середу, 25 січня 2023 р.

Історія м. Винники (Львівщина) в будинках і вулицях. Вул. ШЕВЧЕНКА. Старі світлини

Винники — одне з найдавніших поселень біля Львова, ще у XXV тис. до н. е. людина вперше заселила околиці Винник. Місто розташоване на шляху, що споконвіку єднав два величні українські міста: Львів та Київ. За чудову природу у XIX ст. Винники називали "маленькою Швейцарією", перлиною Львівщини.

Винники було засновано у другій половині XIII ст. руським (українським) королем Левом Даниловичем. Спочатку місто мало назву Малий Винник. За часів Галицько-Волинської держави першим відомим власником Винник був Бертольд Штехер (перший німецький війт Львова за часів короля  Лева Даниловича). За свою працю на благо міста він отримав у винагороду від короля Лева млин Сільський Кут, озера та два невеликі маєтки в Малих Винниках та Підберізцях. Матеус (Матвій) Штехер — син Бертольда — також був війтом Львова і володарем Винник на поч. XIV ст.

Право на володіння Винниками, нащадкам Бертольда, згодом підтвердив польський король Казимир III своїм привілеєм від 22 серпня 1352 р. Ця грамота містить першу письмову згадку про Винники.

17 травня 1666 р. польський король Ян II Казимир дозволив Стефанові Замойському перетворити Винники на місто, надавши йому Магдебурзьке право, створити тут купецьке братство і ремісничі цехи та двічі на рік проводити у місті великі ярмарки - на Михайла та Зелені свята.

23 серпня 1992 р. — перше святкування дня міста Винники.

ВУЛИЦЯ ШЕВЧЕНКА

Вулиця Шевченка — одна з головних та найдавніших вулиць міста Винники, розташована в історичній частині міста. 1911 р.  Винниківська міська рада присвоїла назву вулицям (Тараса Шевченка та Маркіяна Шашкевича (теперішня вул. Л. Українки).

Бере початок від вулиці Галицької, 16 та прямує до вулиці Байди Вишневецького в південному напрямку. Названа на честь українського поета, письменника, художника Тараса Шевченка. Довжина вулиці близько 1,2 км.

До вул. Шевченка з парного боку прилучаються вул. Пилипа Орлика, 6-й Заозерний провулок, вул. Львівська, вул. Смерекова, вул. Івана Котляревського, а з непарного боку — вул. Просвіти, вул. Василя Стуса, вул. Садова, вул. Злагоди, вул. Довганика.

Пам'ятники

Пам'ятник Тарасові Шевченку (1913). Це перший на українських землях скульптурний пам'ятник великому Кобзареві. розташований при вулиці Шевченка, 11.

28 вересня 1913 р. у Винниках встановили перший на українських землях і у світі скульптурний пам'ятник великому Кобзареві.

Тривала титанічна боротьба українців Західної України, в умовах австрійської монархії за увіковічення пам'яті Великого Українця, увінчалася успіхом. На велелюдному мітингу, влаштованому з цього приводу, присутні висловили глибокий жаль, що пам'ятник Т. Шевченку на той час не дозволено було відкрити ні царським урядом Росії у Києві, ні польським у Львові. Побудова Кобзаревого погруддя у ті часи вважалося великою подією у культурному житті українців Галичини ще й тому, що до того споруджували пам'ятники у вигляді гори каміння, з якої виглядав портрет Шевченка, а з того каміння підіймався великий хрест. Примітивність таких форм часто викликала справедливі нарікання з боку творчої інтелігенції.

Великий внесок у дослідженні історії пам’ятника Т. Шевченку у Винниках зробили: краєзнавець Михайло Керницький та академік Володимир Грабовецький.

Ще у 1877 р. львівський скульптор Тадеуш Баронч зробив бюст Тараса Шевченка з теракоти і експонував його на виставці в Кракові. В кінці XIX ст. інший скульптор, Купріян Годебський на замовлення одного одеського громадянина, зробив нове погруддя Т. Шевченка, яке жителі Львова намагались встановити в рідному місті. Проте пропольські урядовці в Австро-Угорщині всілякими методами перешкоджали увічненню пам'яті «хлопського здрайці, схизмата і гайдамаки», заборонивши встановлення погруддя Шевченка у Львові.На початку XX ст., коли наближалось сторіччя з дня народження поета, прогресивна галицька інтелігенція доклала багато зусиль до того, щоб встановити  пам'ятник Т. Шевченкові у Львові. Проте на перешкоді ставали польські чиновники, які керували всіма сферами життя у Галичині.

Історична довідка.

У Львові є три пам'ятники Тарасу Шевченку: перший встановлений 1960 р. на подвір'ї СЗШ №63 на вул. Личаківській, другий знаходиться біля входу в «Шевченківський гай» на Чернечій Горі, третій, відкритий у 1992 р., знаходиться на проспекті Свободи.

Тоді виникла ідея поставити пам'ятник Шевченкові біля Львова. Винниківчани вирішили до 100-річчя народження Кобзаря встановити у себе цей пам'ятник. На кошти, зібрані серед робітників, селян і інтелігенції, в 1910—1912 рр. в майстерні Яворського у Львові був зроблений пам'ятник

 Пам'ятник Т. Шевченку виготовлено з каменя-пісковика, який видобувають у Застіночівському кар'єрі, що розташований на північно-східній околиці с. Застіноче Теребовлянського району Тернопільської області. У Теребовлянських міських актах Застіночівськии кар'єр згадується ще з 1430 р. У цьому кар'єрі на різних глибинах розташовуються різні за якістю і міцністю пласти пісковику. Найміцніший, подібний до граніту видобувають у нижніх пластах. У верхніх пластах є відносно м'якший, більш піддатливий для обробки матеріал. Його й використовують для виготовлення пам'ятників. Теребовлянський пісковик є морозостійким матеріалом. Йому не страшні навіть сильні зимові холоди та вітер. Дуже суттєвою якісною ознакою цього пісковику є абразивність (під дією холоду та вологи поверхня пісковику не розшаровується, а зберігає свою первинну форму). Дотепер є пам'ятники та скульптурні вироби з цього каменя, що простояли без суттєвих змін вже понад 200 років.

Організатором будівництва та відкриття пам'ятника виступило товариство «Просвіта». При цьому було обрано комітет, до якого входили В. Левицький, о. Г. Гірняк, Г. Грицай, Ю. Левицький, М. Ліщинський, що розпочав збір коштів серед місцевого населення. Виконати план пам'ятника було доручено архітекторові О. Лушпинському.

Лушпинський Олександр Онуфрійович (1878—1943) — український архітектор, художник, скульптор. За його проектами зведено кільканадцять храмів і ще більше цивільних споруд на теренах Львівщини, Івано-Франківщини і Тернопілля. О. Лушпинський залишив помітний слід не лише у вітчизняній архітектурі, він плідно творив і виробив власну художню манеру в галузі скульптури, малярства, декоративно-прикладного мистецтва, побутової кераміки, меблярства, а також реставрації. Помітний слід Олександр Лушпинський залишив у царині скульптури. У 1911 р. у селі Бурдяківцях на Борщівщині він спроектував перший пам'ятник Кобзареві у Тернопільському краї. Створив монументальну споруду на честь Маркіяна Шашкевича у 1911 р. у селі Підлисся на Золочівщині, проект надмогильного пам’ятника своєму учителеві Іванові Левинському на Личаківському цвинтарі у Львові.

Святкове відкриття пам’ятника Т. Г. Шевченку відбулося 28 вересня 1913 р. при співучасті хору і духового оркестру з Винник, Лисинич та Ланів, численних гостей зі Львова (два надзвичайні поїзди привезли сотні львів’ян), в числі яких були д-р Е. Олесницький, голова Народного Комітету д-р К. Левицький, о. Лежогубський, проф. Р. Залозецький, поет Богдан Лепкий. На площі зібралося кілька тисяч людей.

За спогадами сучасників та старожилів на відкритті пам’ятника були близько 500 представників зі Львова, цілі делегації з навколишніх сіл та товариств: «Просвіта», «Сокіл», «Січ» та великої кількості українського населення з самого міста.

Рівно о 10 год 30 хв постріли сповістили про початок великого свята. Селянський оркестр з сусіднього села Лисиничів виконав серенаду Шуберта «Над морем», а місцевий хор під керівництвом учителя Вислободського — «Заповіт» Т. Шевченка. З вступною промовою виступив голова комітету по встановленню пам'ятника нотар м. Винники Володимир Левицький, який відкрив пам'ятник Шевченкові. Пам'ятник складався з п'яти пластів, тесаного чотиригранного каменя, на якому височіло погруддя поета в шапці.

На обеліску були викарбувані пам'ятні слова:

ТАРАС ШЕВЧЕНКО

1814 -1914

В столітні роковини уродин

Винницькі українці

Після промов селяни, робітники, інтелігенція, учні, вшановуючи пам'ять великого поета, пройшли демонстрацією біля пам'ятника, поклавши біля нього десятки вінків. Відбувся урочистий похід вулицями Винник. На чолі походу їхала кіннота винниківчан у козацьких одностроях, у кількості 40 осіб.

Ось як описує цю подію Кач М. Відслоненє пам’ятника Т. Шевченка у Винниках. (Ілюстрований народний календар товариства Просвіта. 1916. – Львів, 1916. – С. 184–186):

«Осібним поїздом, що вийшов зі Львова о год. 9 20, приїхало до Винник коло 500 львівських гостий. На двірци привитали їх місцеві українці та в супроводі музик з Лисинич і Лавів відвели на площу, на котрій здвигнено Шевченків памятник. Перед памятником, заслоненим сино жовтою наміткою, уставили ся представники львівських та винницьких товариств з вінцями і прапорами.

Як представники українських парляментарного і соймового клюбу були д-р Евген Олесницький, радн. Іван Кивелюк і проф. Роман Залозецький.

Точно о год. 10. 30 роздав ся гук моздїрових вистрілів звіщаючий початок незвичайного торжества. Селянська орхестра з Лисинич відограла серенаду Шуберта «Над морем». Поправним виконанєм сего кусника збудила подив у всїх присутних. Відтак місцевий мішаний хор під умілою дириґентурою учителя п. Вислобоцького відспівав Шевченків «Заповіт». Саме торжество заінавґурував голова памятникового комітету п. реєнт Володимир Левицький. В часі промови зняв з памятника відслону та віддав його в опіку та на власність загалу винницьких Українців, складаючи подяку усїм, котрі в який небудь спосіб причинили ся до його здвигнєня.

На конець промови привитав представників товариств та усїх прибулих гостий.

Другий в ряду промовив представник українського парляментарного клюбу та Народного комітету д-р Євген Олесницький. В краснорічивій промові вказав на те, що памятник нашого ґенїя приходить ся нам здвигнути у Винниках а не Києві або у Львові, де всі заходи зустрічають ся з варварським відпором репрезентаций тих міст. Від товариства «Просьвіта» промовив о. сов. Лежогубський, вказуючи у своїй промові на ті ідеали, які проповідав Тарас у своїх безсмертних творах та взивав, щоби памятник Шевченка став для Вінничан символом нашої народної ідеольоґії.

З черги промовив відомий проф. Богдан Лепкий. По промовах новооснована місцева орхестра відограла гимн «Ще не вмерла!». В часї, коли лисиницька музика грала вязанку народних пІсень, уставив ся похід, який перейшов головними улицями Винник.

На чолі походу їхала кінна бандерия місцевих міщан в козацьких одностроях в числї около 40 людий. За ними йшли чети місцевих Соколів та Сокілок в одностроях з прапором, а дальше віддїли клепарівського Сокола з вінцем, Сокола-Батька з прапором, Сокола ІІІ з прапором і вінцем, Січи повітової в одностроях, Січи ім. Петра Дорошенка, Сокола з Борщович, Сухоріча, Гаїв та Підберезець, відтак делєґациї читалень «Просьвіти» з Лисинич, Гаїв, Підберезець, Миклашова, читальні в Середмістю, Голоска, Сихова, Звенигорода з вінцями. За Соколами уставили ся чвірками учениці У. Т. П., ґімназия С. С. Василиянок, ученики українських ґімназий, львівські гості, винницькі Українці та народ сусїдних місцевостий.

