З історії зарплат у 1970-х – 1980-х рр..
Середня зарплата в СРСР враховувалася за доходами робочого «класу». При її підрахунку виключалися зарплати працівників адміністрацій та керівників. Зараз - за загальною сумою - і багатих, і бідних.
У СРСР зарплата була не просто цифрою в платіжці — це був цілий соціальний квест.
Формально всі «мали роботу» і «отримували стабільно». Інженер — 120 рублів, лікар — 110, вчитель — 90. Звучить рівно й справедливо? А тепер нюанс: гроші не вирішували головного. Вирішував «доступ».
Можна було мати скромну зарплату, але «правильну» посаду — і жити краще за того, хто отримував більше. Ковбаса «по блату», меблі «через знайомих», відпустка «по лінії профспілки». Гроші були, але купити за них щось нормальне — ще те мистецтво.
Офіційно не було багатих і бідних. Неофіційно — були ті, хто стояв у чергах, і ті, хто знав, у які двері зайти без черги.
Зарплата у всіх була різна. Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів, а вищі посади та спеціалізовані професії (шахтарі, нафтовики, керівники) могли приносити до 500-1000 рублів. Жінки колгоспниці (ланка, телятниці, свинарки) отримували в районі 70 рублів. Вчителі від 100 до 140 рублів. Одночасно, ціни на споживчі товари були значно нижчими, ніж зараз, але це компенсувалося дорожнечею техніки, меблів та труднощами з її придбанням.
Середня зарплата в СРСР в 1970 році становила 122 рублі, вже за п'ять років вона досягла позначки 145,8 рубля, а в 1980 р. — 168,90 руб. Правда, по республіках середня зарплата різнилася. Наприклад, в РРФСР вона становила 126,1 руб., в Україні в 1970 р. отримували 115,2 рубля, в сусідній Білоруській РСР - 106,4 рубля. Найменша середня зарплата фіксувалася в Молдові - 102,8 рубля, а ось «шикувала» Естонія - 135 рублів.
В УРСР:
1970 115,17 руб.
1971 117,57▲
1972 121,91▲
1973 125,30▲
1974 128,46▲
1975 133,54▲
1976 139,84▲
1977 142,88▲
1978 146,22▲
1979 148,74▲
1980 155,12▲
1981 157,89▲
1982 163,08▲
1983 165,75▲
1984 169,55▲
1985 173,95▲
1986 179,00▲
1987 185,01▲
1988 199,79▲
1989 217,74▲
1990 248,40▲
1991 495,40▲
З ІСТОРІЇ ЦІН НА ПРОМТОВАРИ.
Зарплата у всіх була різна. Середня зарплата в СРСР на кінець 1970-х – початок 1980-х років становила 150-160 рублів, тоді як мінімальна була близько 70-80 рублів. Середня зарплата кваліфікованого робітника в 1970-1980-х роках становила приблизно 160-350 рублів на місяць.
Ціни на всі товари встановлювалися централізовано державними органами (Держпланом) і не залежали від попиту чи пропозиції. Ціни були вказані безпосередньо на товарах або упаковці.
Через дефіцит радянські громадяни часто використовували термін «дістати» замість «купити», що означало потребу використовувати особисті зв'язки, шукати товар «по блату» або годинами стояти в чергах, коли товар «викидали» (раптово з'являвся у продажу).
Іноді існували спеціальні «комерційні» магазини, де товари були у вільному продажу, але ціни там могли бути значно вищими за державні.
У 1978 році здорожчав ремонт авто, удвічі підвищили ціну на бензин. На 60 % подорожчало золото. Тож для тих, хто вступав у шлюб, було передбачено грошову компенсацію — 100 крб за обручку. У 1979 році — ще одне здорожчання: золото, килими, хутро, меблі, машини.
На тлі цього у 1970-х Львові загалом збудували 200 магазинів. Серед них — мережа спеціалізованих із продажу одягу, взуття, радіо- та електротоварів, а також і фірмові крамниці: «Світоч», «Прогрес», «Електрон» та інші. З’явилися універсами, і значна частина торгівлі перейшла на самообслуговування. А дачникам, які мали приміські садибні ділянки, зробили подарунок: дозволили збільшити площу до 6 соток, щоб ті власноруч вирощували собі їжу. У кінці 1970-х років через моду на хутро з нутрії винниківчани у своїх домашніх господарствах також вирощували нутрій.
