середа, 4 вересня 2019 р.

Спогади про початок II Світової війни на Винниківщині. ПАМ’ЯТНИЙ РІК. Теодор Мацьків



"Було це весною 1939 року. Вже кілька тижнів польські улани квартирували по хатах в Чижикові коло Львова. Вони били людей, здирали стріхи на хатах і стелили снопи з зерном під ноги своїм коням. Напастували людей, мішали з болотом людське добро, кривавицю та поливали нафтою. Зруйнували споживчу кооперативу і читальню „Просвіти”. Люди втікали, куди могли, на поля і в ліси, та сховатися не було легко, бо сніги ще не розтанули.
Почалося з того, що селяни в Чижикові старалися купити землю на парцеляції. Село складалося наполовину з українців-греко-католиків і українців латинського обряду, що ходили молитися до церкви і нічим не різнилися від українського населення. От польська влада намагалася ополячити й цих латинників. У старостві у Львові їм сказали, що вони не одержать землі, бо вони не поляки, якщо не святкують польських свят і ходять молитися до церкви. Тоді одного дня ці латинники села Чижикова — всі 30 родин — перейшли на грекокатолицький обряд, розуміючи, що якщо вони не поляки, то мусять бути добрими українцями. Польські газети вдарили на алярм, а найбільше ремствував „Курієр Краковскі”, аж пінився зі злости й обкидав болотом і лайкою „всіх і вся”, на¬віть польську владу в Варшаві. Тоді уряд вирішив вислати карну експедицію на село. Вночі наїхала на село кіннота — язловецькі улани. Почали квартируватися і без розбору бити людей. Перших побили війта і братів Касперських, які заявили себе українцями і змінили обряд. А далі били по черзі радних громади та інших селян. Побиті лікувалися в лікарів і в лікарнях, їздили до Львова шукати права у влади, але це не помагало. Військо далі стояло по хатах, знущалося і робило з населенням, що тільки хотіло. Аж як настала весна й потепліло надворі, тоді військо відійшло, залишаючи за собою руїну і стероризованих людей.
Селяни орали й сіяли на полях та чогось очікували. Було гаряче й дуже гарне літо, починалася осінь. Сонячно, погідно, сухо й тепло, на небі ні хмаринки. Прийшла п’ятниця 1 вересня 1939 року. Стою перед фабрикою тютюну й розмовляю з одним адвокатом-жидом, аж нагло чуємо металевий звук аеропляну і бачимо, як високо над нами в напрямі на Львів несеться великий срібний птах. А там нараз чуємо вибухи, але адвокат заспокоює мене, шо то мають бути протилетунські вправи, заповіджені на той день у Львові. Сідаємо в автобус і їдемо до Львова.
По дорозі під Личаківськими горами бачу, як селянські вози з Миклашева й Підберізець скоро і ніби в паніці вертаються зі Львова додому. На возах бачу перестрашених жінок з баньками на молоко та дивуюся, що вони вже так рано, — бо то щойно полудень, — їдуть додому. Не розумію того, а автобус їде далі під гору й зупиняється на самій рогачці на Личакові. Бачу там другий автобус із Винник, що стоїть і світить порожніми вікнами. Питаю щафера, що сталося, а він радить мені поглянути всередину, де бачу повно крови на сидіннях.
— Звідки взялася ця кров? — питаю.
Шофер оповідає:
— Рано завіз хворого Пастернака до Народньої лічниці на операцію сліпої кишки, а як вертався, то на Городецькій вулиці впали бомби й поранили багато людей, а вибухи висадили всі вікна в автобусі. До того ж поліція затримала автобус і наказала збирати побитих і поранених та везти до шпиталю.
З гори Личакова дивлюся на Львів і бачу, як над св. Юром підноситься якийсь червоний порох чи дим від вибухів бомб і з повалених домів, та розумію тепер, що то були німецькі бомби і що війна аже почалася.
Вертаюся до Винник і переживаю перші дні війни. Найперше заарештовують свідоміших людей у Винниках і околиці. Ховаюся в лісах і ночую по стодолах, бо вдома небезпечно. По кількох днях іду додому. На гостинці небуденний рух: то переїжджають автами втікачі з корінної Польщі, автобуси з родинами офіцерів ідуть аж з Познаню в напрямі на Румунію, знесилені польські вояки гуртами вертаються до Львова із сходу. Вояки змучені, голодні, зневірені. Ходять по хатах і просять їсти, а люди дають, що мають.
