неділя, 31 жовтня 2021 р.

Україна на карті Московії. 1756 р. Матеус Зойтер

 

1756 р. Карта «Moscoviae seu Russiae Magnae : generalis tabula : quâ Lapponia, Norvegia, Suecia, Dania, Polonia, Hungaria maximaeq. partes Germaniae, Tartaniae, Turcici Imperii, aliaeq. regiones adiacentes simul ostenduntur (Московія або Велика Росія). UCRANIA (Україна) охоплює Правобережну Наддніпрянщину. Довкола неї розташовано топоніми VOLHINIA (Волинь), PODOLIA (Поділля) і POLESIA (Полісся). Південь України (землі між Інгульцем і Дніпром) названі Диким полем (Dzike Polie).

Поряд з успішним нюрнберзьким видавництвом Гоманна досить значним було картографічне видавництво Матеуса Зойтера (George Matthäus Seutter; 1678–1757) в Ауґсбурґу. М. Зойтер, виховуючись у відомій сім’ї художників та граверів, отримав початкові знання у свого батька Матеуса Зойтера, а продовжив навчатися мистецтву гравіювання карт у Нюрнберґу, спочатку у Д. Функа, а потім у Й. Б. Гоманна.

Матеус Зойтер працювавши разом з Гоманном, перейнявши досвід створив свій власний успішний картографічний бізнес. Видавництво, яке заснував М. Зойтер 1707 р., спеціалізувалося на друкуванні карт, планів, атласів різних розмірів та виготовленні глобусів.

Незважаючи на те, що карти часто були копіями гоманнівських та голландських карт, вони мали великий попит завдяки нововведення Г. М. Зойтера: його атласи видавалися з покажчиком географічних назв, а карти були розділені на квадрати з літерними позначками [Олена ОСТАЛЕЦЬКА. ВИДАННЯ ПРОВІДНИХ ЄВРОПЕЙСЬКИХ КАРТОГРАФІЧНИХ ЗАКЛАДІВ XVI–XVIII ст. У ФОНДАХ СЕКТОРА КАРТОГРАФІЧНИХ ВИДАНЬ НАЦІОНАЛЬНОЇ БІБЛІОТЕКИ УКРАЇНИ ІМЕНІ В. І. ВЕРНАДСЬКОГО. 2010].


пʼятниця, 29 жовтня 2021 р.

Четвертинне зледеніння України. Клімат в голоцені

 

ЧЕТВЕРТИННИЙ ПЕРІОД – останній період геологічної історії Землі, який настав після неогенового періоду і триває близько 2,58 млн рр. Розділяється на плейстоцен і голоцен. Назва "четвертинний період" пов’язана з колишнім поділом історії Землі на первинний період (утворення Землі), вторинний (поява перших організмів), третинний (час існування ссавців) і четвертинний (час існування людини). Характеризується незначною тривалістю, значною тектонічною активністю (геократичністю), появою людини.

Четвертинне зледеніння – значні за тривалістю (десятки тис. рр.) відрізки часу в геологічній історії четвертинного періоду, що відрізнялися суттєвими похолоданнями клімату і утворенням значних за площею і потужністю покривних льодовиків не тільки в приполярних областях, а й в помірних широтах. Установлено п’ять головних тривалих четвертинних зледенінь, що розділялися міжльодовиковими епохами. В Альпах вони дістали наступні назви: дунай, гюнц, міндель, рис, вюрм. На Східноєвропейській платформі останнім трьом відповідають окське (міндель-II), дніпровське (рис-I), московське (рис-II) та валдайське (вюрм) зледеніння. Найбільшу територію вкривало дніпровське зледеніння. Один із язиків цього зледеніння спустився долиною Дніпра до широти сучасного м. Дніпро. Під час зледенінь у перигляційних умовах на території платформної України формувалися товщі лесів.

Від раннього протерозою (близько 2,4 — 2,1 млрд років)  до кайнозою включно виділяють 7–8 (за ін. даними – 4–5) Льодовикових  періоди. Серед осн. причин їхнього виникнення розглядають космічні (зміни інтенсивності соняч. випромінювання, обертання Галактики, орбітал. руху Землі навколо Сонця та навколо своєї осі; хитання земної осі) та внутрішньоземні (заг. зменшення тепл. потоку з глибин Землі, зменшення щільності атмосфери, певне розташування континентів відносно полюсів, зміни в циркуляції океаніч. вод, падіння комет і вулканічні виверження з надзвичай. викидами пилу та попелу в атмосферу, тектон. підняття знач. частин земної поверхні вище сніг. лінії тощо) фактори. У час між Л. п. не існувало льодовик. покривів і постій. морського льоду біля полюсів, площа льодовиків була значно меншою, а клімат у високих і помір. широтах – м'якшим. Упродовж Л. п. чергувалися холодніші льодовик. та тепліші міжльодовик. епохи.

