УКРАЇНЦІ на мапі «Слов'янські землі» ПАВЛА ШАФАРИКА 1842 р.

Павел Йозеф Шафарик (Pavel Jozef Šafárik; 1795-1861) – видатний словацький та чеський мовознавець, етнограф, просвітник. Засновник наукової славістики. Свої твори писав переважно чеською та німецькою мовами. Карта «Slovanský zeměvid» була частиною виданої П. Шафариком у 1842 р. книжки «Слов'янський народопис» («Slovanský Narodopis»), яка заклала основи слов'янської етнографії й мала великий успіх.  Мапа була підготовлена уже в 1838 р., але на друк не вистачало грошей. Карта та монографія  витримали три видання. Друге видання вийшло у тому ж 1842 році, а третє — у 1843 році. Масштаб карти 1:4 530 000 (в милях). Розмір мапи 44 х 51 см. Мідерит. Титул розташовано у лівому нижньому куті, легенду - у правому, етнічну карту півночі Росії (9 х 14 см) - у верхньому лівому куті. Мапа видана у Празі. Перше видання мапи мало наклад 600 примірників.  Розфарбовані ці примірники були від руки.

На цій карті чи не уперше виділені серед слов'янських народів «малоруси» (українці), які показані як окремий народ із власним етнічним ареалом, котрий вірогідно збігається з українським етномовним простором на першу половину XIX ст.  На карті П. Шафарик спробував передати назви в транскрипції мов місцевих народів, і в результаті ми спостерігаємо типово українські назви міст: Lviv, Cernihiv, Charkiv, Mykolajiv і т.д.

На етнографічних картах іноземних авторів напис «УКРАЇНЦІ» з’являється лише в 1880-их рр.. Одна із перших українських етнографічних карт (1896 р.) де УКРАЇНСЬКИЙ етнос названо УКРАЇНЦЯМИ це - «Народописна карта українсько-руського народу» Григорія Величка. Українці названі – «українці русини».

Шафарик визначає українсько-польську етнографічну межу від Ракова до Улянова, далі на південь через Лежайськ і біля Городиська під Березів; звідтіля, обійшовши Жизнів, Високу і Братківку, він нагинає її до Будини, через Дуклю, Жмигород, на південь під Горлиці й Грибів до с. Розтоки на Попраді, поминаючи села Шлях­тову, Чорноводу, Біловоду і Явірки, до Пивничної й Лелюхова на півден­ному сході (УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ; 1962 р.).

Праця П. Шафарика була перекладена російською, польською та німецькою мовами. Переклад російською мовою «Славянское народописанiе» надрукований  в 1843 р. у Москві. Російський переклад здійснив відомий український славіст О. Бортнянський.

Погляди Павла Шафарика були надзвичайно прогресивними. Учений вперше довів неприродність державного роздрібнення українських земель між різними державами (в тому числі Росією та Австрією).

З різними доповненнями етнографічна карта П. Шафарика перевидавалася у західноєвропейських довідкових та навчальних виданнях – спочатку німецькомовних, а згодом французьких та інших. Зокрема, точно за П. Шафариком показані слов’яни на етнографічній карті Європи у німецькому навчальному атласі Генріха  Берґгауса (1847 р.). Аналогічно виглядають ареали проживання народів і на французькій “Етнографічній карті Росії” (1852).

Поряд з українцями (малорусами), великорусами й білорусами П. Шафарик, за мовним критерієм, виокремлює і “новгородців”. Пізніше вони зникнуть з етнографічних карт. До речі, серед сучасних етнографів і нині побутує думка про значні відмінності між московськими й новгородськими росіянами. Наприклад, Дмитро Зеленін писав: “с полным правом можно говорить о двух русских народах: севернорусском (окающий говор) й южнорусском (акающий говор)”. Отже, мова йде не про три, а чотири східнослов’янські народи.

Український народ – найстарший. Білоруський, псково-новгородський, московський (російський) етноси фактично постали як відгалуження від українського, і сталося це не пізніше середини ХІІ ст., тобто майже за сто років до приходу татар. Пізніше псково-новгородці були асимільовані московитами під час експансії Московського князівства на захід за Івана ІІІ та Івана ІV Грозного. 1478 р. московити обложили Новгород, після чого відбулося остаточне включення Новгородської землі до Московського князівства. Велику частину новгородців було вирізано, більшу частину купецьких сімей вивезено до Московії. На місце корінних жителів - новгородців були завезені московити.

