Карл фон Шпрунер (Karl von Spruner; 1803–1892) – німецький географ та картограф.
Карл фон Шпрунер був автором численних карт, більшість яких були опубліковані в німецьких історичних атласах. Першим плодом його наукових досліджень були статті в “Mitheilungen des historischen Vereins f ü r Oberfranken”, потім праці “Bayerns Gaue” (Бамберг, 1831), “Gaukarte des Herzogtums Ostfranken” (Бамберг, 1835).
Першими його картографічними творами були: «Historisch-geographischer Hand-Atlas» (Історико-географічний ручний атлас) (1837-1839 рр.; перше видання), 2-ге видання (1854), 3-є видання 1862–1879, перероблено Т. Менке та «Historischer Atlas von Bayern» (Історичний атлас Баварії), опублікований в 1838 р.
Головні праці Карла Шпрунера:
I-а — «Dr. K. von Spruner's Historisch-Geographischer Schul-Atlas» (1-е видання – 1856 р., 2-е – 1860 р., 3-є – 1865 р., 4-е – 1866 р., 5-е – 1869 р., 1870 р., 6-е – 1871 р., 7-е – 1873 р., 1874 р., 8-е – 1875 р., 9-е – 1877 р., 10-е – 1880 р., 1890 р.);
II-а —посібник для вивчення давньої історії – «Atlas antiquus» (1-е видання 1850 р. (27 карт), 2-е видання 1855 р., 1860 р., 3-є видання, опрацьовано Генріхом Теодором Менке (Гота, 1865 р.), 4-е видання «v. Spruner-Sieglin, Hand-Atlas zur Geschichte des Altertums, des Mittelalters und der Neuzeit. I. Abteilung: Atlas Antiquus Atlas zur Geschichte des Altertums. 34 kolorierte Karten in Kupferstich enthaltend 19 Übersichtsblätter, 94 historische Karten und 73 Nebenkarten. Entworfen und bearbeitet von Dr. Wilhelm Sieglin. Erscheint in 8 Lieferungen (6 Lieferungen mit 4 Karten u. 2 Lieferungen mit 5 Karten) zum Preise von je 2 Mark 50 Pf. Nach Erscheinen der letzten Lieferung wird den Abonnenten ein vollständiges Namenverzeichnis zum Atlas Antiquus für einen mäßigen Preis zur Verfügung gestellt. Zur Abnahme desselben ist kein Abonnent verpflichtet. 2 Lieferung. Inhalt: Gotha: Justus Perthes» (1893-1909 рр.);
III-а — «Atlas zur Geschichte Asiens, Afrikas, Amerikas und Australiens» (Гота; 1853 р. (12 сторінок, 18 карт), 1855 р., 1868 р.);
IV-а — «Dr. Theodor Menke. Bible Atlas in eight map sheets. 1868. Gotha: Justus Perthes».
Середньовічна та нова історія висвітлена в атласі — «K von Sprunerʹs Historisch-geographischer Schul-Atlas des Gesamtstaats Österreich von den ältesten bis auf die neuesten Zeiten. (1860)». Більшість його атласів були опубліковані фірмою «Justus Perthes».
1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Die Länder an der untern Donau vom V ten. bis in das X te Jahrhundert» (Країни нижнього Дунаю з 5 до 10 століття). Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes. 1846». Друге видання атласу – 1853-1854 рр., третє – 1880 р.
Країна Хорватія (Сhrobatіа) – від верхів'я р. Вісли до р. Зх. Буг. Південна межа – Карпати та Татри (період з V до X ст).
1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa im Anfange des VI. Jahrhundert's» (Європа на початку VI ст.). Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes. 1846».
Ареал проживання Хорватів (CHROWATEN) – Верхів'я Вісли, Карпати, до верхів'я р. Прут (початок VI ст.).
1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa zur Zeit Carl's des Grossen» (Європа під час Карла Великого). Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes. 1846».
Арел поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – від витоків р. Одер до витоків р. Дністер (Карпати, Закарпаття, Прикарпаття) (768–814 рр.).
1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa in der zweiten Haelfte des Xten Jahrhundert's» (Європа у другій половині X ст.). Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes. 1846».