Сучасна льодовикова ера, пліоцен-четвертинне зледеніння, почалася близько 2 580 000 років тому наприкінці пліоцену, коли почалося поширення льодовикових щитів у Північній півкулі. З тих пір відбулося кілька гляціалів (льодовикових періодів) і інтергляціалів. Льодовики наступали та відступали з періодичністю 40 та 100 тис. р.

Льодовикові періоди починалися за сприятливих умов глобального похолодання і розвивалися з якогось центру (північного), де формувався льодовий щит. Вже пізніше він боровся” за свій ріст, розвиток і поширення, впливаючи на умови свого розвитку, а саме: холод над щитом збільшував кількість опадів над собою інтенсифікуючи конденсацію водяної пари в хмарах, що проносилися над льодовиком, через що товщина і площа щита збільшувалася і щит поступово ставав настільки великим, що згодом охопив всю північ материків Європи, Азії і Америки льодовиковими покривами. Ці
величезні льодові щити, збільшуючи кількість опадів над собою, нарощували свою товщину до 34 кілометрів (як в сучасній Антарктиді), пластично розповзалися і перетворювали свою навколишність (середовище) за своїми правилами розвитку. Так
тривало до тих пір, доки не створювалася надто велика зона високого тиску над льодовиковим покривом, яка не пропускала руху повітряних мас з океану на льодовик і зруйнувала усталений раніше сценарій перенесення вологих повітряних мас. Після цього зона високого тиску сама ставала центром радіального розходження холодних і сухих повітряних мас і активізації стокових вітрів від центру до південної периферії льодовикового щита. Наслідок був такий: кількість опадів на щит зменшилася, щит спочатку повільно, а пізніше інтенсивніше деградував, танув, а тому льодовиковий період закінчувався [Муха Б. 2017].

ОКСЬКЕ ЗЛЕДЕНІННЯ – ранньоплейстоценове покривне зледеніння Східноєвропейської платформи (близько 500-400 тис. рр. тому). На території України є найдавнішим. Поширювалося на пн.-зх. частину Передкарпаття, зх. Волинського Полісся та долину Дніпра до широти м. Черкаси. Власне льодовикові відклади трапляються переважно у западинах дольодовикового рельєфу у вигляді валунних суглинків основної морени потужністю 2,5-3,0 м. Склад водно-льодовикових відкладів – від галечників до суглинків і глин. Грубоуламкові утворення (10-15 м) поширені переважно у верхів’ї Дністра. О.З. відповідає ельстерському-II Пн. Європи, краківському території Польщі та міндельському-II Альп.

ДНІПРОВСЬКЕ ЗЛЕДЕНІННЯ – максимальне материкове зледеніння у Східній Європі, що відбулося в середньому плейстоцені (близько 280–260 тис. рр. тому). Назву запропонував 1926 рос. геолог О. Павлов. Льодовик перекривав майже все Придніпров'я та значну частину бас. Прип'яті, у пд. напрямку він досягав гирла р. Ворскла (46° пн. ш.). Потуж. льоду на Пн., у центр. частині льодовик. щита досягала 3 км, побл. кінця льодовик. язика – 400–500 м. У розвитку дніпров. льодовика встановлено 3 гол. етапи: трансгресивний (наступаючий), регресивний (відступаючий) та стагнації (пасивне танення). Впродовж його існував суворий континентал. клімат, рослин. покрив був бідний (переважали ландшафти тундростепу та тундролісостепу), кількість опадів становила бл. 300 мм на рік. Дніпров. льодовик після свого відступу залишив товщу 3–5 м валунів, глини (морени), а також водно-льодовик. та озерно-льодовик. піски і суглинки, численні льодовикові форми рельєфу: ози, ками, друмліни, моренні гряди, кари (цирки), карлінги, троги.

