Винниківчанин Юрій Бучко і його "Horch 851 Pullman Limousine 500 В"

Винниківчани старшого покоління добре пам'ятають як у 70-х - поч. 80-х роках по Винниках роз'їжджав "крутий" ретро-автомобіль. Три брати Бучко, які проживали на вул. Танкністів (нині Івасюка) захоплювалися ретро-автомобілями. Цей автомобіль "знявся" не в одному фільмі про війну. А скільки весіль він "обслужив" за своє життя.  

 "Horch 851" випускався у  1937–1938 рр. у Німеччині. Машина п. Юрія була не зовсім в оригіналі, двигун був не рідний, а газонівський. Решітку радіатора, жалюзі робили на заводі "Мікроприлад"  в СКБ.  Кажуть, що ця автівка у 1983 році поїхала до нового власника в Осетію за чималі гроші.

 Horch 850 — розкішний автомобіль із восьмициліндровим рядним двигуном, який німецький бренд Horch, що належав Auto Union, випустив у 1935 році як наступник 500 B (Horch 8). Приблизно 2200 автомобілів усіх варіантів було виготовлено на заводі Horch у Цвікау в період з 1935 по 1940 рік, поки виробництво не було припинено навесні 1940 року через війну.

 Львів поч. 1980-х рр. Юрій Бучко і його "Horch 851 Pullman Limousine 500 В". Гриць Совків.

Львів поч. 1980-х рр. Автомобіль Юрія Бучка. Львівські вулиці, як знімальний майданчик. Автомобіль Horch 851 Pullman Limousine 500В на вулиці Коперника зазнимкував працівник історичного музею Віль Фургало. Гриць Совків.

ЧОЛОВІЧІ КАПЕЛЮХИ у Львові. 1900-1980-і рр. Фотоальбом

Поміщено 27 давніх світлини!

З історії капелюха у Львові. 1900-1980-і рр.

На початку 1900-х років Львів, як частина Австро-Угорської імперії, орієнтувався на віденську та паризьку моду, де капелюх був обов'язковим елементом публічного образу.

Циліндр. Високий шовковий капелюх залишався символом аристократії та офіційних прийомів.

Котелок. Найпопулярніший повсякденний вибір серед львівських міщан, урядовців та інтелігенції. Котелок — європейський чоловічий капелюх сферичної форми з твердої повсті. Найбільшу популярність котелки мали на межі XIX і XX століть. У деяких місцевостях сучасної України був відомий як «габік» (Галичина), «мелон» (від фр. chapeau melon — «капелюх-диня»), «казанок».

Канотьє. Жорсткий солом'яний капелюх з плоским верхом, який львів'яни носили влітку під час прогулянок або відпочинку в парках.

М'який фетровий капелюх (Homburg). З'явився як менш формальна альтернатива циліндру. Гомбург, хомбург — тип фетрового капелюха, що характеризується заломом нагорі, жорсткими, загнутими догори крисами й тасьмою на наголовку.

У 1920–30-х роках Львів був одним із центрів європейської моди, де головні убори були обов’язковим елементом як чоловічого, так і жіночого гардероба.

Федора (Fedora). Універсальний фетровий капелюх із поздовжнім замином, який носили представники середнього класу та інтелігенція. Федора (англ. fedora), іноді борсалі́но (італ. borsalino) — тип фетрового капелюха з широкими крисами й заломом на наголовку. Зазвичай розширюється донизу й має дві ум'ятини по боках. Наголовок може мати округлу, краплеподібну або діамантоподібну форму, поздовжній і центральний заломи, розташування бічних ум'ятин може бути різним. Після того як британський принц Едуард став носити федору у 1924 році, вона прийшла і до чоловічого гардероба.

Котелок (Bowler/Derby). Класичний жорсткий капелюх із круглим верхом, популярний серед банкірів та держслужбовців.

У 1940–50-х роках мода на головні убори у Львові відображала як залишки довоєнної європейської елегантності, так і нові радянські реалії. У цей період капелюх залишався обов'язковим атрибутом містянина, проте його фасон і доступність суттєво змінилися.

