Пивні, пивбари й пивресторани Львова у 1970-их - 1980-их роках . Львів, якого уже немає

 

В ті часи пиво пили майже все доросле чоловіче населення. Піти з колєгами "на пиво" - це був цілий ритуал. Пиво пили й "язвенники" і "трезвенники"...

 У величезних підвалах Львівського пивзаводу знаходився пивний ресторан “Колос”. Інтер’єри чотирьох залів гарно оформили за участі Львівської академії мистецтв. Підлога цього закладу досягала позначки 8,2 м нижче рівня землі. Ресторан був далеко від центру міста і тому не здобув належної популярності. 

Користувався популярністю фірмовий пивресторан “Янтар” на Ботвіна (нині Куліша). 

Культовий пивбар у 1969 - 1990-х рр. «Під Вежею» на Братів Рогатинців, 32 (тоді Комсомольській).  Заклад відкрили в червні 1969 року.

 Заклад народ називав «Баварією». Він розташовувався у напівпідвальному приміщенні, де збереглися залишки середньовічної оборонної споруди. Більша частина залу «Під Вежею» мала стійки, столиків було лише кілька, і здебільшого зайняті. На закуску подавали вуджену скумбрію, солоні палички і бублики. На столах стояли сільнички, дехто, економлячи на закусці, посипав сіллю край кухля.

Через великі черги доводилося брати відразу по два-три кухлі, щоб зайвий раз не вистоювати. Правда, траплялися й такі пияки, що могли видудлити і з десяток кухлів. Стіни у барі були густо розписані різними мудраціями та мальовидлами, які прибиральниці не встигали змивати. На початку 90-тих, коли нарід почав красти посуд, «Під Вежею» наливали пиво у літрові та півлітрові слоїки (Ю. Винничук, 2021).

На першому поверсi кава й лiкери, а в пiдвалi пивко! 100 гр. кави + 100 гр. коньяку = 2 руб.; черга на 30 хв. 

Тут за столиками навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і риби, переважно молодь; можна було зустріти і студентів, що тут же при гальбі пива писали курсові, в обідній час підземелля окуповували студенти «Політехніки», що мали поряд на Ватутіна (нині Князя Романа) військову кафедру. Часто тут можна було зустріти й студентів з «універу» й Поліграфічного.

Там у підвалі стояли дубові столи, пиво наливали в бокали. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки. Дим від сигарет «стояв» стовпом. Люди йшли туди і брали з собою тараньку, а дехто «чекушку» горілки, бо казали, що «пиво без горілки – гроші на вітер». Саме пиво було не погане, але кращого на той час і не було.

За спогадами Юрія Охріменка «Кнайпи моєї юності»: «Цілі покоління залишали на каменях стародавньої бастеї, яка є серцевиною бару, свої графіті. їх регулярно забілювали і мабуть тепер там утворився цілий культурний шар. Сюди заходив дуже милий п’яничка баяніст. Грав за пару копійок, а то й за кухоль пива. Мій друг, підпивши, замовляв йому вальс «На сопках Маньчжурии». А потім під сумну мелодію ронив рясну сльозу просто до ґальби.

Туг проводили і своєрідні пивні змагання хто вип’є більше. Наскільки пам’ятаю, на гроші, чи ще на щось не закладалися. Але переможцеві була забезпечена всезагальна пошана - до наступних змагань. Прикро, але у цих битвах я був скромним воїном, бо не міг втиснути у себе більше шести ґальб. А були серед нас мастаки, здатні подужати і до двадцяти.

Львівське пиво і тоді було «кляса». Воно славилося далеко поза межами України. Коли у 1975 році я був з будівельним загоном у Казахстані, то за одну пляшку львівського пива нам пропонували дві пляшки горілки.

Майже завжди тут стояла довга черга. Зрештою, черги тоді були всюди. Дістати пиво поза чергою можна було через прибиральницю - за додаткову оплату».

У напівпідвальному приміщенні будинку є залишки стін та бастеї міських укріплень XIV-XV ст. Фортифікаційна споруда доби готики - одна з 16-ти бастей зовнішнього кільця оборонної стіни середньовічного Львова (розібрана наприкінці XVIII ст.). Була розміщена у південній частині східного прясла муру. Виявлена у 1906 р. Півкругла, мурована з каменю споруда.

З відомих пивбарів можна згадати ще “Мюнхен” (неофіційна назва) на вулиці Франка біля   «Пляц Пруса» та    «Ґрюндік» на Ґрюнвальдській біля “Політехніки”.

 «Пляц Пруса» (Plac Prusa) — це історична народна назва локації у Львові, яка сьогодні є площею Івана Франка. Офіційно ця назва (площа Болеслава Пруса) існувала в польський період історії міста до 1939 року.