ОДЯГ та ВЗУТТЯ.
З історії. 1950-і — 1970-і рр.
Держава у той час тотально контролювала всі сфери життя. І навіть одяг чи взуття потрапляли під своєрідну цензуру. Фабрики продукували одноманітне вбрання, кількість фасонів була вкрай обмежена. В УРСР не існувало такого величезного асортименту одягу, як у наш час, коли можна купити речі на будь-який смак. Тоді ж на «файний» одяг треба витратити немалу суму й задовольнятися тим вибором, який є в магазинах.
1950-ті рр. ознаменувалися особливою модою: відкриті плечі або високі рукави на ватних підплечниках, тонкі талії, спідниці до середини гомілки і мрія кожної дівчини — лякерки. А у хлопців вважали шиком зав’язувати яскраві строкаті краватки, щоб ті сягали нижче ременя, і мати штанини завширшки 20 см із відпрасованою «стрілкою». Тоді ж і дівчата почали вдягати штани, боязко, лише у своїй компанії. Появу молодої жінки в штанах в інституті чи на роботі вважали справжнім викликом. Спідньої жіночої білизни в сучасному розумінні тоді не було. Жінки носили трико, чоловіки — кальсони. Труси шили сатинові, чорні або темно-сині типу «піонер», які нарекли «сімейними». Школярки і студентки під тиском суворих мам вдягали байкові, з начосом панталони й ходили рівненько, щоб, не дай Боже, не визирнули рожеві або жовті краї. Проблемою були і бюстгальтери — незграбні вироби радянської промисловости фактурою та кольорами радше нагадували шмати для військової техніки. Коли наприкінці 1950-х у крамницях виставили східнонімецькі мережані шовкові трусики та ліфчики — це було диво! Однак для більшости радянських жінок така розкіш була недоступною.
У 1957 році з’явились стиляги: вузькі штани-дудочки, довгі, ледь не до колін, піджаки, взуття на грубій підошві («платформа» ще не казали), цигарка в зубах й довгий набріолінений чуб. Цей стиль вважали ідеологічно шкідливим, тому дружинники безжалісно виганяли стиляг із танців, ресторанів, кінотеатрів. Це здебільшого була молодь зі сходу України чи з Росії, бо корінні львів’яни дотримувалися консервативних батьківських традицій...
Вихідці із сіл ще носили народний одяг, але радянські ідеологи вже працювали над цими «пережитками минулого і темноти», а головно — націоналізму. Натомість всіляко пропагували винаходи радянської промисловости, такі як чуні — грубе ґумове взуття. Жінки носили їх навіть взимку, взувають на туфлі.
1960-ті рр. У 1961 році з’явилися перші жіночі туфлі на шпильках. Висота підбора сягала аж 12 сантиметрів! Мода, зрештою, почала впливати загалом на стиль життя.
Від початку 1962 року в моді були хула-хупи, у народі це називали обручами. Їх дівчата й жінки крутили навколо талії на відпочинку, на подвір’ях і у квартирах. Тоді ж у модників з’явилися болонові плащі. Це була епоха парадоксального тріумфу синтетичних тканин. Болонові плащі називали так через синтетичний матеріал, вперше виготовлений в італійському місті Болонья. Імпортні італійські «болоньї» коштували 60—70 рублів, але потім у нас навчилися виробляти свої, совдепівські, за 25—30 рублів.
У 1964 р. ’явилися нейлонові сорочки. Найпопулярніші — білого кольору, а коли зношувались — їх перефарбовували. Популярним стало синтетичне хутро, і в моду ввійшов мохер.
Справжньою бомбою 1960-х стали мініспідниці (на 15—20 сантиметрів вище від колін), які з’явилися у нас майже одночасно із Заходом, тобто 1964 року. Але ще кілька років у них забороняли приходити до шкіл та вишів. Та все ж радянські чоловіки вперше за всі часи одержали можливість спостерігати при денному світлі у громадських місцях ті частини жіночих ніг, які віками були сховані під довгими сукнями, і які чоловіки домальовували у своїй уяві.
