 4 308 штук!

Найцікавіше, що на декількох світлинах Ю. Трешка увічнив каменоломню на Чортових Скелях. На фото видно акуратно укладені і приготовлені для вивозу кам’яні блоки.

Ще на одній світлині видно, наскільки глибоко було зрізано поверхню землі біля скель. Це привело до такої зміни рельєфу, що розглядаючи старі світлини, деколи важко впізнати скелі або здогадатись, з якої сторони було зроблено фото. Ще у 1911 році львівський історик Ф. Яворський писав, що “якщо так піде далі з тамтешніми каменоломнями, то вже за декілька років Чортові Скелі залишаться тільки у спогадах. А шкода!”.

Каміння з Чортових скель йшло на будівництво доріг і будинків у Львові, Винниках і околиці. Однак один раз це каміння послужило іншій меті. З нього у 1911 році в селі Лисиничі була збудована піраміда з хрестом, присвячена Тарасові Шевченку, яка стала одним з перших пам’ятників поету в цілій Україні. Погруддя на піраміді було встановлено значно пізніше – у 1961 році.

Другою метою, з якою були використані Чортові скелі, стало будівництво геодезичної мережі міста Львова й околиць у 1935 році. Праці проводились Львівською Політехнікою і Військовим Географічним інститутом. У місті вимірювання здійснювались по шпилях високих костелів і церков, але в терені геодезистам приходилось будувати тріангуляційні вежі. І якщо між невисокими будинками Рясної Руської обійшлось невисокою 4-метровою вежею для напрямку вимірювання на Клепарів, то на Чортових скелях конструкція мала висоту 47,6 метра. На наступному фото видно, що Високий Замок і вежу костелу Матері Божої Остробрамської (тепер церква Покрови) можна було побачити зі Скель. Але спробуйте роздивитись Чортові Скелі з Високого Замку – це неможливо, оскільки вони губляться серед високих буків Винниківського лісу. Ось для чого було збудовано таку високу вежу».





Види каменоломні, 1937 рік. Copyright © Krzysztof Duda 2018

Каменоломня та тріангуляційна вежа на Чортовій скелі. 1937 р.

Чортові скелі (також Чотові, Чатові скелі) - — унікальний природний та історичний об'єкт, група скель, розташовані між містами Львів та Винники на вершині та схилах залісненого пагорба (висота 414 м над р. м.), який крутими уступами обривається в бік села Лисиничів. Максимальна висота скель — до 20 м. Чотові скелі складаються з верхньотортонських пісковиків (яким уже понад 10 млн років) і колись була більшими та вищими.

Висота вежі 47,6 м. Споруджена в 1935 р. До нашого часу дерев’яна вежа не дожила. Каменоломня перестала існувати в кінці 1930-их рр.

Каміння з Чортових скель йшло на будівництво доріг і будинків у Львові, Винниках і околиці. Однак один раз це каміння послужило іншій меті. З нього у 1911 році в селі Лисиничі була збудована піраміда з хрестом, присвячена Тарасові Шевченку, яка стала одним з перших пам’ятників поету в цілій Україні. Погруддя на піраміді було встановлено значно пізніше – у 1961 році (Чортові Скелі – маловідомі факти з історії. Автор Zommersteinhof).

Види каменоломні, 1937 рік. Copyright © Krzysztof Duda 2018 (Чортові Скелі – маловідомі факти з історії. Автор Zommersteinhof).

четвер, 15 квітня 2021 р.

Гори Львова й Винник (Розточчя; Давидівське пасмо)


Давидівське пасмо. Давидівське пасмо являє собою ніби південно-східне продовження Розточчя і має такі характерні ознаки:

а) різка асиметричність схилів; північно-східний схил утворює уступ, що круто спускається до Грядового Побужжя, тоді як південно-західний схил непомітно переходить у Львівське Опілля;

б) значні висоти, які перевищують місцями 400 м над рівнем моря;

в) значна лісистість, особливо північно-східного крутого схилу, з поширенням сосново-дубово-букових лісів на сіро-лісових ґрунтах.

Дискусійним є питання щодо виділення меж Давидівського пасма. Професор І. Бурачинський (Польща) і ряд львівських вчених (О. Федірко, В. Брусак та ін.) пропонують відносити розширену північну частину  Давидівського пасма до Розточчя. Сюди входять останцевий горб Високий Замок у Львові, височина Знесіння, Винниківський ліс з Чортовими скелями і Медовою печерою. Професор К. І. Геренчук (1972 р.) виділяє Давидівське пасмо в окремий однойменний природний район у групі горбогірно-лісових ландшафтів, для яких характерно глибоке розчленування поверхні, значні абсолютні висоти (350–400 м), малопотужний покрив лесових суглинків і значне поширення широколистяних лісів.

Давидівське пасмо місцями сильно розчленоване сучасними і давніми долинами, завдяки чому в межах Львова утворилися відокремлені масиви, такі як Кортумова, Княжа та Піскова гори, Знесіння. Західна околиця Винник займає східну частину Давидівського пасма. За морфологією це ерозійно-тектонічний уступ, який являє собою невисоке узгір’я, що починається з Високого Замку (Княжої гори) у Львові і простягається до Чортової скелі й далі до сіл Гончарі та Під'ярків. Відроги Давидівського пасма включають декілька ерозійних останців.

Гора Високий Замок (413 м н. р. м.) — увінчана штучно насипаним конусоподібним горбом (36 м). Високий Замок має дві яскраво виражені структурні тераси, поверхня яких бронюється пластами твердих тортонських вапняків. Східніше розташована Піскова гора (Гора Лева).

Гора Лева (Лиса гора, Піскова гора, 389 м н. р. м.) — один із пагорбів Давидівського пасма, пам'ятка природи місцевого значення. Історія Гори Лева розпочалася разом з історією Львова. 

Саме тут у ХІV ст.. розміщувався другий замок-палац короля Лева. Сама назва гори народилася після нападу поляків на Львів у 1340 році. Тоді було зруйновано замок короля Лева, проте відбудовувати його ніхто так і не став. Багато років гора була спустошена, на ній не було ні лісу ні будівель, за те її і почали називати Лисою (за легендами та переказами).