Ареал поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – від витоків р. Сян (теперішнє м. Перемишль) до теперішньої Молдови (Карпати, Прикарпаття, Буковина) (друга половина X ст.).
1846 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Die Volker und Reiche der Slaven zwischen Elbe und Don bis 1125» (Народи та імперії слов'ян між Ельбою і Доном до 1125 р.). Масштаб 1:5 000 000. Мапа опублікована в атласі «Historisch-geographischer Hand-Atlas zur Geschichte der Staaten Europa's vom Anfang des Mittelalters bis auf die Neueste Zeit von Dr. Karl von Spruner, königlich bayerischem Ober-Lieutenant, correspondirendem Mitgliede der königlich bayerischen Academie der Wissenschaften zu München. Drei und Siebzig colorirte Karten nebst Vorbemerkungen. Gotha: bei Justus Perthes. 1846.».
Хорватія
(Сhrobaсіа) – від верхів'я р. Одер до Лисої гори (Сандомирщина) (період до 1125
р.).
1880 р. Карл фон Шпрунер. Карта «Europa zur Zeit der Herstellung des abendländischen Kaiserthums durch Otto I. (962)» (Європа на час встановлення західної імперії Оттон І. (962). Мапа опублікована в атласі «SPRUNER-MENKE HAND-ATLAS FÜR DIE GESCHICHTE DES MITTELALTERS UND DER NEUEREN ZEIT. DRITTE AUFLAGE VON DR. K. v. SPRUNER’S HAND-ATLAS, NEU BEARBEITET VON DR. TH. MENKE. 90 colorirte Karten in Kupferstich mit 376 Nebenkarten.
Ареал поширення Хорватів (Сhrobaten) – верхів'я р. Вісли, Надсяння.
1880 р. Карл фон Шпрунер. Карти: «Russland» на одному аркуші: 1. Slawen nördlich der Donau, 850–900. – 2. Russland in den Jahren 900 bis 966. – 3. Porogen des Dnjepr. – 4. Russland in den Jahren 966 bis 1114. – 5. Russland von der Besiegung der Petschenegen durch die Polowzer und der Erweiterung der Nowgorodischen Republik nach Nordosten um 1114 bis zur Zerstörung Kiew’s durch die Tataren 1240. – 6. Kiew. – 7. Kiew und Höhlenkloster. – 8. Esthland, Livland, Kurland zur Zeit des Schwertordens, 1201–1237. Von Th. Menke. Опубліковані в атласі «SPRUNER-MENKE HAND-ATLAS FÜR DIE GESCHICHTE DES MITTELALTERS UND DER NEUEREN ZEIT. DRITTE AUFLAGE VON DR. K. v. SPRUNER’S HAND-ATLAS, NEU BEARBEITET VON DR. TH. MENKE. 90 colorirte Karten in Kupferstich mit 376 Nebenkarten».
Карта «Slawen nördlich der Donau, 850–900» (Слов'яни. 850-900 рр.). Ареал поширення Червоних Хорватів (Rothe Сhrobaten) – верхів'я р. Вісли, Карпати, Надсяння – до Зх. Бугу; Білих Хорватів (Weisse Сhrobaten) – від Дунаю до середньої Вісли.
Карта «Russland in den Jahren 900 bis 966» (Русь. 900–960 рр.). Ареал поширення Хорватів (Сhrobaten) – верхів'я р. Тиса, верхів'я р. Вісли, Надсяння.
Карта «Russland in den Jahren 966 bis 1114» (Русь. 966–1114 рр.). Ареал поширення Хорватів (Сhrobaten) – верхів'я р. Тиси, верхів'я р. Вісли, Надсяння.
ІСТОРИЧНИЙ ОГЛЯД
Термін "українські племена" ввів М. Грушевський ("Ілюстрована історія України". 1913 р.).
Після історичних часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст. існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці Саркел на середньому Дону, і на західних теренах – частина Великої Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом уся територія сучасної України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV ст..) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023]. Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894; хорватський історик) і Л. Гауптман (Hauptmann) вважають, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був Краків (поляки в цей період на цих теренах не проживали).
