Андрій Байцар: Українські етнічні землі на етнографічних картах Європи, Австро-Угорщини та Росії. Ріхард Андре (друга пол. XIX ст.)

неділя, 10 грудня 2017 р.

Українські етнічні землі на етнографічних картах Європи, Австро-Угорщини та Росії. Ріхард Андре (друга пол. XIX ст.)

Етнічна карта. Етнічна територія.

Етнографічна карта – карта, що показує географічне розміщення й просторові взаємини явищ й об'єктів. Основні види етнографічних карт: етнічні, історико-етнічні (характеризують розселення народів в минулому) та історико-етнографічні (зображають різні сторони життя народів, характерні риси їх традиційної матеріальної й духовної культури).

Етнічна карта — географічна карта на якій зображено особливості розселення різних етнічних груп на певній території. На ній зображуються як суцільні етнічні території певних народів (території, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних мешканців), так й етнічні анклави (порівняно невеликі частини етнічної території певного етносу, оточені іншою етнічною територією). На карті також зображають чисельність етносів, їх приналежність до тієї чи іншої раси, походження (етногенез). Крім того, показують поширення мов (мовних груп), діалектів, релігій та вірувань.

Першою етнографічною картою світу можна вважати карту 1786 р. французької письменниці й натуралістка Марі Ле Масон Ле Гольф (Marie Le Masson Le Golft; 1750—1826) «Esquisse d'un tableau général du genre humain ou l'on apperçoit d'un seul coup d'oeil les religions et les moeurs des différents peuples, les climats sous lesquels ils habitet et les principales varietés de forme et de couleur de chacun d'eux / par Mademoiselle Le Masson le Golft du cercle des Philadelphies & c.» (Ескіз загальної картини людського роду, де ми можемо з одного погляду побачити релігії та звичаї різних народів, клімат, у якому вони живуть, а також основні різновиди форм та кольору кожного з них). На карті українські землі заселені Козаками (Соsaque). Позначені сусіди Козаків – Поляки (Polonois), московити та ін.

Першими етнографічними картами європейських країн можна вважати карти Яа Матея Корабінского 1791 р. та 1804 р. У 1791 р. він у Відні опублікував економічну карту «Novissima Regni Hungariae potamographica et telluris productorum tabula» (Карта водних ресурсів і продукції Угорського королівства), на якій кольоровими лініями, крім іншого, зображено розселення народів Угорського королівства. Українці (у легенді – руснаки «Rusznaken») показані рожевою фарбою. Карти 1804 р. поміщені в його атласі «Atlas Regni Hungariae portatilis: Neue und vollständige Darstellung des Königreichs Ungarn auf LX Tafeln im Taschenformat : ein geographisches Noth- und Hülfsbüchlein fürs gemeine Leben. Wien : In Commission bey Schaumburg und Compagnie, 1804.» (Переносний атлас Угорського королівства: нове і повне зображення Королівства Угорщини).

На початку ХІХ ст. в багатьох країнах Європи було запроваджено регулярні переписи населення, а також значно активізувалися етнографічні дослідження, пов’язані з українським національним відродженням. Це створило об’єктивні передумови для започаткування у 1820-х рр. етнічного картографування. Стало можливим детально, буквально за населеними пунктами, картографувати склад людності, визначати абсолютну і відносну вагу окремої національності на певній території.

В цей період активізувався процес формування слов’янських націй. Слов’янознавство почало розвиватись як окремий напрям науки. На основі результатів етнографічних досліджень вчені отримали можливість картографувати території розселення окремих народів. Перші науково обґрунтовані етногеографічні карти території України з'явилися в першій половині XIX ст. Першими етнографічними мапами слов’ян були карти чеських вчених Яна Чапловича (1829), Павла Шафарика (1842), француза К. Дежардена (1837; на карті вперше подано етнографічні межі розміщення українців) та англійця Г. Комбста (1841), які довший час залишались основою знань про розселення слов’янських народів. У першій половині ХІХ ст. на них опирались інші картографи при укладанні власних етнічних мап (Карл Крістіан Франц Радефельд (1844), І. Гауфер (1846), Г. Берґгаус (1845; 1847; 1848), Й. В. Гойфлер (1849), Ф. Раффельшперґер (1849), Р. Фрьоліх (1849). На карті Й. В. Кучайта “Огляд народів і мов Середньої Європи” (“Völker- u. Sprachen- Übersicht von Mittel-Europa”. – Berlin, [І-а пол. ХІХ ст.]) зображено розселення основних мовних груп на цих теренах: германців, слов’ян, романців. Межі слов’янських земель позначені жовтою фарбою, а території проживання окремих народів – написами. На карті зображені тільки західні українські землі, де живуть “рутенці” (“Ruthenen”)..

