субота, 9 грудня 2017 р.

КАРПИ, БАСТАРНИ, ПЕВКІНИ — РАННЬОІСТОРИЧНІ СЛОВ'ЯНСЬКІ НАРОДИ (ПРАУКРАЇНЦІ). КАРТИ XV-XIX ст.

Імперські історики (Пруської та Російської імперій), які у XVIII ст. писали світову історію, і на думці не мали, що скіфсько-сарматська (1500 р. до н. е. – III ст. н. е. ) спадщина належить українцям (русичам), загнаним у рабство в Російській імперії. Тим більше, що царі Московщини платили шалені гроші своїм першим найманцям — історикам, таким як Г. З. Байєр (1694–1738), Г. Ф. Міллер (1705–1783), С. Г. Шелін (1745–1774), А. Л. Шльоцер (1735–1809), А. Й. Гільденштедт (1745–1781) та десяткам інших, які фальшували все, чого царі бажали. В ті часи про Трипілля (5400 до 2250 рр. до н. е.) ще не знали. На їхню думку, європейську історію саме вони — германці й творили. Тому й вигадували разом із Катериною II для Московії ось такий — пронімецький історичний науковий напрямок. Згодом з тої німецької вигадки утворився еталон  історії Європи. Історія українського народу стала жертвою найбільшого культурного грабунку і обману так, як жодна інша історія європейських народів, в першу чергу завдяки німецьким історикам. На жаль пора переосмислення німецько-московської історичної та археологічної доктрин для України ще не відбулася.

Карпи (лат. Carpi, грец. Καρπιανοί, Καρποι) — ранньоісторичний слов'янський народ, що мешкав в горах Карпатах в останніх сторіччях до нашої ери  й  принаймні до 318 р. н. е. над горішнім Прутом та Дністром. З Велесової книги: «Літ за 1500 до Діра дійшли наші прадіди до гір Карпатських і там оселилися. Тоді йменувався наш рід карпенами». Вчений Сергій Лісний (1894-1967), котрий жив в Австралії, вважав, що карпи й руси були одним народом. Уперше про плем’я карпів згадує Ефор з Кіме (Еоліда), учень Ісократа, автор всесвітньої історії (бл. 360 р. до н. е.), локалізуючи його на території Карпат, над горішнім Прутом і Дністром та на північ. Імовірно, від назви племені “карпи” пізніше названо гори Карпати.

В основі назви “Карпати” може лежати доіндоєвропейський термін “кар”    камінь. Аналогічного походження такі назви: Альпи від кельтського “alpes”   високі гори; Піренеї  від баскського “пірен”   гора; Хібіни    від фінського та саамського “хібен” невеликий горб, гора, височина та ін. Ще Е. Мурзаєв (1984) знайшов багато паралелей на рівні ностратичних мов. Він наводить ряд лексем: вірменське Քար (Qar)   камінь, Պատ (Pat)  стіна; урартське “qarbi” (qarbe) скеля; афганське “кар” (-ка)   скеля, гора; грецьке “карі”, “карін” вершина; древньоіндійське “каркара”  гравій, галька; хінді “канка” галька; албанське “karpе”  скеля, що відобразилося в болгарському діалекті, як  “карпа”, “карпі”, “карпіца”  скеля, стрімчак; словенське  “кар” – высота; сомалійське “кар” скеля; “карка” камінь в даргинській мові (Дагестан); фінське і каральське “kari”   стрімчак;  ваханське “гар” (кгар)   камінь (Таджикистан), індоіранське “гар”  гора.

Такого ж походження і назва племені  “карпи”   “ті, хто живуть у горах”, які населяли Карпати за часів Римської імперії.

Назву “Карпати” вперше навів Геродот у V ст. до н. е. Батько історії згадував річку “Κάρπις” (Карпій), що впадає в Дунай [9, с.191]. У 105 р. імператор Траян приєднав Південні Карпати (Дакію) до Риму. Римське панування в реґіоні тривало до 271 р. Отже, Карпати були «відкриті»  для цивілізованого світу. Тоді ж цю гірську систему, просторово дуже аморфну, вперше виокремив Птолемей (90–168).

За Птолемеєм (його твір “Керівництво з географії”) в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гори, Ріпейські гори. Під сучасними Карпатами Птолемей розумів Сарматські, Карпатські, Венедські та Певкінські гори. Заслугою Птолемея є також те, що він уперше виділив і локалізував плем’я “карпів” між верхньою течією Дністра і Карпатами. 

У Птолемея від назви племені бастарнів, які тут проживали, гори Карпати мали ще назву  Бастарнські Альпи (лат. Alpes Bastarnidae).

Етнічна приналежність Карпів залишається спірною, оскільки прямих доказів у збережених античних літературних джерелах немає. Сучасна наукова думка переважно вважає, що Карпи були відгалуженням племені дакійців. Інші вчені пов’язують Карпів з різними етнічними групами, включаючи сарматів, фракійців, германців, кельтів та слов'ян.

Російський вчений А. Д. Удальцов (1946 р.) відносив КАРПІВ до слов'янської групи. Український науковець Святослав Семенюк (2011 р.) вважає карпів давньоруським племенем, від якого походять – хорвати – руси – руги (на території Паннонії).

Згідно з римськими хроніками I ст. нашої ери, у горах Карпатах жив народ карпів, споріднених з албанцями. У II ст. нашої ери карпи розселилися на долішньому Дунаї, де воювали проти Римської імперії; у кінці III ст. н. е. переможені карпи змушені були переселитися у південну Панонію. 