Щодо існування етнополітичного утворення в межах територій, які належали до Великої Хорватії можемо робити висновки з джерел, на які посилається ряд хорватських дослідників. Вони розповідають, з посиланням на арабського географа Аль-Армі (Al-Ğarmi, 9 ст.), що на території, яка знаходиться на відстані 10 днів від печенігів (200-400 км), був коронований правитель всіх правителів на ім’я “Swjjtm.l.k.”. Місце, де він живе, називається «Ğrwab» (Božić M, 2018). З огляду на те, що на території України вплив печенігів сягав аж до Коломийщини (с.Печеніжин), то локалізація цього королівства «Ğrwab» десь між Львовом (Україна) та Краковом (Польща) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].
Археологiчнi дослiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст. і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. “БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ “КАРПАТСЬКІ” ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ”].
Огляд літератури
Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Л. Нідерле, Тадеуша Модельського, Федро Шішіча, Любо Гауптмана, Ю. Відаєвича, Г. Лябуди, Богуміли Застерової, Г. Ловмянського, В. Iдзьо, Л. Войтовича, С. Семенюка, О. Майорова, Т. Дишканта, А. Байцара, Г. Водяк та ін.
Білі хорвати (предки українців) та Балканські хорвати.
Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в II тис. до н. е. на території Центральної Європи й лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.
Крім так званого східного вектора розвитку українства, був ще й західний, не менш важливий, а то й більш значущий для нас, — стверджує історик Святослав Семенюк. Але про нього в нас чомусь «забули». Тим часом археологів вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII-IХ ст. на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. І то недарма. Адже, крім Київської Русі, існували й Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька, Полабська Русі, які Костянтин Багрянородний об’єднав під назвою Велика Хорватія... Впродовж 2007-2008 рр. учені Харківської криміналістичної лабораторії дослідили геном чи не всіх слов’янських народностей і з’ясували, що найдужче збігаються генетичні коди українців і хорватів. Отже, наші народи найближчі один до одного, фізично й ментально споріднені. І, мабуть, не лише тому, що походять з однієї й тієї самої землі, а й через те, що мали тривалий період спільної історії.» [Василь Мороз. Українці й хорвати колись були карпами, або як був забутий західний вектор розвитку українства].
Білі хорвати (дав.-рус. Хорвати Бѣлии, Хорвати) — це етнонім одного з праукраїнських племен Великої Хорватії, від яких походять балканські хорвати. Згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Центрально-Східної Європи, а саме на суміжних територій сучасних держав Польщі та України, на території між франками, турками (угорцями), і печенігами. Цікаво, що Констянтин Багрянородний печенігів (кангарів) турками не називав, а лише угорців та аварів. Хорвати завоювали Далмацію шляхом перемоги над аварами та отаборились в ній.
У джерелах термін „білі хорвати” зустрічається двічі – у трактаті Костянтина Багрянородного „Про управління імперією” та у "Повісті временних літ". Щодо останньої, то М.Грушевський допускав, що це вставка пізнішого редактора, який знайшов згадку про хорватів під 992 р. і дописав їх до переліку племен. Але під 992 р. мова йде просто про „хорватів”, тоді як у недатованій частині літопису згадуються „білі хорвати”. Інших арґументів на користь своєї версії історик не привів.
Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни – жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани – вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі – над Дністром і Бугом; тиверці – між Бугом і Прутом; білі хорвати – на Підкарпатті.
«Повісті временних літ» тричі згадує хорватів і один раз білих хорватів.
Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово і українські історики, зокрема, М. Грушевський і Д. Дорошенко та ін.
Балканські Хорвати – етнос, який почав формуватись у 7-10 ст. на території колишньої Римської провінції Далмація, походять насамперед від середньовічних прийшлих білих хорватів з Прикарпаття, зі східних теренів Великої Хорватії в Центральній Європі. Хорвати, які були переміщені аварами на Балкани, в 587-614 рр. опанували нинішні території Хорватії і частково — Боснії та Герцоговини. Вони взяли участь в аварських війнах проти Візантії, а далі, в VII ст., на цих теренах сформувалося 11 хорватських жупаній-князівств, які потім об’єдналися в королівство. Імен хорватських очільників, які правили ще до виникнення цих жупаній, не збереглося.
