Андрій Байцар: ПОРТУГАЛЬСЬКА КАРТОГРАФІЧНА ШКОЛА (XVI ст.) й УКРАЇНА

Морські експедиції й географічні відкриття Португалії XV-XVII ст.

Великими географічними відкриттями називають відкриття, здійснені європейськими мандрівниками наприкінці XV – у першій половині XVII ст. Поштовхом до них стали пошуки європейцями нового морського шляху до Індії в обхід володінь Османської імперії.

Доба Великих географічних відкриттів стала переломною між Середніми віками та Новим часом: людство накопичило достатньо знань і відчуло потребу пізнати Землю з її невідомими просторами. Однак у другій половині XV ст. ситуація значно ускладнилася внаслідок загарбання турками-османами Близького Сходу. Різноманітні побори з торгівельних караванів і кораблів, грабунки, піратство робили торгівлю вельми ризикованою, невигідною та нерегулярною. З'явилася велика кількість посередників (арабів, італійців), що призводило до подорожчання товарів. Шлях до Індії через Єгипет і Червоне море повністю контролювали араби, які не допускали сюди європейців. Нові шляхи до країн Сходу першими почали шукати Португалія та Іспанія.

Кінець ХV – початок ХVІ ст. ознаменувався для світу початком колоніальної експансії європейських країн. Саме Португалія та Іспанія першими розпочали здійснювати активну колоніальну політику.

Першою європейською країною, що активно розгорнула далеким подорожам і відкриття нових земель, була Португалія. Після того як Португалії вдалося відокремитися від Іспанії та визначилися до середини XIII ст. її кордони, які існують і досі, вона раптом виявилася абсолютно відрізаною й ізольованою від Європи.

Португальські географічні відкриття (порт. Descobrimentos portugueses) — це численні території та морські шляхи, виявлені португальцями в результаті їх інтенсивних морських досліджень в XV – у першій половині XVII ст., здійснені за підтримки Португальської корони або португальських приватних осіб. Протягом цього часу португальські мореплавці були в авангарді європейських заморських досліджень, вони відкривали та картографували узбережжя Африки, Азії, Бразилії та Канади та безлічі островів в Атлантичному, Індійському і Тихому океанах.

Європейські дослідження за межами Середземного моря почалися з морських експедицій Португальського королівства на Канарські острови в 1336 році, а протягом XV століття португальці відкрили атлантичні архіпелаги Мадейра та Азори, дослідили узбережжя Західної Африки та нарешті в 1498 році відкрили морський шлях до Індії. Експедиція Васко да Гами започаткувала португальську морську та торгову присутність у в Індійському океані від узбережжя Суахілі в Східній Африці до Островів прянощів, Китаю та Японії

Португалія вступила у XV ст. сильною та централізованою державою зацікавленою в морській експансії.

Запливати далі Азорських та Канарських островів і Мадейри португальських моряків не могла змусити ніяка сила. Зате на південь одна за одною попрямували експедиції споряджені принцом Генріхом прозваним сучасниками Мореплавцем.

У 1415 році португальці захопили у Північній Африці мусульманське місто Сеута, що стало першою європейською колонією.

Першими значущими географічними відкриттями португальських мореплавців стало відкриття (точніше - перевідкриття) островів Порту-Санту і Мадейра у 1418 і 1419 роках (капітани Жуан Зарку і Тріштан Ваш Тейшейра) і Азорських островів у 1427 році (Діогу де Сілвешем). Надалі ці острови стали важливими базами для подальшого просування португальських мореплавців на південь і захід в Атлантичному океані.

У 1444-1448 роках майже 40 португальських кораблів побувало біля африканських берегів.

У 1453 році захоплення Константинополя османами стало потужним ударом для християнського світу та встановлених ділових зв'язків зі сходом. У 1455 році Папа Микола V видав буллу Romanus Pontifex, що посилює попередній Dum Diversas (1452), надаючи королю Португалії Афонсу V та його наступникам всі землі та моря, відкриті за мисом Бохадор, а також торгівлю та завоювання проти мусульман і язичників, започаткувавши тим самим в Атлантиці політику закритого моря (mare clausum). Король, який розпитував генуезьких експертів про морський шлях до Індії, замовив карту світу Фра Мауро, яка прибула до Лісабона в 1459 році.

У 1456 році Діогу Гоміш досяг архіпелагу Кабо-Верде. У наступне десятиліття кілька капітанів на службі у принца Енріке, в тому числі генуезець Антоніо да Нолі та венецієць Альвізе Кадамосто, відкрили решту островів, які протягом XV століття були колонізовані.

