вівторок, 11 серпня 2020 р.

1579 р. та 1590 р. Карти Чорного моря.Абрагам Ортеліус

Абрагам Ортеліус (Abraham Ortelius; 1527 —1598),  фламандський географ та картограф – творець першого географічного атласу в сучасному розумінні “Theatrum Orbis Terrarum” (1570).
Другу Меркатора Абрагаму Ортеліусу не так пощастило, він не отримав академічної освіти. Проте вчені всієї Європи високо цінували його. Він народився в Антверпені в 1527 р. і помер там же в 1598 р. У віці двадцяти років А. Ортеліус став членом гільдії Святого Луки в якості художника-ілюмінатора карт (afsetter van kaerten). Через сім років помер його батько, і молодій людині довелося взяти на себе утримання матері і двох сестер. Заради додаткового доходу він почав купувати карти на стороні. Його сестри закріплювали їх на полотні, а Абрагам розфарбовував і продавав на ярмарках у Франкфурті та інших великих містах.
1570 р.Theatrum Orbis Terrarum” (Театр Земного Кола) – систематичні зібрання карт, об’єднаних в одному томі й надрукованих в одному форматі, які, по суті, складали перший у світі географічний атлас – ще до того, як видатний картограф Г. Меркатор (1512–1594) використав термін “атлас” у назві свого твору. Атлас був виданий у видавництві Коппенса ван Діста (м. Антверпен, Бельгія). Багато карт до Атласу було вигравіювано фламандським графіком та картографом Францом Хогенбергом (Frans Hogenberg; 1535—1590). Чудовою особливістю «Театру» був складений редактором каталог авторитетних вчених (catalogus auctorum tabularum), що містив 87 імен географів і картографів, чиї роботи були використані або скопійовані. Цей список не тільки створив прецедент етичної поведінки при виданні карт, але і поширив імена багатьох картографів, які могли інакше залишитися маловідомими або зовсім невідомими на батьківщині або за кордоном.
Атлас Ортеліуса витримав безліч видань, в кожне з яких картограф вносив додаткові уточнення. Перший тираж «Театру» незабаром був розпроданий, і через три місяці вийшло друге видання з декількома незначними змінами. Зник список друкарських помилок, були зроблені деякі необхідні зміни в тексті. До списку картографів було додано чотири імені; кілька сторінок тексту були набрані заново, і в цілому текст подовжився на три сторінки. Цей тираж теж швидко розійшовся. При всіх недоліках «Театр» Ортеліуса мав повний успіх, в тому числі комерційний. Звичайно, деякі карти несли на собі сліди Птолемеєвої традиції, а інші були трохи краще звичайних малюнків; проте колекція в цілому виявилася досить повною, а головне – добре документованою. Це було видання нового роду – портрет світу в одному томі – серія карт, зменшених до зручного розміру, привабливо оформлених і акуратно вигравіюваних. Споживачам це сподобалося. Атлас був цікавий усім; це було міжнародне видання, складене дипломатом і вченим. На художньо оформленій титульній сторінці замість звичайних трьох фігур, які символізують три континенти світу, були зображені чотири фігури, «і таким чином в цій книзі Америку вперше визнали, взяли і символічно зобразили рівній іншим трьом частинам земної кулі». Загальний план Атласу й відбір карт були не менш древніми, ніж «Географія» Птолемея, і не менш сучасними, ніж будь-який географічний атлас XX в. Першою йшла загальна карта світу (Typus orbis terrarum), за нею слідували карти чотирьох відомих материків: Америки, Азії, Африки і Європи. 
Потім йшли карти окремих країн і ще більш дрібних політичних утворень всередині їх, включаючи давно зниклі. У першому виданні містилося 70 карт і 87 посилань на джерела (багато з яких нині втрачені), а в 31-му виданні 1612 р. — вже 167 карт з відсиланням до 183 книжок. З карт Ортеліуса найбільшу популярність одержало деталізоване зображення Тихого океану (карта «Maris Pacifici»).
1571 р. вийшло третє видання на латині та голландській мові, до кінця 1572 р. з'явилися переклади атласу на німецьку та французьку мови. За три роки Ортеліус отримав стільки нових карт, що йому довелося випустити доповнення до «Театру» (Additamentum) з 17 карт, які він пізніше включив до складу основного тому. 1579 р. Ортеліус доповнює Атлас розділом історичних карт, які він сам склав, — «Parergon Theatri», який видавався й окремо. До смерті Ортеліуса в 1598 р. вийшло принаймні 28 видань Атласу на латині, голландською, німецькою, французькою та іспанською мовами. До цього числа не входять окремі видання «Додатків» і перевидання «Театру» іншими видавцями. 1606 р. – видання англійською мовою. Останнє видання його видав дім Плантена в 1612 р., через чотирнадцять років після смерті автора. Це видання вийшло під редакцією Балтазара Морета з фірми Плантена.
Атлас став свого роду «географічною біблією» для мореплавців кінця XVI — початку XVII ст. Разом з атласом Меркатора він зіграв важливу роль у розвитку картографії. У XVII ст. під тією ж назвою і з тих самих лекал друкувала свої атласи голландська фірма Блау.
1579 р. Абрагам Ортеліус;  карта – “Pontus Euxinus. Aequor Iasonio pulsatum remgie primum ...” опублікована в атласі “Theatrum Orbis Terrarum” й неодноразово перевидавалася. Відомі видання 1590, 1601, 1612, 1624 рр. Текст – латинська мова. Українські землі позначені як Scytyae sive Sarmatiae ae Europaea Pars, Кубань та Кавказ - Sarmatiae ae Asia Ticae Pars. На карті позначені ранньоісторичні слов'янські (руські) народи: анти, карпи, бастарни, роксолани, гети і т.д.

