Карл Вольфс (Carl Wolffs) «Historischer Atlas» (1877). Перше видання
1875 р. (18 карт), друге -1877 р. (19 карт та текст). У період 1879-1901 рр.
Дітріх Реймер (Dietrich Reimer) опублікував історичний шкільний атлас. Карта «Süd- und West-Europa nach der Theilung des fränkischen Kaiserreiches im Vertrage zu Virodunum im Jahre 843» (Південнна та Західна Європа. 843 р.). Масштаб 1:8 000 000.
Ареал поширення Білих Хорватів (Belochrobaten) – верхів’я Вісли, верхів’я
Тиси (Закарпаття). На сході межа - з Бужанами та Тиверцями, на Півдні – з Моравією
та Болгарією, на Півночі - з Мазов’янами та Дулібами. (843 р.).
1877 р. Карта «Mittel-Europa im Jahre 1000» (Центральна Європа. 1000 р.). Масштаб 1:5 000 000.
Країна Хорватія
(Сhrobatіа) в складі Польщі. Ареал – від верхів'я р.
Вісли до р. Зх Буг (1000 р.).
Хорватія (лат. Chrobatiaхорв;
хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska) — прадавня батьківщина
українців. Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в 2 тис. до н.е. на території
Центральної Європи і лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н.е. Йордан писав,
що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів,
антів і склавінів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст.,
зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.
Автор «Повісті временних літ»
називає такі племена, від яких походять українці: поляни - жили на правому
березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між
Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також
волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі
хорвати - на Підкарпатті. Серед усіх українських племен провідне значення
набувають білі хорвати та поляни (з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше
поширюється назва «Русь»). Крім Київської Русі, часові рамки якої точно не
визначені, в Європі існувала ще одна русько-слов’янська держава, а саме Велика
Хорватія, засновником якої був нітранський князь Самослав. Про білих хорватів у
Галичині писали неодноразово і українські історики, зокрема, М.Грушевський і
Д.Дорошенко. Початок формування польського народу припадає на Х-ХІ ст. Його
основою стали сім західнослов'янських племен: поляни (нижня течія р. Варти),
серадзяни (верхня Варта), слензяни (сілезяни, верхня Одра), вісляни (верхня
Вісла), мазов'яни (середня Вісла), куяв'яни (нижня Вісла) та поморяни
(узбережжя Балтики від Одри до Вісли).
Одним
із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була
праукраїнська держава західних горян (карпів - білих хорватів ). Утворилася вона у
середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця ІХ ст. Засновником
держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і
котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр., подарувавши їй, як пишуть
історики, мир і спокій на весь період свого правління. 631 р. виникає ще одна праукраїнська держава Велика Хорватія,
засновником якої був князь білих хорватів Самослав. Охоплювала вона території
Західної України (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська та
Чернівецька області), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі та
Північної Угорщини.
Серед усіх українських племен провідне значення
набувають білі хорвати та поляни (з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь»). Крім
Київської Русі, часові рамки якої точно не визначені, в Європі існувала ще одна
русько-слов’янська держава, а саме Велика Хорватія, засновником якої був
нітранський князь Самослав. Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово і
українські історики, зокрема, М.Грушевський і Д.Дорошенко. Початок
формування польського народу припадає на Х-ХІ ст. Його основою стали сім
західнослов'янських племен: поляни (нижня течія р. Варти), серадзяни (верхня
Варта), слензяни (сілезяни, верхня Одра), вісьляни (верхня Вісла), мазов'яни
(середня Вісла), куяв'яни (нижня Вісла) та поморяни (узбережжя Балтики від Одри
до Вісли).
Плита
з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св.
Петра під Зальцбургом (Австрія) повідомляє:
“Року Божого 477 Одоакер, король рутенів (Odoacer Rex Rhutenorum), а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”. Рутенія — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XIII-XIX ст.
“Року Божого 477 Одоакер, король рутенів (Odoacer Rex Rhutenorum), а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши”. Рутенія — назва України в історичних джерелах, написаних латиною XIII-XIX ст.
За польською
Вікіпедією: "Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia, Chrobatia) - історична територія
з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється
з Малопольщою" (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі
вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.).
За українською Вікіпедією: "Алемко
Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени
від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в
Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів'я Вісли в Польщі, північну
Словаччину, Закарпаття. В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан
Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію,
Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч ототожнював
Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи,
що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих
хорватів. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в
XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими
хорватами. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих,
хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228. Що більше, інший хорватський
історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира
Волинського називали себе хорватами. Клаіч твердить, що русини Галичини,
Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками
білохорватського племені. Покликаючись на візантійського царя Константина VII
Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових
Бойків з бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце
знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік
Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою. І старіші
хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з
білими хорватами. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в
Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами.
Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині,
не є прихідцями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів. Що
більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської
Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який
завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснюючи виникнення і
відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в
доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, бувши хребтом
Білої Хорватії".
Цит за:
Борис ЯВІР ІСКРА. «Галицькі хорвати. Перша частина
тексту "Хорватське питання: до проблематики слов’янських племінних
союзів на території Галичини»:
«Наразі відомо, що знані
під етнонімом хорвати племена довгий час співвідносилися передусім із регіоном
на північ від Карпат, тобто з Галичиною. Досліджуючи це питання, Джош Маршал
натрапив у Новій Британіці на такий текст: «Хорвати
міґрували в VI столітті з Білої Хорватії, регіону, який зараз є в Україні»,
а у «Hrvatski leksikon»
є такі слова: «Ім’я
сьогоднішнього хорватського народу до XI століття носили ще два племені:
Хорвати в Польщі й у Чехії». Руський
літопис «Повість минулих літ» також згадує існування хорватських племен на
території сучасної України, але це, ймовірно, ті самі Білі Хорвати».
Багато ниток пов’язують
хорватів саме з Галичиною. Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в часах
свого найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до
півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та
Вепру, верхів’я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття.
Своєю чергою, дослідник
хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач, крім Галичини, включає в терени
Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію та Словаччину. Відомий хорватський
історик Вєкослав Клаїч ідентифікував Білу Хорватію приблизно з територією
Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ,
Велинь, Червен, Плісненск і Радече – міста білих хорватів.
Цікаво зазначити, що той
самий Клаїч, покликаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX століття
жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. А
мешканці околиць Володимира Волинського (за твердженням іншого хорватського
історика, Мірко Відовіча) – просто хорватами. Клаїч вважає, що русини Галичини,
Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками
біло-хорватського племені. Покликаючись на візантійського цісаря Костянтина VII
Порфорогенета (Багрянородного), Клаїч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи
Костянтинових Бойків зі сучасними карпатськими Бойками, що надає йому можливість
точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же
ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи Костянтинових Бойків українською
етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч,
ідентифіковував русинів Галичини з білими хорватами.
Цікаво зазначити, що і
російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів
Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б.Д.Ґрєков твердить, що сучасне
українське населення Галичини та Волині не є приходнями на цій території, але
автохтонними потомками білих хорватів, і наголошує на тому, що союзництво білих
хорватів і Київської Русі тривало принаймні від часів Київського кагана Олега
до Володимира, який завоював частину Білої Хорватії.
З іншого боку, пояснюючи
виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М.Бранд пише,
що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, будучи
хребтом Білої Хорватії.
Цікавий казус відзначає
історик М.М.Чуріч: 1836 року у Відні вийшла збірка пісень галицьких русинів,
укладена К.В.Войціцьким «Pieśni
ludu bieło-chorwatów albo rusinów».
Але чи хорвати в
Галичині були білими? Чи була галицька Хорватія – Хорватією Білою? Хорватський
учений С.Сакач, використовуючи висновки швейцарського лінгвіста Фердинанда де
Соссюра, встановив, що назва «бiлi
хорвати» за іранською термінологією, прийнятою у слов’ян, означає «західні хорвати».
Найповніші відомості про
цей хорватський масив збереглися у трактаті «Про управління імперією» вже
згаданого візантійського василевса Костянтина VII. З трактату випливає, що
після того, як угри
розгромили державу Святоплука Моравського, вони межували з хорватами бiля Карпат,
тобто в Закарпатті. Сам автор трактату, користуючись окремими різночасовими
джерелами і не маючи змоги їх перевірити й узгодити, ймовірно, плутав поняття
Білої та Великої Хорватії.
Інших писемних джерел,
де також згадано хорватів (ПМЛ, польська хроніка Вінцентія Кадлубка, “Орозія”
англосаксонського короля Альфреда Великого, легенди про чеського князя св.
Вацлава), небагато. Із них випливає, що у серединi Х ст., коли Костянтин
Багрянородний завершив писати свій трактат, Велика Хорватія як єдина держава
вже не існувала. У її західний частині була держава Біла Хорватія, яка,
можливо, теж мала назву Великої. Східні землі Великої Хорватії продовжували
називатися Великою Хорватією – що і зафіксували інформатори Костянтина
Багрянородного. Між Білою Хорватією та східними землями Великої Хорватії під
кінець I тисячоліття вклинилися сілезькі та лехітські племена. Головними з яких
були вiсляни – вони зайняли Краків, що став їхньою столицею.