Павел Шафарик був одним з ініціаторів скликання Слов’янського конгресу в Празі у 1848 році. У цьому представницькому заході взяли також участь галицькі та закарпатські українці (русини) з Австрійської імперії. Під час Конгресу вони заявили про належність русинів з Австрії до “15-мільйонного малоруського народу”, що проживає у Російській імперії. Ними ж було підняте питання про необхідність виокремлення власної адміністративної одиниці в Австрії шляхом поділу коронного краю Галичина на польську та українську (русинську) частини.            

 Фрагмент тексту російського видавництва книги 1843 р. (за Александр Клещевский. Павел Шафарик о русском народе и наречиях (диалектах) русского языка).«§ 8. Нарѣчiе Малоруское.  Объемъ. … Это пространство Малорускаго нарѣчiя зключаетъ въ себѣ, въ Росiи: губб. Волынскую, Кiевскую, Черниговскую, Полтавскую, Харьковскую, часть Воронежской (около четверти), Екатеринославскую, Херсонскую, Таврическую, землю Черноморских Козаковъ, Подольскую и часть Бесарабiи; въ царствѣ Польскомъ: часть губб. Подляской и Люблинской; въ королевствѣ Галицко-Володимiрскомъ округи: Перемышлевскiй, Львовскiй, Жовковскiй, Золочевскiй, Тернопольскiй, Березинскiй, Самборскiй, Сяноцкiй, Стрыйскiй, Станиславскiй, Коломiйскiй, Чортковскiй, и части Решовскаго, Ясельскаго, Ново-Сяндецкаго и Черновецкаго или Буковины; въ королевствѣ Угорскомъ: большую часть округовъ Берегскаго, Угварскаго, Угоцкаго и Мармарошскаго, а меньшую Земпенскаго и Шарышскаго, не упоминая уже о поселенiяхъ, разсѣянныхъ по другимъ округамъ. Внѣ этого пространства Малоруское нарѣчiе слышно еще въ слободахъ Русиновъ въ Угрiи, находящихся въ округахъ передъ и за Тысой (двѣ слободы даже въ Бачкой: Куцура и Керестуръ, и одна, Шидъ, въ округѣ Сремскомъ за Дунаемъ), въ Молдавiи, Валахiи, Бесарабiи и Таврiи. …» (с. 20, 22-23). Областныхъ, особенныхъ, названiй въ Росiи – не столько (Украина, Украинцы, Запорожцы и др., Постольницы въ Подлѣсьѣ на лѣвомъ Бугѣ, всѣмъ извѣстны и отчасти уже устарѣли) сколько въ Галицiи и Угрiи. Такъ Лемки – въ прежней Сяноцкой землѣ и уездѣ Бѣцкомъ, отрасль коихъ, въ сѣверной Угрiи, на верхней Ондавѣ, Крайняки; Бойки -  въ Зидачевской и Галицкой земле, родина коихъ называется Подгорьемъ (Пидгирье); Гуцулы – въ краѣ Куты и Покутье, вѣтвъ коихъ – Чеваки подъ горами на Тересвѣ; Ополье (Опилье), иначе земля Львовская, гдѣ Гривняки, Долы около Перемышля и Ярославля и т.д. … число настоящихъ Малорусовъ простирается  до 13,144,000 душь; изъ нихъ 10,370,000 принадлежатъ Росiи, а 2,774,000 Ракусiи (Австрiи), т.е. 2,149,000 въ Галицiи; и 625,000 въ Угрiи. Изъ этого числа 10,154,000 христiяне Восточнаго или Греческаго исповѣданiя, а 2,990,000 того же самого, только соединеннаго съ Римскою Церковью, отчего они и называются Унитами или, по-Славянски, Унiятами, именно въ Ракусiи 2,774,000, и 216,000 въ царствѣ Польскомъ.» (с. 23-24)».

З виділеним етнографічним ареалом українців

«Слов'янський народопис» у польському перекладі, Вроцлав, 1843 р.

Українська поштова марка присвячена Павлу Йозефу Шафарику

Джерела

Галушко К. Україна на карті Європи: Україна та українці у картографії від Античності до ХХ століття : науково-популярне видання / К. Галушко – К., 2013. – 143 с. 

Ровенчак І., Симутіна А. Перші етнічні карти українських земель. – ПУ, 1992 р., № 1, с. 22 – 26. 

Berghaus. Physikalischer Atlas. – Gotha: Justus Perthes, 1838–1848. Bucher 6: Ethnographie. 1847.

Russe Carte Ethnografique. Б.м., 1852. 

Šafařik P. J. Slovanský zeměvid / V. Merklas ryl.— [М-б у геогр. милях].— Praha, 1842.