понеділок, 18 грудня 2017 р.

БІЛІ ХОРВАТИ (РУСИНИ) ТА БІЛА ХОРВАТІЯ (ПРАУКРАЇНСЬКА ДЕРЖАВА) НА КАРТАХ XVIII-XX ст..

 

Велика Хорватія, або Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — прадавня батьківщина українців. Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була праукраїнська держава західних горян (карпів – білих хорватів). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр.

Вєкослав Клаїч (Vjekoslav Klaić; 1849—1928;  хорватський історик, найвідоміший своєю монументальною працею «Історія хорватів») й  М. Кос (Kos) ототожнюють Велику (Білу) Хорватію з державою Самослава (державою Само). 

627 р. (631 р.) – 658/659 р. – праукраїнська держава (держава Само). Засновник нітранський князь Самослав. Ця держава охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії. 3 «Хроніки Фредегара» (Фредегар;  ? — близько 660 р.;  франкський літописець)  відомо, що у 623 р. Самослав об’єднав навколо себе yci найближчі слов’янські племена, розбив аварів, а потім i франків; у 627 р. був обраний королем (Rex Sclavorum) i правив 35 років, тобто до 658 р.

Після смерті Самослава (658/659) створена ним держава розпалася на п’ять князівства: Нетранське (нинішня Словаччина), Краківське (нинішня Польща), Стільське (Західна Україна), Білохорватське (територія сучасної Чехії) й Хорутанське (на території сучасної Австрії).

Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894; хорватський історик) і Л. Гауптман (Hauptmann) вважають, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був Краків.

Серед усіх українських племен провідне значення набувають білі хорвати та поляни (з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь»). Крім Київської Русі в Європі існувала ще одна праукраїнська держава, а саме Велика Хорватія. Різні народи й країни прагнуть привласнити собі історію цього державного утворення. Зокрема, чехи і частково словаки вважають, що держава Самослава є частиною їхньої ранньої історії. І що вона заклала фундамент майбутньої державності цих народів. Претендують на спадок Самослава й германці. Фредегар назвав його франкським купцем Само, який очолив повстання слов’ян проти Аварського каганату. А перемігши аварів, він, нібито, заснував першу слов’янську державу у Європі. Ця помилкова думка Фредегара настільки прижилась в історичній науці, що, на жаль, є панівною й тепер.

955 р. – 999 р. праукраїнська держава Велика Хорватія (засновник хорватський князь Славник (? - 981).

Славниковичі (чеськ. Slavníkovci, польск. Sławnikowice) хорватські племінні князі, які очолювали в X ст. Злічанское князівство з центром у м. Лібіце, розташованому в місці впадіння р. Цідліни в Лабу (Ельбу). Засновником роду вважається князь Славник. Окрім злічан, династія Славників теж правила дулібами, містами Старий Коуржим (м. Коуржим, Чехія) та ймовірно Свідницею (м. Свідниця, Польща). Виступали суперниками чеської королівської династії Пржемисловичів і врешті-решт були переможені нею. 28 жовтня 995 р. злічани були підкорені династією Пржемисловичів, коли місцева владна династія Славників була перерізана Пржемисловичами.

Правителі з династії Пржемисловичів (Пржеми́словичі, або Перемисловичі; чеськ. Přemyslovci — чеська князівська й королівська династія в IX—XIV століттях) використовували німецьке союзництво для зміцнення своєї влади у боротьбі з незмінно бунтівною місцевою знаттю та одночасно з усіх сил намагалися зберегти свою автономію від Священної Римської імперії. Чеське князівство вдалося остаточно згуртувати в 995 році, коли Пржемисловичі розгромили своїх суперників із династії Славниковичів, об'єднали чеські й хорватські племена і встановили форму централізованого правління, яку, однак, стрясали внутрішні династичні чвари.

Кордони Білої Хорватії.

«Костянтин, що окреслив її кордони лише в найзагальніших рисах. А саме в ХХХ розділі свого знаменитого трактату «Про управління імперією» він повідомляє, що «хорвати жили тоді (до свого переселення до Далмації) з другого боку Багіварії, де тепер знаходяться білохорвати». Далі, повідомивши, що частина хорватів виселилась до Далмації, Костянтин продовжує: «Інші хорвати надалі перебувають поблизу Франгії, а називаються тепер білохорватами або білими хорватами та керує ними власний князь. Вони ще язичники і підтримують дружні стосунки з Туркією». До цих двох повідомлень мало нового додає те, що ми читаємо в ХХХІ розділі: «Хорвати, які зараз живуть в далматських землях, походять від нехрещених хорватів, яких називають білими; вони живуть за Туркією, у близькому сусідстві з Франгією і межують зі слов'янськими язичниками – сербами». Це ж треба сказати про четверте повідомлення (в тому ж розділі): «Велика Хорватія, яку називають також «Білою», до цього часу залишається язичницькою, як і сусідні з нею серби; кінноти, а також піхоти вони мають менше, ніж хрещена Хорватія, бо вони постійно зазнають нападів франків, турків та печенігів». Абсолютно нічого нового не дає останнє, п'яте, повідомлення в розділі ХХХІІ. Звідси ми дізнаємось тільки, що «серби походять від язичницьких сербів, яких називають «білими», що живуть за Туркією в місцевості, названій ними Бойки; з ними межують Фрагія та Велика Хорватія, яку називають також «Білою». Oton Ivekovic Krunidba kralja Tomislava Ось і все, що повідомляє багрянородний історик про кордони Білої Хорватії. На основі його мізерної інформації ми можемо стверджувати лише те, що на півдні ця країна межувала з Угрією (Туркією), на сході вона не була захищена від набігів печенігів, на півночі (чи південному заході) її кордони підходили близько до Саксонії, а на заході – до Баварії. Десь посеред цих країн і була колиска хорватського племені» [Григорій ІЛЬЇНСЬКИЙ.  Біла Хорватія за даними Багрянородного].  

 

Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в II тис. до н. е. на території Центральної Європи й лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.

 

Версії походження народу (білих хорватів)

У сучасній хорватській історичній науці популярною є «сарматська» версія походження народу.

В українській історіографії «білих хорватів» часто ототожнюють із мешканцями Білої Великої Хорватії, також їм відводять вагоме місце в етногенезі українців [М. Брайчевський. 2009] та ін.

У VII ст. частина білих хорватів мігрувала з Білої Хорватії на територію сучасної Хорватії. Племена котрі проживали  у Моравії та Словаччині — «чорні хорвати».

За різними теоріями, частина білих хорватів склала основу чеського та словацького етносів.

Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.) [Тимощук Б. О.  1995]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур [Баран В. Д.  1995], але виключно на «супер-етнічному» рівні/ Зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків), «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).

За польською Вікіпедією: «Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia), Chrobatia) – історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщею (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.)». 

За українською Вікіпедією: «Дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію й Словаччину. Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини й Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17 228. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покликаючись на візантійського царя Константина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як, наприклад Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є прихідцями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, бувши хребтом Білої Хорватії».

Біла Хорватія згадується в Літописі попа Дуклянина (хорв. Ljetopis popa Dukljanina) і творах інших письменників, які іноді використовують цю назву і для Приморської Хорватії.

За Леонтiєм Войтовичем: «... у VIII—Х ст. до приєднання до Київської Русi у басейнах Сяну та Верхнього Дністра, напевно, iснували хорватськi племiннi князiвства посян, теребовлян і поборан; на Середньому Днiстрi i Верхньому Прутi — Схiднотеребовлянське чи Галицьке хорватське князiвство (а, напевно, i обидва); за Карпатами — Боржавське, Верхньотисянське, Земплинсько-Ужанське i Нижньотисянське хорватськi князiвства. Укрiплення городищ, якi збереглися, їх планування i забудова, ремiсничi комплекси, як згадуваний металургiйний комплекс у Рудниках, рiвень технологiї виробництва дозволяють говорити про диференцiацiю суспiльства в обох регіонах i його полiтичну органiзованiсть».

Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни – жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани – вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі – над Дністром і Бугом; тиверці – між Бугом і Прутом; білі хорвати – на Підкарпатті.

Повість Минулих Літ згадує один раз Білих Хорватів і тричі Хорватів: “... По довгих же часах сіли слов’яни по Дунаю, де є нині Угорська земля і Болгарська. Від тих слов’ян розійшлися вони по землі і прозвалися іменами своїми, – де сіли, на котрому місці. Ті, що, прийшовши, сіли по ріці на ймення Морава, і прозвалися моравами, а інші чехами назвалися. А се – ті самі слов’яни: Білі Хорвати, Серби і Хорутани. ... І жили в мирі Поляни, і Древляни, і Сіверяни, і Радимичі, і В’ятичі, і Хорвати. Дуліби тоді жили по Бугу, де нині Волиняни, а Уличі і Тиверці сиділи по Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було багато їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і є гради їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скіфія”. ... У рік 6415 [907]. Пішов Олег на Греків, Ігоря залишивши в Києві. Узяв же він багато Варягів, і Словен, і Чуді, і Кривичів, і Мері, і Полян, і Сіверян, і Древлян, і Радимичів, і Хорватів, і Дулібів, і Тиверців...  У рік 6501 [993]. Пішов Володимир на Хорватів.  А коли вернувся він з війни хорватської, то Печеніги прийшли по тій стороні од Сули. Володимир тоді пішов супроти них і стрів їх на Рубежі коло броду, де нині Переяслав.” (Цит. за Леонтiй ВОЙТОВИЧ «БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ «КАРПАТСЬКІ» ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ»).