Пагорб розташований неподалік від центру Львова, між вулицями Опришківською, М. Кривоноса і О. Довбуша. Являє собою денудаційний останець, що стрімко підноситься над навколишньою територією на кілька десятків метрів. Це унікальна геологічна пам’ятка збереглася завдяки тому, що кварцеві та вапнисті піски вкриті шаром щільного пісковику. Складається з пісковиків та піску (звідси й друга назва — Піскова гора). На західному і (частково) північному боці пагорба є невисокі скелі. Його схили стрімкі, особливо північний та західний, місцями з урвищами. Пагорб переважно не заліснений, лише його південний бік порослий деревами та кущами. На вершині встановлено металевий хрест, облаштовано оглядовий майданчик, східним схилом прокладено стежку зі східцями та (місцями) поруччям. Пагорб з прилеглою територією розташований у західній частині Регіонального ландшафтного парку «Знесіння».

Біля підніжжя північного схилу гори відслонюються мергелі верхньої крейди (львівська світа, сеноманський ярус, 100 млн р.). Над ними залягає товща баденського регіоярусу (14 млн p.). Його нижня частина складена породами опільської світи. У її основі залягають товстошар\»ваті пісковики з дрібними сферичними піщаними конкреціями, які є явищем локалізованої цементації. Основна частина світи тут представлена чергуванням лінзоподібних прошарків пісків потужністю до 1,5-2 м з чіткою косою шаруватістю, притаманною підводним частинам дельт та органогенно-уламкових вапняків. Верхня частина регіоярусу (кайзервальдські верстви) складена кварцевими пісками і пісковиками з проверстками бентонітових глин та лінзами органогенних вапняків, насичених черепашками устриць доброї збереженості. Завершують розріз пісковики з чіткою косою шаруватістю (буглівські верстви, 11 млн p.). На схилах гори добре виражені три структурних тераси (Геологічні пам’ятки України: У 3 т. / В.П. Безвинний, С.В. Білецький, О.Б. Бобров та ін.; За ред. В.І. Калініна, Д.С. Рурського, І.В. Антакової. — К.: ДІА, 2006. — Т. І. — 320 с.).

У минулому на Горі Лева активно використовувалися піскові кар'єри, через що його висота з роками стала значно меншою. Однак завдяки рішучим протестам історика Ісидора Шараневича каменоломні на цій горі були ліквідовані. Гору ще називають «Кальварія», а у XV—XVII ст. львівські міщани називали її горою Стефана. На гравюрі А. Гоґенберга за рисунком 1607—1608 рр., автором якого вважають Аврелія Пассаротті, її названо: «гора Стефана, загально звана Левовою». Проте горою Стефана тоді офіційно мав би називатися невисокий горб над Стрільницею, бо від її підніжжя здійснювалось розмежовування земель (ланів), що належали місту.

Львівські міщани перенесли назву гори на 400 м далі, щоби трохи збільшити площу своїх володінь. І довший час їм вдавалося дурити королівських ревізорів.

Наступна за нею Вовча гора, яка височіє над будинком нинішньої обласної дитячої лікарні на вул. Лисенка (її ще називають Змієвою).

А далі на схід простягається плосковерха ділянка – Лиса гора. Протягом останніх сторіч її було знищено пісковими кар'єрами.

       На південному сході, біля Винник відрог замикається лісистою Чортовою скелею, увінчаною оригінальними формами звітрювання верхньотортонських пісковиків у вигляді стрімких скель. Висота Чортової скелі – 414 м, це найвища точка Давидівського пасма.

Дальше пасмо повертає на південь до г. Жупан (391,3 м), г. Шипшина (336 м), г. Лисівка (321 м) і далі дугою на схід до сіл Шоломия і Звенигород. У районі Винник північно-східний схил утворює уступ, що круто спускається до Грядового Побужжя.

ЧОРТОВА СКЕЛЯ

 Чортова  скеля (414 м н. р. м.) — унікальний природний та історичний об'єкт в околицях Винник, пам'ятка природи місцевого значення. Дістатися до неї можна по-різному: від дороги Львів-Винники, від Глинянського тракту, від Лисинич, чи від Винник. Головне — підніматися весь час догори, а лісові стежки виведуть до скелі. 

Щодо походження назви скель у Винниківському лісі: «Чортові» чи «Чатові»?

Існує дві версії назви цього природного утворення та його  походження. Народна (Чортові скелі) пов’язує назву з нечистим, покладаючись на кілька легенд (легенди опублікував письменник Ю. Винничук). Натомість деякі науковці схильні вважати, що скелі здавна називалися Чотовими з огляду на їх використання як сторожового форпосту княжих часів.

Східні підступи до Львова звідси проглядалися на десятки кілометрів (адже висота скель в минулому була значно більшою). Каменоломня, яка тут діяла до кінця 1930-их рр.., завдала значного руйнування цьому природному комплексу. Каміння з Чортових скель йшло на будівництво доріг і будинків у Львові, Винниках, Лисиничах та околицях. Ще у 1911 році львівський історик Ф. Яворський писав, що “якщо так піде далі з тамтешніми каменоломнями, то вже за декілька років Чортові Скелі залишаться тільки у спогадах. А шкода!”.

У середині XIX ст. дослідник історії Галицько-Волинського князівства Ісидор Шараневич стверджував, що первісний Львів повинен був лежати на Чортовій скелі, бо це найвище місце, звідки можна було побачити сяйво палаючого Холма в 1256 році. 

Цю сенсаційну гіпотезу Шараневича не підтримали сучасники. Однак археологічні розкопки, проведені на території Чортової скелі фахівцями Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, відкрили найдавніший мисливський табір-поселення на теренах сучасного Львова, знайшли залишки матеріальної культури часів короля Данила. Тепер, у зв’язку з виявленням давньосередньовічної кераміки, варто повернутися до такого припущення.

Львівський історик Людвік Зелінський у XIX ст., досліджуючи територію Чортових скель, у журналі «Львовянин» писав про знайдені там руїни поганського замку, побудованого в VIII ст. В XVII ст. львівська монахиня, а в кінці XVIII ст. якась міщанка Гертруда, розповіли, що вони особисто бачили на скелі руїни стародавніх мурів і замку (залишки валів можна побачити біля скель також нині).

Чортові скелі, однозначно, виконували функцію сторожового форпосту княжих часів. Місцеве населення Винник та Лисиничів, ніколи не називало і не називає скелі «Чатовими». На всіх топографічних картах (починаючи з 19 ст.) назва сель – «Чортові». Ні в одному історичному джерелі не міститься назва «Чатові»!

  Природа. Належить до ландшафту Давидівського пасма. Знаходиться у Винниківському лісопарку. Є найвищою вершиною в околицях Львова.