Карпи (лат. Carpi, грец. Καρπιανοί, Καρποι) — ранньоісторичне слов'янське (руське) плем'я, що мешкало в горах Карпати в останніх сторіччях до нашої ери  й  принаймні до 318 р. н.е. над горішнім Прутом та Дністром. З Велесової книги: «Літ за 1500 до Діра дійшли наші прадіди до гір Карпатських і там оселилися. Тоді йменувався наш рід карпенами». Історик Сергій Лісний (1898-1968), котрий жив у Канаді, вважав, що карпи й руси були одним народом. Уперше про плем’я карпів згадує Ефор з Кіме (Еоліда), учень Ісократа, автор всесвітньої історії (бл. 360 р. до н. е.), локалізуючи його на території Карпат, над горішнім Прутом і Дністром та на північ. Імовірно, від назви племені “карпи” пізніше названо гори Карпати.

В основі назви “Карпати” може лежати доіндоєвропейський термін “кар”    камінь. Аналогічного походження такі назви: Альпи    від кельтського “alpes”   високі гори; Піренеї  від баскського “пірен”   гора; Хібіни    від фінського та саамського “хібен”   невеликий горб, гора, височина та ін. Ще Е. Мурзаєв (1984) знайшов багато паралелей на рівні ностратичних мов. Він наводить ряд лексем: вірменське Քար (Qar)   камінь, Պատ (Pat)  стіна; урартське “qarbi” (qarbe)  скеля; афганське “кар” (-ка)   скеля, гора; грецьке “карі”, “карін” вершина; древньоіндійське “каркара”  гравій, галька; хінді “канка”  галька; албанське “karpе”  скеля, що відобразилося в болгарському діалекті, як  “карпа”, “карпі”, “карпіца”  скеля, стрімчак; словенське  “кар” – высота; сомалійське “кар” скеля; “карка” камінь в даргинській мові (Дагестан); фінське і каральське “kari”   стрімчак;  ваханське “гар” (кгар)   камінь (Таджикистан), індоіранське “гар”    гора.

Такого ж походження і назва племені  “карпи”   “ті, хто живуть у горах”, які населяли Карпати за часів Римської імперії.