В ансамблі з міні дуже ефектний вигляд мали панчохи "капрони" тілесного кольору (мода на чорні з’явилась дещо пізніше) зі швом ззаду по центру, який візуально видовжував ноги.
1964 р. дівчата у Львові почали вже масово носити штани, що шокувало консервативне покоління не менше, аніж міні. Хоча аж до початку 1970-х жінок у штанях не пускали до ресторанів, барів, кінотеатрів.
1970-ті рр. Мода в одязі 1970-х після казенно-сірих 1960-х дивувала барвами та яскравістю. Особливо чоловіча мода, про її фемінізацію говорили всі — від законодавців до карикатуристів. Чоловіки тоді носили доволі «жіночні» картаті сорочки з квітами, туфлі на високих підборах, яскраві кольорові шкарпетки. Тоді жодна модна жінка не уявляла себе без взуття на платформі, яка іноді сягала 15 см заввишки.
До кінця 1960-х у жіночій моді вже панували брючні костюми, а на відпочинку з’явилися раніше не бачені ґумові капці — в’єтнамки. У 1969 році особливо престижним було італійське взуття. За ним — фінське, югославське й чеське. Радянське взуття на той час коштувало 20—30 рублів, але було й дешеве — від 8 рублів. Китайські кеди коштували майже вдвічі дорожче від радянських — 4 рублі 50 копійок. Імпортне взуття у магазинах коштувало 30—40 рублів, а не встиг вхопити — купуй у «спекулянтів» за 70—100 рублів.
На противагу 1960-м в 1970-і роки стали модними довжелезні спідниці й сукні максі. А приблизно від середини 1970-х половина Львова ходила в одязі з кремпліну. Це були чоловічі й жіночі костюми, демісезонні плащі, мода на які прийшла з НДР. У чоловіків стали популярними «водолазки» — тонкі светри під горло: імпортні — із синтетики, або натуральні радянські, з рукавами, обшитими, наче на спідній білизні. Серед молоді дуже популярними були сорочки-хакі, які до Львова привозили студенти-кубинці з Вищого військового училища.
Перші імпортні кросівки з’явилися у продажу у Львові 1978 року. Це були чеські СEBО і югославські Convers — All Stars за 60 руб. Звісно, їх завжди продавали «з-під поли», і вони завжди були дефіцитом. Із магазину «Каштан» почалася мода на чоловіче взуття Salamander і фінські куртки. Відтоді куртки почали рішуче витісняли пальто. У 1979 році в моді була куртка «аляска».
Використано матеріалами: Ілько Лемко «Фіри із трофейними німецькими кіньми, 400-тисячний житель і перші «сталінки». Побутові хроніки Львова: 1950. 2023 р.», Ілько Лемко «Львів 1970-ті: русифікований побут, рибний дефіцит, ковбаса 4-х сортів, цигарки Marlboro і тотальна мода на джинси. 2023 р.» та Ілько Лемко «Коли є «все» не для всіх, зате є джинси, «довгі патли» і жовто-сині трамваї. Побутові хроніки Львова: 1960-ті. 2023 р.».
Ціни та асортимент. У СРСР було багато взуттєвих фабрик, які виробляли достатню кількість пар взуття на рік, проте всі вони не відрізнялися особливою різноманітністю. На відміну від того, який вибір є зараз у магазинах та в інтернет-магазинах, тоді були лише деякі моделі, за якими люди могли шикуватися у величезні черги.
Ціни на одяг та взуття в УРСР були відносно високими порівняно із середньою зарплатою в 1970-х — 1980-х рр. (близько 150–160 рублів), а якісні товари були дефіцитом.
В УРСР існувало шість великих будинків моделей одягу (швейних) в найбільших містах. Першим став Київський будинок моделей одягу (КБМО), створений у 1944 році, пізніше, у 1954 році відкрився Львівський (ЛБМО). У 1958–1960 роках були створені Одеський, Харківський, Донецький та Дніпропетровський будинки моделей одягу.
