Термін «українські племена» ввів у науковий обіг Михайло Грушевський у 1912 р. (Ілюстрована історія України : Шоста тисяча / М. Грушевський. – Київ, Львів: Друкарня С. В. Кульженко, 1912. – 556 с. : іл..).
В етнічній історії українців можна виділити ключові етнооб'єднуючі назви за останні 3 000 років:
*Скіфи, сармати (VII ст. до н. е. — III ст. н. е.);
*Гуни (II—VII ст.);
*Анти, Склавіни (ІV—VII ст.);
*Дуліби (VI—VII ст.);
*Слов'яни VII—XI ст.: поляни, білі хорвати, волиняни, деревляни, уличі, тиверці, дреговичі, сіверяни;
*Білі хорвати; державне утворення — Велика Хорватія, або Біла Хорватія (VII—X ст.);
*Русини (руси, русь), державні утворення — Русь (Київська Русь), Руське Королівство, ВКЛ, Руське воєводство (IX—XX ст.);
*Козаки, гайдамаки (державне утворення — Гетьманщина) XVI—XVIII ст.;
*Українці (державні утворення — Гетьманщина, УНР, Українська Держава, ЗУНР, Карпатська Україна, УРСР, Україна) XVI—XXI ст.
Абрагам Ортеліус
Абрагам Ортеліус (Abraham Ortelius; 1527–1598) — фламандський географ та картограф, творець першого географічного атласу в сучасному розумінні, який був надрукований в Антверпені 20 травня 1570 р. Атлас був названий «видовище земної кулі» (лат. Theatrum Orbis Terrarum) і відображав стан географічних знань на той час. Цей атлас неодноразово доповнювався і перевидавався і став свого роду «географічною Біблією» для мореплавців кінця 16 — початку 17 століть. Разом з атласом Меркатора він зіграв важливу роль у розвитку картографії.
Бельгійський вчений ван дер Лінден (van der Linden) у вступній промові при відкритті першого міжнародного конгресу з історичної географії в 1930 р. вказав на Ортеліуса, як на «предтечу історичної географії». Аналогічну думку висловив у 1935 р. великий італійський фахівець з історії географічної науки Альмаджа (АІmagiа), який у статті про Ортеліуса в «Італійській енциклопедії» характеризував його як «одного із засновників історичної географії».
Вважається також, що він був першим картографом, який уявив, що раніше всі континенти були об'єднані в один великий материк, згодом дрейфувавши до сучасного їх положення.
Другу Г. Меркатора Абрагаму Ортеліусу не так пощастило, він не отримав академічної освіти. Проте вчені всієї Європи високо цінували його.
У віці двадцяти років (1547 р.) А. Ортеліус став членом гільдії Святого Луки в якості художника-ілюмінатора карт (afsetter van kaerten). Через сім років помер його батько, і молодій людині довелося взяти на себе утримання матері й двох сестер. Заради додаткового доходу він почав купувати карти на стороні. Його сестри закріплювали їх на полотні, а Абрагам розфарбовував і продавав на ярмарках у Франкфурті та інших великих містах.
На Франкфуртському книжковому ярмарку він зустрів Герарда Меркатора у 1554 році. Подорож у 1560 році з Меркатором в Трір, вплинула на його кар'єру наукового географа. З 1564 р. займався виданням географічних карт.
У 1564 році він опублікував свою першу карту «Typus Orbis Terrarum», настінну карту світу з вісьмома пелюстками, на якій він ототожнив Regio Patalis з Locach як північне продовження Terra Australis, що доходить до Нової Гвінеї. Ця карта згодом з'явилася в зменшеному вигляді в «Terrarum», (єдина збережена копія знаходиться в Бібліотеці Базельського університету). Він також опублікував карту Єгипту на двох аркушах в 1565 р., план замку Брітенбург на узбережжі Нідерландів в 1568 р., карту на восьми листах «Азія» в 1567 р. і карту Іспанії на шести аркушах до появи його атласу.
1570 р. Абрагам Ортеліус - “Theatrum Orbis Terrarum”
У 1575 р. Абрагам Ортеліус був відзначений званням Географа короля Філіпа II.
У 1578 році він заклав основу критичного підходу до стародавньої географії у своїй «Synonymia geographica» (надрукованої видавництвом Plantin в Антверпені) і перевиданої в розширеному вигляді як «Thesaurus geographicus» в 1587 році і знову розширеної в 1596 р. Розглядав можливість дрейфу материків (теорія виявилася вірною лише на початку 20 століття).
1579 р. Карта “Pontus Euxinus. Aequor Iasonio pulsatum remgie primum ...” (Чорне море) опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Відомі видання 1590, 1601, 1612, 1624 рр. Текст – латинська мова. Українські історико-географічні землі позначені як Scytyae sive Sarmatiae ae Europaea Pars, Кубань та Кавказ – Sarmatiae ae Asia Ticae Pars.