Улиці, котрими переходив похід, були так прикрашені безлїчю хоругов, що Винники під ту хвилю робили вражінє виключно української місцевости.

Похід на конець передефілював перед памятником Шевченка а делеґациї зложили вінці. Від читалень промовляло двох бесідників п. Д. Вендиш з Лисинич і п. П. Вовк з Гаїв.

Ось так закінчила ся перша часть сьвята.

Пополудни о год. 2. відбув ся фестин на площі місцевої «Просьвіти» і серед веселих забав та танців надійшов скоро час відїзду до Львова.

Сам памятник з тесаного каміня, робить дуже миле вражінє. Виконаний він після планів арх. Лушпінського в робітни п. Яворського у Львові. По трох камінних степенях виходить ся на камінне підмурованє окружене зелїзною огорожею. На обох кінцях стоять камінні стовпи. Сам памятник складаєть ся з 5 верств тесаного чотирогранного каміня, на котрім спочиває погрудє Тараса. Красу памятника підносить те, що лежить при головній улици Винник, що носить також назву Шевченка.

Здвигненєм сєго памятника дали винницькі Українці доказ, що праця у них іде скорим ходом вперед. Від себе можемо лиш побажати, щоби і на дальше стали приміром для усїх громад свого округа та звернули тепер свою працю на здобутє полїтичної переваги у самих Винниках, чого початком винна бути українська школа і українська рада громадська».

29 березня 1925 р. Повторне відкриття відновленого пам'ятника, що був пошкоджений у 1919 р. поляками.

Під час перебування у Винниках московських військ (1914—1915 рр.) біля пам'ятника збиралися солдати-українці й співали українські пісні, згадуючи Великого кобзаря.

Цілий і неушкоджений простояв цей пам'ятник аж до листопада 1918 р., доки не був понівечений польськими підлітками (молотками і зубилами були відбиті ніс та вуха). На жаль, під час подій українсько-польської війни в січні 1919 р. над пам'ятником Т. Шевченку було вчинено ще один варварський акт вандалізму. Польські вояки під командуванням полковника Токаржевського на головному вокзалі у Львові потайки проникли до вагонів санітарного поїзда і так дісталися на залізничну станцію у Винники, де відразу вступили в бій з січовиками. Прориваючись до міста, окупанти інсценізували розстріл пам'ятника Шевченку.

В квітні 1919 р., коли поляки знову захопили Винники, долотами вони відбили все обличчя на пам’ятнику.

1921 р. жителі Винник, в умовах жорстокого панування Польщі, вирішили широко відзначити шістдесятиріччя з дня смерті Т. Г. Шевченка. На прохання ювілейного комітету уряд дозволив це свято. Проте львівський староста побоюючись, щоб святкування не викликало селянських чи робітничих заворушень, секретним листом дав наказ повітовим комендантам поліції пильно стежити за ходом цього свята і своєчасно інформувати про все у Львів.

Міщани Винник вирішили відновити перший пам'ятник. У 1924 р. було створено комітет по відновленню пам’ятника (очолив Тома Магаляс). За зібрані серед українського населення гроші, скульптор Андрій Коверко виготовив новий пам'ятник Т. Г. Шевченкові.

Андрій Коверко (1893-1967) — автор пам'ятника митрополиту Андрею Шептицькому, який було встановлено у жовтні 1932 р. у саду греко-католицької Теологічної Академії на вул. Коперника, 38. Пам'ятник знаходився між будинком Академії (тепер географічний факультет Львівського національного університету ім. І. Франка) та вулицями Сикстуською (тепер вул. Дорошенка) та Коперника. Це був перший український пам'ятник у Львові. 1945 р. пам'ятник був знищений москальсько-більшовицькими окупантами.

7 травня 1924 р. Комітет звернувся з проханням до старости 25 травня відкрити пам'ятник. Зважаючи на політичну ситуацію, що склалась на той час, польська влада за жодних умов не хотіла давати дозволу на його урочисте відкриття. Чергове звернення Комітету відбулося в жовтні 1924 р. Староста міста поляк п. Зелінський категорично заборонив проведення масових зборів українців. Однак делегації патріотично налаштованої інтелігенції якимось чином вдалось вплинути на прийняте ним рішення (28 березня 1925 р.). Зелінський погодився змінити свою позицію лише за умови, що промова доповідача буде дуже короткою та не міститиме жодних патріотичних нот. Цю почесну справу було доручено о. Петру Пилипцю з Кам’янополя.

Журнал «Світ» писав тоді: «по довгих заходах, стараннях, заборонах і обмеженнях» львівський староста дозволив відкрити пам'ятник, але заборонив запрошувати гостей з інших міст і виголошувати будь-які промови. В основній доповіді, що мала бути виголошена на відкритті пам'ятника, були зроблені деякі конфіскації. І хоч офіційно староста дозволив провести відкриття пам'ятника, однак він дав секретне розпорядження про зміцнення винниківського поліцейського участку і виділення двох поліцейських розвідників «з метою виключного унеможливлення всяких ворожих виступів, як і порушень громадського спокою».

29 березня 1925 р. на свято відкриття відновленого першого скульптурного пам'ятника прибуло біля півтори тисячі учасників, здебільшого з Винник, бо, як писала тоді преса, «запрошення посторонніх гостей влада не дозволила». Проте, попри заборону, активну участь в святі взяло населення навколишніх сіл.

Під час проповіді у церкві о. Г. Гірняк закликав усіх парафіян не піддаватися на різні провокації. Видно, що досвід і інтуїція пароха зіграли тут чималу роль, бо кожної хвилини могло дійти до бійки між українцями й поляками, які проживали у Винниках. Крім цього за святковим дійством ще від церкви слідкували польські поліціянти і наглядали два таємні агенти, які були прислані у Винники львівським староством.

Після Служби Божої, яку відправив о. Г. Гірняк у церкві Воскресіння Господнього, пам'ятник було урочисто відкрито. Відкриття почалось о 12 год 45 хв.

Проти українців готувались провокації. Довкола пам’ятника було виставлено багато поліції, а серед людей стояли польські провокатори. Варто було прозвучати з трибуни хоч одному патріотичному щодо України слову, як водночас мітинг би розігнали, а його учасників заарештували.

Газета «Діло» (№78 від 09.04.1925) писала: «Дня 29. березня по богослуженню в цкркві рушив величавий похід пул. Шевчекка в слідуючім порядку: на чолі сокільська місцева музика, чета Сокола, від поручники з вінцями, делєгати місцевих товариств, далі громадянство Винник, усе в чврках. Народу було около півтораста тисячки. Під памягником відспівав місце вий хор «Заповіт», промову мав о. декаг Гірняк; підчас його промови, голова ко мітету Т. Магаляс відкрив погруддя Шев ченка. Складено вінці: від читальні «Просвіти», Кружка УПТ, Сокола, Кооперативи та від кол. членів україської армії. Місцева сокільська музика відіграла «Боже великиї єдиний» а публика відспівала «Ше не вмерла Україна» розійшлися додому. Зі Львова загостив на свято голова «Просвіти» дир. М. Галущинський.  Вечером того дня о 7 год.  Відбувся Шевченківський концерт. Промовляв голова місцевої чит. «Просвіти» Степан Кіяк; далі слідували вокальні точки міщаного місцевого хору під вмілою батутою дірігента  п. Василя Сохора при фортепяновім  супроводі п. Льва Туркевича зі Львова, який своїми двома гарно відіграними сольовими точками причинився до більшого звеличання свята».

Реставрація дещо змінила вигляд пам'ятника. Бюст Тараса Шевченка (без шапки) встановлений на чотиригранному камені, а весь пам'ятник обнесений залізною огорожею. На обеліску додано, що пам’ятник «відновлено в 1924 р.». У такому вигляді пам’ятник зберігся до наших днів.

Після того пам'ятник піддавали реставрації напередодні 150-річчя від дня народження Т. Шевченка на кошти, виділені керівництвом Львівської тютюнової фабрики і в 1989 р. — за кошти, виділені Винниківській міській раді Червоноармійським райвиконкомом м. Львова  (проект Львівської філії інституту «Укрпроектреставрація»).

Попри заперечення окремих ревнителів, щоб не рухати пам'ятник з місця, погруддя Кобзареві все-таки переміщено від узбіччя проїзної дороги у глибину скверу, з повною реставрацією усіх деталей. Роботу виконано під керівництвом кваліфікованого художника спец. РБУ реставрації О. І. Шиха. Від переміщення пам'ятник тільки виграв, бо перед ним відкрився простір, збагатився підхід до нього. Великий патріотичний внесок в оформлення пам'ятника Т. Шевченку зробили своєю безкорисною кількамісячною працею активісти Винниківського товариства української мови імені Т. Шевченка та місцевої організації Народного Руху за перебудову: зокрема Г. Йосифів, П. Йосифів, П. Готь, Б. Готь, І. Готь, Р. Партика, В. Баран, О. Партика, В. Гнида, Є. Дацик, С. Войтович, Я. Чайка, Є. Дмитерко, Я. Токарський, Г. Цецурак, В. Ловчій та ін. Ці люди взяли на себе і виконали найважчі фізичні роботи, тобто вручну викопали котлован під фундамент, залили його бетоном, розібрали, перенесли й наново збудували пам'ятник Кобзареві. Крім того, вони впорядкували територію навколо пам'ятника, встановили гранітні бордюри, вимостили плитками площу.

2010—2011 рр. проводилася чергова реставрація пам’ятника. З ініціативи місцевої «Просвіти» та за підтримки депутатів на реставрацію пам'ятника з обласного бюджету Львівщини було виділено 200 тисяч гривень. Роботи з порятунку пам'ятника розпочалися у вересні 2010 р. Їх виконували спеціалісти ЗАТ «Львівпроектреставрація». Реставратори механічним способом знімали неякісне покриття, натомість застосовуючи екологічно чисті матеріали. У роботі використовували німецькі технології. Після проведення робіт загроза руйнування пам'ятника зникла.

 

У неділю, 10 липня 2011р., у Винниках відкрили відреставрований пам'ятник Т. Шевченку.

28—29 вересня 2013 р. — великі урочистості до 100-річчя відкриття пам'ятника Т. Шевченкові (реконструкція прилеглої території).

*28 вересня — науковий семінар в Історико-краєзнавчому музеї, приурочений до 100-річчя відкриття пам'ятника Т. Шевченкові у Винниках. Виступали науковці: зі Львова (Роман Наконечний і Любомир Сеник), з Івано-Франківська (Ігор Райківський, Іван Макаровський, Юрій Срайчук, Олег Божак), з Умані (Олена Богачик, Тетяна Маснюк) та з Винник (Андрій Байцар та Любомир Білоус).

*28 вересня — святковий концерт у КЦ «Дозвілля».

*29 вересня — відкриття в Історико-краєзнавчому музеї виставок «Львівські художники шляхами Кобзаря» і «Шевченкіана Софії Караффи-Корбут» та погашення марки «Пам’ятнику Т. Шевченку у м. Винники 100 років». Взяли участь: заступник голови обласної державної адміністрації І. Романів; міський голова м. Винники С. Уваров; директор Історико-краєзнавчого музею м. Винник І. Тимець; поет, лауреат Національної премії України імені Т. Шевченка Р. Лубківський; начальник «Львівпоштамту» М. Лишак; депутати ВМР Н. Крисюк та А. Байцар.

*29 вересня — урочиста академія біля пам’ятника Т. Шевченкові, поминальний молебень за участі представників усіх конфесій м. Винники та покладання квітів. Виступили: хор «Воскресіння», духовий оркестр Львівської державної музичної академії ім. Лисенка, лауреат державної премії ім. Т. Шевченка, чоловіча хорова капела «Дударик».

Історична довідка.

Перший монумент Кобзареві з'явився у Галичині. Первісток шевченкіани (пам'ятний знак) був встановлений у річницю його смерті в 60-х роках XIX ст. біля Сокільської скелі, що височіє над Черемошем між селами Тюдів і Великий Рожин Косівського району. Монумент мав вигляд білої колони, на якій гуцули вирізьбили цитату з його поезії: «Схаменіться! Будьте люди, бо лихо вам буде. Розкуються незабаром заковані люди – Настане суд...».