«Пиво-раки» (народна назва) на вулиці Краківській, 17 — працював до  1979 р. (пізніше «Медівня»). На вітрині був рак з гальбою пива і від нього появилась народна назва.  

«Крива липа».  У радянські часи проїзд Крива Липа слугував звичайним прохідним двором, тоді там торгували пивом і пиріжками («тошнотиками»). Навколо самої липи був павільйон де продавали пиво на розлив. За Горбачова в період «сухого закону» (1986-1990 рр.) тут інколи треба було простояти в черзі й годину. До однієї гальби пива зазвичай ми (студенти) брали 2-3 тошнотики, а коли випивали по дві гальби — тошнотиків з'їдали 4-5, інколи значно більше.

Черги стояли великі, ціна за пиріжки була спочатку 3 копійки, пізніше 4 копійки, а потім подорожчали до 7 копійок. Завжди гарячі, по часах бідності системи громадського харчування це було щось, дешево і смачно.

Кіоск по продажу пиріжків був колись біля Преображенської церкви.

Направо в тупику був прийом склотари. Там постійно стояла черга. Здаєш пляшку за 12 коп., маєш три гарячих пиріжки, обернених касовою стрічкою.

Тут біля липи навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і пиріжків. Часто тут можна було зустріти студентів з «універу» й інфізу. «Публікала» була різноманітна — від «бомжів» до професорів. Інколи сюди навіть «забігала» творча інтелігенція: художники, артисти, письменники і т. д.

Пиво наливали в гальби. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки.

З історії. Теперішня назва - проїзд Крива Липа з'явилася у 1992 році. Назва походить від давньої липи, яка до нашого часу росте на території провулка у центрі двору.  Дерево залишилося від колишнього ботанічного саду Маєра.

Проїзд Крива Липа має досить тривалу історію. Вона розпочалася із 1895 року, коли збудував пасаж власник «Гранд-готелю» Єфраїм Гаусман. Ансамбль пасажу створювали будівлі, які були зведені у стилі історизму та неокласицизму. Він був відкритого типу та мав виходи на теперішню вулицю Дорошенка та на вулицю Січових Стрільців.

У той час львівські пасажі, що були на центральних вулицях, були популярними. Там представляли для відвідувачів відомі торгові марки, зокрема, були найкращі товари.

Назву пасажу змінювали декілька разів. У 1942 році окупаційна влада перейменувала пасаж Гаусмана на Дурхляс, що з німецької означає «прохід, галерея». Ця назва була впродовж двох років, а згодом вирішили повернути історичну назву вулиці. Однак у 1950 році знову придумали чергову нову назву. Тоді назвали провулок - Жовтневий проїзд на честь більшовицького перевороту в Петрограді у жовтні 1917 року. 

Студенти Політехніки збиралися в «Унітазі».  «Унітаз» був поблизу Львівської політехніки.  Утім цей «унітаз» львів'яни любили. Мова йде про пивний бар на вулиці Київській, 24.  Свою назву він отримав через магазин сантехніки, що був розташований навпроти. Житловий будинок, збудований у 1926 році за проєктом Вітольда Мінкевича у стилі ар деко. Будинок складається з чотирьох секцій, які зміщені відносно осі. У підвалі будинку від 1970-х років працював популярний пивний бар, нині – паб «The Unitas».

«Ґрюндік» був улюблений пивбар студентів Політехніки і студентів-географів Універу, які до 1985 року проживали неподалік в гуртожитку №2 на вул. Пушкіна. Мабуть саме тут у часи горбачовської перебудови народилася ідея однієї з перших львівських неформальних газет «Ґрюндік». Вона випускалася на ксероксі під чудовим гаслом: «Менше піни - більше пива»  

У горішній частині  Парку культури був демократичний пивбар “Кафедра“  і «Деканат», такий самий павільйон при вході до парку.

Всі студенти які жили в гуртожитках на вул. Пересади, мали свою «точку» під кодовою назвою «ДУПА», цей пивний бар був у кінці вулиці, біля гастроному (кінцева зупинка автобуса №7 на Майорівці).

ДЖЕРЕЛА:

            * Кнайпи Львова у радянські часи. Фотографії старого Львова. 2023. 

           *  Юрій Охріменко. Кнайпи моєї юності. 

             * Перші ресторани Львова: якими були та де діяли у місті, - ФОТО. 2022.

          * Кава повоєнного Львова, або кнайпи львівської богеми. Фотографії старого Львова. 2021.

             * Кава та кавові кнайпи Львова. Історія зародження.  Фотографії старого Львова. 2021.