На карті позначені ранньоісторичні давньоукраїнські племена: анти, карпи, бастарни, роксолани, гети. Позначено Країну Скіфію у Причорномор'ї, Гілею (Скіфську). Антів, Карпів та Бастарнів (BASTERNAE) показано на Правобережжі, Роксоланів – в Приазов'ї, а Гетів (Getae) – в Придунав'ї. Позначено гори Скіфії Європейської - Сарматії (Рифейські та Амадоцькі).
Гети зі сходу граничили зі скіфами. Разом з кімерійцями гети в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру; гети також мають безпосереднє відношення до етногенезу українців, увійшли до складу східних слов'ян, перебували на теренах України від бронзової доби (1800—800 років до нашої ери) до доби переселення народів (375—800 роки нашої ери) [Енциклопедія українознавства. Том I. / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. стор. 66-67]. Науковий світ їх ідентифікує з липецькою культурою.
Карпи (лат. Carpi, грец. Καρπιανοί, Καρποι) — ранньоісторичне слов'янське (руське) плем'я, що мешкало в горах Карпати в останніх сторіччях до нашої ери й принаймні до 318 р. н. е. над горішнім Прутом та Дністром. З Велесової книги: «Літ за 1500 до Діра дійшли наші прадіди до гір Карпатських і там оселилися. Тоді йменувався наш рід карпенами». Історик Сергій Лісний (1898-1968), котрий жив у Канаді, вважав, що карпи й руси були одним народом. Уперше про плем’я карпів згадує Ефор з Кіме (Еоліда), учень Ісократа, автор всесвітньої історії (бл. 360 р. до н. е.), локалізуючи його на території Карпат, над горішнім Прутом і Дністром та на північ. Імовірно, від назви племені “карпи” пізніше названо гори Карпати.
В основі назви “Карпати” може лежати доіндоєвропейський термін “кар” – камінь. Аналогічного походження такі назви: Альпи – від кельтського “alpes” – високі гори; Піренеї – від баскського “пірен” – гора; Хібіни – від фінського та саамського “хібен” – невеликий горб, гора, височина та ін. Ще Е. Мурзаєв (1984) знайшов багато паралелей на рівні ностратичних мов. Він наводить ряд лексем: вірменське Քար (Qar) – камінь, Պատ (Pat) – стіна; урартське “qarbi” (qarbe) – скеля; афганське “кар” (-ка) – скеля, гора; грецьке “карі”, “карін” – вершина; древньоіндійське “каркара” – гравій, галька; хінді “канка” – галька; албанське “karpе” – скеля, що відобразилося в болгарському діалекті, як “карпа”, “карпі”, “карпіца” – скеля, стрімчак; словенське “кар” – высота; сомалійське “кар” – скеля; “карка” – камінь в даргинській мові (Дагестан); фінське і каральське “kari” – стрімчак; ваханське “гар” (кгар) – камінь (Таджикистан), індоіранське “гар” – гора.
Такого ж походження і назва племені “карпи” – “ті, хто живуть у горах”, які населяли Карпати за часів Римської імперії.
Назву “Карпати” вперше навів Геродот у V ст. до н. е. Батько історії згадував річку “Κάρπις” (Карпій), що впадає в Дунай [9, с. 191]. У 105 р. імператор Траян приєднав Південні Карпати (Дакію) до Риму. Римське панування в реґіоні тривало до 271 р. Отже, Карпати були «відкриті» для цивілізованого світу. Тоді ж цю гірську систему, просторово дуже аморфну, вперше виокремив Птолемей (90–168).
За Птолемеєм (його твір “Керівництво з географії”) в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гори, Ріпейські гори. Під сучасними Карпатами Птолемей розумів Сарматські, Карпатські, Венедські та Певкінські гори. Заслугою Птолемея є також те, що він уперше виділив і локалізував плем’я “карпів” між верхньою течією Дністра і Карпатами.
У Птолемея від назви племені бастарнів, які тут проживали, гори Карпати мали ще назву Бастарнські Альпи (лат. Alpes Bastarnidae). Бастарни (лат. Basternei, грец. Βαστάρνας; певкіни).
Етнічна приналежність Карпів залишається спірною, оскільки прямих доказів у збережених античних літературних джерелах немає. Сучасна наукова думка переважно вважає, що Карпи були відгалуженням племені дакійців. Інші вчені пов’язують Карпів з різними етнічними групами, включаючи сарматів, фракійців, німців, кельтів та слов'ян.
Згідно з римськими хроніками I ст. нашої ери, у горах Карпатах жив народ карпів, споріднених з албанцями. У II ст. нашої ери карпи розселилися на долішньому Дунаї, де воювали проти Римської імперії; у кінці III ст. н. е. переможені карпи змушені були переселитися у південну Панонію.