ВАЛДАЙСЬКЕ ЗЛЕДЕНІННЯ – останнє покривне зледеніння Східноєвропейської рівнини (70-11 тис. років тому). Відповідає стадії пізнього вюрму Альп, віслинському зледенінню Пн. Європи та вісконсинському зледенінню Пн. Америки. В межах В. З. виділяють дві стадії: ранньовалдайську (калінінське або тверське зледеніння – 70-50 тис. рр.) і пізньовалдайську (осташківське зледеніння – 33-11 тис. рр. тому). Вони розділялися міжльодовиковою молого-шекснінською епохою. Центром зледеніння була Ботнічна затока. Товщина льоду досягала 3 км. Південна межа ранньовалдайського (тверського) льодовика простягалася з пд. заходу на пн. схід у напрямку: Брест – Мінськ – Лукомль – Чарея – Орша – Смоленськ – Твер – Кострома – оз. Кубенське. На території України під час В.З. в перигляційних умовах накопичувалися лесові та лесоподібні товщі. Назва введена видатним російським геологом А. П. Павловим (1926).

 Вюрм, вюрмське зледеніння (від нім. Würmsee — озеро в Альпах, басейн Дунаю) — останнє зледеніння (гляціал) в Альпах і Центральній Європі. Вперше виділено Пенком і Брюкнером у 1909 р. Під час льодовикового максимуму Вюрмського заледеніння більшість країн Західної та Центральної Європи були вкриті холодними степами, а в Альпах переважали тверді льодовикові поля та гірські льодовики. Максимум цього зледеніння спровокував суттєве падіння рівня Світового океану (майже на 120 метрів).

Ози, ескеривалоподібні звивисті гряди висотою до 20–50 м і більше, шириною від 100–200 м до 1–2 км і довжиною до 30–40 км.  Утворюються в результаті відкладів піску, гальки, гравію, валунів, потоками талих вод льодовиків. Поширені у Швеції (шведською ози — osar), Фінляндії, країнах Балтії та РФ (Ленінградська область). За кордоном акумулятивні форми рельєфу водно-льодовикового походження (ози, ками, дельтово-льодовикові тераси та ін.) об'єднуються терміном «ескери».

Камипагорби конічної форми, складені відсортованими шаруватими пісками, галькою і гравієм, іноді перекриті зверху плащем морени. Висота 6-30 м. Виникають біля внутрішнього краю материкових льодовиків при їх таненні.

Друмліни  невеликі згладжені пагорби овальної або витягнутої форми складені льодовиковою валунною глиною, вісь якого витягнута в напрямку руху льодовика. Довгою віссю друмліни витягнуті в напрямку руху льоду; тупим, більш крутим і високим кінцем, звернені в протилежний бік. Висота друмлінів становить 5-45 м, ширина — 150—400 м, довжина — від декількох сотень метрів до 2,5 км.

Кліматичні зміни впродовж четвертинного періоду впливали на видовий склад тваринного та рослинного світу, котрий спочатку мало відрізнявся від пліоценового. Найбільші зміни відбулись у складі фауни ссавців під час середньочетвертинного зледеніння, коли з’явився мамонт, шерстистий носоріг та інші представники полярних тварин. Склад морської фауни та флори змінювався мало і був обумовлений періодичними міграціями у зв’язку з екологічними умовами існування. На території України впродовж четвертинного періоду відбувалися тектонічні рухи різної інтенсивності. Майже вся територія, за винятком берегової смуги в Причорномор’ї, зазнала підняття. В результаті швидкого піднімання окремих ділянок земної кори (Придніпров’я, Донецька височина, Кримські гори й Карпати) виник дуже розчленований рельєф із численними річковими терасами. Під час максимального дніпровського зледеніння льодовик просунувся по долині Дніпра до широти сучасного м. Кам'янське (колишній Дніпродзержинськ). Перигляційна зона досягала підніжжя Кримських гір. Максимальне зниження рівня океану (–120 м) припадає на останнє валдайське зледеніння (70-11 тис. років тому). В цей час шельф Чорного моря являв собою прибережну низовинну рівнину.

ГОЛОЦЕН – остання (сучасна) епоха антропогенового періоду історії Землі. Ін. назва – голоценова епоха. Почалася після зникнення материк. зледеніння на Пн. Європи 10–12 тис. р. тому.

Голоцен поділяють на ранній (від 12–10 до 7 тис. р. тому), середній (7–3 тис. р.) і пізній (триває донині). На початку  Голоцену зникли останні представники крупних ссавців (мамонти, пн. волохаті носороги, велетенські олені), почала формуватись сучасна зональність рослинного і тваринного світу.

