Та ж хто вас поляків на нашу УКРАЇНСЬКУ ВОЛИНЬ кликав!

 

Для зміцнення польської присутності на східних кордонах Речі Посполитої в 1920 і 1925 рр. Сейм ухвалив закони про надання землі польським офіцерам і солдатам, а також селянам коштом поділу маєтків російських поміщиків. Крім того, поділу підлягали державні й церковні володіння колишньої Російської імперії. В результаті полякам було роздано 800 000 га найкращих земель і переселено майже 200 000 осадників, ще 100 000 спрямовано в міста як поліцаїв, чиновників і т. д.

І не розповідайте байки про етнічні війни, спочатку виясніть як польські осадники опинилися на Волині й для чого.

Отже, починаючи з 1920 року:

- З 1920 року польська влада розпочала масове виділення кращих земельних ділянок на Волині для ветеранів польської армії;

- Закриття українських шкіл, перехід до викладання польською мовою в установах, жорсткий контроль над православною церквою (руйнування храмів на Холмщині) та спроби перешкодити впливу галицьких культурних інституцій;

- Каральні акції поліції та армії, особливо масштабні у 1930 році, супроводжувалися масовими арештами української інтелігенції, руйнуванням українських кооперативів, побиттями та залякуваннями місцевого населення.

- У 1935 році, коли в «українській» політиці Республіки Польща задомінували підходи ендеції, то ситуація на Волині дуже змінилася, зокрема, у напрямку зміцнення польського елементу: щоб долю цих земель вирішувало не місцеве українське населення, а польське, яке на той час становило близько 10 відсотків від чисельності краю.

- І останнє найголовніше. Московська влада, чорносотенці, а потім більшовицька пропаганда і виховали цих погромників. Ті самі люди, які у 1917-1918 роках мали по 20-30 років, у 1943 році мали понад 50 літ і могли керувати цими виступами і передавати молодшому поколінню, так би мовити, досвід організації погромів, як вирішити остаточно польське питання.

І як результат: Дмитро Медведєв публічно підтримав загострення польсько-українських відносин, вітаючи рішення президента Польщі Кароля Навроцького позбавити Володимира Зеленського ордена Білого Орла.

І можна чорті шо писати про Волинську трагедію. Згадувати історичні факти, закони моралі й держави.

Але для мене існує виключно одне питання, яке може пояснити усе і всім:

Якого милого приперлось 200 тисяч польських відставників на етнічні українські землі, га ?

Їх хтось туди з українців кликав ?

Чому це раптом українські етнічні землі перетворились на "східні прикордонні креси" ?

Хто визначив, що звільнення Волині від окупантів стало "геноцидом поляків" ?

Чи можемо ми сьогодні називати людобуйство москалів на Сході України "геноцидом москалів", га ?

Коли в українській історії поляки були у братерських стосунках з українцями ?

І скільки українців убили поляки за шістсот років окупації Галичини ?

І чому поляки, вже встановивши там - в Галичині й Волині своє стале державне панування - пишуть про події протиборства тоді вже (у власній ніби ж логіці) не як про "громадянську війну між формальними громадянами Польщі - державними силами поляків проти добровільних загонів спротиву українців" - певно ж для того, щоби мати можливості зараз виставляти претензії до ще не існуючої тоді держави Україна ? - чи не так ?

Пс. І не треба виписувати глупоти у стилі "пробачте і пробачаю" занадто нерівні позиції!

Мирослав Ревть

Незалежність Польщі у 1920 році допоміг урятувати український генерал Марко Безручко

 

 Польща могла не вижити як незалежна держава. Сьогодні мало хто знає, що незалежність Польщі у 1920 році допоміг урятувати український генерал.

26 червня 1920 року командувач 3-ї польської армії Едвард Ридз-Сміглий видав наказ про спільні бойові дії польських та українських військ. Цей документ став одним із символів військового союзу між Українською Народною Республікою та Польщею у боротьбі проти російсько-більшовицького наступу.

Однією з ключових постатей цієї кампанії був генерал-хорунжий Армії УНР Марко Безручко. Досвідчений офіцер, учасник Першої світової війни та один із найталановитіших українських командирів, він очолив 6-ту Січову стрілецьку дивізію.

