вівторок, 3 вересня 2019 р.

Географія Криму: монголо-татари


      Перший набіг на Таврику монголо-татари здійснили 1223 р.
Початок утворенню Монгольської імперії поклало об’єднання монгольських племен під проводом Чингіс-хана 1206 р. Після смерті Чингіс-хана (1227) держава була поділена між його чотирма синами (Джучі, Джагатаєм, Толуєм, Угедеєм) — Чингісидами. Кожен отримав улус, юрт (простір для пасовищ) та Інгул (частину данини).
Проти кипчацьких ханатів Північного Причорномор’я 1223 р. вирушила армія Джучі. Тоді ж відбувся перший похід татар на Крим. Його повторили 1239 р. Того разу кипчаків перемогли остаточно, а Крим перейшов під контроль нової адміністрації. Разом із нечисленними монгольськими командирами на півострів прибули маси тюрків (яких монголи підкорили раніше), близьких за мовою та культурою до кипчаків, що мешкали у Криму. Частина кримських кипчаків пішла зі степів до гір, поповнивши тамтешнє населення, а частина асимілювалася з новоприбульцями: так продовжився давній процес формування місцевого кримського тюркомовного етносу — кримських татар.
   Монголо-татари (татари) — багатоплемінний конгломерат азійських кочівників, об’єднаних під владою монгольських ханів. В етнічному плані серед них переважали тюрки. Переслідуючи половців, з якими вони вели воєнні дії, татари вторглися на півострів, захопили і пограбували Сугдею (Судак). Ці події ознаменували новий етап історії Криму.
Історична довідка

Для розуміння етнічної історії кримських татар необхідно з’ясувати історію вживання терміна «татари». Вперше його згадують у старотюркських Орхонських пам’ятках VIII ст. для визначення північно-східних монгольських племен; означає він «іноплемінник». Деякі історики та етнографи вважають, що слово «татари» виникло від китайського «татані», яке в перекладі означає «об’єдную». Як доводять дослідники, у XIII ст. Чингіс-хан у процесі боротьби за створення феодальної держави більшу частину татар знищив, а решту (близько 5 тис.) розподілив серед монгольських племен. Плем’я «татари» як етнічна одиниця перестало існувати. Населення нової держави Чингіс-хан вимагав називати «монголи», що означає «божественний», «срібний». Однак сусідні народи, як і раніше, називали їх татарами. Отже, орда Чингіс-хана мала дві назви: «татари» і «монголи».

На Русі (Україні) і в Західній Європі населення Золотої Орди, а згодом Кримського, Казанського, Астраханського, Сибірського ханств називали татарами. Етнонім «татари» до 20-х років XIX ст. використовували для тюркомовного населення Поволжя, Криму, Кавказу і Закавказзя. Потім з’явились самоназви: азербайджанець, карачаєвець, балкарець, кумик, ногаєць, казанський татарин, кримський татарин та ін.

Згідно з науковою термінологією відомого російського дослідника Л. М. Гумільова, татари становили невелику частину тюркського суперетносу, що посунув у XIII ст. у Східну Європу, назву якого запозичили деякі інші тюркомовні народи. Її ми простежуємо в різних літописах східнослов’янських народів XIII- XIV ст., зокрема, у Лаврентіївському літописі (20-тіроки XIII ст.).

Значну плутанину в розуміння історії тюркомовних народів Південно-Східної Європи вносять терміни «монголо-татари» або «татаро-монголи». Іх увели в науковий обіг 1823 р.