Максимальна висота скель — до 20 м. Плосковершинний ерозійний останець гори увінчаний оригінальними (химерними) формами вивітрювання  пісковиків верхньої частини баденського регіоярусу (середній міоцен, кайзервальдські верстви, 14 млн p.). У карбонатних пісковиках різної щільності чітко виражена скісна шаруватість. Типовий приклад ерозійних останців. На схилах гори трапляються суфозійні карстові лійки та зсуви. Гори є об’єктом туристичного відпочинку та тренувань з техніки скелелазіння.

Чортові скелі колись були більшими та вищими. Але протягом останніх століть звідси видобували каміння для будівництва та мощення доріг. Центральна скеля, що розташована на самій вершині пагорба, невисока, при своєму підніжжі має невеликий грот (очевидно рукотворний). Деякі інші скелі використовуються альпіністами для тренувань.

Археологія. Львівська обласна експедиція Інституту українознавства ім. Івана Крип'якевича НАН України у 1973 р. відкрила та обстежила багато пам'яток.

Найбільш значні роботи провели на пункті Львів-VII в урочищі Чортова  скеля у межах навісу Романа і майданчика перед ним. У верхньому горизонті зафіксовані матеріали ХІХ—ХХ ст., а також фрагменти посуду доби раннього заліза (скіфський період) та численні кістки тварин, зокрема, одомашнених.

На глибинах від 50 до 140 см виявлені рештки тільки диких тварин (оленів благородного і північного, лисиці, борсука, птахів тощо) і крем'яні вироби, скребки та ножі. Цим знахідкам понад 8 тисяч років.

Ще глибше (2 м під поверхнею землі) знайдені рештки мамонта, північного оленя, птахів, інших тварин, а з крем'яних виробів – скребки, різці та ножі, якими користувалися наші предки понад 13 тис. років тому.

У горизонті IV виявлені кістки мамонта, північного оленя, первісного коня та інших тварин, а з кам'яних і кістяних виробів – скребло, ножі тощо. Комплекс датований пізнім палеолітом (понад 27 тис. р. тому).

На думку археологів, під скелею було найдавніше поселення на території Львова – мисливський табір. Він існував раніше, ніж Кирилівська стоянка у Києві (19 тис. р. тому) та поселення на вулиці Спажистій у Кракові (25 тис. р. тому). Давні мисливці полювали на території нинішнього Львова на мамонтів, печерних ведмедів та левів.

У верхніх відкладах у навісі Львів-VII виявлено також рештки матеріальної культури часів короля Данила та його сина Лева.

Історія. На території Чортової скелі археологи знайшли залишки культури часів короля Данила. Колись наші предки з неї чатували за підходом татар. Гори Високий Замок, Лиса гора, а також Чортова були спостережними пунктами, на яких перебували княжі чати, що стерегли підступи до давнього Львова.

У часи воєн Чортова скеля ставала справді Чатовою, бо біля її підніжжя не раз розігрувалися битви: з турками (1672 р.), татарами (1695 р.), більшовиками (1920 р.).

1672 р., з турецько-татарською навалою на Львів, частина селян навколишніх сіл і деякі передміщани переховувалися із своїми сім'ями та майном у лісах біля Чортової скелі. Під час останньої навали татар на Львів у 1695 р. кілька ночей на Чортовій скелі за дорученням захисників міста розвідник спостерігав за пересуванням татарських орд, пильно стежив, звідки буде їх наступ на львівську фортецю.

Коли у листопаді 1918 р. українське військо залишило Львів, Чортова скеля ще кілька місяців перебувала в руках УГА. В околицях скелі воювали взимку 1918—1919 рр. частини групи «Схід», відтоді, напевно, залишились окопи, що прорізали ліс. А на самій скелі перебував спостережний пункт для коригування артилерійського вогню.

У середині XIX ст. відомий дослідник історії Галицько-Волинського князівства Ісидор Шараневич стверджував, що первісний Львів повинен був знаходитися в околицях Чортової скелі, оскільки на той час вона була найвищим місцем на цих теренах. Саме звідти, згідно з його припущенням, можна було побачити велику пожежу в Холмі, про яку згадано у Галицько-Волинському літописі. Цю сенсаційну гіпотезу Шараневича не підтримали сучасники. Однак нещодавні археологічні розкопки, проведені на території Чотової скелі фахівцями Інституту українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, відкрили найдавніший мисливський табір-поселення на теренах сучасного Львова, знайшли залишки матеріальної культури часів короля Данила. Тепер, у зв'язку з виявленням давньосередньовічної кераміки, варто повернутися до такого припущення.

Історик Людвік Зелінський, який у XIX ст. досліджував цю територію, у журналі «Львовянин» писав, що були руїни якогось поганського замку, датовані VIII ст., коли у скелях робили оборонні споруди. Німецькомовний поет Саломон писав у 1822 р. у «Львівському пілігрімі», що якийсь боярин Ігор, «гордий, енергійний і жадібний багатства, мав замок у Лисинецькому борі на скелі». Замок цей називався Орлом, а Чортову скелю називали в народі Ігрець.

У народі щодо цього є кілька переказів. Один із них – на скелі був замок якогось боярина Ігоря, названий Орлиним. Може, саме тому одна із скель, найвища, має назву «Орлине гніздо». За часів Австрії скелю перетворили на каменоломню.

Винниківчани приписують скелі цікаву властивість, вважаючи, що вона береже місто від граду та бурі. Якщо хмари закриють верхівку дерев, — це до тривалої негоди. «Закурив чорт файку», — жартують винниківчани.

Старожили стверджують, що в час війни німці хотіли підірвати скелю і прокласти пряму дорогу до Львова, однак геологи дослідили, що глибоко під скелею є великий резервуар води. Тільки це врятувало її від знищення.

Чортова скеля й ліс були власністю родини Сапоровських, які подарували їх львівським монашкам-бенедиктинкам.

Одна монахиня у кінці ХVІІ ст. оповідала, що бачила тут залишки мурів і звалища якогось замку. Скелі займали колись значно ширший простір, ніж тепер, пізніше їх було використано на каміння.

Від першої половини XIX ст. Чортова скеля притягала багатьох львів'ян, які любили там прогулюватися. Тоді її оспівували в поезіях та складали про неї фантастичні епопеї: про князя Ігоря, що тут мав свій замок, воював з братом Володарем і хотів відібрати його жінку Аделю; про Бонна й Вудиславу тощо.

