САНДАЛІ фабрики «Прогрес» родом з ДИТИНСТВА!

 

Майже вся дітвора 60-их — 80-их років носила їх, інших просто не було (за невеликим виключенням)!

Ці «елегантні» та «легенькі» сандалі не боялися нічого. Ні дощу, ні багнюки, ні бляшаної банки з-під фарби, ні важкого зі шнурівкою м'яча, що розмокнув, а ні цегли. Єдиний мінус, що натирали ноги до крові, але через короткий час з ними «перепрошувалися» і вдягали знову. А в цілому взуття було моцне! Якби дитяча ступня залишалася в розмірі незмінною, то дві-три пари якраз би й вистачило на все життя. А, коли нога виростала, там де великий палець дірку вирізали. І так ходили. Невбиваємі ! Коштували 2 руб. 50 коп.

Цікавий трафунок на фабриці «Прогрес».

На «Прогресі» проходять щорічні підсумкові збори. Але на цей раз на них був присутній перший секретар обкому партії В. Ф. Добрик. Директор Шутяк звітує про рекордні досягнення, про якість продукції.

Добрик з місця: «Встаньте, будь ласка, ті, хто зараз в прогресівському взутті».

Регіт на весь зал, з присутніх ніхто не піднявся.

Та ж хто вас поляків на нашу УКРАЇНСЬКУ ВОЛИНЬ кликав!

 

Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. Сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам і солдатам, а також селянам коштом поділу маєтків російських поміщиків. Крім того, поділу підлягали державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. В результаті полякам було роздано 800 000 га найкращих земель і переселено майже 200 000 осадників, ще 100 000 спрямовано в міста як поліцаїв, чиновників і т. д.

І не розповідайте байки про етнічні війни, спочатку виясніть як польські осадники опинилися на Волині й для чого.

Отже, починаючи з 1920 року:

- З 1920 року польська влада розпочала масове виділення кращих земельних ділянок на Волині для ветеранів польської армії;

- Закриття українських шкіл, перехід до викладання польською мовою в установах, жорсткий контроль над православною церквою (руйнування храмів на Холмщині) та спроби перешкодити впливу галицьких культурних інституцій;

- Каральні акції поліції та армії, особливо масштабні у 1930 році, супроводжувалися масовими арештами української інтелігенції, руйнуванням українських кооперативів, побиттями та залякуваннями місцевого населення.

- У 1935 році, коли в «українській» політиці Республіки Польща задомінували підходи ендеції, то ситуація на Волині дуже змінилася, зокрема, у напрямку зміцнення польського елементу: щоб долю цих земель вирішувало не місцеве українське населення, а польське, яке на той час становило близько 10 відсотків від чисельності краю.

- І останнє найголовніше. Московська влада, чорносотенці, а потім більшовицька пропаганда і виховали цих погромників. Ті самі люди, які у 1917-1918 роках мали по 20-30 років, у 1943 році мали понад 50 літ і могли керувати цими виступами і передавати молодшому поколінню, так би мовити, досвід організації погромів, як вирішити остаточно польське питання.

І як результат: Дмитро Медведєв публічно підтримав загострення польсько-українських відносин, вітаючи рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла.

І можна чорті шо писати про Волинську трагедію. Згадувати історичні факти, закони моралі й держави.

Але для мене існує виключно одне питання, яке може пояснити усе і всім:

Якого милого приперлось 200 тисяч польських відставників на етнічні українські землі, га ?

Їх хтось туди з українців кликав ?

Чому це раптом українські етнічні землі перетворились на "східні прикордонні креси" ?

Хто визначив, що звільнення Волині від окупантів стало "геноцидом поляків" ?

Чи можемо ми сьогодні називати людобуйство москалів на Сході України "геноцидом москалів", га ?

Коли в українській історії поляки були у братерських стосунках з українцями ?

І скільки українців убили поляки за шістсот років окупації Галичини ?

І чому поляки, вже встановивши там - в Галичині й Волині своє стале державне панування - пишуть про події протиборства тоді вже (у власній ніби ж логіці) не як про "громадянську війну між формальними громадянами Польщі - державними силами поляків проти добровільних загонів спротиву українців" - певно ж для того, щоби мати можливості зараз виставляти претензії до ще не існуючої тоді держави Україна ? - чи не так ?

