Дід Мороз і ялинка у Львові. 1940-і - 1980-і рр. Фотоальбом

 Поміщено 32 давніх світлин!

        Львівщина. У ХХ столітті львів'яни запамʼятали багато суворих зим – у 1901, 1912, 1917, 1921/22, 1924, 1927/28, 1928/29, 1935, 1937, 1939/40, 1940/41, 1941/42, 1943, 1946/47, 1949/50, 1952/53, 1953/54, 1955, 1956, 1962/63, 1969/70, 1978/79, 1980, 1984/85, 1986/87, 1995/96, 1996/97 роках; у ХХI столітті – 2006, 2009/10, 2012, 2017, 2026 роках.

Сніжними були зими 1908/1909, 1912, 1929, 1932, 1935, 1939, 1941/42, 1942/43, 1953/1954, 1958, 1960, 1961, 1962, 1963/64, 1967/68, 1969/70, 1973, 1974, 1975/76, 1986/87, 1995/96, 1999, 2009/2010, 2012, 2013 (березень), 2018/19, 2021, 2026 років і т. п.

Від 1950 р. в центрі міста, там, де з 1898 р. височів на постаменті кінний пам'ятник королю Яну ІІІ Собеському роботи львівського скульптора Тадеуша Баронча (де зараз є пам'ятник Шевченку), почали ставити міську ялинку. Незадовго до того пам'ятник демонтували та передали польській владі.

Місце, яке звільнилося в центрі великої круглої клумби, упродовж довгих років використовували для головної міської ялинки. Ялину прикрашали іграшками, навколо неї на круглому подіумі розставлялися фігури казкових героїв-звіряток, виготовлені з пап'є-маше. Ялинку електрифікували.

Центральною та найбільшою фігурою завжди була фігура Діда Мороза з повним мішком подарунків для дітей. Під ялинкою артисти у костюмах Діда Мороза й Снігуроньки виступали перед дітьми, а на весь час зимових шкільних канікул встановлювали велику ляльку Діда Мороза. До фігури Діда Мороза не припинялася черга охочих сфотографуватися на пам'ять.

Від 1970-х років, коли під ялинкою почали збиратися колядники, ідеологи її почали демонтувати перед Різдвом, а потім ялинку з центра перенесли в сквер перед Парком культури при вул. Дзержинського (тепер Вітовського), де поруч було КДБ.

1948 р. 

 

1950-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1950-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 

1955 р.   Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1955 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 

1956 р.   Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1956 р.   Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1950-1955 рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1957 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1959 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна) 

1950-і роки. Площа Возз'єднання

  

 1960-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)  

  1960-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна) 

1965 р.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна) 

 

1960-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

 

1960-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1960-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1960-і рр.  Вул.  1 травня (з 1959 р. - проспект Леніна)

1 січня 1961 року. Світлив Юліан Дорош

Реконструкція Винниківського ринку на вулиці Личаківській у Львові у 1960-1965 роках/Міський медіаархів 

 Районна новорічна ялинка у збігу вулиць Личаківської та Солодової у Львові у 1960-1965 роках/Міський медіаархів

1960 р. Світлив Юліан Дорош 

 

 1965 р. Центральна Ялинка

1965 р. Центральна Ялинка

1969 р. 

ДЖЕРЕЛА. 

*  Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ. 

 * ФБ Львів стародавній - фото, відео та історії

 * ФБ. Ретро Львів

 *  Анна Ілечко. Яким був зимовий Львів у минулому столітті: добірка світлин. 7 січня 2026 р.

 

1 січня 1961 р. Львів. Світлив Юліан Дорош

Львів'яни запамʼятали у 1960-х роках суворі зими - 1962/63, 1969/70.

Сніжними були зими 1960, 1961, 1962, 1963/64, 1967/68, 1969/70 років і т. п.