Близько 20-30% хорватів ведуть своє походження, мабуть, від населення Адріатичного узбережжя з більш давніх часів, зокрема, з пізнього бронзового віку (R1b) та періоду античності 800 р. до н.е. – 600 р. нашої ери (пракельтська R1b [P312>L2], E1b1, I1, J2, деякі лінії І2 [I-Y3120]). Хоч і регіон був значним коридором для перших міграційних фермерів із західної Анатолії, проте, на сучасну стуктуру генофонду Хорватії найбільше вплинула середньовічна післягунська експансія людей, зі Східної Європи на Балкани, яка супроводжувалась витісненням аварів з Далмації. Вони (білі хорвати) принесли більшість ліній R1a та I2, які сьогодні становлять 65% (25% і 40%) чоловічих ліній серед хорватів, і ці генеологічні гілки не іранські, не аланські, а споріднені з типовими праукраїнськими [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].
Велика Хорватія чи Біла Хорватія?
Велика Хорватія, або Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — праукраїнська держава західних горян (карпів–білих хорватів), одне із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли. Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр.
Велика Хорватія — це суперсоюз споріднених хорватських племен, які перебували на тій стадії розвитку, яку називають складним вождівством-чіфдомом. Власне Велика Хорватія ще не була державою, чіфдом — це протодержава. Такий чіфдом — це стала структура з централізованим управлінням та спадковою ієрархією правителів і знаті, але з відсутнім формальним апаратом примусу. У такому чіфдомі племена, — учасники суперсоюзу, — зберігаючи свою ієрархію, визнають зверхність якогось племені-гегемона. У V-VI ст. цей суперсоюз гіпотетично займав територію від середньої течії Пруту і Дністра на сході вздовж Карпат, Татр і Судет до верхньої течії рік Вісла, Ельба, Біла Ельстер, включаючи Закарпаття [Л. В. Войтович. 2022].
Всередині цього масиву асимілювалися дрібніші племена даків, германців та іранських відламів язигів і роксоланів. Роксолани залишилися у Сер. Подніпров'ї і, згодом, взяли участь у формуванні середньовічних тубільних етносів — антів та русі. У Середньому Подніпров'ї поляни асимілювали ту частину роксоланів, яка не вирушила до Тиси.
Використання, терміну «Біла Хорватія» з посиланням на працю Констянтина Багрянородного є помилковим, натомість етнонім «білі хорвати» – вірним. Якщо уважно читати твір «Про управління імперією» (10 ст.), то територію, з якої прийшли білі нехрещені хорвати називали саме Великою Хорватією, про що автор додатково зазначив з використання грецького слова «мегалі- великий», μεγάλη Χρωβατία – Велика Хорватія [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].
Стосовно білих хорватів він конкретизував терміном з грецької мови, що «їх правильно називають білохорватами, адже вони були білими (ἄσπροι) хорватами», де ἄσπροι – з грецької «білий». Констянтин Порфіроген (Багрянородний) акцентував увагу на цих термінах (великий та білий) з тієї причини, що в 10 ст. в грецьких текстах літера Бета (βήτα) вже читалась, як Віта (βήτα), все ж ряд дослідників зуміли навести хаос у цій темі ще з часів пізнього середньовіччя, і великий став білим, а білий – великим. У «Хорватській хроніці» латинського оригіналу Анналів папи Дукляніна в перекладі Jerolima Kaletića в 1546 році фігурує назва «Біла Хорватія» – Croatiam Albam. Це могло бути також невірною інтерпретацією більш ранніх джерел і перенесення етноніма «білих» хорватів на Велику Хорватію від Чехії до західних теренів України та східних Польщі, де й жили білі хорвати. Проте, якщо вже «так у світі повелося», то нехай і надалі Велика Хорватія білих хорватів зветься також Білою Хорватією [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].
За польською Вікіпедією: «Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia), Chrobatia) – історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщею (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.)».