Карпи (карпіани, Καρπιανοί) згадані александрійським географом Птолемеєм в середині II ст. як народ, що проживає «між певкінами та бастарнами». За часів Птолемея це плем'я ще не розглядалося як могутнє. Використання Птолемей прив'язки до географічних координат і об'єктів дозволяє локалізувати карпів на схід від Карпат в басейні річки Дністер на території суч. Західної України, східної Румунії, Молдавії.

Карпи набули значення в III ст. як одне з найсильніших і войовничих варварських племен за Дунаєм. У фрагменті письменника VI ст. Петра Магістра міститься розповідь про те, що у 230 році карпи просили у римського намісника Мезії данину подібно до тієї, яку вже отримували готи. В данини їм було відмовлено, але налякані приготуваннями римських військ карпи не здійснювали набігів принаймі протягом декількох років після того. 

Йордан (пізньоантичний вчений і візантійсько-ґотський історик VI ст.) відгукнувся про карпів як «надзвичайно досвідчених у війні людей, які часто бували ворожі римлянам». За словами Йордана близько 248 року 3 тисячі карпів в складі готського війська взяли участь у набігу на Мезію (антична область на території теперішньої Болгарії, на південному березі річки Дунай, а також провінція Римської імперії). У 251 році в битві при Абрітте (в суч. Болгарії) загинув імператор Децій. Хоча більшість джерел називає готів в якості супротивника римлян в цій битві, письменник IV століття Лактанцій вказав на карпів як на переможців Деція.

За словами афінського історика Публія Дексіппа, Скіфська війна почалася за часів імператора Бальбіна нападом карпів у 238 р. на римську провінцію Мезію, прилеглу до південного берега Дунаю в його нижній течії. Незабаром почесний титул «Карпійского» (Carpicus) отримали римські імператори Філіп і його син у 245 і 247 роках. Візантійський історик Зосима (460-520) втім повідомляє, що Філіпу не вдалося розбити карпів, що засіли в укріпленій фортеці, і він був змушений укласти з ними мир.

Святослав Семенюк. УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ, 2011 р.:

«Уперше про карпів згадує в сер. II ст. александрійський географ Птолемей у своїй «Географії» як про народ, що мешкає між певкінами й бастардами (Рtоі, III, 5, 10). Протягом II ст. карпи ще не наважувалися вступати в конфлікт з могутнім Римом і разом з уличами спрямовували свою експансію на схід. У двох кам’яних написах грецькою мовою орієнтовно 200 р., що були знайдені в місті Танаїс на Азовському морі, є перша в історії згадка про Ноrovathos (тепер в Археологічному музеї в Санкт-Петербурзі). Це не означає, що карпи подалися аж до Криму (хіба що якась окрема група разом з уличами), а лише засвідчує той факт, що саме з кін. II - поч. III ст. почалося розселення давньоруських племен з-над Дунаю на територію сучасної України (причому на півдні воно йшло більш прискореними темпами, ніж на півночі), а також те, що карпи поступово почали змінювати свою назву на хорвати (Костянтин Багрянородний згодом визначив басейн річок Прут і Дністер як кордон Великої Хорватії).

Інакше склалася ситуація для тих карпів, які залишилися на території Семигороддя. Рим не тільки перекрив їм усі шляхи для територіального розвитку на захід, а й намагався остаточно витіснити на протилежний бік Карпат (є припущення, що римляни таки перейшли перевал Ойтуз, і так звані Траянові вали були навіть на території Чернівецької області). Перші битви римлян з Карпами відбулися при Северах. Імператор Каракала (211-217 рр.), вирушивши на війну з Парфією, у 214 р. побував на Дунаї, бо саме тоді на Тіру напали карпи. Для оборони від них вздовж лівого берега Дунаю, по лінії Карнунт-Аквінк були збудовані численні укріплення. Карпів-хорватів тоді відігнали від Дунаю, але у 238 р. разом з готами вони напали на Істрію, і Рим був змушений заплатити готам грошову винагороду. Подібної винагороди вимагали і карпи, але їм відмовили. (Петр Магистр, фр. 7 // «Византийские историки». СПб., 1860 г.).

Більш серйозні війни з Карпами розпочалися за часів Філіпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Рим втратив усі свої землі за річкою Олта, і в полон до карпів потрапила значна частина місцевого населення романського походження (Еutop., IX, 25, 2). Імператор Децій, якого навіть прозвали

Відновлювачем Дакії, спробував відновити становище, але невдовзі готи і Карпи напали на Нижню Мезію та Фракію, і в битві при Абрітто римська армія у 251 р. зазнала нищівної поразки, а імператор та його син загинули (див. Луций Лактанций «О смерти гонителей», 4.3).

У 270 р. Рим був змушений визнати втрату Дакії, і імператор наказав евакуювати усе латиномовне населення з цієї території. Щоб послабити тиск на Рим шляхом протиставлення одних «варварських» племен іншим, Рим почав приймати деякі з них до складу своєї імперії. Зі свідчень Євсевія відомо, що у 305 р. імператор Галерій прийняв рішення переселити частину карпів-хорватів до Паннонії (Еuseb. Ніst. ессl., VIII, 17,3; Еutoр. IX. 8.15). Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній історії» (8.17.3.) називає Галерія «великим переможцем карпатів», тобто їх етнічне ім’я трансформувалося в карпатів, потім у хорватів і ще більш загальне - ругів (у Веронському документі ці римські переселенці протягом 307-314 рр. згадуються як руги).