Чортовою скелею пильно опікувалася ігуменя конвенту бенедиктинок Йосифа Кун. Вона встановила східці з поруччям, а на верху виставила альтанку з гострим дахом і верандою. Цю будову називала святинею Аполлона, або Муз. Сама ігуменя описала Чортову скелю й околиці міста у збірці віршів «Lembergs shonie Umgebungen» (гарні околиці Львова — нім.) (1834 р.). Австрійська влада запідозрила Йосифу Кун в участі у революційних гуртках, й ігуменю вивезли зі Львова до Старії.

У другій половині XIX ст. монахині збудували під скелею монастир, де мешкали влітку, а згодом добудували костел. Цікаво, що у краєзнавчих джерелах є згадка про перший монастир, збудований у 1595 р. сестрами Шариповськими з Коломиї, які поміняли свої землі у Коломиї на Чортову скелю і Лисиничі.

1912—1914 рр. навколо Львова з’являється кільце фортів. Його формували 11 фортів, споруджених у радіусі 8 км: Брюховичі, Грибовичі І і ІІ, Дубляни, Лисиничі, Винники, Зубра, Сокільники, Скнилів, Рясне, З’явленська гора.

Форт «Винники» знаходився біля підніжжя Чортової скелі, між Винниками і Лисиничами (залишки укріплень збереглися). Стіни  були побудовані з цегли місцевого виробництва — цегельня «Zupan» розташована  була у Винниках. Форт відносно невеликий — 90 м довжина, 40 м ширина.

7 липня 1926 р. Винниківчани на своєму Храмовому празнику 

1928 р.  Учні Філії Академічної гімназії під керівництвом професора Степана Гайдучка (третій зліва) під час лещетарської мандрівки околицями Львова.  З приватного архіву Степана Гайдучка (м. Львів)

Культура. З кінця XVIII ст. до Винник на Чортову скелю почали поступово приїжджати на відпочинок городяни Львова, а на початку і в середині XIX ст. скеля стала улюбленим місцем багатьох львів'ян. Горою стали цікавитися історики, краєзнавці, туристи. Приблизно тоді ж на одній зі скель був облаштований оглядовий майданчик (зберігся донині) з альтанкою, звідки відкривались чудові краєвиди на Надбужанську котловину.

У XIX ст. та на початку XX ст. на Чортовій скелі бували діячі культури і науки: відомі галицькі просвітителі, учасники «Руської Трійці» Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький; художники Корнило Устиянович, Артур Гротгер; письменники Іван Франко, Михайло Павлик, Марія Конопницька; історики Денис Зубрицький, Ісидор Шараневич, Юліан Целевич. Часто відпочивали біля підніжжя скелі художники Олекса Новаківський, Іван Труш, Осип Курилас, Олена Кульчицька, композитори Анатоль Вахнянин, Філарет Колесса, співачка Соломія Крушельницька, етнографи Володимир Гнатюк, Володимир Шухевич, письменники Наталія Кобринська, Василь Стефаник та багато інших.

Геодезичний пункт біля Чортових cкель (цит. за: Геодезичний пункт біля Чортових Скель. https://zommersteinhof.dreamwidth.org/201002.html)

Біля Чортових скель встановлено монумент з граніту, на якому вміщено напис:

«Пам’ятка науки і техніки міжнародного значення Центральноєвропейська геодезична дуга
The Central European Geodetic Arc
Геодезичний пункт Винники
(
Winniki (Zaptowska skala)
ф 49° 49' 43" 
λ 24° 07' 07"
Відновлено Науково-дослідним інститутом геодезії і картографії у 2012 році Охороняється державою».

Надпис «Zaptowska skala» — це орфографічна помилка. Мало бути написано «Czartowska skała». Ще до війни геодезисти допустили цю помилку.  Якщо це сталось з вини довоєнних картографів і саме ця помилкова назва була занесена до міжнародного каталогу геопросторових даних, то тут уже нічого не поробиш. Символіка «UNESCO» на монументі — наразі не зрозуміла.

На монументі є ще надпис «Центральноєвропейська геодезична дуга». Що таке «Центральноєвропейська геодезична дуга»? Центральноєвропейська геодезична дуга будувалась як допоміжна до Дуги Струве. Метою було поєднати Дугу Струве з Дугою 30-го меридіану на африканському континенті.

Довідка. Дуга 30-й меридіан є набором триангуляційних пунктів, які утворюють дугу від Порт-Елізабет в Південній Африці до Каїру в Єгипті через весь африканський континент. Метою вимірювання було визначення розмірів і форми Землі. Ланцюг трикутників, виміряних вздовж 30-го меридіана, проходить через Ботсвану, Мозамбік, Зімбабве, Замбію, Танзанію, Бурунді, Уганду, Демократичну Республіку Конго, Судан і закінчується поблизу Каїра в Єгипті.

Проект був ініційований сером Девідом Гіллом, королівським астрономом у 1879 р., а остаточні виміри були завершені у 1954 р.

Головною перешкодою для продовження Дуги 30-й меридіан на європейський континент і поєднання з Дугою Струве виявилось Середземне море. Відтак з'явилась ідея розширення Дуги Струве методом відгалуження від неї ще однієї дуги з початком в Білорусі. Далі ця дуга має дійти (через м. ін. Польщу, Україну) до Середземного моря
і через о. Кріт може бути об'єднана з Дугою 30-го меридіану.
Разом ці дві дуги охоплять майже 105º по широті, що складає
понад 11 650 км у довжину.

Саме в цій Центральній європейській дузі й знаходиться геопункт Winniki (Zaptowska skala).

ЖУПАН

Гора Жупан (391,3 м н. р. м.) знаходиться у західній частині Винник і належить до ландшафту Давидівського пасма. Гора Жупан — пам’ятка археології м. Львова. Давидівське пасмо за морфологією це ерозійно-тектонічний уступ, який являє собою невисоке узгір’я, що починається з Високого Замку (Княжої гори) у Львові й простягається до Чортової скелі й далі через Винники до сіл Гончарі та Під'ярків.

 Від підніжжя гори до вершини проходить Хресна дорога (встановлено 14 хрестів, що символізують останню земну дорогу Ісуса Христа; 1999 р.) біля гори височить фігура Божої Матері (зведена й освячена 1994 р.).

У деяких джерелах вершина називається Винницькою горою.