Починаючи від перших
дослідників текстів Костянтина Багрянородного (А.Бандурi, І.Х.Гаттерера, Ф.Геркена),
бiльшiсть учених (зокрема, М.Карамзiн, Я.Головацький, М.Лебедкiн, С.Соловйов,
М.Барсов, Ф.Рачкi, О.Шахматов, С.Середонiн, Л.Нiдерле, Я.Пастернак, М.Смiшко,
Б.Рибаков, П.Третьяков, В.Сєдов тощо) розміщували початкові поселення хорватiв
і Велику Хорватію в Галичині. Накопичені археологічні матеріали не суперечать
цим висновкам. У VI-IX століттях весь хорватський ареал здебільшого мав
спільний обряд поховання, пам’ятки якого виявлено у Прикарпатті, Закарпатті,
Східній Словаччині та нинішній Хорватії (пам’ятки VII століття), уздовж течії
Ельби та у низов'ях Мульди, між нижньою Заале й Ельбою (кінець VI – початок
VIII століть) – ареал поширення празької культури та її пізніших варіантів.
Виходячи зі сказаного, закарпатських, придністровських i присянських хорватів правильніше було
би називати карпатськими
хорватами, як першим пропонував Я.Iсаєвич, а не білими хорватами, які були
їх відгалуженням та, ймовірно, розміщались у верхів'ях Вісли та Одри та в
басейні Білої Ельстер [2], [3], [4].
Вже було коротко згадано
про іранські впливи на розвиток європейських етнонімів. Узагальнюючи попередні
результати наукових пошуків і власні дослідження, О.В.Майоров простежує, як
іранський етнонім «хорват» трансформувався в слов’янське середовище. Він
вважає, що під час гунської навали іраномовні хорвати рушили зі східних районів
Донщини на північний захід – до Карпат, де зіткнулися зі слов’янами й передали
їм свою назву.
Прабатьківщиною
хорватів-слов’ян, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію
Верхнього й частково Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та
верхньої течії Тиси. Період створення прадавнього племінного об’єднання
хорватів Прикарпаття О.В.Майоров
визначає останньою чвертю IV – першою половиною V століття.
Продовжуючи мову про
іранське коріння хорватів, слід згадати, що вишукуючи власне коріння,
хорватські антропологи зауважили, що в Хорватії, Словаччині, Волині та
Галичині існує специфічна раса – савідна (названа від річки Сава в
Хорватії). Ця раса майже ідентична динарській, але характеризується світлими
комплексіями (очі, волося, шкіра – на відміну від темних динарських).
Зороастрійці Ірану та пуштуни Гіндікушу як окрема расова група є чи не чистими
савідами. Це й було однією з підвалин у встановленні іранського походження
хорватів. Хорватські антропологи також наголошували ідентичність у
співвідношені груп крові між хорватами, галичанами та зороастрійцями Ірану. На
погляд хорватських енциклопедистів, динарська раса є іранського походження, її
присутність на Європейському континенті вказує на шляхи розселення іранських
племен в Європі. Пояс динарської раси охоплює межі від Дону, через Центральну Україну,
Південну Польщу, Словаччину, Австрію, сягає Тіролю та Баварії на заході,
охоплює Хорватію, Боснію й Герцеговину, Чорногорію та північну Албанію,
досягаючи значної концентрації власне в Галичині, Закарпатті, Словаччині та між
балкансько-адріатичними хорватами. Водночас савіди, хоч і зустрічаються на всій
території розселення динарської раси, особливої концентрації сягають власне в
Хорватії, північній Боснії та Галичині. Етнограф і антрополог Від Баленовіч
наголошував як на расовій ідентичності хорватів і галичан, так і на
ідентичності орнаментів вишивки рівнинних хорватів та рівнинних галичан, як
рівно ж гірських хорватів і галицьких гуцулів.
Між усіма
слов’яномовними народами тільки хорвати й українці у своїх мовах мають ікання, тобто
старослов’янське «Ѣ» перейшло в українській (під впливом мовних процесів у
Галичині) та в ікавських говірках хорватської не в загальнослов’янське «є» чи
«е», а в «і»: свіча = svića,
діва = diva,
вітер = vitar.
