Зараз ламається увесь стрій національної сутності Українського Народу, нівелюється сама природа української душі. Нас перетворюють на безлике «воно», яким легко управляти й заганяти в стійло. Але сила духу народу нездоланна! Ніякі глобалістські виверти, тим паче модницькі віяння, його не здолають. Якщо не змогли цього добитися впродовж тисячоліття, то не досягнуть і нині.
14 січня УКРАЇНЦІ відзначають Новий рік, який співпадає з днем святителя Василія Великого. Але не варто забувати, що свято настання Нового року за традиційним Юліанським календарем має загальноєвропейське значення. Юліанський календар містить в собі зоряний, сонячний і місячний орієнтири. Його головне досягнення, яке можна назвати науковою геніальністю, це сувора циклічність, яка, не перериваючись, приходить в нескінченність. Звернемо увагу, що це чудово поєднується з християнським баченням Священного часу: з одного боку такі визначальні події як Різдво та Воскресіння відбувались одноразово, з іншого боку — космос функціонує циклічно, з третього — час є нічим іншим як інобуттям Вічності.
Крім українців та інших народів східнохристиянської традиції, що зберегли свій автентичний календар, його відзначають в деяких районах німецькомовної частини Швейцарії, в гельській частині Шотландії та на острові Мен. Юліанський календар був спільним календарем всього європейського цивілізаційного простору основну частину його історії, і його скасування супроводжувалось стійким опором.
У Великобританії відмова від юліанського календаря навіть викликала масові заворушення в 1752 р. Зверніть увагу, що одна з найбільш розвинених та «прогресивних» на той момент країн, відмовилась від традиційного календаря через 170 (!) років після початку календарної реформи. В Швейцарії повний перехід на григоріанський календар відбувся взагалі в 1812 р.
Таким чином не варто ототожнювати григоріанський календар з Західною Європою та західним християнством. Православні та греко-католики зберегли Юліанський календар саме як частину нашої загальноєвропейської традиції. Цікаво, що саме зараз в Індії відзначається свято Понгал, яке фактично співпадає з українським (традиційним європейським) святом Нового року. Дата Понгалу визначена на основі сонячного календаря, тому вона незмінна з року в рік...
Варто згадати, що Індійська цивілізація була заснована саме арійськими вихідцями з Європи і таке співпадіння є зовсім не випадковим. Хоча юліанський календар і було введено за часів доброї пам’яті Гая Юлія Цезаря, але він базувався на значно давніших астрономічних та сакральних знаннях. Юліанський календар відображає у собі гармонію космосу через поєднання космічних орієнтирів».
Новий рік на Русі-Україні відзначали 1 вересня, до цього 1 березня, а потім 1 січня. Історія свята дуже заплутана, але разом з тим і неймовірно цікава.
У Стародавньому Римі, починаючи з 46 року до Різдва Христового, вважалося початком нового року 1 січня — так встановив імператор Юлій Цезар. Календарний рік (юліанський) складався з 365 діб і 6 годин. Така система існувала до моменту, коли у світ прийшло християнство.
325 р. Перший Нікейський собор затвердив Юліанський календар як обов’язковий для всіх християн. Нікейський собор впровадив відзначення Нового року 1 вересня – у день, коли Ісус розпочав свою нагірну проповідь, збулося пророцтво про появу Месії й стався перехід зі Старого Заповіту на Новий.
У Візантії, яка стала спадкоємницею Стародавнього Риму, Новий рік починався з 1 січня. Пізніше упродовж століть мирно співіснували дві ери (і навіть більше) з початком відліку як з вересня, так і з березня, причому вересневий відлік початку року був передовсім вигідний збирачам податків. Починати рік 1 вересня у Візантії стали близько 462 р., але офіційно це було визнано у 537 р. У першу чергу це було пов’язано з системою встановлення і збору податків (індикти або індикти Костянтина Великого), тобто, це було пов’язано з початком нового фінансового року.
На цій підставі початком літочислення за Візантійським календарем прийнято було вважати 5 508 р. до нової ери. І хоча у світі існували календарні системи літочислення від створення світу – Олександрійська – від 29 серпня 5493 р. до н. е. та Антіохійська – відлік від 1 вересня 5969 р. до н. е. Саме Візантійська схема літочислення (з початком 1 березня 5508 р. до н. е. (п’ятниця) протягом багатьох століть, починаючи з XI століття, займала важливе місце в календарній системі середньовічної Русі.
Візантійський календар — календар Східної Римської імперії, що був офіційно затверджений імператором Василем II в 988 р. і та використовувався аж до падіння імперії в 1453 р. Він збігався з юліанським календарем, відрізняючись лише назвами місяців, переведеними з латині на грецьку мову. В Україні Юліанський календар з часів...ХРЕЩЕННЯ РУСІ. Так, вам не привиділося. На ці землі Юліанський календар прийшов одночасно із вірою. Інакше і бути не могло. Тож на російських болотах ще квакають жаби, а ми вже користуємося ЮЛІАНСЬКИМ календарем. На їхніх порожніх полях гуляє вітер, а на берегах Дніпра постають Свята Софія й інші святині, і є вже Київський Митрополит.
У V ст. християн. богослови стали запроваджувати власні ери (початки) літочислення «від створення світу» (за Біблією). Від 525 р. виникла практика датування років і «від Різдва Христового», або від т. зв. ери Діонісія (остання назва походить від імені римського монаха Діонісія Малого). Діонісій – винахідник «Нашої ери» (нашої доби), котра використовується у Григоріанському і Юліанському календарях. Він використовував дату народження Ісуса Христа щоби визначити як датувати святкування Пасхи у Пасхальних таблицях.
Християнська ера, запропонована Діонісієм Малим була вперше використана в офіційних папських документах з датуванням «від Різдва Христова» з 608 р. за Папи Боніфація IV. Однак, тільки з 1431 р. при Папі Євгенії IV таке датування стало застосовуватися в офіційному церковному використанні, а згодом перетворилося на офіційну хронологічну систему європейських держав.
Отже, поширеною практикою у Європі було святкування Нового Року на Різдво – 25 грудня.