Карпи (карпіани, Καρπιανοί) згадані олександрійським географом Птолемеєм в середині II ст. як народ, що проживає «між певкінами та бастарнами». За часів Птолемея це плем'я ще не розглядалося як могутнє. Використання Птолемей прив'язки до географічних координат і об'єктів дозволяє локалізувати карпів на схід від Карпат в басейні річки Дністер на території суч. Західної України, східної Румунії, Молдавії.
Карпи набули значення в III ст. як одне з найсильніших і войовничих варварських племен за Дунаєм. У фрагменті письменника VI ст. Петра Магістра міститься розповідь про те, що у 230 році карпи просили у римського намісника Мезії данину подібно до тієї, яку вже отримували готи. В данини їм було відмовлено, але налякані приготуваннями римських військ карпи не здійснювали набігів принаймі протягом декількох років після того.
Йордан (пізньоантичний вчений і візантійсько-ґотський історик VI ст.) відгукнувся про карпів як «надзвичайно досвідчених у війні людей, які часто бували ворожі римлянам». За словами Йордана близько 248 року 3 тисячі карпів в складі готського війська взяли участь у набігу на Мезію (антична область на території теперішньої Болгарії, на південному березі річки Дунай, а також провінція Римської імперії). У 251 році в битві при Абрітте (в суч. Болгарії) загинув імператор Децій. Хоча більшість джерел називає готів в якості супротивника римлян в цій битві, письменник IV століття Лактанцій вказав на карпів як на переможців Деція.
За словами афінського історика Публія Дексіппа, Скіфська війна почалася за часів імператора Бальбіна нападом карпів у 238 р. на римську провінцію Мезію, прилеглу до південного берега Дунаю в його нижній течії. Незабаром почесний титул «Карпійского» (Carpicus) отримали римські імператори Філіп і його син у 245 і 247 роках. Візантійський історик Зосима (460-520) втім повідомляє, що Філіпу не вдалося розбити карпів, що засіли в укріпленій фортеці, і він був змушений укласти з ними мир.
Бастарни (Βαστάρναι), певкіни — ранньоісторичне слов'янське (руське) плем'я; за іншою версією кельтське плем'я; змішаного кельто-германського походження на думку німецьких археологів; за іншими джерелами, сармато-фракійського або балто-слов'янського походження, яке зайняло терени Карпатської України, жило в гирлі Дунаю і на західних Балканах протягом останніх століть до н. е. і перших століть н. е. Звідки й назва гір Карпат у Птолемея — лат. Alpes Bastarnidae. Одним з бастарнських племен були певкіни (певки), ім'я яких в окремих джерелах III століття переносилося на всіх бастарнів.
Про Карпів. Святослав Семенюк. «УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ» 2011 р.
Уперше про карпів згадує в сер. II ст. олександрійський географ Птолемей у своїй «Географії» як про народ, що мешкає між певкінами й бастардами (Рtоі, III, 5, 10). Протягом II ст. карпи ще не наважувалися вступати в конфлікт з могутнім Римом і разом з уличами спрямовували свою експансію на схід. У двох кам’яних написах грецькою мовою орієнтовно 200 р., що були знайдені в місті Танаїс на Азовському морі, є перша в історії згадка про Ноrovathos (тепер в Археологічному музеї в Санкт-Петербурзі). Це не означає, що карпи подалися аж до Криму (хіба що якась окрема група разом з уличами), а лише засвідчує той факт, що саме з кін. II - поч. III ст. почалося розселення давньоруських племен з-над Дунаю на територію сучасної України (причому на півдні воно йшло більш прискореними темпами, ніж на півночі), а також те, що карпи поступово почали змінювати свою назву на хорвати (Костянтин Багрянородний згодом визначив басейн річок Прут і Дністер як кордон Великої Хорватії).
Інакше склалася ситуація для тих карпів, які залишилися на території Семигороддя. Рим не тільки перекрив їм усі шляхи для територіального розвитку на захід, а й намагався остаточно витіснити на протилежний бік Карпат (є припущення, що римляни таки перейшли перевал Ойтуз, і так звані Траянові вали були навіть на території Чернівецької області). Перші битви римлян з Карпами відбулися при Северах. Імператор Каракала (211-217 рр.), вирушивши на війну з Парфією, у 214 р. побував на Дунаї, бо саме тоді на Тіру напали карпи. Для оборони від них вздовж лівого берега Дунаю, по лінії Карнунт-Аквінк були збудовані численні укріплення. Карпів-хорватів тоді відігнали від Дунаю, але у 238 р. разом з готами вони напали на Істрію, і Рим був змушений заплатити готам грошову винагороду. Подібної винагороди вимагали і карпи, але їм відмовили. (Петр Магистр, фр. 7 // «Византийские историки». СПб., 1860 г.).