Кожен будинок моделей мав свою спеціалізацію за асортиментом продукції. Наприклад, Одеський працював над створенням одягу для відпочинку, Дніпропетровський — над дитячим та підлітковим одягом, Харківський — над легкою жіночою сукнею, Донецький — створював зразки ділового одягу, Київський та Львівський — розробляли весь асортимент та були провідними моделюючими центрами в Радянській Україні.
Швейна промисловість зосереджувалась на території України нерівномірно, здебільшого у великих містах. Північно-західний район із центрами в Києві та Львові охоплював майже половину всього виробництва. Активно працювали швейні підприємства «Україна», «Маяк» (Львів), «Весна» (Львів), «Промінь»., взуттєва фабрика «Прогрес» (Львів).
У лютому 1960 року відкрили демонстраційний зал Львівського будинку моделей. Його називали Центром розвитку моди на Західній Україні. Активно в 1970-х — 1980-х рр. розвивались будинки мод «Хрещатик» та «Киянка». Втім товарний голод все одно не зник. Якісні вироби ввозили із країн соціалістичного блоку – Польщі, Чехословаччини, НДР.
Двічі на рік в СРСР влаштовували модні покази. Проте там лише можна було подивитись на нові фасони. Представляючи колекції, продавали не одяг, а лише викрійки нових моделей. Тому одяг доводилося шити самому, або замовляти в ательє.
Ті ж звичайно не могли всіх обслужити, тому жінки масово опановували мистецтво шиття. Кожна друга жінка шила одяг через необхідність. У школі навіть ввели обов'язковий предмет — шиття.
Узимку в містах жінки носили пальто з хутряним коміром і шапкою з того ж хутра. Такий комплект вважався неймовірним шиком, коштував великих грошей. Шили його найчастіше на замовлення. Жінки бідніші носили магазинні пальта з важкої тканини в клітинку чи однотонні. Був комір зі штучного хутра поганої якості. Розкішшю були хороші шкіряні жіночі чоботи. Вони могли коштувати майже середню зарплату й більше.
З чоловічим одягом було ще гірше. Більшість носили безформні плащі чи куртки темних кольорів, кашкети або капелюхи. Рідко зустрічалися капелюхи з полями, це був аксесуар виключно радянського інтелігента. За ними старанно доглядали та клали завжди на видному місці в домі.
Взимку чоловіки одягали хутряні шапки-вушанки з каракулю чи цигейки. В 1970-х модними стали шапки з оленя-пижика, але їх було важко дістати. Бідніші громадяни носили шапки із хутра інших тварин (кроля, зайця, ондатри та ін.). Також були популярні болоньєві куртки на блискавках або кнопках.
У кожного радянського чоловіка в арсеналі був класичний костюм. Щоправда, часто один та на все життя. Зазвичай костюм шили на випускний або весілля, і після цього одягали на всі важливі події. В магазині їх продавали рідко, тому інколи замовляли в ательє. В кого не було грошей – брали костюм батька чи брата у спадок, не дивлячись на те, що розмір був занадто великим або малим. Штани були завжди широкі, тому без ременя їх ніхто не носив.
Працювали комісійні та чекові магазини. Імпортний одяг розповсюджували спекулянти-«фарцовщики».
У 1987 р. дозволили відкривати спільні підприємства, кооперативи з виробництва товарів народного споживання, зокрема і з закордонними партнерами. На внутрішній ринок почали потрапляти тканини, одяг та аксесуари з Китаю, Туреччини й Польщі.
Важливо зазначити, що ціни, встановлені державою, були фіксованими, але наявність товару була проблемою (так званий дефіцит). Люди часто купували одяг не в офіційних магазинах, а через знайомства, у спекулянтів за значно вищими цінами, або в мережах магазинів типу «Берізка» (за валютні чеки).
Одяг вітчизняного виробництва був однотипним, а іноземні речі — дефіцитними та дуже дорогими. Часто купівля одягу потребувала накопичення коштів та пошуку товарів у магазинах, де їх швидко розкуповували. Іноді потрібно було вносити своє прізвище до списків і чекати на появу товару.