Пс. І не треба виписувати глупоти у стилі "пробачте і пробачаю" занадто нерівні позиції!

Мирослав Ревть

Незалежність Польщі у 1920 році допоміг урятувати український генерал Марко Безручко

 

Сьогодні мало хто знає, що незалежність Польщі у 1920 році допоміг урятувати український генерал.

26 червня 1920 року командувач 3-ї польської армії Едвард Ридз-Сміглий видав наказ про спільні бойові дії польських та українських військ. Цей документ став одним із символів військового союзу між Українською Народною Республікою та Польщею у боротьбі проти російсько-більшовицького наступу.

Однією з ключових постатей цієї кампанії був генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко. Досвідчений офіцер, учасник Першої світової війни та один із найталановитіших українських командирів, він очолив 6-ту Січову стрілецьку дивізію.

У серпні 1920 року саме його дивізія обороняла фортецю Замостя. Безручко чудово розумів, що головне — не дозволити Першій кінній армії Семена Будьонного прорватися до Варшави. Він наказав максимально використати укріплення міста, грамотно розташував артилерію, організував перехресний вогонь і серію контратак, які щоразу зривали спроби кінноти прорвати оборону.

Кілька днів українські вояки разом із польськими підрозділами стримували сили, що значно переважали їх чисельно. Будьонний так і не зміг пробитися до Варшави й запізнився до головної битви.

Саме в цей час польські війська під командуванням Юзефа Пілсудського завдали потужного контрудару з-під річки Вепш, розгромивши головні сили Червоної армії. Ця операція увійшла в історію як «Диво на Віслі» і зупинила більшовицький наступ на Захід.

Історики неодноразово наголошували: якби Будьонний встиг на допомогу головним силам більшовиків, перебіг битви під Варшавою міг бути зовсім іншим. Саме тому ім'я Марка Безручка в Польщі називають серед людей, які зробили вагомий внесок у цю перемогу.

Україна тоді втримати свою незалежність не змогла. Але внесок українських вояків у перемогу над більшовицькою армією назавжди залишився частиною історії Польщі.

Недарма у 2022 році 110-й окремій механізованій бригаді ЗСУ присвоїли почесне найменування імені генерал-хорунжого Марка Безручка.

Історія часом буває несправедливою.

Понад 100 років тому українські вояки допомогли врятувати незалежність Польщі.

Сьогодні ж у Польщі частіше сперечаються про українську історичну пам'ять, ніж згадують українських героїв, які свого часу боролися і за її свободу.

Марко Безручко заслуговує на те, щоб його пам'ятали по обидва боки українсько-польського кордону.

За матеріалами ФБ (Українська перемога, червень 2026 р.).

З історії дороги Львів-Винники. XIV- XX ст. Фотографії

 

 Протягом століть зі Львова до Винник вели дві дороги. Одна з них, Глинянська, що йшла на схід, до Києва і на південь – у Крим. Друга – дуже вибоїста, придатна лише у суху погоду, починалася коло Личаківської рогатки, вела через Ялівець, коло Горів, через пивоварню Грунда, вздовж р. Маруньки й виходила на Забаву. Називалась вона Нижньою дорогою.

 1787 р. зі Львова через Винники прокладено Брідську дорогу (цісарську) на Золочів і Броди. Ця дорога і сьогодні з’єднує Винники зі Львовом. Дороги з твердим покриттям називали по-різному: «гостинець», «цісарська».

Глинська або Глинянська дорога (Glinska, Gliniańska) називалась ще з  XV ст.

Тут ще з княжих часів проходив основний торгівельний шлях на Схід – Глинянський тракт, що вів на Глиняни, Золочів і Київ. Сучасна вулиця Глинянський тракт у Львові відгалужується від Личаківської за колишньою рогаткою, а раніше вона починалася від мурів середмістя (Глинянської брами). Саме з цього (Східного) боку Львів неодноразово відбивав напади татар. У XVI ст. за частиною дороги закріпилась паралельна назва – Личаківська. 