Зима 1960-х років у Львові закарбувалася в пам’яті містян як період справжніх «класичних» зим із рясними снігопадами, які перетворювали архітектуру міста на казкові декорації

.Зими того десятиліття були значно суворішими за сучасні. Сніг часто випадав «товстою периною», вкриваючи дахи та вулиці, а замети могли стояти тижнями.

Фотограф Юліан Дорош зафіксував засніжені вулиці того часу де сніг повністю приховував тротуари.

Традиційним центром зимових свят був сучасний проспект Свободи. У грудні 1960 року головну ялинку міста встановлювали саме там, прикрашаючи її іграшками та гірляндами. Живі ялинки купували на спеціальних базарах.

Містяни активно користувалися ковзанками та санчатами. У парках, зокрема в Парку культури, діяли атракціони та дерев'яні споруди для розваг, які до нашого часу не збереглися.

Хокейний майданчик в Центральному парку культури та відпочинку ім. Б. Хмельницького влаштовували наприкінці 1950 — на початку 1960-х років щозими. На початку 1960-х рр. стадіону «Юність» ще не існувало, на його місці був котлован, утворений видобутком глини в цегельні, розташованої на цьому місці упродовж багатьох довоєнних років. Стадіон відкрили в середині 1960-х років, тут відбувалися заходи з приводу Фестивалю дружби чехословацько-радянської молоді 1967 року.

На засніжених вулицях поряд із рідкісними тоді автомобілями курсували тролейбуси та трамваї. Рясний сніг часто ставав несподіванкою” для комунальних служб, тому мешканці нерідко самі долучалися до розчищення хідників біля своїх будинків.

На архівних світлинах видно типовий зимовий одяг львів'ян 60-х: важкі пальта, хутряні шапки та вовняні хустки.

Зима 1962/63 рр. — «Велике обледеніння».

Досить холодною була зима 1962-63 років. В Україні січень та лютий 1963 року відзначилися екстремальними морозами. Холодні повітряні маси з Арктики спричинили тривале падіння температури, яке в окремі ночі сягало нижче -30°C. Стабільні морози тривали майже три місяці без значних відлиг, що призвело до глибокого промерзання ґрунту та замерзання водойм. Зима супроводжувалася потужними завірюхами. Сніговий покрив був стабільним і високим, що ускладнювало транспортне сполучення.

Середньосезонна температура у Львові становила - - 8,1°C. Вона почалася раптово перед католицьким Різдвом у 1962 році. Стовпчик термометра сягав у грудні — -20,7° C, а вже у січні-березні 1963 р. мінімальні температури – відповідно: -31,5 °C, -26° C, - 24,5 °C.

Зима 1969/70 рр. — зима крижаного панцира.

Ця зима була морозною та надзвичайно сніжною та вологою. Постійні перепади температур від відлиги до різкого морозу створили товстий шар ожеледі.

У грудні 1969 року у Львові було зафіксовано - - 20,8° C, в січні 1970 р. - - 19,3° C, у лютому - -15,9° C, у березні - - 9,1° C.Дерева та лінії електропередач не витримували ваги льоду й масово обривалися. Цілі області залишалися без світла на тижні. На дорогах утворився «скляний» лід, що фактично зупинило рух транспорту на тривалий час.

Ця зима продемонструвала вразливість радянської моделі міської інфраструктури і змусила владу переглянути стандарти теплоізоляції будинків.

Анна Ілечко. Яким був зимовий Львів у минулому столітті: добірка світлин. 7 січня 2026 р.:

«Від 1950 р. в центрі міста, там, де з 1898 р. височів на постаменті кінний пам'ятник королю Яну ІІІ Собеському роботи львівського скульптора Тадеуша Баронча, почали ставити міську ялинку. Незадовго до того пам'ятник демонтували та передали польській владі.

Місце, яке звільнилося в центрі великої круглої клумби, упродовж довгих років використовували для головної міської ялинки. Ялину прикрашали іграшками, навколо неї на круглому подіумі розставлялися фігури казкових героїв-звіряток, виготовлені з пап'є-маше.