Між 1458 і 1460 роками Антоніо да Нолі (італійський мореплавець який перебував на службі у Португальського королівства) вирушив зі своїм братом і племінником до острова Сантьягу і в 1462 році заснував поселення Рібейра-Гранде (сучасне Сідаде-Велья) на південній частині острова. Йому, разом з Діогу Афонсу, приписують систематичне дослідження і перші зусилля по колонізації усього архіпелагу Кабо-Верде. Однак через суперечливі звіти про перші португальські подорожі неможливо з упевненістю встановити, які з окремих островів відкрили Нолі та Афонсу, а які такі португальські мореплавці як Альвізе Кадамосто, Діогу Діаш та Діогу Гоміш. Антоніо да Нолі вважається автором офіційної назву архіпелагу Ilhas de Cabo Verde («Острови Зеленого Мису»).

Гвінейська затока буде досягнута в 1460-х роках.

1487 р. португальський капітан Бартоломеу Діаш повів свої каравели на крайній південь Африки. В 1488 році він обігнув південний мис Африки, який він назвав «Мис Штормів» (порт. Cabo das Tormentas) і проплив далі на схід аж до гирла Великої рибної річки, довівши, що в Індійський океан можна було потрапити з Атлантики. Незабаром мис був перейменований португальським королем Жуаном II на «Мис Доброї Надії» (порт. Cabo da Boa Esperança) через великий оптимізм, викликаний можливістю знайдення морського шляху до Індії, що підтвердило помилковість думки, що Індійський океан не має виходу до моря яка існувала ще з часів античності та робіт Птолемея.

Морський шлях до Індії був відкритий, але дістатися до неї Діаш не зміг, оскільки команда навідріз відмовилась йти далі. З жалем повертався він навколо мису, який невдовзі буде названий королем мисом Доброї Надії, надії на майбутнє, яку давав відкритий шлях до Індії. З жалем ще й тому, що розумів, що португальцям буде важко скористатися цим шляхом – лише від Лісабона до мису Доброї Надії понад 10 000 кілометрів.

Поки іспанці та англійці намагалися дістатися Індії і Китаю західним шляхом, португальці наполегливо просувалися на схід.

1494 р. Іспанія та Португалія уклали між собою Тордесільяський договір, який розділив як вже відкриті, так і ще невідомі землі між двома державами. За цим договором португальці отримали все за межами Європи на схід від лінії, яка проходила на 370 лігах західніше від островів Кабо-Верде (на той момент вже португальських). Це дало їм контроль над Африкою, Азією та східною частиною Південної Америки (Бразилією).

1498 р. флотилія каравел під командуванням адмірала Васко да Гами відплили шляхом відкритим Бартоломеу Діашем і досягши Індійського океану перетнули його і досягли Індії. Повернення експедиції у 1499 році стала справжнім тріумфом Португалії. Схід віднині був пов`язаний морським шляхом з заходом. Каравели Васко да Гами повернулися наповненими цінними товарами: шовками і фарфором, корицею і перцем, гвоздикою та мускатом, перлинами та смарагдом. Португальці побачили Індію, країну високої культури та жвавої торгівлі.

1500 р. Педру Алваріш Кабрал натрапив на те, що зараз відоме як бразильське узбережжя, яке він вважав великим островом.

З 1501 по 1502 рік одна з португальських експедицій, очолювана Гонсалу Коелью і Гашпаром де Лемушем дійшла на південь уздовж узбережжя Південної Америки до затоки сучасного Ріо-де-Жанейро.

У 1510 році португальці захопили перше індійське місто на узбережжі – Гоа. Тут була створена фортеця, оселилися солдати. Король Португалії призначив і відправив туди віцекороля португальських володінь в Індії.

З 1511 по 1512 рік португальські капітани Жуан де Лісбон та Ештеван де Фройс досягли гирла річки Ла-Плата у сучасному Уругваї та Аргентині та пройшли далеко на південь до сучасної затоки Сан-Матіас на 42° пд. ш.

З Індії португальці продовжили свої плавання далі на схід, увійшовши до другого чинного кола торгівлі в Індійському океані, що поєднував Калікут та Кійон в Індії з портами Південно-Східної Азії, включаючи Малакку та Палембанг. Португальці з’ясували, що самі прянощі виробляють не в Індії, а на островах Індонезії. Добравшись до них в 1511 році, португальська ескадра підійшла до порту Малакка. Нещадний гарматний вогонь знищив стіни фортеці і змусив утікати навіть бойових слонів місцевого правителя. Так в руках португальців виявилася протока, через яку йшла вся торгівля прянощами. Тепер мускатний горіх і гвоздика безпосередньо доставлялися в Європу. За сформованими торговими шляхами португальці незабаром добралися до Китаю і Японії, де також з’явилися їх факторії. Всі форти, факторії і місцеві міста стали португальськими колоніями, тобто територіями, позбавленими місцевого управління і перебували під владою чиновників, надісланих з країни-загарбника – метрополії.