З тексту цих фрагментів зрозуміло, що згадка про Білих Хорватів відноситься до земель, які в часи Нестора входили до складу Чеської держави (тобто, до справжніх осередків Білих Хорватів біля витоків Одри, Ниси та в басейні Білої Ельстер. З інших фрагментів можна зробити висновок, що якась група Хорватів (не названих Білими) жила в межах пізнішої Київської Русі, правдоподібно, десь в басейні Дністра (звідки вони взяли участь у виправі Олега чи Аскольда проти Візантії і звідки Володимир встиг повернутися до Києва, якому загрожували Печеніги, можливо, союзники Хорватів) [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. «БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ «КАРПАТСЬКІ» ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ»].

Праукраїнські держави

Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була праукраїнська держава західних горян (карпів – білих хорватів). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476–493 рр., подарувавши їй, як пишуть історики, мир і спокій на весь період свого правління.

4 вересня 476 р. вождь Русів  Одоакр змусив зректися імператора Ромула Августа та проголосив себе королем рутенів, гепідів, готів, унгар та герулів. Західна Римська імперія припинила своє існування, і з цього моменту, як прийнято вважати, в історії Європи почалася нова епоха – Середньовіччя.

Одоакр (Одоацер) (435─493) ─ імператор Риму. 476 р. усунув останнього західноримського імператора Ромула Августула і проголосив себе королем. 14 років володів Римом. Підступно вбитий готами разом із дружиною і сином. Походив із ругіїв, предків русинів (українців).

Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом повідомляє:

«ANNO DOMINI CCC LXXVII ODOACER REX RHUTHENORUM GEPPIDI GOTHI UNGARI ET HERULI CONTRA ECCLESIAM DEI SEVIENTES BEATUM MAXIMUCUM SOCIIS SUIS QUINQUA GINTA IN HOC SPELEO LATITANTIBUS OB CONFESSIONEM FIDEI TRUCIDATOS PRECIPITARUNT NORICORUM QUOQUE PROVINCIAM FERRO ET IGNE DEMOLITI SUNT” (Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши) (Літопис Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. )

Цей напис вигравіюваний на мармуровій плиті, встановленій у катакомбах «Монашої Гори» колишнього міста Ювавума — фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа «Північним Римом» (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни. 

ЛІТОПИС Самійла Величка: «НАШІ ПРЕДКИ РУСИЧІ В П'ЯТОМУ СТОЛІТТІ ПІД ПРОВОДОМ КОРОЛЯ ОДОНАЦЕРА НЕ ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГЛИ ЧИСЛЕННІШІ РИМСЬКІ ЛЕГІОНИ, АЛЕ Й РИМ ЗДОБУЛИ Й 14 РОКІВ ПАНУВАЛИ В ТІЙ СТОЛИЦІ СВІТУ».

Величко був освіченою людиною свого часу і добре обізнаний з працями польських істориків. Не виключено, що він був знайомий і з працею польського історика-літописця, автора «Історії Польщі» («Хроніка Длугоша») в 12 томах Яна Длугоша (1415—1480 р.), який вважає Одоакра русином.  «Від того Руса, першого (прабатька) і насельника Русі, веде коріння й рід русин Одоакр. В рік від Різдва Христового п’ятсот дев’ятий, за папи Лева Першого та імператора Лева Першого, він з’явися до Італії з руським військом, узяв Тициній, зруйнував його вогнем і мечем, узяв у полон та відрубав голову  Оресту, а Августула, що насмілився захопити імператорську владу, вигнав. Увійшовши зі своїми (воїнами) переможцем до Риму, він володів королівством усієї Італії, і ніхто не наважувався йому опиратися.  Після його чотирнадцятирічного надзвичайно мирного та спокійного правління Теодоріх, король готів, з величезними зусиллями пробився в Італію через Болгарію і Панонію... Змучений трирічною облогою Равени та змушений здатися, він  (Одоакр) потрапив у полон до Теодоріха, та був убитий, а захоплене руське королівство Італії Теодоріх передав собі і готам». (Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I–VI). М., 2004 - с. 220). Длугош був поляком, а не русином, отже його оповідь можна вважати незаангажованою.

Літопис Биховця 1429 р. згадує про з'їзд шляхти в Луцьку. Там Великий князь Вітовт запропонував прийняти українську й литовську шляхти до польських гербів. Українська делегація у відповідь заявила:  "МИ ПОХОДИМО ОД ДРЕВНІХ РУСОВ, ЩО РИМ УЗЯЛИ".

1648 р. гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Річчю Посполитою звернувся до українського народу у своєму «Білоцерківському універсалі»:

«

Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір'ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п'ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу.

 »

Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 р. гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною, виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!».

Про Одоакра (Одонацер) ─ імператора Риму та короля Русів (за С. Семенюком, 2011):

«Достеменно невідомо, до якого давньоруського племені належав Отко (Одоакр). Він був русином і народився в Паннонії. Докладно зупинившись на історії карпів-хорватів, ми мали на думці довести, що хоча деякі історичні джерела називають Одоакра то скіром, то герулом, але найвірогідніше, він був таки хорватом, а скіри, герули і карпи - це окремі племена хорватського союзу племен (див. Сюсько К. Готи на території України. Ужгород, 2008), власне ім’я яких поступово розчинилося в спільній для усіх русинів назві - руги, або – ще більш загальному для усіх слов’ян - скловени (скорочений варіант – вени, венеди). Крім них з усіх давньоруських племен в Паннонії простежується лише присутність дулібів (аж до X ст. тут існувала так звана Дулібська жупа), але слід мати на увазі, що до появи гунів Рим був настільки сильним, що без його згоди оселитися на території цієї провінції було неможливо (тобто дуліби могли з’явитися тут лише після народження Одоакра). Менандр оповідаючи про дулібського князя Добренту, також підтверджує паннонське походження його попередника князя Одоакра: «ці скловени були багаті і вже віддавна пустошили Рим, коли на то ще не наважувався жоден інший народ»). Із «Житія св. Северина» (Евгипий. Житие св. Северина. М., 2007) відомо, що Отко набирав воїнів для походу на Рим і Зальцбург на території Паннонії, а це могло бути лише в тому випадку, якщо він був своєю людиною в цьому регіоні і його рід посідав високе становище, тобто був князівським. Йордан свідчить, що у II пол. IV ст. готи підкорили тут венедів, але плем’я росомонів все ж таки вийшло з-під влади Германаріха, а у 434 р. готи билися з ругами на р. Саві біля м. Новієтуна (Йордан, с. 84, 85, 87).

Таким чином, починаючи з моменту переселення імператором Галерієм у 305 р. карпів на територію Паннонії ми можемо говорити вже не тільки про Семигородську, але й Паннонську Русь. М. Орбіні на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали так звані «варвари» у захопленому Одоакром Римі, там присутні українські фонеми (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.). З цього випливає, що в його армії переважали не германські вандали, а давньоруські племена, але через свою брутальність у пам’яті місцевих жителів залишилися тільки германські вандали. (М. Орбіні, с. 14). Варто також згадати, що після призначення Мефодія паннонським єпископом він створив тут Руську церкву і залишився в пам’яті сусідніх народів як «руський єпископ» (про це свідчить зокрема чеський хроніст Даліміл). Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн під костелом св. Петра під Зальцбургом, повідомляє: «Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили», що доводить: Одоакр за своїм етнічним походженням був русином (ругом), а не германцем (Йордан чітко відокремлює ругів від германців, повідомляючи, що руги в усьому переважають германців і, на відміну від них, б’ються з неймовірною лютістю (Йордан, с. 23-24, с. 65). Нагадаємо, що «Житіє Оттона Бамберзького» також твердить, що руги і руси - це одне і те саме, а княгиню Ольгу візантійські джерела у X ст. називали «королевою ругів» («Чтения в Импер. Общ. Истории и Древностей Росийских». 1872, кн. 4).

Відомості про Одоакра як руського князя наводять такі видатні історики середньовіччя, як Длугош та Мартин Бєльський. Прикметно, що Длугош користувався історичними документами з часів імператора Льва І, які до нас не дійшли (тому він датує початок панування Одоакра в Італії не 477 р., а 506 р.).

Судячи з давньоруських топонімів та гідронімів (Болотон, Тихани, Лела, Острий Холм, Крес, Батяри, Руський Лан, Паннонський Холм, Руський Замок та ін.), імператор Галерій оселив карпів-хорватів на півночі від озера Болотон, в Баконських горах (дуже сумнівно, що хорвати погодилися жити в болотах на півдні від озера), тобто недалеко від кордонів сучасної Австрії (тоді вона ще називалася Норік). Не виключено, що вони зайняли також північно-східну частину провінції Норік: новітні дослідження М. Бора виявили багато фактів на підтвердження тези Нестора-літописця про те, що «Нориці - суть слов’яни» (Літопис Руський, с.2). Донині місцеве населення займається не землеробством, а ремеслами (різьбою по дереву та вишивкою), що більш характерно для горян, ніж для мешканців рівнин. Етнографи, зокрема, В. Гошовський, вже давно звернули увагу на те, що тутешні весняні обряди подібні до обрядів русинів Пряшівщини та Закарпаття (Кuzmік. з. 225-270).