Епохи Голоцену відповідають етапам зміни клімату, встановленому за теорією розвитку рослинності на основі вивчення торфовищ. А. Бліт і Й.-Р. Сернандер розробили стратиграфічну шкалу Голоцену; виділили кліматичні періоди (фази): арктичичний (10–9 тис. р. тому) – дуже холодний; субарктичний (9–7,5 тис. р. тому) – холодний (лісотундри); бореальний (7,5–5,5 тис. р. тому) – прохолодний, помірний (хвойні та мішані ліси); атлантичий (5,5–2,5 тис. р. тому) – вологий, теплопомірний (широколистяні ліси); суббореальний (2,5 тис. – 500 р. тому) – прохолодний, теплопомірний; субатлантичний (500 р. тому – до сучасності) – вологий, помірний (мішані ліси).

Голоценові відклади представлені торфовищами, пісками, суглинками, мор. та лиманно-мор. мулами. Тектон. умови на тер. сучас. України протягом Г. були досить сталими. Осн. риси рельєфу, що сформувалися у плейстоцені, збереглися і у Г. На основі вивчення рослин. решток торфовищ для Пн. півкулі встановлено етапи зміни клімату: пребореал., бореал., атлантич., суббореал., субатлантич. та сучас. (історичний). На атлантич. етап припадає кліматич. оптимум (6–5 тис. р. тому), під час якого на всій тер. сучас. України утворився ґрунт. покрив, що становить голоцен. горизонт похованого ґрунту; за істор. етапу утворилися сучасні ґрунти, типи яких відповідають фіз.-геогр. зональності. Після танення льодовика й підвищення рівня води у Світ. океані сучас. контурів поступово набули Чорне і Азов. м. На дні морів, лиманів і в долинах більшості річок України переважали акумулятивні процеси: нагромадження мор. і лиманно-мор. відкладів, утворення кіс і пересипів у лиманах, заплавної річк. тераси. У Г. сформувалася сучасна фіз.-геогр. зональність. На Голоцен припадає важливий період історії розвитку людства.

На рубежі плейстоцену і голоцену (близько 11,7 тис. рр. тому) відбулась глобальна зміна клімату в бік потепління.

Теорія Чорноморського потопу була розроблена двома вченими із Колумбійського університету США Вільямом Райяном та Уолтером Пітманом в 1993-1995 роках. Згідно із цією теорією, приблизно в 6 тисячолітті до н.е. відбулося стрімке утворення протоки між Середземним та Чорним морями, тобто фактично прорив води, і улоговина Чорного моря, на дні якої було невелике прісне озеро раптово заповнилася солоною морською водою. Цю геологічну катастрофу спровокувало інтенсивне танення льодовика і збільшення рівня Середземного моря. До катастрофи Мармурове море являло собою стічне озеро, а Босфору взагалі не існувало. Коли ж відбувся прорив, утворився величезний водоспад, який щоденно скидав до 42 км³ води (у 200 разів більше від обсягів скидання води у Ніагарському водоспаді). Цей так званий "Босфорський водоспад" скидав воду протягом року, допоки рівень Чорного та Середземного морів не зрівнявся.  Наразі теорія Райяна та Пітмана підтверджена низкою комплексних досліджень, зокрема радіовуглецевим аналізом, хімічними аналізами мулу та загиблої рослинності (саме вона і є джерелом сірководню в морі).

Римський кліматичний оптимум — короткий відрізок суббореального періоду, що охоплює час з 250 р. до н. е. до приблизно 400 р. від Р.Х. М'який клімат сприяв процвітанню великих імперій. Саме на цей період припадає максимальне розширення Римської імперії. Клімат Європи потеплішав в порівнянні з попереднім періодом на 1-2 ° C. Клімат був, ймовірно, спекотним, але не сухим. Температура приблизно відповідала сучасній, а на північ від Альп була навіть вище сучасної. У Північній Африці та на Близькому Сході панував вологіший клімат. Відступ альпійського льодовика поліпшив прохідність альпійських перевалів і дозволив римлянам завоювати Галію, Нижню і Верхню Німеччину, Рецію і Норик, які були включені до складу імперії. Починаючи з 280 р. від Р. Х. у Німеччині та Британії починається культивація винограду і вина.  У Північній Європі зростає чисельність населення, у зв'язку з чим готи, гепіди і вандали у 2-3 ст. починають рухатися на південь у пошуках нових земель для проживання. Спочатку вони проникають на територію Карпат і України.