          *  Живі легенди львівських кнайп. Львів, який ми втрачаємо. То є Львів. 2022.

           * Львів у батярських піснях. То є Львів. 2023. 

           * Юрій Винничук. Кнайпи львівської богеми 2. Збруч. 2016 р.

             * Юрій Винничук – кнайпи моєї молодості. 2021 р.

           * Юрій Винничук.  Львів без «шніта» і без «мліка». 2025.

          * “Шоколадний король” Львова, львівські цукерні та ресторани. Фотографії старого Львова. 2014 р.

* Ілько Лемко. “Львів 1970-ті: русифікований побут, рибний дефіцит, ковбаса 4-х сортів, цигарки Marlboro і тотальна мода на джинси. 2023 р.“ 

* Ілько Лемко.  «Коли є «все» не для всіх, зате є джинси, «довгі патли» і жовто-сині трамваї. Побутові хроніки Львова: 1960-ті. 2023 р.».

* Ігор Мельник. Ще раз про вулицю Академічну. 2007 р.

* Фотографії старого Львова. 

*FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć) 

.

1980-ті роки."Під вежою" 

1970-і роки. Пивний магазин у будинку на розі вулиць Личаківської та Чернігівської

1971 р. “Під Вежею”

”Ресторан “Ґвара”. Колишній пивбар “Під Вежею” на вулиці Братів Рогатинців (колишня Комсомольська) 

1980-ті роки. "Крива липа"

«МЕДІВНЯ» на Краківській. Відома кнайпа в радянські часи

 

«Медівня» на вулиці Краківській, 17 — це одна із найстаріших діючих кнайп Львова, відкрита за радянських часів, у 1979 році.   До «Медівні» тут була пивна. На її вітрині був рак з гальбою пива і від нього появилась народна назва «Пиво-раки».

 Кам'яниця зведена у 1773 році на місці двох старіших будинків З другої половини XIX століття і до 1930-х років власником будинку був Руський інститут «Народний Дім». В ті часи у кам'яниці містилися різні організації, зокрема, Товариство руських ремісників «Зоря», редакція народовецької газети «Правда», студентське товариство «Дружній лихвар» та інші. У період Польської республіки у будинку містилися магазин кухонного посуду Вайнбергера і магазин взуття Фрухса. З 1950-х років — перукарня і база лікарсько-технічної сировини.

Якщо “Пиріжкову” на Словацького більше полюбляли студенти, то в “Медівню” на вулиці Краківській ходили викладачі львівських вишів. Не лише універівські, яким було близько, але й із "Політехніки" та інших закладів. Тут не було такої неформальної мистецької тусовки, як у "Нектарі", зате часом тут могли збиратися не просто професори та асистенти кафедр, але й академіки та всесвітньо відомі винахідники. На відміну від більшості інших популярних крапок, тут не лише пили, але й їли. “На каву” ішли деінде. Поважні професори й доценти брали тут чарочку медовухи на місці “для апетиту”, промовляли гарний тост, а далі бралися за чанахи, наваристий борщ, вареники, реберця в меді, мариновані гриби. Тут було єдине місце, де можна було з’їсти вареники з начинкою з риби. І лише тут подавали огірки в меді. Це збирало поціновувачів у будь-який день тижня.

2015 р. «МЕДІВНЯ» на Краківській.

«ПІНГВІН», «СНІЖИНКА», «СНІГУРОНЬКА» родом з дитинства. Львів, якого уже немає.

 

«ПІНГВІН»

У центрі Львова, на проспекті Леніна (Свободи), 43 у 1960 р. було відкрито кафе «Пінгвін» – один із давніх львівських закладів, який майже не змінився з часів відкриття. Це радянське кафе – останній із могікан. Тоді люди ласували морозивом, як правило, на вулиці, не в кафе. А у «Пінгвін» вже можна було зайти, посидіти. Морозиво тут подавали в спеціальному посуді. Були соки, води, алкогольних напоїв узагалі не було, з’явилися пізніше. Це дитинство, ностальгія.

Тут досі продають морозиво з фруктовим сиропом і шоколадною посипкою, роблять молочний коктейль (його збивають спеціальним міксером у високих металевих стаканах) який ще «з тих часів». Є також цукерки, соки, канапки. А ще тут тепер продають пиво, горілку, коньяк, лікери на розлив.

«СНІЖИНКА».

У партері будинку № 9 на проспекті Леніна (зараз — проспект Свободи) у 1950—1980-х роках містилося кафе-морозиво «Сніжинка», від 1990-х років — «Корона». «Сніжинка» — легендарне львівське кафе-морозиво (кав'ярня) яке славилося своїм морозивом де завжди було людно. Це було популярне місце відпочинку, хоча менш відоме, ніж «Снігурочка» на проспекті Шевченка.