Більш серйозні війни з Карпами розпочалися за часів Філіпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Рим втратив усі свої землі за річкою Олта, і в полон до карпів потрапила значна частина місцевого населення романського походження (Еutop., IX, 25, 2). Імператор Децій, якого навіть прозвали
Відновлювачем Дакії, спробував відновити становище, але невдовзі готи і Карпи напали на Нижню Мезію та Фракію, і в битві при Абрітто римська армія у 251 р. зазнала нищівної поразки, а імператор та його син загинули (див. Луций Лактанций «О смерти гонителей», 4.3).
У 270 р. Рим був змушений визнати втрату Дакії, і імператор наказав евакуювати усе латиномовне населення з цієї території. Щоб послабити тиск на Рим шляхом протиставлення одних «варварських» племен іншим, Рим почав приймати деякі з них до складу своєї імперії. Зі свідчень Євсевія відомо, що у 305 р. імператор Галерій прийняв рішення переселити частину карпів-хорватів до Паннонії (Еuseb. Ніst. ессl., VIII, 17,3; Еutoр. IX. 8.15). Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній історії» (8.17.3.) називає Галерія «великим переможцем карпатів», тобто їх етнічне ім’я трансформувалося в карпатів, потім у хорватів і ще більш загальне - ругів (у Веронському документі ці римські переселенці протягом 307-314 рр. згадуються як руги).
Такою є еволюція Дунайської Русі від VII ст. до н. е. аж до 305 р.: від часу виникнення в Букових горах на північному сході Угорщині протоукраїнців (оросів), колонізації ними теренів Закарпаття, Семигороддя, Волощини і частково Молдови до появи давньоруського племені карпів - хорватів - русів - ругів на території Паннонії. Саме Паннонія була батьківщиною і вихідною точкою завоювань Отка (Одоакра), і розуміння того, як руги опинилися на цій території, є ключовим для усвідомлення феномена цього першого давньоруського князя.
Гілея – у перекладі з грецької, – ліс. Гілея – згадуваний Геродотом гігантський плавневий лісовий масив у Скіфії, що тягнувся долиною Борисфену (Дніпра) від Хортиці й до Кінбурнської коси. В уявленні древніх греків це була напівказкова країна, заселена не лише численними звірами й птахами, але й лісовиками, мавками, німфами, русалками, водяниками. Гілея шанована скіфами як священний гай.
Геродот у своїй «Історії» шість разів згадує Гілею (скіфську ).
Цит. Тараса Дишканта (FB, 2023): «Гілею, я знайшов давніше, переглядаючи сучасну геологію Дніпра. Дніпро мало свою дельту, та щей Каркінітський рукав, який починався біля Нової Каховки і впадав у Каркінітську затоку, біля нинішнього міста Каланчак. Весь правий берег ріки Каркініт і була та Гілея (дельтова), яка живилась водами Дніпра (Т. Дишкант «Географія» Клавдія Птолемея: карта України». Львів Сполом. 2009, с. 22). При впадінні р. Каркініта в Каркінітську затоку, тут має бути найдавніше античне місто на наших землях - Каркінітида, яке поки що незнайдене [Т. Дишкант. «Скіфська спадщина». Львів. Сполом. 2007. С. 45].
Ріка «Пантікап» найбільш відповідає нині - ріка Інгулець за географічними даними. Місто-столиця в Керченській притоці - Пантікапей був вже відомий на той час, і щоби заплутати, своїх читачів, Геродот вдався до перекручень із назвою ріки, ніхто ріки Пантікап у Скіфії-Сарматії більше не згадує!? Очевидно, що Геродот перекрутив так інформацію про Скіфію, щоби з його даних було неможливо відтворити її карту... Каркінітську Гілею, можна вважати «Нижньою» по відношенню до течії Дніпра, а пізніший козацький Великий Луг - Верхня Гілея!»
Сакральна скіфська земля Гілея спочатку перетворилася на знаменитий Козацький Великий Луг, оспіваний у легендах та оповідях українського народу. Потім ця земля почала називатися Дніпровські плавні, а незабаром (після будівництва Каховської ГЕС) майже зовсім зникла з географічних карт. Після підриву московитами в ході російсько – української війни Каховської ГЕС, 6 червня 2023 року, територія Великого Лугу, що в період з 1958 по 2023 рік була залита водами штучного Каховського моря, відкрилася огляду.
У Гілеї знаходилося святилище Матері Богів, що ототожнювалося з Гекатою (Геката (дав.-гр. Εκάτη) — у грецькій міфології хтонічна богиня кордонів, роздоріжжя, чаклунства і привидів.). За однією з легенд, у Гілеї мешкала істота з туловищем жінки та хвостом змії. Від любовного зв'язку цієї жінки з Гераклом походять скіфи, гелони та агафірси.
