Мелетій IV (21 вересня 1871 — 28 липня 1935) — 11-й митрополит Елладської православної церкви в 1918—1920 роках (як Мелетій III), 261-й патріарх Константинопольський в 1921—1923 роках (як Мелетій IV), 109-й Папа і Патріарх Александрійський і всієї Африки в 1926—1935 роках (як Мелетій II).
У 1910 році стає митрополитом Кітіонійським (Кіпрська православна церква). 1912 року після смерті Іоакима II, Iпатріарха Константинопольського, висував свою кандидатуру на патріаршество, але його кандидатура була відхилена. 1921 року помирає патріарх Герман V. Не гаючи часу Мелетій прибув в окупований тоді військами Антанти Стамбул на кораблі під візантійським прапором.
1921 року в Стамбулі відбулося обрання нового патріарха митрополита Германа (Каравангеліса), за якого проголосували 16 із 17 членів Священного синоду. Але до новообраного патріарха прийшла делегація, яка повідомила, що «Мелетій має можливість внести 100 тисяч доларів на потреби патріархії», тому національні інтереси вимагають, щоб патріархом Константинопольським був обраний саме він. «Заради блага народу я прийняв цю пропозицію»,— пише Германос. Незабаром для обрання Мелетія повністю замінили склад Константинопольського синоду, який і обрав його патріархом. У той же час на нараді в Салоніках більшість архієреїв Константинопольського патріархату (7 членів Священного синоду і близько 60 архієреїв) заявили, що обрання Мелетія «проведено за явного порушення священних канонів». Антіохійський, Александрійський та Єрусалимський патріархи підтримали цей протест.
Обрання Мелетія. Поспіх, з яким нерозумний і недалекоглядний шовінізм Патріархату й можновладців нації засвідчив без будь-якої потреби свою ненависть і презирство до Туреччини, дійшов до такого, що коли треба було обрати патріарха Константинопольського, вони голосували, засновуючись на статутах, які конче відрізнялися від визнаних для обрання патріарха. Ці статути турецька влада не бачила і не затвердила. До того ж її загалом забули повідомити, хоча б через найменшу ввічливість, про обрання нового патріарха. Це також було великою помилкою. Але найбільшим викликом для гідності і честі турецької влади стало обрання патріархом Мелетія, відомого як балакучу і хвалькувату людину, до того ж протеже однієї відомої політичної партії в Греції. Мелетій був більше, ніж небажаною особою у турків, тому що, зобов’язаний всюди і завжди аплодувати політичній партії, яка наділила його владою, він не міг, виконуючи церковні функції, займатися нічим іншим, крім політики, якою він займався і до свого обрання. І турки не помилилися. Під час його зустрічі в Константинополі нарочито були виставлені емблеми Візантійської імперії. Його промову на інтронізації можна було назвати як завгодно, але точно не церковною. Згодом, діючи разом з тими, хто розділяв його думку в Константинополі, він серед білого дня організував відомий «Захист», який вочевидь брав активну участь у військових діях на боці Греції. Всі ми, а з нами й турки, усвідомлюємо, що Патріархат, особливо за керування Мелетія, повністю забув про свою місію і про свої церковні обов’язки, натомість займався політикою і лише політикою. У проповідях, виголошених з висоти амвонів усіх храмів Вселенського Патріархату, йшлося не про Євангельські істини, а тільки про перемогу партії, яка призначила Мелетія патріархом; це був постійний заклик до фанатизму, спрямований проти ворожої партії і проти турків, і ним годувався грецький народ Туреччини. Греки відчували себе зобов’язаними прикрашати святі храми грецькими прапорами й грецькими кольорами; навіть портрет М. Венізелоса займав чільне місце у храмах; у мирних єктеніях в цей час постійно поминали Венізелоса, а не короля. Такі дії Мелетія, через його невиліковну сліпоту, привели до отримання турками перемоги в Малій Азії більше, ніж будь-що інше. Він був антипатично налаштований проти турків: зневажав їх і люто ненавидів. Саме тому під час переможних операцій союзників він особисто брав активну участь у діях, спрямованих на політичну користь Греції. Він займався лише політикою. Це також було очевидно під час дискусій щодо Лозаннського договору [Лозаннський мирний договір був підписаний 24.06.1923 р. між Великобританією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією, Королівством Сербів Хорватів та Словенців, з одного боку, і Туреччиною, з іншого боку. Цей договір юридично оформив розпад Османської імперії.]. Ісмет Паша[xlii] чітко й категорично вимагав прибрати Мелетія з Константинополя. Відомо, як після перемоги турків у Малій Азії [Ісмет Іненю (в народженні Мустафа Ісмет-Паша, 1884–1973) — турецький військовий та політичний діяч. Під час укладання Лозаннської мирної угоди обіймав посаду міністра закордонних справ Туреччини. У 1938–1950 рр. — Президент Туреччини]. Мелетій з улесливістю займався політикою вже на благо Туреччини, щоб якнайдовше утриматися на своєму престолі, і, попри попередження з боку грецької влади і самого Венізелоса, відмовлявся скласти з себе повноваження і покинути Константинополь [Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві. 1924 р. (стаття митрополита Христофора (Даніїлідіса, згодом – Александрійського патріарха)].
У травні 1923 р. у Вселенському патріархаті відбувся конгрес православних східних церков, скликаний патріархом Мелетієм IV. Всеправославний конгрес працював у Константинополі з 10 травня по 8 червня 1923 р. На конгресі відмовилися бути присутніми представники трьох найстаріших після Константинопольського патріархатів: Александрійського, Антіохійського та Єрусалимського. Не брали участь у конгресі Синайська архієпископія, і навіть Болгарська церква (Константинопольська Патріархія тоді вважала її схизматичною). У роботі наради брали участь архієреї Православної Російської Церкви — Кишинівський та Хотинський архієпископ Анастасій (Грибановський).