1956. Погляд з пр. Леніна (пр. Свободи) на вул. Жовтневу(вул. Дорошенка)

Львів, початок 1960-х рр., вул. Жовтнева (Дорошенка).Зліва кафе "Сніжинка" 

1970-1975-і роки.

«МОРОЗИВО НА ЖОВТНЕВІЙ».

1970-і - 1990-і рр. Морозиво було унікальне – м’яке морозиво. Його витискали з апарата, а не набирали спеціальною ложкою.

«СНІГУРОНЬКА».

Чи не найбільшу популярність мала цукерня, яку Людвіг Залевський відкрив на Академічній, 22, у 1903 році. Будинок № 22 збудований 1852 року за проєктом Вільгельма Шмідта. За радянських часів тут було кафе «Снігуронька». 

У 1960-х - 1980-х роках кафе «Снігуронька» (часто згадується як «Снігурочка») було популярним дитячим закладом у самому центрі Львова. Це був класичний «морозиво-бар», куди львів'яни приходили цілими родинами. Найпопулярнішим десертом було морозиво, яке подавали у металевих креманках-«лодочках». Порції були великі, що не могло відвідувачів не тішити. Було дві великі кульки – одну поливали варенням, а іншу – шоколадом. Там морозиво було дорожче, а заклад вважався найкрутішим. Порція льодів коштувала 89 копійок.

Окрім морозива (з шоколадною посипкою, варенням чи горіхами), тут подавали молочні коктейлі, збиті вершки та кондитерські вироби.

В цьому кафе у 1980-х роках працювали дві сестри близнючки з Винник, дуже красиві дівчатка, завжди приємно було зайти на морозиво.  

Львів 1918-1919 років, вул. Академічна 22. Знаменита цукерня Людвіка Залевського.Тут працювало кафе-морозиво "Снігуронька", з  1997 року магазин, а пізніше офіс.

Сюди заходив Іван Франко, крокуючи з "Монополя" додому, Михайло Грушевський, що мешкав поруч, Стефан Банах, коли хотів побути на маргінесі, Юзеф Пілсудський, коли відвідував наше місто. Завдяки популярності серед відомих людей та вишуканій атмосфері Людвіка Залевського заслужено величали шоколадним королем Львова, а його заклади на Академічній 10 і 22 стали легендою міської культури.

Світлина з родинного альбому Залевських, опублікував у мережі нащадок родини Павел Залевський (Гриць Совків)

1968 р. Кафе «Снігуронька»

* Фотографії старого Львова. 

*FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

«Лис Микита» — легендарний львівський клуб-кнайпа кінця радянської доби. Спогади юності.

Клуб “Лис Микита” розташовувався у цокольному приміщенні Спілки письменників. Це було місце зустрічі львівської інтелігенції. Тут панувала неймовірна атмосфера. Літератори, артисти, композитори й т. д. Це був напівзакритий клуб Львівської організації Спілки письменників України, куди можна було потрапити далеко не всім. Заклад був орієнтований на вузьку аудиторію,

Інколи сюди заходили й ми — географи, адже від факультету 7-8 хв. ходу. Географи цю «крапку» називали просто - «Спілка письменників».

Кнайпа вирізнялася унікальним інтер'єром із розписами за мотивами казки Івана Франка, де письменників зображували як персонажів. Її декілька разів закривали та відкривали знову, бо письменники конфліктували з центровими «тусовщиками».

Мій друг-географ Юрій познайомив тут мене з легендарним композитором Ігорем Білозіром (Юра в 70-х роках був трішки «лабухом» і знав з тих часів лідера «Ватри»).

За філіжанкою кави й 50 грамів файного коньяку велися цікаві дискусії, бесіди.

У 1989–90 роках це був своєрідний центр демократії, тут засідала Крайова рада «Руху», планувалися вибори та інші акції, створювалися різноманітні товариства і громадські організації, зокрема Мала академія наук.

Спогади Богдана Панкевича. «Львівський першотравень 1989-го». 2018 р.: «На той час я працював у Спілці письменників як бармен відомого клубу «Лис Микита». Намовив мене на цю роботу Роман Лубківський, бо треба було наново налагодити роботу у вже давно зачиненому клубі, де почала збиратися Крайова Рада Руху. Щоб завжди під виглядом «кави» можна було посидіти потрібним людям у потрібних справах. Відкрив і налагодив роботу клубу я досить швидко – наприкінці 1988 року, бо мав потрібний досвід. Отже, весь буремний 1989 рік і першу половину 1990-го клуб «Лис Микита» працював на повну потужність».