В середу військо будує радіостанцію в саду Сілкової напроти пошти і займає мурований дім. Зауважую, як щодня вранці якийсь літак кружляє над Винниками, але не звертаю уваги, бо то війна. Нагло в неділю, 17 вересня, опівдні, як люди виходили з церкви, бачу, що з-за гори й лісу від Львова виринає хмара літаків, що летять в нашому напрямі. Я інстинктивно біжу в пивницю, знаючи, що бомбитимуть. У пивниці вже є більше осіб, але в темряві годі когось упізнати. Нагло із свистом падають бомби, навколо чути вибухи, один з вибухів закриває землею вікно пивниці, і ми почуваємо себе, наче в гробі. Далі чути вибухи від залізничної станції.
Стало тихо, відлетіли. Виходжу з пивниці. Всі вікна вибиті, по підлогах скло, відламки цегли, порох цегляного кольору покриває все довкруги. На подвір’ї перед самим порогом яма. В сусіда дім завалений. Там, де була радіостанція, замість дому купа цегли. На другому боці гостинцю дім пошкоджений вибухом, на гостинці ями, повалені телеграфні стовпи й порозкидані дроти. Люди в паніці бігають і не знають, що робити. Видно ранених, є і забиті. В домі Міллера на колонії бомба завалила пивницю на подвір’ї, а вбиті стоять, як живі, бо в пивниці повно цегли, яка сягає забитим по коліна і так тримає їх у стоячій поставі. Ось мати й син стоять разом під стіною і тільки кров з уст виступає, а вони стоять, хоч уже мертві. Коло них якась дівчина з Чижикова стоїть з баньками для молока на плечах, з піною на устах — також забита. Донька Міллера ранена в ногу і в бік. Одна німка забита з двома малими дітьми, а чоловік у війську. Жінка й мама Бредого ранені. Всього ранених дванадцять, а вбитих дев’ять. В домі, де була радіостанція, вбиті й присипані цеглою дві доньки Фекетого й одна вчителька-полька, яких я бачив ранком, як ішли до костела, а ось опівдні вже мертві.
Сиджу дома цілий день. Вікна без шиб заслонені на ніч віконницями. З понеділка на вівторок чую вночі на дорозі якийсь гук, аж дім трясеться від тяжких авт. Обережно відхиляю вікно, але в темряві добре не видно, тільки якісь тіні посуваються на дорозі в напрямі на Львів, людей не можна розпізнати. Поволі розвидняється, а ті самі машини вертаються зі Львова і їдуть на схід. Виходжу надвір і бачу совєтський танк, а солдат стоїть з піднесеним вгору наганом. Усвідомлюю собі дійсність, що тепер уже все пропало, бо нас „визволили”, і нема виходу.
Десь коло полудня приходить до мене сусід і хоче, щоб я пішов з ним подивитися на ями біля станції. Йдемо і бачимо тільки діри без вибухів і ям, а ті діри лежать скісно в напрямі лету літаків. То, мабуть, невибухлі бомби, що попали на м’яку землю сіножаті. Ходимо по них і придивляємось. Раптом чуємо постріли машинового кріса від фабрики. Біжимо назад від станції, перебігаємо гостинець коло нового дому Міллера, а над нашими головами свищуть кулі. (Як нам пізніше вияснили, то стріляли на людей польські поліцаї з лісу над Винниками. Вони спочатку були в фабриці, але їх звідти викурили німці, і ми чули цю стрілянину).
Забігаємо під Діброву до якоїсь хати й ждемо. Чуємо гарматні постріли і бачимо, як фабрика починає куритися димом. Надбігає якийсь хлопець і каже, що під церквою є якісь вояки в зелених мундурах, говорять незрозумілою мовою і стріляють з гармат на фабрику. Я кажу, що то мусять бути німці. Десь за півгодини, як ущухла стрілянина, йду назад додому і кажу людям, щоб виходили з пивниць, бо вже спокійно і що в Винниках німці. Люди меш не вірять, але помалу виходять.
Йду під фабрику. Напроти дому лікаря Становського бачу, «горить совєтський танк, в ньому горять і два забиті танкісти. Дим несеться над дорогою, людей не видно. Два інші совєтські танк» горять і куряться на дорозі напроти нового дому Міллера. На дорозі коло польського „Сокола” лежить у крові німецький шолом, а на мурі червона пляма від крови. То був поцілений у голову німецький старшина, коли совєтський танк, їдучи з-під Львова, попав на німецьку стежу. Німці зараз помстилися за свого забитого старшину, знищивши протитанковою гарматкой три совєтські танки, що горіли на дорозі.