Після Другої світової війни Львів переживав період «трофейної моди», коли в місті з'являлися речі, привезені з Німеччини чи Австрії. Це підтримувало образ Львова як «європейського міста» на фоні загальнорадянської уніфікації одягу. Водночас у 1950-х роках почали з'являтися перші «стиляги», які обирали більш ексцентричні фасони капелюхів як форму протесту проти сірості побуту.

Федора та Гамбург. Найпопулярніші фасони з м'якого фетру з характерними заломами на наголов'ї.

У 1960–80-х роках капелюхи у Львові були не просто захистом від негоди, а важливим маркером соціального статусу та приналежності до міської інтелігенції. Львівська мода цього періоду поєднувала загальнорадянські тренди з традиційним європейським лоском, що зберігся у місті.

Фетрові капелюхи (Федора та Трилбі). У 1960-х роках капелюх із м'якими крисами був обов'язковим атрибутом львівського пана чи інтелігента. Їх носили з плащами та пальтами, часто злегка зсунувши набік.

Як і Федора, Трилбі має поздовжній залом і ум'ятини на наголовку, але відрізняється від неї нижчим наголовком, вужчими крисами й невеличкими розмірами бічних ум'ятин.

Чоловічі капелюхи в СРСР були символом інтелігентності та ділового стилю, залишаючись популярними з 1940-х по 1980-і роки. Основними фасонами були фетрові «федори» та «трилбі» з короткими полями, що прийшли із західної моди, які носили з костюмами та пальтами. Капелюх вважався ознакою високого статусу та акуратності.

Капелюхи носили з класичними костюмами, довгими плащами чи пальто. Капелюхи шили з фетру, часто з додаванням синтетичних волокон, що робило їх доступними. У 1940-70-ті роки капелюх був елементом інтелігенції, а також атрибутом стилю ЦК КПРС та КДБ. Чоловіки дбайливо доглядали капелюхи, тримали їх на видному місці будинку.

До кінця 60-х капелюхи почали поступово витіснятися більш практичними головними уборами. У 70-х - поч. 80-их рр. настав «бум» кепок-вісьмиклинок, а в зимовий період — статусних хутряних шапок (пижикових, ондатрових), які коштували до двох середніх зарплат.

 Львів поч. ХХ ст.

Площа Галицька 1894 р. 

1894 р.

1900 р.

 

 Львів поч. ХХ ст. Братство Куркове проводить урочистості.

1909 р.

1920-і роки. Вулиця Академічна  

1929 р. Стрийський парк.

1929 р. 

Академічна 1927 р.

1930 р.

1931 р.

1933 р. Львів.

Львів 1930-х рр., початок вул. Янівської (сучасна вул. Шевченка). Біля костелу Святої Анни.  

1937 р.

Біля готелю "Жорж". Фото до 1939 року

1939 р.

1939 р. 

 Львів, травень 1941 р., вул. Академічна.

1948 р. Львів 

1943-1945 рр. Німеччина. Мій дідо Олег Соболь (1915 р. н.) на примусових роботах після концтабору (другий зліва). 

1982 р. Винники. Ліс Діброва 

1972 р. Винники. Вул. Ульянова (Соборності) 16. Тато, мама, вуйна Дана і я.

 *FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

Як вдягалися ВИННИКІВЧАНИ у 1950-х роках?

 

У 50-х роках XX століття одяг винниківчан характеризувався поєднанням повоєнного дефіциту, доношуванням довоєнного галицького стилю та повільним проникненням радянської моди. Через гостру нестачу одягу речі часто перешивали зі старих запасів, доношували одяг 20-30-х років. Місцева інтелігенція намагалася зберігати європейський стиль, тоді як стиль приїжджих радянських службовців суттєво відрізнявся. У передмістях та селах Львівщини все ще широко використовувалися фуфайки (куфайки), які носили і чоловіки, і жінки.

У першій половині 50-х все ще відчувався вплив повоєнного часу — у вжитку був перешитий трофейний одяг або речі, куплені на барахолках.

Цей період ознаменувалися особливою модою: відкриті плечі або високі рукави на ватних підплечниках, тонкі талії, спідниці до середини гомілки і мрія кожної дівчини — лякерки. А у хлопців вважали шиком зав’язувати яскраві строкаті краватки, щоб ті сягали нижче ременя, і мати штанини завширшки 20 см із відпрасованою «стрілкою». Тоді ж і дівчата почали вдягати штани, боязко, лише у своїй компанії. Появу молодої жінки в штанах в інституті чи на роботі вважали справжнім викликом.