 Початкова траса давньої Глинянської дороги в межах міста Львова значно відрізнялася від сучасної вулиці Личаківської. Зокрема краєзнавець Борис Мельник зазначає, що у XIV столітті Глинянська дорога проходила біля Львова через густі ліси, обабіч від неї були яри та пагорби. В тому місці, де зараз стоїть костел Св. Антонія, давній гостинець повертав вгору і йшов сучасною вулицею Заньковецької, а далі йшов сучасною вулицею Лисенка. Територія, якою нині проходить нижня частина вулиці Личаківської, в ті часи була поросла густим лісом та чагарниками. Лише наприкінці ХV століття Глинянська дорога пройшла тією ж трасою, що і сучасна вулиця Личаківська.

Назва Личаківська існувала вже в 1573 р., в 1786 р. вулиця ще була поділена на нижчу (до костелу св. Антонія) та вищу. Назва походить від назви дільниці Личаків, головною артерією якої вона є; своєю чергою, Личаків — трансформована назва фільварку Лютценгоф, закладеного на початку XVI ст. в районі костелу св. Антонія. 1787 р. Глинянська (Glinianer Gasse, Gliniańska, потім Личаківська) вулиця стала головною артерією Личаківського передмістя. Нею простягалися цісарська дорога на Золочів, де вона розгалужувалася на Броди (далі на Волинь до російського кордону) й на Тернопіль, а звідти через Чортків на Поділля й до Криму. Під час німецької окупації 1941–1944 рр. вулиця називалась Східною (Oststrassе). 1944 р. її перейменували на В. Леніна.  1990 р. вулиці повернуто її попередню назву. Там, де закінчується підйом вул. Личаківської й вона стає рівною, тривалий час стояла рогатка — пристосування, яке перекривало дорогу до міста. За право проїзду до міста з селян, котрі везли продукти, стягали мито. Поступово і саме місце дістало назву Личаківської рогатки.

Личаківська рогатка. Міські рогатки (рогачки) – своєрідні міські кордони, перепускні пункти, що регулювали рух до міста-з міста, ще з часів середньовіччя.  За право проїзду до Львова з селян, котрі везли продукти на міські торговиці, стягали мито; пильнували, хто заїздить до міста, та хто його полишає. Личаківська рогатка, що сторіччями була на сторожі східного, найнебезпечнішого міського кордону, завжди була особливою. Там, де закінчується підйом і вулиця стає рівною, віддавна була розташована Личаківська рогатка. Згодом, напередодні I Світової війни у цьому місці було облаштовано трамвайний роз’їзд. На поч. ХХ ст. Личаківську рогатку перенесли до меж нинішньої вул. Пасічної. Її штат урядував у будинку при Личаківській, 148. Навпроти, близько 1910 р., збудували триповерховий будинок під № 179 з готичною вежею, у якому зараз розміщено початкову школу. Біля цього будинку 3 вересня 1914 р. віце-президент Львова Тадеуш Рутовський вручав символічні ключі від міста російському генералові Роде. Після I Світової війни значення львівських рогаток поступово занепадає. Вони перетворились на звичайні, історико-географічні орієнтири для мешканців та гостей міста.

Цісарська дорога (в районі Винник) частково проходить по лінії глиняних валів, які, на думку археологів, оточували енеолітичне нордійське оборонне селище близько 1800—2000 рр. до н. е. Залишки валів позначені на австрійській мапі 1783 р. Матеріал валів використовували для насипу під тверду основу дороги. Місце, де при дорозі автостоянка ніби нависає над долиною, називалось «Стражники». Тут у мурованому будиночку під солом’яною стріхою розміщувався дорожній патруль.

Нижня дорога з побудовою цісарської не перестала функціонувати. Для багатьох вона мала свої принади й переваги – була коротшою, звичною, вела попри млини, броварню, куди заходилось на пиво і на новини. Мабуть, саме для таких гостей у Грунда при вході була вивіска «Вхід босоніж категорично заборонений». У важкі повоєнні роки, коли проїзд в автобусі був розкішшю, багато винниківчан діставалися до Львова пішки саме цією Нижньою дорогою.

 .

1941 р. 3 липня. Дорога на Винники (міст біля Винниківського озера)

1941 р. липень. Дорога на Винники (вище дріжджзаводу)

    1942 р. Дорога на Винники (вище дріжджзаводу)

 1960-і роки. Фото Олексій Комендяк 

Львів. Липень 1941 р.