Центральною та найбільшою фігурою завжди була фігура Діда Мороза з повним мішком подарунків для дітей. Ялинку електрифікували, до фігури Діда Мороза не припинялася черга охочих сфотографуватися на пам'ять.

На проспекті Свободи, де зараз є пам'ятник Шевченку, після війни протягом двадцяти п'яти років встановлювали велику ялинку, під якою артисти у костюмах Діда Мороза й Снігуроньки виступали перед дітьми, а на весь час зимових шкільних канікул встановлювали велику ляльку Діда Мороза, біля якої не бракувало охочих зробити світлину. Від 1970-х років, коли під ялинкою почали збиратися колядники, ідеологи її почали демонтувати перед Різдвом, а потім ялинку з центра перенесли в сквер перед Парком

Джерела. Роман МЕТЕЛЬСЬКИЙ. Перший день 1961 року в об’єктиві Юліана Дороша

З Новим Роком та Різдвом Христовим!!! Поштові листівки 1990-х - поч. 2000-х рр.

 

 Українські новорічні листівки друкували видавництва: «Мистецтво», «Радянська Україна», «Прапор», «Укрдержвидав»,  «Укррекламафільм», «Укрфото», Державне виробництво образотворчого мистецтва.  Листівки українською мовою зустрічаються досить рідко. Вони виконані у радянській стилістиці, лише на деяких з них зустрічається традиційний український орнамент, шрифт, а також національні символи – вишитий рушник, куманець та ін.В СРСР поштову листівку використовували як з пропагандистською метою, так і для висвітлення головних подій у державі.

Перші українські різдвяні та новорічні листівки почали видавати в Києві ще на початку ХХ ст. Восени 1929 року в СРСР Новий рік і Різдво були оголошені звичайними робочими днями, а будь-які святкування  заборонялися. Зимові свята обізвали «буржуазної затією». У грудні та січні спеціальні патрулі з добровольців ходили по вулицях і заглядали у вікна, перевіряючи виконання урядового указу. Новорічна ялинка перейшла на нелегальне становище. Ті, хто не хотів позбавляти своїх дітей свята, робили це таємно. Ситуація змінилася в 1935 році. Тодішньому секретареві ЦК Компартії більшовиків України Павлу Постишеву вдалося-таки переконати Сталіна, що красуня-ялинка з «попівського дерева» цілком може перетворитися на символ щасливого дитинства в СРСР. Новий 1936 рік вже зустрічала вся країна, нарядивши ялинки й підписавши саморобні листівки. Святкування Нового року стало невід'ємною частиною радянського життя.

Впродовж 1937-1939 рр.  новорічні листівки в СРСР друкувалися невеликими тиражами (заборонені в 1929 р.).  Перші радянські фронтові новорічні листівки були видані до Нового 1942 р. Найпопулярнішими були листівки з написами «Новогодний привет героическим защитникам Родины!» і «Новогодний привет с фронта!». Масовий випуск листівок налагодився в 1953 р.; практично всі вони мали напис "З Новим роком", зображення кремлівських зірок і червононосого Діда Мороза.  Над цим активно працювали союзні та республіканські видавництва: «Планета», «Правда», «Изогиз», «Міністерство зв’язку СРСР», «Советская Россия» (Москва, РФ), «Аврора», «Советский художник» (Ленінград, РФ), «Мистецтво», «Радянська Україна», «Прапор», «Укрдержвидав», (Київ, Україна), ім. Якуба Коласа (Мінськ, Білорусь), «Мінтіс» (Вільнюс, Литва), «Лієсма», «Авотс» (Рига, Латвія), «Еесті Раамат» (Таллінн, Естонія) тощо.