У серпні 1920 року саме його дивізія обороняла фортецю Замостя. Безручко чудово розумів, що головне — не дозволити Першій кінній армії Семена Будьонного прорватися до Варшави. Він наказав максимально використати укріплення міста, грамотно розташував артилерію, організував перехресний вогонь і серію контратак, які щоразу зривали спроби кінноти прорвати оборону.

Кілька днів українські вояки разом із польськими підрозділами стримували сили, що значно переважали їх чисельно. Будьонний так і не зміг пробитися до Варшави й запізнився до головної битви.

Саме в цей час польські війська під командуванням Юзефа Пілсудського завдали потужного контрудару з-під річки Вепш, розгромивши головні сили Червоної армії. Ця операція увійшла в історію як «Диво на Віслі» і зупинила більшовицький наступ на Захід.

Історики неодноразово наголошували: якби Будьонний встиг на допомогу головним силам більшовиків, перебіг битви під Варшавою міг бути зовсім іншим. Саме тому ім'я Марка Безручка в Польщі називають серед людей, які зробили вагомий внесок у цю перемогу.

Україна тоді втримати свою незалежність не змогла. Але внесок українських вояків у перемогу над більшовицькою армією назавжди залишився частиною історії Польщі.

Недарма у 2022 році 110-й окремій механізованій бригаді ЗСУ присвоїли почесне найменування імені генерал-хорунжого Марка Безручка.

Історія часом буває несправедливою.

Понад 100 років тому українські вояки допомогли врятувати незалежність Польщі.

Сьогодні ж у Польщі частіше сперечаються про українську історичну пам'ять, ніж згадують українських героїв, які свого часу боролися і за її свободу.

Марко Безручко заслуговує на те, щоб його пам'ятали по обидва боки українсько-польського кордону.

Найпопулярніші легкові автівки у Львові в 1920-х - 1930-х роках: моделі та ціни

У 1930-х роках у Львові, який перебував у складі Польщі, найпопулярнішими були європейські та американські марки. Основними постачальниками техніки були заводи США, Франції, Німеччини та Італії: 

Fiat (особливо моделі, що випускалися польським Fiat), Ford (зокрема моделі A), Chevrolet, Citroen, Renault та люксові Rolls-Royce. Містом активно пересувалися таксі, приватні авто та перші вантажівки, часто марки Benz. 

Основні марки авто у Львові (1930-ті роки):

• Fiat: Італійські автівки, особливо моделі 508 та 518, були масовими через тісну співпрацю польського автопрому з концерном Fiat.
• Ford:  Зокрема модель Ford Model A (випускалася до 1931 року) та її наступники були надзвичайно поширеними завдяки доступності та витривалості.
• Citroën: Модель Citroën AC4 Berline Luxe використовувалася як одне з перших офіційних таксі у передвоєнному Львові.
• BMW: Наприкінці 30-х років популярність здобула модель BMW 326 — перший чотиридверний седан марки, який вирізнявся інноваційним дизайном.
• Mercedes-Benz: Символ еліти; у місті можна було зустріти розкішні купе, такі як Mercedes-Benz 540 K.  
• Praga. 
• Rolls-Royce: Використовувалися як елітні авто. 

У цей час Львів переживав значний автомобільний бум, таксі активно працювали, а на вулицях з'являлися іграшкові версії авто для дітей. Автомобілі були важливою частиною міського життя Львова, що активно модернізувалося у міжвоєнний період.  

 

У 1925 відкривається Малопольський Автомобільний Клуб, функцією якого була пропаганда автомобілізму. Його заслугою слід вважати проведення в 1930-х роках у Львові перегонів  "Grand Prix Lwow". Перегони проходили вулицями міста з 1930 по 1933 рік.

 

До 1922 р. був лівосторонній рух для автомобілів, який успадкували ще від кінних екіпажів. Перехід на правосторонній рух відбувся у 1922 р. 

Львів місто натхнення (2021 р.). Cкільки коштував автомобіль у Львові в 1930-х роках: "Крім автосалонів, з найнoвiшими aвтiвкaми львiв’яни мoгли пoзнaйoмитись нa щoрiчних Схiдних Toргaх y Львoвi, дe зaвжди бyв вистaвкoвий пaвiльйoн з aвтo нaйпoпyлярнiших мaрoк. Нaйнoвiшi мoдeлi мoжнa бyлo oдрaзy кyпити, aлe зaбрaти лишe пiсля зaкiнчeння виставки.