Топоніміка. Існує версія, пов’язана з Богданом Хмельницьким і його козаками, які в меншості на цій горі були в оточенні ворога. Вони використали таку хитрість, аби ворогам показати більшу свою більшу кількість: всю ніч палили вогнища і виставили, щоб видно було, свої жупани. Ворог думав, що їх багато, наступу не проводив, а в той час козаки просто вночі втекли, таким чином врятувавшись і давши назву горі.

Природа. Основна лісоутворююча порода на горі Жупан — бук європейський, який має потужну кореневу систему, але неглибоку, без ясно вираженого стрижневого кореня. Росте тут бук на кислих і вапняних ґрунтах. Окремі екземпляри бука на горі Жупан — заввишки 20—30 м. Деякі екземпляри мають більше ніж 200 років, а граничний вік дерева — 350 років, рідше 500. Стовбур їх вкритий гладенькою сріблясто-сірою корою. Чисті насадження бук утворює на найбільш підвищених, захищених від вітру місцях. В інших умовах зростання до нього в значній кількості домішується граб, який на вологіших ділянках витісняє бук. У складі деревостану тут зустрічається також сосна звичайна, клен гостролистий, липа серцелиста. Трав'яний і чагарниковий яруси розвинені слабо. Під пологом лісу поодиноко виростають такі чагарники, як вовче лико, ліщина, калина, горобина тощо. У трав'яному ярусі ростуть тіневитривалі види. Але зустрічаються також, причому інколи у значній кількості, чимало типових представників карпатських лісів (крем'яник гарний, апозерис смердючий, зубниці залозиста і бульбиста, арум плямистий, живокіст серцевидний, вероніка гірська тощо).

Археологія. Науковцями на г. Жупан виявлено сліди перебування носіїв культури лійчастого посуду і пізньотрипільської культури.

Історична довідка.

Культура лійчастого посуду — археологічна культура нової кам'яної доби й пізнього енеоліту, що існувала на території Західної Волині, у басейні Західного Бугу та сучасної Польщі. Датується 4000—3000 рр. до н. е. Є найдавнішою землеробською й скотарською культурою Північної й Центральної Європи у новій кам'яній добі, що сформувалася у Південній Скандинавії на Північноєвропейській рівнині. Виділена на початку XX сторіччя; названа за типовою формою кераміки — кубку з лійкоподібною шийкою. На території сучасної України населення цієї культури зазвичай обирало для своїх поселень місця, зручні для захисту від можливих нападів чужинців. Для більшої безпеки свої периферійні поселення вздовж Західного Бугу вони обносили ровами та валами. Основними галузями господарства племен культури лійчастого посуду були землеробство та скотарство.

Трипільська культура — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді с. Трипілля на Київщині. Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 рр. до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова.

За даними А. Шнайдера та А.Чоловського пам’ятка відома ще з кінця ХІХст. Повторно поселення відкрите у 1930-их роках М. Смішком, який його частково і вивчив. Подальші дослідження енеолітичного поселення на горі Жупан продовжив у 50-их роках ХХ ст. І. Свєшніков. У 1960–1970-их роках роботи  тривали під керівництвом М. Пелещишина. Проте усі  проведені дослідження мали розвідковий характер і не давали відповіді на ряд важливих питань.

1985—1987 рр. та в 1992 р. проф. М. Пелещишином на г. Жупан проведено розкопки поселення культури лійчастого посуду, яке займало верхню площадку приблизно трикутної форми. Для спорудження жител використовувався також схили гори Жупан, які, ймовірно, колись мали більш виразні тераси. У межах жител знаходилися глиняні відкриті печі, що мали добре вимощений черінь з невисокими стінками-бортиком.

Привернула увагу дослідників відсутність виробничих відходів, які б свідчили про місцеве виготовлення знарядь, що дозволило М. Пелещишину припустити, що знаряддя доставлялися з півночі, із західнобузьких поселень культури лійчастого посуду, де їхнє виробництво було добре розвинене. До рідкісних знахідок належать черпаки з високою фігурною ручкою, одиничними є знахідки фрагментів посуду зі шнуровим орнаментом. Серед типового для вказаної енеолітичної культури керамічного посуду виявлено миски. Подібні миски вперше знайдені на поселенні культури лійчастого посуду.

1992 р. спільною експедицією ЛНУ ім. Івана Франка та ВІКМ під керівництвом проф. М. Пелещишина на горі Жупан було виявлено групове поховання (доросла людина та дитина). Череп дорослої людини було передано С. Горбенку для антропологічної ідентифікації та пластичної реконструкції за методом М. Герасимова. Дослідник встановив, що покійний – чоловік віком 35—40 років. Дані антропометрії показали повну відмінність черепа похованого від відомих краніометричних серій трипільської культури. Враховуючи ще й невластивий трипільцям обряд поховання, а також його географічне розташування, С. Горбенко робить висновок, що поховання належить територіальним і хронологічним сусідам трипільців, носіям культури лійчастого посуду.

Енеолітичне поселення з матеріалами двох культур – лійчастого посуду та трипільської на горі Жупан продовжувало бути об’єктом дослідження Винниківського загону археологічної експедиції Львівського національного університету імені Івана Франка під керівництвом проф. М. Пелещишина протягом 1995 р. (32 м²), 1996 р. (28 м²), 1997 р. (52 м²) та 1998 р. (64 м²). Результатом розкопок було суттєве поповнення джерельної бази для вивчення питань як житлового будівництва (за всі роки розкопок досліджено 15 жител), так і загалом матеріального і духовного життя носіїв культури лійчастого посуду. М. Пелещишин встановив, що поселення мало змішаний в етнічному плані склад жителів: в спільноту культури лійчастого посуду вливалась певна кількість трипільців з верхньодністрянських поселень.

Стосовно трипільської кераміки дослідник зауважив цікаву рису орнаменту: заглиблення у вигляді рисок, ліній, рівчаків, що нерідко пересікаються, сходяться кінцями під кутом, створюючи враження загадкових знаків, літер. Окрім фрагментів керамічного посуду серед знахідок з поселення на горі Жупан трапляються крем’яні ножі, ножі-серпи, серпи-пилки, скребки, сокири, молотки, наконечники стріл, товкачі зі скам’янілого дерева або каменю, глиняні пряслиця, тягарці, а також фрагменти пізньотрипільських фігурок.