Біла Хорватія згадується в Літописі попа Дуклянина (XII ст. - XV ст.) і творах інших авторів, які іноді використовують цю назву і для Приморської Хорватії.
Польські і чеські вчені значною мірою ігнорують існування Білої Хорватії та білих хорватів, які вважаються предками сьогоднішніх українців та хорватів. Ігнорування полягає в тому, що в їхніх національних історіях не знайшло б масової підтримки твердження, що у створенні середньовічних чеської і польської держав брав участь хтось іще, приміром, такий як ці стародавні білі хорвати, які жили на тій території.
Кордони Великої Хорватії
Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.
Прабатьківщиною хорватів-слов’ян, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й частково Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Період створення прадавнього племінного об’єднання хорватів Прикарпаття О.В.Майоров визначає останньою чвертю IV – першою половиною V століття [Борис ЯВІР ІСКРА. «Галицькі хорвати. Перша частина тексту «Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини». 2014].
Починаючи від перших дослідників текстів Костянтина Багрянородного (А.Бандурi, І.Х.Гаттерера, Ф.Геркена), бiльшiсть учених (зокрема, М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов, М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко, Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Сєдов тощо) розміщували початкові поселення хорватiв і Велику Хорватію в Галичині. Накопичені археологічні матеріали не суперечать цим висновкам. У VI-IX століттях весь хорватський ареал здебільшого мав спільний обряд поховання, пам’ятки якого виявлено у Прикарпатті, Закарпатті, Східній Словаччині та нинішній Хорватії (пам’ятки VII століття), уздовж течії Ельби та у низов'ях Мульди, між нижньою Заале й Ельбою (кінець VI – початок VIII століть) – ареал поширення празької культури та її пізніших варіантів. Виходячи зі сказаного, закарпатських, придністровських i присянських хорватів правильніше було би називати карпатськими хорватами, як першим пропонував Я.Iсаєвич, а не білими хорватами, які були їх відгалуженням та, ймовірно, розміщались у верхів'ях Вісли та Одри та в басейні Білої Ельстер [Борис ЯВІР ІСКРА. «Галицькі хорвати. Перша частина тексту «Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних союзів на території Галичини». 2014].
У 31 та 30 розділах «Про управління імперією» приведені відомості про Білу і Велику Хорватію (цит. за російським виданням 1991 р.):
„ ...хорвати, що нині живуть в краях Далмації, походять від нехрещених хорватів, званих „білими”, котрі живуть по ту сторону Туркії поблизу Франгії, і межують зі слов’янами, тобто нехрещеними сербами. Хорвати слов’янською мовою означає „жителі великої країни”. Ці хорвати виявились перебіжчиками до василевса ромеїв Iраклія...
...Хорвати ж жили на той час за Багіварією, де з недавного часу знаходяться білохорвати...
...Другі ж хорвати залишилися біля Франгії і з недавніх пір зовуться білохорватами, тобто „білими хорватами”, які мають власного архонта. Вони підкоряються Оттону, великому королю Франгії, інакше Саксії, і лишаються нехристами, вступаючи в родинні зв’язки і дружні відносини з турками ...
...Велика Хорватія, звана „Білою”, лишається нехрещеною до сего дня, як і сусідні з нею серби. Вона виставляє ще менше кінниці, як і пішого війська, порівняно з хрещеною Хорватією, так що є більш доступною для грабунків і франків, і турків, і пачинакітів. Вона не має ні довгих суден, ні кондурів, ні торговельних кораблів, бо лежить далеко від моря, – шлях від тамтешніх місць до моря займає 30 днів. А море, котрого вони досягають через 30 днів, називається „Чорним”...".
У літературі Х-ХI ст. етнонімом „турки” називали угорців.
На думку більшості коментаторів архаїчна назва „Франгія” у трактаті відноситься до східної частини імперії франків – Германського королівства. Вальтер Онзорге висунув версію подвійного значення цього терміну у василевса Костянтина: „Grossfrangia”, як частина імперії франків поза Альпами, і „Frangia” у значенні „Regnum Italicum”. Цю версію активно підтримав Герман Кунстманн. Обидва не зауважили, що Regnum Italicum з’явився лише після перемоги Оттона I над Беренгаром у 962 р., тобто після смерті Костянтина Багрянородного.