Саме тут у 433 р. і народився майбутній підкорювач Риму, який здійснив те, чого не вдалося зробити навіть Аттілі. Як твердять історичні джерела, перші 16 років свого життя він провів у Паннонії. Роки його юності припали на період найбільшої потуги і величі гунського вождя Аттіли, який у 445 р. після вбивства свого брата Бледа «соединил под своей властью все племя целиком и, собрав множество других племен, которьіе он держал тогда в своем подчинении, задумал покорить первенствующие народьі мира - римлян и везеготов. Говорили, что войско его достигало пятисот тисяч» (Йордан, с. 96). Певно, серед цих (причому не підкорених, а союзних) племен були й паннонські карпи-хорвати, адже у Паннонію гуни прийшли ще у 377 р. Про це, наприклад, твердить Саксонський Граматик («війна датчан з гунським царем, союзниками якого були руси»), а також патріарх Прокл (434-447 рр.), описуючи напади гуннів на Візантію (А. Кузьмин). Із Семундової саги та праці Йордана відомо, що серед найвідоміших воїнів Аттіли були люди з руськими іменами (Ярослав, Валамир, Горд, Блед, Боярикс, Данчич, Радо, Вдила), а батько Одоакра, князь Едекон, очолював його гвардію, тобто особисту охорону. 

На основі цих фактів, а також відомих нотаток Пріска Понійського (Приск Понийский. ВДИ.1948. №4, с. 244-267) про свою подорож до столиці Аттіли міста Бич (Вількінг-сага твердить, що вона називалася Велета), де, судячи з занотованих мандрівником слів (просо, мед, квас, страва, тризна), розмовляли давньоруською мовою, та й стиль життя був не характерним для кочівників (не юрти, а дерев’яна архітектура і типово давньоруські городища), деякі дослідники, і особливо письменники- романтики дійшли висновку, що гуни не мають до Аттіли жодного стосунку, Аттіла - це давньоукраїнський князь Гатило, який підкорив сусідні племена, в т. ч. гунів, а сучасники за інерцією продовжували називати цей величезний етнічний конгломерат гунами.

Безумовно, стародавні автори спотворювали імена та назви племен, латині­зуючи чи романізуючи їх, в тому числі імена Одоакра та його батька Едекона. Аттіла також цілком міг бути Гатилом (ймовірно, саме так і називали його місцеві русини), але те, що за своїм етнічним походженням він був гуном, не підлягає жодному сумніву. Русини належали до наймолодшого індоєвропейського етносу, за законами демографії, Дунайська Русь в ті часи була ще не надто чисельною і в жодному разі, принаймні за кількісними показниками, не могла протистояти старшим, а отже і чисельнішим ордам кочівників-гунів. Звідки ж тоді дивна прихильність Аттіли до русинів та усього руського? На нашу думку, або його мати була русинкою і виховала сина в шані до Русі, її мови і культури, або ж русинкою була його кохана дружина та її син. Останній варіант є найбільш ймовірний, оскільки за повідомленням Пріска з-посеред безлічі дружин Аттіли лише одна жила разом з ним в столиці, мала на нього величезний вплив, свій окремий палац, і усі іноземні посли за протоколом відвідували і обдаровували не тільки Аттілу, а й царицю Креку. Її ім’я, що має типове для хорватів звуко­сполучення «крк» (карпи, Краків, Карпати, острів Крк в Хорватії), а особливо ім’я її третьої наймолодшої дитини (Ярень) виказують в ній хорватку, тобто русинку. Йордан зі зневагою згадує синів Аттіли, «коих, по распущенности его похоти, [насчитьівалось] чуть ли не целые народьі», а тим часом Пріск пише, що його вразила увага та любов вождя гунів до наймолодшого сина Креки: «Когда я вьіразил удивление тому, что он не обращает внимания на других детей, а к отому относится ласково, сидевший рядом со мной варвар, понимавший по авсонски и предупредивший, чтобьі я никому не передавал его слов, обьяснил, что кудесники предсказали Аттиле, что его род падет, но будет восстановлен именно отим сьіном» (Приск, с. 250-259).

З розповіді Пріска випливає, що його столиця була розташована в районі Сегедина (Сегеда) та Оросхази (Угорщина), тобто на землях давніх тиверців (у перекладі з угорської Оросхаза означає Руська Хата), а основна маса гунських племен жила в степу між Тисою та Дунаєм (історики вважають, що саме там закінчувався великий азійський Степ, де кочували азійські племена). Така гіпотеза пояснює, чому давньоруські племена у складі війська Аттіли були не «гарматним м’ясом», а шанованими союзниками, чому свою охорону Аттіла до­вірив батькові Одоакра і чому так раптово, за загадкових обставин, завершилося життя цього «бича усіх країн та народів».

Ймовірно, Крека була старшою сестрою Одоакра, і коли Аттіла охолов до неї і задумав одружитися з дівчиною з іншого племені на ім’я Ільдіка, що поставило під загрозу майбутнє не тільки Яреня, а й цілої династії, Едекон прийняв рішення, свідком реалізації якого стали інформатори Пріска: «На следующий день (після весілля), когда миновала уже большая его часть, королевские при­служники, подозревая что-то печальное, после самого громкого зова взламьівают двери и обнаруживают Аттилу, умершего без какого бьі то ни бьіло раненая, но от излияния крови, а также плачущую девушку с опущенньїм лицом под покривалом... После того как бьіл он оплакан такими стенаннями, они (тобто особиста охорона на чолі з Едеконом) справляют на его кургане «страву» (так назьівают ото они сами), сопровождая ее громадным пиршеством. Сочетая противоположные [чувства], вьіражают они похоронную скорбь, сметашанную с ликованием» (Приск, с. 260-267).

Чому охорона так довго не била на сполох? Чому нова дружина не зчинила галас, а настрашена мовчки плакала з покритою головою (а може, й з зав’язаним очима, щоб не побачила вбивць?).

Тіло Аттіли поклали у три труни (золота, срібна і залізна одна в одну) і вночі таємно поховали десь у степу (за іншою версією, втопили в тому місці, де Марос впадає в Тису). Одоакр на той час мав 20 років, тож напевне разом з батьком брав участь у змові. Проте Ярень так і не став єдиним спадкоємцем величезної імперії Атілли...

Перебування у війську Аттіли, тим більше у гвардії, поруч з великим полко­водцем, який навіть за визначенням його ворогів був «надзвичайно талановитим у військовій справі», допомогло Одоакру досконало оволодіти мистецтвом керування величезними масами озброєних людей, стратегічним і тактичним мисленням, прийомами ведення бойових дій. Отко міг брати участь у походах Аттіли на захід, на Данію і Швейцарію (у Валлійському кантоні донині називають місцевих жителів гунами, а місцеве озеро і місто по-руськи називається Лагуна (Лугано). Ймовірно, у 451 р. русини, і разом з ними Одоакр, взяли участь у грандіозній битві на Каталаунських полях біля міста Труа (на заході від нього), про що, зокрема, повідомляє німецька «Кайзерхронік».

Це була найбільша битва часів Стародавнього Світу та Середньовіччя. Най­більша цифра її учасників, яку називають джерела, - 500 тис. чол., хоча сучасні історики вважають її завищеною, оскільки зібрати таку величезну кількість війська у ті часи було неможливо. Вірогідно, йшлося про 200-300 тис. чол., причому їх більшу частину (мало не у два рази) складали противники Аттіли (вестготи, франки, сармати (певно, це були алани), бургунди, саксони, бріони, літиціани, ріпаріоли та інші місцеві та сусідні народи), яких очолював король вестготів Теодорід, хоча військове керівництво доручили римському полководцю Аецію, котрий як заручник певний час перебував у гунів і досконало вивчив їхню тактику ведення бою. Аттіла не міг за тисячу кілометрів, до того ж після тривалої облоги Ворса, Майна, Тріра та Орлеана, привести рівноцінні сили, і тому обрав таку тактику: позбавити противника керівництва, внести в його лави хаос і завдати максимальних втрат у живій силі. Аттіла спорудив табір, оточив його з усіх боків возами і розпочав бій о третій годині дня, тобто мало не ввечері. Основний удар він спрямував на короля вестготів Теодоріда, сам залишився у таборі під захистом гвардії. Вестготи не подбали про надійний захист свого короля, його було вбито, настала ніч, і у війську, позбавленому керівництва, почалася паніка (за свідченням Йордана, франки замість ворогів перебили один одного). Битва була «лютая, переменная, зверская, упорная. О подобном бое никогда до сих пор не рассказьівала никакая древность, хотя она и повествует о таких деяниях, величественнее каковьіх нет ничего, что можно бьло бы наблюдать в жизни, если только не бьіть самому свидетелем этого самого чуда. Если верить старикам, то ручей на упомянутом поле, протекавший в низких берегах, сильно разлился от крови из ран убитых...».

Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово і українські історики, зокрема, М. Грушевський і Д. Дорошенко.