З IX ст.. цей стиль стали застосовувати (поряд з благовіщенським) на територіях німецьких герцогств, а з 1310 року аж до другої половини XVI століття він залишався там практично єдиним. В Англії Новий рік довгий час зустрічали 25 березня і тільки в 1752 році парламент прийняв рішення перенести його на 1 січня. На території Франції з 420 по 752 рік початком року вважалося 1 березня, з 753 по 987-й – Різдво, з 988 по 1563 – перший день Великодня. У 1563 році Карл IX наказав починати рік з 1 січня, парламент противився цьому до 1567 року, а потім все ж таки підкорився нововведенню. У Данії та Швеції минулого тисячоліття рік починався 12 січня (у день закінчення свята «зимової ночі»), в 940 році король Гакон перейшов у християнство і поєднав початок року з Різдвом Христовим, з 1559 його перенесли на 1 січня. В Іспанії на цю систему перейшли з 1556, у Нідерландах – з 1575-го, у Шотландії – з 1600-го, у папській канцелярії – з 1691р. [Иванов Е. История праздников Нового года и Рождества].
1 січня як день початку Нового року з’являється у письмових згадках лише від ХVI століття, одночасно з поширенням у Європі протестантських церков. Після вкорінення євангелізму в Німеччині, Скандинавії, Нідерландах, Швейцарії Новий рік на цих територіях уже традиційно відзначався 1 січня, а ялинка стала незмінним атрибутом зимового свята. Після затяжних війн із реформаторами серед католицьких країн також поширився звичай святкування Нового року 1 січня.
У 1582 р. Римський папа Григорій XIII видає ординат, яким затверджує нову дату, що прижилася не лише у середовищі католиків, а й серед православних.
1583 р. Григорій XIII надіслав Константинопольському патріарху Єремії II листа, в якому пропонував прийняти новий календар і на його підставі нову пасхалію. У відповідь патріарх Єремія зібрав великий помісний Константинопольський собор у 1583 році, 20 листопада, на який запросив патріарха Олександрійського Сильвестра та патріарха Єрусалимського Софронія IV, на цьому соборі грецькі ієрархи підписали документ «Сингіліон» (Σιγγίλιον) в якому не тільки знову засудили та анафемствували католицькі догмати та звичаї: Філіокве; причастя мирян тільки Тілом Христовим і не причастя мирян Кров'ю Христовою; служіння літургії на опрісноках; вчення про те, що Христос судитиме лише душі у другому приході без тіла; вчення про чистилище; верховенство папи Римського та індульгенцію; але й анафемствували всіх тих, хто прийме Григоріанську пасхалію та Григоріанський календар.
У Київській Русі після прийняття християнства, літочислення вели від «створення світу», яке, за розрахунками візантійських богословів, відбулося 1 березня 5508 р. до н. е. До ХІV ст. переважав березневий календар, у XIV - XV ст. обидва стилі (березневий та вересневий) застосовувались приблизно в однаковій мірі, а з кінця XV ст. – вересневий поступово витіснив березневий.
Від XIV ст літочислення на українських землях вели також і від Різдва Христового.
У Литві та Польщі з 1362 р. Новий рік починався 1 січня, а літочислення велося «від Різдва Христового». Така ж система була поширена і на територіях, що перебували під впливом цих держав, зокрема, зустрічається в українських літописах того часу [Иванов Е. История праздников Нового года и Рождества].
Отже, починаючи з XIV ст., і на українських землях поряд з ерою від «створення світу» вживається літочислення від «Різдва Христового». Ось, наприклад, що записано у Південно-руському літописі: «Року 1432 Федор княжа Острожское, муж великой діяльности... добыл Смотрич». До того ж незабаром після григоріанської реформи 1582 р. документи вже згаданої «Литовської метрики» датують за новим стилем. Щоправда, паралельно з цим навіть на початку XVI ст. тут трапляється літочислення «від створення світу».
19 грудня 7208 року (літочислення від створення світу) Петро I підписав указ про святкування нового (цивільного) року з 1 січня 1700 року від Різдва Христового. Отже, в Московії, зокрема й в Україні-Гетьманщині, початок року перенесено на 1 січня. Тоді ж уведено лічбу років від Різдва Христового.
Українці святкують Різдво 7 січня (25 грудня за Юліанським календарем) і Новий рік 14 січня (1 січня за Юліанським календарем). За цією датою Різдво і Новий Рік святкували в Організації Українських Націоналістів та в Українській Повстанській Армії. Чи в когось повернеться язик назвати ці організації прислужниками московської церкви?
З ІСТОРІЇ
ЮЛІАНСЬКИЙ КАЛЕНДАР
Юліанський календар виник перед Боговтіленням. За 45 років до Боговтілення, за ледь не півтори тисячі років до появи того прища на тілі Землі, що стало Московією, а пізніше Росією.
Богослужіння в абсолютно особливі доби у році, на яких стоїть Юліанський, стримували і стримують диявольські сили. Та давали світові духовний кисень з озоном, зміцнюючи, даючи наснагу, підживлюючи батарейки та оздоровлюючи навіть тих, хто до церкви не ходив. Так незбагненно це працює.
У 325 році Юліанський календар ПЕРШИМ НІКЕЙСЬКИМ СОБОРОМ, де засідали СВЯТИЙ МИКОЛАЙ, СВЯТИЙ СПИРИДОН, ВАСИЛІЙ ТА АФАНАСІЙ ВЕЛИКІ й численні інші святі, затверджено як ОБОВ'ЯЗКОВИЙ ДЛЯ ХРИСТИЯНСЬКИХ КРАЇН.
Святі Дні в календарі то не кубик-рубик, яким можна крутити. Це фундамент будинку в якому живемо. Без фундаменту просто завалимось.
Потім Юліанський календар наповнився СВЯТИМИ торжествами. Особливі дні стали Богослужбовими. Бо СВЯТИМ поступово відкрилася їхня непересічність. Що дають людям Богослужіння в ці дні такого, що не дають дні звичайні, на які зараз так намагаються антихристські сили попхати українців.
В 988 році Юліанський календар прийшов в Київ разом із прийняттям православної віри та охрещенням наших предків, ані Москвою, ні Росією ще не штиняє. Немає їх, не існує в природі. Вони потім вкрали календар разом з Церквою в України. Але нав'язати його НЕ МОГЛИ!!!