В кн.4, п. 76. («Історія» Геродота) розповідається, що в Гілеї бло вбито знаменитого Анахарсіса, бо начебто він справляв чужі релігійні звичаї ? Хоча він по матері і був - елліном !? Це сталося в святилищі Матері богів ?? Нині це с. Залізний Порт - мис Гай Гекати за «Географією» Клавдія Птолемея !? [Т. Дишкант, FB 2023].
Скіфська Гілея була густим лісовим масивом, насиченим болотяною рослинністю, луками та перелісками. Місцями траплялися піщані кучугури та відкриті ділянки білого піску.
Утворення Дніпровських плавнів вчені відносять до періоду останнього зледеніння (20-25 тисяч років тому), коли Чорне море було відокремленим басейном і рівень води в ньому був на 30-40 м нижчим від сучасного. В цей час річкою Дніпром і була вирита та велика улоговина, яку посідали плавні — завглибшки понад 100 метрів, завдовжки понад 100 кілометрів і завширшки до 20-25 кілометрів. Гірські породи Дніпровських плавнів — алювіальні (річкові) відкладення, що підстилалися кристалічними давніми докембрійськими породами.
Під час зміщення літосферних плит у 7562 р. до н. е. Середземне море зачерпнуло багато солоної океанічної води. У той час Чорне море було невеликим прісноводним озером. Коли ж пішло інтенсивне танення європейських льодовиків, то рівень води в Середземному морі зріс ще більше. Приблизно у 5600 р. до н. е. води Середземного моря прорвалися через Босфор і хлинули в Понтійське озеро (Чорне море). Відбулося стрімке утворення протоки між Середземним та Чорним морями, тобто фактично прорив води, і улоговина Чорного моря, на дні якої було невелике прісне озеро раптово заповнилася солоною морською водою. Берега тодішнього озера були принаймні на 140 метрів нижчими, ніж тепер має Чорне море. Вони також виявили суцільний однорідний шар мулу, який вказував на потоп.Ця грандіозна подія описана в книжці Вільяма Раяна i Волтера Пітмана «Ноєв потоп: нові наукові відкриття про подію, що змінила історію», яка вийшла в 1999 році.
Цю геологічну катастрофу спровокувало інтенсивне танення льодовика і збільшення рівня Середземного моря. До катастрофи Мармурове море являло собою стічне озеро, а Босфору взагалі не існувало. Коли ж відбувся прорив, утворився величезний водоспад, який щоденно скидав до 42 км³ води (у 200 разів більше від обсягів скидання води у Ніагарському водоспаді). Цей так званий «Босфорський водоспад» скидав воду протягом року, допоки рівень Чорного та Середземного морів не зрівнявся.
Ця велика катастрофа викликала небувалу в історії міграцію людей. Автори зробили археологічні, генетичні і лінгвістичні дослідження і показали людські переселення з прибережжя Чорного моря в усі напрямки світу, включаючи Палестину і Месопотамію. Люди пішли до західної Європи, центральної Азії, Китаю, Єгипту і Перської затоки. Автори вказують, що “Чорноморські люди” і були тими загадковими протошумерами, що розвинули знамениту цивілізацію в Месопотамії.
За останні 10 тисяч років найкращим у Європі за кліматичними умовами був період між 4 700 і 3500 рр. до н. е. Починаючи з 3 500 р. до н. е. клімат почав псуватися: почастішали повені, заболотилися грунти, знизилася температура. Найбільшого похолодання він досягнув у період між 3 199 і 3 150 роками до н. е.
Холодний і сухий клімат, що встановився на рубежі IV-III тисячоліть до н.е. спричинив появу у степах Східної Європи нової форми господарства - відгінного кочового скотарства. Перехід місцевих землеробсько-скотарських племен до кочового скотарства був обумовлений, крім кліматичних чинників, також технологічними причинами: у цілинних степах, за винятком річкових долин, неможливо було обробляти землю до появи залізних землеробських знарядь.
Нові значні коливання клімату відбулися після 1 500 року до н. е. Клімат знову став теплішим та вологішим, що призвело до різкого зменшення площі степової зони, яка досягла історичного мінімуму і охоплювала лише крайні південні території, тоді як весь Південь України розташовувався у зоні лісостепу. Зона лісів також значно розширилася на південь і простягалася до сучасної Черкаської області включно.
Наприкінці епохи бронзи, починаючи із останньої чверті II тис. до н. е., клімат став значно сухішим: так, у Х ст. до н. е. рівень Дніпра був найнижчим за весь період його існування. У таких умовах хліборобство у степовій зоні стає неможливим і землеробські культури занепадають.