Про засновника Великої Хорватії, другої після Одоакра Давньоруської імперії, Самослава (за С. Семенюком):

«Засновником Великої Хорватії був хорватський князь Самослав (якщо вірити Аль Масуду, це був волинський або дулібський князь на ім’я Маджак), який переміг у кривавому протистоянні аварів i франків, розширив кордони своєї держави до Кадан та Веймара на заходi i Стільська на сході. У 662 р. він помер, держава розпалася, утворилося багато князівств, п’ять з них були хорватськими: Нетранське, де правили прямі нащадки Славника (нам відомі лише імена Прибини і Коцеля), Краківське, де панували нащадки Крака), Стільське (правителі невідомі), Хорутанське на території сучасної Австрії i Білохорватське в Богемії (Чexii), правителю якого, князю Славнику, в середині X ст. вдалося знову об’єднати Велику Хорватію в одну державу, яка, хоч i на короткий час (тому про неї так мало відомостей), стала однією з найбільших країн у Європі. Отже, Велика Хорватія існувала не тільки в сер. X ст., коли її описав Багрянородний, а в тому чи іншому вигляді мало не чотири століття (631-995 рр.), i процеси, що в ній відбувалися, кардинально вплинули на подальший розвиток не тільки руського світу, а й усього слов’янства» [Семенюк. С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). 2011. С. 101-102.].

«Покінчивши з дулібами, авари почали винищувати інші слов’янські племена: насамперед хорватів. Стало зрозуміло, що якщо слов’яни не об’єднаються i спільними силами не виступлять проти Аварського каганату, доля дулібів спіткає кожного з них. Miciю об’єднання ycix слов’янських сил взяв на себе давньоруський князь Самослав.

Франкські джерела, намагаючись приховати ганьбу поразки від «варвара» твердять, що за етнічним походженням Самослав був франком, який як купець проходив через землі слов’ян i погодився на їх прохання очолити боротьбу з аварами. Слов’янське ім’я князя Самослав, яке франки спростили до Само, спростовує це твердження. Скоріше за все, ця своєрідна версія «норманської теорії» була вигадана для того, щоб зберегти обличчя, адже цей «варвар» після перемоги над аварами боровся iз франками i завдав ix королю Дагоберту стільки ганебних поразок, що останній помер від розпачу у 638 р. Не виключено також, що первинний текст погано зрозуміли перекладачі та переписувачі, i розповідь про захоплення Самославом франкських купців у них перетворилася на розповідь про Самослава як франка i купця.

Самослав не міг бути франком, що випливає зі слів Дагоберта, який назвав себе i франків християнами, а Самослава та його народ «псами», причому князь не заперечує того факту, що він не християнином, i гордо заявляє: «Так, ми пси, які призначені для того, щоб ycix вас роздерти» (The fourth book of the Chronicle of Fredegar. Greenwood Press, 1981. § 68).

Те, що Самослав не був франком, а отже i християнином, засвідчує й те, i він як поганин мав аж 12 дружин, 22 сина та 15 дочок. Kpiм того, на переговори з ним франки посилали слов’янина (Фредегар пише, що той мав слов’янськ одяг) Cиxapia (певно 3axapiя), у чому не було би жодної потреби, якби Самослав володів мовою франків. Bpeштi-решт, баварські джерела (Conversio Bagoanorum), яким, на вiдмiнy від франків, не було сенсу приписувати Самославу франкське походження, називають нашого князя слов’янином з Каринтії.

До якого ж слов’янського племені належав Самослав? У центрі його iмперії опинилася Моравія, тож виходячи з факту існування в IX ст. Великої Моравії, більшість вчених воліє називати його чехом.

Насправді, Самослав міг бути лише давньоруським, а не просто слов’янським чи чеським князем, оскільки його завоюваннями  найбільше скористалися білі хорвати та дуліби, і на момент появи тут угорців не тільки топоніми, але й номенклатура назв, пов'язаних із функціонуванням держави (в тому числі і Великої Моравії), була виключно руською...» [Семенюк. С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). 2011. С. 48-49.].

За українською Вікіпедією: «Само або Самослав (600—658) — князь і засновник першої писемно засвідченої слов'янської держави Само у 627—658 роках, що утворилася після перемоги над Аварським каганатом. В літописі франків називається як король слов'ян. За одними джерелами франкський купець (ім'я скоріш за все кельтського походження), що вірогідно походив із території теперішнього Сану (Франція – А. Б.). Проте, фінський філолог Й. Міккола вважає, що він був галло-римлянином. На противагу йому німецькі та українські спеціалісти стверджують, що беручи до уваги поліетнічність держави франків він міг бути слов'янином з Білої Хорватії і його справжнє ім'я Самослав (той, що сам покрив себе славою)».

Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вдовж гір до верхів'їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер процвітала певний час, позбувшись аварського впливу. Рух на південь лехітських племен, одне з яких — вісляни — вклинилося в хорватський масив у районі Кракова і розділило його на дві частини, призвів до поділу Великої Хорватії на дві частини [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. 2010].

«Отже, крім так званого східного вектора розвитку українства, був ще й західний, не менш важливий, а то й більш значущий для нас, — стверджує історик Святослав Семенюк. — Але про нього в нас чомусь «забули». Тим часом археологів вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII-IХ ст. на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. І то недарма. Адже, крім Київської Русі, існували й Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька, Полабська Русі, які Костянтин Багрянородний об’єднав під назвою Велика Хорватія... Впродовж 2007-2008 рр. учені Харківської криміналістичної лабораторії дослідили геном чи не всіх слов’янських народностей і з’ясували, що найдужче збігаються генетичні коди українців і хорватів. Отже, наші народи найближчі один до одного, фізично й ментально споріднені. І, мабуть, не лише тому, що походять з однієї й тієї самої землі, а й через те, що мали тривалий період спільної історії.» [Василь Мороз. Українці й хорвати колись були карпами, або як був забутий західний вектор розвитку українства].

Цит за: Борис ЯВІР ІСКРА. «Галицькі хорвати.  Перша частина тексту "Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини»:

«Наразі відомо, що знані під етнонімом хорвати племена довгий час співвідносилися передусім із регіоном на північ від Карпат, тобто з Галичиною. Досліджуючи це питання, Джош Маршал натрапив у Новій Британіці на такий текст: «Хорвати міґрували в VI столітті з Білої Хорватії, регіону, який зараз є в Україні», а у «Hrvatski leksikon» є такі слова: «Ім’я сьогоднішнього хорватського народу до XI століття носили ще два племені: Хорвати в Польщі й у Чехії». Руський літопис «Повість минулих літ» також згадує існування хорватських племен на території сучасної України, але це, ймовірно, ті самі Білі Хорвати».

Багато ниток пов’язують хорватів саме з Галичиною. Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в часах свого найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вепру, верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття.

Своєю чергою, дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач, крім Галичини, включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію та Словаччину. Відомий хорватський історик Вєкослав Клаїч ідентифікував Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів.

Цікаво зазначити, що той самий Клаїч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX століття жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. А мешканці околиць Володимира Волинського (за твердженням іншого хорватського історика, Мірко Відовіча) – просто хорватами. Клаїч вважає, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покладаючись на візантійського цісаря Костянтина VII Порфорогенета (Багрянородного), Клаїч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи Костянтинових Бойків зі сучасними карпатськими Бойками, що надає йому можливість точніше встановити місцезнаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи Костянтинових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч, ідентифікував русинів Галичини з білими хорватами.

Цікаво зазначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б.Д.Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини та Волині не є приходнями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів, і наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало принаймні від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював частину Білої Хорватії.

З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М.Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи хребтом Білої Хорватії.

Цікавий казус відзначає історик М.М.Чуріч: 1836 року у Відні вийшла збірка пісень галицьких русинів, укладена К.В.Войціцьким «Pieśni ludu bieło-chorwatów albo rusinów».

Але чи хорвати в Галичині були білими? Чи була галицька Хорватія – Хорватією Білою? Хорватський учений С.Сакач, використовуючи висновки швейцарського лінгвіста Фердинанда де Соссюра, встановив, що назва «бiлi хорвати» за іранською термінологією, прийнятою у слов’ян, означає «західні хорвати».

Найповніші відомості про цей хорватський масив збереглися у трактаті «Про управління імперією» вже згаданого візантійського василевса Костянтина VII. З трактату випливає, що після того, як угри розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами бiля Карпат, тобто в Закарпатті. Сам автор трактату, користуючись окремими різночасовими джерелами і не маючи змоги їх перевірити й узгодити, ймовірно, плутав поняття Білої та Великої Хорватії.

Інших писемних джерел, де також згадано хорватів (ПМЛ, польська хроніка Вінцентія Кадлубка, “Орозія” англосаксонського короля Альфреда Великого, легенди про чеського князя св. Вацлава), небагато. Із них випливає, що у серединi Х ст., коли Костянтин Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава вже не існувала. У її західний частині була держава Біла Хорватія, яка, можливо, теж мала назву Великої. Східні землі Великої Хорватії продовжували називатися Великою Хорватією – що і зафіксували інформатори Костянтина Багрянородного. Між Білою Хорватією та східними землями Великої Хорватії під кінець I тисячоліття вклинилися сілезькі та лехітські племена. Головними з яких були вiсляни – вони зайняли Краків, що став їхньою столицею.