Перед фабрикою стоїть вартовий німець. Поволі сходяться люди і стають на роздоріжжі біля фігури Божої Матері. Під’їжджає совєтський танк, затримується, з відкритого віка вилазить якийсь чорний засмальцьований чоловік і каже до нас:
— Да здравствует революція! Долой буржуев!
Хтось з гуртка питає:
— А чи є у вас що кушать і чи водка є?
Відповідь: „В нас все харашо жівут, а водкі много”. Інше питання: „А чи є у вас євреї?” Відповідь: „Всєм національностям у нас харашо жівьотся!”
Підходить німецький вояк і дивиться на танкіста. Совєтчик каже: „Давай поміняємось шапками!” Німець відчіплює від шапки свастику й дає танкістові, а той йому свою червону зірку. Так еони й побраталися. Цей танк подався на схід, а інші совєтські танки далі горять на дорозі, а вогонь досягає побитих.
За якийсь час під фабрикою зібралося вже до сотні цікавих молодих людей. З фабрики виїхало відкрите авто з німецьким старшиною. Він запитує, чи хтось із нас не поїхав би як перекладач до совєтських частин. Зголошуюся і сідаю в авто. Минаємо Винники і їдемо до Підберізець. Назустріч нам їде чорна лімузина, порівнявшись з нею, зупиняємось і виходимо з авта. Нас двоє і їх двоє: один у шкірянці й шоломі, як у пілота, не говорить, а тільки поправляє, коли щось не так сказано, це — перекладач. Другий — низького росту в зеленій блюзі й чорних штанях з червоними лампасами, представляється як генерал К., командир Київської воєнної округи. Частує нас совєтськими цигарками. Закурили і почали розмову. Вияснюють ранкову стрілянину сьогодні і плян завтрішнього совєтсько-німецького наступу на Львів, щоб уникнути непорозумінь, як було нині вранці. Але з-за того, що німецький старшина значно нижчої ранги, ніж совєтський, та тому що німецька головна квартира знаходиться на захід від Львова в Рясній, сторони розходяться з тим, що справу врегулюють на вищому поземі обидва штаби. Вертаємося до Винник тією самою дорогою.
Вирішую не тратити часу, спішуся додому, щоб пакувати наплечник в дорогу. Мої почування дуже змінилися після зустрічі з совєтською дійсністю.
Коло тютюнової фабрики далі стоїть німецька варта. До Ви¬нник переїжджає німецький штаб і квартирується у фабриці. Шукають приміщення для польового шпиталю, бо під Львовом мають багато ранених. Заїжджають німецькі танкісти і зупиняються недалеко від фабрики. Обідають м’ясну зупу з макаронами і дають куштувати й цивільним. Німці — самі молоді хлопці, і їм, видно, смакує, бо голодні. А сонце гріє добре, як влітку, і всі спітніли. У Винниках сміх і радість, люди не знають, що робити: чи йти додому чи стояти далі на дорозі й чекати невідомого.
На небі появляються білі, як сніг, літаки та кружляють над Львовом. Кажуть, що то совєтські літаки розвідують терен до наступу на другий день. Побачимо. Німці кажуть, що де стала німецька нога, то те вже німецьке, і нема відступу! Я й далі не можу пояснити собі німецько-совєтського братання з убитими з обох боків. Іду додому. Не можу всидіти, йду на долину в бік церкви, зустрічаю там німецьких вояків і питаю, що означають совєтські літаки над Львовом. Вони усміхаються і кажуть: „Ми відступаємо, а совєтські війська займають Львів”. Біжу додому по наплечник, і вдвох виходимо з Винник.
По дорозі німецькі відділи і шпиталь переносяться до Винник. На полях під Чішками бачимо совєтську кінноту, яка не зачіпає ні німців ні нас. Йдемо на Давидів. Смеркається. За Винничкам йдемо лісами, ніхто нас не чіпає, а німецькі авта й мотоцикли освітлюють нам дорогу. Поляків не видно, їх багато для оборони Львова, але околицею не цікавляться, йдемо далі впоперек полями. Накрапає дощ. Знаходимо на полі оборіг із сіном, вилазимо нагору, щоб заснути, але про сон немає й мови. За нами німецька артилерія почала обстрілювати Львів. Понад нашими головами свищуть набої і розриваються десь на Левандівці чи Городецькім, на периферіях Львова.
На другий день рано показалося сонце, гарний осінній день. Було свято, люди моляться в церкві, а німецьке військо відступає з-під Львова.
Так почалася наша скитальщина по світу..." (Михайло Влох. «Виники. Звенигород. Унів та довкільні села» (1970 р. Чикаго, США).
Винники. 19 вересня 1939 р.

1 коментар: