суботу, 10 грудня 2016 р.

1855 р. Карл Черніг «Етнографічна карта Австрійської монархії»

 

Перші етнографічні карти Австрійської монархії. В Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр. 1846 р. на підставі ревізії 1843 р. І. Гауфер опублікував першу в Австрії карту поширення мов на її території, де зокрема позначені своїм мовним ареалом і русини. На мапі 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса   «Етнографічна карта Австрійської монархії» яка поміщена у першому виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (1848 р.)  позначено УКРАЇНЦІВ (рутени, русняки).  За матеріалами  ревізії 1846  р.  Р. Фрьоліх (1849) опублікував карту поширення мов на  території Австрійської імперії, де теж позначені мовним ареалом і русини (українці).

На  етнографічних картах Австрійської (Австро-Угорської) монархії УКРАЇНЦІ позначені як  Ruthenen (РУТЕНИ), Russen (РУСИНИ), Russniaken (РУСНЯКИ), Klein russen (МАЛОРУСИ), в Карпатах - Huzulen (ГУЦУЛИ), на Покуттю - Pokuhenen (ПОКУТЯНИ).

            Мовне питання в Австрійській (Австро-Угорській) монархії. 

          Національний склад населення Австро-Угорщини за даними перепису 1910 р.: німці - 23,5%, угорці - 19,1%, чехи і словаки - 16,5%, серби і хорвати - 10,5%, поляки - 10%, українці - 8%, румуни - 6,5%, словенці - 2,5%, інші (італійці, євреї, цигани) - 3,4%.

Мовне  питання завжди були на порядку в монархії. Його кілька разів намагалися вирішити, але ними також намагалися і маніпулювати спочатку австрійсько-німецька верхівка, потім угорці та поляки. За останнім переписом (1910 р.) 71% населення Австро-Угорщини заявило про володіння німецькою мовою тою чи іншою мірою. Однак, німецька була рідна лише для 36,8% населення імперії, і ця частка поступово скорочувалася через демографічний вибух в середовищі більш сільських народів. Так чехи повернули собі впевнену більшість в Празі й Плзені, наблизилися до половини населення в м. Брно. Німці змушені були визнати права так званих місцевих мов (Landübliche Sprache), хоча маніпуляції й нацьковування одних меншин з іншими тривали. 

      Наприклад, стандартна італійська (тосканський діалект) мова визнавалася австрійською владою «культурною» (Kultursprache) і придатною до вживання в Венеції та Ломбардії, хоча населення цих регіонів спілкувалося не на ній, а на досить далеких від неї й одна від одної місцевих ідіомах. 

        При цьому слов'янські мови культурними не визнавалися в принципі. Спроби німців очорнити та публічно принизити носіїв слов'янських мов призвели до зворотного результату: на боротьбу за свої мови встали словенці й хорвати. Найбільш значних успіхів на цьому терені досягли угорці: після успіхів 1848 року в Транслейтанії розгорнулася активна мадяризація румунів, русинів-українців, циган, євреїв і словаків.  

Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорською владою. 1868 року сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.

 У 1867 році хорватська мова стала рівною за статусом італійській в Далмації. У 1869 році польська стала офіційною мовою Галичини замість німецької. Парадокс, однак, був в тому що сама Галичина була переважно україномовна, а у власне польських землях в районі Кракова використання польської в офіційній сфері було обмежено аж до Першої світової війни. Політика «розділяй і володарюй» таким чином була наочно реалізована німецько-угорською верхівкою в регіонах імперії. Однак, в середовищі переважно сільських слов'янських народів зберігалася більш висока народжуваність, що допомагало їм компенсувати втрати від асиміляції. До 1882 року словенці змогли замінити німецьку мову словенською в Каринтії. В цьому ж році Карлів університет був розділений на чеську і німецьку гілки. В результаті до кінця XIX століття в Богемії і Моравії розгорнулася гостра боротьба за адміністративні ресурси між носіями чеської і німецької мов, в якій чехи вийшли фактичними переможцями. Певних успіхів змогли домогтися і  нечисленні словенці.  

В Галичині поляки також зуміли отримати мовну монополію, а заодно і право на полонізацію західноукраїнських земель. Найбільш безправними в мовному відношенні народами імперії залишалися румуни,  українці, словаки, євреї та цигани.

Карта Карла Черніга  «Етнографічна карта Австрійської монархії» («Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik»). Відень 1855 р. Масштаб 1:864 000. Формат мапи 61x80 см.

Карта була опублікована перший раз в 1855 р., друге видання 1856 р., пізніше в монографії Карла Черніга «Етнографія Австрійської монархії» («Ethnographie der oesterr. Monarchie») 1857 р. Карта перевидавалася декілька раз, зокрема і в 1868 р. Українців монархії позначено як РУТЕНИ (RUTHENEN).  Західна межа розселення УКРАЇНСЬКОГО етносу - Пряшівщина (тепер Словаччина) та  15-50 км західніше  р. Сян (тепер Польща).

За картою Черніrа Сян у загальному творив польсько-українську етно­графічну границю. Ця межа проходила майже в цілості лівим берегом Сяну між польськими оселями Грабівниця, Весола, Липник і українськими Пако­шівка, Небіцько, Іздебки, Лубно, Динів і Бахір; дальше по українській сто­роні залишалися Радимно і Сінява, а по польській Переворськ, Лежайськ і Ярослав. На карті показано теж два польські клини, що втиснулися в су­цільну українську етнографічну територію: в сяніцькій окрузі і біля Радимна на Перемищині (УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ; 1962 р.)

Праця Карла Черніга "Етнографія Австрійської монархії" стала фундаментом усіх подальших досліджень етнічного складу Австрійської (з 1867 р. – Австро-угорської) імперії. Карл Черніг використав найширші дані: церковного обрахунку, адміністративної статистики з етнічним походженням підданих, результатів ревізій 1843 та 1845 рр. та перепису 1850–1851 рр.

За даними К. Черніга, українців (рутенів) в Австрійській монархії нараховувалось 2 940,1 тис. (в Галичині – 2 281,8 тис., на Буковині – 145 тис., в Угорщині (Закарпатті) – 440 тис., на Воєводині (теперішній автономний край Сербії)  – 6,8 тис. Цікаву статистику помістив К. Черніг, що до етнічного складу австрійської армії. Так за його обрахунками в лавах регулярного війська налічувалося  65,9 тис. осіб русинської (української) національності. Ці дані відповідали дійсності за виключенням Буковини, де частина українців була помилково віднесена до валахів (румун).

Доля карти  Карла Черніга переплетется із долею української держави ЗУНР. Мапа буде згаданою у тимчасовій конституції Західноукраїнської народної республіки. «Тимчасовий основний закон про державну самостійність Українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», ухвалений 13 листопада 1918 р., визначав межі ЗУНР так: «А р т и к у л  II. ГРАНИЦІ. Простір Західно-Української Народньої Республики покривається з українською суспільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (Комітатів) : Спиш, Шариш, Земляни, Уг. Берег, Угоча і Марморош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000)».

Карл Черніг, барон фон Чернгаузен (Karl Czörnig, з 1852 р. - Karl von Czoernig-Czernhausen) (5 травня 1804 р., Богемія, Чехія - 5 жовтня 1889 р., Ґоріція, Італія) — австрійський державний діяч, історик, етнограф, директор адміністративної статистики у Відні. В період 1848-1949 рр. був депутатом Франкфуртських національних зборів, між 1852-1863 рр. - голова Імперської центральної комісії для вивчення та охорони пам'яток. 1865 р. обраний головою Комітету статистики та адміністрації в імперії. Йому вдалося переконати австрійський уряд дозволити оприлюднення офіційних статистичних матеріалів. 1846 р. вперше з'явилися в пресі під його редакцією "Tafeln zur Statistik oesterr. Monarchie"  за 1842 р. (видавалися до 1856 р.). Працював начальником відділення в Міністерстві торгівлі. Тут він зайнявся організацією установ, що займалися справами судноплавства та морської торгівлі. Пізніше, коли працював начальником відділення залізниць, розробив закон про залізничні концесії і склав проект залізничної мережі для Австро-угорської монархії. За його задумами, у 1863 р. заснована Центральна статистична комісія для всієї імперії, головою якої він був до 1865 р. Основні праці: "Ethnographie der oesterr. Monarchie"  (1857 р.; окремо видана етнографічна карта Австрії, 1855 р.); "Oesterreichs Neugestaltung"  (Відень, 1858); "Statistisches Handbüchlein für die oesterr. Monarchie"  (Відень, 1861); про державний бюджет  - "Das oesterr. Budget für 1862 in Vergleichung mit jenen der vorzüglicheren anderen Staaten" (Відень, 1862 р.) та "Darstellung der Einrichtungen über Budget, Staatsrechnung und Kontrolle in Oesterreich, Preussen, Sachsen, Bayern, Würtemberg, Baden, Frankreich und Belgien" (Відень, 1866 р.). Написав ще: "Die Besteuerung der Wechsel etc. in den europäischen Staaten" (Трієст, 1870 р.); "Das Land Görz und Gradisca, geographisch-statistisch-historisch dargestellt" (Bідень, 1873-1874 рр.); "Die etnologischen Verhältnisse des Oesterr. Küstenlandes etc." (1885 р.); "Die alten Völker Oberitaliens etc." (Bідень, 1885 р.) та ін.

Джерела

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.

* Енциклопедичний Словник Ф. А. Брокгауза і І. А. Єфрона — С.-Петербург. Т. 38А (76): Человек — Чугуевский полк. — 1903. — 6, II, 483–958, 2, 2 с, 10 л. ил., карт.







 

1856 р.
Чисельність українців в Австро-Угорщині 1851 р.









1 коментар:

  1. Дякую, пане Андрію. Добра і цікава інформація. Думаю, що власне територія ЗУНР-ЗОУНР вимагає окремого дослідження. Не все так просто і з використанням мапи барона для визначення кордонів. Якщо бути уважним, то виявиться, що українська держава "приростила" трохи собі території на самому початку (підказка - південний схід). Як би дивно це не здавалося...

    ВідповістиВидалити