Згiднo цiнникy, вiднoснo дeшeвий мiнiмaлiстичний “Fiat 500” кoштyвaв близькo 3800 злoтих. Схoжий нa ньoгo aвстрiйський “Steyr 50″ – 4250 злoтих. Зa цiнoю ближчe дo 5 тис. злoтих, мoжнa бyлo щe кyпити Fiat 508 , aбo Morris 8HP. Нoвa мoдeль Peugeot 202 кoштyвaлa yжe трoхи бiльшe 6 тис. злoтих. A oт зa Opel Olimpia A (прoтoтип пeршoгo ”Moсквичa”) трeбa бyлo вiддaти 6800 злoтих.

Далі ціни росли із збільшенням розміру автівки. Найдорожчим з представлених був Mercedes 320, що коштував 33500 злотих, а це майже 10-річна зарплата службовця. В кінці 1930-х бензин коштував понад 60 грошів за літр".

 Fiat 508B Balilla Berlina. Найпопулярніша автівка в Польщі 1930-х років, яка, як кажуть поляки, змоторизувала країну. Авто продукувалось в Польщі по ліцензії. Однолітровий чотирициліндровий двигун на 24 к.с., розігн до 105 км/год споживав 7-8 літрів бензину на 100 км. У славнозвісному фільмі "Вабанк" саме таке авто Шпуля продав Генрику Квінто за 4000 злотих, при тогочасній ціні 5600 злотих (ФБ, Гриць Совків).

1930-і рр.  Винники, ресторація К. Достала і автівка "Praga"

1929 р.  На світлині автомобіль Laurin & Klement 110. Можна також побачити учасницю VIII Міжнародного райду автоклубу польського пані Захраднік. Гриць Совків.

Львів 1930-х рр. Страйк львівських таксистів проти високих податків. Вул. Вічева

Львів 1930-х рр. Лікарня Соціального Страхування (тепер це ОХМАДИТ). Автомобіль  Lancia Lambda 8.

1930-ті  роки. "Лінкольном" по львівським теренам. 

1930-і рр. Львів. Автомобіль Citroen Six

  Львів, 1950-х рр. , вул.  Городецька, трамвайне депо. Fiat 508B Balilla Berlina.

Трускавець 1934 р. Автомобіль міського голови FIAT 520. 

Львів 1930-х рр. Біля входу в парк Костюшка. Praga Alfa 6.

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

 * Фотографії старого Львова 

 *FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

Скільки УКРАЇНСЬКИХ провідників знищила Польща за козацьких часів?

 Порахуймо, скільки наших провідників знищила Польща, починаючи ще з козацьких часів. Хіба не польський король Стефан Баторій викликав українського Гетьмана Івана Підкову до Польщі на розмову, де його арештували та стратили? При чому, страта відбулась показова, ніби вистава, на яку зігнали купу людей! Підкову за присутності великої кількості народу й османських послів стратили у Львові 1578 року за рішенням короля Стефана Баторія на Ринковій площі. Це як називається? Не тероризм? To jest inne?  

Хіба не польська шляхта підступно вбила Гетьмана Кшиштофа Косинського (1593)?  Часом не поляки стратили поблизу села Вільховець нашого Гетьмана Івана Виговського? Чи не польська шляхта схопила в Новгород-Сіверському наказного Гетьмана Івана Богуна і стратила (1664)?

Чи на Полтавщині, коли козаків оточили поляки й запропонували видати Гетьмана Наливайка, пообіцявши зберегти життя іншим. Так, наші козаки склали зброю, але жовніри зайшли до козацького табору і вирубали кілька тисяч беззахисних людей. Це не різня? To jest inne? А Наливайка, до речі, схопили і привезли до Львова. На страту з Варшави прибув сам король, на майдан зігнали тисячі людей. Козацьких ватажків стратили, а Наливайка конвоєм повезли до Варшави, де його спалили живцем у спеціально виготовленому для цього мідному баку. Потім четвертували і по вулицях Варшави порозвішували руки, ноги й голову Гетьмана (1597). Не тероризм?

Чи коли Польща почала війну зі Швецією, після чого польський король прислав послів до Гетьмана Самійла Кішки, щоб той прибув з військом. Нашому Гетьману погрожували смертю, якщо той не пришле козаків вступитись за поляків проти шведів. Наш Гетьман погодився лише після того, як сейм ухвалив рішення шанувати козацькі привілеї. Усі козаки разом з Гетьманом полягли на війні за чужі інтереси через нестачу провіанту.