Назву “Карпати” вперше навів Геродот у V ст. до н. е. Батько історії згадував річку “Κάρπις” (Карпій), що впадає в Дунай [9, с.191]. У 105 р. імператор Траян приєднав Південні Карпати (Дакію) до Риму. Римське панування в реґіоні тривало до 271 р. Отже, Карпати були «відкриті»  для цивілізованого світу. Тоді ж цю гірську систему, просторово дуже аморфну, вперше виокремив Птолемей (90–168).

За Птолемеєм (його твір “Керівництво з географії”) в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гори, Ріпейські гори. Під сучасними Карпатами Птолемей розумів Сарматські, Карпатські, Венедські та Певкінські гори. Заслугою Птолемея є також те, що він уперше виділив і локалізував плем’я “карпів” між верхньою течією Дністра і Карпатами. 

У Птолемея від назви племені бастарнів, які тут проживали, гори Карпати мали ще назву  Бастарнські Альпи (лат. Alpes Bastarnidae). Бастарни (лат. Basternei, грец. Βαστάρνας; певкіни).

   Етнічна приналежність Карпів залишається спірною, оскільки прямих доказів у збережених античних літературних джерелах немає. Сучасна наукова думка переважно вважає, що Карпи були відгалуженням племені дакійців. Інші вчені пов’язують Карпів з різними етнічними групами, включаючи сарматів, фракійців, німців, кельтів та слов'ян.

 Згідно з римськими хроніками I ст. нашої ери, у горах Карпатах жив народ карпів, споріднених з албанцями. У II ст. нашої ери карпи розселилися на долішньому Дунаї, де воювали проти Римської імперії; у кінці III ст. н. е. переможені карпи змушені були переселитися у південну Панонію. 

Карпи (карпіани, Καρπιανοί) згадані олександрійським географом Птолемеєм в середині II ст. як народ, що проживає «між певкінами та бастарнами». За часів Птолемея це плем'я ще не розглядалося як могутнє. Використання Птолемей прив'язки до географічних координат і об'єктів дозволяє локалізувати карпів на схід від Карпат в басейні річки Дністер на території суч. Західної України, східної Румунії, Молдавії.

Карпи набули значення в III ст. як одне з найсильніших і войовничих варварських племен за Дунаєм. У фрагменті письменника VI ст. Петра Магістра міститься розповідь про те, що у 230 році карпи просили у римського намісника Мезії данину подібно до тієї, яку вже отримували готи. В данини їм було відмовлено, але налякані приготуваннями римських військ карпи не здійснювали набігів принаймі протягом декількох років після того. 

Йордан (пізньоантичний вчений і візантійсько-ґотський історик VI ст.) відгукнувся про карпів як «надзвичайно досвідчених у війні людей, які часто бували ворожі римлянам». За словами Йордана близько 248 року 3 тисячі карпів в складі готського війська взяли участь у набігу на Мезію (антична область на території теперішньої Болгарії, на південному березі річки Дунай, а також провінція Римської імперії). У 251 році в битві при Абрітте (в суч. Болгарії) загинув імператор Децій. Хоча більшість джерел називає готів в якості супротивника римлян в цій битві, письменник IV століття Лактанцій вказав на карпів як на переможців Деція.

За словами афінського історика Публія Дексіппа, Скіфська війна почалася за часів імператора Бальбіна нападом карпів у 238 р. на римську провінцію Мезію, прилеглу до південного берега Дунаю в його нижній течії. Незабаром почесний титул «Карпійского» (Carpicus) отримали римські імператори Філіп і його син у 245 і 247 роках. Візантійський історик Зосима (460-520) втім повідомляє, що Філіпу не вдалося розбити карпів, що засіли в укріпленій фортеці, і він був змушений укласти з ними мир.

Святослав Семенюк. "УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ", 2011 р.