На ньому було обговорено календарне питання і прийнято рішення про реформу. Щоб не приймати григоріанський календар, що «виходить від католицького папи», було вирішено запровадити календар, названий новоюліанським. Цей календар був розроблений сербським астрономом, професором математики та небесної механіки Белградського університету Мілутіном Міланковичем (1879—1956).
Питання календаря. Весь світ знає, що між Православними Церквами обговорювалася можливість або неможливість заміни юліанського календаря григоріанським, і що зовсім не було потреби у поспішному й спеціальному рішенні з цього питання. Три Східні Патріархати, які мали серйозні докази проти прийняття Православною Церквою григоріанського календаря, по-братськи просили Вселенський Патріархат відкласти всі рішення щодо зміни календаря принаймні до скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. З іншого боку, безумовно, крім Східних Патріархатів, інші Автокефальні Церкви, за винятком Елладської Церкви, хотіли дійти спільного розуміння та спільного рішення всіх Автокефальних Церков, а також, безперечно, тільки в такий спосіб вони були б згідні замінити старий календар новим. Уже майже цілком домінувала думка про те, що має бути прийняте рішення спільно всіма Церквами на Соборі. Несподівано та всупереч усім очікуванням оточення Вселенського Патріархату в якийсь момент повідомило предстоятелів Автокефальних Церков, що Вселенський Патріархат вирішив прийняти новий календар з 10/23 березня [1924 р.] та попросив усі Автокефальні Церкви погодитися з цим рішенням. Братерські патріархати, рівні за честю, даремно надіслали йому телеграми, [у яких] порекомендували відкласти дане рішення та висловлювали своє рішення, що вони, заради церковного миру, нічого не приймуть. Вселенський Патріархат і лише Елладська Церква прийняли остаточно новий календар на своїх територіях. Згодом через тиск на церковні справи, необдуманість та снобізм Кіпрська Церква пристала до них [Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві. 1924 р. (стаття митрополита Христофора (Даніїлідіса, згодом – Александрійського патріарха)].
Скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. Іншим питанням, у вирішенні якого проявились відверті папські претензії Вселенського Патріархату, як ми про це сказали, було скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. Хто цікавиться церковними питаннями й пильно стежить за ними, пам’ятає неналежну поведінку Вселенського Патріархату. Три патріархи трьох найдревніших патріархатів вирішили зібрати Вселенський Собор або Великий Помісний Собор в Єрусалимі у цьому році (мається на увазі 1924 р.). Цей Собор, після вивчення питання й дискусії між усіма Церквами, мав прийняти рішення не тільки щодо проблеми календаря й пов’язаної з нею проблеми [святкування] Пасхи, а й розглянути ряд інших питань, які хвилювали всю Православну Церкву та потребували прийняття нагального рішення, спільного для всіх. Три патріархи домовились і звернулись до свого брата у Христі, Вселенського патріарха, з проханням скликати Собор. Вони зробили це не тому, що кожний з них не має такої честі, достоїнства чи впливу в Церкві, які має Вселенський патріарх, а тому, що через відсутність православного імператора, який мав право в Древній Церкві скликати загальний Собор, треба було відновити престиж Вселенського Патріархату, особливо в момент, коли він був принижений з усіх сторін. Саме з цієї причини три патріархи попросили Вселенського патріарха скликати Собор в Єрусалимі. І хоча вони йому це запропонували, проте вони самі, або ж кожен з них, могли скликати Собор. Яким чином прибічники [Вселенського] Патріархату відповіли на цю братерську люб’язність трьох патріархів? Перш за все, вони відповіли лише аж через три місяці; потім вони не погодилися з рішенням трьох патріархів скликати Собор протягом року, тому що вони не бачать потреби поспішати з його скликанням, оскільки вони вирішили зібрати Собор наступного року, в річницю скликання Вселенського Собору в Нікеї (йдеться про 1600-річний ювілей Першого Вселенського Собору, який відзначали у 1925 р.), як це визначив Всеправославний конгрес. Хоча у Вселенському Патріархаті не бачать потреби в скликанні Собору в цьому році, однак було призначено Відповідальну комісію, яка мала визначити питання для обговорення на Соборі наступного року. Перелік питань для обговорення, які запропонували три патріархи в листі, вони не погодилися розглядати, оскільки в листі Вселенського патріарха їх немає, звісно, з тією метою, щоб три патріархи зухвало не подумали, що вони також мають право керувати святими Церквами Божими і навіть цікавитися ними! [Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві. 1924 р. (стаття митрополита Христофора (Даніїлідіса, згодом – Александрійського патріарха)].
10 липня 1923 був змушений, під приводом хвороби, зважаючи на невдоволення ним з боку кліру і мирян, залишити Стамбул і перебратися на Афон. 20 вересня того ж року під тиском уряду Греції і внаслідок поразок грецьких військ від турецької республіканської армії склав з себе титул патріарха. У 1926 році обирається очільником Александрійської православної церкви. У 1930 році Александрійським патріархатом було прийнято григоріанський календар і складені папери, які продовжують бути основою її устрою: «Положення про священиче служіння», «Положення про Синоди» (1931 рік), «Органічний закон Греко-православної Олександрійської Патріархії» (1934 рік).
Немає коментарів:
Дописати коментар