Спідньої жіночої білизни в сучасному розумінні тоді не було. Жінки носили трико, чоловіки — кальсони. Труси шили сатинові, чорні або темно-сині типу «піонер», які нарекли «сімейними». Школярки і студентки під тиском суворих мам вдягали байкові, з начосом панталони й ходили рівненько, щоб, не дай Боже, не визирнули рожеві або жовті краї. Проблемою були і бюстгальтери — незграбні вироби радянської промисловости фактурою та кольорами радше нагадували шмати для військової техніки. Коли наприкінці 1950-х у крамницях виставили східнонімецькі мережані шовкові трусики та ліфчики — це було диво! Однак для більшости радянських жінок така розкіш була недоступною.

На початку 1950-х років у Львові з’явились стиляги. Стиляги — молодіжна субкультура в СРСР, що набула поширення в великих радянських містах з кінця 1940-х до початку 1960-х років, що мала як еталон переважно американський спосіб життя. Її представники виділялися яскравим одягом, захопленням західною музикою (джазом, рок-н-ролом) та специфічним сленгом.

Чоловіки: вузькі штани-«дудочки», широкі і довгі піджаки з наплічниками, яскраві краватки («оселедці»), взуття на грубій підошві («платформа» ще не казали), зачіски з високим начосом (кок) та цигарка в зубах.

Жінки: сукні силуету «new look» (вузька талія та пишна спідниця), яскраві аксесуари та макіяж із акцентом на стрілки та губи.

Цей стиль вважали ідеологічно шкідливим, тому дружинники безжалісно виганяли стиляг із танців, ресторанів, кінотеатрів. Це здебільшого була молодь зі сходу України чи з Росії, бо корінні львів’яни переважно дотримувалися консервативних батьківських традицій.

Вихідці із сіл ще носили народний одяг, але радянські ідеологи вже працювали над цими «пережитками минулого і темноти», а головно — націоналізму. Натомість всіляко пропагували винаходи радянської промисловости, такі як чуні — грубе ґумове взуття. Жінки носили їх навіть взимку, взувають на туфлі. 

Використано матеріалами: Ілько Лемко «Фіри із трофейними німецькими кіньми, 400-тисячний житель і перші «сталінки». Побутові хроніки Львова: 1950. 2023 р.»

1950-і роки. З архіву Лесі Пархети

 

ДЖИНСИ у Львові 1970-х - 1980-х. Повальна мода і космічні ціни

Найдефіцитнішим одягом у 1970-х були джинси, і мода на них стала просто повальною. Це був тоді найвищою мірою культовий одяг, незрівнянний із будь-яким іншим. На думку ідеологів, штани асоціювалися з Америкою та її класово ворожими цінностями. Розбещували радянську молодь.

У 1970-і роки слова “джинс” і “джинсá” (з наголосом на останній склад) означали не оператора мобільного зв'язку Jeans, а вузькі штани з щільної бавовняної тканини, прошиті кольоровими нитками. Змінивши в 1950-х і 1960-х рр. кілька варіантів назв — техаси, доки (одяг іноземних докерів), вони нарешті стали звичними всіма джинсами.

Найпопулярнішими марками джинсів були Levi’s, Wrangler, Lee і Super Rifle, а наприкінці 1970-х — поч. 1980-х — Wild Cat. По них до Львова їхали навіть з Росії та Грузії. А від кінця 1970-х поляки почали возити до Львова джинси Rock і Montana.

Покрій джинсів у 1970-х був значно сміливішим за боязкі 1960-ті та консервативні 1980-ті. У 1972 році настав час моди на кльош. Для цього вшивали спеціальні клини й максимально звужували штани у стегнах і колінах. У рекордних випадках кльоші сягали понад 50 см завширшки — їх називали “дзвонами”.

Справжні поціновувачі знали, що джинси повинні щільно облягати тіло, тому багато хто не вдягав під них спідньої білизни. Важливо було поміряти джинси перед тим, як заплатити. Вважали, що вони сидять “як влиті”, коли через тканину жодним чином неможливо було вщипнути за ногу. Часом покупець із великими труднощами влазив у них — і допомагати доводилось друзям.