2016 р. на г. Жупан було знайдено два  хронологічних пласти. Верхній  – пізньотрипільський, що датується 3300 – 3100 років до н. е. На цьому шарі розкопали двоярусне житло трипільців. Нижній пласт – ймовірне кладовище періоду лійчастого посуду, що існувало за триста років до появи тут трипільського поселення. Розкопки археологічної пам’ятки доби енеоліту «Винники-Жупан» проводилися  українсько-польською Трипільською експедицією в рамках реалізації спільного дослідницького проекту Інституту археології НАН України, Інституту археології Жешувського університету та Історико-краєзнавчого музею у Винниках. Пам’ятка «Винники-Жупан» зараз маркує крайній західний кордон поширення трипільської культури. Тут вперше на Львівщині знайдено житло, типове для інших регіонів поширення Трипілля.

У липні 2019 р. археологи теж виявили предмети побуту трипільської культури: фрагмент амфори та іншого посуду, а також знаряддя праці. Вік знайдених предметів перевищує 5000 років.

Фігура Божої Матері та Хресна Дорога на г. Жупан

Від підніжжя гори до вершини проходить Хресна дорога (встановлено 14 хрестів, що символізують останню земну дорогу Ісуса Христа; 1999 р.) біля гори височить фігура Божої Матері (зведена і освячена 1996 р.).

Фігура Божої Матері біля г. Жупан (4 грудня 1996 р.). Посвятили фігуру — о. Петро Паньків та о. Михайло Дроздовський (УГКЦ), о. Михайло Романишин (УАПЦ). Суттєву допомогу надали місцеві підприємці П. Герасим, П. Герасимович, І. Бродило, П. Стецко, О. Матвіїшин, І. Лишневський, Б. Лишневський, О. Василів, І. Козидра. Прилучилися до втілення цього задуму у життя й працівники підприємства «Колібрі» (керівник І. Вархолик), Винниківського лісництва (А. Ціж) і підприємства «Благоустрій» (Т. Божко).

Хресна Дорога на г. Жупан (29 серпня 1999 р.). Роботи тривали з червня по ранок 29 серпня 1999 р. Дерев’яні хрести виготовили винниківські майстри Федір Кожух та Адам Адамчук. Ці Хрести простояли до жовтня 2021 р., однак уже потребували оновлення.

Господній гріб споруджений майстрами Романом Яришем, Ярославом Сичем та Антоном Федоровичем. У неділю, 29 серпня 1999 р., тисячі винниківчан та гостей міста прийшли до храму Різдва Івана Хрестителя. Там було відслужено Акафіст до Христа Спасителя священниками Винниківського та інших деканатів. Було освячено 14 хрестів та ікон із зображенням Страстей Господніх. Після цього урочиста процесія з фанами, хоругвами та хрестами рушила до місця посвячення Хресної Дороги на г. Жупан. Процесія розтягнулася на усю центральну вулицю міста.

29 серпня 2019 р. – Хресна Дорога на г. Жупан (до 20-чя створення). Процесію провели о. Петро Паньків та о. Орест Чекан.

10 жовтня 2021 р. – проведено процесію й освячено оновлені хрести та 14 стацій ходу на Хресній Дорозі г. Жупан. Ініціював відновлення Хресної дороги  о. Петро Паньків (задум - увіковічити всіх Героїв України, починаючи з княжих часів). Провели процесію парох храму Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа о. Петро Паньків та о. Руслан Котлінський.

15 жовтня  2022 р. — на Меморіалі Героїв України - Руси (Хресна дорога на горі Жупан) відбулося вшанування Захисників України та відзначення Покрови Пресвятої Богородиці. Захід благословив і очолив Митрополит Львівський Владика Ігор Возьняк за участі духовенства та громади м. Винники.

ШИПШИНА

Гора Шипшина (336 м н. р. м.) розташована праворуч біля в'їзду до Винник зі сторони Львова. Зараз вона заросла лісом, а колись з неї відкривався чудовий краєвид на Винники. Гора знаходиться між старою залізничною колією Львів – Підгайці (діяла до 1944 р.) і шосейною дорогою Львів – Винники. Можливо ці обставини й стали головною причиною перетворення її у місце відпочинку Митрополита Андрея Шептицького.

Природа. Сідловиною гора плавно переходить у підніжжя г. Жупан. Південно-східний схил Шипшини – стрімкий, а південно-західний – більш  пологий. Схили покриті сосново-грабово-буковими лісами, що проростають на сірих лісових ґрунтах. Окремі екземпляри бука сягають висоти 25–30 м, а діаметр стовбура у них до 1 м. Бук світлолюбний, росте швидко. Стовбури в переважній більшості буків прямі, добре сформовані й  без сучків сягають до 15 м у висоту. У 100 - 120-річних буках стовбури починають гнити. На схилах в багатьох місцях зустрічаються гнилі стовбури.

Археологія. Пам’ятку археології на г. Шипшина  виявили у 1991 р. вчені відділу археології Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України. Її стаціонарно дослідили, ввели у науковий обіг. Це пам’ятка ранньоскіфського часу – VI-VII ст. до н. е. (тобто, їй приблизно 2700 років). Там є і поселення, і могильник.

Літом 2014 р. Інститутом українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України (керівник експедиції – науковий працівник відділу археології А. Гавінський) та історичним факультетом Львівського національного університету ім. І. Франка (керівник практики – доц. Н. Білас) проведено археологічну експедицію з дослідження багатошарової пам’ятки на г. Шипшина (Голянівка). На теперішній час частина археологічної пам’ятки зруйнована забудовою міста, а рельєф знівельований, тому перед експедицією постало завдання проведення тут рятівних досліджень. На пам’ятці «Винники - Шипшина»  було закладено три розкопи загальною площею 124 м ². Зафіксовано чотири об’єкти ранньозалізного часу – три ями і частину житлової споруди заглибленого типу. У культурному шарі та в об’єктах виявлено незначну кількість уламків кераміки ранньозалізного часу, серед яких виділяються тюльпаноподібні горщики та півкруглої форми миски. Частина посуду прикрашена пластичними пружками з так званими пальцевими вдавленнями та наскрізними отворами під краєм вінець

У 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Бродівську дорогу (цісарську)  на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні проходить біля г. Шипшина. Біля підніжжя гори  розташована «Цісарська криниця».