Такою є еволюція Дунайської Русі від VII ст. до н. е. аж до 305 р.: від часу виникнення в Букових горах на північному сході Угорщині протоукраїнців (оросів), колонізації ними теренів Закарпаття, Семигороддя, Волощини і частково Молдови до появи давньоруського племені карпів - хорватів - русів - ругів на території Паннонії. Саме Паннонія була батьківщиною і вихідною точкою завоювань Отка (Одоакра), і розуміння того, як руги опинилися на цій території, є ключовим для усвідомлення феномена цього першого давньоруського князя».

БАСТАРНИ (лат. Basternei, Bastarni, грец. Βαστάρνας, Βαστάρναι, Βαστέρναι), певкіни — ранньоісторичний слов'янський народ, відомий протягом останніх століть до н. е. і перших століть н. е. Звідки й назва гір Карпат у Птолемея — лат. Alpes Bastarnidae. Згідно з письмовими джерелами бастарни мешкали на схід від Карпат в басейні верхнього і середнього Дністра, в лісостеповій смузі Північного Причорномор'я, можливо аж до Дніпра (ареал Зарубинецької культури). Їх володіння на півдні досягали дельти Дунаю цілому область між Дунаєм і бастарнами займали дако-гетські й сарматські племена, зокрема роксолани), північні межі ареалу їх проживання були невідомі античним авторам.

Пейтингерова таблиця (оригінал карти був створений в період між I ст.. до н. е. та V ст.. н. е.) називає Карпати Бастарнськими Альпами (Alpes Bastarnicae), локалізуючи власне бастарнів на схід від них.

Вперше ім'я цього народу згадав Помпей Трог у 233-229 рр. до н.е. З його тексту, правда, не ясно, де відбувалися відмічені їм «пересування» бастарнів. Повідомлення, залишені Деметрієм із Каллатіса, Тітом Лівієм, Павлом Орозієм, Аппіаном і Страбоном, дозволяють точніше локалізувати різні групи бастарнів в Північному Причорномор'ї в II - I ст. до н.е.: від гирла Дунаю і Східного Прикарпаття до Дніпра. Тіт Лівій  (64 / 59 до н.е. — 12 / 17 н. е.) локалізував їх місця проживання за Дунаєм навпроти Фракії.

Згідно з письмовими джерелами, їх локалізація певною мірою змінюється на рубежі ер. Тацит (римський історик; I ст. до н. е.), Пліній, а пізніше Птолемей та інші розміщували бастарнів в Північному Прикарпатті. Плем'я зникає зі сторінок історії в кінці IV ст. (частина його у 280 р. переселилася на територію Римської імперії у Фракію; інша — згідно з археологічними свідченнями, розсіялася під натиском сарматів в басейні Дніпра і взяла участь в етногенезі слов'ян, зокрема українців).

Етнічне походження бастарнів залишається дискусійним. Археологічно бастарни, можливо, пасують до Зарубинецької культури, яка мала сильний сарматський вплив.

Російський вчений А. Д. Удальцов (1946) вважає бастарнів іллірійцями, які на поч. нової ери сильно зблизилися зі слов’янами (як показує загальна їм культура полів поховальних урн).

З мови бастарнів дійшло 5 слів, з яких два мають чітку німецьку етимологію, інші ж не мають відомих паралелей. М. Щукін (Рождение славян. Из истории вопроса. Два пути ретроспективного поиска. В кн.: Стратум. Структуры и катастрофы. СПб.: Нестор, 1997) вважає, що бастарни були близьким до германців мовою, але при цьому окремим етносом, з-поміж тих давньоєвропейських племен, що перебували «між германцями й кельтами» і потім зникли, асимілювавшись з германцями або з іншими народами, в орбіту яких вони були втягнуті.

Римський консул та історик грецького походження Діон Кассій (155 — бл. 235 р.)  відносить бастарнів, які проживають за Дунаєм, до скіфського племені.

Римський історик Тацит (Tacitus; близько 56 — бл. 117) чітко відносить бастарнів до германців, але говорить, що це плем'я було погіршене шлюбами з сарматами. Більшість учених, слідом за Тацитом, вважають їх теж германцями. Деякі дослідники, спираючись на Полібія та Тіта Лівія, називають їх галлами (кельтами). Страбон не знав їхнього походження.  За Страбоном: «В глибині країни живуть бастарни, які межують з тирегетами й германцями; вони також, можливо, германська народність і діляться на кілька племен. Дійсно, одні з них називаються атмонами, інші сидонами; ті, хто володіють Певкою, островом на Істрі [Дунаї], звуться певкіни, а найпівнічні, що мешкають на рівнинах між Танаїсом і Борисфеном - роксолани.

Античні автори відчували очевидні труднощі в етнічній ідентифікації бастарнів, викликані, зокрема, расовим змішуванням бастарнів із сусідніми племенами. Страбон зауважив, що бастарни змішувалися з фракійцями. У «Германії» римський історик Корнелій Тацит заявив про змішування бастарнів з сарматами, хоча асоціював перших з германцями.

Найбільш впевнено ототожнив бастарнів з германцями в середині I ст. Пліній Старший, класифікуючи перших як 5-у групу германських племен: «... п'ята група певкіни, які також бастарни й межують з вищезгаданими даками».