Етнонім „Багіварія” (від Bagoaria, Baioaria, Bavor латинських джерел) на думку більшості дослідників означав частину держави Оттона I – Баварське герцогство. Один з перших коментаторів трактату Ансельм Бандурі висунув версію, що Багіварія – спотворена назва Карпат. Пізніше Йосиф Міковші запропонував під Багіварією розуміти територію за р.Ваг у Словаччині. Ці обидві версії не арґументовані і тому не отримали підтримки. Те ж можна сказати і про версію, за якою Багіварія – Бабина гора в Оравських Бескидах.
Пачінакіти – спотворена назва печенігів.
Отже, на підставі трактату Костянтина Багрянородного можна зробити висновок, що в середині Х ст. Біла Хорватія займала в основному первинну територію колишнього хорватського союзу (Великої Хорватії) вздовж північних кордонів Угорщини, на заході змикаючись з Білою Сербією, а на сході її межі були доступні нападам печенігів. Біла Сербія тоді займала верхню течію Одри і доходила до витоків Вісли. Звідси випливає, що в середині Х ст. Біла Хорватія простягалася від витоків Вісли через басейн Сяну десь до середньої течії Дністра – верхньої течії Пруту, звідки могла бути доступною для нападів печенігів. Причому на захід, за відомостями василевса, білі хорвати висунулись недавно, тоді як море, з яким вони були зв’язані, було Чорним морем і звичайний шлях до нього тривав 30 днів. День плавання вверх по ріці прийнято визначати як відстань 25–35 км, униз – 80 км. По Дністрі, з його безліччю вигинів і поворотів, вниз за день пройти більше 50 км не вдається. Прості підрахунки показують, що за 30 днів до Чорного моря можна було добратися десь з району Перемишля. Деякі дослідники, у тому числі Дюла Моравчик, під “Чорним морем” пропонують розуміти Балтійське. Це малоймовірно, але не змінює справи: до Балтійського моря за 30 днів річковим шляхом по Сяну і Віслі теж можна добратись лише з району Перемишля. Про північні межі Білої Хорватії Костянтин VII відомостей не мав [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
Щодо існування етнополітичного утворення в межах територій, які належали до Великої Хорватії можемо робити висновки з джерел, на які посилається ряд хорватських дослідників. Вони розповідають, з посиланням на арабського географа Аль-Армі (Al-Ğarmi, 9 ст.), що на території, яка знаходиться на відстані 10 днів від печенігів (200-400 км), був коронований правитель всіх правителів на ім’я “Swjjtm.l.k.”. Місце, де він живе, називається «Ğrwab» (Božić M, 2018). З огляду на те, що на території України вплив печенігів сягав аж до Коломийщини (с. Печеніжин), то локалізація цього королівства «Ğrwab» десь між Львовом (Україна) та Краковом (Польща) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].
За українською Вікіпедією: «Дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію й Словаччину. Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини й Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів».
Велика Хорватія на середньому та верхньому Дністрі, в Закарпатті, на Сяні і вдовж гір до верхів'їв Одри, Лаби, Заале і Білої Ельстер процвітала певний час, позбувшись аварського впливу. [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету. 2010].
У VIII—IX ст. частина хорватів, які залишилися у Прикарпатті та в Закарпатті (академік Ярослав Ісаєвич пропонував називати їх карпатськими хорватами), утворили кілька князівств, які перейшли на наступну стадію розвитку — стадію держав дружинного типу (military hoverment). У таких утвореннях функції державного апарату виконувала княжа дружина. До приєднання до Київської Русi у басейнах Сяну та Верхнього Дністра, напевно, iснували хорватськi племiннi князiвства посян, теребовлян і поборан; на Середньому Днiстрi i Верхньому Прутi — Схiднотеребовлянське чи Галицьке хорватське князiвство (а, напевно, i обидва); за Карпатами — Боржавське, Верхньотисянське, Земплинсько-Ужанське i Нижньотисянське хорватськi князiвства. Укрiплення городищ, якi збереглися, їх планування i забудова, ремiсничi комплекси, як згадуваний металургiйний комплекс у Рудниках, рiвень технологiї виробництва дозволяють говорити про диференцiацiю суспiльства в обох регіонах i його полiтичну органiзованiсть [Л. В. Войтович. 2022].