Благодать Божа, що виробляється на Богослужіннях у особливі дні, на яких стоїть Юліанський календар, стримувала антихристську силу, яка зараз розгулялася у ядерно-вірусно-роботно-україногеноцидному шалі й намагається знищити людство й Планету загалом.
Тому, оббріхувачі Юліанського календаря, воюючии з 7 січня, ви підіграли антихристським силам. Хто намірено, хтось бездумно, хтось волів так вчинити, а хтось проти волі. Шансів на порятунок в українців та людства взагалі небагато. Ситуація ж зі швидкістю розігнаного потяга наближається до точки неповернення.
Священники - це ті, хто завинили в цій історії ще більше архієреїв. Бо ближчі до людей. І ті, хто брехали про Юліанський, скористалися довірою. Посприяли перетворенню людей на бездумне стадо, котре саме вже не знає, що сповідує (FB 2023; Юля Когут).
Господь завжди дає право обирати. Ми вільні у своїх діях. Та незнання закону не звільняє від відповідальності. Ми як на рентгені, нас видно кожного. І не те як ми одягнені, а чим наповнені.
Без чіткого опертя, на ногах не встоїш. І вміст швидко вивітрюється, якщо нами постійно теліпає (FB 2023; Аня Венжівська).
7 січня (25 грудня за Юліанським календарем) Різдво Христове святкують:
*Українська автокефальна православна церква в діаспорі (православна митрополія Вселенського патріархату Константинополя);
*Українська православна церква США (УПЦ США; православна митрополія Вселенського патріархату Константинополя);
*Православний український вікаріат у Румунії (Румунська православна церква). Станом на 2009 рік вікаріат налічував 32 парафії та 3 монастирі, чисельність вірян близько 52 тис.;
*Українська православна церква Київський патріархат (відновлена 20 червня 2019 р.);
*Вікаріат УПЦ КП в США і Канаді;
* частина парафій ПЦУ;
*частина українців греко-католиків (старокалендарників) яких позбавили можливості святкувати Різдво в храмах (цілковитий перехід УГКЦ на новоюліанський в Україні і григоріанський в діаспорі (крім Польщі і країн Центральної Азії);
*шість з 16 автокефальних Східних православних церков (Єрусалимський патріархат, Сербська православна церква, Грузинська апостольська автокефальна православна церква, Польська автокефальна православна церква, Македонська православна церква — Охридська архієпископія, Російська православна церква). У православній церкві у Польщі є два календарі. Зараз офіційним календарем є Юліанський календар, проте незначна частина парафіян використовує також Новоюліанський календар;
*три східно-католицьких церкви (з 23 церков): Еритрейська католицька церква (168 тис. вірян; використовує Ефіопський календар, який ідентичний Юліанському календарю), Ефіопська католицька церква (71 тис. вірян; використовує Ефіопський календар, який ідентичний Юліанському календарю), Російська греко-католицька церква. Східні католицькі церкви — це двадцять три східно-християнські sui iuris (автономні) окремі церкви Католицької церкви, у повному спілкуванні з Папою Римським. Попри те, що вони відрізняються від Латинської церкви, усі вони у повному євхаристійному спілкуванні з нею та між собою;
*деякі православні монастирі та парафії в країнах Європи та Америки, монастирі та інші установи Афону (Вселенський патріархат Константинополя), окремі єпархії Румунської православної церкви (Бессарабська митрополія);
*три з шести Орієнтальних православних церков: Коптська православна церква Александрії (приблизно 10 мільйонів вірян у всьому світі; використовує Копський календар, який ідентичний Юліанському календарю), Еритрейська православна церква Тевахедо (понад 3 млн. вірян; використовує Ефіопський календар, який ідентичний Юліанському календарю), Ефіопська православна церква Тевахедо (36 млн. вірян; використовує Ефіопський календар, який ідентичний Юліанському календарю);
*Єрусалимський вірменський патріархат (Єрусалимський вірменський патріархат використовує Юліанський календар, тоді як решта Вірменської апостольської церкви григоріанський календар. Обидві відзначають Різдво Христове як частину свята Богоявлення за своїм календарем. Вірменська апостольська церква святкує Різдво Христове — 6 січня в один день з Хрещенням Господнім, а так як Єрусалимський вірменський патріархат використовує юліанський, а не григоріанський календар, то їхнє Різдво Христове й Хрещення Господнє припадає на 19 січня;
*незначна частина парафій Православної церкви Чеських земель і Словаччини.
СТАРОСТИЛЬНІ церкви:
*Православна старостильна церква Румунії використовує в богослужінні Юліанський календар (виникла після відділення ряду кліриків і парафіян від Румунської православної церкви після прийняття останньою новоюліанського календаря в 1924 році, не має канонічного спілкування з будь-якою з помісних православних церков). Число парафіян оцінюється в 2-3 мільйони осіб. Церква налічує 130 парафіяльних храмів, в яких служать 160 священників, 16 єпископів і 26 дияконів. У 6 чоловічих монастирях мешкають 290 ченців, а в 7 жіночих монастирях — 510 черниць.
У 1924 році Православна церква Румунії прийняла новоюліанський календар. 19 лютого 1924 року в суді міста Сучава була зареєстрована «Організація прихильників православної старостильної церкви Румунії». У 1930 році ієромонах Глікерій розгорнув активну діяльність з будівництва старостильних храмів. На кошти вже сформованих старостильних парафіяльних спільнот в 1931-1932 рр. були побудовані храми в селах Редешень (жудець Сучава), Брустурі, Уречень (жудець Нямц), Риска, Богденешть, Дрегушень (жудець Сучава) і в селі Балш (жудець Ясси). Інтенсивність зведення храмів наростала з кожним роком.
У вересні 1936 р. Патріархом Румунським Мироном Кристею, який в 1938 році стає також і прем'єр-міністром Румунії, була розв'язана кампанія переслідувань щодо послідовників румунського старостильництва. Був проведений масовий арешт як кліриків, так і рядових прихильників Юліанського календаря. За прямим розпорядженням патріарха Мирона у старостильників були відібрані всі побудовані храми.