За Плутархом, бастарни – це войовничий народ, який не вмів ні орати землю, ні пасти худобу.

Відома археологічна пам'ятка бастарнів в Мукачеві для масового виробу знаряддя й зброї з заліза.

У 230 р. до н. е. бастарни (разом зі скирами) осаджували Ольвію. Жили у Південній Україні, де довго воювали з грецькими колоніями та римськими легіонами.

На Нижньому Дунаї вони з'явилися близько 200 р. до н. е. Бастарни очевидно відрізнялися від представників місцевих племен на Балканах своєю великою статурою. Згідно Полібію римляни в 170-х рр. до н. е. вперше дізналися про існування цього племені за повідомленнями фракійців-дарданів: «Посольство від дарданів прибуло [в Рим] з розповіддю про бастарнів, їх кількості, величезній статурі та доблесті їх воїнів».

Тіт Лівій досить докладно розповів про спроби македонських царів використовувати войовничий народ, що проживає десь за нижнім Дунаєм, в боротьбі проти Римської республіки.

Цар Філіп V після розгрому римлянами в 197 р. до н. е. при Кіноскефалах готувався відновити війну, для чого близько 180 р. до н.е. вступив в союз з бастарнами й навіть збирався скріпити його династичним шлюбом. У 179 р. до н.е. Філіп помер в розпал приготувань, проте бастарни вже виступили в похід на допомогу Філіпу і з великим військом переправилися через Нижній Дунай. За планом вони повинні були пройти через Фракію (суч. Південна Болгарія) в землі дарданів (суч. Сербія), де Філіп розраховував поселити їх після винищення ворожих йому дарданів. Більш віддалені плани Філіпа передбачали набіг бастарнів на Римську республіку.

Зі смертю Філіпа його колишні домовленості пропустити бастарнів через фракійські землі втратили силу, і почалася війна бастарнів з фракійцями. Спочатку успіх був на боці бастарнів, але після поразки вони розділилися. 30 тисяч бастарнів на чолі з вождем Клондиком продовжили похід в Дарданію, інші повернулися в пониззя Дунаю.  Бастарни Клондика воювали з дарданами до 175 р. до н.е., проте, в результаті змушені були відступити. Коли вони в зимовий час поверталися через замерзлий Дунай, лід проломився, і багато бастарнів загинуло. Коли наступник Філіпа македонський цар Персей почав чергову війну з Римом, як найманців він в 168 р. до н.е. запросив військо бастарнів з вождем Клондиком - 10 тис. вершників і стільки ж піхоти. Однак, цар Персей не захотів видати бастарнам запитувану ними суму, обмежившись обіцянками. Розчаровані бастарни повернулися додому, після чого повідомлення про них зникли майже на століття.

У 80-і роки до н. е. цар Понту Мітрідат створив потужну причорноморську державу, що призвело до затяжних воєн з Римом в Малій Азії та Греції. Серед союзників Мітрідата відзначені бастарни, сильне плем'я за словами римського історика грецького походження Аппіа: «Коли він перейшов до Європи, то приєдналися із савроматів так звані царські, язиги, корали, а з фракійців ті племена, які живуть по Істру, по горах Родону та Гему, а також ще бастарни, найсильніше із них плем'я». У Третій Мітрідатовій війні бастарни проявили себе в 74 р. до н.е. при штурмі Халкедону у Віфінії. Вони першими увірвалися в гавань міста, забезпечивши захоплення 60 римських кораблів.

За правління першого римського імператора Октавіана Августа, коли володіння Риму впритул підійшли до Дунаю, набіги бастарнів стали зачіпати інтереси Римської імперії. У 29 р. до н.е. намісник Македонії Марк Ліциній Красс відбив набіг бастарнів на Фракію. Про це зіткненні розповів Тіт Лівій в кн. 134, зміст якої дійшов у викладі Діона Кассія.

Бастарни перетнули Дунай і захопили частину Мезії (суч. Північна частина Болгарії). Потім вони через перевал Гема вторглися у Фракію у володіння царя дентелетів Сита. Дентелети були в союзі з Римом, тому війська Красса Молодшого з Македонії рушили на бастарнів. Не приймаючи бою, ті поспішно відступили. Переслідуючи їх, Красс увійшов в Мезію, де загруз в боях з мезами (місцеві племена фрако-дакійского походження). Бастарни прислали Крассу послів з проханням про мир, але виявивши розвідувальний загін римлян, атакували його. Римляни відступили в ліс, де їх переслідувачі натрапили на основне римське військо. В ході бою багато бастарнів було вбито, ще більше полягло їх у втечі до Дунаю. Відступ варварів затримав обоз з возами, в яких пересувалися їх сім'ї. Частина бастарнів спробувала сховатися в гаю, але згоріла в пожежі, влаштованому римлянами. Інші потонули в Дунаї. До побиття бастарнів приєдналися гети. Марк Красс власноруч убив вождя бастарниів Делдона.

На початку нашої ери бастарни локалізуються в гирлі Дунаю під ім'ям «певкіни» (від назви дунайського острова Πεύκη).

На карті Птолемея певкіни показані два рази й поміщені на широкому просторі. За свідченням Страбона, так називалася частина племені бастарнів, яка проникла в гирло Дунаю й отримала це ім'я від назви місцевості Певка. Птолемей знає певкінів в долині Дунаю, але він же називає їх самостійним народом на далекій півночі. 