Найпершим відомим пам'ятником поетові поза межами України можна вважати невелике мармурове погруддя Шевченка на округлій колоні-п'єдесталі, встановлене 1881 р. у колишньому Новопетровському укріпленні (нині форт Шевченка) на півострові Мангишлак. Пам'ятник проіснував до 1920 р., аж поки його не зруйнувала революційна кіннота невстановленого забарвлення.

Перший пам’ятник великому Кобзареві на теренах України було споруджено у Харкові (1898 р.) коштом О. К. Алчевського (палкого патріота української культури) у Миронівському провулку, поблизу Харківської недільної школи, у сквері садиби Алчевських. На високому постаменті було встановлено мармурове погруддя Т. Г. Шевченка. Його автором був професор Петербурзької Академії мистецтв, виходець з України, харків’янин Володимир Олександрович Беклемішев (1861–1920 рр.). Бюст Шевченка зберігався у родині Алчевських до 1932 р. На початку 1930-х рр., коли у Харкові було відкрито Шевченківську картинну галерею, викладач місцевого юридичного інституту Микола Олексійович Алчевський (син Олексія Кириловича) передав пам’ятник до її фондів. Після закінчення Другої світової війни бюст реставрували і відправили до Київського державного музею Т. Г. Шевченка, де він експонується й до сьогодні. 

У містечку Седніві у Садибі родини Лизогубів (Чернігівщина) у 1903 році стояв пам'ятник Тарасу Шевченку.  Є фото яке має на звороті підпис «1903 р. Гаврилко». Довгі роки, і зараз ще у довідковій літературі маємо ім'я скульптора Бистревського. Ім'я Михайла Гаврилка – автора одного з перших пам'ятників в Україні взнали у 2009 році від дослідника Романа Коваля. Зараз пам'ятник перевстановлено в центрі містечка. 

Особливо багато пам’ятників і меморіальних дощок Кобзареві було встановлено в Галичині під час відзначення 50-річчя з дня смерті Т. Шевченка у 1911 р. і святкування 100-річчя з дня його народження в 1914 р.

Перший на Західній Україні монумент Тарасу Шевченку був встановлений 26 лютого 1911 р. у селі Бурдяківці  (Тернопільщина) до 50-річчя його смерті.

Також монумент Кобзареві звели у 1911 р. у с. Лисиничах з ініціативи голови «Просвіти» Данила Вендиша. 17 вересня 1911 р. відбулося його урочисте відкриття. Спочатку на місці майбутнього пам’ятника поставили кам’яне погруддя. Пам’ятник звели за кошти селян. Спочатку пам’ятник мав вигляд увінчаної хрестом піраміди з вмонтованим фарфоровим портретом Кобзаря і нагадував первісну могилу Шевченка на Чернечій горі. До 100-річчя з дня смерті поета (1961 р.) пам’ятник дещо змінили: замість хреста встановили бронзове погруддя Кобзаря. Отже, в Лисиничах був пам’ятний хрест на честь Т. Шевченка, але аж ніяк не скульптурне втілення постаті поета і винниківська скульптура таки вважається першою в Україні.

 Великому поетові і художнику Тарасові Шевченку в Україні і світі встановлено понад 1 380 пам’ятників. Загалом це найбільша кількість монументів, встановлених одній особі, якщо не враховувати вождів тоталітарного режиму і невідомих солдатів. Найбільше пам’ятників Шевченкові в Галичині (півтисячі), де Т. Шевченко ніколи не був.

Пам'ятник радянським воїнам, що загинули при визволенні міста Винники у липні 1944 року (вул. Шевченка, 3-А), відкритий у 1957 році.

Меморіальні дошки

Меморіальна дошка Маркіяну Шашкевичу (1911 р.).

Перша меморіальна дошка у Винниках була урочисто відкрита 1911 року.

Меморіальна дошка Маркіяну Шашкевичу— історико-сакральний об'єкт у Винниках, що знаходиться у церкві Воскресіння ГНІХ (1842 р.).

Історична довідка.

Слава будителя національної свідомості й зачинателя нової української літератури в Галичині почала зростати посмертно. 1893 р. тлінні останки М. Шашкевича перенесено до Львова. Першу меморіальну дошку поета  було встановлено в Бережанах 1906 р. у церкві Св. Трійці під час святкування 100 – річчя Бережанської гімназії. Всередині церкви в праву стіну вмурували таблицю: «Памяти Маркіяна Шашкевича, першого народного поета Галицької Руси б. учасника тут, гімназії родимці».  Перше погруддя Маркіяна Шашкевича у 1910 р. виконав український скульптор Михайло Гаврилко. У століття народження письменника (1911 р.), відбулося величаве шашкевичівське свято. На Білій Горі йому спорудили хрест-пам'ятник. Відкривалися і урочисто освячувалися отцю Маркіяну меморіальні дошки, переважно по церквах. Майже в кожній українській місцевості пройшли урочистості, не оминули вони і Винник. Перший почин зробила адміністрація Львівської духовної семінарії Греко-католицької церкви 1911 р. Митрополит Андрей Шептицький особисто брав участь у відкритті цієї дошки. У той час у Винниках у місцевій святині теж була відкрита і посвячена дошка.

5 листопада 1911 р. у Львові на фасаді Архикатедрального собора Святого Юра урочисто відкрито та освячено митрополитом Андрей пам'ятну таблицю о. Маркіяну Шашкевичу. Таблиця споруджена за проектом архітектора Олександра Лушпинського. Край таблиці прикрашений гуцульським орнаментом.  Напис на таблиці: "ПАМЯТИ о. МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА поета, подвижника, вістника відродження Австрійської Руси 1811-1911". Під час російської окупації Львова у роки першої світової війни царська жандармерія її викрала (привабило дороге оздоблення), а потім і радянська влада знищила ще одну, оновлену таблицю. 29 липня 2017 року на Святоюрській горі освячена нова, максимально наближена до попередніх пам'ятна таблиця о. Маркіяну Шашкевичу.

24 вересня 1944 р. відкрито пам’ятник будителю у Вінніпезі, 7 жовтня 1961 р.— у с. Підлиссі. 1986 р. з нагоди 175-річчя від дня народження М. Шашкевича у Львові на вул. М. Шашкевича встановлено художньо-меморіальну дошку.

 

3 грудня 1911 р. — посвячення меморіальної дошки М. Шашкевичу в церкві Воскресіння Гооднього. У посвяченні взяли участь священики: Фолис, Гірняк, Радкевич, П’ясецький, Хомин і Новосад.

На дошці викарбувано напис:

1811 – 1911

ПАМ’ЯТИ о. МАРКІЯНА ШАШКЕВИЧА

поета, подвижника і вістника відродження

ГАЛИЦЬКОЇ УКРАЇНИ–РУСИ

ВИННИЦЬКІ УКРАЇНЦІ

Посередині церкви з каміння виложено пірамідальну могилу, на вершині якої встановлено березовий хрест з вінками. Могилу оточили члени місцевого спортивного товариства «Сокіл», а перед символічною могилою вишикувалися дівчата в народних строях.

Після відкриття пам’ятної дошки в місті відбувся урочистий похід, який пройшов новоназваними Винниківською міською радою вулицями М. Шашкевича (теперішня вул. Л. Українки) й Т. Шевченка до будинку «Просвіти». На будинках українців-винниківчан майоріли національні жовто-сині прапори. Попереду колони їхало на конях понад 50 винниківських господарів, одягнутих у козацькі однострої, під проводом Андрія Курчака. Далі йшли члени товариства «Сокіл», під проводом Олекси Влоха, а за ними малехівські музиканти. Члени «Кружка українок» несли оправлений у золоту раму портрет М. Шашкевича, далі несли 20 вінків інші делегації. За ними  — оркестр з с. Лисиничі, місцева шкільна молодь, представники міської ради й винниківчани. Коли похід проходив біля портрета М. Шашкевича, що його було поміщено на стіні читальні, під ним складали вінки. Після цього в читальні «Просвіти» відбулася наступна частина програми: промову виголосив Е. Озаркевич, а місцевий хор виконав композицію Людкевича «Підлисся». Ввечері, в приміщенні німецького казино, відбулася постановка п’єси «Невільник».

Меморіальна дошка Товариству «Просвіта» (1998 р.).

20 грудня 1998 р. — відкрито та посвячено пам’ятну таблицю на будинку «Просвіти» по  вул. Шевченка, 5 (автори Тарас Левків та Валерій Божко) з нагоди 100-річчя від заснування товариства «Просвіта» у м. Винники та 130-річниці цього товариства.

Фігури Божої Матері

2005 року біля Церкви Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа, у сквері, була встановлена і освячена фігура Божої Матері.

Водойми

Винниківський ставок за будинком № 8 (народна назва «базарчик»).

Будівлі та установи

№ 1: Винниківська тютюнова фабрика. На місці фабрики у XIII столітті був дерев'яний замок, у XVII— XVIII століттях — кам'яний замок з поділом на верхній та нижній двори. У 1756—1776 роках в приміщенні замку знаходився монастир піарів (наглядач Самуель Ґловінський). 1779 року в приміщення колишнього Винниківського замку була переведена Львівська тютюнова фабрика.

На початку XVIII ст. у Винниках з'явилися перші цехи з переробки тютюнового листя (виготовляли різаний тютюн та нюхальну суміш). Тютюнові вироби мали великий попит, їх збут приносив величезні прибутки власникам цехів. Після приєднання Галичини до Австрії 1778 р. введено тютюнову монополію, а 1784 р. цісар Йосип II видав тютюновий патент.

1779 р. Львівська тютюнова фабрика була переведена в приміщення Винниківського замку (в той час вже монастиря). Відтоді історія та життя Винників була нерозривно пов'язана з виробництвом тютюнових виробів.

Тоді збудовано  тютюнову фабрику  у Монастириськах (1797), у середині 19 століття в Ягольниці, згодом у Заболотові й Борщеві. Вони переробляли місцеву й імпортовану сировину. Розвиток тютюново-махоркової промисловості корисно вплинув на добробут місцевого населення, але й спричинив наплив чужинців (головне поляків). Прибутки з продажу тютюнових виробів постійно зростали: з 34 млн крон у 1848 р. до 340 млн у 1913 р.

Події цього часу описує Ігор Тимець (2005 р.): «Для заохочення працівників фабрика не лише будувала житло, а й відкрила у 1803 році школу для дітей робітників і службовців. Від 1811 року на фабриці введено посаду лікаря. З появою у 1805 році нового обладнання фабрика змінила застарілі кінні машини для різання тютюну на сучасніші ручні, а також взяла в оренду три млини: Яреми, Тетька і Скремети. Вона поступово стала підприємством, яке увійшло до трійки найбільших в Австрії. Великих збитків мануфактура зазнала у 1809 р. під час розквартирування у Львові та Винниках московських військ. З фабрики силоміць було вивезено сотні центнерів готової продукції, і це набуло певного розголосу. Щоб виправити ситуацію, на фабрику прибув граф Голіцин, який покарав офіцера, причетного до грабунку, і замінив його майором Енгельгардтом... З метою збереження ринків збуту цісарський уряд збільшив видатки на розвиток фабрики у Винниках. Скарб двору у 1818 році постановив збудувати на річці Марунька новий млин зі шлюзами для помелу сушеного листя (експлуатувався до 1939 року). В тому ж році фабрика здійснила низку реконструкцій і перебудов. Зводилися нові будинки для виробництва та зберігання продукції, споруджено приміщення для ферментації тютюну (дві сушарні). Попит на різаний тютюн у XIX столітті почав поступово переважати, і вже у 1817 році Винниківська фабрика, де на той час працювало 498 робітників, виготовила 15 400 центнерів тютюну для куріння і 3 800 центнерів нюхальної табаки».