 

Вузькоколійка Брошнів - Осмолода

 

Брошнів - Осмолода, 06. 06. 1912 р.

Забуті кінотеатри Старого Львова "Дніпро" та "Спартак" у фотографіях

 

Кінотеатр «Дніпро» («Фаун»,«Казино») (1913-2000-і рр.) (проспект Свободи, 5).

У будинку на сучасному проспекті Свободи, 5 діяв кінотеатр, який у різні роки носив різноманітні назви: «Фаун» (1913), «Казино» (1913–1916), «Кінотеатр Польських легіонів» (1916–1917), «Кіно новини» (1917–1926), «Казино» (1926–1944), «Дніпро» (1944–2000-і).

Кінотеатр «Дніпро», що існував з 1944 р., загалом зберіг стару планувальну структуру із входом із сучасного просп. Свободи, та виходом у браму та подвір'я будинку. Проте, квиткові каси були винесені в окреме сусіднє приміщення.

«Фаун» (“Faun”), 1913 р.

Кінотеатр «Фаун» (в документах зустрічаються також назви «Сатурн» («Saturn») і «Флора» («Flora») на 264 глядацьких місць (180 у партері та 84 на балконі) розпочав діяльність 1913 р. у видовженій у плані прибудові на подвір'ї будинку Яна Стромeнґера (Jan Stromenger), що на вул. Кароля Людвіка, 5 (тепер просп. Свободи, 5). Будинок та прибудова були збудовані за проектом арх. Едмунда Кьолера (Edmund Köhler). Авторами проекту (1912 р.) кінотеатру, розміщеного у прибудові, були арх. Зиґмунт Кендзерський (Zygmunt Kędzierski) та Адам Опольський (Adam Opolski). За цією ж самою адресою розміщувалась і кав'ярня "Імперіал" (“Imperial”) – місце неформальної біржі деревообробної промисловості. Вхід в кінотеатр здійснювався через подвір'я.

«Казино» («Casino»), 1913–1916 рр.

У 1913 р. назву змінено на «Казино». Проте у російському путівнику 1914–1915 рр. кінотеатр згадується як «Фаун» (“Faun”). Власником був Ян Стромeнґер. На 1913 р. у кінотеатрі уже було 546 глядацьких місць. Назва «Казино» проіснувала до 1916 р.

«Кінотеатр Польських легіонів» (“Kino Legionów Polskich”), 1916–1917 рр.

У 1916 р. кінотеатр «Казино» було перейменовано на «Кінотетр Польських легіонів», власником якого спочатку залишався Ян Стромeнґер, а згодом стало товариство “Червоний хрест” У документах все ж інколи фігурує і назва "Фаун". Ліцензію у 1916 р. було видано на ім’я Марії Строменґер (Maria Stromenger), а керівником кінотеатру затверджено Кароля Піхлера (Karol Pichler), який працював на Львівській залізниці.

«Кіно новини» (“Kino Nowości”), 1917–1926 рр.

3 серпня 1917 року Марія Строменґер, власниця ліцензії на цей кінотеатр, перейменувала його на “Новості”, а керівником призначила Антона Новінського (Antoni Nowiński), колишнього керівника кінотеатру “Лев” (“Lew”), що у приміщенні театру Скарбка (тепер вул. Лесі Українки, 1). Кількість глядацьких місць було зменшено з 545 до 300, проте глядацька зала кінотеатру стала більш комфортною. Це був кінотеатр для елітної публіки. У 1920 р. власницею далі залишалася Марія Строменґер. Було видано ліцензію саме на її ім’я (її адреса – пл. Смольки, 1, а тепер пл. П. Григоренка), керівником залишався Антон Новінський. З 1923 р. кінотеатр перебуває у власності Закладу глухонімих у Львові, але керівником кінотеатру й надалі залишається Антон Новінський. За умовами ліцензії, 5-10% загального прибутку кінотеатру (як і решти кінотеатрів Львова) мали йти на підтримку інвалідів війни. В умовах ліцензії на діяльність кінотеатрів, яка видавалась, як правило, терміном на 1 рік, була також зафіксована вимога у працевлаштуванні надавати пріоритет інвалідам війни, що мали необхідну кваліфікацію.