Цю фонетичну зміну лінґвісти вважають характерною для іранських, а не
слов’янських мов. Хорватська (конкретно кайкавське наріччя) та українська мають
спосіб утворення зменшувальних форм в типово іранський спосіб – через додавання
суфіксів –ек, –ак, -ук, -ик (-ік).
Власне хорватські та
галицькі говори зберегли іранські топоніми та й деякі слова: з хорватської vatra, hiža, zet, stric, ujak, kut,
torba, lemiš, macan і їхні галицькі відповідники ватра, хижа, зєть
(зять), стрик (стрий, стрийко), вуй (вуйко), кут, торба, леміш, мацько.
Топоніми виразно іранського походження спільні для Хорватії і Галичини: Sana,
Dora, Samobor, Sombor, Bistrica, Jamnica – Сян, Дора, Самбір, Бистриця, Ямниця.
Саме походження назви Галичина є доволі цікавим: біля Галича є Галчина могила,
одним з шляхетних племен хорватів були Галчі, а між народами старого Ірану є
Галичі, і не лише Галичі, але й Сани (річка Сян в Галичині та ріка Сана в
Хорватії), а також і Росани (ріка Рось в Україні, чи не саме ім’я Русь
іранського походження). Можливо, саме при злитті галлів та
хорватсько-іранського племені Галичів (знаком яких, до речі, був ворон, та й
галльські народи шанують цього птаха) походить назва галицького краю.
Як і для хорватів,
навіть після кількох віків християнізації для галичан суттєвою компонентою
їхньої релігійності є певне дуалістичне розуміння світобудови духовного світу.
Бог і Чорт у свідомості пересічного хорвата та пересічного галичанина приблизно
однаково сильні. Священик і ворожбит (точніше ворожка) користуються в селі
однаковою повагою і сприймаються як представники рівнозначних сил. В Галичині
можна простежити цей певний дуалізм, відображений у топонімах: Вороняцький
хребет на Львівщині починається Білою горою, а завершується в Підкамені
Чортовим каменем, під Львовом Чортові скелі сусідять з Великою Білкою, а на
Тернопільщині Чортків відразу коло Білобожиці. На іранські корені цього
дуалізму вказують також два випадки, коли Зарваниця (Зарван одне з імен злого
бога) сусідить одна зі Золотниками, а інша з Золочевом (ім’я Заратустра,
іранське Зердашт, спільнокореневе із словом «золото»).
Цікавою паралеллю є
клановий уклад польської та руської шляхти і шляхти хорватської. В
русько-польському шляхетстві існував звичай, що кілька родів, часами дуже
багато, користувалися одним гербом і вважалися потомками одного ж таки роду.
Між хорватською шляхтою точнісінько така сама картина – один герб на
кільканадцять прізвищ, але всі вважалися приналежними до одного племені. Слід
відзначити, що ядро формування польської держави майже точно співпадає з
західною частиною Хорватії. Власне у сарматизмі (сармати – також іраномовний
народ) шляхти Річі Посполитої можна вбачати натяк на іранське походження (якщо
не по крові, то за приналежністю до традиції) цього суспільного прошарку, а в
цьому випадку – хорватське [1], [5], [6], [8].».
ДЖЕРЕЛА
1. J. Marshall. Етноґенеза
галичан. Або одна компіляція без жодної інклінації.
2. Л.Войтович. “Білі” хорвати чи “карпатські”
хорвати? Продовження дискусії.
3. Л.Войтович. Карпатські хорвати в етнополітичному
розвитку Центрально-Східної Європи раннього Середньовіччя.
4. Л.Войтович.
Прикарпаття в другій половині І тисячоліття н. е.: найдавніші князівства //
Вісник Львівського університету. Серія
історична. – Вип.45. – Львів, 2010. – С.13–54
5. В.С.Ідзьо. Галицька держава – процеси
етнотворення і становлення (III–XII ст). – Львів: Камула, 2005, - 351 с.
6. В.С.Ідзьо. Ранньослов'янське
суспільство і ранньослов'янська державність. Зародження і становлення християнства на території
України. – Львів: СПОЛОМ, 2004. – 288 с.
7. О.Корчинський. Штрихи до маловідомої історії Галичини
VIII-X століть.
8. А.В. Великая Хорватия: Этногенез и ранняя история славян
Прикарпатского региона / Отв. ред. А.Ю.Дворниченко. – Санкт-Петербург: Изд-во
СПГУ, 2008. – 209 с.
Немає коментарів:
Дописати коментар