За матеріалами краєзнавця М. Влоха, у Винниках побував австрійський імператор Франц (II) І під час подорожі Галичиною в 1817 р. і особисто відвідав фабрику тютюну та оглянув виробництво. Франц II (I) з своєю дружиною Кароліною Авґустою відвідав Львів 10 липня 1817 р. Ставлення до Винниківської фабрики після її відвідин цісарем у 1817 р. різко змінилося на краще, і вже 1817—1818 рр.. стали роками перебудов, розширення та реконструкції підприємства. Було затверджено рішення про будівництво млина зі шлюзами й будівництво криниці, розроблено плани спорудження столярної та боднарської майстерень, будівництва складу для зберігання листя тютюну, відбудови складу нюхального тютюну та січкарні, розширення вартівні, сушарні та будинку для робітників.

1848 р. — Лейзор Бавер (єврей) завершив перебудову головного корпусу тютюнової фабрики. Придбання сусідніх земельних ділянок для спорудження нових корпусів фабрики.

За Ігорем Тимцем (2005 р.): «... в 1872 році на її (Австро-Угорщина. – А. Б.) тютюнових фабриках вже функціонували перші ручні різальні машини. Винниківська фабрика отримала чотири. Біля кожної машини працювало по сім осіб. У 1880 році підприємство отримало кілька ручних пристроїв для виготовлення паперових гільз і окремо — партію ручних машинок для виготовлення цигарок. Через два роки, освоївши нову техніку, фабрика започаткувала масовий випуск цигарок (близько 40 млн штук). Асортимент продукції, крім табаки й різаного тютюну, збагатився новим товаром — цигарками».

На початку ХХ ст. в Винниках з'явилися перші цехи з переробки тютюнового листа (виготовляли різаний тютюн і нюхальні суміші). Тютюнові вироби користувалися великим попитом, їх збут приносив величезні прибутки власникам цехів. Тому не випадково австрійський уряд спеціальним декретом ліквідував цехи і створило державну тютюнову фабрику.

У 1913 р. на тютюнових фабриках Галичини працювало 3 962 робітників (у тому числі у Винниках — 1 536). Усі фабрики діяли й у 1930-1940-их роках.

1914 р. (вересень) — згоріло головне приміщення тютюнової фабрики.

Російська окупація Галичини у 1914 р. — 1915 р. запам’яталася не лише російським прапором на львівській ратуші, утисками українського самостійницького руху чи насильницьким вивезення в глиб Росії Митрополита Андрея Шептицького. Зачепила вона й господарську сферу життя галичан, і, зокрема, мешканців Винник. Ось що писав у жовтні 1915 р. краківський «Щоденний Кур’єр» про проблеми тютюнового промислу Галичини: «Внаслідок російської навали робота тютюнових фабрик перервалася. Будівлі частково зруйновано, а товарні запаси – знищено. І хоча три місцевості, в яких були тютюнові фабрики, вже є звільненими: Заболотів – від квітня, Винники – від червня, а Монастириська – трохи пізніше, однак до цього часу робота фабрик не відновлена. Внаслідок цього працівники цих підприємств знаходяться в прикрому становищі і приречені на голод і злидні. Кількість фабричних працівників у Винниках становила перед війною приблизно 1 700 чол., в Заболотові – 800, а у Монастириськах – 1 000. Разом з працівниками постачання і збуту їх кількість виносить близько 4 000 осіб. Враховуючи те, що з праці фабричних працівників утримувалися їхні сімї, то маємо приблизно 12 000 людей, які потерпають від нестатків.

Люди потребують невідкладної допомоги і швидких рішень міністерства скарбу, якому підлягають ці державні фабрики».

1914 р.  — 700 робітників на тютюновій фабриці.

Динаміка розвитку економіки в першій половині 1920-их рр.. була низькою. З 1921 р. по 1926 р., за винятком 1924 р., тривала економічна депресія, яка переходила в кризу. Різко скоротилося промислове виробництво і зовнішня торгівля, знову виросла інфляція, величезних масштабів досягло безробіття (до 50%). Криза досягла піку в кінці 1925 р. — початку 1926 р., вона не обійшла й Винники.

За Ігорем Тимцем (2005 р.): «Постало питання про відновлення фабрики у Винниках. Її директором призначили п. Маєвського. Відновити виробництво в повному обсязі підприємство так і не спромоглося. Кількість працюючих від 1922 до 1938 року коливалася в межах від 300 до 500 осіб. Криза спричинила скорочення працівників у 1926 році (було звільнено 172 робітники). В період 1927— 1928 років на фабриці працювало 659 осіб, 508 з яких становили жінки. «...Робота на фабриці йде жваво й пильно... Працюють подвійно — і руками, і язиками. Руками крають тютюн, пакують у пачки, роблять цигарки, язиками виспівують різні літанії... Далі мова йде про те, хто де вродився, а хто помер, хто з ким жениться, а хто сидить на віру, хто скільки боргу має, як вдягається, що їсть, на чім спить, куди ходить, що робить і т. д. Одним словом, безпартійна, безполітична жива газета, яка щодня точно курсує».

У серпні 1944 р. почалося відродження тютюнової фабрики у Винниках. Після відступу німецьких військ на фабриці, яка за Польщі мала назву «Польський монополь тютюнови», залишилося порожнє приміщення, обладнання було вивезене до м. Радома. Відновлювальні роботи на фабриці проводилися під гаслом «Все для фронту». Обладнання отримували з різних підприємств, наприклад з Львівської фабрики «Аїда», що виготовляла папіросний папір і гільзи для набивання папіросів. Одержали парк станків для механічного цеху німецького та австрійського виробництва. У серпні був запущений перший цех фабрики – механічний. Незабаром налагодили випуск папіросів «Біломор» на машинах системи «Куркевича». Попри скептицизм колишніх працівників, переважно поляків, фабрика запрацювала.

Після запуску виробництва папіросів, перед колективом було поставлено завдання – до кінця 1944 р. налагодити випуск сигарет. У м. Гродно було відряджено групу робітників, щоб демонтувати зі спаленої місцевої фабрики сигаретну машину. Устаткування виявилося некомплектним, довелося власними силами доробляти необхідні деталі. Так наприкінці 1944 р. почалося виробництво сигарет. Дві машини виготовляли «Приму».

Після війни було порушене центральне енергопостачання, тому папіросні машини приводили в рух вручну. Незабаром створили свою фабричну електростанцію. Основою її став дизельний двигун марки «Шкода» з трофейного підводного човна потужністю 300 кВт. Виробництво на тютюновій фабриці у 1945 р. забезпечувало 250 інженерно-технічних працівників і службовців, у 1946 р. колектив нараховував 586 осіб, у 1953 р. кількість працюючих на фабриці досягла 826 осіб, а в середині 1950-их рр. — уже 1016 працівників.

1946 р. на фабриці працював вже пакувальний цех, випускали сигарети «Катюша», «Парашутист». Машини німецького виробництва пакували «Аврору». Роботи виконувалися вручну. Норма – 500 тис. цигарок за день (за Польщі – 80 тис. цигарок за день). Допустимо було помилитись у пакуванні плюс-мінус одна штука. Клеїли смолою, шкідливими випарами якої дихали працівники. Обіду не було.

Наприкінці 1940-их початку 1950-их рр. вже була пакувальна машина. Працювали в цей час 14 год, а заробляли на одну хлібину (при 240 руб. зарплати хліб на базарі коштував 90 руб.).

1950-і рр. — багатотиражна газета «Голос робітника» на тютюновій фабриці.

З часом на фабриці ввели двозмінну роботу. Перша зміна – з 23 год до 8 год, друга – з 8 год до 20 год. У 1950-их рр. організували їдальню. На початку 1960-х рр. ввели транспортери, праця дещо полегшилася.

1946 р. на фабриці працювало 32 машини, а в 1950 р. їх кількість зросла до 126 одиниць.

1946 р. випуск тютюнових виробів становив 800 млн штук, 1950 р. — 4, 7 млрд штук, наприкінці 1950-их рр. — 7 млрд курильних одиниць, а вже у 1980 р. виробнича потужність фабрики становила 13,5 млрд сигарет.

1960-і рр. — Дмитро Наконечний директор тютюнової фабрики.

До 1961 р. «Верховина», «Аврора», «Памір» коштували відповідно 1,40 крб; 1,40 крб; 1,00 крб. Після грошової зміни – в 10 разів менше.

Після 1961 р. «Гуцульські» коштували 6 коп. У 1970-1980-их рр. «Прима» коштувала 14 коп., «Астра» – 18 коп., «Друг» – 22 коп.

1968 р. — Галич Г., Наконечний Д. «Львівська тютюнова фабрика» (історичний нарис).

1970 р. (жовтень), коли директором Львівської тютюнової фабрики стала Лариса Вербіцька (директор до 1984 р.), відбулися зміни: було заплановано збудувати на території фабрики великі складські приміщення. Питання це розглядалося на засіданні виконкому міської ради. Більшість радила винести склади сировини за місто, щоб зберегти такий гарний парк зі сценою та великою площею, заповненою лавами для глядачів. Це не допомогло. Користуючись підтримкою секретаря райкому та міському, керівництво фабрики знищило парк, збудувало великий багатоповерховий будинок.

1973 р. розвалено і заховано (у складське приміщення фабрики) пам’ятник І. Франку. За наказом директора фабрики, Лариси Вербицької, на пам’ятник закинули ланцюги й варварським способом за допомогою трактора скинули з постаменту. Мешканці міста цей вчинок зустріли з обуренням. Виникло багато пропозицій: від протесту до покарання керівників та виконавців. Порадившись у Спілці художників Львова було складено листа адресованого Раді Міністрів України.

1984 р. — 1995 р. — директор тютюнової фабрики Євген Хомик (з 1995 р. по 1998 р. керували фабрикою іноземці).

У 1980-х роках фабрика була одним з кращих підприємств України по виробництву тютюнових виробів. Щорічно там випускалося до 14 млрд штук сигарет (70 % — сигарети без фільтра та 30 — з фільтром) таких колись популярних марок, як «Львів», «Орбіта», «Аврора», «Верховина», «Прима», «Космос», «Фільтр». До 1982 р. на підприємстві була ділянка, де вироблялися подарункові набори цигарок «Тарас Бульба», «Гайдамаки», «Три богатирі», які користувалися особливо великою популярністю у іноземців.

У 1980-і роки в Україні було 11 тютюнових фабрик, які щорічно виробляли біля 80 мільярдів сигарет. Проте в 1992 році виробництво скоротилося до 58 мільярдів сигарет і з 1993 року почався процес приватизації. Шість найбільших та найкраще обладнаних фабрик були за безцінь продані транснаціональним тютюновим корпораціям (TTK): в Києві, Харкові, Прилуках, Кременчуці, Черкасах та Винниках. Проте згодом ТТК закрили фабрики у Черкасах  (у 2008 році) та Львові (у травні 1998 р.; устаткування було вивезено до Кременчука).

П’ять менших тютюнових фабрик (розташованих в Одесі, Дніпропетровську, Монастирищі, Кам’янець-Подільському та Феодосії) не зацікавили міжнародних виробників і згодом припинили виробництво. «Українська тютюнова компанія (м. Монастирище) припинила виробництво сигарет у 2008 році, а «Феодосійська тютюнова фабрика» отримала юридичну адресу в м. Луганськ. В 1998 році почала працювати Донецька фабрика, яка згодом стала називатися «Дочірнє підприємство  «Хамадей» (Код ЄДРПОУ 25113455).

1993 р. було створене СП «РДжР Тобакко Львів».

14 червня 1999 р. з статутним капіталом (70 % власник «Волиньтабак» і 30% держава) створено ТзОВ «Львівська тютюнова фабрика», директором призначено Можаровського А.М.

1999 р. — 2003 р. — директор тютюнової фабрики Андрій Миколайович Можаровський.

Впродовж 2001 р. товариство було реорганізоване спочатку у закрите, а потім у відкрите акціонерне товариство.

На фабриці з початку ХХI ст. постійно працювало не менше 500–1000 осіб (приблизно десята частина жителів Винників).

2003 р.— 2006 р. — Квурт Володимир Леонідович генеральний директор Львівської тютюнової фабрики (на момент призначення - Голова правління  «Волиньтабак»; 100 % капітал фабрики належав «Волиньтабак»).