Чи на Дніпрі, де Польща збудувала Кодацьку фортецю, яка мала дати змогу контролювати запорожців і не пускати їх у морські походи. Будував фортецю сам французький інженер Боплан. Козаки саме повертались із турецького походу, та й зруйнували вщент перешкоду, яка їм заважала. Хіба не поляки за це по-зрадницькому схопили ГЕТЬМАНА Івана Сулиму; за рішенням сейму гетьмана та декількох його сподвижників було страчено на центральній площі у Варшаві: відрубано голови, потім чвертовано, частини тіл були розвішені на міських мурах Варшави. Потім кості гетьмана поховали на території помістя Стєвки. Не тероризм? To jest inne?

Чи в Черкасах, де запорожці на чолі з Павлюком заарештували і стратили наставленого поляками гетьмана Саву Кононовича, який уславився сваволею і здирництвом. Після цього Павлюка було обрано Гетьманом. Як відреагували поляки на страту українцями українського зрадника на українській землі? Правильно - схопили Павлюка і доправили конвоєм у Варшаву, де на засіданні сейму було вирішено одягти на голову Гетьмана розпечену корону, а в руки дати розжарену булаву, демонструючи самостійне українське гетьманство. Але потім король передумав і наказав просто відрубати Павлюкові голову, після чого настромити її на спис і виставити на майдані. Теж не тероризм, ага.

Чи в Лубнах, де після смерті Павлюка Гетьманом було обрано Яцька Остряницю, який прийняв бій з поляками аж на Лівобережжі. Він програв, і боячись бути виданим шляхті, утік до Московії. Що роблять поляки? Правильно - відбудовують Кодацьку фортецю, король заборонив козакам обирати гетьмана і полковників. Козаки втратили право на самоврядування, козацький реєстр суворо обмежили до 6 тисяч. На території України Польща відтепер тримала численне військо. 

За матеріалами ФБ (Василь Бартовщук,  2025, лютий) з доповненнями автора.

Михайло Дерегус. Страта Остапа.

З життя православних УКРАЇНЦІВ ПОЛЬЩІ.

 

 За даними перепису населення 1931 року серед православних у Польщі було 1,5 млн українців, 900 тисяч білорусів, 600 тисяч поляків, 125 тисяч росіян і 700 тисяч людей, які називали себе «тутешні». Православні українці домінували у Волинському і Люблінському воєводствах. Януш Жарновський стверджує, що з-поміж 600 тисяч поляків близько 50 тисяч слід визнати українцями, які приховали в переписі свою справжню національність.

Сьогодні Православна церква Польщі нараховує шість єпархій, понад 500 парафій, 410 церков, 259 священнослужителів та 600 тисяч вірян. Зараз Польську Церкву очолює відкрито промосковськи налаштований митрополит Сава.

Літургічна мова.  Головні мови: польська, церковнослов'янська. Мови меншин: українська, білоруська, португальська (у Бразилії). Церковний календар - Юліанський.

На початку XIX ст. корінне населення Холмщини та Підляшшя в більшості зберігало своє українське етнічне обличчя. Проте руським, тобто українським, залишилося на цей час вже тільки село, вищі верстви й місто були майже всюди сполонізовані. Ті процеси поступали далі, особливо стосовно західніших українських поселень, де спостерігався перехід на латинський обряд та ліквідація парафій східного обряду. Більшість населення Холмщини та Підляшшя була уніатами й належала до двох єпархій: Холмської та Берестейської. Після переслідувань у XVII та XVIII ст. лише кілька осередків залишилося православними: монастирі в Яблочині, Дорогичині, Більську. 

В Руській Уніатській Церкві вже в XVIII ст. почав прискорюватися процес латинізації і полонізації, особливо після Замойського синоду (1720). Проявом цього були зміни церковного устрою, звичаїв, обрядів, обладнання храмів (усунення іконостасів чи впроваджування органів), в результаті чого деякі уніатські церкви майже не відрізнялися від костелів. Сильнішим ставав вплив польської мови. Сполонізована була значна частина уніатського духовенства, яке нерідко ототожнювалося з польською національною ідеєю. Процеси ці посилилися в першій пол. XIX ст., тобто під російським пануванням.

В Уніатській Церкві в 30-х роках XIX ст. сформувалося дві течії: „добрих уніатів”, які стояли на позиціях безоглядної вірності Римові та подальшої латинізації і полонізації Уніатської Церкви, та „народовців”, що виступали за збереження східних традицій і „руської” мови. Останні були прихильниками повернення до православ’я. В 1839 р. уніатська церква на території Російської імперії в результаті заходів митрополита Й. Семашка була об’єднана з Православною Церквою. Цей процес охопив і Північне Підляшшя. Відтоді полонізаційні процеси на цій території були призупинені, проте постала проблема русифікації, яку проводила російська адміністрація.

Кордони Холмщини та Південного Підляшшя в сучасному розумінні остаточно сформувалися в 1815 р., після Віденського конгресу, результатом якого стало формування у складі Російської імперії Польського Королівства. Західним кордоном Королівства стала річка Буг (зараз Західний Буг), яка відділяла польську автономію від решти, інтегрованих до складу імперії земель польсько-литовської держави – так званого Західного краю. Попри прагнення царату уніфікувати й асимілювати цю бунтівничу та відмінну в етно-релігійному плані провінцію, сам факт панування польської культури, наявності відмінних від решти держави політичних традицій, єдиної в імперії Конституції, домінування католицизму – впливали на місцеву етнічну спільноту русинів (українців та білорусів). Ця спільнота протягом першої половини ХІХ ст. все більше полонізувалася і переймала особливості, які відрізняли її від українського населення Волині й Берестейщини та західних білорусів. 

Підляшшя (Підлясся, пол. Podlasie, біл. Падляшша) — історико-географічний регіон у середньому Побужжі, північно-західний український етнічний край розташований у південно-східній Польщі. Головні міста — Дорогичин, Більськ-Підляський, історично також Берестя.

Підляшшя розташоване уздовж середньої течії Західного Бугу (басейн Вісли). Північна межа проходить по річці Нарві (права притока Вісли), на півдні межує з історичною Холмщиною, на заході — з Мазовією, на сході — з Волинню та Поліссям. Існує поділ Підляшшя на Південне та Північне, який виник у XIX столітті, коли перше адміністративно увійшло до складу Польського королівства, а друге — безпосередньо до Російської імперії. Північне Підляшшя розташоване на північ від Західного Бугу, на північний захід від Берестя, за головним містом Дорогичином, а потім Більськом його ще називають Більщиною. Південне ж Підляшшя розташоване на південь від Дорогичина з центром у Білій Підляській.

 В кордонах конгресового Польського Королівства опинилася нечисельна частина східнослов’янського населення, яке відносилося до українських та білоруських етнографічних груп і заселяла вузьку пограничну територію вздовж східної частини провінції. Русини тісно контактували з панівним польським населенням і поступово зазнавали асиміляції, внаслідок чого межа розселення між етнографічними групами східнослов’янського та польського населення поступово пересувалася за схід. На південних надбужанських землях – майбутній Холмщині, процеси полонізації були меншими, ніж у Південному Підляшші. Це пов’язувалося як з історичними традиціями, так і з релігійними особливостями місцевого українського населення, а також фактором близькості більш культурно і національно розвинутої Галичини, що впливало на поглиблення релігійних, мовних і культурних відмінностей холмщаків від мешканців Південного Підляшшя. Північна межа розселення етнічного українського населення у Південному Підляшші станом на поч. 60-х років ХІХ ст. доходила до околиць Константинова і Соколова, західна – йшла східніше Седльця і через західні околиці Межиріччя і Радиня, переходячи до Холмщини. Своєю чергою, умовні західні кордони Холмщини великою мірою окреслювалися течією річки Вепр, доходили до південних околиць Замостя, а потім «завертали» на захід, йшли північними околицями Білгораю і зустрічалися з адміністративними кордонами Галичини.

Перші осередки Православної Церкви в Польському Королівстві створювалися на етнічних польських землях. 22 квітня (3 травня) 1834 р. в Польському Царстві був створений вікаріат із центром у Варшаві, а в 1840 р. – Варшавсько-Новогеоргієвська єпархія на чолі з Антонієм (Рафальським). В 1835-1837 роках на місці відібраного в отців піярів костелу з’явилася резиденція для варшавських архиєреїв, а в 1841 р. – єпархіальна консисторія. Державні витрати на православ’я збільшувалися постійно із збільшенням кількості парафій та російського духовенства.  В 1842 р. розпочато обговорення будівництва Іоанно-Богословської церкви в Холмі – першої православної церкви на етнічних українських землях Холмщини. Церква була побудована в 1846-1851 роках і від самого початку мала ідеологічні цілі «щоб бажаючі греко-уніати могли бачити справжню організацію та красу храмів, організованих в обрядах Східної Церкви». Як і більшість православних храмів, що працювали з тимчасовим населенням, ця святиня слугувала потребам військових частин, дислокованих у Холмі.

Православна церква Польщі в час свого відокремлення (1924 р.) від Московського патріархату мала ієрархію, яка складалася винятково з єпископів російського походження. Вони прагнули зберегти російський характер своєї церкви. Православна преса на початку 20-х років твердила, що запровадження у церкві елементів української або білоруської традиції буде рівнозначне відступу від стародавніх догматів, найкраще досі збережених російською традицією.

У 1938 році Польща провела так звану акцію «ревіндикації» на Холмщині і Підляшші. Її декларована мета була  – закривати храми, до яких ходить «мало вірних», проте фактично  перетворилася на безжальне, в більшовицькому дусі, нищення старовинних церков за участі війська. Загалом розібрали 127 храмів (церкви, каплиці, доми молитви).

Православним українцям 1938 р. асоціюється з жорстоким переслідуванням і полонізацією. Сьогоднішня назва дає зрозуміти, що Церква об’єднує поляків, але це не відповідає дійсності. Православна церква в Польщі об’єднує українців (у тому числі лемків), білорусів, росіян, греків тощо – і в найменшій кількості поляків.

17 вересня 1939 р. Червона армія перейшла польсько-радянський кордон „для захисту життя і майна населення Західної України та Західної Білорусії” і 23 вересня увійшла на Холмщину та Підляшшя. Німецькі війська, які захопили цю територію, відступили. Проте на основі додаткового протоколу, укладеного Німеччиною і Радянським Союзом 28 вересня 1939 р., змінено сфери впливів обох тоталітарних імперій — Холмщина й Південне Підляшшя відходило до Німеччини, а Північне Підляшшя — до Радянського Союзу.

Трагедія українців в Сагрині. 10 березня 1944 року польські підпільники напали на півтора десятка сіл на Холмщині (Сагринь (тепер територія Польщі) у Грубешівському повіті), населених православними українцями – громадянами Республіки Польща, внаслідок чого лише в Сагрині та околицях загинуло не менше 1200 українських цивільних осіб. Більшість із них – це жінки та діти. Польські вояки підпалювали хати, частина людей пробувала ховатися у ями чи пивниці, куди часто кидали гранати. Ще частину просто закололи багнетами. Польські партизани навіть фотографувалися на фоні палаючих хат. Події у Сагрині є найбільшим злочином у польсько-українському протистоянні.

Згідно з прийнятим ще в міжвоєнному періоді розподілом територій поміж КПЗУ і КПЗБ регіон цей, як і Берестейське Полісся, було приєднано до Білоруської РСР, а все місцеве етнічно українське населення офіційно визнано білорусами. Адміністративно Північне Підляшшя ввійшло до Більського району Білостоцької області, а південно-східна частина — до Берестейської області. Місцеве населення в основному позитивно сприйняло радянську владу, яка здавалася більш „своєю”, ніж польська. Незабаром всю адміністрацію було влаштовано за радянськими зразками, організовано білоруське шкільництво. Періодика також видавалася білоруською і російською мовами. Після війни більшу частину Білостоцької області (близько 12 тис.км²) разом з обласним центром було передано Польщі. 

Сьогодні українська національна меншина в Польщі мешкає не лише у вигнанні після акції «Вісла» на півночі та заході Польщі й частково на рідних землях прикордоння з Україною, а й у Підляському воєводстві, що межує з Білоруссю. Про цей історичний регіон відомо чимало, але зазвичай інформація про Підляшшя має загальний характер. 