Починаючи від перших дослідників текстів Костянтина Багрянородного (А.Бандурi, І.Х.Гаттерера, Ф.Геркена), бiльшiсть учених (зокрема, М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Сєдов тощо) розміщували початкові поселення хорватiв і Велику Хорватію в Галичині. Накопичені археологічні матеріали не суперечать цим висновкам. У VI-IX століттях весь хорватський ареал здебільшого мав спільний обряд поховання, пам’ятки якого виявлено у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині та нинішній Хорватії (пам’ятки VII століття), уздовж течії Ельби та у низов'ях Мульди, між нижньою Заале й Ельбою (кінець VI – початок VIII століть) – ареал поширення празької культури та її пізніших варіантів. Виходячи зі сказаного, закарпатських, придністровських i присянських хорватів правильніше було би називати карпатськими хорватами, як першим пропонував Я.Iсаєвич, а не білими хорватами, які були їх відгалуженням та, ймовірно, розміщались у верхів'ях Вісли та Одри та в басейні Білої Ельстер.

Вже було коротко згадано про іранські впливи на розвиток європейських етнонімів. Узагальнюючи попередні результати наукових пошуків і власні дослідження, О.В.Майоров простежує, як іранський етнонім «хорват» трансформувався в слов’янське середовище. Він вважає, що під час гунської навали іраномовні хорвати рушили зі східних районів Донщини на північний захід – до Карпат, де зіткнулися зі слов’янами й передали їм свою назву.

Прабатьківщиною хорватів-слов’ян, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й частково Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Період створення прадавнього племінного об’єднання хорватів Прикарпаття О.В.Майоров визначає останньою чвертю IV – першою половиною V століття.

Продовжуючи мову про іранське коріння хорватів, слід згадати, що вишукуючи власне коріння, хорватські антропологи зауважили, що в Хорватії, Словаччині, Волині та Галичині існує специфічна раса – савідна (названа від річки Сава в Хорватії). Ця раса майже ідентична динарській, але характеризується світлими комплексіями (очі, волося, шкіра – на відміну від темних динарських). Зороастрійці Ірану та пуштуни Гіндікушу як окрема расова група є чи не чистими савідами. Це й було однією з підвалин у встановленні іранського походження хорватів. Хорватські антропологи також наголошували ідентичність у співвідношені груп крові між хорватами, галичанами та зороастрійцями Ірану. На погляд хорватських енциклопедистів, динарська раса є іранського походження, її присутність на Європейському континенті вказує на шляхи розселення іранських племен в Європі. Пояс динарської раси охоплює межі від Дону, через Центральну Україну, Південну Польщу, Словаччину, Австрію, сягає Тіролю та Баварії на заході, охоплює Хорватію, Боснію й Герцеговину, Чорногорію та північну Албанію, досягаючи значної концентрації власне в Галичині, Закарпатті, Словаччині та між балкансько-адріатичними хорватами. Водночас савіди, хоч і зустрічаються на всій території розселення динарської раси, особливої концентрації сягають власне в Хорватії, північній Боснії та Галичині. Етнограф і антрополог Від Баленовіч наголошував як на расовій ідентичності хорватів і галичан, так і на ідентичності орнаментів вишивки рівнинних хорватів та рівнинних галичан, як рівно ж гірських хорватів і галицьких гуцулів.

Між усіма слов’яномовними народами тільки хорвати й українці у своїх мовах мають ікання, тобто старослов’янське «Ѣ» перейшло в українській (під впливом мовних процесів у Галичині) та в ікавських говірках хорватської не в загальнослов’янське «є» чи «е», а в «і»: свіча = svića, діва = diva, вітер = vitar. Цю фонетичну зміну лінґвісти вважають характерною для іранських, а не слов’янських мов. Хорватська (конкретно кайкавське наріччя) та українська мають спосіб утворення зменшувальних форм в типово іранський спосіб – через додавання суфіксів –ек, –ак, -ук, -ик (-ік).

Власне хорватські та галицькі говори зберегли іранські топоніми та й деякі слова: з хорватської vatra, hiža, zet, stric, ujak, kut, torba, lemiš, macan і їхні галицькі відповідники ватра, хижа, зєть (зять), стрик (стрий, стрийко), вуй (вуйко), кут, торба, леміш, мацько. Топоніми виразно іранського походження спільні для Хорватії і Галичини: Sana, Dora, Samobor, Sombor, Bistrica, Jamnica – Сян, Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця. Саме походження назви Галичина є доволі цікавим: біля Галича є Галчина могила, одним з шляхетних племен хорватів були Галчі, а між народами старого Ірану є Галичі, і не лише Галичі, але й Сани (річка Сян в Галичині та ріка Сана в Хорватії), а також і Росани (ріка Рось в Україні, чи не саме ім’я Русь іранського походження). Можливо, саме при злитті галлів та хорватсько-іранського племені Галичів (знаком яких, до речі, був ворон, та й галльські народи шанують цього птаха) походить назва галицького краю.

Як і для хорватів, навіть після кількох віків християнізації для галичан суттєвою компонентою їхньої релігійності є певне дуалістичне розуміння світобудови духовного світу. Бог і Чорт у свідомості пересічного хорвата та пересічного галичанина приблизно однаково сильні. Священик і ворожбит (точніше ворожка) користуються в селі однаковою повагою і сприймаються як представники рівнозначних сил. В Галичині можна простежити цей певний дуалізм, відображений у топонімах: Вороняцький хребет на Львівщині починається Білою горою, а завершується в Підкамені Чортовим каменем, під Львовом Чортові скелі сусідять з Великою Білкою, а на Тернопільщині Чортків відразу коло Білобожиці. На іранські корені цього дуалізму вказують також два випадки, коли Зарваниця (Зарван одне з імен злого бога) сусідить одна зі Золотниками, а інша з Золочевом (ім’я Заратустра, іранське Зердашт, спільнокореневе із словом «золото»).

Цікавою паралеллю є клановий уклад польської та руської шляхти і шляхти хорватської. В русько-польському шляхетстві існував звичай, що кілька родів, часами дуже багато, користувалися одним гербом і вважалися потомками одного ж таки роду. Між хорватською шляхтою точнісінько така сама картина – один герб на кільканадцять прізвищ, але всі вважалися приналежними до одного племені. Слід відзначити, що ядро формування польської держави майже точно співпадає з західною частиною Хорватії. Власне у сарматизмі (сармати – також іраномовний народ) шляхти Річі Посполитої можна вбачати натяк на іранське походження (якщо не по крові, то за приналежністю до традиції) цього суспільного прошарку, а в цьому випадку – хорватське». 

ВЕЛИКА ХОРВАТІЯ

Святослав Семенюк. ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ. 2010 р.

Зважаючи на той факт, що аж до 955 р. кордон розселення русинів у Австрії тягнувся від Дахштейна через Мундзее по руслу Травни до Кремса і мало не до річки Інн, то ситуація для руського етносу тоді склалася не найгіршим чином, себто насправді у 905 р. при Банхіді була розгромлена Велика Моравія, а не Угорська Русь, яка під назвою Велика Хорватія проіснувала ще ціле століття. Фактично, за допомогою династичних угод з мадярами руські князі реанімували імперію Самослава і, за аналогією з Великою Моравією, назвали її Великою Хорватією. Зі свідчення Костянтина Багрянородного: «Хорвати є сусідами турків біля гір» (візантійці усіх кочівників зі сходу називали турками, в т.ч. і мадяр), а також з того факту, що Гонти і Пазмани у 921 р. очолили похід угорців на Італію, випливає висновок про те, що йдеться не про «підкорення», а про сусідство двох самостійних держав, верхівка яких була пов’язана між собою родинними з’язками [Багрянороднй, 1989, с. 33]. Підкореним, і то досить умовно, був лише регіон Паннонії, Волощини та Семигороддя, де мадяри посадили своїх намісників, але оскільки в кін. X ст. ці землі їм довелося завойовувати наново, намісниками в кінцевому підсумку стали не мадяри чи болгари, а нащадки руських князів, які правили тут раніше.

Безумовно, Гонти і Пазмани володіли не усією Великою Хорватією, яка виникла на руїнах Великої Моравії і включала у себе величезну територію, заселену білими хорватами, в т.ч. Прикарпаття, Сілезію і схід Богемії, а лише її південну частину від Закарпаття до Моравії, тобто мало не усі землі сучасної Словаччини та Північної Угорщини (до 955 р. можна говорити про так звану Східну Марку в Австрії, адже Костянтин Багрянородний писав про кордони Великої Хорватії аж до Баварії) [Багрянородний, 1989, с. 131].

Таким чином, у X ст. мадяри оволоділи лише центральною частиною сучасної Угорщини від східного берега Болотону до басейну річки Тиси, а до Карпатського хребта вони вийшли лише у 1200 р. А що відбувалося протягом 300 років на території Словаччини та Північної Угорщини, достеменно не відомо або свідомо замовчується.

З тих 300 років найбільш загадковим є X століття — перші сто років, які пов’язані з найважливішою проблемою в історії не тільки Угорської Русі, а й Західної Русі загалом — проблемою Великої Хорватії (905-999 рр.).

Є підстави вважати, що князівство Гонти в той час було абсолютно самостійним у виборі і до 955 р. входило до складу Київської Русі, про що, зокрема,свідчить участь білих хорватів у поході київського князя Олега на Константинополь у 907 р.