Протягом певного часу підприємство переживало спад виробництва. Офіційно знову почало працювати 1 лютого 2007 р. Винники від діяльності фабрики не отримували податків, оскільки підприємство зареєстровано в іншому місті. У 2007 р. тютюнова фабрика у Винниках відновила роботу завдяки Балтійській тютюнової компанії з Росії. У Львівської області в 2008 р. сигарети виробляло підприємство під назвою «Іноземне підприємство «Західна індустріальна компанія» (Код ЄДРПОУ 33169878). Згодом виробництвом сигарет у м. Винники почали займатися ТзОВ з різними назвами, які згодом припиняли діяльність, але передавали естафету іншим.

З лютого 2010 р. і донині — директор ТзОВ «Львівська тютюнова фабрика» — Козловський Григорій Петрович.

За даними ДФС  у 2016-2018 роках виробниками тютюнових виробів у Львівській області були: «Львівська тютюнова фабрика» (Код ЄДРПОУ 36929539), яке в 2016 році воно змінило назву на «Перша приватна мануфактура» та ТзОВ «Винниківська тютюнова фабрика» (Код ЄДРПОУ 37741731). В Львівській області зареєстровано ще кілька підприємств, у яких у переліку стоїть діяльність «12.00 Виробництво тютюнових виробів». Серед сигарет, які вже більш ніж 10 років виробляються у Винниках, найбільш відомою є марка Jin Ling, яка дісталася їм від росіян. В 2017 р. частка Львівської фабрики на ринку оцінювалася у 6,3%, тоді як у 2007 р. всі «національні виробники» мали лише трохи більше як 1%. За роки незалежності в країні було зареєстровано мало не сто підприємств, у яких у переліку стояла діяльність «12.00 Виробництво тютюнових виробів», але це не значить, що в Україні було стільки реальних виробників сигарет.

За спогадами корінного винниківчанина п. Ігоря Секети (1939 р. н.): «В перші післявоєнні роки духовий оркестр тютюнової фабрики  під керівництвом  А. Бойчука був зовсім пристойного рівня, хоч самодіяльний, крім вальсів, танго і фокстротів виконували фрагменти оперет напр. «Сільва», «Роз-Марі», «Запорожця». В складі оркестру були такі довоєнні «базові» виконавці: кларнетисти Є. Домазар, В Чорній, Толочченко — тромбон, І. Беднарський — труба, П. Нікулін — баритон, І молодші Ю. Копач, С. Банах та ін. З відходом старенького Антона Бойчука оркестр «скапцанів», а деякі оркестранти перейшли у новостворений професійний військовий».

№ 2: Бібліотека № 35 ЦБС.

Будинок збудований на поч. ХХ ст.

У 1946 р. відбулося  відкриття дитячої бібліотеки по вул. Шевченка, 2 (1946—1959 рр. директор — Маліневська Олена Василівна). Тут працювали Ніна Яремівна Хімчак (1950—1953 рр. та 1974—1988 рр.), Ніна Миколаївна Власенко (1956—1982 рр.), Ніна Олексіївна Сулік (1982—1989 рр.), Ганна Теодорівна Антоняк (1987—1994 рр.), Антоніна Федорівна Закальницька (1990—1994 рр.), Леся Стахівна Дудка (1995— 1996 рр.), Людмила Антонівна Харчишин (1989—2003 рр.), Ірина Зеновіївна Копиляк (1994—2005 рр.), Ольга Романівна Дудок (2005—2008 рр.), Валентина Миколаївна Марциновська (2008—2014 рр.).

Засновником бібліотеки був міський відділ культури м. Винники. Штат працівників бібліотеки на той час налічував 6 осіб. Відвідували бібліотеку учні 1—9 класів, які навчалися у школах Винник. Для обслуговування читачів із сіл був створений пересувний фонд. З 1977 р. було створено систему бібліотек для дітей. Вона охопила дитячі бібліотеки Львова, Брюхович і Винник – усього 17 закладів. З 2014 р. бібліотеку очолює Олександра Федорівна Толоченко, читачів обслуговує (з 2003 р.) Галина Остапівна Остапчук.

У 2017 р. було проведено капітальний ремонт бібліотеки та облаштовано громадський простір довкола бібліотеки: оновлено та отеплено фасад будівлі, під’єднано каналізаційну мережу та мережу водопостачання, облаштовано санвузол, замінено двері, вентилізаційну витяжку, встановлено сигналізацію.

№ 3-А: Культурний центр «Дозвілля».

Будинок збудований на поч. ХХ ст.

1930-і рр. – 1940-і рр. — кінотеатр «Трембіта».

Кінець 1940-х рр. – 1999 р. – Клуб тютюнової фабрики.

1978 р. — новий клуб тютюнової фабрики на 400 місць.

З вересня 1999 р. — Львівська міська громадська організація Культурний центр «Дозвілля» (Патер Ігор та Патер Тетяна).

2016 р. – ремонт фасадного приміщення.

За спогадами корінного винниківчанина, українського поета та перекладача  Івана Врецьони (Златокудра; 1930 р. н.): «Перед Другою світовою війною був у Винниках кінотеатр «ТРЕМБІТА». А після пам’ятного 17 вересня 1939 р. показували нам там переможці фільми про бравого Чапаєва, а після 22 червня 1941 р. німецькі загарбники – про героїзм своїх вояків. Згаданий кінозал містився в низовому просторному приміщенні будинку, званому в радянську еру клубом тютюнової фабрики. Під час німецької окупації в одному із приміщень навчалися українські школярі».

За спогадами корінного винниківчанина п. Ігоря Секети (1939 р. н.): «В 1978 р. була тільки внутрішня реконструкція. До цього там теж був зал на партері, приблизно такого розміру як зараз, зі сценою й оркестроном (ямою). Там теж демонстрували кінофільми. На другому поверсі було велике фоє де проводились репетиції й кімнати гуртків - хоровий, драматичний, оркестри. До клубу примикав старий романтичний парк зі старими каштанами (тепер там фабричний корпус), з зеленим театром танцмайданчиком і критим подіумом для оркестру. В обох клубах проводились досить регулярно т. зв. «Вечори молоді» тобто танці, бо була потреба десь зустрічатись мужчинам після 4-х років війни й жінкам незаміжнім з тієї ж причини. Найпопулярнішими фільмами тоді були переважно американські, деколи французькі фільми з першим субтитром: «Фильм взят в качестве трофея при разгроме фашистской Гемании». А були це «Дама з камеліями» з Ґретою Ґарбо, «Серенада Сонячної Долини» кіномюзикл з оркестром Ґлена Міллєра, «Петер», фільми Чарлі Чапліна, кольорові мультики Уолта Діснея: «Білосніжка», «Маленький Мук», «Мікі Маус», «Тарзан» і т. п. Ну і совкові «Кубанскіє казакі», «Радуга» і перший совковий серіал «Сталінградская битва» на які ходили «культпоходами», тобто водили «за морду» на всі 3 серії, а потім ще дурнуваті обговорення влаштовували. Про совкове кіно можна довго, бо згідно з «завєтамі Ільїча» кіно для них було мистецтвом №1, «ідеологіческім оружіем».

За спогадами корінного винниківчанина п. Юрія Карманчука: «Пам’ятаю в 1960-х рр. на 2 поверсі був телевізор Львів. Його включав завклубом п. Устяник о 19 год.  Людей було багато, завжди в цей час демонстрували фільми по львівському телебаченню».

№ 4-А: Церква святих Володимира і Ольги.

Рішенням № 141 сесія Винниківської міськради від 20. 06. 1990 р. дала дозвіл на будівництво церкви. За ініціативи митрофорного протоієрея о. Михайла Романишина та групи однодумців у 1991 р. у Винниках розпочалося будівництво храму УАПЦ свв. Володимира і Ольги. Автори проєкту – архітектор М. Шпак, інженер – конструктор М. Шевчук та митець-кераміст, заслужений діяч мистецтв Тарас Левків. Архітектура – мурований хрестово-купольний храм із сімома куполами, дзвіниця надбрамна, триярусна. У каплиці, розташованій в основі дзвіниці, поховано о. Михайла Романишина (6. 05. 1940 р. — 3. 04. 2005 р.). Продовжив справу будівництва й оздоблення храму протоієрей о. Василь Петрик. 29 липня 2001 р. відбулося освячення новозбудованого храму.

Історія будівництва та становлення храму.

Голова будівництва — Тарас Левків  послідовно розробляв всі креслення і намічав хід робіт. Для стін було завезено 900 тис. шт. цегли. Велику допомогу надав тодішній директор тютюнової фабрики п. Євген Хомик.

1994 р. з появою баштового крана будівництво пожвавилось. Велику допомогу в конструктивних розрахунках надавав інженер-конструктор п. Богдан Максимович. Всі елементи арок та куполів виготовлялись на спеціальних майданчиках на землі з наступним монтажем у відповідних місцях. Цей спосіб економив час і гарантував якість робіт. Паралельно із будівництвом проводилась активна робота з проєктування інтер’єру. Над здійсненням окремих елементів активну участь брали студенти-дипломники Львівського державного коледжу декоративного та ужиткового мистецтва ім. І. Труша.

Так відділом художньої обробки дерева було виготовлено пристіл, ківот, тетрапод, енелої та ін. Відділом художнього металу було зроблено балконну решітку, два привхідних світильники-ангели, елементи балюстради на хорах. Художній текстиль збагатив храм хоругвами святих Володимира і Ольги, Ісуса Христа і Богородиці, Плащаницею, тканими накриттями на пристіл, тетрапод, енелої. Дипломник Академії мистецтв виготовив семисвічник. Окрім того, брали участь у роботах і професійні художники. Вітраж проектували і виконували брати Тарнавські, запри стольну ікону-мозаїку проектував Кость Маркович. Ікони до престолу та жертовника намалював Анатолій Юхимчук. Хрести на куполах проєктував Тарас Левків. Позолоту підхрестових яблук та семисвічника здійснив художник-реставратор вищої категорії Ярослав Мовчан. Жертовник спроектував Лев Левків та виготовив його разом з художником Василем Хомиком. Проект іконостасу зробив Володимир Іванишин. Багато цінних порад надавав Патріарх Димитрій. Коштом громадянина США Ярослава-Джері Куца підприємством «Львівсвітло» виготовлено центральний павук (панікадило).

З 2008 р. споруджувалася дзвіниця за проектом архітектора Володимира Смереки. А дзвін до неї подарував громадянин Німеччини Михайло Притула.

На кошти родин-вихідців із Винник, які проживають у Києві, було придбано великий дзвін на півтонни, середній дзвін на 240 кг. Горне місце із запрестольною іконою спонсорувала родина Богдана Лаврушка. Жертовник подарувала родина Петра Герасима, Плащаницю Успіня Пресвятої Богородиці – дарунок родини Богдана Москаля. Значні пожертви вносив  меценат Григорій Козловський та багато інших.

Історія парафії. 

Перший комітет УАПЦ у Винниках очолив Ігор Маркевич (1990—1995 рр.). 1995 р. церковний комітет очолив Лев Притула.

21 липня 1991 р. громадою УАПЦ (о. Михайло Романишин та о. Володимир Ярема) встановлено хрест та посвячено місце будівництва церкви свв. Володимира та Ольги.

7 липня 1999 р. — посвята хрестів на церкві свв. Володимира та Ольги. Посвяту здійснив Патріарх Димитрій разом з владикою Макарієм, о. Михайлом Романишином, о. Василієм Петриком (с. Голоско), о. Миколою Кавчаком (церква св. Петра і Павла, м. Львів).

З 18 січня 1999 р. — о. Василій Петрик парох.

29 липня 2001 р. — освячення Церкви свв. Володимира і Ольги (УАПЦ).

З 2001 р. по 2014 р. здійснено розпис храму (2011 р.), споруджено парафіяльний будинок (2012 р.), засновано недільну школу (2013 р.), закінчено оформлення церковного подвір'я (2014 р.).

3 квітня 2005 р. — помер митрофорний протоієрей о. Михайло Романишин (УАПЦ) — багатолітній парох у Винниках (з 1985 р.).

