Та ж хто вас поляків на нашу УКРАЇНСЬКУ ВОЛИНЬ кликав!

 

Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. Сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам і солдатам, а також селянам коштом поділу маєтків російських поміщиків. Крім того, поділу підлягали державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. В результаті полякам було роздано 800 000 га найкращих земель і переселено майже 200 000 осадників, ще 100 000 спрямовано в міста як поліцаїв, чиновників і т. д.

І не розповідайте байки про етнічні війни, спочатку виясніть як польські осадники опинилися на Волині й для чого.

Отже, починаючи з 1920 року:

- З 1920 року польська влада розпочала масове виділення кращих земельних ділянок на Волині для ветеранів польської армії;

- Закриття українських шкіл, перехід до викладання польською мовою в установах, жорсткий контроль над православною церквою (руйнування храмів на Холмщині) та спроби перешкодити впливу галицьких культурних інституцій;

- Каральні акції поліції та армії, особливо масштабні у 1930 році, супроводжувалися масовими арештами української інтелігенції, руйнуванням українських кооперативів, побиттями та залякуваннями місцевого населення.

- У 1935 році, коли в «українській» політиці Республіки Польща задомінували підходи ендеції, то ситуація на Волині дуже змінилася, зокрема, у напрямку зміцнення польського елементу: щоб долю цих земель вирішувало не місцеве українське населення, а польське, яке на той час становило близько 10 відсотків від чисельності краю.

- І останнє найголовніше. Московська влада, чорносотенці, а потім більшовицька пропаганда і виховали цих погромників. Ті самі люди, які у 1917-1918 роках мали по 20-30 років, у 1943 році мали понад 50 літ і могли керувати цими виступами і передавати молодшому поколінню, так би мовити, досвід організації погромів, як вирішити остаточно польське питання.

І як результат: Дмитро Медведєв публічно підтримав загострення польсько-українських відносин, вітаючи рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла.

І можна чорті шо писати про Волинську трагедію. Згадувати історичні факти, закони моралі й держави.

Але для мене існує виключно одне питання, яке може пояснити усе і всім:

Якого милого приперлось 200 тисяч польських відставників на етнічні українські землі, га ?

Їх хтось туди з українців кликав ?

Чому це раптом українські етнічні землі перетворились на "східні прикордонні креси" ?

Хто визначив, що звільнення Волині від окупантів стало "геноцидом поляків" ?

Чи можемо ми сьогодні називати людобуйство москалів на Сході України "геноцидом москалів", га ?

Коли в українській історії поляки були у братерських стосунках з українцями ?

І скільки українців убили поляки за шістсот років окупації Галичини ?

І чому поляки, вже встановивши там - в Галичині й Волині своє стале державне панування - пишуть про події протиборства тоді вже (у власній ніби ж логіці) не як про "громадянську війну між формальними громадянами Польщі - державними силами поляків проти добровільних загонів спротиву українців" - певно ж для того, щоби мати можливості зараз виставляти претензії до ще не існуючої тоді держави Україна ? - чи не так ?

Пс. І не треба виписувати глупоти у стилі "пробачте і пробачаю" занадто нерівні позиції!

Мирослав Ревть

Незалежність Польщі у 1920 році допоміг урятувати український генерал Марко Безручко

 

 Польща могла не вижити як незалежна держава. Сьогодні мало хто знає, що незалежність Польщі у 1920 році допоміг урятувати український генерал.

26 червня 1920 року командувач 3-ї польської армії Едвард Ридз-Сміглий видав наказ про спільні бойові дії польських та українських військ. Цей документ став одним із символів військового союзу між Українською Народною Республікою та Польщею у боротьбі проти російсько-більшовицького наступу.

Однією з ключових постатей цієї кампанії був генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко. Досвідчений офіцер, учасник Першої світової війни та один із найталановитіших українських командирів, він очолив 6-ту Січову стрілецьку дивізію.

У серпні 1920 року саме його дивізія обороняла фортецю Замостя. Безручко чудово розумів, що головне — не дозволити Першій кінній армії Семена Будьонного прорватися до Варшави. Він наказав максимально використати укріплення міста, грамотно розташував артилерію, організував перехресний вогонь і серію контратак, які щоразу зривали спроби кінноти прорвати оборону.

Кілька днів українські вояки разом із польськими підрозділами стримували сили, що значно переважали їх чисельно. Будьонний так і не зміг пробитися до Варшави й запізнився до головної битви.

Саме в цей час польські війська під командуванням Юзефа Пілсудського завдали потужного контрудару з-під річки Вепш, розгромивши головні сили Червоної армії. Ця операція увійшла в історію як «Диво на Віслі» і зупинила більшовицький наступ на Захід.