 Випуск листівок на державному рівні розпочався під час Німецько-радянської війни. У грудні 1941 року видавництво «Искусство» підготувало спеціальну серію поштівок патріотичної тематики. Надписи мали надихати бійців Червоної армії на перемогу у війні: «З Новим роком, товаришу фронтовик! У 1942 році бажаємо тобі нових подвигів і повної перемоги над ворогом. Смерть німецьким окупантам», «Новорічний привіт героїчним захисникам Батьківщини!», «З Новим роком, товариші бійці, командири та політпрацівники! В ім'я Батьківщини вперед, на повний розгром ворога!» тощо.

Видані у 1941 році перші українські новорічні листівки (4 варіанти по 20 тис. кожен) здебільшого загинули у полум'ї війни, а перші після звільнення України у 1944 році (3 варіанти по 100 тис) не могли задовольнити всіх бажаючих. З ситуації виходили хто як міг. Зокрема, в хід йшли іноземні листівки, які дещо перероблялись. 

Починаючи з 1950-х років, жодних проблем із привітанням рідних та близьких з Новим роком не було - новорічні листівки друкувались різноманітні та в достатній кількості

З 1953 р. розпочався масовий випуск новорічних листівок. Розквіт новорічних поштових листівок припадає на 1960-і рр. Передусім переважала дитяча тематика. Згодом запанувала космічна.

Неодмінним атрибутом зустрічі Нового року в СРСР на самому початку 1960-х років стало «Советское шампанское». Цей бренд з’явився у 1936 р.,  у 1937 році було  запущено завод шампанських вин у Ростові-на-Дону, у 1940 – заводи в Горькому, Тбілісі, Харкові. Іншого шампанського в СРСР не випускали. Через високу вартість ігристий напій могли собі дозволити далеко не всі радянські громадяни. У 1961 році процес виробництва автоматизували, і шампанське подешевшало на 20%, таким чином попит на нього зріс. Для порівняння, у 1936 році в СРСР було випущено 300 тис. пляшок цього напою, в 1940  – 8 млн, 1956 – 27,3, 1966  – 60,8, 1980  – 177. Відтак протягом 1960–1970-х років на листівках почали з’являтися зображення постатей з келихом ігристого в руках. Ще один святковий сюжет – особливі композиції з ялинковими гілками, новорічними іграшками, свічками та бокалами шампанського (Олександр Васянович. Гастрономічні сюжети радянських новорічних листівок. 2019 р.).

Серед українських майстрів в області плаката надзвичайно плідно працювало подружжя Клавдії та Євгена Кудряшових, які по праву вважаються класиками жанру. Вони познайомилися під час навчання у Львівському інституті декоративно-прикладного мистецтва, після 4 курсу перевелися до Київського художнього інституту на графічний факультет та продовжили навчання у майстерні професора Василя Касьяна. Після закінчення інституту в 1953 р. Кудряшови вступили на роботу у видавництво «Мистецтво», незабаром були прийняті до Спілки художників. Починали вони як співавтори, та пізніше кожен із них обрав улюблений напрямок та розвивав його у своїй творчості.

У роботах Клавдії Кудряшової одразу впізнається жіноча рука. Посвячені дружбі народів, радості материнства, дитинству, пройняті щирою вірою у світле майбутнє, вони розповідають про прості істини та вічні людські цінності. В них чітко звучить особиста інтонація автора, що виділяє роботи Кудряшової серед творів її колег, які часом грішать шаблонністю образів. Слід зазначити її віртуозне володіння технікою акварелі.

Твори Євгена Кудряшова приваблюють нестандартними композиційними рішеннями, знайденими для здійснення оригінальних ідей. Іноді Євген Леонідович приходив у видавництво зі своїми пропозиціями, приносив ескізи гостросатиричних плакатів, зокрема на політичну тему. Він каже, що як художник, який цікавиться громадським життям, плакат завжди давав йому можливість доносити свої ідеї до максимальної кількості глядачів. Роботи, що викривають людські вади, а також суспільно-політичні сатиричні плакати, становлять значну частину його творчої спадщини. За їх створення головним для художника було знайти ідейно гостре, лаконічне композиційне рішення, близьке до емблеми.