У середині I ст. бастарни перебували в союзі з даками проти сарматських племен, які загрожували їм зі сходу. У 62 р. намісник Мезії (62-67 рр.) Тиберій Плавтій Сільван Еліан почав похід вздовж узбережжя Чорного моря від нижнього Дунаю до Херсонеса в Криму проти сарматів. У збереженій його епітафії згадуються і бастарни: «царям бастарнів і роксоланів синів, [царю] даків брата, взятих в полон або вирваних у ворогів, повернув, від інших з них взяв заручників».

Александрійський географ Клавдій Птолемей в середині II ст. відзначає бастарнів і певкінів серед народів «Європейської Сарматії», хоча в інших джерелах ці племена стали рідко згадуватися. Ймовірно, відомості Птолемея, що являли собою компіляцію з різних джерел, відносилися до більш ранньої епохи. У період Маркоманських воєн (167-180) певкіни й бастарни з германцями та сарматами здійснювали набіги на землі Римської імперії.

У роки Скіфської (Готської) війни в середині III ст. певкіни згадуються в складі коаліції варварських племен, які здійснювали походи на Фракію й Мезію під керівництвом готів [за Йорданом]. Імператори Клавдій і Авреліан зуміли зупинити натиск варварів на балканські володіння Римської імперії, розгромивши готів. Проте в «Європейській Сарматії» тривали варварські війни за володіння кращими землями, і бастарни виявилися поміж найслабших народів, вимушених шукати захисту в Римській імперії. У 280 році імператор Проб переселив на територію Фракії 100 тисяч бастарнів, які влилися в число підданих імперії [Зосима]. З того часу бастарни зникають з описів значущих подій історії.

Однак, ім'я бастарнів продовжує епізодично зустрічатися аж до кінця IV ст. Римський поет Клавдіан називає бастарнів винуватцями загибелі в 391 р. римського полководця Промота. Римський полководець Флавій Стиліхон, мабуть за це піддав різанині бастарнів. Клавдіан в панегеріку Стиліхону вигукує: «Хто крім нього міг би загнати диких везеготов [Visos] назад в їх вози або розтрощити в одній величезній бійні бастарнів [Bastarnas], згорділих вбивством Промота?». З «Історії» Зосими відомо, що Промот був убитий із засідки десь у Фракії якимись варварами, яких найняв для цього фаворит імператора Феодосія префект Руфін. Можливо ці бастарни являли собою залишки племені, розселені у Фракії імператором Пробом. Клавдіан також згадує ім'я бастарнів при описі упокорення Стиліхоном германських племен на Рейні.

Цит. за оригіналом (Юлиан Кулаковский. Карта Европейской Сарматии по Птолемею (Приветствие XI Археологическому съезду.):

«Что касается до Певкинских гор, то это имя стоит в очевидной связи с народом певкины. Этот этнический термин был издавна в ученом обороте древних, и народ этого имени древние географы и историки помещали в области, прилегающие к нижнему течению Дуная. Птолемей на своей карте раздвоил певкинов: они занимают устье Дуная и являются затем глубоко внутри Сарматии, выше верхнего течения Днестра. По народности певкины были частью большого племени бастарнов, которые у Птолемея, в согласии с показаниями предшественников, занимает восточный склон Карпатского хребта. Почему певкины раздвоились у Птолемея и часть их отодвинута далеко на север вместе с одноименными им горами, это остается, по необходимости, неясным; но принадлежность их к бастарнам и раздвоение их на северных и южных позволяет нам сблизить Певкинские горы с Карпатским хребтом и, таким образом, как бы сжать карту Птолемеевой Сарматии в ее юго-западном конце». 

Цит. за оригіналом (А. Д. Удальцов. Племена европейской Cарматии II в. н.э. 1946 р.): «Так, например, в § 8 гл. 5 (кн. III) Птолемей перечисляет венедов (у Балтийского побережья), гутонов (т. е. готов), финнов (вероятно, ошибочно, — они жили севернее), булонов (или сулонов других рукописей), фругундионов т. е. бургундов (очевидно, ошибочно,— они жили западнее) и аваринов (у истоков Вислы), а далее к югу — омбронов, анартофрактов, вургисинов, арсиетов, сабоков, пиенгитов и биессов (вдоль Карпат). Далее к востоку (§ 9) идет у Птолемея перечень племен также полосой с севера на юг, от Балтийского моря к Нижнему Дунаю: венеды, галинды, судины, ставаны, игиллионы, койстобоки, трансмонтаны (до Певкинских гор — Бабадагские горы в устье Дуная). Однако следующий § 10 (Сарматия между Зап. Бугом и Доном) представляет по сравнению с предыдущими настоящий хаос; отдельные племена явно перемешаны здесь в самом причудливом беспорядке. Постараемся найти здесь, за внешним беспорядком, первоначальный порядок в действительном размещении племен Восточной Европы эпохи Птолемея, как оно может быть восстановлено по первичным материалам того же Птолемея.

Прежде всего отметим, что Птолемей, кроме современных этнографических данных, использует также явно устаревшие сведения о древнейших племенах, заимствованные из древних авторов (Геродот и др.); таковы — гелоны, гиппододы, меланхлены, агатирсы, бодины. Встречаются и повторения: роксоланы повторяются в ревканалах, гелоны в гевинах, карпианы в харпиях (гл. 10, § 7), амадоки в мадоках (кн. V, гл. 8, § 16) и т.д. Часть племен, как аорсы и пагириты с Задонья, попали ошибочно в § 10, описывающий восточную часть Европейской Сарматии, доходившей только до Дона.