Від 1978 року поряд із котоновими не менш популярними стали джинси штруксові за такою самою ціною, а ще — трохи дешевші велюрові костюми, які теж привозили на продаж поляки. Тоді ж стихла мода на кльоші, і модними стали прямі штани чи “дудочки” — до 18 см знизу. Під джинси стало модним вдягали кросівки або матерчаті пантофлі. Бельгійський шкіряний плащ, пижикова шапка і джинси Montana — такий вигляд мав справжній львівський піжон у 1970-х.

До 1974 року ціна на джинси становила в середньому 100 крб, 1978-го — 160 крб, а на початку 1980-х досягла свого піка: 200—220 карбованців. Однак джинси у 1970-х були мрією, важливішою за гроші, тому-то вони стали своєрідним символом епохи. Куплені за місячну зарплату лікаря чи інженера, джинси автоматично ставали предметом буржуазної розкоші, а з часом, протираючись на колінах і обтріпуючись, набували бунтарського вигляду. Джинси тоді були для молоді найкращою сублімацією протесту проти казенно-совкового стилю життя.

Джинси не можна було навіть “дістати” в магазинах. Їх треба було купувати у “фарцовщиків”, іноземців (переважно поляків), за валютні чеки або в комісійних. У Львові були “секретні”, чи то “конспіративні” квартири, де продавали, як тоді казали “шмотки”, доступ до яких обмежувався певним колом споживачів. У багатьох були знайомі, які могли “дістати” і принести тобі додому бажану лаху.

Поляки цільово приїздили до Львова в справах гандльових, а також транзитом, прямуючи в Туреччину. Завозили до нас свій і європейський товар, а повертаючись назад привозили турецький. Повертаючись домів вони продавали усе, що було в машині, навіть інколи частини своїх машин такі як акумулятори і колеса. Найдешевше товар в них можна було купити на вокзалах, або виїхавши на трасу ближче до кордону.

“Фарцовщики» заламували немислиму ціну, бо включали до неї всі ризики своєї роботи — у разі провалу їм світило, згідно зі статтею 154 Кримінального кодексу УРСР, до 9 років вимушеного “відриву від виробництва”: спочатку до 6 років із конфіскацією майна, а потім ще на 3 роки — висилання.

У 1970-х — поч. 1980-х роках львівські “фарцовщики” мали кілька основних локацій для зустрічей та збуту товарів.

Барахолка в Рясному. Найвідоміше місце нелегальної торгівлі, яке функціонувало щонеділі до кінця 1970-х років. Сюди з'їжджалися з усього СРСР, щоб придбати західний одяг та взуття, які були недоступні в державних магазинах. Барахолка була оазою капіталізму у країні соціалістичної торгівлі — на неї з’їжджалися тисячі людей. Там можна було купити все й побачити раніше не бачені речі, але передовсім туди їхали по модний одяг, насамперед джинси, серед інших і по підробки-”самопали”, які втулювали необізнаним невдахам.

Проспект Свободи («Стометрівка»). Центральна алея міста була місцем для знайомств, обміну інформацією та дрібною "спекуляцією".

“Фарцовщики” часто крутилися біля Оперного театру та готелів («Інтурист», «Дністер», «Львів»), де зупинялися іноземні туристи — головне джерело фірмових речей. Популярні заклади в центрі міста, як-от «Вірменка» або кафе та ресторани в “крутих» готелях служили базами для обговорення справ і перепродажу товарів «своїм» клієнтам.

У комісійних магазинах, де фірмові речі з’явилися у 1972—1973 роках, майже завжди можна було знайти “джинси для бідних” польської марки Odra. Хоча соціалістичні країни не вміли шити джинсів, Угорщина була винятком — наприкінці 1970-х почала випускати за ліцензією власні джинси Levi’s, які від оригінальних відрізнялися лише тим, що були прострочені не темно-червоною ниткою, а помаранчевою. Ці джинси цінували на рівні з фірмовими.

У 1970-х роках у Львові назва «Каштан» асоціювалася передусім із спеціалізованими магазинами, що мали особливий статус у радянській торгівельній ієрархії. Магазин «Каштан» був львівською філією всеукраїнської мережі (аналог російської «Берьозки»), де товари продавалися виключно за іноземну валюту або спеціальні чеки «Зовнішпосильторгу». Тут можна було придбати дефіцитні імпортні товари: фірмові джинси, якісну аудіотехніку, парфумерію, дорогий алкоголь та сигарети.

Використано матеріалами: Ілько Лемко “Львів 1970-ті: русифікований побут, рибний дефіцит, ковбаса 4-х сортів, цигарки Marlboro і тотальна мода на джинси. 2023 р.“ та Гриць Совків «Забута тема совкового життя Львова — фарцовщики. Ретро. 2024 р.».

 

Готель "Львів"

Готель "Інтурист"

Ігри нашого дитинства. Спогади 1960-х - 1980-х років

Все моє дитинство пройшло на вулиці, в розвагах та іграх з товаришами. Більшість батьків у ці роки навіть не здогадувалися, чим займаються їхні діти після школи, оскільки всі старші мали буквально з ранку до вечора працювати на роботі. Тому діти у вільний час були надані самі собі та знаходили дуже “цікаві” заняття.

Приходячи зі школи, ми закидали портфель у кут і швидше на вулицю. Ну, або намагалися швидше зробити домашнє завдання і знову ж таки на вулицю, будь-що-будь пограти. А ігор було безліч.

Сьогодні ці ігри забуті геть-чисто, вони практично пішли в небуття, поступившись місцем новим «формам дозвілля». Сьогоднішні діти свій вільний час проводять не на вулиці, не бігаючи, не лазячи по деревах та дахах, не в підворіттях, а або в інтернет-кафе та ігрових комп'ютерних клубах, або сидять удома, уткнувшись у той же монітор. У нас же, напевно, все-таки на щастя, комп'ютерів на той час не було. І ми поспішали надвір, на вулицю, до друзів, — бігати, як тоді казали. Слово “бігати”, в ранньому моєму дитинстві було синонімом слова “грати”.

Ігри нашого дитинства поділялися на чисто хлопчачі, чисто дівчачі та спільні. У пацанів, до певного віку, головна гра - це гра у “війну” або “війнушку”. Залежно від останнього переглянутого фільму це були або битви мушкетерів, або «наших» і «німців». “Німцями» звісно, ​​ніхто не хотів бути, тому кидали жереб. Зброя дворової армії була різноманітна, від саморобних пістолетів і автоматів до, купленого батьками у винниківському «Універмазі» майже справжньої на вигляд зброї, що стріляла пістонами. Пістони були як поодинокі, так і згорнуті в рулончики для автоматичної стрілянини.

Рогатка була практично у будь-якого школяра. Вони відрізнялися лише “модифікацією” та “снарядами”. Класичні вирізалися з товстої гілки з розвилкою. Також потрібен був широкий сірий джгут із домашньої аптеки та шматочок шкіри. Скріплювалося все це мідним дротом або ізолентою. Стріляла такою рогаткою галькою, дрібним камінням та кісточками від фруктів. Попадання було досить сильним і могло навіть розбити пляшку з-під шампанського з трьох метрів. Якщо ненароком потрапляли в людину, то в неї залишалися гематоми.

Коли вже були в старших класах то дехто з хлопців робив вже справжні самопали. Спеціалістами класними по їх виготовленню були — Богдан Гаврада й Володя Комендяк. З самопалів переважно стріляли на Великдень.

Катання всередині шини. Майже всі хлопчики тих років каталися всередині шин від авто. Найкрутішими вважалися шини від трактора «Білорусь» та вантажних машин типу «Урал», «ЗІЛ» та «КАМАЗ». Суть гри полягала в наступному — дитину, що сиділа всередині шини, котили не тільки рівною дорогою, а й могли спустити з гори. Тут, як кажуть, коментарі зайві.

Ножички. У це складно повірити, але практично кожний хлопець мав особистий складний НІЖ. І діти любили грати у дивну гру під назвою «Ножички». Суть її така - малювалося коло. Гравець кидав ніж і де він встромлявся в землю, то там замальовувалась «захоплена» територія. Якщо не встромлявся, то ніж переходив до іншого гравця. Гравець, який не зміг встояти на своїй території, програвав. Переможець – той, хто залишився один у колі. Іноді в розпал гри ножики могли прилітати в ноги гравців, що було дуже травмонебезпечним.

Грали в «Пекара», «Слона», «жмурки-хованки», «класики» і т. п. Дівчатка часто грали в «Резинку».

Стрільба з лука. Для більшості дітей все починалося з саморобних луків, натхненних фільмами про індіанців або Робіна Гуда. Луки ми робили з ліщини. Тятивою слугувала звичайна білизняна мотузка або товста жилка. Стріли теж майстрували з рівних гілок ліщини. Для стабілізації використовували пір’я птахів або просто робили надрізи. В універмагах продавалися пластмасові дитячі набори (лук та стріли на присосках), які коштували близько 1.30 рубля, але стріляти нам хотілося із «справжні» «індійських» луків.

«Гонки» на роверах. Звичайно, ганяли вулицями на роверах, а у кого не було, то на саморобних самокатах, замість коліс у яких були сталеві підшипники. Ганяли просто для розваги чи влаштовували велогонки. Переважно в лісі «Діброва». А інколи ганяли по Кільцевій дорозі. Виїзджали з Діброви на трасу, і зверху в низ (в сторону Чишок) «без рук» на роверах, тобто руками за руль не трималися.

Ігри з м'ячем. А скільки чудових ігор із м'ячем було на той час. Наприклад, вже не пам'ятаю як, називалася, потрібно було підкинути м'яч вгору і поки він у повітрі всі розбігаються якнайдалі, а коли ведучий його ловив, говорив - «стоп», всі застигали і він повинен був потрапити м'ячем у кого - не будь, якщо влучав, ведучим ставав той, у кого потрапили. Якщо не попадав, все починалося спочатку.

Якщо компанія була досить велика, могли грати у «вишибали». Двома рисками, крейдою, обмежувалося велике ігрове поле, по обидва боки вставали два гравці, завдання яких вибити м'ячем когось, з гравців, що кучкуються всередині майданчика. Гравець, якого вибивали, вибував із гри. Але його могли «врятувати» його товариші, для цього їм треба було спіймати м'яч руками. Ловити м'яч можна було лише на льоту. Хто впіймав м'яч від землі – вибував.

Спорт, безумовно був присутній у нашому дитинстві та підлітковому віці. У нас був чудовий вчитель фізкультури, – Володимир Петрович Степанов. Він зробив у нашій школі чудові команди: волейбольну, гандбольну і баскетбольну. У них грали хлопці 8-10 класів. У 1980-1983 роках ми вигравали чемпіонати (або були призерами) Червоноармійського району, навіть і міста Львова. Кістяк шкільної команди переважно складали хлопці з мого класу — Михайло Борисов, Ярослав Пазина, Віталій Хорт, Андрій Блонарович, Юрій Друздюк, Андрій Байцар...

Але все ж таки улюбленою грою був футбол. В нас на «Розлавці» ми грали футбол весь день. Пізніше проводили змагання з пацанами із «Загороддя». Футболки старалися купляти жовтого кольору, труси - синього (кольори національного прапора). Суддею в нас часто був пан Остап Лепак, палкий прихильник футболу.

Коли львівські «Карпати» виграли Кубок СРСР в 1969 році — футбол став ще більш популярним.

Але грали не тільки на вулиці, в школі теж, і на перервах, а іноді і на уроках.

На великій перерві, якщо дозволяла погода, пацани грали у досить жорстку гру “коні – лицарі”. На подвір'ї школи влаштовувалися лицарські турніри. Розбивалися на дві команди, всередині команди, своєю чергою розбивалися за допомогою жереба, на коней і вершників, вершники сідали верхи на менш щасливих партнерів і починався бій. Завдання збити вершника з коня. Перемагала команда, в якій залишався бодай один не скинутий вершник.

Ну, а якщо траплялася негода, дощ чи сльота, грали вдома. Настільних ігор також було багато. Збиралися в когось вдома і грали. Окрім класичних шашок-шахів, яким ми теж приділили деякий час, були різні тематичні лото, зоологічне, ботанічне тощо.

Були ігри з фішками та кубиками. Кидаєш кубик по черзі і рухаєш фішку на стільки кружечків, на скільки випав кубик. Таких ігор була величезна різноманітність, на різні теми.

Такі настільні ігри як футбол або хокей були тоді страшним дефіцитом, але дехто з хлопців їх мав і ми бувало влаштовували цілі турніри.

Можна було грати і одному, для цього існували різні набори конструкторів на кшталт «Юний конструктор», «Юний хімік», «Юний фізик».

Приходила зима, і ігри ставали іншими. У моєму дитинстві зима була “нормальною”, снігу випадало чимало. Принаймні ми встигали вдосталь і на ковзанах побігати, і з гірок покататися і сніжками покидатися. Часто зимові канікули продовжувалися через епідемію грипу, оголошувався карантин до нашої радості і ми продовжували грати в хокей, кидати в дівчат сніжки, чіплятися ззаду за автомобілі і ковзати покритому льдом асфальту.

Відомі базари Старого Львова. Краківський ринок. Фотоальбом

Доволі давнім можна вважати Краківський ринок, що існував колись при площі Краківський, що тепер зветься площею Ярослава Осмомисла. Хоча площа адміністративно була оформлена лиш в першій половині XIX ст., ринок на ній з’явився набагато раніше. Цьому сприяло розташування цієї території на перетині двох основних магістральних вулиць – Городоцької і Жовківської (Б.Хмельницького). Зовсім нового вигляду ринок на цій площі отримує в 1876 році. Тоді, віденською фірмою «Енд та Горн» було збудовано великий павільйон із заліза та цегли на мурованому фундаменті, покритий хвилястим оцинкованим залізом. 

Базар був обладнаний асфальтовими хідниками, вентиляцією, мав 76 крамниць (оренда яких розігрувалася жеребкуванням) для різників, круп’ярів, пекарів, для продажу молочних виробів та овочів. Будова цього взірцевого ринку разом з відновленням після пожежі 1894 р. коштувала 63544 зл. В ході Другої світової війни Кракідале, як в народі називали ринок, припинив своє існування, а після війни остаточно був закритий радянською владою. Хоча  недавно в цьому місці був ринок «Добробут», однак історичного зв’язку з давнім Краківським ринком він жодного не має. Оскільки був відкритий аж наприкінці 1990-х років. 

1941-1944 рр. Через постійний дефіцит більшість мешканців змушені були купувати продукти на базарах, де ціни стрімко зростали.

Німецькі розпорядження за 1942 р. дозволяли проводити щотижневі базари у дев’ятьох місцях міста. Влада визначала дні і час торгів, а також перелік продуктів, якими дозволялося торгувати. Євреї могли купувати продукти лише на замарстинівському ринку. Найбільший у місті базар діяв на Краківській площі (нині – Ярослава Осмомисла; по вуличному називався – «Кракідали»), де продавали продукти, цигарки, алкоголь, ліки, кухонне начиння, меблі, взуття, одяг, книги, коштовності та багато іншого. В ті часи у Львові можна було купити все, починаючи від арійських документів і закінчуючи військовою уніформою та автоматичною зброєю, яку можна було тут же й протестувати у найближчому підвалі.

Офіційна ціна хліба була низькою, але на ринку за 1 кг просили від 15 до 40 злотих (залежно від сорту та дефіциту).Кілограм яловичини або свинини на ринку коштував близько 45–57 злотих. На ринках Львова ціна на яйці становила приблизно 25–30 злотих за десяток. Молоко було одним із найдефіцитніших товарів, його вартість на чорному ринку могла сягати 10–15 злотих за літр. Ціни на жири були надзвичайно високими, часто перевищуючи 100 злотих за кілограм у періоди гострого браку.

1944-1947 рр. “В умовах дії карткової системи і відповідно обмеженого продуктового забезпечення перших повоєнних років, львівські базари стали альтернативним до державного сектора, джерелом постачання їжі. Базарів чи ринків, як їх називали у Міській Раді у Львові було шість, всі вони діяли, ще до приходу радянської влади.

Довший час базари працювали під старими назвами, хоча формально були перейменовані ще в кінці 1947 р. Основний і водночас найбільший львівський базар носив назву “Краківський” чи як ще його називали – “Теодора” і розміщувався на однойменній площі св. Теодора, що за Оперним театром. Більшовики у 1947 р. перейменували його у ринок “Центральний”, а з 1950 р на Центральну змінила свою назву і пл. Теодора.