Базові речі (шкарпетки, спідня білизна, прості сукні) були відносно дешевими, модне та якісне взуття чи верхній одяг вважалися предметами розкоші.
Основні ціни на одяг та взуття (середні показники):
Чоловічий костюм: 80–160+ рублів.
Чоловіча сорочка: ціна варіювалася від 10 до 20 рублів, залежно від якості та матеріалу.
Штани: звичайні штани коштували в середньому 20-30 рублів.
Сукня: ціни на сукні були різними: проста ситцева сукня коштувала близько 10-20 рублів, тоді як якісна вовняна або імпортна могла коштувати 50-100 рублів.
Пальто: просте пальто могло коштувати від 40 до 70 рублів. Пальто з якісних матеріалів або імпортне (наприклад, з Фінляндії) могло сягати 150 рублів і більше, що дорівнювало середній місячній зарплаті. Пальто з натуральним коміром могло коштувати від 150 до 250 рублів.
Демісезонний плащ чи куртка: 40–80 рублів.
Чоботи чоловічі: 45–70+ рублів.
Чоботи жіночі: 75+ рублів. Зимові чоботи («саламандри» або югославські) коштували 80–120 рублів.
Черевики: 45+ рублів.
Мешти: вітчизняні мешти були дешевшими — близько 20–40 рублів.
Штани: 30 рублів.
Шкільна форма: близько 20-30 руб.
Кросівки: дефіцитні моделі (наприклад, «Adidas») могли коштувати 150 руб. і більше.
Дитячий одяг: держава дотувала товари для дітей, тому вони були відносно дешевими (сандалі — 3–5 руб., плаття — 5–10 руб.).
ДЖИНСИ. Використано матеріалами: Ілько Лемко “Львів 1970-ті: русифікований побут, рибний дефіцит, ковбаса 4-х сортів, цигарки Marlboro і тотальна мода на джинси. 2023 р.“ та Гриць Совків «Забута тема совкового життя Львова — фарцовщики. Ретро. 2024 р.».
Найдефіцитнішим одягом у 1970-х були джинси, і мода на них стала просто повальною. Це був тоді найвищою мірою культовий одяг, незрівнянний із будь-яким іншим. На думку ідеологів, штани асоціювалися з Америкою та її класово ворожими цінностями. Розбещували радянську молодь.
У 1970-і роки слова “джинс” і “джинсá” (з наголосом на останній склад) означали не оператора мобільного зв'язку Jeans, а вузькі штани з щільної бавовняної тканини, прошиті кольоровими нитками. Змінивши в 1950-х і 1960-х рр. кілька варіантів назв — техаси, доки (одяг іноземних докерів), вони нарешті стали звичними всіма джинсами.
Найпопулярнішими марками джинсів були Levi’s, Wrangler, Lee і Super Rifle, а наприкінці 1970-х — поч. 1980-х — Wild Cat. По них до Львова їхали навіть з Росії та Грузії. А від кінця 1970-х поляки почали возити до Львова джинси Rock і Montana.
Покрій джинсів у 1970-х був значно сміливішим за боязкі 1960-ті та консервативні 1980-ті. У 1972 році настав час моди на кльош. Для цього вшивали спеціальні клини й максимально звужували штани у стегнах і колінах. У рекордних випадках кльоші сягали понад 50 см завширшки — їх називали “дзвонами”.
Справжні поціновувачі знали, що джинси повинні щільно облягати тіло, тому багато хто не вдягав під них спідньої білизни. Важливо було поміряти джинси перед тим, як заплатити. Вважали, що вони сидять “як влиті”, коли через тканину жодним чином неможливо було вщипнути за ногу. Часом покупець із великими труднощами влазив у них — і допомагати доводилось друзям.
Від 1978 року поряд із котоновими не менш популярними стали джинси штруксові за такою самою ціною, а ще — трохи дешевші велюрові костюми, які теж привозили на продаж поляки. Тоді ж стихла мода на кльоші, і модними стали прямі штани чи “дудочки” — до 18 см знизу. Під джинси стало модним вдягали кросівки або матерчаті пантофлі. Бельгійський шкіряний плащ, пижикова шапка і джинси Montana — такий вигляд мав справжній львівський піжон у 1970-х.