На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється лише в 1880-их рр.. Одна із перших українських етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини».

Етнічна територія (етнічні землі, етнографічна територія) — частина Землі, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних її мешканців, і відрізняється цим від суміжних ділянок земної поверхні.

Етнічна територія змінюється в часі та просторі. Таке розуміння етнічної території дає змогу узгодити різні підходи, тлумачення і критерії виділення етнічних територій. Однорідність етнічного складу мешканців певної частини земної поверхні проявляється як однаковість (ідентичність), схожість, подібність етнічного складу людності поселень та їх сукупностей. Тобто етнічна однорідність певної території може проявлятися у кількісному переважанні людності, що належить до однієї етнічної спільноти, серед мешканців певної групи суміжних поселень, а також — у змішаності в певній пропорції мешканців, що належать до різних етнічних спільнот.

Заселену переважно певною етнічною спільнотою частину земної поверхні називають за етнічною назвою тієї спільноти. Територія, де переважають, наприклад, білоруси називається білоруською етнічною територією, або — етнічною територією білорусів; українці — українською етнічною територією, або — етнічною територією українців. Територія, що вирізняється змішанням двох чи багатьох етнічних спільнот, називається за назвами найчисельніших з них, у порядку спадання їхньої питомої ваги. Так, наприклад, Кримський півострів України сьогодні є російсько—українсько—кримськотатарською етнічною територією, або — етнічною територією росіян, українців і кримських татар. При цьому, корінними етнічними спільнотами на території Кримського півострова є кримські татари, караїми та кримчаки.

Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців, етнографічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.

У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.

Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа , О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.

Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.

С. Рудницький належить до численної когорти тих видатних вчених-географів (поряд з Г. Величком та В. Ґериновичем), котрі науково обґрунтували можливість утворення Української держави з географічного погляду, визначивши межі етнічної території українців. Свої наукові дослідження ці українські географи підтверджували наочно, укладаючи етнічні карти України та українських історико-географічних земель.

За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].

1918 р. фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.

Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.

За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.

За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.

Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.

Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).

Ріхард Андре.

Ріхард Андре (Richard Andree; 1835–1912), німецький географ і етнограф. Батько — Карл Андре, теж географ. Навчався в Лейпцигу. Працював шахтарем у Богемії (на родовищах). Брав активну участь у національних чварах між німцями й чехами. Враження від цієї епохи відображені в його книгах.

1881 р. Атлас ”Andree's Allgemeiner Handatlas in sechsundachtzig Karten mit erlauterndem Text.” В атласі поміщено серію етнографічних карт.

«Andrees Allgemeiner Handatla». 1881–1937 рр.

1881–1937 рр. «Andrees Allgemeiner Handatla» — велика картографічна робота (загальний атлас), опублікована в кількох німецьких та іноземних виданнях 1881–1937. Він був названий на честь Річарда Андре (1835–1912) і опублікований Velhagen & Klasing, Білефельд і Лейпциг, Німеччина. Використовуючи хромолітографію замість гравюри на мідних пластинах, але відтворюючи карти з цинкових пластин, які були вигравірувані рельєфно (так само як високий друк), V & K зміг запропонувати детальні карти за набагато нижчою ціною, ніж конкуруючі роботи, такі як 7-е та 8-е видання «Stielers Handatlas». Видання «Andrees Handatlas» 1937 року було надруковано за допомогою офсетного друку.

Перше видання з’явилося в 1881 році. 4-е та 5-те видання були відредаговані Карлом Паулем Альбертом (1851-1912); 6-8 видання Ернстом Амброзіусом і останнє видання Конрадом Френцелем. Картографи: Г. Юнгк (†1932), Р. Кохер, Е. Умбрайт (†1904), Т. Адольф (†1930), Г. Міліш (†1925), К. Тенцлер (†1944), хоча виробництво ряду карт було передано географічним інститутам, таким як Peip, Wagner & Debes, Sternkopf, Sulzer.

Карти атласу Андре були використані для Універсального атласу Касселла (Cassell's Universal Atlas), який був опублікований у Лондоні в 1891-1893 роках з використанням карт, надрукованих у Лейпцигу англійською мовою і для «Times Atlas» за 1895-1900 рр. Отже, в 1893 р. вийшли друком англомовні варіанти мап.