28 липня 2011 р. —  святкування 10-го ювілею храму рівноапостольних святих Володимира і Ольги (УАПЦ). Під час Богослужіння владика Макарій посвятив у сан диякона Андрія Петрика.

25 серпня 2013 р. — приїзд Предстоятеля УАПЦ, Блаженнійшого Мефодія, митрополита Київського і всієї України (у рамках святкування 1025-ліття хрещення Руси-України).

2 липня 2014 р. — освячено наріжний камінь під будівництво храму святого Миколая Української автокефальної православної церкви (вул. Сахарова).

Кожного Старого нового року, 14 січня, в храмі відбувається фестиваль дитячої різдвяної коляди під назвою «Різдвяна зірка» за участю дитячих колективів з інших парафій та дитячих хорів із будинків культури та музичних шкіл м.Львова.

Об'єднавчий собор відбувся 15 грудня 2018 р. у Софійському соборі. На соборі було розпущено УАПЦ та УПЦ КП та шляхом їх об'єднання та за участі двох ієрархів УПЦ МП створено нову церкву — Православну Церкву України. Шляхом голосування новим предстоятелем обрали митрополита Епіфанія. Екзархи Константинопольської ПЦ подарували новобраному предстоятелю панагію. Титул новго предстоятеля Православної церкви України буде — Митрополит Київський і всієї України. 16 грудня (в неділю) першу літургію в якості предстоятеля ПЦУ Блаженніший Епіфаній звершив у Михайлівському золотоверхому соборі. Цього ж дня його ім'я було згадано за богослужінням Константинопольської ПЦ.

У неділю, 18 серпня 2019 р., у Винниках відбулася духовно-релігійна подія, яку запишуть в історію об’єднаної церкви України і, безперечно, історію нашого міста. З нагоди святкування 30-річчя відродження УАПЦ у храмі св. Володимира і Ольги звершив урочисту Божественну літургію Глава помісної української церкви, Блаженнійший Митрополит Епіфаній у співслужінні архієреїв і духовенства.

№ 5: Винниківський Народний дім. Відкрито у 1924 році як дім читальні «Просвіта». За часів радянської влади — приміщення Будинку культури. Упродовж 1939—1952 років у приміщенні клубу діяла бібліотека для дорослих. У 1991 році перейменований на Народний дім Винників.

№ 13: Церква Воскресіння Господа нашого Ісуса Христа.

Історія храму.

Перша згадка про церкву датується 1515 р. і походить з податкового реєстру. У ньому відзначено лише, що в селі, яке було власністю пана Ваника, місцевий піп був змушений сплачувати 15 грошів річного податку. На жаль, нічого не можна сказати про вигляд першої церкви і навіть про її посвяту. 1578 р. священик Винник сплачував вже 1 золотий податку. Ці цифри подав ще у XIX ст. польський дослідник Яблоновський.

1680 р. – нова дерев’яна церква.

На початку XVIII ст. парафія Воскресіння Господнього у Винниках належала до столових маєтків львівської катедри. Перша генеральна візитація парафії відбулася 17 березня 1741 р. Фрагмент Акту візитації (цит. за В. Лаба «Літопис парафії Винники від давніх часів до 1945 р.»): «… дерев’яна церква Воскресіння Господнього, покрита ґонтом. Колятором був Карл Тарло, староста щирецький. З давніх часів на виживання пароха церкві було надано поле у трьох частинах (руках)… Дзвіниця коло церкви була дерев’яна, побита ґонтами, а на ній висіли 4 дзвони. Цвинтар був новим плотом огороджений. Парохом при церкві був о. Юрій Ременович, за презентою Адама Тарла, воєводи люблінського, з 1715 року, висвячений і сюди призначений. В селі було біля 70 родин парафіян, які цього року ухвалили давати дякові по мірці зерна, яких три входило у львівський півмірок, та платити по 3 гр.

В церкві була срібна чаша, зовні позолочена, срібна кадильниця, «Євангеліє», оправлене у червоний оксамит та срібло, друга цинова чаша, цинова коробка для зберігання св.тайн, циновий посуд для вина, 2 пари мосяжних ліхтарів, мосяжна кадильниця, спіжовий дзвінок, 12 богослужбових книг, 3 метричні книги, 4 фелони, 3 підрясники, 2 хоругви, 8 обрусів, 3 нараменники та 2 корпорали (підставки для чаш)».

Друга генеральна візитація відбулася 3 лютого 1764 р. Фрагмент Акту візитації (цит. за В. Лаба «Літопис парафії Винники від давніх часів до 1945 р.»): «Церква Воскресіння Христового на підвалинах і стінах з дубового, а вгорі з соснового, гиблем обструганого дерева, і одним над серединою в четвірку виведеним верхом, під ґонтом. Підлога з дощок тісно укладена. Сама в собі досить обширна, але темнувата. Двері з бабинця з заходу дубові, добре оковані, з залізним замком, збудована 1680 року, як видно з напису на трамі. Невідомо, ким посвячена. Коло неї цвинтар, огороджений плотом, з однією хвірткою зі двору від дороги, над якою стоїть в’язана дзвіниця на 4 дубових стовпах, теж під ґонтом, а на ній 4 дзвони помірні… Церковний інвентар: Чаша срібна гладкої роботи з атрибутами, на ручці і зверху місцями позолочена, колись Каролем Тарлом, люблінським воєводою, подарована до церкви. Друга цинова з простими реквізитами. 6 покривал великих, 8 воздушків, 2 корпорали, 3 пурифікатори, 5 фелонів, єпітрахиль, 4 підрясники з домашнього полотна, 2 нараменники, 4 пояси, 5 штук білизни у схованні (на запас), подущина… Парох о. Іван Слоньовський за презенюю Самуеля Гловінського, єпископа-суфрагана львівського і дідича маєтку, виданою 30.3.1753 року у Львові, висвячений у Крилосі 15.10.1755 року. Показав метрики давні з 1707 року хрещень і шлюбів, а свої всі, непогано писані. Мав 52 родини парафіян, з мельниками. Вино купляли за кошти зі скарбони. Проскурного парох не брав. За те колись було поле коло ставу, а тепер за нього надане поле під Дібровою. Тепер бере в час молитви в піст, вступивши (до хати), по мисці муки і по буханцю хліба на то від кожного господаря, а проскурниці по 4 шеляги (платять). Братства і школи тут нема. Дяк бере роковою по мірці зерна, яких три входить у півмацок львівський і два рази в рік святкового по 3 гр. В церковній скарбоні має  бути готівки до 6 зол, на боргах грошей нема».

В описі церкви 1808 р. записано, що церква була вже досить знищена і вартувала 160 зр., така ж дзвіниця 10 зр (В. Лаба, 2017).

1809 р. загальна вартість церкви з майном становила 9 485 зр 17 кр, обійстя пароха 3 904 зр 51 кр (В. Лаба, 2017).

Ще 1810 р. цісарсько-королівське Будівельне управління виготовило проект, чи як тоді казали абрис на будівництво нового мурованого храму. Були замовлені столярські вироби – тринадцять вікон, четверо дверей, зі слюсарної роботи окуттям вікон і дверей з замками, трьома залізними ґратами до вікон, хрестом на дах, які віддали на тимчасове зберігання в домініяльний склад.

1810-1811 рр. Австрійська влада конфіскувала церковні дорогоцінності, щоб стабілізувати економічний стан в державі. Австрія мусила виплачувати Франції контрибуцію сріблом та золотом після програної війни (5 липня 1809 р. під містечком Ваграм, поблизу Відня, почався дводенний бій між французькою та австрійською арміями - 170-тисячне військо Наполеона розбило 110-тисячну армію австрійців, і в жовтні австрійський імператор Франц I був змушений підписати Шенбруннський мирний трактат, по якому Австрія втрачала велику частину своїх територій і зобов'язувалась виплатити багатомільйонну контрибуцію.). Церкви отримали за забрані коштовності облігації державного боргу, які згодом держава сплачувала.

1811 р. була вимурована хата для священика (за домініальні (церковні) кошти). Через початок австрійсько-французької війни з Наполеоном Бонапартом, декретом намісника Галичини 1813 р. будівництво церкви було зупинене. Стару дерев'яну дзвіницю розібрали 1815 р.

1816 р. новопоставлений галицький митрополит Михайло Левицький зобов'язав громаду продовжити будівництво.

Михайло Левицький (1774—1858 рр.) — єпископ Української Греко-Католицької Церкви; з 8 березня 1816 р. — Митрополит Галицький та Архієпископ Львівський — предстоятель Української Греко-Католицької Церкви.

За сприянням митрополита Михайла Левицького львівське Будівельне управління виготовило новий проект. Ймовірно, автором цього нового проекту був український архітектор чеського походження Йосиф Вандрушка (1792 р., березень – після 1863 р.), який спроектував понад десять храмів в Галичині. Всі його проекти були базовані на типових терезіянських зразках, затверджених до обов'язкового застосування ще австрійською імператрицею Марією Терезією в середині XVIII ст. Правда, треба відзначити, що в двох випадках – в Янові та Винниках, Вандрушка відійшов від типових зразків, віддавши належне українському традиційному сакральному будівництву. В цих обох випадках нава була запроектована ширшою, ламаючи план типового однонавового базилікового терезіянського храму.

1827 р. церква Воскресіння Господнього вже хилилася до упадку.

25 серпня 1840 р. початок будівництва церкви. 1842 р. відбулося освячення нового мурованого храму. Архітектура церкви витримана в класицистичному стилі.

Церква була 29,73 м довжини та 12,12 м ширини. Товщина стін становила 1,4 м. Дах був двоскатний, над входом була вимурувана вежа-дзвіниця з вікнами, над серединою невеликий округлий купол, а над вівтарем малий ліхтарик (маківка) (В. Лаба, 2017). 

1848 р. cтарий дерев’яний храм продали громаді с. Скнилів (Золочівщина). Розміри: довж. 17 м, шир. 6,5 м, вис. 8 м. Вміщав 300 осіб.

1870 р. — ремонт церкви та парафіяльного обійстя.

1885 р. у церкві проведений черговий ремонт (церква обгороджена новими штахетами).

1898 р. — перекриття ґонтового даху на церкві бляхою.

Іконостас.

1903 р. у церкві встановлений різьблений і позолочений чотириярусний іконостас рядової побудови. На думку українського дослідника В. Слободяна за побудовою та характером різьби і малювання іконостас дуже подібний до іконостаса Станіславівської катедри, ікони для якої написали Юліян Макаревич та молоді ще тоді Модест Сосенко та Антін Манастирський.

Юліан Макаревич (1854—1936) — український художник та реставратор. Творчий доробок (участь у реставрації): Львівського єзуїтського костелу (1879 р.); іконостаса з церкви Зішестя Святого Духа в Рогатині в 1880-х рр.; фрескових розписів Ягеллонської каплиці на Вавелі в Кракові; фресок замкової каплиці Святої Трійці в Любліні; фресок в Кафедральному соборі в Сандомирі; іконостаса із церкви Воздвиження Чесного Хреста в монастирі Скит Манявський (Богородчанський іконостас (1883–1885 рр.). Творчий доробок (як художник-монументаліст): настінні розписи в приміщенні Наукової бібліотеки Львівського Національного університету ім. І. Франка на вул. Драгоманова, 5, виконані в 1904 р.

І в теперішньому винниківському іконостасі намісні ікони Христа, Богородиці та Св. Миколая, ікони апостольського ряду та Деісус виказують руку вправного маляра-академіста. Підпис на намісній іконі Христа «ІМ» в лівому нижньому куті та «1903» в правому засвідчує маляра та час постання іконостасу. Ініціали «ІМ» можна відчитати як Іуліан Макаревич, так писали наші предки на початку ХХ ст., що притримувалися так, званого «язичія». Натомість ікони празничкового ряду та намісна ікона Св. Івана Хрестителя вказують на пензель новатора-модерніста, яким був Модест Сосенко (цит. за В. Слободяном).