Віктор Неборак про клуб-кнайпу «Лис Микита» (2014 р.): «Вона була розписана образами львівських письменників як героїв із казки Івана Франка «Лис Микита». Тобто, можна було пізнати за обличчям, скоріше, за мордою. Ведмедем був Роман Федорів, наприклад, Роман Лубківський ще кимось, ну, і так далі. Я не пам’ятаю, хто це розписував, проте зараз закладу немає, його продали якимсь бандитам чи здали в оренду, і вони все це просто замалювали. Ми — покоління, яке багато пиячило, і багато людей вже через ту пиятику померло. Літклубом, який підпорядковувався літфонду, керував такий письменник Василь Левицький, що втопився ще у 1989 році. А його шефом був письменник Ярослав Павлюк (його повість «Сад п’яних вишень» надрукована в антології Ґабора «Книга Лева») помер від церозу печінки. Пиятика багатьох звела з цього світу».

«Лувр», «Рітц», «Веселка», «Фестивальний» – назви які «носила» будівля на теперішній вул. Січових Стрільців, 12.

 

«Лувр», «Рітц», «Веселка», «Фестивальний» –  назви які «носила» будівля на теперішній вул. Січових Стрільців, 12. Зараз у її приміщенні львів’яни та гості міста харчуються фастфудом під назвою «Пузата хата».

1962 р. - 1970-і рр. - молодіжне кафе «ВЕСЕЛКА» на вул. 17 Вересня. Кафе було цікаве, а взагалі перетворилось на забігайлівку де збиралась сумнівна публіка. Студенти називали його "дурдом веселка". З 1980 р. по 2005 р. - ресторан «ФЕСТИВАЛЬНИЙ» з великим баром у підвалі (заклад мав “велику честь” обслуговувати вище компартійне начальство, зокрема у їхньому готелі закритого типу на вул. Глінки).

Будинок, що знаходиться на вул. Січових Стрільців під номером 12, був збудований у 1912-1913 рр. за проєктом польського архітектора Романа Фелінського. Виконаний у стилі модерн з поєднанням ліпнини та різноманітних маскаронів (гіпсові зображення облич та масок) будинок ще більше вражав своєю красою. Від самого початку свого існування у лівому крилі (з боку вул. Костюшка) кам’яниці розміщувалися фешенебельні заклади, здебільшого ресторани, назви яких мінялися декілька раз.

 Перше відкриття ресторації з гучною назвою «Ренесанс» отримало успіх у населення, яке часто проводило вечір у стінах цього закладу. Але власники незабаром змінили назву на «Лувр», а потім на «Рітц», проте це ніяк не вплинуло на потік все нових і нових відвідувачів.

З приходом радянської влади ресторан закрили, а на його місці відкрили дієтичну їдальню № 9. 

Вже у 1962 р. заклад перейменували на привабливішу назву: «Веселка». Нарешті відвідувачів знову побільшало, особливо часто за столиками можна було побачити студентів Львівського університету.

ДЖЕРЕЛО:

Фастфуд чи історична пам’ятка архітектури: що обрав Львів? Твоє місто. 2015 р.  

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

1915 р. Вул. 3 Травня (тепер ресторан "Пузата хата", вул.Січових Стрільців, 12). Кав'ярня "Ренесанс".  

1956 р. Вул. 17 вересня 12 (Січових стрільців). Столова №9, попередник кафе "Веселка", ресторану "Фестивальний", "Пузатої хати".

1969 р. Вул. 17 Вересня. Молодіжне кафе "Веселка". 

Кнайпи юності. Пиво в «Кривій липі» і «тошнотики» по 4 коп.

У радянські часи проїзд Крива Липа слугував звичайним прохідним двором, тоді там торгували пивом і пиріжками («тошнотиками»). Навколо самої липи був павільйон де продавали пиво на розлив. За Горбачова в період «сухого закону» (1986-1990 рр.) тут інколи треба було простояти в черзі й годину. До однієї гальби пива зазвичай ми (студенти) брали 2-3 тошнотики, а коли випивали по дві гальби — тошнотиків з'їдали 4-5, інколи значно більше.

Черги стояли великі, ціна за пиріжки була спочатку 3 копійки, пізніше 4 копійки, а потім подорожчали до 7 копійок. Завжди гарячі, по часах бідності системи громадського харчування це було щось, дешево і смачно.

Кіоск по продажу пиріжків був колись біля Преображенської церкви.

Направо в тупику був прийом склотари. Там постійно стояла черга. Здаєш пляшку за 12 коп., маєш три гарячих пиріжки, обернених касовою стрічкою.