Історики неодноразово наголошували: якби Будьонний встиг на допомогу головним силам більшовиків, перебіг битви під Варшавою міг бути зовсім іншим. Саме тому ім'я Марка Безручка в Польщі називають серед людей, які зробили вагомий внесок у цю перемогу.

Україна тоді втримати свою незалежність не змогла. Але внесок українських вояків у перемогу над більшовицькою армією назавжди залишився частиною історії Польщі.

Недарма у 2022 році 110-й окремій механізованій бригаді ЗСУ присвоїли почесне найменування імені генерал-хорунжого Марка Безручка.

Історія часом буває несправедливою.

Понад 100 років тому українські вояки допомогли врятувати незалежність Польщі.

Сьогодні ж у Польщі частіше сперечаються про українську історичну пам'ять, ніж згадують українських героїв, які свого часу боролися і за її свободу.

Марко Безручко заслуговує на те, щоб його пам'ятали по обидва боки українсько-польського кордону.

Скільки УКРАЇНСЬКИХ провідників знищила Польща за козацьких часів?

 Порахуймо, скільки наших провідників знищила Польща, починаючи ще з козацьких часів. Хіба не польський король Стефан Баторій викликав українського Гетьмана Івана Підкову до Польщі на розмову, де його арештували та стратили? При чому, страта відбулась показова, ніби вистава, на яку зігнали купу людей! Підкову за присутності великої кількості народу й османських послів стратили у Львові 1578 року за рішенням короля Стефана Баторія на Ринковій площі. Це як називається? Не тероризм? To jest inne?  

Хіба не польська шляхта підступно вбила Гетьмана Кшиштофа Косинського (1593)?  Часом не поляки стратили поблизу села Вільховець нашого Гетьмана Івана Виговського? Чи не польська шляхта схопила в Новгород-Сіверському наказного Гетьмана Івана Богуна і стратила (1664)?

Чи на Полтавщині, коли козаків оточили поляки й запропонували видати Гетьмана Наливайка, пообіцявши зберегти життя іншим. Так, наші козаки склали зброю, але жовніри зайшли до козацького табору і вирубали кілька тисяч беззахисних людей. Це не різня? To jest inne? А Наливайка, до речі, схопили і привезли до Львова. На страту з Варшави прибув сам король, на майдан зігнали тисячі людей. Козацьких ватажків стратили, а Наливайка конвоєм повезли до Варшави, де його спалили живцем у спеціально виготовленому для цього мідному баку. Потім четвертували і по вулицях Варшави порозвішували руки, ноги й голову Гетьмана (1597). Не тероризм?

Чи коли Польща почала війну зі Швецією, після чого польський король прислав послів до Гетьмана Самійла Кішки, щоб той прибув з військом. Нашому Гетьману погрожували смертю, якщо той не пришле козаків вступитись за поляків проти шведів. Наш Гетьман погодився лише після того, як сейм ухвалив рішення шанувати козацькі привілеї. Усі козаки разом з Гетьманом полягли на війні за чужі інтереси через нестачу провіанту.

Чи на Дніпрі, де Польща збудувала Кодацьку фортецю, яка мала дати змогу контролювати запорожців і не пускати їх у морські походи. Будував фортецю сам французький інженер Боплан. Козаки саме повертались із турецького походу, та й зруйнували вщент перешкоду, яка їм заважала. Хіба не поляки за це по-зрадницькому схопили ГЕТЬМАНА Івана Сулиму; за рішенням сейму гетьмана та декількох його сподвижників було страчено на центральній площі у Варшаві: відрубано голови, потім чвертовано, частини тіл були розвішені на міських мурах Варшави. Потім кості гетьмана поховали на території помістя Стєвки. Не тероризм? To jest inne?

Чи в Черкасах, де запорожці на чолі з Павлюком заарештували і стратили наставленого поляками гетьмана Саву Кононовича, який уславився сваволею і здирництвом. Після цього Павлюка було обрано Гетьманом. Як відреагували поляки на страту українцями українського зрадника на українській землі? Правильно - схопили Павлюка і доправили конвоєм у Варшаву, де на засіданні сейму було вирішено одягти на голову Гетьмана розпечену корону, а в руки дати розжарену булаву, демонструючи самостійне українське гетьманство. Але потім король передумав і наказав просто відрубати Павлюкові голову, після чого настромити її на спис і виставити на майдані. Теж не тероризм, ага.