Сатиричні плакати охоче брали у видавництві Спілки художників «Агітплакат», де механізм затвердження робіт був не таким жорстким. Автор згадує: були плакати, що пішли «під ніж», а були й такі, які цензура дивним чином пропустила. Зокрема, плакат, що зображує ту саму цензуру у вигляді гирі, що стоїть на книзі. Книга як жертва цензури закладена червоною стрічкою-закладкою, що спливає кров'ю. Саме такого плану роботи автор вважає найцікавішими.

Від завжди популярний для політичних тем, присвячених ювілеям революції, комунізму та його ідейному вождеві Леніну (лише робіт з Іллічем у Є. Кудряшова близько півсотні), повністю відмовлятися, звичайно ж, не можна було: «адже треба було за щось жити…». Але й у рамках цієї тематики у роки «перебудови» митець намагався робити злободенні речі, які, щоправда, показувати можна було далеко не всім. Успішно працювали й визнані вже 1950-ті роки Кудряшови ніколи не сиділи без замовлень. Клавдія Андріївна згадує, що їхні плакати можна було зустріти у шкільних підручниках та на поштових листівках, у вітринах магазинів, на стінах будинків та заводів, щитах уздовж автомагістралей. Багато плакатів, особливо серія про союзні республіки, копіювалися на транспаранти і вивішувалися на свята на будинках Консерваторії та Головпоштамту, через що художницю жартома прозвали «фахівцем з міжнародного питання».

Плакати Кудряшових видавалися завжди великими тиражами, дехто витримував кілька перевидань. Наприклад, надзвичайно позитивний за настроєм, ніби залитий сонцем монументальний плакат «Слався, землі врожайна!» (К. Кудряшова, 1962) зібрав українськими містами небувалий на ті часи тираж-замовлення — 500 тис. прим. (При звичайній кількості 30-40 тис.). Мав величезний попит і навіть продавався з-під підлоги з великою націнкою плакат «Не для війни ростимо ми синів» (1979). Художниця розповідає, що отримувала листи із запитанням, де можна його придбати.

У СРСР створення плакатів вважалося важливою загальнодержавною справою. Затверджені в ЦК ідейні настанови у вигляді списків рекомендованих тем регулярно розсилалися провідним видавництвам країни. Завданням останніх було доручити художникам виготовлення відповідних творів на задані теми. Появу кожного з таких плакатів на всіх етапах супроводжували державний контроль та цензура. Авторам необхідно було суворо дотримуватися програмних установок: зображати позитивні образи, передавати на обличчях радість чи серйозність (залежно від обраного моменту), щоб переконливо оспівувати любов до праці, до життя, до Батьківщини.

«Звичайно, — коментує Євген Леонідович, — променисті посмішки на обличчях багатьох наших героїв — фальшиві: хлібороба під час жнив не до посмішок». Проте, зазначає Клавдія Андріївна, у повоєнний час з'явилася надія, у країні справді відчувався підйом, життя покращувалося, тому оптимізм у його плакатах був співзвучний настрою людей. «Мені справді шкодувати нема про що, — продовжує художниця, — у своїх творах я не кривила душею. Я пройшла складний шлях від бідності до добробуту, досягла всього, чого хотіла — у мене була добре оплачувана робота, сім'я, будинок».

Кудряшов Євген Леонідович

(23.05.1928, с. Сорочинське, зараз Оренбурзька Обл., РФ) - художник, графік, плакатист. Володар премії ім. В. Касіяна (1983). Лауреат всесоюзних та республіканських конкурсів. Член НСХУ (1956). Закінчив Київський художній інститут (1953; викладачі – В. Касьян, Ф. Самусєв). У 1954-1990 працював художником київських видавництв «Агітплакат», «Мистецтво», «Держполітідав». Учасник міжнародних, всесоюзних, Всеукраїнських мистецьких виставок з 1953 року, персональної виставки у Києві (2011). Автор політичних та сатиричних плакатів, агітплакатів. Для творчості характерні лаконізм та оригінальність формального рішення, злободенність тематики, декоративність, узагальненість, стилізація зображення.