Тут біля липи навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і пиріжків. Часто тут можна було зустріти студентів з «універу» й інфізу. «Публікала» була різноманітна — від «бомжів» до професорів. Інколи сюди навіть «забігала» творча інтелігенція: художники, артисти, письменники і т. д.

Пиво наливали в гальби. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки.

З історії. Теперішня назва - проїзд Крива Липа з'явилася у 1992 році. Назва походить від давньої липи, яка до нашого часу росте на території провулка у центрі двору.  Дерево залишилося від колишнього ботанічного саду Маєра.

Проїзд Крива Липа має досить тривалу історію. Вона розпочалася із 1895 року, коли збудував пасаж власник «Гранд-готелю» Єфраїм Гаусман. Ансамбль пасажу створювали будівлі, які були зведені у стилі історизму та неокласицизму. Він був відкритого типу та мав виходи на теперішню вулицю Дорошенка та на вулицю Січових Стрільців.

У той час львівські пасажі, що були на центральних вулицях, були популярними. Там представляли для відвідувачів відомі торгові марки, зокрема, були найкращі товари.

Назву пасажу змінювали декілька разів. У 1942 році окупаційна влада перейменувала пасаж Гаусмана на Дурхляс, що з німецької означає «прохід, галерея». Ця назва була впродовж двох років, а згодом вирішили повернути історичну назву вулиці. Однак у 1950 році знову придумали чергову нову назву. Тоді назвали провулок - Жовтневий проїзд на честь більшовицького перевороту в Петрограді у жовтні 1917 року.

Культовий пивбар «Під Вежею» на Комсомольській. Львів, якого уже немає

 

Культовий пивбар у 1969 - 1990-х рр. «Під Вежею» на Братів Рогатинців, 32 (тоді Комсомольській).  Заклад відкрили в червні 1969 року.  

Заклад народ називав «Баварією». Він розташовувався у напівпідвальному приміщенні, де збереглися залишки середньовічної оборонної споруди. Більша частина залу «Під Вежею» мала стійки, столиків було лише кілька, і здебільшого зайняті. На закуску подавали вуджену скумбрію, солоні палички і бублики. На столах стояли сільнички, дехто, економлячи на закусці, посипав сіллю край кухля.

Через великі черги доводилося брати відразу по два-три кухлі, щоб зайвий раз не вистоювати. Правда, траплялися й такі пияки, що могли видудлити і з десяток кухлів. Стіни у барі були густо розписані різними мудраціями та мальовидлами, які прибиральниці не встигали змивати. На початку 90-тих, коли нарід почав красти посуд, «Під Вежею» наливали пиво у літрові та півлітрові слоїки (Ю. Винничук, 2021).

На першому поверсi кава й лiкери, а в пiдвалi пивко! 100 гр. кави + 100 гр. коньяку = 2 руб.; черга на 30 хв. 

Тут за столиками навстоячки зависали цілі натовпи любителів пива і риби, переважно молодь; можна було зустріти і студентів, що тут же при гальбі пива писали курсові, в обідній час підземелля окуповували студенти «Політехніки», що мали поряд на Ватутіна (нині Князя Романа) військову кафедру. Часто тут можна було зустріти й студентів з «універу» й Поліграфічного.

Там у підвалі стояли дубові столи, пиво наливали в бокали. На поч. 90-х з бокалами якийсь дефіцит стався, то пиво почали наливали прямо у півлітрові банки. Дим від сигарет «стояв» стовпом. Люди йшли туди і брали з собою тараньку, а дехто «чекушку» горілки, бо казали, що «пиво без горілки – гроші на вітер». Саме пиво було не погане, але кращого на той час і не було.

За спогадами Юрія Охріменка «Кнайпи моєї юності»: «Цілі покоління залишали на каменях стародавньої бастеї, яка є серцевиною бару, свої графіті. їх регулярно забілювали і мабуть тепер там утворився цілий культурний шар. Сюди заходив дуже милий п’яничка баяніст. Грав за пару копійок, а то й за кухоль пива. Мій друг, підпивши, замовляв йому вальс «На сопках Маньчжурии». А потім під сумну мелодію ронив рясну сльозу просто до ґальби.

Туг проводили і своєрідні пивні змагання хто вип’є більше. Наскільки пам’ятаю, на гроші, чи ще на щось не закладалися. Але переможцеві була забезпечена всезагальна пошана - до наступних змагань. Прикро, але у цих битвах я був скромним воїном, бо не міг втиснути у себе більше шести ґальб. А були серед нас мастаки, здатні подужати і до двадцяти.

Львівське пиво і тоді було «кляса». Воно славилося далеко поза межами України. Коли у 1975 році я був з будівельним загоном у Казахстані, то за одну пляшку львівського пива нам пропонували дві пляшки горілки.