Модест Сосенко (1875—1920) — український художник-монументаліст. Творчий доробок (портрети): Атанасія Шептицького, Володимира Шухевича, «Портрет дівчини» (1912 р.), «Автопортрет» (1915 р.). Побутові картини: «Хлопець обідає», «Розмова», «Діти на плоті» (1913 р.), «Трембітарі» (1914 р.), етюди народних танців. Пейзажі: Парижу, Карпат, Південної Далмації, «Рання весна на селі» (1903 р.).

Антін Манастирський (1878—1969) — український художник, живописець і графік. До найкращих творів у портретному жанрі слід віднести полотна: «Портрет матері», «Портрет тестя», «Портрет Т. Г. Шевченка», «Автопортрет», «Запорожець», «Паламар», «Дідусь із Смерекова». Велику популярність мали і його твори: «На водопої», «На могилі», «Ой під гаєм, гаєм», «Прощавайте, товариші», «Вчора і сьогодні», «Розвідники» та багато інших. Понад дві тисячі робіт у спадщині  митця.

М. Влох у своїй книзі писав, що церкву розмалював український маляр Ю. Панкевич (декотрі люди називали йому художників Сосенка і Гриневича).

Юліан Якович Панькевич (1863—1933) — український художник, літератор, громадський діяч, співзасновник і секретар «Товариства для розвою руської штуки». У кінці 1900 р. церковний комітет вирішив зробити в церкві ремонт і виконавцем робіт вибрали саме «Товариство для розвою руської штуки».

Сам о. Григорій Гірняк у газеті «Діло» за 1904 р. подав що винниківська церква отримала новий іконостас з артистично-різьбярської робітні молодого різьбяра Теодозія Комісарчука зі Станіславова. Він теж виготовив престол, кивот та горне сідалище. Парох від імені комітету дякував йому за добру працю і радив іншим замовляти в нього працю.

Цінним свідченням національної свідомості мешканців Винник початку XX ст. є встановлена в церкві пам'ятна таблиця з написом: «1811— 1911. Памяти о. Маркіяна Шашкевича поета подвижника і вістника відродження Галицької України-Руси. Винницкі українці».

Поруч з церквою стоїть мурована стінна дзвіниця, зведена 1925 р. (архітектор Олександр Лушпинський). Цікавинкою її є балкон з кованими ґратками в центральному арковому прорізі для дзвону.

У період 1926-1929 рр. до церкви було придбано 2 дзвони за 500 доларів (4 500 зол).

Стіни винниківської церкви вкриті орнаментальними розписами 1930-х рр., неодноразово поновлені і доповнені постатями святих. На початку ХХІ ст. орнаментальні розписи, які не підлягали реставрації замалювали (під час ремонту церкви).

2005 р. біля церкви, у парку, була встановлена і освячена фігура Божої Матері (меценати – Голіян Б., Голіян О., Наставський О.).

2017 р. (весна-літо) – ремонт церкви та дзвіниці (перекриття даху мідною бляхою, оздоблювальні роботи, встановлення нового дзвону на дзвіниці).

7 липня 2019 р. — посвячення трьох ікон в накритті для освячення води.

Історія парафії.

1700 р. відбувся перехід в унію Винниківської парафії.

1715 р. – о. Юрій Ременович парох.

1740-ві рр. — 30 грудня 1753 р. — о. Іван Струмилович парох.

1750-ті — 1780-ті рр. — о. Іван Слоньовський парох.

10 серпня 1755 р. — Самуель Ґловінський закріпив ерекційною грамотою за церквою її прадавні землі.

1780-ті — 1803 р. — о. Василь Роздольський парох. Вів записи в метричних книгах польською мовою. При ньому 14. 3. 1784 р. єпископ Петро Брянський затвердив статут Винниківського церковного братства.

За наказом влади (1792 р.) було заведено при кожній церкві інвентарний опис майна. 1798 р. влада визначила шлюбний вік молодят (не нижче 14 р.). З 1808 р. метричні книги у всіх церквах почали вести за новим календарем. З весни 1809 р. священикам була нагадана категорична заборона ховати померлих раніше 48 год після смерті.

1780-ті — 1820-ті рр. — Олекса Сендега дяк у церкві. 14 березня 1784 р. єпископ Петро Білянський затвердив статут церковного братства. У 1788 р. дяком був Олекса Сендикович, а в лютому 1791 р. він вже був записаний як бакаляр, тобто учитель (В. Лаба, 2017).

19. 9. 1796 р. 29-річний Петро Прасоловський зі Скпилова одружився з дочкою місцевого пароха Мар’яною Роздольською, якій було 19 років. Свідками були о. Матвій Шанковський, професор теології з університету та шляхетна Тереза Гарасевичева (з Яблонських), о. Микола Галицький з семінарії. Вінчав молодят львівський владика Микола Скородинський. 1800 р. о.Петро Прасоловський вже служив парохом у Глинянах. Коли помер о. Роздольський невідомо, але збудована ним хата служила парохові 1804 року, хоч вимагала ремонту (В. Лаба, 2017).

1803 р. — 1832 р. — о. Семен Давидович (1774 р. – 7 вересня 1832 р.) парох. Навчався у римо-католицькому навчальному закладі. Висвячений 6 грудня 1803 р.

16 вересня 1803 р. отримав презенту на Винниківську парафію, а 18 грудня був введений у посаду. 1801-1803 рр. був сотрудником о. Василя Роздольського (був його зятем; 14 лютого 1802 р. одружився з його дочкою Анною) (В. Лаба, 2017). 

Як і його тесть, о. Василь Роздольський, вів записи в метричних книгах польською мовою. Після о. Семена Давидовича записи велися вже на латині (цього вимагав закон).

1815 р. – 874 греко-католиків, 1821 р. – 814, 1827 – 840 (серед них 203 дітей дошкільного віку), 1831 р. – 910 греко-католиків (серед них 203 дітей дошкільного віку). 1832 р. Винниківська парафія належала до Львівського деканату.

Після смерті о. С. Давидовича завідування Винниками було доручене о. Григорію Честинському з Підберізців.

З жовтня 1833 р. і до 1838 р. парохом був о. Андрій Дуткевич (1799 р. — 26. 09. 1866 р., м. Львів).

1835-1836 рр. — Яків Банах дяк у церкві (провізори: Яків Врецьона та Іван Корчук).

Після його відходу парохом був о. Орест Кічура (1838 р., листопад — 1839 р.). З 1 вересня 1839 р. і по 1848 р. парох о. Іван Слимаковський, який збудував муровану церкву. Після о. І. Слимаковського парохом був о. Юліан Сембратович (20 березня 1848 р. – 4. серпня 1849 р.).

1849 р. – 1890 р. – парох церкви о. Степан Хоминський. 1854 р. дяком при церкві служив Семен Саламонович.

У 1880-их рр. до Винниківської греко-католицької парафії належали Лисиничі, Миклашів, Підберізці, Вайнберґен і Унтерберґен. В цей період дяком у церкві був Петро Врецьона (перший дипломований дяк у Винниках, навчався у школі дяків у Львові).

1885 р. при церкві діяло Братство тверезості з 32 членів, церковне братство з 62 членів (В. Лаба, 2017).

17 травня 1887 р. з канонічною візитацією парафії побував Митрополит Галицький, Архиєпископ Львівський та Єпископ Кам'янецький, предстоятель УГКЦ Сильвестр Сембратович.

15 грудня 1889 р. митрополит Сильвестр Сембратович рукоположив Григорія Гірняка (1865–1945 рр.) на священника. Відразу після висвяти (2 січня 1890 р.), о. Гірняка призначено сотрудником старенького пароха о. Степана Хоминського (1816–1890 рр.). 31 січня 1890 р. о. Григорій Гірняк — завідувач парафії.

1891—1893 рр. парохом у Винниках був о. Микола Січинський.

З 27 січня 1894 р. о. Г. Гірняк вже парох і залишився ним аж до смерті в 1945 р. Винники були першим і останнім місцем його праці, яка тривала 56 років. Займаючи високі церковні посади, о. Г. Гірняк багаторазово зустрічався і спілкувався з митрополитом Андреєм Шептицьким.

3 жовтня 1896 р. митрополит С. Сембратович затвердив статут винниківського Братства найсвятіших тайн (1901 р. — 200 членів).

Владика Андрей Шептицький неодноразово відвідував Винниківську церкву. Винниківчанин Зіновій Чепіль згадував про приїзд Митрополита Андрея Шептицького та єпископа-помічника митрополита Івана Бучка з канонічними візитаціями: «Отець Гірняк організував величаву зустріч владики – по особливому били дзвони, співав хор, по обіч церкви зібралась величезна кількість вірних, які отримували благословення Митрополита Андрея».

1908 р. — візитація винниківської церкви Митрополитом Андреєм Шептицьким. 1938 р. відбулася остання візитація Митрополита Андрея до Винник.

Помічниками (сотрудниками) о. Г. Гірняка були: о. Євген Бобовник (8. 08. 1932 р. — 1933 р.), о. Іван Шулим (1. 09. 1933 р. — 1935 р. (осінь), катехит о. Василь Богонюк (1935 р. — 1940 р.), о. Антін Поточняк (12. 09. 1940 р. — 1945 р.), священик родом з Винник о. Григорій Стасишин. Дяком був Петро Врецьона, а пізніше Євстахій Шпаківський; диригентом — Василь Согор, паламарем —Тимотей Коваль, грабарем – Іван Лоза.

1921—1935 рр. Винниківським деканом був о. Григорій Гірняк (з 1906 р. був заступником), а в 1935—1946 рр. — о. Йосип Осташевський.

6 травня 1931 р. відбулося крилошанство о. Григорія Гірняка у церкві Св. Юра у Львові. Новими крилошанами стали ще о. д-р Йосип Сліпий (ректор Духовної Академії) та о. Юліян Дзерович (директор учительської  жіночої  семінарії у Львові).

З 1945 р. (після смерті о. Г. Гірняка) і ж до арешту в 1946 р. парохом у Винниках був о. Антін Поточняк, який не зрікся рідної Віри і не перейшов у московське православ’я (1984 р. закатований у Львівській в’язниці).

7 липня (неділя) 1942 р. – святкування 100-го ювілею церкви Воскресіння ГНІХ. Присутні багато винниківчан. Церква була святково прикрашена різноманітними вишивками. Богослужіння відправив Преосвященний Єпископ Миколай Чарнецький (24 квітня 2001 р. у присутності Його Святості Папи Івана Павла ІІ у Ватикані відбулося проголошення декрету мучеництва єпископа Миколая Чарнецького. Обряд беатифікації відбувся 27 червня 2001 р. у м. Львові під час Святої Літургії у візантійському обряді за участі папи Івана Павла ІІ), асистували йому доктор Григорій  Костельник, доктор В. Лаба та інші священики. Співав місцевий хор. Після обіду відбулася святочна академія в Народному домі. Про історію Винник на тлі загальної історії  розповідав  мгр. Лоза. Місцеві школярі читали вірші. Як писала газета «Львівські вісті» (№154 від 12. 07. 1942): «Най краще вийшла деклямація маленької Н. Перепелиці. Гарна погода сприяла врочистому святкуванні, яке полишило глибоке враження в учасників».

31 жовтня 1945 р. відбувся приїзд о. Григорія Костельника (взяв участь у підготовці та проведенні Львівського церковного собору (1946), організованого НКВС, що проголосив скасування Берестейської унії й приєднання УГКЦ до РПЦ), щодо переходу винниківської парохії до РПЦ.

За Лідією Купчик: «Вважав (о. Йосип Осташевський – прим. автора) своїм обов’язком прибути і на деканальну конференцію, скликану у Винниках о. Костельником для переводу деканату під юрисдикцію Російської Православної Церкви. Монахині, які тоді мешкали на плебанії, розповіли, що о. Костельник, нібито вболіваючи над самопочуттям о. Осташевського, настояв, щоб той не заходив на конференцію, зате запросив прибулого з ним представника совєтської влади. Таким чином, отець-декан залишився на лавочці на подвір’ї плебанії, а конференцію священиків його деканату проводили о. Костельник і кагебіст.  В результаті цієї наради було підписано православ’я всіма присутніми священиками, окрім о. Антона Поточняка, який виступив із рішучим протестом і покинув нараду, за що невдовзі був заарештований.