До 1974 року ціна на джинси становила в середньому 100 крб, 1978-го — 160 крб, а на початку 1980-х досягла свого піка: 200—220 карбованців. Однак джинси у 1970-х були мрією, важливішою за гроші, тому-то вони стали своєрідним символом епохи. Куплені за місячну зарплату лікаря чи інженера, джинси автоматично ставали предметом буржуазної розкоші, а з часом, протираючись на колінах і обтріпуючись, набували бунтарського вигляду. Джинси тоді були для молоді найкращою сублімацією протесту проти казенно-совкового стилю життя.
Джинси не можна було навіть “дістати” в магазинах. Їх треба було купувати у “фарцовщиків”, іноземців (переважно поляків), за валютні чеки або в комісійних. У Львові були “секретні”, чи то “конспіративні” квартири, де продавали, як тоді казали “шмотки”, доступ до яких обмежувався певним колом споживачів. У багатьох були знайомі, які могли “дістати” і принести тобі додому бажану лаху.
Поляки цільово приїздили до Львова в справах гандльових, а також транзитом, прямуючи в Туреччину. Завозили до нас свій і європейський товар, а повертаючись назад привозили турецький. Повертаючись домів вони продавали усе, що було в машині, навіть інколи частини своїх машин такі як акумулятори і колеса. Найдешевше товар в них можна було купити на вокзалах, або виїхавши на трасу ближче до кордону.
“Фарцовщики» заламували немислиму ціну, бо включали до неї всі ризики своєї роботи — у разі провалу їм світило, згідно зі статтею 154 Кримінального кодексу УРСР, до 9 років вимушеного “відриву від виробництва”: спочатку до 6 років із конфіскацією майна, а потім ще на 3 роки — висилання.
У 1970-х — поч. 1980-х роках львівські “фарцовщики” мали кілька основних локацій для зустрічей та збуту товарів.
Барахолка в Рясному. Найвідоміше місце нелегальної торгівлі, яке функціонувало щонеділі до кінця 1970-х років. Сюди з'їжджалися з усього СРСР, щоб придбати західний одяг та взуття, які були недоступні в державних магазинах. Барахолка була оазою капіталізму у країні соціалістичної торгівлі — на неї з’їжджалися тисячі людей. Там можна було купити все й побачити раніше не бачені речі, але передовсім туди їхали по модний одяг, насамперед джинси, серед інших і по підробки-”самопали”, які втулювали необізнаним невдахам.
Проспект Свободи («Стометрівка»). Центральна алея міста була місцем для знайомств, обміну інформацією та дрібних угод.
“Фарцовщики” часто крутилися біля Оперного театру та готелів («Інтурист», «Дністер», «Львів»), де зупинялися іноземні туристи — головне джерело фірмових речей. Популярні заклади в центрі міста, як-от «Вірменка» або кафе та ресторани в “крутих» готелях служили базами для обговорення справ і перепродажу товарів «своїм» клієнтам.
У комісійних магазинах, де фірмові речі з’явилися у 1972—1973 роках, майже завжди можна було знайти “джинси для бідних” польської марки Odra. Хоча соціалістичні країни не вміли шити джинсів, Угорщина була винятком — наприкінці 1970-х почала випускати за ліцензією власні джинси Levi’s, які від оригінальних відрізнялися лише тим, що були прострочені не темно-червоною ниткою, а помаранчевою. Ці джинси цінували на рівні з фірмовими.
У 1970-х роках у Львові назва «Каштан» асоціювалася передусім із спеціалізованими магазинами, що мали особливий статус у радянській торгівельній ієрархії. Магазин «Каштан» був львівською філією всеукраїнської мережі (аналог російської «Берьозки»), де товари продавалися виключно за іноземну валюту або спеціальні чеки «Зовнішпосильторгу». Тут можна було придбати дефіцитні імпортні товари: фірмові джинси, якісну аудіотехніку, парфумерію, дорогий алкоголь та сигарети.
Немає коментарів:
Дописати коментар