З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..
Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.
У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.
Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».
Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.
Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.
Зарплата у всіх була різна. Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням.
Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.
В УРСР:
1970 115,17 руб.
1971 117,57▲
1972 121,91▲
1973 125,30▲
1974 128,46▲
1975 133,54▲
1976 139,84▲
1977 142,88▲
1978 146,22▲
1979 148,74▲
1980 155,12▲
1981 157,89▲
1982 163,08▲
1983 165,75▲
1984 169,55▲
1985 173,95▲
1986 179,00▲
1987 185,01▲
1988 199,79▲
1989 217,74▲
1990 248,40▲
1991 495,40▲
З ІСТОРІЇ ЦІН НА ПРОМТОВАРИ.
Зарплата у всіх була різна. Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів. Середня зарплата кваліфікованого робітника в 1970-1980-х роках становила приблизно 160-350 рублів на місяць.
Ціни на всі товари встановлювалися централізовано державними органами (Держпланом) і не залежали від попиту чи пропозиції. Ціни були вказані безпосередньо на товарах або упаковці.
Через дефіцит радянські громадяни часто використовували термін «дістати» замість «купити», що означало потребу використовувати особисті зв'язки, шукати товар «по блату» або годинами стояти в чергах, коли товар «викидали» (раптово з'являвся у продажу).
Іноді існували спеціальні «комерційні» магазини, де товари були у вільному продажу, але ціни там могли бути значно вищими за державні.
ОДЯГ та ВЗУТТЯ.
Держава у той час тотально контролювала всі сфери життя. І навіть одяг чи взуття потрапляли під своєрідну цензуру. Фабрики продукували одноманітне вбрання, кількість фасонів була вкрай обмежена. В УРСР не існувало такого величезного асортименту одягу, як у наш час, коли можна купити речі на будь-який смак. Тоді ж на «файний» одяг треба витратити немалу суму й задовольнятися тим вибором, який є в магазинах.
У СРСР було багато взуттєвих фабрик, які виробляли достатню кількість пар взуття на рік, проте всі вони не відрізнялися особливою різноманітністю. На відміну від того, який вибір є зараз у магазинах та в інтернет-магазинах, тоді були лише деякі моделі, за якими люди могли шикуватися у величезні черги.
Ціни на одяг та взуття в УРСР були відносно високими порівняно із середньою зарплатою в 1970-х — 1980-х рр. (близько 150–160 рублів), а якісні товари були дефіцитом.
В УРСР існувало шість великих будинків моделей одягу (швейних) в найбільших містах. Першим став Київський будинок моделей одягу (КБМО), створений у 1944 році, пізніше, у 1954 році відкрився Львівський (ЛБМО). У 1958–1960 роках були створені Одеський, Харківський, Донецький та Дніпропетровський будинки моделей одягу.
Кожен будинок моделей мав свою спеціалізацію за асортиментом продукції. Наприклад, Одеський працював над створенням одягу для відпочинку, Дніпропетровський — над дитячим та підлітковим одягом, Харківський — над легкою жіночою сукнею, Донецький — створював зразки ділового одягу, Київський та Львівський — розробляли весь асортимент та були провідними моделюючими центрами в Радянській Україні.
Швейна промисловість зосереджувалась на території України нерівномірно, здебільшого у великих містах. Північно-західний район із центрами в Києві та Львові охоплював майже половину всього виробництва. Активно працювали швейні підприємства «Україна», «Маяк» (Львів), «Весна» (Львів), «Промінь»., взуттєва фабрика «Прогрес» (Львів).
Активно в 1970-х — 1980-х рр. розвивались будинки мод «Хрещатик» та «Киянка». Втім товарний голод все одно не зник. Якісні вироби ввозили із країн соціалістичного блоку – Польщі, Чехословаччини, НДР.
Двічі на рік в СРСР влаштовували модні покази. Проте там лише можна було подивитись на нові фасони. Представляючи колекції, продавали не одяг, а лише викрійки нових моделей. Тому одяг доводилося шити самому, або замовляти в ательє.
Ті ж звичайно не могли всіх обслужити, тому жінки масово опановували мистецтво шиття. Кожна друга жінка шила одяг через необхідність. У школі навіть ввели обов'язковий предмет — шиття.