«Казино» («Casino»), 1926–1944 рр.

У 1926–1939 рр. цей кінотеатр знову діяв під назвою “Казино” (у документах також фігурує як "Kasyno”). До 1934 р. власником залишався Заклад глухонімих у Львові. Спочатку керівником “Казино” був Леон Млодзинський (Leon Młodzińskі), який з 1934 р. став власником цього кінотеатру.

У 1926–1929 рр. через реконструкцію кінотеатр не працює (проект арх. Вавжинця Дайчака (Wawrzyniec Dajczak)), кількість глядацьких місць збільшується з 264 до 542. Кошторис реконструкції – 200 тис. злотих, а також додатково інвестовано 200 тис. злотих у звукову апаратуру. До місцевої влади надходили скарги на цей кінотеатр через незручності, викликані такою великою реконструкцією.

У 1927 р. формальним заступником (керівником) став Болеслав Млодзинський (Bolesław Młodzińskі), а з 1929 р. керівник кінотеатру – Леон Млодзиньский (Leon Młodzińskі), який проживав по вул. Словацького, 5.

Існують плани реорганізації планувальної структури кінотеатру зі збільшенням його місткості до 618 місць.

Очевидно, у 1937–1938 рр. кінотеатр ще раз реконструйовували.

На 1939 р. “Казино” було досить успішним. Його вигідне місце розташування, комфортний кінозал, добре підібраний репертуар привертали увагу глядачів.

У часи німецької окупації у 1941–1944 рр. кінотеатр діяв також під тією самою назвою.

«Дніпро», 1944–2000-і рр.

У 1944 р. кінотеатр було перейменовано на “Дніпро”. На 1944 р. у кінотеатрі було 519 глядацьких місць, відбувалося по 3 сеанси на день. Середня ціна квитка для дорослого становила 6 крб. За один місяць 1944 р. кінотеатр відвідало 24,440 глядачів.

У 1945 р. кінотеатр “Дніпро” пограбували: викрали 18 тис. руб.

У 1950-х рр. “Дніпро” був одним із небагатьох кінотеатрів, при якому діяв оркестр, що виступав перед кіносеансами.

У 1966 р. у кінотеатрі працювало 27 осіб, було 505 глядацьких місць. Відбувалося близько 7,5 кіносеансів на день.

За 1989 р. “Дніпро” відвідало 686,873 глядача (загалом населення Львова, згідно перепису 1989 р., становило 787 тис.). Глядацький зал на 1989 р. містив 508 місць.

У радянські часи “Дніпро” був одним із найкращих кінотеатрів Львова. Вартість квитків у 1940-х – 1950-х рр. 3-3,5 крб.

Сьогодні цей кінотеатр уже не діє.

За матеріалами сайту «Інтерактивний Львів».

Кінотеатр «Спартак» («Eмпaйр») (1938-1990-і рр.) (проспект Своболи, 5).

Кiнoтeaтр – «Eмпaйр» (1938–1939), «Kiнoтeaтр iм. Пyшкiнa» (1939), «Спaртaк» (1944–1990-i).

Зaрaз тyт рoзмiщeний тoргoвий цeнтр «Плaзмa».Видовжений у плані двоповерховий павільйон із підвалом, із вхідною групою з подвір'я будинку, пізніше вхід безпосередньо з просп. Свободи через приєднаний під час реконструкції вестибюль із заглибленим на 2,5 м входом із вітриною. Глядацька зала заввишки 6,3 м із балконом та евакуаційними виходами на подвір'я будинку.

У 1938 р. затверджений проект реорганізації планувальної структури з півциркульним у плані поєднуючим холом і додатковими сходовими маршами на 2-ий поверх та у підвал, підкресленим ступінчастим муром, фасадна частина фойє пластично відокремлена від площини фасаду кінозалу.

«Емпайр» («Empire»), 1938–1939 рр., 1943–1944 рр.

Кінотеатр «Емпайр» на 440 місць був заснований у 1938 р. співвласницею ділянки будинку на вул. Легіонів, 5 (просп. Свободи, 5) Доротою Млодзинською (Dorota Mlodzińska) поруч уже існуючого кінотеатру "Казіно". Кінотеатр містився у двоповерховій будівлі, яка знаходилась на межі ділянки, що належала синагозі.