«Стежка Митрополита Андрея Шептицького»

20 листопада 2020 р. у Винниках відбулося святкове відкриття й освячення комплексного природньо-антропогенного об'єкта екологічного та релігійного туризму екскурсійної спрямованості "Стежка митрополита Андрея Шептицького". Скульптор Юліан-Зенон Савко, архітектор Михайло Федик. Ініціатор будівництва - т-во "Просвіта" (Винники), голова Любомир Білоус. 

 «Стежка Митрополита Андрея Шептицького» знаходиться у межах Давидівського пасма (Винниківське лісництво) на г. Шипшина.

Монументальні скульптури та криницю освятив Архієпископ Львівський Української греко-католицької церкви, Митрополит Львівський Ігор Возьняк. Стежку Митрополита Шептицького створили на місці реально існуючої в природі стежки, що була підготовлена монахами в 1934 році спеціально для прогулянкових потреб Митрополита Шептицького, який на той час, через хворобу, пересувався лише у візку. Розпочали будівництво  у 2015 р.

Структура об'єкта складається із оглядового майданчика та стежки, вздовж якої розмістили скульптурні комплекси. Її протяжність  – 500 м. Загальна кошторисна вартість склала майже 5,5 млн гривень. Підрядна організація, яка виконала роботу, ПП “Західбуд-плюс”. З майданчика відкривається вид на місто Винники та долину Маруньки. Відкривається панорама на Церкву Воскресіння Господнього, яку відвідував Митрополит Андрей Шептицький. Остання візитація до храму відбулась у 1938 р. 

Організатори розкрили постать Митрополита через три скульптурні комплекси. Зазначимо, що скульптури, а також освітлення вздовж стежки виконали за благодійні кошти. Перший комплекс  молитовне поле, на якому розташований комплекс “Велет Святоюрської гори”, покликаний розповісти про духовний шлях Шептицького.

Другий розкриває Андрея Шептицького як провідника українського народу, а останній демонструє його меценатську та благодійну діяльність. На кожній із скульптур розмістили відреставровані хрести, що датуються 1842 р. та колись були встановлені у храмі Воскресіння Господнього у Винниках.  Кожна із точок супроводжується крилатими висловами Митрополита.

ЛИСІВКА

Гора Лисівка (320,7 м н. р. м.) знаходиться на західній околиці Винник і належить до ландшафту Давидівського пасма. Південно-західна частина гори   памятка археології м. Львова. Гора Лисівка входить до складу покритого лісом узгір’я, що розпадається на кілька вершин. Переважна більшість вершин – безіменні. Колись гора була не залісненою і на її схилах вирощували виноград. У підніжжі південного схилу гори розміщений винниківський цвинтар, а у підніжжі південно-східного — костел. Сідловиною г. Лисівка з’єднується з безіменною вершиною (336 м н. р. м.), яка складається з пісковиків та піску.У минулому біля підніжжя цієї вершини активно використовувався пісковий кар’єр.

На вершині гори знаходяться військові траншеї часів Другої світової війни.

За спогадами корінного винниківчанина, українського поета та перекладача  Івана Врецьони (Златокудра; 1930 р. н.): «У прикінцевих тридцятих роках, й пізніше. ми, малі друзі з винниківського Кута, бавилися у військо, на Лисівці, де були старі австрійські «окопи», траншеї. Залишки траншеї, якими була обведена гора Лисівка (траншеї тягнулися краєм лісу і межували з вулицею Руською, проти ж будинку, Руська 25, де на взгірку є ще сліди траншеї й окопу для гармати). Потім вгору східною стороною краєм лісу, де тепер брукують стежку «Шептицького» до східного підніжжя Шипшини, до «шанців» (пол. укріплення, де можуть ховатися вояки. – А. Б.) в лісі, який ми, місцеві, звали Жупаном  (де ходили  «на шанці» на підпеньки).  Далі східною стороною проти колишньої цегельні до приблизно половини лісу Жупану. Де, пам’ятаю, були колись залишки колючого дроту з бетоновим ломом із колишнього шанкя».

Геологія. У далекому минулому (70 млн років тому) у крейдяний період (крейдяний період — останній (третій) геологічний період мезозойської ери, що розпочався близько 145 млн років тому, закінчився 66 млн років тому) на території сучасних Винник було море. Залишки решток тварин, які населяли це море, можна знайти і тепер на цій горі. Гора складається з сіро-жовтих пісків, пісковиків та вапняків. Схили — стрімкі, особливо південний та східний, місцями з урвищами.

Рослинність. Ґрунти. Південний схил гори покритий переважно сосною, а східний і північний – мішаними буково-грабовими деревостанами на сірих лісових опідзолених супіщаних ґрунтах. Сосна це світлолюбиве дерево, нижні його гілки відмирають, очищаючи стовбур. На південних схилах г. Лисівка висота сосни досягає 25—30 м. Коренева система сосни у даних екосистемах — стрижнева. На бідних ґрунтах Лисівки дерево утворює величезну поверхневу кореневу систему, глибиною до декількох метрів, і радіусом до 5—7 м. На горі зустрічаються окремі дерева віком 100—150 років, а максимальний вік дерев може сягати 300—400, іноді й більше років. У порівнянні з іншими шпильковими сосна росте швидко. Сосна звичайна — світлолюбна, посухо- і холодостійка порода, невибаглива до ґрунтів, росте передусім на пісках, тощо. Старі сосни на Лисівці відмирають, а молоді через антропогенний чинник не виростають, і через десятки років замість соснового лісу залишається один грабово-буковий.

У профілі ґрунту виявлено горизонти: А — лісова підстилка (потужністю до 3 см); А 1 — гумусовий (вміст гумусу 5%) потужністю — 20 см, сірого кольору; А 2 В — перехідний, потужністю — 30 см, з грубозернистою структурою; В – ілювіальний; С — материнська порода (пісок сіро-жовтого кольору на глибині 70 см). Корінна порода — вапняк.

Археологія. 

Історична довідка.

Культура лійчастого посуду — археологічна культура нової кам'яної доби й пізнього енеоліту, що існувала на території Західної Волині, у басейні Західного Бугу та сучасної Польщі. Датується 4000—3000 рр. до н. е. Є найдавнішою землеробською й скотарською культурою Північної й Центральної Європи у новій кам'яній добі, що сформувалася у Південній Скандинавії на Північноєвропейській рівнині. Виділена на початку XX сторіччя; названа за типовою формою кераміки — кубку з лійкоподібною шийкою. На території сучасної України населення цієї культури зазвичай обирало для своїх поселень місця, зручні для захисту від можливих нападів чужинців. Для більшої безпеки свої периферійні поселення вздовж Західного Бугу вони обносили ровами та валами. Основними галузями господарства племен культури лійчастого посуду були землеробство та скотарство.

