Слава Величко (2020 р.,
23 серпня): «На демонстрації Першого травня, що збіглося з
Великоднем, десятитисячна колона (у ній також були політехніки Мирослав Ненека,
Орест Кунтий, Юрій Вавринюк, Степан Баран, Микола Куліцький) із десятками
великих синьо-жовтих прапорів і сотнями малих прапорців, із паскою на вишитому
рушнику і портретом Шевченка на чолі колони, долаючи опір і не уникнувши
кількох зіткнень із міліцією, пройшла вулицею Городоцькою і центром
міста перед трибуною з вигуками: „Христос Воскрес!“, „Народний рух!“. Відтоді наш прапор замайорів у
містах області, селищах і селах, а далі помандрував сусідніми областями».
З історії. Слава Величко (2020 р.,
23 серпня): "У Львові вперше в новітній історії
синьо-жовтий прапор з’явився на „чорнобильському“ мітингу біля Порохової вежі
26 квітня 1989 року. Його підняли вгору кілька молодих хлопців, що стояли
неподалік від групи політехніків. Кажуть, що в інших місцях було піднято ще два
прапори, але мітинг був такий багатолюдний, що не все можна було побачити. І
такий чин став сигналом провадити інші зібрання під забороненим в УРСР
українським національним прапором".
Про цей першотравень дуже добре описав Богдан Панкевич (Львівський першотравень 1989-го. 2018 р. )https://zbruc.eu/node/79276
Богдан Панкевич (2018 р.): "Кілька слів про формат тодішніх радянських демонстрацій у Львові. Групи
«трудящих» із підприємств, школярі та студенти збиралися у заздалегідь
визначених місцях в радіусі до двох кілометрів від Оперного театру. Там
організатори формували колони, які просувалися в бік театру, кожна своїм
визначеним маршрутом. Майже всі інші вулиці були перекриті вантажівками
і міліцейсько-робітничими заслонами. Колони одна за одною заходили на
проспект Леніна (тепер – Свободи) з боку ЦУМу (тепер «Магнус») і щільно
одна за одною проходили під трибуною, влаштованою на тротуарі під
тодішнім рестораном «Першотравневий» (потім «Бристоль»). На трибунах
були всі місцеві компартійні вожді, а з гучномовців лунали музика,
дебільні радянські гасла і крики «ура!». Ця хвилина маршу під трибуною
коштувала кількагодинного попереднього чекання на вулицях, часто на
холоді та під дощем. Тому відразу після проходження трибуни люди
вибирали з-поміж себе якусь жертву, котра мала віднести та віддати всі
плакати і прапори – це строго контролювалося, за викинутий кусок
червоної шмати з лозунгом можна було дорого поплатитися. Ті, хто збувся
ідеологічного вантажу заповнювали найближчі «чарочні» та «бутербродні» –
примітивні засмальцовані кнайпи, де добре випивали не так за свято, як
за зустріч і щоби зігрітися".
Світлини з архіву Слави Величко
Немає коментарів:
Дописати коментар