Кудряшова Клавдія Андріївна

(08.10.1927, с. Скати, зараз Курганська обл., РФ) - художник, графік. Дружина Євгена Леонідовича Кудряшова. Володар премія ім. В. Касіяна (1979). Лауреат всесоюзних та республіканських конкурсів. Член НСХУ (1956). Закінчила Київський художній інститут (1953; викладачі – В. Касьян, Ф. Самусєв). У 1952-1990 працювала художником київських видавництв «Вища школа», «Мистецтво», «Держполітвидав», «Агітплакат». Учасниця всеукраїнських, всесоюзних, Міжнародних мистецьких виставок з 1953 року, персональної виставки у Києві (2011). Основні галузі - книжкова та станкова графіка. Для творчої манери притаманні уважне ставлення до натури, тонке почуття колориту, висока графічна культура. Створювала плакати, оформляла посібники («Дітям про мистецтво», 1989), листівки, обкладинки, буклети.

д

Старий Новий рік. Спогади дитинства. 1970-і рр. Винники (Львівщина).

За традицією 14 січня, на Василя або ж Старий Новий рік, заведено засівати. В наших краях вважається, що не варто в цей день давати або брати що-небудь у борг, адже «цілий рік може пройти в боргах». Також на старий Новий рік не заведено виносити сміття, бо «так можна винести все щастя з дому».

На світанку (6 год) починав ходити по хатах родичів, сусідів та знайомих і засівати, бажаючи господарям багатства та злагоди й усіляких гараздів у Новому році. Це був один день у році коли мама дозволяла пропустити школу (з відвідуванням школи було строго, ніякі мої фантазії про видумані хвороби не проходили!). Засівав житом або пшеницею. Фіртки в господарів були відкриті, на веранді, або на дворі «включали» світло. Люди пускали до хати знайомих і незнайомих засівальників. Засіяну пшеницю в хаті не можна було замітати, аж на наступний день і - не викидати, а віддати пташкам.

Це був тривалий в часі процес. Майже всі засівальники теж починали ходити з 6-7 год. Зими були морозні й сніжні. Деколи важко було йти дорогою – бо лежав «великий» сніг, а дороги бічні майже не чистили від снігу. З початку йшов до діда Олега і баби Ганни (проживали на вул. Кривоноса; Загороддя), пізніше – довга дорога на Чишки (село за Винниками). Там сіяв в цьоці Марійки Мозіль (там проживала і моя прабаба), а пізніше у вуйка Петра Кулешка. Далі – через Кільцеву, Радгосп на «Забаву» (місцевість і вулиця у Винниках) до хресної мами Світлани. Обов'язково – дєдьо Михайло (так ми називали вуйка, рідного брата баби, уродженця Закерзоння). Проживала його родина біля стадіону. По дорозі треба було зайти до Саєвичів – батьків моєї вуйни Дани (вул. Івана Франка; біля «Бойні»). Мама завжди давала вказівки, щоб нікого з близьких людей не пропустити!! Дальше дорога «на Винники» (так в нас говорять про центральну частину): сімейство Литвинів (колеги батьків; вул. Івасюка; «Сахалін»), цьоця Михайлина (військове містечко в лісі). Повертаючись додому – засівав навіть незнайомим людям, а на сам кінець сусідам. Була вже 10 год ранку. Кілометраж серйозний – 7–8 км. Пшеницю, що залишилася – висипав курям. Настрій на цілий день – бадьорий і веселий!!!

Вінчування з тих літ:

Сію, сію, посіваю, з Новим роком Вас вітаю!

На щастя, на здоров'я, на той Новий рік,

Щоб у вас все було краще як торік!

Щоб родилось жито-пшениця і всяка пашниця. Христос ся Раждає!!!