Безумовно, це могли бути білі хорвати зі Стільська і навіть з Богемії, але вірогідно, що все-таки йдеться про хорватів з Угорської Русі, адже вона розташована найближче до Візантії, а події 921 р., своєю чергою, свідчать про те, що Гонти на той час практикували далекі походи на південь.

Крім того, відомості з Никаноровського літопису про князя Олега, який представив себе у Києві як «гость землі подугорської», також підтверджують гіпотезу про те, що Гонти були його близькими родичами і тому, щойно звільнившись від морав’ян, негайно увійшли до складу Київської Русі або, щонайменше визнали себе її васалами [ПСРЛ. — Т. XXVII. — М., 1962, с. 19].

Нині неможливо відновити в усій повноті русько-угорські взаємини кін. IX -—- поч. X ст., однак те, що саме угорці допомогли Олегу захопити князівський трон у Києві, свідчить, що традиції руського-угорського союзу сягають 882 р. і трикутник Гонта-угорці-Олег виглядає досить правдоподібним [Маргер Г. Русько-угорський союз IX ст. у світлі літописів // Український історичний журнал. — 1969. — №7. — С. 76-87].

Візантійський імператор отримав відомості про Велику Хорватію від самих білих хорватів, які були у складі посольства київського князя Ігоря під час переговорів 944 р. про підписання мирної угоди. Отже протягом 907-949 рр. (час написання трактату) Велика Хорватія, а отже і значна частина Угорської Русі входила до складу Київської Русі.

У 955 р. ситуація дещо змінилася, але знову ж таки на користь Великої Хорватії. Хорватський князь Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і у 955 р. у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.

З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).

Київ у 955 р. втратив свій контроль над територією мало не усієї Великої Хорватії, за винятком хіба що Стільська, оскільки Святослав був дитиною і у київської династії вже не доходили руки до своїх найзахідніших земель.

Таким чином, і після 955 р. Велика Хорватія продовжувала існувати не під контролем Києва, а під контролем Любеча (Лібіце). Це тривало близько 40 років, і, зрозуміло, що такий стан речей не влаштовував ні Київ, ні Прагу, ні Гнезно.

Першим спробував повернути білих хорватів до Київської Русі Володимир Великий, який у 992-993 р. вогнем і мечем пройшов східну Хорватію мало не до Кракова [ПСРЛ. — Т. II, с. 82].

У 995 р., скориставшись розгромом хорватів на сході, західним хорватам завдали удару чехи. Вони зруйнували Лібіце (Любеч) і разом із Києвом поділили між собою усю територію Великої Хорватії (ось чому, за Нестором кордони Київської Русі сягали Чехії — Київ знову повернув у своє кування Угорську Хорватію Гонтів) [Там само].

Однак, спільний з чехами кордон по Вагу протримався не більш 7 років. І киян, і чехів переграв Болеслав Хоробрий, який одружився спочатку з роду Гонтів, а потім ще й на доньці хорватського князя на Прикарпатті Добромира і у 999 р. зайняв Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хор­ватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси, і Велика Хорватія припинила своє існування чи, точніше, у 1000 р. перейшла як спадок від його хорватських дружин у руки Болеслава Хороброго. І Галл Анонім, і Польсько-угорська хроніка XIII ст. одностайно стверджують, що кордон між Угорщиною і Польщею проходив по лінії Дунай-Вац-Тисафюред, і це, власне, був тоді етнічний кордон між угорцями і русинами [Лемківщина, 1988. Карта; Кuzmiк, з. 270-282].

Якщо династія хорватського князя Крака припинила своє існування в силу природних причин (у Добромира не було синів, а лише одна дочка), рід Славників повністю винищили чехи, то Гонти мали численну родину та безліч від­галужень, тож не дивно, що політична історія південної частини Українських Карпат протривала аж до 1321 р. І ця історія була бурхливою і не менш цікавою, ніж історія Київської Русі».

 

Виходячи зі сказаного вище, закарпатських, приднiстровських i присянських Хорватiв правильнiше було би називати КАРПАТСЬКИМИ ХОРВАТАМИ, як першим пропонував Я. Iсаєвич, а не  БІЛИМИ ХОРВАТАМИ, якi розмiщались у верхiв’ях Вiсли та Одри і басейні Білої Ельстер. Археологiчнi дослiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст. і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. “БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ “КАРПАТСЬКІ” ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ”].

1715 р. Гійом Деліль (Guillaume Delisle; 1675—1726), французький географ та картограф. Карта – «Imperii Orientalis et Circumjacentium Regionum» (Східна Імперія за творами Константина Багрянородного, X ст.). На карті Західна Україна та частина Поділля – MAGNA ALBA CHROBATIA (Велика Біла Хорватія), яка на сході межує з Руссю (RUSSIA). MAGNA ALBA CHROBATIA (Велика Біла Хорватія) є частиною SCLAVONIA (Склавонії). Карта поміщена також в атласі «Atlas nouveau» 1742 р.

1831 р. Марія Регіна Корженьовська (Maria Regina  Korzeniowska; 1793—1874), поміщиця Подільської губернії Російської імперії, картограф. Карта «POLSKA nabytki od roku 860–1333». Поміщена в атласі  «Atlas historyczny, genealogiczny, chronologiczny i geograficzny Polski». Атлас виданий у співпраці з Лелевелем і С. Шавашкевичем. Видавництво Варшава. М. Корженьовська також опублікувала «Génealogija Królów polskich» (Вільно, 1839) і «Genealogiczny obraz monarchów polskich» (1845).

На карті позначені з межами: Хорватія Велика (територія включала теперішню Східну Польщу, частину Словаччини, закерзонські українські землі, теперішнє м. Краків, північна межа – р. Західний Буг), Хорватія Червона (територія теперішніх міст Перемишль та Галич, на сході межувала з Волинню, південна межа – р. Прут), Хорватія Закарпатська (територія Придунайської низовини, південна межа доходила до р. Дунай, північна межа – Татри та Карпати).

1836 р. Ходзько Борейко Леонард (пол. Leonard Chodźko; 1800–1871), білоруський і польський історик, географ, картограф, видавець, архіваріус і громадський діяч. Карта “POLOGNE 1055-1066. На карті Польща показана як країна без фіксованої межі. Хорватія (KHROBATIE) – від Дунаю на Півдні до Вісли на Півночі (включаючи теперішній Люблін), від теперішнього Кракова на Сході до Перемишля на Заході.

1861 р. Ходзько Борейко Леонард  видав книгу  «Histoire de la Lithuanie et de la Ruthénie» в якій міститься карта "SLAVO-POLO NAISE aux VIII et IV Siecles...Rurik 862». Карта показує політичну ситуацію на 862 р. 

Велика Біла Хорватія (GRANDE KHROBATIE BLANHE) – від Дунаю на Півдні до Вісли на Півночі (включаючи теперішній Люблін), від теперішнього Кракова на Сході до Перемишля на Заході. На Схід від Перемишля – Червона Хорватія.

1844 р. Хоуз Антуан Філіп  (Houze Antoine Philippe), французький вчений.  Карта «La Russie, la Suede, la Norwege et le Danemarck a la fin du IXe. siecle. Dresses sous la direction de A. Houze» (Росія, Швеція, Норвегія та Данія в кінці IX. ст.). Опублікована мапа в «Atlas historique et geographique de la Russie, la Suede, la Norwege et le Danemarck. Carte II. (Paris, Chez P. Dumenil, editeur, rue des Beaux-Arts, 10. 1844)».

Білі хорвати  (Belohrobates) – від верхів'я р. Вісли, р. Сяну, р. Дністра, р. Прута до р. Зх. Буг. Південна межа – Карпати та Татри (кінець IX ст).

1846 р. Карл фон Шпрунер (Karl von Spruner; 18031892), німецький картограф та географ, вчений). Карта «Die Länder an der untern Donau vom V ten. bis in das X te Jahrhundert» (Країни нижнього Дунаю з 5 до 10 століття).  Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846». Друге видання атласу – 1853-1854 рр., третє – 1880 р.

Країна Хорватія (Сhrobatіа) – від верхів'я р. Вісли до р. Зх. Буг. Південна межа – Карпати та Татри (період з V до X ст).

1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa im Anfange des VI. Jahrhundert's» (Європа на початку VI ст.).  Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846».

Ареал  проживання Хорватів (CHROWATEN) – Верхів'я Вісли, Карпати, до верхів'я р. Прут (початок VI ст.).

1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa zur Zeit Carl's des Grossen» (Європа під час Карла Великого).  Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846.».

Арел поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – від витоків р. Одер до витоків р. Дністер (Карпати, Закарпаття, Прикарпаття) (768814 рр.).  

1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта  «Europa in der zweiten Haelfte des Xten Jahrhundert's» (Європа у другій половині X ст.). Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846.». 

Ареал поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – від витоків р. Сян (теперішнє м. Перемишль) до теперішньої Молдови (Карпати, Прикарпаття, Буковина) (друга половина X ст.).

1846  р. Карл фон Шпрунер. Карта «Die Volker und Reiche der Slaven zwischen Elbe und Don bis 1125» (Народи та імперії слов'ян між Ельбою і Доном до 1125 р.). Масштаб 1:5 000 000. Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes.  1846.».

Хорватія (Сhrobaсіа) – від верхів'я р. Одер  до Лисої гори (Сандомирщина) (період до 1125 р.). 