А ось погляд на походження кримських татар відомого історика, етнографа Агатангела Кримського: «Татари» - ненаукова назва для тих мусульмансько-турецьких (тюркських) народностей, котрі живуть у Криму, на Волзі (казанці, астраханці та ін.), у Сибіру, Кавказьких краях. Та треба пам’ятати, що найдавніше ім’я «татари» визначало монголів (не тюрків). Так звалося монгольське коліно, що до нього належав завойовник Темучін Дженгіз-хан, не тюркське звичайно». 
Протягом XIII ст. татари ще декілька разів нападали на Крим, погрожуючи пограбувати міста Східного Криму - Солхат, Сугдею і Кафу. Тут, на сході півострова, вони оселялися, спочатку лише на зимівлю, а потім розселялися в степах і передгір’ях. Кожен із семи улусів (родів) займав чітко визначену територію - бейлик - під керівництвом улус-бея. З часом із бейликів склався Кримський юрт Золотої Орди, який постійно поширював свою владу на півострові (крім Кримського, були ще Астраханський і Казанський юрти).
У середині XIII ст. татари захопили Солхат, який став політичним, а потім і релігійним центром Кримського юрта й одержав назву Кирим. Тут перебував намісник золотоординського хана в Криму. З підкорених жителів півострова - греків, вірмен, українців та інших - татари збирали данину. Були обкладені даниною і генуезькі портові міста. Крім того, на невільничих ринках генуезьких міст татари продавали захоплених під час набігів полонених.
З початку XIV ст. татари почали поступово захоплювати землі в південно-західній частині Криму. Розгрому підлягали не лише генуезька Кафа, а й міста Південно-Західного Криму: Ескі-Кермен, Херсонес і Кирк-Єр. Лише Мангуп залишився непідкореним, хоча і залежним від татар.
Першим татарським поселенням на південному заході півострова став Ескі-Юрт (район сучасного залізничного вокзалу в Бахчисараї). Поступово татари розселялися не лише по передгір’ю, а й у горах; відбувався процес їхнього переходу до осілого землеробства. Кирк-Єр став центром бейлика, а потім і ядром Кримського ханства.
Усередині XIV ст. в Золотій Орді розпочалась внутрішня міжусобна боротьба. Крим також неодноразово ставав ареною боротьби за утвердження авторитету того або іншого хана. Зокрема, 1347 р. полки хана Джанібека вели військові дії проти генуезьких колоній у Криму. Італійці в Кафі успішно оборонялись, а серед нападників спалахнула чума. Щоб перемогти ворога, золотоординці за допомогою катапульт почали закидати в місто трупи померлих від чуми. Згодом на чуму почеши хворіти захисники, які були змушені покинути фортецю і втікати в Італію. Разом з ними в Західну Європу потрапила й хвороба, спричинивши епідемію чуми, яка забрала мільйони життів. Цей випадок можна вважати першим у світі використанням чуми як бактеріологічної зброї.
      Тривалий час боротьбу з ханом Тохтамишем за владу в Золотій Орді вів хан Мамай, володар Солхату й околиць. Після поразки в Куликівській битві Мамай втік у Кафу. Тут його вбили місцеві татари. Цим вони сподівалися відвести від себе гнів Тохтамиша, який став ханом Золотої Орди. Поховали Мамая з почестями. Могильний курган під назвою «Шах-Мамай» і сьогодні височіє між Феодосією і Старим Кримом.
Наприкінці XIV ст. багато міст і сіл півострова зруйнував хан Едигей, ставленик середньоазійського еміра Тимура, який вів у той час непримиренну боротьбу з Золотою Ордою.
Кримський юрт до кінця ХІУ-початку XV ст. вивільнився від впливу Золотої Орди. До середини XV ст., коли Орда значно ослабла, почалась серйозна боротьба між татарськими ханами за контроль над її окремими частинами, унаслідок якої першим ханом незалежного Кримського ханства став Хаджі Ґерей, онук Тохтамиїна. Заручившись підтримкою Литви і Туреччини, він розгромив інших претендентів із Орди, зламав опір генуезців, пережив інтриги беїв, перш ніж остаточно утвердився на ханському престолі і став засновником династії Ґереїв, які правили Кримом наступні 350 років. Хаджі Ґерей переніс столицю Криму з м. Кирим у м. Кирк-Єр, а згодом Менґлі І Ґерей - у Салачик, а Сахіб І Ґерей - у Бахчисарай.
Взаємовідносини між татарами і корінними жителями Криму поступово стали добросусідськими. На землях татарських феодалів іншомовне населення - греки, вірмени, караїми та інші - органічно необхідний елемент. У захоплених татарами містах - Солхаті, Кирк-Єрі та інших - зберігалось поліетнічне населення. Постійно відбувалася асиміляція прибулих татар і місцевого християнського населення. З одного боку, татари переймали спосіб життя, навички ремесла, сільськогосподарські традиції, деколи й християнську віру культурніших місцевих жителів; з іншого, - простежувалося отата- рення корінного населення, що виражалось у поширенні тюркської мови, а потім й ісламської віри. Так формувався етнос, який згодом отримав назву кримські татари.

ЛІТЕРАТУРА
Байцар Андрій. Крим. Нариси історичної, природничої і суспільної географії: навч. посіб. / А. Л. Байцар; Львів. нац. ун-т імені І. Франка. — Львів. : Видавничий центр ЛНУ ім. Івана Франка, 2007. — 224 с.
Байцар Андрій. Географія Криму : навч.-метод. посібник / А. Л. Байцар. - Львів : ЛНУ імені Івана Франка, 2017. - 358 с.

Немає коментарів:

Дописати коментар