Кліматичний песимум раннього Середньовіччя або песимум епохи Великого переселення народів — загальне похолодання клімату в Європі, що тривало кілька століть. Початок песимуму в різних місцях датується по-різному і в цілому охоплює період з 250 по приблизно 450 р. н. е. Закінчення песимуму відносять приблизно до 750 р. н. е. Кульмінацією кліматичного песимуму стало похолодання 535-536 років.

Протягом песимуму середньорічна температура була на 1-1,5 градуса нижче нинішньої. У цілому клімат став більш вологим, а зима — холоднішою. У Північній, Західній і Центральній Європі, а також у північному Середземномор'ї середньорічна холодна температура також була пов'язана з підвищеною вологістю. Межа поширення дерев в Альпах знизилась приблизно на 200 метрів, а льодовики збільшилися.

Похолодання 535–536 років — найрізкіше зниження середньорічної температури у північній півкулі за останні 2000 років. Припускається, що причиною похолодання стало різке зниження прозорості атмосфери в результаті одного або декількох великих вивержень вулканів у тропіках (Кракатау і Тавурвур) або зіткнення з великим метеоритом чи кометою.

Прямий зв'язок між різким похолоданням і мутацією чумного збудника, що призвела до пандемії бубонної чуми, відомої як чума Юстиніана, не доведено, однак для сучасників подій несподіване похолодання, чума, руйнівні землетруси на сході Середземномор'я і війни Юстиніана склали одну суцільну вервечку лих. Імовірно, що серія погодних катаклізмів призвела до міграцій людей, що у свою чергу прискорило розповсюдження інфекційних хвороб: чуми, тифу, віспи та ін.

Середньовічний кліматичний оптимум (також зустрічається назва Середньовічний теплий період) — епоха відносно теплого клімату у північній півкулі в X — XIII століттях. Серед найяскравіших історичних свідчень середньовічного кліматичного оптимуму — заснування скандинавських поселень в Гренландії, а також землеробський бум і зростання населення у Володимиро-Суздальщині. Розширення орних земель сприяло формуванню сіл замість типових для того часу окремих хуторів і дворів. Також цей розвиток сприяв експансії зростаючих землеробських народів у периферійні, мало освоєні регіони з вищим відсотком населення, що живе за рахунок полювання та рибної ловлі.

Як можливі причини середньовічного теплого періоду вчені називають підвищену сонячну активність, а також відносно рідкісні виверження вулканів. Остання обставина зумовлює меншу кількість аерозолів в атмосфері, які фільтрують сонячне світло і сприяють охолодженню (див. вулканічна зима). Відповідно до іншої теорії, кліматичний оптимум став результатом періодичних коливань інтенсивності Гольфстриму, пов'язаних зі зміною солоності океанської води, яка в свою чергу залежить від змін обсягів льодовиків.

У часи Середньовічного кліматичного оптимуму (з 950 р. по 1250 р.) - кліматичні зміни стосувалися лише північної півкулі. Період потепління, який ми спостерігаємо сьогодні, не схожий на те, що відбувалося на Землі раніше. Нинішнє потепління охоплює майже всю територію Землі - 98% її поверхні.

Малий льодовиковий період — період відносного похолодання, що мав місце протягом 1400—1850 років. Загалом узгоджено, що були три температурні мінімуми, що мали місце приблизно у 1650, 1770 і 1850 роках, розділені дещо теплішими інтервалами. Хоча малий льодовиковий період спочатку і вважався глобальним явищем, деякі публікації останніх років вказують на його сильніший ефект у північній півкулі.

Вячеслав Нестеров (FB, вересень 2021 р.): «Дещо про "Чорну смерть».

Пандемія морової язви, що в Європі була названа " Чорна смерть", а тепер діагностується як бубонна чума (Pasreurella pestis), вирувала в Євразії з 1346 по 1354-56 роки. Вона прийшла десь з монгольських степів, наробила лиха в Китаї та в улусах монгольських орд та підірвала могутність Золотої Орди.

"1346. Был мор сильный очень под восточною стороною на Орначи и на Австрокани, и на Сарае, и на Бездежи, и на прочих градах, странах, на христианах, и на армянах, и на фрязях, и на черкасах, и на татарах, и на обязях, так что не было кому погребать их" (В. Татищев. "История Российская", т.3).

Через захоплену ординцями генуезьку колонію в Криму Кафу чума проникла в Європу та охопила із Середземномор'я весь Європейський субконтинент, замордувавши до третини людства Європи. Діяння "Чорної смерті" були яскраво описані в славетному "Декамероні" Джованні Бокаччо.

Наслідком цієї епідемії був перехід на нову якість феодальних відносин (так зване Високе Середньовіччя) через суттєве зменшення населення та необхідність приваблювати та утримувати при землі робітників.

Вже після основної епідемії 1347-1349 рр. з Балтики від Ганзейських міст через Псков та Новгород (1352) мор прийшов в Москву в 1353 році і від нього померло багато людності та московський великий князь Семен Іванович Гордий (1340-1353) з рідними та митрополит Київський Феогност (1328-1353), що вже сидів на той час в Москві.

"Не в одном же Новгороде было сие, но по всем землям походило то наказание Господне. Ибо был мор сильный очень в Смоленске, в Киеве, в Чернигове, и в Суздале, и по всей земле русской. В Глухове же тогда ни один человек не остался, все умерли." (В. Татищев. "История Российская", т.3)

Так то ж російський Татіщев пише, а наші літописи мовчать, ніби на теренах українських ніякої "чорної смерті" не існувало. Принаймні в курсах історії опису її на теріторії України немає.

Як так? Невже Україна не спілкувалася із зараженою Європою чи з вимираючою від пандемії Золотою Ордою? Невже карантин об'явили? Так вперше в історії карантин було об'явлено лише в 1377 р. в сербському Дубровнику.

Мовчать літописи, ніби не було хвороби, ніби проминула вона Україну, як проминула, як вважають, Польщу.

Аж ось перший київський літописець нового часу Максим Берлинський в 1798 році у своїй "Історії міста Києва" пише наступне: "1346. Хотя от опасности татарского нашествия Киев был освобожден, но поселившиеся издавна татаре на Подоле и имея всякое с земляками, жившими в зараженном Крыму, сообщение навели на Киев другого рода нещастие - моровую язву, от которой тогда почти весь город опустел".

Так мор таки був. Мор сильний, а може і два мори, перший від татар в 1346 році, перед пандемією в Европі, а другий в 1353 році прийшов через землі Залісся.

А дев'ять років потому литовський князь Ольгерд приєднує Київщину і Поділля до Великого князівства Литовського майже без спротиву місцевих князів та вічей і після перемоги над послабленими тим же мором татарами на Синіх Водах стає володарем українських земель...».

Зима 1708—1709 років — надзвичайно холодна зима в Європі в кінці 1708 — початку 1709 років, яка виявилася найхолоднішою зимою в Європі за останні 500 років. Тої зими ґрунт промерз більш ніж на метр; моря, озера і річки замерзли; на полях вимерз весь урожай, мороз знищив оливкові дерева і виноградники, а в річках і озерах замерзла риба. У Франції зима завдала особливо великих втрат, оскільки спричинила голод, через який до кінця 1710 року загинули приблизно 600 тисяч осіб. У Парижі, найбільшому місті того часу, загинуло 24 тисячі людей . Оскільки голод відбувався під час війни, деякі сучасники-націоналісти стверджували, що загибель стількох людей у Франції спричинив не голод, а сама війна.

Велику роль сильний мороз зіграв у Північній війні, а саме коли восени 1708 року війська Карла XII вели бойові дії проти російської армії Петра в Україні; арктичний холод за кілька місяців знищив практично половину шведської армії під час перебування на території України, що врешті-решт і визначило її поразку разом з українськими військами Івана Мазепи в Полтавській битві в липні 1709 року.

Рік без літа — назва, що використовується для опису подій 1816 року, коли в Європі і Північній Америці панувала надзвичайно холодна погода. Досі він залишається найхолоднішим роком з початку документування метеорологічних спостережень. Лише в 1920 році американський дослідник клімату Вільям Хамфрейс знайшов пояснення «року без літа». Він пов'язав зміну клімату з виверженням вулкана Тамбора на індонезійському острові Сумбава, яке забрало життя в 70—90 тисяч людей (через вибух та його безпосередні наслідки), найсильнішим виверженням вулкана після виверження Хатепе.


Європа під час останньої фази Вюрмського зледеніння (14-17 тисяч років тому). 

 



Robert-Erik. Сліди зледеніння в Чоногорі