У 1511—1512 роках Антоніу де Абреу дослідив Малі Зондські острови, острів Амбон, архіпелаг Банда. Звідси Франсішку Серран рушив до решти Молуккських островів, але через кораблетрощу був змушений осісти на о. Тернате. До 1529 року португальці створили численні факторії на Молуккських островах, уклавши союз з Баянсіруллахом, султаном Тернате, проти султанату Тідоре — союзника Іспанії.

1513 року Жоржі Алваріш стає першим європейцем, що висадився в Китаї — на о.Таман в дельті річки Чжуцзян (Перлинна річка).

Між 1525 і 1528 роками Португалія направила кілька експедицій, щоб дослідити район навколо Молуккських островів. У 1525 році губернатор Тернате Жоржі де Мінезіш відправив на схід Гоміша де Секейра та Діогу да Роча, які стали першими європейцями, які досягли Каролінських островів, які вони назвали «Острови Секейри». У 1526 році сам Жоржі де Мінезіш досягнув островів Біак, Вайгео та Нова Гвінея. На цих дослідженнях базується теорія про відкриття португальцями Австралії, одна з кількох конкуруючих теорій про раннє відкриття Австралії, яку підтримує австралійський історик Кеннет Макінтайр, стверджуючи, що континент відкрили Кріштован де Мендонса та Гоміш де Секейра.

У 1543 році троє португальських торговців випадково стали першими жителями Європи, які досягли Японії та розпочали з нею торгівлю. За словами Фернана Мендіша Пінту, який стверджував, що брав участь у цій подорожі, шторм прибив джонку на якій перебували він, Антоніу да Мота та ще один португалець в Танеґасіму, де місцеві жителі були вражені вогнепальною зброєю, яку японці негайно скопіювали і почали виготовляти у великих масштабах.

1558 рік — відкриття португальцями Мальдівських островів.

1606 рік — відкриття португальцями островів Нові Гебриди.

Завдяки португальським дослідникам для Європи були відкриті країни та народи Африки, південної Америки, Південної та Південно-Східної Азії та Далекого Сходу. Португальські географічні відкриття є складовою епохи Великих географічних відкриттів.

Побоюючись конкуренції з боку іспанців та інших народів, португальці тримали свої географічні відкриття в секреті. Карти нововідкритих земель зберігалися під замком в Каса-да-Індіа (Індійському домі) в Лісабоні.

КАРТОГРАФИ

Португальська школа. Прискорений розвиток цієї школи пов’язаний із становленням Португалії як морської держави з кінця XV ст., а особливий поштовх був наданий діяльністю принца Енріке, на призвісько Мореплавець (1394-1460), який заснував у містечку Сагріш на кошти Ордена Христа обсерваторію й морську школу. Туди він запросив іноземних спеціалістів, зокрема, і картографів, серед яких були досвідчені каталонці та італійські картографи. Особлива роль належить Яфуді Креска (при хрещенні прийняв ім’я Хайм Рібес), сину Абрахама Креска, автора відомого „Каталонського атласу”. Завдяки праці таких фахівців і склалися особливості португальської школи, вплив якої на розвиток морської картографії важко переоцінити [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Розквіт цієї школи припадає на XV–XVI ст., коли великі географічні відкриття надали новий імпульс для розквіту картографії, а Лісабон став провідним європейським центром картографічного виробництва. До особливостей португальських карт тієї доби відносяться, по-перше, форма аркуша пергаменту окремих карт – плечі пергаменту округленні й випуклі, тоді як на каталонських і італійських навпаки – плечі його звуженої частини увігнуті; по-друге, дуже детально і чітко представлені номенклатурні підписи (назви міст, річок тощо, особливо уздовж узбережжя), багато написів виконано готичним або круглим шрифтом; по-третє, картографічне зображення відзначається художньою витонченістю і багатьма різними деталями. Так, на горловині пергаменту вміщені характерні ініціали Христа, якщо карта присвячена Спасителю („IHUS” або „CHIS”), національні прапори мають конічну форму, північну точку на компасній розі відмічено вістрям, часто у формі геральдичної французької лілії; по-четверте, з початку XVI ст. на португальських картах з’являється шкала градусів за широтою, а з 1520 р. шкала градусів за довготою, як правило, уздовж екватору [Гордєєв А. Ю. Карти-портолани XIII-XVII ст.: особливості та роль у розвитку картографії. – Київ : Видавництво географічної літератури «Обрії», 2009. – 408 с.].