Австрійські видання Атласу виходили у Відні в 1881, 1889, 1893, 1903 і 1913 роках. У Стокгольмі було опубліковано чотири видання "Andree's Stora Handatlas" (1881, 96 карт; 1899, друге видання, 130 великих карт і 140 карт із вставками; 1907, третє видання, 143 великі карти та 163 карти з вставками), з додатковими картами Скандинавії; і 1924. Текст на зворотному боці та вступний матеріал були шведською мовою.

Французькі видання Атласу виходили з 1882 р. Італійські видання були опубліковані в 1899 і 1915 роках. Данські видання були опубліковані в 1882 році та після Шлезвізьких плебісцитів (пройшли 10 лютого і 14 березня 1920 року на території німецького Шлезвігу щодо приналежності цього регіону Німеччині або Данії) в 1923 році. Норвезькі видання були опубліковані в 1882 і 1923 роках. Фінське видання було опубліковано в 1899 році.

1881 р. Карта “Volkerkarte von Europa” (Карта народів Європи). Мапу доповнюють чотири карти-врізки (праворуч). Масштаб – 1:20 000 000. Українські етнічні землі розділено між двома імперіями (Австро-Угорською та Російською). Українці Галичини, Буковини та Закарпаття (австро-угорські піддані) позначені як Ruthenen (рутени), а українці Росії Klein-Russen (малоруси), росіяни – Gross Russen (великоруси), білоруси – Weiss Russen. Автор об’єднав в одну групу “Східні слов'яни” ці три етноси і на карті позначив світло-зеленим кольором. Етнічні межі між ними проведено кольоровою ізолінією. На карті до української етнічної території належить частина Кубані, уся Слобожанщина (у тім числі територія теперішньої Росії), Стародубщина, Пінщина, Берестейщина тощо.

В атласі “Andree-Putzger's Gymnasial- und Realschul-Atlas, 1890” карта “Volkerkarte von Europa” опублікована без карт-врізок.

Карта “Europa. Volker- und Sprachenkart” (Європа. Карта народів і мов). Масштаб – 1:25 000 000. Українці Австро-Угорщини позначені світло-зеленим кольором як Рутени (Ruthenen), українці Росії як Малоруси (Klein-Russen).

Карта “Volkerkarte von Österreich-Ungarn” (Карта народів Австро-Угорщини). Масштаб – 1:4 000 000. Українці, що проживають у межах Австро-Угорської імперії позначені як Рутени (Ruthenen).

На етнографічних картах Австро-Угорщини Р. Андре крайній західний етнічний ареал розселення українців (рутенів) доходить до рік Попраду, Ториси й Горнаду включно з долинами рік Топлі, Ондави й Лаборця (Свіржави), до міст Кошице й Пряшева. Крайніми північно-східними форпостами сусідніх словацької та німецької етнічних територій були міста й поселення Левоча, Пряшів, Гельниця, Будимир, Кошице.

Карта “Religionskarte von Österreich-Ungarn” (Карта релігій Австро-Угорщини). Масштаб – 1:7 000 000. В Галичині греко-католиків та римо-католиків проживало найбільше на південний схід від Львова (Наддністрянщина) – понад 90 % населення.

Карта “Volkerkarte von Russland” (Карта народів Росії). Масштаб – 1:13 300 000. На карті способом якісного фону виділено розселення 38 народів. Українці названі Ruthenen (Рутени) та Klein-Russen (Малороси). Територію Кубані та всієї Слобожанщини (зокрема Курщина та Вороніжчина) позначено як українські етнічні землі.

Карта "Die Volker des Kaukasus nach Rittich" (Народи Кавказу за Ріттіхом). Українці на Кубані названі Klein-Russen.

1893 р. «Ethnographic map of Austria-Hungary» (Етнографічна карта Австро-Угорщини). Масштаб 1:4 000 000. Українці, що проживають у межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenes).