В результате этого предварительного анализа остаются племена, которые нам и следует теперь разместить на современной нам карте Европы. Это прежде всего:

·       вельты, оссии, кареоты и салы; затем

·       карбоны, савары и боруски, а также акибы и наски; далее

·       вибионы, идры и стурны (до аланов-скифов).

В Прибалтике указываются Птолемеем вельты, оссии, кареоты и салы. Вельтов (Ούέλται) Птолемей помещает на побережье Балтийского моря (побережье Океана, у Венедского залива); выше их, очевидно на реке Оссе, притоке Лаукне, впадающей в Куришгаф (южнее Немана),— оссии (σιοι) (может быть оксионы «Германии» Тацита, гл. 46); кареоты (Καρεωται) — возможно, куры или куроны, севернее оссиев, а салы (Σάλοι), самые северные — на реке Салице, ныше отделяющей латвийцев от эстонцев.

Кареоты и салы показаны Птолемеем восточнее карбонов (карвонов, Κάρβωνεϛ); однако положение первых непосредственно на самом морском побережье исключает для карбонов более западное положение. Приходится заключить, что Птолемей здесь допустил ошибку: карбоны (или карвоны) могли жить, очевидно, лишь восточнее кареотов и салов, на территории позднейших кривичей, а ниже их (если исключить архаических гелонов, гиппоподов, меланхленов и агатиросов, а также ошибочно отнесенных сюда с Задонья аорсов и пагеритов) жили савары (Σαύαροι — на территории будущих северян) и боруски (Βορούσχοι — на среднем Днепре, на территории будущих полян, где в III в. жили бораны или борады).

Менее ясно положение акибов (акивы — Ἄϰιβοι ) — их иногда связывают с территорией древнего Оковского леса в верховьях Зап. Двины, Волги и Днепра (где шли волоки, соединяющие верховья этих рек) — и насков (Νσϰοι — может быть, от реки Начи в Оковском лесу), а также вибионов (Ούίβίωνες ,— разночтения: вивионы, ивионы — ср. селение Ивье, над Неманом в бывшем Ошмянском уезде у Новогрудка) и идров (Σδροι — ср. реку Идрицу или Индрицу с озером Индрие в Витебской области).

Наконец, стурны (Στούρνοι) явно связываются с рекою Стырью. Мы и здесь (в § 10), таким образом, имеем два перемешанных параллельных ряда племен, идущих с севера на юг; ряд вельты — стурны и ряд карбоны — боруски (вдоль Днепра). Остальные племена § 10 размещаются Птолемеем на его карте по их положению между основными его племенами (вернее, народностями): венедами (по всему Венедскому заливу), бастернами (выше Дакии) и певкинами (в дельте Дуная), {44} роксоланами и языгами (по всему берегу Мэотиды — Азовского моря), амаксобиями (сарматы Задонья) и аланами-скифами (в причерноморских степях, между Дунаем и Днепром).

Так, между аланами и амаксобиями (очевидно, по Донцу) указаны карионы (Καρίωνες) и саргатии , (Σαρϒάτιοι) ; у поворота реки Танаиса (Дона) — офлоны и танаиты, ниже их осилы до роксолан. Между амаксобиями и роксоланами Птолемей указывает эксобигитов (Εξωβυϒίται), а между певкинами и бастернами — карпианов (Καρπιανοί) и, наконец, между бастернами и роксоланами — хунов (Χούνοι) Отдельно в конце § 10 Птолемей называет амадоков и наваров (у соименных гор); одноименные города, Амадока и Наварон, указаны Птолемеем: первый на реке Бористене (Днепре) у Амадокского озера (может быть, у Белозерского озера, против Никополя), а второй — в верховьях реки Каркинитис (древний Гипарикис — Каланчак), т. е. вблизи той же Амадоки; таким образом, оба этих соседних племена окажутся на левобережье нижнего Днепра, вблизи роксолан. Тут же, очевидно, следует поместить и тореккадов (Τορρεχχαδαι — § 11), так как одноименный им город Торокка указывается Птолемеем на той же реке Каркинитис, что и Наварон (кн. III, гл. 5, § 13). По Птолемею, тореккады живут около озера Бика, т. е. у Сиваша. Западнее их, вдоль «Ахиллова бега» (Тендровская коса), помещает Птолемей своих тавро-скифов (§ 11), еще западнее, около Дакии (ниже бастернов),— тагров, а ниже их — тирагетов.

Так, повидимому, распутывается тот клубок племен и народностей, который дан Птолемеем в его § 10, гл. 5 кн. III.

Обратимся теперь к племенам древних славян, как они рисуются нам по данным Птолемея. Мы уже указывали, что они были известны Птолемею под двумя названиями на севере — венедов (Ουενεδαι) на юге — словен (Σουοβηνοι).