8 серпня 1936 року було виконано ситуаційній план, за яким у подвір'ї цієї ділянки, яка належала родині Строменґерів та родині Млодзинських, вказана проектована двоповерхова будівля кінотеатру внутрішніми розмірами 8,25х18,52 м, яка примикає до існуючої будівлі кінотеатру "Казіно". З боку вул. Банківської будівля межує з ділянкою нині зруйнованої синагоги. Будівля кінотеатру споруджена в період з 12 червня 1938 року до 1 жовтня 1938 року і прийнята до експлуатації 5 жовтня 1938 року.

5 серпня 1938 року кінотеатр отримав дозвіл на розміщення рекламного надпису «Empire».

Працював під цією назвою до 1939 р. Як і сусідній кінотеатр, “Казино”, «Емпайр» був досить успішним.

У 1939 р. на короткий час був перейменований на “Кінотеатр ім. О. Пушкіна”.Під час німецької окупації знову носить назву "Емпайр" (1943 р.). У1944 р. кінотеатр перейменовано на "Спартак".

«Спартак», 1944–1991-і рр.

У 1944 р. кінотеатр перейменували на “Спартак”. Під цією назвою він проіснував до початку 1990-х рр. У радянські часи належав до другої категорії кінотеатрів (кінотеатр “середнього класу”). На 1944 р. мав 448 глядацьких місць. Тут відбувалося по 3 сеанси на день, середня ціна квитка для дорослого – 5,79 крб.

У 1966 р. у кінотеатрі працювало 23 особи. Кількість глядацьких місць – 379. На день відбувалось в середньому 7,5 кіносеансів.

Основу репертуару 70-х рр. складали кінострічки американського та європейського виробництва.

За 1989 р. кінотеатр відвідало 53,455 глядачів (загалом населення Львова, згідно перепису 1989 р., становило 787 тис.). На 1989 р. у глядацькому залі “Спартака” розміщувалось 375 місць. “Спартак” за цей рік недовиконав план через те, що перебував на ремонті.

Вхід у кінотеатр здійснювався з пр. Свободи, через браму та видовжене подвір'я будинку №5. Вихід із кінозалу був на незабудовану ділянку (будівля синагоги до того часу була зруйнована) на вул. Банківську. 

За матеріалами сайту «Інтерактивний Львів».

 Кінотеатри «Дніпро» та «Спартак»

1942 р.  Кінотеатр "Сasino" та «Empire»

1957 р. Кінотеатр «Дніпро»

1967 р. Кінотеатри "Дніпро" і "Спартак"

1960-і роки. Кінотеатри "Дніпро" і "Спартак"

1970-1975-і роки. Кінотеатри "Дніпро" і "Спартак"

Фіри у Львові й Винниках. 1940-і - 1960-і роки

 

Ілько Лемко (ФБ, 2023): "На початку п’ятдесятих Львовом ще їздили фіри з трофейними німецькими кіньми (їх називали бітюги), які з пивзаводу розвозили бочки з пивом. На фірах підвозили до крамниць продукти, але найбільше їх приїжджало з села.

У ті часи Краківський базар був розташований в іншому місці: на площі Теодора за теперішнім “Міленіумом” і туди приїздило багато селян і просто з фір продавали свої товари. Транспорту у ті часи на вулицях Львова було вкрай мало і тому, напевне, частково через те й були вулиці та тротуари такими впорядкованими".

 Юрій Карманчук (винниківчанин): "У Винниках в тих роках було  комунальне підприємство на вул. Папаніна  (тепер Злагоди). Там було 4 чи 6 коней, підводи й сани на зиму. Сторожував тоді там пан Олег Соболь, фірманом був пан Кучерепа, пан Драбяк".

 

Друга пол. 1940-их років. Вул. Костя Левицького 

.  

1947 р. Збіг вулиць Лєніна і Солодової (Личаківської й Солодової). Ліда, Ізя та Іра.

 

Весна 1949 р., вул. Маяковського (Костя Левицького)

Кінець 1950-их рр. Старий Ринок 

* Фотографії Старого Львова 

*FB    Гриць Совків (The Gryć) 

*FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB  Львів стародавній - фото, відео та історії

*FB  Ретро-Львів

*FB  Igor Plotko