У І тис. у лісостеповій зоні було багато лісів, особливо в Галичині і на Поділлі, де вони займали більшу половину території. Ліси покривали береги річок і балок: так, береги Дніпра аж до його гирла, до Олешківських пісків, були порослі лісами, вони також росли на берегах Самари, Орелі та Росі. На Правобережжі суцільні лісові масиви простягалися від Дністра до середньої течії Південного Бугу і Росі. На порубіжжі зі степом були великі лісові масиви: Лебедин ліс, Мотрин ліс, Чорний ліс. На Лівобережжі ліси займали набагато меншу площу і чергувалися із великими ділянками степу, однак і тут вздовж Сули і Терну росли великі ліси – Куренівський, Козельський і Гранівський, а вздовж Бетиці і Любані - Чорний Гнилицький. Великі суцільні ділянки лісу були також на берегах Ворскли та її приток: Мерли, Коломаку, Боромлі.
Подорожуючи по Скіфії, Геродот відвідав Гілею, піднявшись по Дніпру від його гирла і до самих порогів. Згадка про це знайдена в одній з епіграфічних пам’яток під час розкопок давньогрецької колонії Ольвії, яка існувала в Нижньому Побужжі з VI ст. до н.е. За часів «батька історії» уздовж берегів Борисфену тягнулися численні пасовища, а найвищі і соковитіші трави колисалися вітрами на просторах Великого Лугу, що здавалися нескінченним [Інформаційний портал Lytsar.club].
По скіфській священній Гілеї блукали стада зубрів і диких коней. У її глухих куточках будували свої дамби невтомні річкові трудівники бобри, гніздилися горді орлани-білохвости, чаплі, пелікани та безліч інших птахів. Дніпровська вода була прозорою і приємною на смак. Головну річку Скіфії живили сотні річок і річечок, в плавнях було багато островів, озер і боліт. У Борисфені водилися стерлядь, білуга, осетр, величезні соми і щуки, окунь, тараня, скумбрія, камбала, в’язь, судак та безліч іншої риби. У його гирлі сама по собі осідала сіль. Ймовірно, під враженням від своєї подорожі Геродот відзначав: «Це – єдина річка, крім Нілу, витоків якої я не можу вказати (як, здається, і ніхто з еллінів)» [Інформаційний портал Lytsar.club].
До ХVIII ст. Україна була високолісистим краєм. Так, на початку ХV ст. ліси займали 46 відсотків загальної площі, наприкінці ХVІ ст. - 43,1 відсотка, у ХVIII ст. - 40.3 відсотка, а на початку ХІХ ст. 23 відсотки, У ХІХ ст. площа лісів у лісостеповій зоні зменшилася у 4,5 раза, порівняно із І тисячоліттям.
Вплив людини на природу лісостепу став відчутним уже у часи Київської Русі.
Гійом Левассер де Боплан (XVII ст.) відзначав, що на вододілах зустрічалися ліси вишневих дерев, «Хоч і невеликі, але густі, завдовжки іноді з півмилі і 200—300 кроків завширшки». Стиглі дикі вишні, за його словами були не менш смачними, ніж садові. У XVIII сторіччі автор книги «Історія про Козаків Запорозьких» князь Мишецький, серед рослин Дніпровських плавнів згадував дикий виноград, дику яблуню, дикий чай, шавлію, дуб, сосну, гордове і таволжане дерево. Історик Аполлінарій Скальковський (1808—1898) надає великий список рослин Дніпровських плавнів. Серед них — дика яблуня, дика груша, хміль, дика вишня, декілька різновидів верб, осика, глід, дикий виноград («дрібний кислий»), терен колючий. Серед трав, які росли берегами річок, він виокремлює: пирій, полин, кропиву, лободу (лебеду), гірчицю, цикорій; серед квітів — волошки, ромашки, гвоздичку; серед ягід — полуницю, суницю.
На деяких ділянках Гілеї утворилася пустеля (Олешківські піски). Окремі гайки залишилися на Кінбурнській косі, поблизу Парутиного та Олешків.
Загибель Гілеї почалася з притиснення всього південноукраїнського степу, коли замість традиційного і прибуткового в цих краях скотарства, особливо вівчарства, бездумно впроваджувалося хліборобство в неприпустимих масштабах. Казковий край, густо населений абсолютно реальними лосями та козулями, оленями й кабанами, лисицями й ондатрами, борсуками та видрами, куницями й хохулями, дикими котами та тарпанами, сомами й щуками, осетрами та севрюгами, судаками й лящами, вуграми, покірно чекав своєї долі [Інформаційний портал Lytsar.club].
Тисячі озер, проток, стариць, струмків, островів, кіс, заток, лиманів, а серед них величаво котив свої води Дніпро-Славутич. Паралельно Дніпру, дотримуючись лівобережжя, бігла на південь річка Кінська. Яскраво-блакитну до синяви воду Кінської неможливо було сплутати з Дніпровською – жовтувато-блакитною. І навіть після, на всьому шляху крізь Гілею, коли Кінська кілька разів виходила з нього, на час з’єднувалися тільки русла двох річок, але не їхні води. Яскраво-блакитна смуга ніколи не змішувалася з жовтувато-блакитною. Грань між ними простежувалася чітко. Хіба це не диво! Зберігала Кінська свою течію і колір води до самого впадіння в Дніпровський лиман [Інформаційний портал Lytsar.club].