Майже завжди тут стояла довга черга. Зрештою, черги тоді були всюди. Дістати пиво поза чергою можна було через прибиральницю - за додаткову оплату».

У напівпідвальному приміщенні будинку є залишки стін та бастеї міських укріплень XIV-XV ст. Фортифікаційна споруда доби готики - одна з 16-ти бастей зовнішнього кільця оборонної стіни середньовічного Львова (розібрана наприкінці XVIII ст.). Була розміщена у південній частині східного прясла муру. Виявлена у 1906 р. Півкругла, мурована з каменю споруда.

Джерела: 

   * Кнайпи Львова у радянські часи. Фотографії старого Львова. 2023. 

           *  Юрій Охріменко. Кнайпи моєї юності.

1971 р.

”Ресторан “Ґвара”. Колишній пивбар “Під Вежею” на вулиці Братів Рогатинців (колишня Комсомольська)

Цукерня Залевського, кафе «Снігуронька» та бар «Шоколадний» на вулиці Академічній у Львові.

Одна з найперших у Львові цукерень відкрилася у 1825 році у наскрізному проході між кам'яницею Коритовського (у 1800-х роках — власність Доменіко Андреоллі), що на площі Ринок, 29 та будинком на вулиці Театральній, 12 — це була цукерня швейцарця Домініко Андреоллі.

Цукерня або кондитерська (нім. konditorei, фр. confiserie, пол. cukiernia) — заклад громадського харчування з обслуговуванням офіціантами або крамниця, що пропонує асортимент випічки та десертів, а також фруктові коктейлі, гарячі напої (кава, чай, какао тощо) та сніданки. У таких закладах найчастіше кондитерський цех поєднують з пекарнею або кав'ярнею з морозивом.

Чи не найбільшу популярність мала цукерня, яку Людвіг Залевський відкрив на Академічній, 22, у 1903 році. Будинок № 22 збудований 1852 року за проєктом Вільгельма Шмідта. За радянських часів тут було кафе «Снігуронька». 

У 1960-х - 1980-х роках кафе «Снігуронька» (часто згадується як «Снігурочка») було популярним дитячим закладом у самому центрі Львова. Це був класичний «морозиво-бар», куди львів'яни приходили цілими родинами. Найпопулярнішим десертом було морозиво, яке подавали у металевих креманках-«лодочках». Порції були великі, що не могло відвідувачів не тішити. Було дві великі кульки – одну поливали варенням, а іншу – шоколадом. Там морозиво було дорожче, а заклад вважався найкрутішим. Порція льодів коштувала 89 копійок.

Окрім морозива (з шоколадною посипкою, варенням чи горіхами), тут подавали молочні коктейлі, збиті вершки та кондитерські вироби.

В цьому кафе у 1980-х роках працювали дві сестри близнючки з Винник, дуже красиві дівчатка, завжди приємно було зайти на морозиво.  

Ім’я Залевського було візитівкою Львова, його називали “шоколадним королем”. І недарма, адже смаколики з цукерні щодня відправляли до Варшави, Парижа та Відня.

Мєчислав Орлович у своєму путівнику 1925 року локалізує цукерню Залевського під номером 22 на вулиці Академічній. Перебрав Людвіг Залевський магазин у будинку № 10 вже 1930 року.

Кам'яницю № 10 на вулиці Академічній будували за проєктом архітектора Яна Шульца у два етапи. Спочатку, 1887 року, була збудована в глибині подвір'я лазня з басейном - «Купальний заклад Святої Анни». За радянських часів тут була Баня № 2, а у невеликому басейні хлопці з проспекту Шевченка та довколишніх вулиць училися плавати. Тепер тут «Ґранд-клуб "Софія».

У 1892-1894 роках був збудований величний будинок з двома вежами, що виходив фронтом на вулицю Академічну. В оздобленні кам'яниці брав участь відомий скульптор Петро Віталіс Гарасимович, що з 1901 року був викладачем художньо-промислової школи.

Кам'яниця належала спочатку видавцеві Александрові Мільському, а потім відомому адвокатові Володимиру Туцькому, котрий займав для свого помешкання увесь другий поверх і любив у теплі вечори грати з приятелями в карти на балконі.

А що було на партері (першому поверсі) кам'яниці № 10?