Узимку в містах жінки носили пальто з хутряним коміром і шапкою з того ж хутра. Такий комплект вважався неймовірним шиком, коштував великих грошей. Шили його найчастіше на замовлення. Жінки бідніші носили магазинні пальта з важкої тканини в клітинку чи однотонні. Був комір зі штучного хутра поганої якості. Розкішшю були хороші шкіряні жіночі чоботи. Вони могли коштувати майже середню зарплату й більше.
З чоловічим одягом було ще гірше. Більшість носили безформні плащі чи куртки темних кольорів, кашкети або капелюхи. Рідко зустрічалися капелюхи з полями, це був аксесуар виключно радянського інтелігента. За ними старанно доглядали та клали завжди на видному місці в домі.
Взимку чоловіки одягали хутряні шапки-вушанки з каракулю чи цигейки. В 1970-х модними стали шапки з оленя-пижика, але їх було важко дістати. Бідніші громадяни носили шапки із хутра інших тварин (кроля, зайця, ондатри та ін.). Також були популярні болоньєві куртки на блискавках або кнопках.
У кожного радянського чоловіка в арсеналі був класичний костюм. Щоправда, часто один та на все життя. Зазвичай костюм шили на випускний або весілля, і після цього одягали на всі важливі події. В магазині їх продавали рідко, тому інколи замовляли в ательє. В кого не було грошей – брали костюм батька чи брата у спадок, не дивлячись на те, що розмір був занадто великим або малим. Штани були завжди широкі, тому без ременя їх ніхто не носив.
Працювали комісійні та чекові магазини. Імпортний одяг розповсюджували спекулянти-«фарцовщики».
У 1987 р. дозволили відкривати спільні підприємства, кооперативи з виробництва товарів народного споживання, зокрема і з закордонними партнерами. На внутрішній ринок почали потрапляти тканини, одяг та аксесуари з Китаю, Туреччини й Польщі.
Важливо зазначити, що ціни, встановлені державою, були фіксованими, але наявність товару була проблемою (так званий дефіцит). Люди часто купували одяг не в офіційних магазинах, а через знайомства, у спекулянтів за значно вищими цінами, або в мережах магазинів типу «Берізка» (за валютні чеки).
Одяг вітчизняного виробництва був однотипним, а іноземні речі — дефіцитними та дуже дорогими. Часто купівля одягу потребувала накопичення коштів та пошуку товарів у магазинах, де їх швидко розкуповували. Іноді потрібно було вносити своє прізвище до списків і чекати на появу товару.
Базові речі (шкарпетки, спідня білизна, прості сукні) були відносно дешевими, модне та якісне взуття чи верхній одяг вважалися предметами розкоші.
Основні ціни на одяг та взуття (середні показники):
Чоловічий костюм: 80–160+ рублів.
Чоловіча сорочка: ціна варіювалася від 10 до 20 рублів, залежно від якості та матеріалу.
Штани: звичайні штани коштували в середньому 20-30 рублів.
Сукня: ціни на сукні були різними: проста ситцева сукня коштувала близько 10-20 рублів, тоді як якісна вовняна або імпортна могла коштувати 50-100 рублів.
Пальто: просте пальто могло коштувати від 40 до 70 рублів. Пальто з якісних матеріалів або імпортне (наприклад, з Фінляндії) могло сягати 150 рублів і більше, що дорівнювало середній місячній зарплаті. Пальто з натуральним коміром могло коштувати від 150 до 250 рублів.
Демісезонний плащ чи куртка: 40–80 рублів.
Чоботи чоловічі: 45–70+ рублів.
Чоботи жіночі: 75+ рублів. Зимові чоботи («саламандри» або югославські) коштували 80–120 рублів.
Черевики: 45+ рублів.
Мешти: вітчизняні мешти були дешевшими — близько 20–40 рублів.
Штани: 30 рублів.
Шкільна форма: близько 20-30 руб.
Кросівки: дефіцитні моделі (наприклад, «Adidas») могли коштувати 150 руб. і більше.
Джинси: бажані імпортні джинси (наприклад, «Levi's» чи «Wrangler») були предметом розкоші та дефіциту, їх «діставали» через знайомства або на «чорному ринку» за ціною до 150-200 рублів і більше, що перевищувало середню зарплату. Простіші, вітчизняні або з країн соцтабору, коштували дешевше, але не були такими популярними.
Дитячий одяг: держава дотувала товари для дітей, тому вони були відносно дешевими (сандалі — 3–5 руб., плаття — 5–10 руб.).
Немає коментарів:
Дописати коментар