"Уперше про карпів згадує в сер. II ст. олександрійський географ Птолемей у своїй «Географії» як про народ, що мешкає між певкінами й бастардами (Рtоі, III, 5, 10). Протягом II ст. карпи ще не наважувалися вступати в конфлікт з могутнім Римом і разом з уличами спрямовували свою експансію на схід. У двох кам’яних написах грецькою мовою орієнтовно 200 р., що були знайдені в місті Танаїс на Азовському морі, є перша в історії згадка про Ноrovathos (тепер в Ар­хеологічному музеї в Санкт-Петербурзі). Це не означає, що карпи подалися аж до Криму (хіба що якась окрема група разом з уличами), а лише засвідчує той факт, що саме з кін. II - поч. III ст. почалося розселення давньоруських племен з-над Дунаю на територію сучасної України (причому на півдні воно йшло більш прискореними темпами, ніж на півночі), а також те, що карпи поступово почали змінювати свою назву на хорвати (Костянтин Багрянородний згодом визначив басейн річок Прут і Дністер як кордон Великої Хорватії).

Інакше склалася ситуація для тих карпів, які залишилися на території Семи­городдя. Рим не тільки перекрив їм усі шляхи для територіального розвитку на захід, а й намагався остаточно витіснити на протилежний бік Карпат (є при­пущення, що римляни таки перейшли перевал Ойтуз, і так звані Траянові вали були навіть на території Чернівецької області). Перші битви римлян з Карпами відбулися при Северах. Імператор Каракала (211-217 рр.), вирушивши на війну з Парфією, у 214 р. побував на Дунаї, бо саме тоді на Тіру напали карпи. Для оборони від них вздовж лівого берега Дунаю, по лінії Карнунт-Аквінк були збудовані численні укріплення. Карпів-хорватів тоді відігнали від Дунаю, але у 238 р. разом з готами вони напали на Істрію, і Рим був змушений заплатити готам грошову винагороду. Подібної винагороди вимагали і карпи, але їм від­мовили. (Петр Магистр, фр. 7 // «Византийские историки». СПб., 1860 г.).

Більш серйозні війни з Карпами розпочалися за часів Філіпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Рим втратив усі свої землі за річкою Олта, і в полон до карпів потрапила значна частина місцевого населення романського походження (Еutop., IX, 25, 2). Імператор Децій, якого навіть прозвали

Відновлювачем Дакії, спробував відновити становище, але невдовзі готи і Карпи напали на Нижню Мезію та Фракію, і в битві при Абрітто римська армія у 251 р. зазнала нищівної поразки, а імператор та його син загинули (див. Луций Лактанций «О смерти гонителей», 4.3).

У 270 р. Рим був змушений визнати втрату Дакії, і імператор наказав ева­куювати усе латиномовне населення з цієї території. Щоб послабити тиск на Рим шляхом протиставлення одних «варварських» племен іншим, Рим почав приймати деякі з них до складу своєї імперії. Зі свідчень Євсевія відомо, що у 305 р. імператор Галерій прийняв рішення переселити частину карпів-хорватів до Паннонії (Еuseb. Ніst. ессl., VIII, 17,3; Еutoр. IX. 8.15). Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній історії» (8.17.3.) називає Галерія «великим переможцем карпатів», тобто їх етнічне ім’я трансформувалося в карпатів, потім у хорватів і ще більш загальне - ругів (у Веронському документі ці римські переселенці протягом 307-314 рр. згадуються як руги).

Такою є еволюція Дунайської Русі від VII ст. до н. е. аж до 305 р.: від часу виникнення в Букових горах на північному сході Угорщині протоукраїнців (оросів), колонізації ними теренів Закарпаття, Семигороддя, Волощини і частково Молдови до появи давньоруського племені карпів - хорватів - русів - ругів на території Паннонії. Саме Паннонія була батьківщиною і вихідною точкою завоювань Отка (Одоакра), і розуміння того, як руги опинилися на цій території, є ключовим для усвідомлення феномена цього першого давньоруського князя".


 1590 р. (1601 р.)

1579 р. 

Немає коментарів:

Дописати коментар