Чи в Лубнах, де після смерті Павлюка Гетьманом було обрано Яцька Остряницю, який прийняв бій з поляками аж на Лівобережжі. Він програв, і боячись бути виданим шляхті, утік до Московії. Що роблять поляки? Правильно - відбудовують Кодацьку фортецю, король заборонив козакам обирати гетьмана і полковників. Козаки втратили право на самоврядування, козацький реєстр суворо обмежили до 6 тисяч. На території України Польща відтепер тримала численне військо. 

За матеріалами ФБ (Василь Бартовщук,  2025, лютий) з доповненнями автора.

Михайло Дерегус. Страта Остапа.

Етнічний серб Драган Сотірович («Дража») – бойовик Армії крайової та вбивця українців на Винниківщині

Польські бойовики, співпрацюючи як із німцями, так із червоними партизанами та радянськими каральними органами, проводили масові убивства українського цивільного населення.  В нинішній Польщі, всі хто воював в АК та інших польських збройних формуваннях, зараховані до когорти героїв. Однак їх дії і вчинки часто не мали нічого спільного  із героїзмом.

 1942 р. був створений польський регіон «IV Сільський Винники АК» (кодова назва «Dalia» («Далія»). Комендант — Єжи Венгерський (Jerzy Węgierski).

1944 р. (квітень) — в районі Кривчиці — Чортова скеля — Винники розгорнуто перші три польських підрозділи лісового 14 Язловецького уланського полку (для боротьби з німецькими військами і УПА).   

У червні 1944 р. в селах біля Винник – Чишках, Білці Королівській, Білці Шляхетній та ін. були створені озброєні польські осередки, які розпочали напади на навколишні українські села.  Всі напади польських боївок супроводжувалися катуваннями та жорстокими вбивствами українців. У липні 1944 р. тільки у Львові поляки вбили до 400 українців.

Командир —  колишній капітан югославської армії Драган Сотірович, псевдо «Дража» (серб у віці близько 35 років, більш ніж середнього зросту, міцної статури, атлетична і смаглява особа). За штаб-квартиру він вибрав собі будинок сержанта Людвіка Ламаша («Віха») на Третій Вульці (тепер с. Соснівка). Секретарем капітана «Дражи», який мав труднощі з польською мовою, була Чеслава Гнатівна «Христина». «Дража» палив українські села, вбивав та катував їхніх мешканців, воював із УПА, які намагалися захистити ці села від польського терору. Зокрема, він брав активну участь в спалені села Шоломия (10-11 червня 1944 року). 

У Польщі зняли навіть фільм про цього "героя" - "Дража – четник. Легенда Кресів". 

У книзі-спогадів Василя Галаси «Орлана» є відомості, що «Дража» брав участь у мирних перемовинах з УПА: «Тільки після того, як ми покарали убивць, польська сторона відгукнулась на наші мирні заклики. 29 квітня 1945 р. у с. Селиська Березівського повіту відбулась перша зустріч із представниками АК. Нашу сторону репрезентував Іван Кривуцький – “Аркадій” та районний ОУН “Борис”. Польську делегацію очолював капітан АК “Пірат-Дража”, серб за національністю. Домовились про припинення протистояння. Після цього напади порідшали, але повністю не припинились, бо діяли ще й інші банди, не пов’язані з АК».

Командування АК проводило в цей період так звані «профілактичні заходи». В акціях брали участь близько 500 бойовиків з Чишок, Винничок, Гончар, Давидова, Старого Села і Білки під командуванням капітана «Дража». Так в с. Шоломия ― читаємо в українському звіті: «10/11.6.44 р. о год. 24-ій поляки зі Старого Села, Давидова і Гончар окружили село і почали нищівну акцію, що до неї приготовлялися кілька днів. Почавши обстріл з двох сторін відділами, подалися в середину села. Крім запальних куль із крісів, почали кидати на хати запальні гранати та посипати легкозапальним порохом стріхи. Село загорілось з полуденної і західної сторони. Тільки від східної сторони село було вільне. В акції брало участь около 500 чоловік, зо 7 командирами, які держали зі собою зв'язок через вершника. Мали зі собою також санітарний відділ з жіночою обслугою, яка опісля кинулась запопадливо на грабунок. Було багато порожніх возів, призначених на зрабовані речі. Напасники на руках мали білі опаски. Коло год. 2-ої малий відділ УПА з'явився на підмогу селові й напасники хутко втекли. Бандити були узброєні в скоростріли, автомати, кріси й гранатомети».

Два дні крові: польська “Буря” над українським містом. Львів, 23 і 24 липня 1944 р. 