Это были две близко родственные группы племен, с течением времени сближавшиеся друг с другом, до в древнейшие времена отличавшиеся друг от друга и уровнем культуры (южные сколоты-словене стояли на более высокой ступени культурного развития), и своими этническими связями: в то время как протовенеды явились предками и северных венедских славян и племен балтийской языковой группы (древние пруссы, современные литовцы и латвийцы), будучи сами этнически близки с племенами лугиев на Западе,— южные сколото-словене поддерживали более тесные этнические и культурные связи со своими западными и южными соседями, придунайскими иллирийцами и фракийцами (дако-гетами). В частности, древние пришельцы (с конца III в. до н. э.), иллирийские бастерны ко времени Птолемея сильно сблизились в этническом отношении со словенами (как показывает общая им культура полей погребальных урн), подобно соседним им севернодакийским племенам. Из северных венедских славян Птолемей знает только наиболее западных— вельтов (§ 10) и, быть может, булонов (или сулонов, § 8, по Средней Висле); возможно, что сюда же относятся и карбоны или карвоны, заселяющие территорию будущих кривичей. Неизвестны Птолемею остальные славяно-венедские племена, уже складывавшиеся к этому времени, судя по археологическим данным,в том числе и вятичи (дериват имени венеты или венты).

К сколото-словенской группе племен могут быть отнесены: ставаны и стурны (к югу от Припяти, вероятно, по Зап. Бугу и Стыри), савары (будущие северяне) и боруски (в III в. они именуются боранами и борадами — по Днепру-Бористену); возможно, что и булоны, которых мы предположительно отнесли к первой (венедской) группе, относятся сюда же.

К той же сколото-словенской группе относятся, по всем данным, и прикарпатские племена: арсиетов, сабоков, койстобоков, карпиан и харпиев, пиенгитов и биессов. Все эти племена живут вдоль Карпатских гор. Арсиетов (ρσυται) правильно поместил еще Браун в той части северо-западных склонов Лесных Карпат, между Свицей и Ломницей, правыми притоками верхнего Днестра, которая сохранила имя Arszyka.Сабоки и койстобоки увязываются с соседней с арсиетами Буковиной. Карпианы, как опять-таки правильно считал Браун,обитали юго-восточнее Буковины, вдоль Прута (почти до его впадения в Дунай), тогда как харпии (ρπιοι) с селением (ρπις) у лимана Сасик составляли продолжение этой словенской полосы вплоть до побережья Черного моря. К той же прикарпатской группе словенских племен следует, вероятно, отнести пиенгитов и биессов (южнее Буковины, вдоль Серета).

Можно думать, что эта прикарпатская словенская полоса через посредство славянизированных бастернов была однородна в культурном отношении со сколото-словенской группой племен, находясь подобно последней в постоянных сношениях с соседними алано-сарматскими племенами степного Причерноморья.

Подведем итоги.

Время Птолемея характеризуется для известной ему части Восточной Европы или Европейской Сарматии сложением из различных древних племен и их группировок новых крупных народностей:

·        славян — в виде еще двух ветвей: венедской и словенской;

  • племен балтийской языковой группы, уже отмежевавшейся от прочих венедов;
  • наконец, алано-сармато-скифской группы племен, заливавших своими ордами степи Северного Причерноморья, Придодья и Поволжья.

Намечаются постоянные пути сообщения, связывающие отдельные племена и народности: пути от Прибалтики к верховьям Днестра и далее к югу; путь вдоль Днепра, связывающий верхнеднепровских карвонов через саваров со среднеднепровскими борусками, и далее к югу; путь из Дакии через побережье Черного моря и амадоков с наварами к Средней Волге и Каме и другой путь — через степи северного Причерноморья на восток, в Среднюю Азию, вдоль которого складывался затем обширный военный союз «аланских» племен. Вдоль этих путей имелись более крупные поселения местных племен («города» Птолемея), способствовавшие вместе со старинными античными городами Причерноморья торговым и культурным сношениям на обширных просторах Европейской Сарматии».

КАРТИ

1482 р. Клавдій Птолемей. Ніколаус Германус (Nicolaus Germanus; 1420-1490), німецький картограф, гравер, ілюстратор, друкар, який працював у Флоренції. «Восьма карта Европи» (Octava Europe tabula continet Sarmatiam). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи), PEUCINI (певкіни) та BASTERNAE (бастарни).

1540 р. Себастьян Мюнстер. (Sebastian Münster; 1488—1552), німецький вчений, гуманіст, космограф, монах францисканець. Карта «TABLА EUROPAE VIII» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTERNAE (бастарни).

1544 р. Себастьян Мюнстер Карта «TABLА Sarmatia». Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено древньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTERNAE (бастарни). 

1548 р. Джакомо Гастальді (Giacomo Gastaldi; 1500—1566), венеціанський картограф і географ. Карта «Europae Tabvla VIII» (венеціанське видання «Географії» Птолемея»). Територія на північ і схід від Карпат (Sarmatice montes) – Сарматія Європейська (Sarmatiae Europae Pars). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи); PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1578 р. Герард Меркатор (Gerhardus Mercator; 1512-1594), математик, філософ, теолог, географ та картограф; вніс надзвичайно вагомий вклад у розвиток картографії. Його сучасники назвали «Птолемеєм свого часу». Карта — «Tab. VIII. EUROPAE, in qua SARMATIA, MAEOTIS palus, ac GERMANIAE, DACIAEq3 pars. Medium Meridianus 57, reliqui descriptisunt ex ratione parallelorum 50 et 58.I» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як частину Сарматії Європейської (Sarmatia Europaeа). Сарматія Європейська – від Вісли до Дону. Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPIANI (карпи); PEUCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1596 р. Джованні Антоніо Маджіні  (Giovanni Antonio Magini; 1555—1617), італійський картограф, астроном і  математик. Карта «TABVLA EVROPAE VIII» (Восьма карта Європи). Українські землі на карті позначено як Сарматія Європейська (Sarmatia Europaeа). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи); PEUCINI (певкіни), BASTARNE (бастарни).