Фактично одним цілим із ринком “Теодора” був його торговий сусід базар – “Сольський”, який розміщувався на площі Сольських (тепер пл. Зернова), поруч з ринком “Теодора”. Нові мешканці Львова, не знайомі з тонкощами місцевої топоніміки, часто путали назви і адреси базарів, тому в тому ж таки 1947 р. назву “Сольський” було замінено на “Новий” і перенесено на вул. Шлейхера-Клепарівська (тепер вул. Базарна-Клепарівська). Прискорило перенесення ринку і затвердження нового Генерального плану Львова 1946 р., який передбачав створення на місці базару загальноміської центральної площі для проведення державних заходів.

Нові назви у 1947 р. отримали і решту базарів: “Унії Берестейської” (тепер пл. Липнева) став “Привокзальним”; “Антонія” на вул. Личаківській (колишня вул. Леніна) тепер називали “Винниківським”; базар “Софія”, що на пл. І. Франка, став “Стрийським”; “Гасевський” на пл. Марченка, (тепер вул. Тершаковців), зробили “Зеленим”; “Знесення” вул. Механічна (тепер вул. Ратича О.) назвали “Підзамче”.

Реорганізація базарів продовжилась у лютому 1948 р., згідно якої на “Новий ринок” окрім“Сольського”, переносилась і торгівля з ринку “Центрального” (колишнього “Теодора”). Ще один – “Тваринницький ринок”, було створено у липні 1949 р. на вул. Новознесенській 4–6 (тепер вул. Л. Ребета), в районі Підзамча на площі 2 га.

Водночас, хотілося б зазначити, що зліквідовані ринки ще довший час діяли на старих місцях, зокрема, у довіднику за 1955 р. подані адреси діючих як “Центрального” і “Нового” ринків”.

Цінова політика львівських базарів, за окремими винятками, визначалася ринком і змінювалась відповідно до ринкової кон’юнктури.

Протягом 1944-1945 рр. (до грошової реформи і відміни карткової системи 1947 р.) ціни на львівських базарах були такими: цукор – 150–300 руб кг, хліб – 50–100 руб., масло вершкове – 150–350 руб. кг, гов’ядина – 65 руб. кг, свинина – 120 руб. кг, ковбаса середня – 240 руб. кг, олія – 200 руб. л, цибуля – 20 руб. Кг, борошно – 50 руб. кг, 1 л пива – 32 руб., папіроси з махорки – 2 руб.; овочі: морква – 5 руб. кг, картопля – 10 руб. кг.

Приблизно такі ж ціни на базарі зафіксував у жовтні 1944 р. і уповноважений держплану СРСР у Львівській області за кг: борошно житнє – 40 руб., пшеничне – 45 руб., пшоно – 40 руб., рис – 220 руб., картопля – 7 руб., капуста свіжа – 10 руб., квашена – 12 руб., цибуля – 20 руб., буряк – 7 руб., гов’ядина – 65 руб., свинина – 160 руб., сало свиняче – 300 руб., баранини не було, молоко – 15 руб. за літр, вершкове масло – 300 руб., масло топлене – 400 руб., кілограм житнього хліба – 20 руб., солі – 25 руб., цукру – 200–290 руб., 50 г чаю – 35 руб., півлітра горілки – 200 руб., сірники – 15 руб. коробка.

Важливим продуктом, який завжди мав попит на базарі були яйця. Продавали їх десятками чи копами і коштували вони по-різному. На базарі в жовтні 1944 р. – 60 руб. за десяток. Після відміни карткової системи та грошової реформи у січні 1947 р. державна ціна десятка яєць коливалась від 10 до 14 руб, але вже влітку 1947 р. їхня ціна на ринку сягнула 25–28 руб. за десято” (Роман Генега. МІЖ КАПІТАЛІЗМОМ ТА СОЦІАЛІЗМОМ: ЛЬВІВСЬКІ ПРОДУКТОВІ БАЗАРИ В ЧАСИ ПІЗНЬОГО СТАЛІНІЗМУ. Вісник Львівського університету. Серія історична. 2019. Спецвипуск. С. 410–419).

 

* Фотографії старого Львова 

 *FB   Музей історії фотографії у Львові

*FB Львів стародавній - фото, відео та історії

 *FB  Ретро-Львів

 *FB    Гриць Совків (The Gryć)

 *FB    Slawik Nelski