«Партерове, дуже велике приміщення мало різне призначення. Спочатку там розміщувався «Крайовий базар» з народними виробами, потім банк, який щодня вивішував біржові курси. Під ним збирались люди, що слідкували за курсами валют. Серед них переважали особи в чорних халатах з ярмулками на голові. Останніми часами опанував це зручне й елегантне приміщення власник найбільшої львівської цукерні Людвіг Залевський, який ту провадив продаж своїх чудових виробів, які щодня перевозили літаками до власної філії у Варшаві на вулиці Новий Світ, 57... Властива цукерня Залевського міститься на дальшому відтинку парної сторони вулиці Академічної під номером 22», - пише у своїх спогадах про Львів 1930-х років Гелена Ольшевська-Пазужина.

У цукерні Залевського пили каву та куштували солодощі Іван Франко, Михайло Грушевський, Юзеф Пілсудський.

«…Мене найбільше вабила цукерня Залевського на вулиці Академічній. Відтоді, по правді, ніде у світі не бачив цукерничих вітрин, оздоблених із таким розмахом. Це була, по суті, велика сцена, оправлена в металеву раму, на якій кілька разів на рік змінювалися декорації, що були тлом для вражаючих скульптур і алегоричних фігур із марципану. Якісь великі натуралісти, рубенси цукерництва, втілювали на ній свої фантазії, а надто перед Різдвом і Великоднем, коли за шибами поставали дивовижі, застиглі в мигдалевій масі та чоколяді. Цукрові Миколаї мчали на санях, із їхніх лантухів ринули лавини смаколиків. На глазурованих полумисках спочивали шинки й риби в галяреті, теж марципанові і з кремовою начинкою. Навіть скибки цитрини, що просвічували крізь галяретку, були витвором цукерничого різьбярства. Пам’ятаю стада рожевих свинок із чоколядовими оченятами, найрізноманітніші фрукти, гриби, вудженину, рослини, якісь печери й скелі. Складалося враження, що Залевський подужає відтворити в цукрі та чоколяді цілий Космос, оздобивши сонце лущеним мигдалем, а зірки – лискучою глазур’ю» (Станіслав Лем, «Високий Замок»).

У 30-х роках в цукерні була рухома різдвяна вітрина пана Zaliewskiego. Ця вітрина завжди була «обліплена» дітьми.

Закрився бізнес “шоколадного короля” у 1939 році. За радянських часів у будинку була кондитерська крамниця (від 60-х років ХХ ст. – “Світоч”). 1972 року у підвалі “Світоча” відкрили бар “Шоколадний”. Зараз там “Пузата хата”, а тоді то був престижний заклад, куди годилося запросити на побачення даму.

У “Шоколадці” можна було побачити і відомих спортсменів, і високих чинів міліції або прокуратури, і контрабандистів (хоча останніх більше було у “Вежі” в Стрийському парку”). Це було місце паломництва богеми, центрових дівчат і фарцовщиків, вечорами там грали добрий джаз.

Гонорова «Шоколадка» (Львів, якого більше немає: історії від Романа Онишкевича. 2018 р.): «Що стосується інших напоїв, то культовий заклад був там, де зараз «Пузата хата», у підвалі. Він називався «Шоколадка». Це був дуже культовий заклад – там збиралися дуже наворочені люди. Я вже це застав не дуже сильно. Але це вважався одним з престижних барів. Туди було гонорово з дівчиною прийти. Це один із небагатьох закладів у центрі, де подавали справжній гарячий шоколад, а не щось з пакетиків. Навіть нині мало де справжній шоколад можна скуштувати. А ще там можна було взяти справжній львівський лікер, геть не такий, як теперішній. Він був густий, смачний – кавовий або шоколадний».

Тепер у приміщенні колишньої цукерні, яка манила львівську богему, – ресторан швидкого харчування.

ДЖЕРЕЛА:

* Ігор Мельник. Ще раз про вулицю Академічну. 2007 р.

“Шоколадний король” Львова, львівські цукерні та ресторани. Фотографії старого Львова. 2014 р.

Львів 1918-1919 років, вул. Академічна 22. Знаменита цукерня Людвіка Залевського.Тут працювало кафе-морозиво "Снігуронька", з  1997 року магазин, а пізніше офіс.

Сюди заходив Іван Франко, крокуючи з "Монополя" додому, Михайло Грушевський, що мешкав поруч, Стефан Банах, коли хотів побути на маргінесі, Юзеф Пілсудський, коли відвідував наше місто. Завдяки популярності серед відомих людей та вишуканій атмосфері Людвіка Залевського заслужено величали шоколадним королем Львова, а його заклади на Академічній 10 і 22 стали легендою міської культури.

Світлина з родинного альбому Залевських, опублікував у мережі нащадок родини Павел Залевський (Гриць Совків)

1894 р.

1911 р.

1933 р. Цукерня Людвіга Залевського 

1962 р.

2026 р. Будинок (двері зліва)  де було кафе "Снігуронька"