На Холмщині й Південному Підляшші буття нечисленних українців не грає помітної ролі в житті цих регіонів. Інакше представляється це на землях між Бугом і Нарвою (Північне Підляшшя; Більський, Гайнівський, Сім’ятицький та частина Білостоцького повітів), де український етнос проживає компактно і досі складає помітний відсоток населення регіону. Проте й тут перебуває він на вирішальному етапі свого буття. Українські говірки Підляшшя між Бугом і Нарвою належать до групи українських північних говірок. Вони дуже різноманітні, тому мова окремих частин регіону, та навіть сусідніх сіл, відрізняється, часом значущо. 

Цікавими прикладами дерев’яної архітектури є також старі храми, як напр. цвинтарна церква св. Кузьми і Дем’яна в Чижах з XVIII ст., дзвіниця церкви св. Миколая з 1709 р. у Кліщелях, а також церкви у Старому Корнині, Новому Березові, Курашеві, Соб’ятині, що нав’язують своїм стилем до народної архітектури. Найстарішим храмом на Підляшші є церква Народження Пресвятої Богородиці у Більську. Раніше була нею церква Успіння Пресвятої Богородиці в Чижах із ХVІ ст., яка згоріла в 1984 р. Після ліквідації церковної унії в 1839 р. багато старих храмів перебудовано: доставлено дзвіниці до головних корпусів, змінено вигляд куполів. Церкви було споруджено у т.зв. національному російському стилі, який обов’язував у Російській імперії. Вони виникали на основі раніше затверджених проєктів, тому багато з них дуже на себе схожих, напр. у Пухлах, Нарві, Лосинці, Пасинках.

На І з’їзді Союзу українців Підляшшя весною 1996 р. так охарактеризовано ситуацію українського етносу Північного ПІдляшшя в половині 90-х років: „На Підляшші найбільш помітним сьогодні явищем є те, що місцеву українську культуру витісняє світова масова культура в її польському варіанті, яка доходить через майже всі масс-медії. Українська мова поступово втрачає свою позицію в житті ПІдляшшя, перестає бути щоденною мовою більшості православного населення. Важливим елементом самоідентичності і почуття окремішності населення Підляшшя залишається безумовно Православ’я. Має це особливе значення, оскільки місцеве населення в переважаючій більшості не має сформованої національної свідомості, а лише прив’язаність до влас ної традиції, культури, мови, релігії на етнічному рівні. Проте в сучасних умовах масової культури і світового інформаційного простору це не сприяє вже збереженню власної тотожності і успадкованої від предків культури. Результатом цього є швидка асиміляція-полонізація, особливо (але не тільки) молодого покоління, що фактично змінює етнічне обличчя регіону. Це все ставить український етнос на Підляшші в кризову ситуацію”.

Згідно з даними Польської Православної Автокефальної Церкви, сьогодні на Підляшші проживає 200 тисяч вірних. Зараз села Підляшшя вимирають. Чимало людей заселяють багатоповерхові новобудови Бялостока.Сьогодні в трьохсоттисячному Бялостоці діє десять православних парафій із сімдесятьма тисячами вірних. Створюватимуться, звісно, нові.

Щоправда, тамтешні українці неохоче ідентифікують себе із частиною української нації з кількох причин. По-перше, в ході операції «Вісла», щоб уникнути сумної долі українців Закерзоння, українці Підляшшя або записували себе білорусами, або переходили в римо-католицизм. По-друге, далися взнаки й асиміляційні процеси та брак плідних контактів і повноцінного діалогу з рештою українців. Як наслідок – не лише збільшення чисельності білоруської громади в цьому регіоні, а й поява нового «етносу», а саме «православних поляків» – так нині дуже часто називають себе українці Підляшшя. Утім, варто лише заговорити з цими «православними поляками» українською мовою або принаймні польською з українським акцентом, як дуже часто одразу або після 3–5 хв розмови вони переходять не лише на польсько-білорусько-україн­ський суржик, а часом на майже чисту українську.

Ще однією особливістю Підляшшя є двомовні дорожні вказівники й, як правило, назви населених пунктів. Написані вони польською та білоруською. Відсутність там третьої – української – мови стала наслідком, якщо можна так висловитися, білорусифікації та асиміляції, хоча місцеві мешканці зазначають, що були спроби встановити й україномовні вивіски, але їх знімали. Така двомовність стосується й вивісок та інформаційних стендів біля православних церков, які трапляються набагато частіше, ніж костьоли.

Церква в Соб’ятині – одна зі старіших церков на Підляшші

15 січня 2025 року вечір колядок у Більську.

Православна церква в Біловежі