У 1937 році ієромонах Глікерій був засуджений на два роки позбавлення волі. Вийшовши на свободу, він знову потрапив під арешт за помилковим доносом, нібито за зв'язок з терористичною організацією «Залізна гвардія», але незабаром звільнений, після чого спільно з ієродияконом Давидом Бідаску пішов у непрохідні ліси. Побоюючись повторного засудження, обидва мандрівники близько двох років жили в землянках і перебували в повній невідомості.
Першоієрарх церкви носить титул архієпископа і митрополита Православної старостильної церкви Румунії; його резиденція — Спасо-Преображенський монастир Слетіоара (рум. Slătioara), розташований поблизу села Ришка (рум. Râşca) в жудеці Сучава в Трансільванії (32 км на південь від м. Сучава). З 1992 року посаду першоієрарха займає архієпископ і митрополит Слетіоарський Власій Могирзан;
*Православні старостильні церкви Греції — група церков, що не мають постійного спілкування зі світовим Православ'ям, які не визнали впровадження в березні 1924 року «виправленого» (новоюліанського) календаря. Налічується понад 800 000 вірян. Прихильники засуджують перехід більшості із 16 помісних Православних церков на «новоюліанський календар»; також засуджують екуменізм, розглядаючи його як єресь. Існують паралельно структурам визнаної державою Церкви Греції, від якої спочатку відкололися. Грецькі старостильники (грец. παλαιοημερολογίτες) свої церковні структури (юрисдикції) зазвичай називають як істинно-православні (грец. Γνήσιοι Ορθόδοξοι Χριστιανοί (Γ.Ο.).
У першу неділю після нововведення багато священників і мирян Греції, які не прийняли нововведення, зібралися і створили представництво Церкви істинно-православних християн — «Асоціацію православних», яка в 1926 році була реорганізована під ім'ям «Грецького релігійного товариства ІПХ».
13 травня 1935 року з єпископату Елладської православної церкви до старокалендарного руху приєдналися три митрополити: Димитріадський Герман (Мавромматіс), Флоринський Хризостом (Кавурідіс) і Закінфський Хризостом (Димитріу), а 11 червня предстоятель державної Елладської православної церкви Хрізостом I (Пападопулос) розпочав проти заарештованих архієреїв судовий процес. 1937 року в ІПЦ стався розкол на дві гілки: флоринітську та матфіївську.
Церква істинно-православних християн Греції (Синод Хризостому) (утворена 1960 р.; найчисленніша за кількістю своїх членів старостильна церква у Греції);
*Болгарська православна старостильна церква (болгарські старостильники відокремилися від визнаної Болгарської православної церкви у 1990 році у зв'язку з невдоволенням серед консервативної частини населення Болгарії запровадженням у 1968 році у Болгарській церкві новоюліанського календаря. Вірян понад 70 000, 18 храмів та 4 каплиці, 2 єпископи, 20 священників);
*Сербська істинно-православна церква (виникла на території Сербії в 1995 році і пов'язана з діяльністю афонських ченців сербського походження — ченця Данила (Мирковича), схимонаха Серафима (Мільковича) та Акакія (Станковича), які влилися в рух старостильників, приєднавшись до афонського монастиря Есфігмен).
Григоріанський календар
У XVI ст. Папа римський Григорій XIII запропонував реформу календаря, яка мала на меті ліквідувати зсув весняного рівнодення. За період від початку запровадження юліанського календаря виникла різниця в 10 днів у порівнянні з фактичним днем рівнодення. А дата весняного рівнодення є важливою для визначення дати Великодня. Таким чином після 4 жовтня 1582 р. настало 15 жовтня. Новий календар одразу почав діяти в Італії, Франції, Іспанії, Португалії та Річі Посполитій. В період боротьби між церквами західного та східного обряду реформа календаря одразу стала політичним питанням. У 1583 р. на соборі в Константинополі православна церква відкинула пропозицію про зміну календаря.
Польський король Стефан Баторій своїм універсалом 5 (15) жовтня 1582 р. зобов’язав усіх підданих, у т. ч. православних русинів й вірмен використовувати у датуванні Григоріанський календар. У державних установах українських земель Речі Посполитої н. ст. був упроваджений досить оперативно – перші відомі документи гродських, земських і підкоморських судів та магістратів, датовані за Григоріанським календарем, відносяться до 1582–1583 рр. Виняток у цьому плані становило козацтво. Проте в той час ситуація між польською католицькою та українською православною церквою була дуже напруженою; спроби змусити православних прийняти Григоріанський календар лише ускладнили ситуацію. Відтак Українська православна (так само як і Українська греко-католицька) церква досі дотримується Юліанського календаря.
За наполяганням угорської влади, 1916 р. Григоріанський календар прийняли до церковного вжитку українці Закарпаття (греко-католицькі дієцезії Мукачева, Пряшева і Гайду Дороґ). Упроваджуючи н. ст., уряд наказав священникам стежити, щоб у свята за новим календарем ніхто не працював. Одночасно у навчальний процес народних шкіл двох перших єпархій було введено латинську абетку замість кирилиці (рішення угорського Міністерства освіти від 1 вересня 1916 р. 25 березня 1916 р. частина українців греко-католиків перекинула свої церковні календарі на 13 днів уперед. Таке рішення ухвалив греко-католицький єпископ Станіславської єпархії, що охоплювала частину Галичини. Та ця календарна реформа зазнала невдачі. Далеко не всі віряни й духовенство сприйняли її з ентузіазмом, на адресу тодішнього Станіславського єпископа-реформатора лунали різноманітні звинувачення, зокрема у національній зраді. Тож у 1918 р. прикарпатці повернулися до старого, Юліанського календаря.
Бувають в нас час випадки, коли новокалендарні парафії переходять на Юліанський календар, як сталося з церквою Сергія і Вакха в Римі та святої Варвари у Відні, що перейшли на Григоріанський календар раніше і повернулися на Юліанський з приїздом нової хвилі мігрантів з України, які хотіли продовжували святкувати за українським звичаєм. У Чикаго (там велика українська діаспора), є два греко-католицьких храми, які стоять поруч. В одному служать за новим стилем, а в іншому – за старим.
В Україні Григоріанський календар був запроваджений 16 лютого 1918 р. — цей день стали вважати 1 березня 1918 р. Православна церква в Україні (як складова РПЦ) не перейшла на новий календар.