1880 р. Карл фон Шпрунер. Карта – «Europa zur Zeit der Herstellung des abendländischen Kaiserthums durch Otto I. (962)» (Європа на час встановлення західної імперії Оттон І. (962).  Мапа опублікована в атласі «SPRUNER-MENKE HAND-ATLAS FÜR DIE GESCHICHTE DES MITTELALTERS UND DER NEUEREN ZEIT. DRITTE AUFLAGE VON DR. K. v. SPRUNER’S HAND-ATLAS, NEU BEARBEITET VON DR. TH. MENKE. 90 colorirte Karten in Kupferstich mit 376 Nebenkarten.

Ареал поширення Хорватів  (Сhrobaten) – верхів'я р. Вісли, Надсяння.

1880 р. Карл фон Шпрунер. Карти: «Russland» на одному аркуші: 1. Slawen nördlich der Donau, 850–900. – 2. Russland in den Jahren 900 bis 966. – 3. Porogen des Dnjepr. – 4. Russland in den Jahren 966 bis 1114. – 5. Russland von der Besiegung der Petschenegen durch die Polowzer und der Erweiterung der Nowgorodischen Republik nach Nordosten um 1114 bis zur Zerstörung Kiew’s durch die Tataren 1240. – 6. Kiew. – 7. Kiew und Höhlenkloster. – 8. Esthland, Livland, Kurland zur Zeit des Schwertordens, 1201–1237. Von Th. Menke. Опубліковані в атласі «SPRUNER-MENKE HAND-ATLAS FÜR DIE GESCHICHTE DES MITTELALTERS UND DER NEUEREN ZEIT. DRITTE AUFLAGE VON DR. K. v. SPRUNER’S HAND-ATLAS, NEU BEARBEITET VON DR. TH. MENKE. 90 colorirte Karten in Kupferstich mit 376 Nebenkarten».

Карта  «Slawen nördlich der Donau, 850–900» (Слов'яни. 850-900 рр.). Ареал поширення Червоних Хорватів (Rothe Сhrobaten) –  верхів'я р. Вісли, Карпати, Надсяння – до Зх. Бугу; Білих Хорватів  (Weisse Сhrobaten) – від Дунаю до середньої Вісли.

Карта «Russland in den Jahren 900 bis 966» (Русь. 900–960 рр.). Ареал поширення Хорватів (Сhrobaten) – верхів'я р. Тиса, верхів'я р. Вісли, Надсяння.

Карта «Russland in den Jahren 966 bis 1114» (Русь. 966–1114 рр.). Ареал поширення Хорватів (Сhrobaten) – верхів'я р. Тиси, верхів'я р. Вісли, Надсяння.

1856 р. Луї-Етьєн Дюсьє (Louis Dussieux; 1815 —1894), французький історик, географ). Карта «Carte Ethnographique de L'Europe» (Етнографічна карта Європи).  Серед українців (малоросів) Луї-Етьєн Дюсьє  розрізняє: Запорозьких Козаків (Cozaques Zaporoguues, нижня течія р. Дніпро), білих хорватів (на північ від Львова), древлян (на південь від р. Прип’ять, між написами Волинь та Полісся), бужан (середня течія р. Зх. Буг), дулібів (на Поділлі, у верхів’ї Пд. Бугу), сіверян (на північ від р. Десна), тиверців (Одещина, між ріками Дністер та Пд. Буг) та ін.

1863 р. Жорж Ерхард (Georges Erhard; 1821–1880), французький картограф. Карта «Carte Ethnographique des Pays Slaves au IX Siècle» (Етнографічна карта слов'янських країн у IX столітті). На південь від Кракова (верхів’я Вісли) – Білі хорвати (KHROBATES BLANCS); у верхів’ї Сяну та у Придністров’ї (Галичина) – Червоні хорвати (KHROBATES ROUGES).

У період 1879-1901 рр. німецький вчений Дітріх Реймер (Dietrich Reimer; 1818–1899) опублікував історичний шкільний атлас. Карта «Süd- und West-Europa nach der Theilung des fränkischen Kaiserreiches im Vertrage zu Virodunum im Jahre 843» (Південна та Західна Європа. 843 р.). Масштаб 1:8 000 000.

Ареал поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – верхів’я Вісли, верхів’я Тиси (Закарпаття). На сході межа – з Бужанами та Тиверцями, на Півдні – з Моравією та Болгарією, на Півночі – з Мазовшанами та Дулібами. (843 р.).

1877 р.  Карл Вольф (Carl Wolff), німецький вчений. Атлас «Historischer Atlas». Перше видання 1875 р. (18 карт), друге – 1877 р. (19 карт та текст). Карта «Mittel-Europa im Jahre 1000» (Центральна Європа. 1000 р.). Масштаб 1:5 000 000.

Країна Хорватія (Сhrobatіа) в складі Польщі. Територія – від верхів'я р. Вісли до р. Зх. Буг (1000 р.).

1886 р. Густав Фердинанд Дройсен (Gustav Droysen; 1838–1908), німецький історик. Атлас «Allgemeiner historischer Handatlas». В атласі розміщена карта «Deutschland um das Jahr 1000» (Німеччина близько 1000 р.).

Хорватія (Сhrobatіа) – від верхів'їв р. Вісли та р. Просни (басейн р. Одер) до р. Сян. (період з V до X ст..). 

1900 р. Карта «Слов'янські народи в кінці X століття». Ілюстрація до статті «Слов'яни» з енциклопедії Брокгауза й Ефрона (1890-1907). На мапі показані: Хорватія (територія русинів - верхів'я р. Вісли);  на Балканах – народ Хорвати. У північній частині Західної Померанії  (на лівобережжі річки Одра) позначено західнослов'янське плем'я (чи племінний союз) – УКРАНИ (укряни або у́кри).

З історичних джерел відомо, що західнослов'янське плем'я (чи племінний союз) украни, укряни або укри (нім. Ukranen, Ukrer, Vukraner; пол. Wkrzanie, Wkrzanowie)  заселяло у VIXII ст. землі навколо річки Укер (нім. Ucker), в регіоні, й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark) в Німеччині. Також на польсько-німецькому кордоні розташоване місто Уккермунде.

Плем'я Украни згадується 934 р. сакським істориком Відукіндом Корвейським. (Vucrani, Ucrani). Також письмово згадується єпископом Бранденбурга в 947 р.

954 р. маркграф Східної Саксонської марки Геро I у союзі з зятем імператора Священної Римської імперії Оттона I Великого Конрадом I розпочав кампанію з захоплення земель укранів (ратари), які після битви під містом Лучин (929 р.) увійшли до складу Північної Саксонської марки Священної Римської імперії.  Німецький історик Відукінд Корвейський (925-980) у хроніці «Діяння саксів» зазначав, що Uchri — це частина племені ротарів (вони ж — родарії), що входило до Велетської держави, яка охоплювала межиріччя Лаби (Ельби) та Одри (ІІІ, 42). В 954 р. укри — ротари підняли повстання проти германських поневолювачів і приступом визволили місто Воліслав (Валелебен) у Старій марці, між Вербеном та Аренбургом, і перебили величезну кількість саксів (Відукінд Корвейський, «Діяння саксів», І, 36).

Цей виступ став сигналом до всезагальної визвольної війни полабів на чолі з Нако і Стогїгнівом. До повсталих приєдналися знатні саксонські лицарі Віхман і Екберт. Перший був проголошений королем і під його проводом полаби вторглися у Саксонію і заволоділи замком Кокаресцемія. На допомогу слов'янам поспішили угорські війська, але в 955 р. вони були розбиті саксами. Незабаром і полаби зазнали поразки на річці Раксі, а їх вождь Стоїгнів і 700 полонених були страчені. Але повстання вибухали і в 958, 959, 960 роках. В 963 році саксами були захоплені і союзники полабів лужицькі серби.

У 983 р., після повстань ободритів та лютичів, території укранів знов стали відносно незалежними, хоча вони перебували під постійним жорстким військовим тиском, особливо з боку саксів та Священної Римської імперії.

Укра або Укер (пол. Wkra, нім. Ucker) — річка довжиною 103 км на північному сході Німеччини, недалеко від польського кордону, протікає в землі Бранденбург (де називається як «Укер», нім. Ucker) і Мекленбург-Передня Померанія (де вже називається «Ікер», нім. Uecker). Назва річки походить від історичного слов'янського племені укри, що мешкало тут у VI-XII століттях, яку вони іменували відповідно своєї назви племені Укри (цит. за Таранець В. Г. «Українці: етнос і мова», 2013).

1885 р. Олександр Ріттіх (дійсний член Російського географічного товариства і Московського товариства любителів природознавства, антропології та етнографії) опублікував у Варшаві працю «Славянский мир: Историко-географическое и этнографическое исследование». У цій праці серед західних слов’ян згадує племена укрів (рос. - укров, укранов), що проживали біля річки Укри.  Річка «Укра»  позначена на карті (стор. 134). На стор. 49 цитата:  «Укране сидѣли на Укрѣ, Гаволѣ и но Финнову протоку, но Одрѣ, къ югу отъ Ратаръ. Ихъ города былм: Пустоволкъ, тенерь Пасевалкъ и Пренцлавъ; тотъ и другой на р. Укрѣ».