Отже, до складу цього масиву можна включити територію Закарпаття. “Хорватські” топоніми в основному зосереджені на Закарпатті: Хорващик (басейн Тиси в районі Кошиць), Ерде-Хорвати (басейн Тиси), Хорвать (на річці Красна, допливі Тиси) і Храбоч (басейн Тиси). Також можна згадати поширені тут прізвища Хорват, Горват тощо. В інших регіонах, якщо не брати до уваги басейну Верхньої Лаби, хорватські назви мають поодинокий і випадковий характер [Войтович Л. Прикарпаття в другій половині I тисячоліття н. н.:найдавніші князівства // Вісник Львівського університету, 2010. — Вип. 45. — С. 13—54.].
Одні з цих князівств, розташованих у Прикарпатті, наприкінці Х ст. були приєднані до Київської Русі великим князем Володимиром Святославичем, а пізніше в її складі утворили Галицьку землю. Їх населення взяло участь в утворенні народу сучасної України. Інші князівства, що були розташовані в Закарпатті, потрапили в ті часи до складу Угорського королівства, але з прикарпатськими сусідами перебували в постійних економічних, культурних і церковних контактах. Вони вистояли в умовах угорської асиміляції і, як це бачимо зараз, теж інтегрувалися в український етнос [Л. В. Войтович. 2022].
ДЖЕРЕЛА
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
*Водяк Галина. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023.
*Войтович Л. “Білі” хорвати чи “карпатські” хорвати? // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 1998. Т. 1. С. 49–79.
*Войтович Л. Князівські династії Східної Європи (кінець ІХ – початок ХVI ст.). Склад, суспільна і політична роль. Львів, 2000. С. 122–123.
*Войтович Л. Карпатські хорвати в етнополітичному розвитку Центрально-Східної Європи раннього середньовіччя // Україна в Центрально-Східній Європі. Київ, 2004. Вип. 4. С. 105–132.
*Майоров О. Велика Хорватія, яку називають “Білою”. До питання про походження і значення
хорватських етнічних назв // Миколаївщина. Збірник наукових статей. Львів, 2006. Т. 3. С. 31–65;
*Майоров А. Великая Хорватия. Этногенез и ранняя история славян Прикарпатского региона. Санкт-Петербург, 2006. С. 175.
*Семенюк С. Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 723 с.
*Семенюк С. Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 346 с.
*Семенюк С. Історія Українського народу. — Львів : Апріорі, 2010. — 608 с. — ISBN 978-966-2154-14-6.
*Семенюк С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). — Львів : Апріорі, 2011. — 640 с. (170х240 тв. обкл.). — ISBN 978-617-629-022-3.
*Семенюк С. Феномен українства. — Львів : Апріорі, 2013. — 661 с.
*Zástěrová B. Hlavni problemy z počátku dejin slovanskych narodů // Vznik a počátky slovanů. Praha, 1956. T. 1. S. 34–45.
*Modelski T. E. Z onomastyki i terminologji średniowiecznej // Kwartalnik Historyczny. Lwów, 1920. T. 34. S. 11–14.
*Niederle L. Slovanské starožitnosti. Praha, 1906. D. 2. Sv. 1. S. 368–370; 1911. D. 3. S. 196–197
*Šimek E. Dudlebi, Volynane, Lučane, Cesti, Chorvate a Cechove // Slavia Antiqua. Poznań, 1948. T. 1. S. 351–360.
*Šišić F. Povijest Hrvata u vrijeme narodnih vladara. Zagreb, 1925. S. 86–88.
*Hauptmann Lj. Dolazak Hrvata // Zbornik Kralja Tomislava. Zagreb, 1925. S. 86–88.
Немає коментарів:
Дописати коментар