Григоріанський календар було запроваджено в радянській Росії згідно з декретом Раднаркому після 31 січня 1918 р. йшло 14 лютого 1918 р. Російська православна церква не прийняла Григоріанський календар, тож і далі послуговувалася Юліанським календарем.
У травні 1923 р. у Вселенському Патріархаті відбувся конгрес, який скликав патріарх Мелетій IV. Щоб не приймати Григоріанський «католицький» календар було вирішено ввести Новоюліанський календар серба Миланковича. Вже у 1924 р. Вселенський Патріархат, Кіпрський Патріархат, Елладська та Румунська православні церкви перейшли на новий календар. Перехід різних церков на Новоюліанський календар не був одночасним. Так, наприклад, Болгарська православна церква перейшла на нього лише у 1968 р.
25 грудня за Григоріанським календарем Різдво Христове відзначають :
*Церкви Західного християнства: Латинська церква; Англіканська церква та інші протестанські церкви;
*шістнадцять з двадцяти трьох східних-католицьких церков (Русинська греко-католицька церква (розрізняють три незалежні русино-католицькі юрисдикції: 1) Русинська візанто-католицька митрополія в США, митрополича церква sui juris; 2) Мукачівська єпархія в Україні, безпосередньо підпорядкована Риму; 3) Апостольський екзархат Чеської Республіки, безпосередньо підпорядкована Риму), Коптська католицька церква, Вірменська католицька церква, Албанська греко-католицька церква, Білоруська греко-католицька церква, Греко-католицька церква Хорватії та Сербії, Угорська греко-католицька церква, Італо-албанська католицька церква, Македонська греко-католицька церква, Мелькітська греко-католицька церква, Словацька греко-католицька церква, Халдейська католицька церква, Сиро-малабарська церква, Маронітська церква, Сирійська католицька церква та Сиро-Маланкарська католицька церква);
*три з шести орієнтальних православних церков (Вірменська апостольська церква, Маланкарська православна сирійська церква, Сирійська православна церква та Церкви Сходу (Ассирійська церква Сходу та Давня церква Сходу), які використовують григоріанський календар;
*Фінляндська православна церква.
Новоюліанський календар
Перехід на новоюліанський календар розпочався у 20-х рр. ХХ ст., коли перейшли на новий стиль Греція і Румунія, в котрих Православні Церкви були державними. У Грецькій (1924 р.), Румунській (1924 р.) та Болгарській (1968 р.) Церквах перехід на новоюліанський календар спричинив тяжкий розкол. І якщо старостильних болгар – близько 70 тисяч, то румунів – до трьох мільйонів; вони створили окремі Православні Старостильні Церкви Болгарії та Румунії. А старостильні греки своєю чергою розкололися на різні протиборствуючі течії. Але найбільш разючі факти ось які. Православні Церкви Македонії та Польщі (ПАПЦ) розколів уникли тільки тому, що майже всі рядові священнослужителі й весь церковний народ не сприйняли рішення вищого церковноначалія про перехід на новий стиль. Так серед православних волинян ще досі є ті, хто ходив до церкви й «за Польщі» (Волинь, як і Галичина в 1919-1939 рр. була під Польщею). Вони підтвердять: усе церковне життя провадилось тоді за старим стилем. Ба більше, чимало парафіян і не знали навіть, що офіційно ПАПЦ в 1924 році проголосила себе новостильною. І проживши в такому стані трохи не століття, Польська Автокефальна Православна Церква рішенням свого Священного Синоду з 2014 року повернулась на старий стиль: зміна кількох поколінь нічого не змінила у прихильності народу до давньої традиції. Таке ж повернення через декілька десятиліть здійснило вище керівництво Македонської Православної Церкви: не бажає благочестивий люд нового стилю, та й годі!
25 грудня за Новоюліанським календарем Різдво Христове відзначають :
*Православна церква України (24 травня 2023 року Православна церква України прийняла рішення щодо використання новоюліанського календаря для святкування неперехідних свят, частково у зв'язку із вторгненням Росії до України);
*більшість Східних православних церков (Константинопольська, Александрійська, Антіохійська, Румунська православна церква, Болгарська православна церква, Церква Кіпру, Церква Греції, Автокефальна православна церква Албанії та Православна церква Чеських земель і Словаччини);
*чотири східних католицьких церкви (УГКЦ, Болгарська греко-католицька церква, Греко-візантійська католицька церква та Румунська греко-католицька церква);
*1–2 лютого 2023 року у Львові-Брюховичах Архиєрейський синод УГКЦ вирішив, що з 1 вересня 2023 року Українська греко-католицька церква в Україні переходить на новий стиль (новоюліанський календар) для нерухомих свят із збереженням юліанської Пасхалії, про що повідомив верховний архиєпископ Святослав 6 лютого 2023 року. Слідом за УГКЦ в Україні рішення про перехід на новий стиль ухвалили УГКЦ в Польщі — 6 лютого, УГКЦ в Австралії й Океанії — 22 березня, УГКЦ в Німеччині та Скандивії — 22 квітня, УГКЦ в Сполученому Королівстві — 9 червня, й окремо 7 лютого 2023 року — Апостольська адміністратура для католиків візантійського обряду в Казахстані та Центральній Азії;
*Православна церква Америки (cамоврядна автономна помісна православна церква Московського патріархату в Північній Америці).
АБСУРДНІ АРГУМЕНТИ
Абсурдний аргумент – «Російська православна церква насадила Україні Юліанський календар».
Чому Юліанський календар ніяк не може бути «російським»? Він виник тоді, коли на росію не було ще й натяку. В Україні Юліанський з'явився разом із Хрещенням Русі князем Володимиром (988 р.). Інакше і бути не могло. Князь Володимир вирішив прийняти святу віру зі Сходу, у візантійському обряді. В цей час у Візантії запровадили новий-старий календар. Візантійський календар — календар Східної Римської імперії, що був офіційно затверджений імператором Василем II в 988 р. та використовувався аж до падіння імперії в 1453 р. Він збігався з Юліанським календарем, відрізняючись лише назвами місяців, переведеними з латині на грецьку мову.