Серед відомих картографів португальської школи: Піцігано Джованні (діяв у 1423-1424 рр.), Рейнель Педро (діяв у 1485-1535 рр.), Рейнель Жоржи (діяв у 1510-біля 1540 рр.), Омем Лопо (діяв у 1497-1565 рр.), Вегас Гаспар (діяв у 1500-1537 рр.), Фрейре Жуан (діяв у 1546 р.), Омем Дієго (діяв у 1530-1576 рр.), Вельо Бартоломео (діяв у 1560-1568 рр.), Фернао Ваз Дорадо (1520-1580), Тейхейра Домінго (діяв у 1565-1595 рр.), Тейхейра Луїш (діяв у 1564-1613 рр.) та інші.

Діогу Рібейро (порт. Diogo Ribeiro), відомий в Іспанії як Дієго Ріберо (ісп. Diego Ribero) — португальський картограф, мореплавець і винахідник, який більшу частину свого життя працював в Іспанії. Працював над офіційними королівськими картами Падрон-Реал у 1518—1532 рр. Він також виготовляв навігаційні прилади, включаючи астролябії та квадранти.

У 1516 р., у наслідок якогось конфлікту з португальським королем Мануелем I, Діогу Рібейро та декілька інших португальських мореплавців та картографів зібрались у Севільї, щоб запропонувати свої послуги нещодавно коронованому іспанському королю Карлу V Габсбургу. Серед них були дослідники та картографи Діого та Дуарте Барбоса, Естеван Гомеш, Жоао Серрао, Фердинанд Магеллан та Хорхе Рейнель, космографи Франциско та Руй Фалейро та фламандський купець Крістофер де Гаро.

Рібейро почав працювати на Карла V в 1518 році картографом у Каса-де-Контратасьйон у Севільї. Фердинанд Магеллан разом з ним брав участь у розробці навігаційних карт, що використовувались у першому навколосвітньому плаванні. 1519 р. Діогу отримав громадянство Кастилії. 10 січня 1523 р. Діогу було призначено Королівським космографом і «майстром у мистецтві створення карт, астролябій та інших інструментів». Він також став наступником Себастьяна Кабота (який перебував в цей час у плаванні) на посаді головного навігатора (Piloto Mayor) Каси-де-Контратасьйон.

Падран-Реал 1527 р. Перша наукова карта світу.

Діогу Рібейро підготував протягом 1525—1532 рр. кілька версій карт, що містили останню інформацію про плавання португальських мореплавців, що, як і він перебували на іспанській службі — навколосвітнє плавання Фернандо Магеллана (1519-1522) та дослідження у Північній Америці Ештевана Гомеша (1524-1525).

Найзнаменитішою його роботою є Падрон-Реал 1527 р. Цю карту вважають першою науковою картою світу. Це була перша планісфера, збудована на підставі емпіричного дослідження земної широти, на якій материки і океани розташовані відповідно позначених на ній ліній екватора та інших широт (тропіків Раку та Козерогу, а також арктичного та антарктичного кіл), що є відносно новими інноваціями цієї епохи. Карта не містить уявної інформації там, де фактичної інформації поки що не було отримано[Ricardo Padrón, «Charting Shores» in Mapping Latin America: A Cartographic Reader. Chicago: University of Chicago Press 2011, pp.33-34.].

На цій карті було вперше представлено реальний масштаб Тихого океану, зображено більшість східного узбережжя Північної, Центральної та Південної Америки, а також значна частина східного узбережжя. Центральної Америки від Гватемали до Еквадору. Вперше в історії картографії Північноамериканське узбережжя зображене як безперервне (ймовірно, під впливом нещодавнього дослідження, здійсненого Ештеваном Гомешем в 1524/1525 рр.).

Оригіналу Падрон-Реала 1527 р. не збереглось, але залишилось шість копій, що приписуються Рібейро, зокрема у Веймарській бібліотеці герцогині Анни Амалії в Німеччині (Mundus Novus 1527 р.) та у Ватиканській бібліотеці у Ватикані (Carta Universal або, як її ще називають — Propaganda 1529 р.).

Українські землі позначено на карті як Сарматія Європейська (Sarmatia Evropae). Московія та московські землі на карті не підписані.