Про цю нараду маємо докладну довідку співробітника 2-го Управління НКДБ УРСР І. Богданова, датовану 1 листопада 1945 року, яка поміщена в збірнику документів радянських органів державної безпеки «Ліквідація УГКЦ (1939—1946) опублікованих академіком В.Сергійчуком, том 2, стор. 33-35. Про о. Осташевського там сказано коротко: «Декан Осташевский – ярый католик, преклонного возраста и больной, по его просьбе был отстранен от обязанностей священика и снят с должности декана. В связи с этим ему было запрещено присутствовать на совещании». Далі в цій довідці детально подається, які запитання ставилося на конференції присутніми священиками та про різку заяву о. Поточняка, яку «все священники выслушали с удовлетворением». Тоді, як із задоволенням доповідає капітан Богданов, він сам відповів о. Поточняку, «что в таком случае ему придется оставить приход, и тут же дал указание Костельнику, немедленно назначить на его место нового священика». «Это, — резюмує Богданов, произвело соответствующее впечатление на всех присутствующих на совещании священиков, и они, после небольшой дополнительной дискуссии, подписали заявление о присоединении к инициативной группе».

Ось так здійснився перехід на московське «православ’я» священиків Винниківського деканату, очолюваного отцем-деканом Осташевським. А сам отець-декан Йосиф Осташевський (хворий і старий, як стверджувалося в згаданій доповідній довідці) вночі 18 березня 1946 р. був заарештований у Львові.

Священики Кабарівський Йосафат і Кметь Василь Лук’янович були делегатами від Винниківського деканату на Львівському соборі 1946 р., що відбувався 8—10 березня. Після цього собору Винниківська греко-католицька парафія перестала легально існувати. Винниківська церква на деякий час була закрита.

З 1946 р. по 1948 р. парохом був о. Дурбак Всеволод-Іван Теофілович (1910 р. н.). Отець Дурбак — один із перших капеланів українських військових формувань часів Другої світової війни. Був капеланом українського батальйону «Роланд», після розформування якого повернувся до Львова. Однак уже на початку 1942 р. на прохання майора Є. Побігущого (командира українського Шутцманшафтс батальйону) митрополит А. Шептицький делегував його на посаду капелана цього батальйону. Пізніше о. Дурбак був полковим капеланом дивізіону зброї СС Добровольчої дивізії «Галичина». Після боїв під Бродами залишився в Україні, за завданням Проводу ОУН приєднався до Ініціативної групи о. Костельника і перейшов з греко-католицької в православну віру. Отець Костельник навіть пропонував його кандидатуру на священика Собору св. Юра у Львові.

З 1948 р. по 1961 р. у Винниках служив о. Козак Анатолій Іванович. Отець Анатолій (13.07.1883–27.08.1973) народився у с. Синявка Чесанівського повіту. Початкову освіту здобув у 1901 р. в Академічній гімназії у Львові. 1905 р. закінчив духовну семінарію у Перемишлі й був висвячений з рук єпископа К. Чеховича. 1914 р. заарештований австрійською владою й ув’язнений у Талєргофі. До лютого 1945 р. був парохом у Любачеві (це передостанній (до масового виселення українців) греко-католицький парох у Любачеві). 1945–1948 рр. – настоятель парафії у Яворівському р–ні Львівщини. Учасник Львівського собору 1946 р. від м. Яворова. Помер у Львові в 1973 р., похований на Янівському цвинтарі.

З 1961 р. по 1986 р. парохом був о. Петро Баран (1904—1986 рр.), який в умовах московського православ’я старався зберегти греко-католицький обряд (з 24 серпня 2014 р.  — Почесний громадянин Винник (посмертно).

1985 р. (весна) — 2001 р. — парох церкви о. Михайло Романишин (з грудня 1989 р. по 2001 р. у церкві богослужіння відбувалися почергово — за греко-католицьким і православним обрядами). З 18 січня 1999 р. сотрудником був о. Василій Петрик (УАПЦ).

У грудні 1989 р. на запрошення винниківської громади до Винник прибув о. Петро Паньків. Перша святкова греко-католицька літургія відбулася на Різдво 1990 р. 1991—1996 рр. сотрудником при о. П. Паньківу був старенький о. Володимир Мороз (багато років провів у радянських концтаборах, але так і не зрікся своєї рідної Віри).

Після смерті о. Володимира Мороза в 1996 р. до Винник був направлений о. Михайло Дроздовський (дияконське і священницьке звання отримав від Блаженного Мирослава-Івана Любачівського). У Винниках він відповідав за катехитичне навчання і був віце-деканом Винниківського деканату (2004 р. емігрував до США; 2006 — 2008 рр. – сотрудник парафії св. Анни Аустінтауен і Пресвятої Трійці Янгстауна, з 2008 р. – парох парафії Покрови Пресвятої Богородиці УГКЦ (м. Парма).

2004-2006 рр. помічником о. П. Паньківа був молодий священик о. Андрій Будзінський.

Сотрудниками о. Петра Паньківа були — о. Роман Яцик (червень 2009 р. — червень 2014 р.), о. Володимир Мазур (помер 29 жовтня 2014 р.). З 21 вересня 2003 р. по травень 2013 р. сотрудником був о. Орест Чекан. З вересня 2014 р. і до 2019 р. сотрудником був о. Любомир Мостовий. З 2019 р. сотрудником є о. Котлінський Руслан.

З 1920-их і по 1970-ті рр. дяком у Винниках був Євстахій Шпаківський. Пізніше дяками були Василь Брода, К. Лесняк; дяком-регентом у церкві був до 1996 р. Стефан Сус. З 1996 р. – по теперішній час дяком-регентом є Зеновій Грисьо (1993—1996 рр. — помічник Стефана Суса).

Керівниками церковного хору в різний час були Є. Шпаківський, Василь Брода, К. Лесняк, Стефан Сус, Микола  Кузик та ін.

З нагоди святкування 170-ї річниці посвячення храму Воскресіння Господнього, що відбулося 10 червня 2012 р., у м. Винники завітав Високопреосвящений Владика Ігор – Архієпископ і Митрополит Львівський. Перед Святою Літургією Владику Ігоря (Возьняка) зустріли хлібом-сіллю. Парохи храму запросили Владику благословити присутніх парафіян і гостей та провести Святу Літургію.

7 грудня 2014 р. відвідав парафію Воскресіння ГНІХ Преосвященний владика Венедикт, єпископ-помічник Львівської архієпархії. Під час візиту єпископ привітав з 60-літтям мецената парафії, Богдана Голіяна і вручив йому грамоту. Щиру подяку владиці склав адміністратор храму о. Петро Паньків.

4 вересня 2015 р. владика Венедикт, Єпископ-помічник Львівської архиєпархії УГКЦ, під час свого пастирського візиту до парафії Воскресіння ГНІХ звершив Архиєрейську Божественну Літургію та Чин освячення престолу.

23 жовтня 2016 р. у храмі Воскресіння Господнього пройшов І Фестиваль дитячої духовної пісні «ПІД ТВІЙ ПОКРОВ СВЯТИЙ…». Організатори фестивалю — БДЮТ м. Винники, директор Соколик О. Д.; храм Воскресіння Господнього УГКЦ, парох — отець Петро Паньків; меценат Богдан Голіян. У фестивалі взяли участь дитячі та юнацькі колективи всіх винниківських храмів.

18 квітня 2017 р. Церква Воскресіння Господнього відзначила 175 років з дня освячення. Парох храму Воскресіння митрофорний протоієрей Петро Паньків у співслужінні із Преосвященним владикою Венедиктом та деканом Винниківського протопресвітерату протоієреєм Іваном Духничем провели урочисту літургію з нагоди 175-ліття храму. Привітали прихожан та священнослужителів вихованці дитячої катехитичної школи при храмі Воскресіння Господнього та міський голова Винник Володимир Квурт.

20 серпня 2017 р. — святкова Архієрейська Літургія (очолив Правлячий Митрополит Львівський Кир Ігор Возьняк). Святкування 175-річчя храму.

10 квітня 2018 р. — парох храму Воскресіння митрофорний протоієрей Петро Паньків у співслужінні із Преосвященним владикою Володимиром Груцою та деканом Винниківського протопресвітерату протоієреєм Іваном Духничем провели урочисту літургію з нагоди свята Великодня в честь якого іменується храм.

7 липня 2019 р. — посвячення трьох ікон в накритті для освячення води.

17 квітня 2022 р. — у Вербну неділю відбулося посвячення відновленого Меморіалу – Хресної дороги присвяченої «Землякам нашим, які своїм терпінням доповнили муки Христові і дали свідчення любові до Бога і рідного краю». Хресна дорога у Винниках була побудована у 1999 р. Ініціатором побудови та реконструкції є парох Свято-Воскресенського храму у Винниках, отець Петро Паньків.

26 квітня 2022 р. — Митрополит Львівський Ігор з нагоди празника відвідав парафію Свято-Воскресенського храму у Винниках.

Хор «Воскресіння» греко-католицької парохії було створено 19 травня 1996 р. (керівник Ярослав Харун, художній керівник Галина Бобків).

№ 22: будинок.

1920-і рр. – 1930-і рр. – приватна майстерня з виготовленням меблів Біньовського (у дворі було ще 2 цехові приміщення).

1930 р. по 1940 р. там була українська захоронка під опікою отця Г. Гірняка.

1940-і рр. –1950-і рр. – артіль 1-го Травня; з 1959 р. – Винниківський цех №3 Львівської меблевої фабрики (де працювало 116 робітників на в-ві кімнатних буфетів та столиків під радіо).

1970-і рр. – 1980-і рр. – цех Львівської лижної фабрики «Карпати».

1990-і рр. (початок) – меблевий магазин.

З історії лижної фабрики у Львові. Лижі Львівської лижної фабрики експонувались на багатьох міжнародних виставках. У Львові, на Замарстинівській, 76 до Другої світової війни була фабрика лиж та тенісних ракеток Яна Ассмана, за радянських часів тут була лижна експериментальна фабрика виробничого обладнання «Укрпромдинамо». Виконавчий комітет Львівської міської ради 13 березня 2020 р. затвердив містобудівні умови та обмеження на будівництво семи багатоповерхових житлових будинків ТОВ «Авалон Стайл» на вулиці Замарстинівській, 76. Неофіційними власниками групи компаній Avalon був тоді депутат Львівської міськради Григорій Козловський та Юрій Федорів.

За споминами корінного винниківчанина Ігоря Секети (1939 р. н.): «З розповідей мого сусіда і вчителя св. пам'яті проф. гімназійного Василя Керницького, виготовляли там типові для тих часів, переважно на замовлення шафи, креденси й бамбетлі. На замовлення німців-колоністів, заможніших міщан і навколишніх селян. Працювало там приблизно 15 робітників в т. ч. 2 екстрамайстри яким львівські годинникарі замовляли шафки (обудови) для маятникових годинників, а також рами для парадних портретів. Похований засновник ф-ки в чорному гробівці напроти пам. січ. Стрільців».

За спогадами корінної винниківчанки Любомири Хомяк (1967 р. н.): «Моя мама відвідувала в цьому місці захоронку. Розказувала брала з собою з дому фляшку молока, або чаю і булочку, або канапку». 

№ 51А: Спортивний клуб «Жупан-Юніор».

 

 Джерела

*Байцар Андрій. Видатні винниківчани: Науково-краєзнавче видання. Львів-Винники, 2012. — 88 с.

*Байцар Андрій. Винники: Науково-популярне краєзнавче видання. Львів-Винники: ТзОВ ВТФ «Друксервіс», 2015. — 100 с.

*Байцар Андрій. Винники туристичні. Науково-краєзнавче видання. Винники: Друксервіс, 2016.  312 с.

*Байцар Андрій Історія Винник в особах. Науково-краєзнавче видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2017.  180 с.

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. Природа та історія м. Винники й околиць. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  420 с.

 

1956 р. Вулиця Шевченка (з архіву Юрія Карманчука)

Немає коментарів:

Дописати коментар