Чому так звана «російська церква» аж ніяк не могла насадити Україні Юліанський календар? БО РОСІЙСЬКОЇ ЦЕРКВИ ТОДІ В ПРИРОДІ НЕ ІСНУВАЛО. І це треба знати. Це самочинне утворення виникло лише в XIII ст. в результаті явного підкупу тодішнього очільника в Києві. Митрополит Максим у 1299 р. переніс митрополичу столицю з Києва до Владимира-на-Клязьмі. З того часу, й до 1461 р. митрополити, що жили у Володимирі, носили титул «Київські та всієї Русі». З 1325 р. кафедра митрополита переводиться в Москву, а з 1461 року титул змінюється на «Московський та всієї Русі».
Абсурдний аргумент – «Ми ведемо літочислення «від Різдва Христового», тому Новий рік має бути після свята Різдва Христового»
Кожному, хто хоч трохи обізнаний в темі, відомо, що до V ст., Вселенська Церква святкувала Різдво і Хрещення Христа в один день як свято Богоявлення – і робили це 6 січня. Вірменська Церква яка відноситься до православної традиці залишається досі вірна цій традиції. Зрештою, як і інші церкви старосхідної традиції. І до останньої, власне, належать такі церкви як вірменська, сирійська, коптська, ефіопська та індійська малабарська. Усі вони мають між собою зв’язок та є автокефальними. Вірменська Церква сповідує Нікейський символ віри, який був прийнятий ще у 325 р. на однойменному соборі. І, відповідно, ще з того часу до сьогодні у Вірменській Церкві нічого не було змінено. Натомість Католицька Церква або Православна візантійського обряду визнає Нікейсько-Константинопольський символ віри, який був прийнятий пізніше.
Різдво і Хрещення – це народження Ісуса Христа, перше – фізичне, або тілесне, а друге – духовне. І Хрещення теж можна назвати Богоявленням, або теофанією. У Римі, у перші століття нашої ери, було багато язичників, які з 24 на 25 грудня мали День Юпітера, час перемоги світла над темрявою, або так званий Natalis In. Для того, щоб викорінити язичництво, Церква вирішила перенести Різдво на 25 грудня.
Ця дата є умовною і не зафіксована ані у Євангелії, ані у Переданні. Літочислення «від Різдва Христового» набуло поширення з VІ-VIII століть. При чому доведено на підставі порівняння історичних подій (наприклад, життя царя Ірода), що Спаситель найбільш ймовірно народився за кілька років «до Різдва Христового».
Абсурдний аргумент – «Ми не повинні «святкувати разом з московитами».
Багато чого і ми, і москалі робимо подібно, бо це походить від загальних речей, а не від того, що є виключним надбанням москалів. Якщо ми принципово почнемо все робити «не так, як у них» - дуже швидко зайдемо в абсурд. І такий спосіб рефлексій - означає ментальну прив’язку до ворога, а не реальне дистанціювання. Щоби її розірвати значно ефективніше ставитися байдуже до того, що і як там роблять. Як ставимося до «дня расіі» або «дня народнава єдінства».
Видатний український вчений і патріот, віце-президент Української академії наук Сергій Єфремов, який загинув за свої переконання в сталінських концтаборах, про радянські календарні експерименти з Різдвом так писав у 1925 р.: «Різдво за старим стилем, «справжнє» Різдво, як тепер кажуть. Антирелігійна пропаганда зробила тільки те, що ніхто не святкує за новим стилем, а тільки по-старому, хоча офіційно це є будні. Пускаються навіть на хитрощі. На деяких підприємствах заявили робочі, що на Різдво (за новим стилем) хочуть працювати, щоб потім вибрати для святкування інші два дні – і вибрали Різдво за старим стилем».
1924 р. Єфремов писав: «Сьогодні Різдвяні свята за старим календарем. Визначено працювати, але й праці немає, і не святкують. Службовці пішли на службу, щоб, покрутившись трохи, втекти, а робочі, здається, і зовсім до роботи не стали. Ще одна з тих тихих поразок влади, в яких вона не зізнається, але на які вперто лізе...».
Так само щодо Різдва за Старим стилем вчиняло й окупаційне нацистське командування в 1941 р. Але вже в наступному році відмовилася від переходу на Новий календар, і Різдво в 1943 р. відзначали вже 7 січня. Такі самі більшовики, тільки зовнішня форма інша.
Відтак, можемо бачити, що саме 7 січня для українців стало датою справжнього Різдва.
З історії Вселенського патріархату: патріарх Мелетій IV (вибори, Всеправославний конгрес і Новоюліанський календар)
Мелетій IV (21 вересня 1871 р. — 28 липня 1935 р.) — 11-й митрополит Елладської православної церкви в 1918—1920 роках (як Мелетій III), 261-й патріарх Константинопольський в 1921—1923 роках (як Мелетій IV), 109-й Папа і Патріарх Александрійський і всієї Африки в 1926—1935 роках (як Мелетій II).
У 1910 р. став митрополитом Кітіонійським (Кіпрська православна церква). 1912 р. після смерті Іоакима II, Iпатріарха Константинопольського, висував свою кандидатуру на патріаршество, але його кандидатура була відхилена. 1921 року помирає патріарх Герман V. Не гаючи часу Мелетій прибув в окупований тоді військами Антанти Стамбул на кораблі під візантійським прапором.
1921 р. в Стамбулі відбулося обрання нового патріарха митрополита Германа (Каравангеліса), за якого проголосували 16 із 17 членів Священного синоду. Але до новообраного патріарха прийшла делегація, яка повідомила, що «Мелетій має можливість внести 100 тисяч доларів на потреби патріархії», тому національні інтереси вимагають, щоб патріархом Константинопольським був обраний саме він. «Заради блага народу я прийняв цю пропозицію», — пише Германос. Незабаром для обрання Мелетія повністю замінили склад Константинопольського синоду, який і обрав його патріархом. У той же час на нараді в Салоніках більшість архієреїв Константинопольського патріархату (7 членів Священного синоду і близько 60 архієреїв) заявили, що обрання Мелетія «проведено за явного порушення священних канонів». Антіохійський, Александрійський та Єрусалимський патріархи підтримали цей протест.