1893 р. «Ethnographic map of Europe» (Етнографічна карта Європи). Масштаб 1:20 000 000. Мапу доповнюють чотири карти-врізки (праворуч). Українські етнічні землі розділені між двома імперіями (Австро-Угорською та Російською). Українці Галичини, Буковини та Закарпаття (австро-угорські піддані) позначені на мапі як Ruthenes (рутени), а українці Росії – Little Russians (малоруси), росіяни – Great Russians (великоруси), білоруси – White Russians. Автор об'єднує в одну групу «Східні слов'яни» три ці етноси і на карті вони показані одним світло-зеленим кольором. Етнічні межі між ними проведено кольоровою ізолінією. Аналогічна ситуація і з групами «Західні слов'яни» та «Південні слов'яни», де межі між окремими етносами теж проведені ізолінією. До української етнічної території належить Кубань, вся Слобожанщина (включаючи частину території теперішньої Росії), Стародубщина, Пінщина, Берестейщина і т. д.

Етнічні мапи з атласу 1881 р. ідентично відтворені у Четвертому виданні (1885–1890) “Енциклопедичного словника Мейера”. У цьому виданні поміщена мапа Р. Андре “Europa. Volker- und Sprachenkart” (Європа. Карта народів і мов). Масштаб – 1:25 000 000. Українці Австро-Угорщини позначені світло-зеленим кольором як Рутени (Ruthenen), українці Росії як Малоруси (Klein-Russen).

Історична довідка. Перше видання «Енциклопедії Мейера» почало виходити в жовтні 1839 р. Протягом 12 років вийшло 46 томів, до 1855 р. було випущено 6 додаткових томів. Всі 52 томи були перевидані у 1858-1859 роках. Протягом 1857-1860 рр. був випущений енциклопедичний словник, що, правда, вже лише 15 томів; саме це видання вважається першим «офіційним» виданням «Енциклопедії Мейера». Друге видання було випущено в 1861-1867 рр. Третє видавалося в Лейпцигу, — в 1874-1878 роках. Обидва ці видання, як і раніше включали по 15 томів. Четверте видання, випущене у 1885-1890 роках, включало 16 томів, у 1891-1892 роках було випущено два додаткові томи. П'яте видання (1893-1897) включало 17 томів, шосте (1902-1908) — 20. Сьоме видання, випущене в 1924-1930 роках — лише 12 томів. Восьме видання, що випускалися в період правління нацистів у Німеччині, залишилося незавершеним (видавалося в 1936-1942 роках, були випущені томи з першого по дев'ятий і дванадцятий із дванадцяти запланованих). В період існування двох німецьких держав дев'яте видання енциклопедії було випущено у ФРН в 1971-1979 роках. Воно налічувало 25 томів. У НДР були випущені два видання: у восьми томах у 1961-1964 роках та у вісімнадцяти томах у 1971-1978 роках. Обидва вони були написані відповідно до марксистської ідеології.

1885 р., у Парижі, опубліковано четверте видання тритомної праці А. Марга «Військова географія» (La Géographie militaire de A. Marga) де поміщено «Carte Ethnographique de L'Europe» (Етнографічна карта Європи). На карті показано мовні групи та етноси. Слов’яни позначені одним кольором (світло-зеленим). В межах кольорового фону пунктиром показано межу між етносами. Автор виділяє українців (Peitits Russes, малоросів), білорусів, росіян і т. д. Але на відміну від німецьких та австрійських етнографічних карт, тут українська етнічна територія значно звужена.

У 14 виданні (1892–1895) “Енциклопедії Брокгауз” опубліковано мапу Р. Андре “Ethnographische karte von Europa” (Етнографічна карта Європи). Масштаб – 1:21 000 000. Ареал українців, росіян та білорусів на карті позначений одним світло-зеленим кольором (межі між цими етносами проведені ізолінією). Українців названо Ruthenen та Klein-Russen. На карті до української етнічної території належить частина Кубані, частина Донщини (у тім числі територія теперішньої Росії), Стародубщина, Пінщина, Берестейщина і т.д. На карті назва UKRAINE поширена на Правобережжя та Лівобережжя.

У російській енциклопедії Брокгауза й Ефрона 1900 р. “Етнографічну карту Австро-Угорщини” Р. Андре поміщено як ілюстрацію до статті “Слов'яни”.

1900 р. Ріхард Андре. Етнографічна карта Австро-Угорщини (московське видання австро-угорської карти). Ілюстрація до статті «Слов’яни» в енциклопедії Брокгауза і Єфрона. Українці позначені як «Малорусы». Українсько-польська, українсько-словацька, українсько-угорська та українсько-румунська етнічні межі подані не на користь українського етносу. Як московити перекручують історичні факти. На австро-угорській карті 1895 р. Українці позначені як Рутени, а у московському перевиданні 1900 р. УКРАЇНЦІ – вже Малоруси.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.