Нижче на тій же сторінці Олександр Ріттіх називає укрів «українцями» (до їх складу входило плем'я «Речане» - проживали  по річці Одрі). Цитата: «…Рѣчане жили, вѣроятно, по Одрѣ, занимались гонкой плотовъ и составляли только отдѣлъ [т.е. составляющую часть] Украинцевъ, Укровъ». На карті на стор. 45 ми бачимо племена Украйнов і поруч - плем'я Речан, що входило до їх складу. На стор. 86, автор відзначає існування населеної слов'янами області «Крайна» - на території Австрії, Словенії та Північної Італії. Цитата: «Крайна это часть Каринтіи, которая граничила съ Фріулемъ. Ее иначе зовутъ Украинскою мархіею. Тянулась она no Савѣ и по границѣ Фріуля. Съ V ст. мѣстность эта назвалась Крайною, т. е. такою же, какую мы встрѣчаемъ y Галичанъ въ Карпатахъ и подобную же на Руси».

Сучасна Крайна або Країна (словен. Krajina, vojvodstvo Kranjsko; нім. Krain, лат. Carnia, Carniolia) — область в Словенії, що займає велику частину країни, з центром в столиці цієї країни — Любляні. У минулому — герцогство і коронна земля (Kronland) Австро-Угорщини. Вперше згадується в 973 р. як частина герцогства Каринтія.

1903 р. Едуард Фріман (Freeman Edward Augustus; 18231892), англійський історик, професор нової історії в Оксфордському університеті. Атлас Atlas to the Historical geography of Europe». Видавництво: «London; New York: Longmans, Green». В атласі містяться дві карти «Western Empire 843» (Західна імперія 843 р.) та  «Western Empire 870» (Західна імперія 870 р.) на яких зображено дві Хорватії.

На мапі – дві Хорватії (Chrobatia): Адріатична та Хорватія русинів (територія між верхів’ями р. Одер та р. Вісли (на півночі) та вірхів’ям р. Дунаю (на півдні).

1905 р. Чарльз Кольбек (Charles Colbeck; 1847–1903). Карта  «Europe 912» (Європа 1912 р.). Мапа опублікована в «The Public Schools Historical Atlas by Charles Colbeck. Longmans, Green; New York; London; Bombay. 1905» (Історичний атлас Чарльза Кольбека).

На мапі дві Хорватії: Адріатична та Закарпатська Біла Хорватія з центром у Кракові.

1908 р. 1920 р. Елігіуш Невядомський (Eligiusz Niewiadomski; 18691923), польський художник, вчений і художній критик, борець за незалежність Польщі, убивця першого президента Польщі Габріеля Нарутовича. Карта «Polska za Mieczysława I-ego r. 992» (Польща за Мечислава I. 992 р.). Мешко I (Мечислав I; близько 935—992) — перший історично вірогідний польський князь з династії П'ястів; батько короля Болеслава I Хороброго.

Хорватія (CHROBATOWIE) займає простори від Кракова до Західного Бугу. Версія карти 1920 р. – суттєво збільшені кордони Польщі (шляхом  українських і литовських земель). Країна Хорватія на карті відсутня.

1911 р. Вільям Роберт Шеферд (William Robert Shepherd; 1871–1934), американський історик та картограф. Атлас «Historical Atlas».

Карти: «Europe and the Byzantine Empire about 1000» (Європа 1000 р.) та «Central Europe, 919-1125» (Центральна Європа 919-1125 рр.). На картах назва Хорватія (Chrobatia) міститься північніше Кракова.

1918 р. Юзеф Міхал Базевич (Józef Michał Bazewicz; 1867–1929), польський картограф та публіцист. Карта  «Polska oraz narody i plemiona słowiańskie za Mieczysława Igo (koniec X wieku)» (Польща та слов'янські нації й племена за Мечислава I (кінець X cт.). Мапа поміщена в його «Atlas historyczny Polski, wydanie II». На карті на місці білих хорватів – вісляни, а хорвати – за Дунаєм. Червенські городи показані в складі Польщі.

ДЖЕРЕЛА

1. J. Marshall. Етноґенеза галичан. Або одна компіляція без жодної інклінації.

2. Л.Войтович. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? Продовження дискусії.

3. Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя.

4. Л.Войтович. Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. Серія історична. – Вип.45. – Львів, 2010. – С.13–54

5. В.С.Ідзьо. Галицька держава – процеси етнотворення і становлення (III–XII ст). – Львів: Камула, 2005, - 351 с.

6. В.С.Ідзьо. Ранньослов'янське суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території України. – Львів: СПОЛОМ, 2004. – 288 с.

7. О.Корчинський. Штрихи до маловідомої історії Галичини VIII-X століть.

8.  А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона / Отв. ред. А.Ю.Дворниченко. – Санкт-Петербург: Изд-во СПГУ, 2008. – 209 с.

 

 


1742 р.
  1831 р. Карта "POLSKA nabytki od roku 860 - 1333" Марії Регіни Корженьовської

1836 р. Ходзько Борейко Леонард .“POLOGNE 1055-1066.

1861 р. Ходзько Борейко Леонард. "SLAVO-POLO NAISE aux VIII et IV Siecles...Rurik 862...".  
 
1846 р. Карл фон Шпрунер. «Die Länder an der untern Donau vom V ten. bis in das X te Jahrhundert» (Країни нижнього Дунаю з 5 до 10 століття). 
 
1846 р. Карл фон Шпрунер«Europa im Anfange des VI. Jahrhundert's» (Європа на початку VI ст.). 
 
1846 р. Карл фон Шпрунер. «Europa zur Zeit Carl's des Grossen» (Європа під час Карла Великого).

1846 р. Карл фон Шпрунер. «Europa in der zweiten Haelfte des Xten Jahrhundert's» (Європа у другій половині X ст).

1846  р. Карл фон Шпрунер. «Die Volker und Reiche der Slaven zwischen Elbe und Don bis 1125» (Народи та імперії слов'ян між Ельбою і Доном до 1125 р.)


1856 р. Луї-Етьєн Дюсьє. "Carte Ethnographique de L'Europe..." (Етнографічну карту Європи)
  1863 р. Жорж Ерхард. «Carte Ethnographique des Pays Slaves au IX Siècle» (Етнографічна карта слов'янських країн у IX столітті).
 
1877 р.  Карл Вольф.  «Mittel-Europa im Jahre 1000» (Центральна Європа. 1000 р.).



1880 р. Карл фон Шпрунер.
Карта  "Slawen nördlich der Donau, 850–900 (Слов'яни. 850-900 рр.)
Карта "Russland in den Jahren 900 bis 966" (Русь. 900-960 рр.)
Карта "Russland in den Jahren 966 bis 1114" (Русь. 966-1114 рр.)


1880 р. Карл фон Шпрунер. «Europa zur Zeit der Herstellung des abendländischen Kaiserthums durch Otto I. (962)» (Європа на час встановлення західної імперії Оттон І. (962).


1831 р. Марія Регіна Корженьовська.  "POLSKA nabytki od roku 860 - 1333" 
1846 р. Карл фон Шпрунер. «Die Länder an der untern Donau vom V ten. bis in das X te Jahrhundert»
1846 р. Карл фон Шпрунер. «Europa im Anfange des VI. Jahrhundert's»  
1846 р. Карл фон Шпрунер. «Europa zur Zeit Carl's des Grossen» 
1846 р. Карл фон Шпрунер. «Europa in der zweiten Haelfte des Xten Jahrhundert's» 
1846 р. Карл фон Шпрунер. «Volker und Reiche der Slaven zwischen Elbe und Don bis 1125»  
1844 р. «La Russie, la Suede, la Norwege et le Danemarck a la fin du IXe. siecle. Dresses sous la direction de A. Houze»
1856 р. Луї-Етьєн Дюсьє. "Carte Ethnographique de L'Europe..."
1861 р. Ходзько Борейко Леонард. "SLAVO-POLO NAISE aux VIII et IV Siecles...Rurik 862..."

1863 р. Жорж Ерхард
1877 р. Карл Вольфс. «Süd- und West-Europa nach der Theilung des fränkischen Kaiserreiches im Vertrage zu Virodunum im Jahre 843» 
1877 р.  Карл Вольф.  «Mittel-Europa im Jahre 1000» 
1880 р. Карл фон Шпрунер. «Europa zur Zeit der Herstellung des abendländischen Kaiserthums durch Otto I. (962)»

1886 р. Густав Фердінанд Дройсен. «Deutschland um das Jahr 1000»

1903 р.  Едуард Фріман. «Western Empire 843»

1903 р.  Едуард Фріман. «Western Empire 870»

1905 р. Чарльз Кольбек.  «Europe 912» 

1908 р. 1920 р. Елігіуш Невядомський 


1911 р. Вільям Роберт Шеферд
1911 р. Вільям Роберт Шеферд

 

1918 р. Юзеф Міхал Базевич

               ХРОНОЛОГІЯ ДАВНЬОЇ УКРАЇНИ-РУСІ (5-10 ст.). Святослав СЕМЕНЮК
 







3 коментарі:

  1. Чудова стаття... шкода що не надсилаєте на spadok.org.ua.. а то мусимо публікувати різний шлак

    ВідповістиВидалити
  2. Неоціненна робота! Дякую! Чи можна однозначно вказати, коли на мапах появився напис "Европа"? З повагою Орест Хмельовський

    ВідповістиВидалити