Акція «Буря» (Burza) — остання спроба поляків втримати «креси всходні» перед вторгненням Червоної армії. Готуючи цю операцію проти німців, АК продовжувала війну проти українців.  Наказ на початок акції «Буря» у Львові та в терені командувач Львівського округу Армії Крайової полковник Владислав Філіпковський отримав від генерала Армії Крайової Казімежа Соснковського 7 липня 1944 р.

Перед польськими повстанцями ставилось завдання – здобути місто перед вступом туди Червоної Армії та завести адміністрацію, яка на правах господаря мала репрезентувати польську владу перед більшовицьким командуванням.  Львівський відділ Владислава Філіпковського налічував до семи тисяч осіб, з яких близько трьох тисяч увійшли до міста в першу ніч.

За свідченнями очевидців,  у Львові, лише за два дні — 23 і 24 липня — було розстріляно понад 150 українців.

22   липня 1944 року радянські війська 1-го Українського фронту підійшли до Львова та розпочали бої за місто. В ніч на 23 липня залишки німецької окупаційної адміністрації, ґестапо та поліції покинули Львів і польські бойовики Армії Крайової, в рамках операції «Буря», долучились до вуличних боїв у місті та прилеглих околицях.  Львів прокинувся спустошеним і мовчазним.

І саме тоді, коли всі чекали на прихід Червоної армії, до міста увійшли зовсім інші “визволителі” — польські бойовики Армії Крайової.

На будинках майоріли біло-червоні прапори, а по вулицях ходили спільні патрулі польських бойовиків і радянських військових розвідгруп.

Польські бойовики, маючи заздалегідь складені списки українців, почали проводити облави, арешти, обшуки. 

Але “успіх” тривав недовго.

Лондонський еміграційний уряд потрактував цей етап акції «Буря» надзвичайно успішним і її керівник – полковник Філіпковський підвищений до генерала бригади та разом з кількома іншими вищими офіцерами нагороджений орденом Віртуті Мілітаріі (лат.: Virtuti Militari – Військова Доблесть) – найвищою військовою нагородою Польщі за мужність перед лицем ворога, еквівалентом британського Хреста Вікторії.  

27 липня радянські війська повністю зайняли Львів. І вже наступного дня Філіпковського “запросили” до Управління НКВД. Там йому коротко пояснили: Львів — місто радянської України.

Після цієї “розмови” польські прапори зникли з міста, Армія Крайова здала всю зброю, а її особовий склад було розміщено в казармах під контролем радянської комендатури.

Самого Філіпковського відправили до Житомира — нібито для координації з Військом Польським. Але одразу після приземлення його заарештували й заслали до Сибіру.

31 липня радянська влада організувала зустріч для всієї “польської адміністрації Львова”.

Після цієї зустрічі ніхто не повернувся. Усі — коменданти, урядовці, активісти — були арештовані, розвезені по львівських тюрмах і засуджені до 10–20 років ув’язнення.

Так закінчилася остання спроба поляків “повернути” собі Львів.

Без боїв, без слави, без героїв.

 1 листопада 1944-го, в день поминання померлих в польському костелі, декілька тисяч польських мешканців Львова вийшли з протестом на Личаківський цвинтар, на могилах радянських солдат написали гасла «Не віддамо Львова СРСР!», «Слава борцям за польський Львів», вигукували антирадянські гасла, співали гімн Польщі.

Фото 1945 р. Чишки. «Дража» перед виїздом до Перемишля після втечі з в'язниці у Львові. Зліва направо: «Христина» Чеслава Гнатівна, «Дража», Казимир Ламаш брат Ядвігі, Ядвіга Ламаш, невідомий з псевдом «Лис», Владислав Прушковський «Боксер» - ад`ютант «Дражи» (з книги "Czyszki koło Lwowa: historia w dokumentach i wspomnieniach 1350—2008").
ІСТОРИЧНА ДОВІДКА

І

Драган Сотірович (пол. Dragan Mihajlo Sotirović; серб. Драган Михајло Сотировић; фран. Dragan Michel Sotirovitch; псевдо „Draża”, „X”, „Michał”; 1913-1987) – капітан Югославської армії, бойовик АК, кавалер «Orderu Virtuti Militari» V класу. З 1934 р. служив у королівській Югославській армії. З 1941 р. брав участь у бойових діях з німцями. Був узятий у полон (у Югославії). Разом з іншими югославськими офіцерами перебував в таборі військовополонених № 325 в Раві Руській, а потім у Стрию. Симулюючи хворобу (апендицит), був переведений до лікарні, з якої він втік 13 січня 1944 р.  Після цього зв'язався з АК і був відправлений на перевірку до с. Зубра (біля Львова).