Обрання Мелетія. Поспіх, з яким нерозумний і недалекоглядний шовінізм Патріархату й можновладців нації засвідчив без будь-якої потреби свою ненависть і презирство до Туреччини, дійшов до такого, що коли треба було обрати патріарха Константинопольського, вони голосували, засновуючись на статутах, які конче відрізнялися від визнаних для обрання патріарха. Ці статути турецька влада не бачила і не затвердила. До того ж її загалом забули повідомити, хоча б через найменшу ввічливість, про обрання нового патріарха. Це також було великою помилкою. Але найбільшим викликом для гідності і честі турецької влади стало обрання патріархом Мелетія, відомого як балакучу і хвалькувату людину, до того ж протеже однієї відомої політичної партії в Греції. Мелетій був більше, ніж небажаною особою у турків, тому що, зобов’язаний всюди і завжди аплодувати політичній партії, яка наділила його владою, він не міг, виконуючи церковні функції, займатися нічим іншим, крім політики, якою він займався і до свого обрання. І турки не помилилися. Під час його зустрічі в Константинополі нарочито були виставлені емблеми Візантійської імперії. Його промову на інтронізації можна було назвати як завгодно, але точно не церковною. Згодом, діючи разом з тими, хто розділяв його думку в Константинополі, він серед білого дня організував відомий «Захист», який вочевидь брав активну участь у військових діях на боці Греції. Всі ми, а з нами й турки, усвідомлюємо, що Патріархат, особливо за керування Мелетія, повністю забув про свою місію і про свої церковні обов’язки, натомість займався політикою і лише політикою. У проповідях, виголошених з висоти амвонів усіх храмів Вселенського Патріархату, йшлося не про Євангельські істини, а тільки про перемогу партії, яка призначила Мелетія патріархом; це був постійний заклик до фанатизму, спрямований проти ворожої партії і проти турків, і ним годувався грецький народ Туреччини. Греки відчували себе зобов’язаними прикрашати святі храми грецькими прапорами й грецькими кольорами; навіть портрет М. Венізелоса займав чільне місце у храмах; у мирних єктеніях в цей час постійно поминали Венізелоса, а не короля. Такі дії Мелетія, через його невиліковну сліпоту, привели до отримання турками перемоги в Малій Азії більше, ніж будь-що інше. Він був антипатично налаштований проти турків: зневажав їх і люто ненавидів. Саме тому під час переможних операцій союзників він особисто брав активну участь у діях, спрямованих на політичну користь Греції. Він займався лише політикою. Це також було очевидно під час дискусій щодо Лозаннського договору [Лозаннський мирний договір був підписаний 24.06.1923 р. між Великобританією, Францією, Італією, Японією, Грецією, Румунією, Королівством Сербів Хорватів та Словенців, з одного боку, і Туреччиною, з іншого боку. Цей договір юридично оформив розпад Османської імперії.]. Ісмет Паша[xlii] чітко й категорично вимагав прибрати Мелетія з Константинополя. Відомо, як після перемоги турків у Малій Азії [Ісмет Іненю (в народженні Мустафа Ісмет-Паша, 1884–1973) — турецький військовий та політичний діяч. Під час укладання Лозаннської мирної угоди обіймав посаду міністра закордонних справ Туреччини. У 1938–1950 рр. — Президент Туреччини]. Мелетій з улесливістю займався політикою вже на благо Туреччини, щоб якнайдовше утриматися на своєму престолі, і, попри попередження з боку грецької влади і самого Венізелоса, відмовлявся скласти з себе повноваження і покинути Константинополь [Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві. 1924 р. (стаття митрополита Христофора (Даніїлідіса, згодом – Александрійського патріарха)].
У травні 1923 р. у Вселенському патріархаті відбувся конгрес (нарада) православних східних церков, скликаний патріархом Мелетієм IV.
Всеправославний конгрес працював у Константинополі з 10 травня по 8 червня 1923 р. На конгресі відмовилися бути присутніми представники трьох найстаріших після Константинопольського патріархатів: Александрійського, Антіохійського та Єрусалимського. Не брали участь у конгресі Синайська архієпископія, і навіть Болгарська церква (Константинопольська Патріархія тоді вважала її схизматичною). У роботі наради брали участь архієреї Православної Російської Церкви — Кишинівський та Хотинський архієпископ Анастасій (Грибановський).
На ньому було обговорено календарне питання і прийнято рішення про реформу. Щоб не приймати григоріанський календар, що «виходить від католицького папи», було вирішено запровадити календар, названий новоюліанським. Цей календар був розроблений сербським астрономом, професором математики та небесної механіки Белградського університету Мілутіном Міланковичем (1879—1956).
Питання календаря. Весь світ знає, що між Православними Церквами обговорювалася можливість або неможливість заміни юліанського календаря григоріанським, і що зовсім не було потреби у поспішному й спеціальному рішенні з цього питання. Три Східні Патріархати, які мали серйозні докази проти прийняття Православною Церквою григоріанського календаря, по-братськи просили Вселенський Патріархат відкласти всі рішення щодо зміни календаря принаймні до скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. З іншого боку, безумовно, крім Східних Патріархатів, інші Автокефальні Церкви, за винятком Елладської Церкви, хотіли дійти спільного розуміння та спільного рішення всіх Автокефальних Церков, а також, безперечно, тільки в такий спосіб вони були б згідні замінити старий календар новим. Уже майже цілком домінувала думка про те, що має бути прийняте рішення спільно всіма Церквами на Соборі. Несподівано та всупереч усім очікуванням оточення Вселенського Патріархату в якийсь момент повідомило предстоятелів Автокефальних Церков, що Вселенський Патріархат вирішив прийняти новий календар з 10/23 березня [1924 р.] та попросив усі Автокефальні Церкви погодитися з цим рішенням. Братерські патріархати, рівні за честю, даремно надіслали йому телеграми, [у яких] порекомендували відкласти дане рішення та висловлювали своє рішення, що вони, заради церковного миру, нічого не приймуть. Вселенський Патріархат і лише Елладська Церква прийняли остаточно новий календар на своїх територіях. Згодом через тиск на церковні справи, необдуманість та снобізм Кіпрська Церква пристала до них [Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві. 1924 р. (стаття митрополита Христофора (Даніїлідіса, згодом – Александрійського патріарха)].
Скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. Іншим питанням, у вирішенні якого проявились відверті папські претензії Вселенського Патріархату, як ми про це сказали, було скликання Вселенського Собору або Великого Помісного Собору. Хто цікавиться церковними питаннями й пильно стежить за ними, пам’ятає неналежну поведінку Вселенського Патріархату. Три патріархи трьох найдревніших патріархатів вирішили зібрати Вселенський Собор або Великий Помісний Собор в Єрусалимі у цьому році (мається на увазі 1924 р.). Цей Собор, після вивчення питання й дискусії між усіма Церквами, мав прийняти рішення не тільки щодо проблеми календаря й пов’язаної з нею проблеми [святкування] Пасхи, а й розглянути ряд інших питань, які хвилювали всю Православну Церкву та потребували прийняття нагального рішення, спільного для всіх. Три патріархи домовились і звернулись до свого брата у Христі, Вселенського патріарха, з проханням скликати Собор. Вони зробили це не тому, що кожний з них не має такої честі, достоїнства чи впливу в Церкві, які має Вселенський патріарх, а тому, що через відсутність православного імператора, який мав право в Древній Церкві скликати загальний Собор, треба було відновити престиж Вселенського Патріархату, особливо в момент, коли він був принижений з усіх сторін. Саме з цієї причини три патріархи попросили Вселенського патріарха скликати Собор в Єрусалимі. І хоча вони йому це запропонували, проте вони самі, або ж кожен з них, могли скликати Собор. Яким чином прибічники [Вселенського] Патріархату відповіли на цю братерську люб’язність трьох патріархів? Перш за все, вони відповіли лише аж через три місяці; потім вони не погодилися з рішенням трьох патріархів скликати Собор протягом року, тому що вони не бачать потреби поспішати з його скликанням, оскільки вони вирішили зібрати Собор наступного року, в річницю скликання Вселенського Собору в Нікеї (йдеться про 1600-річний ювілей Першого Вселенського Собору, який відзначали у 1925 р.), як це визначив Всеправославний конгрес. Хоча у Вселенському Патріархаті не бачать потреби в скликанні Собору в цьому році, однак було призначено Відповідальну комісію, яка мала визначити питання для обговорення на Соборі наступного року. Перелік питань для обговорення, які запропонували три патріархи в листі, вони не погодилися розглядати, оскільки в листі Вселенського патріарха їх немає, звісно, з тією метою, щоб три патріархи зухвало не подумали, що вони також мають право керувати святими Церквами Божими і навіть цікавитися ними! [Місце Вселенського патріарха у Православній Церкві. 1924 р. (стаття митрополита Христофора (Даніїлідіса, згодом – Александрійського патріарха)].
10 липня 1923 р. був змушений, під приводом хвороби, зважаючи на невдоволення ним з боку кліру і мирян, залишити Стамбул і перебратися на Афон. 20 вересня того ж року під тиском уряду Греції і внаслідок поразок грецьких військ від турецької республіканської армії склав з себе титул патріарха. У 1926 р. обирається очільником Александрійської православної церкви. У 1928 р. Александрійським патріархатом було прийнято Григоріанський календар і складені папери, які продовжують бути основою її устрою: «Положення про священиче служіння», «Положення про Синоди» (1931 р.), «Органічний закон Греко-православної Александрійської Патріархії» (1934 р.).
Отже, Новоюліанський календар 1923 р. був проголошений Вселенським патріархатом без згоди трьох Східних найстаріших патріархатів (Александрійського, Антіохійського й Єрусалимського).
Великий опір вірних перешкодив єпископу УГКЦ Григорію Хомишину у 1916 р. запровадити Григоріанський стиль у Станиславівській єпархії
Наслідком війни та московитської окупації стала ситуація, яка навесні 1916 р. склалась у Галицькій митрополії Греко-Католицької Церкви. Тоді самого митрополита (а водночас львівського владику) Андрея Шептицького – а з ним ще 58 духовних осіб УГКЦ – московитська окупаційна влада вивезла до Московщини як заручників. Владика Г. Хомишин у перші дні окупації виїхав був до Відня, але невдовзі повернувся на окуповані терени. Приблизно в той час упокоївся перемиський єпископ Чехович, і владика Григорій залишився єдиним найвищим ієрархом УГКЦ на теренах Галицької митрополії (аж до до осені 1917 року).
Григорій Хомишин (у світі Григорій Лукич Хомишин; 25 березня 1867 р., Гадинківці — 28 грудня 1945 р., Київ) — єпископ Української греко-католицької церкви; з 19 червня 1904 р. — єпископ Станиславівський.
Григорій Хомишин відстоював прозахідну орієнтацію, сприяв латинізації обряду. 1916 р. пробував увести григоріанський календар, чим викликав великий опір вірних та духовенства. 1921 р. запровадив обов'язковий целібат священників.
Про намір впровадити новий стиль у підпорядкованій йому дієцезії єпископ оголосив у вузькому колі станиславівської консисторії наприкінці 1915 р. Коли це було доведено до відома львівської та перемишльської консисторій, митрополича консисторія у відповідь підкреслила, що це питання не можна розглядати до повернення А. Шептицького та скликання синоду. Г. Хомишин представляв духовенству й віруючим ідею календарної реформи як власну ініціативу. Хоча О. Барвінський пізніше у своїх спогадах стверджував, що єпископ здійснив її «з понуки генерала-намісника Колярда». Фактично григоріанський календар діяв у Станиславівській єпархії два роки. Чинність н. ст. у церковній практиці підпорядкованої йому дієцезії Г. Хомишин відмінив розпорядженням від 22 березня 1918 р.
ДЖЕРЕЛА
Χριστοφόρος, Μητροπολ. Λεοντοπόλεως. Ἡ ἐν τῇ Εκκλησίᾳ θέσις τοῦ Οἰκουμενικοῦ Πατριαρχείου // Πάνταινος. 1924. Αριθ. 39. Σ. 639–643; Αριθ. 40. Σ. 655–660; Αριθ. 41. Σ. 671–677.
Le patriarcat œcuménique vu d’Egypte // Échos d’Orient. T. 24. № 137. 1925. P. 40–55.
|
Немає коментарів:
Дописати коментар