ГОРИ САРМАТІЇ
За К. Птолемеєм в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гори, Ріпейські гори.
К. Птолемей залишив нам їхні координати (у своїй системі, зрозуміло), тому ми маємо можливість визначити їх розташування. Найпростіше розібратися з горами Карпат та Певка (Певкінськими). Перші відповідають Північно-західним Карпатам, а другі – Східним Карпатам. Венедські гори, розташовані на тому ж меридіані, що й Карпати, можуть відповідати лише височинам, що відокремлюють Східну Пруссію з півдня – Вармійська або Виштинецька височини (на кордоні Польщі й Калінінградської обл.). Найзагадковіші в історії гори – Ріпейські (Рифейські) – у Птолемея чудово локалізуються щодо витоків та гирла Танаїса. Без жодного сумніву йдеться про центральну частину Середньоруської височини. Аланські (Алаунські) гори – це південно-західна частина тієї ж височини, а Бодинські гори, зважаючи на все, західна частина. Амадокські гори можуть відповідати як і Воронякам, так і Товтрам.
Амадоцькі гори.
У Клавдія Птолемея в «Географії» згадуються і Амадоцьке озеро, і Амадоцькі гори і місто Амадоки і народ амадоки. Всі вони досить довго зображувалися на різноманітних географічних картах. Амадоцьке озеро зникло з карт щойно у ХVІІ ст. Майже до усіх географічних об’єктів з коренем «amaдo» К. Птолемей подає їх географічні координати. Так Амадоцькі гори розташовані під 55° довготи – 51° широти. Тут слід зазначити, що до наших днів обчислення широти на картах збереглося з античних часів, а показники довготи змінили у 1884 році, взявши за основу відлік меридіанів по Ґрінвічу.
До тепер проблема Амадоцького озера, Амадоцьких гір, міста Амадока і народу амадоки є невирішеною проблемою науки та залишається малознаною темою для широких кіл читачів. Відомо, що в Україні тему Амадоцького озера піднімало і про неї згадувало вкрай мале коло дослідників: Т.Люта, Р. Сосса, Я. Дашкевич, О. Пламеницька, М. Бандрівський, Т. Дишкант, Д. Чобіт.
Амадоцькі гори на картах зображаються таким же умовним позначенням як і Карпати. Очевидно це дало підставу для заперечення їхнього існування, бо між Волинню та Поділлям жодних класичних горів тепер немає. Це теж дає підстави для суджень щодо нібито гіпотетичності Амадоцьких гір. Насправді жодної помилки у розташуванні Амадоцького озера і Амадоцьких гір Клавдій Птолемей не допустив: і озеро, і гори були. І якщо озеро (став) тепер вже осушено, то гори залишилися. Для їх локалізації відштовхнемося від «Нової карти Польщі та Угорщини», виданої у Базелі в 1540 р. Себастьяном Мюнстером. На цій карті Амадоцькі гори мають таке ж зображення як і Карпати, вони прилягають до західного краю Амадоцького озера (на карті – Amadoca Palus). Із південних схилів Амадоцьких гір показано витоки Західного Бугу ( Budkfl.[us]) і Серету (на карті без назви), а з північного краю – витоки Стиру ( Styrfl.[us]). Ці зображення є досить точними. Усі зазначені ріки беруть початок практично з одного місця – горбогір’я Вороняків: Західний Буг (ліва притока Вісли, басейн Балтійського моря) випливає із потужного джерела південного схилу цього горбогір’я у с. Верхобуж Золочівського району Львівської області; ріка Серет Правий (ліва притока Дністра, басейн Чорного моря) двома рукавами Лугом і В’ятиною бере початок із північно-східного краю цієї ж гори. Причому витоки Західного Бугу знаходяться на віддалі 5-и км від витоків Лугу і у 2-х км від В’ятини. Із цієї ж місцевості, але вже із північного схилу сусідньої гори Збараж випливає Стир (права притока Прип’яті, права Дніпра, басейн Чорного моря). Відстань між витоками Західного Бугу і Стиру – 10 км. Отже на горбогір’ї Вороняки у радіусі не більше 10 км беруть початок три ріки, які несуть свої води на північ (Західний Буг і Стир) та південь (Серет). Окрім цього, усі ріки є допливами різних великих рік Європи і належать до басейнів двох морів – Балтійського і Чорного. Усі три ріки, які беруть початок на горбогір’ї Вороняки присутні на, вже згаданій, карті С. Мюнстера 1540 р. Але на інших картах К. Птолемея зображено, що з Амадоцького озера випливає Стрипа – ліва притока Дністра і ось, що цікаво – вона дійсно випливає із того ж самого південного схилу горбогір’я Вороняків, що й Західний Буг; відстань між їх витоками – 12 км [Дмитро Чобіт. «ГЕОГРАФІЯ» ПТОЛЕМЕЯ ЯК КЛЮЧ ДО СТАРОДАВНЬОЇ ІСТОРІЇ УКРАЇНИ. 2019].
Молдавська дослідниця, географ Віра Вєріна у своїй праці «Зв'язок Дністра з Південним Бугом і Дніпром на карті Георгія Райхерсторфера» (Кишинів, 1970), ґрунтуючись на «Орографії Молдавії» 1541 року Георгія Райхерсторфера та власних натурних обстеженнях терену, стверджувала наявність Амадоцького озера. Зокрема, вона писала: "Місця колишнього озера Amadoca palus нами були обстежені в 1969 році. На нашу думку, воно розташовувалося між селищем Кузьмін і р. Скалатом. Від р. Скалата (Тернопільська область) і майже до Кам'янець-Подільського простягається товтрова гряда... яка являє собою бар'єрний риф середньоміоцеового моря... (Amadoca montes). В околицях р. Сатанова Хмельницької області головна гряда разом з бічними гребенями становить неповне кільце, через яке проривається на південь річка Збруч... Всередині цього товтрового півкільця поверхня абсолютно плоска й складена, мабуть, озерно-лагунними відкладеннями. В обривах Збруча й двох його малих приток виявляються озерні відкладення... Усередині цієї "чаші" існувало колись озеро, яке знаходиться в значній частині Сатанова. В історичних документах вперше згадується Сатанів у XV столітті. Захищаючись від татаро-турецьких набігів, жителі Сатанова використовували фортецю, що збереглася і понині на високому березі колишнього озера Амадок... Мабуть, озеро до цього часу вже висохло".
Рифейські гори.
Рифейські гори це Донецький кряж.
За Українською Вікіпедією.Рифейські гори (Рипейські гори) — позначення височин, що дають початок основним річкам Скіфії. В античній міфології це гори, на яких знаходилося житло північного вітру Борея.
Уперше північну від Греції локалізацію Рифеїв вказав Гекатей Мілетський. У подальших джерелах антична наука лише уточнювала місцезнаходження цього важливого географічного орієнтира.
Про гіпербореїв, що жили за Рипейськими горами, писав Геллані. Однак Геродот цю назву не згадує.
Згідно з Гіппократом, Скіфія лежить під сузір'ям Віз, «біля підніжжя Рипейських гір, звідки дме північний вітер».
Арістотель також зазначав, що Рипейські гори лежать за крайньою Скіфією, під самим Возом, і що звідти стікає багато річок, найбільших після Істра, але вважав перебільшеням розповіді про їх значний розмір. В іншому джерелі Арістотель, не згадуючи назви Рип, підкреслює, що найсильніші течії річок на землі — від височин на півночі.
Рипейські гори згадує Аполлоній Родоський, який розміщує там витоки Істра, і Каллімах. Страбон вважав їх міфічними, так само як і гіпербореїв.
Згідно з географічною поемою Діонісія Періегета, в Рипейських горах беруть витоки річки Алдеск і Пантікап (Пантікап — притока Борисфена, Десна або Прип'ять).
Клавдій Птолемей в II столітті н. е.. узагальнив відомі на його час історико-географічні факти. За його даними, Рипейські гори мали координати по середині: 63 ° — 57 ° 30 '; причому з Рипейськими горами межувала область розселення Саварів і борусків.
У «Орфічній Аргонавтиці» Рипейська ущелина названа в переліку географічних об'єктів, яку подолали аргонавти, перш ніж увійшли в північне море; також зазначалося, що Рипейські гори закривають сонце кіммерійцям.
Згідно «Періплу» Маркіяна (Маркіян Гераклейський — географ із Гераклеї у Вифінії, щоблизько 410 року — А. Б.), з Рипейських гір, які лежать «між Меотійським озером і Сарматським океаном», течуть річки Хесин (= Західна Двіна) та Турунт (= Полота) (ці річки названі також Птолемеєм, але без зв'язку з горами).
За Філосторгієм (Філосторгій (грец. Φιλοστόργιος; 368 — 439 — історик аномеянської церкви IV і V століть — А. Б.), з Рипейських гір стікає Танаїс (= Сіверський Донець), а у їх підніжжя жили неври, яких він ототожнював з гунами.
*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.
*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.
*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.
*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.
*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.
*Байцар Андрій. Українські землі на картах Клавдія Птолемея http://baitsar.blogspot.com/2017/04/blog-post_24.html
*Байцар Андрій. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ НА КАРТАХ КЛАВДІЯ ПТОЛЕМЕЯ // Журнал «Дніпро». № 7-12. 2022. С. 158-177.
Немає коментарів:
Дописати коментар