1649 р. Карта «Sarmatiæ Evropæ ae deline-atio»  французького картографа та історика Філіппа Бріта (Philippe Briet; 1601–1668).  Видавництво Париж. Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи); PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1655 р., 1700 р., 1703 р. Нікола Сансон (Nicolas Sanson; 1600—1667), французький історик та географ. Карта «Germano-sarmatia; Kartenmaterial; in qua populi maiores Venedi, et Æstiæi; Peucini, et Bastarnæ in minores populos divisi ad hodiernam locorum...». Видавництво Париж, формат – 38.7 x 55.5 cм. У Карпатах та Прикарпатті позначено CARPINI (карпи); Карпати та Закарпаття – PEUCINI (певкіни), на Поділлі та в Причорномор'ї -  BASTARNE (бастарни).

1700 р. Едвард Уеллс (Edward Wells; 1667−1727), англійський математик, географ, картограф та богослов. Карта «A NEW MAP of SARMATIA EUROPAEA PANNONIA and DACIA Shewing their Principal Divisions, People, Cities, Towns, Mountains &c. Dedicated to His Highness WILLIAM Duke of Gloucester». Карта поміщена в атласі (A New Sett Of Mapps Of Ancient And Present Geography...), що видавався протягом 1700-1738 рр. (Оксфорд). Формат мапи 51 х 36,8 см. Українські землі – Сарматія Європейська (SARMATIA EUROPAEA). На Прикарпатті позначено CARPINI (карпи), у Причорномор'ї – PEUCINI (певкіни), на Поділлі – BASTARNE (бастарни).

1710 р. Карта «Germano-Sarmatia in qua Populi maiores Venedi et Aetiaei Peucini et Bastarnae in minores Populos divisi ad hodiernam locorum» Нікола Сансона та  нідерландського картографа та гравер Пітера Мортьє (Pieter Mortier; 1661-1711). Видавництво Амстердам.Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи), PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1790 р. Чарльза Франсуа Деламарче (Charles Francois Delamarche; 1740 – 1817), французький картограф та географ. Карта – «Germano- Sarmatia; Kartenmaterial; ex  mente Ptolomæi et N. Sanson descripta, nec  non im majores minores que populos distincta...». Видавництво Париж. Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи), PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1846 р. Карл фон Шпрунер (Karl von Spruner; 1803-1892), німецький географ та картограф.   Карти: “Die Welt der Alten». Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846.». Друге видання атласу - 1853-1854 рр., третє – 1880 р. Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи); PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

1865 р. Карл фон Шпрунер. Карти: «Imperium Romanum inde a bello Actiaco usque ad Diocletiani tempus», «Imperium Romanorum inde a Constantini Magni tempore», «Pontus Euxinus et quae ei adiacent». Карти опубліковані в атласі «Dr. K. von Spruner's Historisch-Geographischer Schul-Atlas» (1-е видання – 1856 р., 2-е – 1860 р., 3-є – 1865 р.). Позначено лише Бастарнів (Захід України). На першій карті – між ріками Дністер та Південний Буг, на другій карті – між річками Дністер та Сянок (Прикарпаття), на третій карті – між р. Дністер та Дніпро (Галичина, Поділля). Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи), PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).

          1877 р. Фрідріх Вільгельм Путцгер (Friedrich Wilhelm Putzger; 1849-1913),  німецький історик видав атлас «F. W. Putzger.  Historischer Schul-Atlas». Він з'явився в квітні 1877 р. як історичний шкільний атлас і складався з 27 основних та 48 додаткових карт. З 1877 р. по 1922 р. відбулося 43 видання атласу під назвою «F.W. Putzgers Historischer Schul-Atlas»; 44-62 видання з 1923 р. по 1942 р. під назвою «F.W. Putzgers Historischer Schul-Atlas. Große Ausgabe»; 63-79  видання з 1954 р. по 1960 р. під назвою «F.W. Putzger Historischer Schul-Atlas»; 80-104  видання з 1961 р. по 2011 р. під назвою «Putzger Historischer Weltatlas». Карта «Das Römerreich in seiner weitesten Ausdehnung». Між Дністром та Дніпром позначено давньоруські племена: CARPINI (карпи), PENCINI (певкіни) та BASTARNAE (бастарни).
 


1482 р. Клавдій Птолемей. Ніколаус Германус."Восьма карта Европи" (Octava Europe tabula continet Sarmatiam)  
1545 р.   (перше видання 1540 р.)
1544 р.   
1548 р. Джакомо Гастальді

1596 р. Джованні Антоніо Маджіні
 
                                                                       1649 р.
 
1655 р. Нікола Сансон 
1700 р. Едвард Уеллс (фрагмент)
                                                                1700 р. Едвард Уеллс

1703 р. Нікола Сансон


1703 р.

1710 р.
1790 р.
1846 р.

                                                        1865 р.

                                                          1865 р.
  1865 р.


                                         1877 р. Фрідріх Вільгельм Путцгер


                                            Карта Європейської Сарматії Птолемея (по Кулаковському)

                                     Племена Східної  Європи за Птолемеєм. (А. Д. Удальцов. Племена европейской Cарматии II в. н.э.)

Немає коментарів:

Дописати коментар