За українською Вікіпедією. Падран-Реал (Португалія) (порт. Padrão Real) — карта світу, що виготовлялась португальськими картографами на замовлення Португальського королівського двору в XVI ст. і утримувалась в стані секретності. Карта зберігалась в лісабонській Каса-да-Індіа (порт. Casa da Índia, дослівно — «Дім Індії»), яка також відповідала за виготовлення копій з оригіналу Падран-Реала.

У Падран-Реал систематично вносились дані про нові відкриття португальських мореплавців та дослідників. Перший Падран-Реал був виготовлений за часів Енріке-Мореплавця, ще до заснування Каса-да- Індія.

Падран-Реал зберігався у Каса-да-Індіа у Розділі карт як, надзвичайно таємний і пильнований від іноземних шпигунів та торговців португальський витвір

Падран-Реал крім графічної інформації, містив також повний звіт про португальські відкриття, публічні та таємні. Каса-да-Індіа видавав карти, виготовлені відповідно до зразкового Падран-Реалу, штурманам (навігаторам), що перебували на королівській службі.

Падран Реал був втрачений у часі. Можливо карти загинули разом із португальським архівом під час землетрусу і пожежі в Лісабоні в 1755 р. Однак копія (Планісфера Кантіно) все ще існує.

1570 р. Фернан Ваш Доураду (порт. Fernão Vaz Dourado) (приб. 1520-1580) – португальський картограф XVI століття.

Належить до третього періоду старої португальської навігаційної картографії, яка характеризується зменшенням впливу Птолемейських уявлень про орієнтування та більшою точністю опису країн і континентів. Про його історичну фігуру відомо небагато.

У відомих роботах Доураду відзначають найвищу якість та красу виконання, він був одним із найвидатніших картографів свого часу. Більшість його карт, написаних від руки, мають відносно великий масштаб і включені в навігаційні атласи.

Фернан Дурадо на портолані 1570 р. демонструє дизайн османського герба, який подібний до європейського. Гербове поле розділене на 4 частини: ліве верхнє та праве нижнє забарвлені у синій колір, а праве верхнє та ліве нижнє – у червоний. У кожному вписано золотий півмісяць. На цьому розкішному портолані присутні лише два подібні герби: над Кримом та в Анатолії.

На портулані показано Малу та Велику Вірменію, які тоді простягалася від Чорного до Каспійського моря і займали території, де нині знаходиться Грузія, Азербайджан і більша частина східної Туреччини, включаючи священний для вірмен Арарат.

Відомо про шість наступних атласів у період 1568—1580 років:

· 1568 - 20 рукописних листів пергаменту, присвячені D. Luiz de Ataíde (Національна Бібліотека, Мадрид);

· 1570 - 20 рукописних листів пергаменту (Хантінгтонська Бібліотека, Сан Маріно, США);

· 1571 - 20 рукописних листів пергаменту, два з яких були вкрадені в XIX столітті (Torre do Tombo, Лісабон);

· приб. 1576 - 20 рукописних листів пергаменту (Національна Бібліотека Португалії, Лісабон);

· 1575 - 21 рукописних листів пергаменту (Британський Музей, Лондон);

· 1580 - 20 рукописних листів пергаменту (Національна Бібліотека Португалії, Лісабон).

Атлас 1568 р. містить першу карту Цейлону (сучасна Шрі-Ланка) і Японії у великому масштабі, потім скопійовану багатьма іншими картографами.

Історична довідка.

Мала Вірменія чи лат. Armenia Inferior (вірм. Փոքր Հայք, грец. Αρμενία Μικρα) — область у верхів'ях річок Євфрат, Лікус та Галіс, межувала з Понтом на півночі, Великою Вірменією на сході (кордон проходив по Євфрату), Сирією та Кілікію на півдні (кордон по горах Тавр), Каппадокією на заході. У ранніх середньовічних європейських джерелах Малою Вірменією іноді помилково іменувалася Кілікія або Кілікійське царство, які насправді знаходилися на південь від Каппадокії.

Велика Вірменія (вірм. Մեծ Հայք, трансліт. Mets Hayk;[1] лат. Armenia Maior; дав.-гр. Μεγάλη Ἀρμενία, пехл. Buzurg Armenā, груз. დიდი სომხეთი) — стародавня і ранньосередньовічна вірменська держава на просторах Вірменського нагір'я, що існувала з 331 р. до н. е. по 428 р. н. е. Королівство було засноване Єрвандом Ⅲ, сатрапом Вірменії, який проголосив незалежність своєї держави після завоювання Александром Македонським перської імперії Ахеменідів.