Трипільська культура — археологічна культура часів енеоліту, назва якої походить від назви тоді с. Трипілля на Київщині. Культура набула найбільшого розквіту між 5500 та 2750 рр. до н. е., розташовувалась між Карпатами та річкою Дніпро на території сучасних України, Молдови та Румунії, займаючи територію загальною площею понад 35 тис. км². Трипільська культура є однією з основних давньоземлеробських культур мідного віку. Трипільські племена займали простори Східної Європи від Дніпра до Карпат, від Полісся до Чорного моря і Балканського півострова.

Науковці виявили на горі сліди перебування носіїв культури лійчастого посуду і пізньотрипільської культури. Пам’ятка відкрита  у 19551956 рр. вчителем місцевої середньої школи Борисом Возницьким. Згодом дослідження території провів науковий співробітник Львівського історичного музею І. Свєшніков. Ним було зібрано колекцію артефактів у стінках військових траншей біля південного схилу урочища. Через декілька років роботи продовжив Винниківський загін Волинської археологічної експедиції ІСН АН УРСР та Львівський державний університет під керівництвом М. Пелещишина. Дослідження проводились з метою з’ясування планувальної структури поселення та стану її збереження. На жаль, результати досліджень не опубліковані. Свої роботи  Винниківський загін археологічної експедиції Львівського університету знову продовжив лише в 1993 р. В наслідок досліджень встановлено, що пам’ятка частково зруйнована військовими окопами та «чорними» археологами. У стінках окопів на південному схилі виявлені скупчення шматків глиняної обмазки, окремі з яких – з відбитками пруття. Також  знайдені фрагменти горщиків з характерними потовщеними орнаментованими вінцями, уламки кількох тонкостінних чаш, амфор, крем’яні відщепи. В наступному році продовжено археологічні дослідження пам’ятки. Як наслідок, вперше з’ясовані особливості опалювальних пристроїв (великі глиняні черіні відкритого типу із бортиком по краю) населення КЛП у Верхньому Побужжі.

Впродовж 1999–2000 рр. спільна експедиція Львівського національного університету імені Івана Франка та Історико-краєзнавчого музею м. Винники проводила розкопки поселення культури лінійчастого посуду,  де у 1963 та 1993 роках проводив дослідження проф. М. А. Пелищишин. Пам’ятка Винники – Лисівка розміщена на крайній, відносно рівній південно-східній ділянці узвишшя площею 160 м на 100 м і була заселена вздовж краю південного схилу. З напільної західної сторони, звідки доступ до неї був легкий, тогочасні мешканці укріпили її дугоподібним валом та ровом. Тут виявлено вимостку із плиток сірого мергелю та значне скупчення кераміки. Науковці припускають, що це культова споруда – мегаліт.

 Серед знахідок абсолютну більшість складає фрагментований посуд культури лінійчастого посуду і лише 4 з них відносяться до пізнього Трипілля. Заселення г. Лисівка носіями культури лінійчастого посуду могло відбуватися, на думку дослідників, протягом 3400/3300 – 2900/2800 рр. до н. е.

У Винниках археологи виявили залишки унікальної оборонної конструкції. Науковці припускають, що конструкція може бути однією з найдавніших поселень енеолітичного часу на заході України й збудована близько 3,5 тис. років до н. е.

Спільна археологічна експедиція Інституту українознавства імені Івана Крип’якевича, Історико-краєзнавчого музею у Винниках, ЛНУ імені Івана Франка та Інституту археології Жешувського університету вже кілька років працює неподалік від Львова, на горі Лисівка у Винниках.

У липні 2022 р. спільна археологічна експедиція Інституту українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, Історико-краєзнавчого музею м. Винники, ЛНУ ім. І. Франка та Інституту археології Жешувського університету знайшли на горі Лисівка залишки древньої унікальної оборонної конструкції з продуманим інженерним підходом. Науковці припускають, що це одне з найдавніших захисних поселень енеолітичного часу на теренах заходу України. Аналогічні об’єкти знаходили раніше в центральних і східних регіонах Європи. Культура лійчастого посуду є однією з найбільших європейських енеолітичних культур другої половини IV тисячоліття до нашої ери. Її південно-східна межа проходить по сучасній Волинській і Львівській областях у сусідстві з трипільською культурою.

Характерною особливістю вибору місць для заснування поселень культури лійчастого посуду є височини, які часто називаються горами. Одним з таких прикладів є ряд селищ у Винниках, зокрема на горі Лисівка. Результатом  розкопок стало відкриття унікальної оборонної конструкції у вигляді лінії частоколу. Для цієї захисної стіни був викопаний рівчак шириною 30 см в який вкладалися поруч одна одної дерев’яні колоди. В окремих місцях колоди були більші в розмірах і тому вбивалися у "фундамент". Поруч палісаду зафіксовано скупчення глиняної обмазки, перемішаною з дрібними вугликами. Попередньо можна припустити, що згадана дерев’яна стіна була обмазана глиною, яка з певних причин згоріла і завалилась.

Знахідка свідчить про міжкультурні взаємозв’язки та контакти в добу міді, зокрема між культурою лійчастого посуду та трипільським світом. 

На Давидівському пасмі поширені три типи місцевостей:

1. Уступи височин з псевдо терасованими, ерозійними та гравітогенними формами і комплексом дернових та сірих лісових ґрунтів, переважно заліснені.

2. Полого- і спадисто схилові розчленовані пасма з темно-сірими лісовими ґрунтами і чорноземами опідзоленими поверхнево-оглеєними слабозмитими середньосуглинковими на лесоподібних суглинках, частково розорані.

3. Вузькі днища річкових долин з близьким заляганням ґрунтових і виклинюванням пластових вод з лучно-болотними, лучними і дерновими ґрунтами на алювіально-делювіальних відкладах під осоково-різнотравними луками.

Отже, горбиста заліснена місцевість, м’який клімат, надають неповторного ландшафтного колориту Винникам, що свого часу дало привід назвати місто «Малою Швейцарією».

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Винники туристичні: Науково-краєзнавче видання. Винники : ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2016. — 312 с.

*Байцар Андрій. Історія Винник в особах: Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017. — 180 с.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с. 

*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 420 с.

                                                                  З Вікіпедії