НОВГОРОДЦІ (північноруський народ) на етнографічних картах XIX ст.

 

З історії. 

Розташоване на головному водному шляху “із варяг у греки”, торговельне місто Новгород одвічно підтримувало тісні зв’язки з Києвом. Хто княжив у Києві, той володів Новгородом. Із середини XII ст., після смерті Володимира Мономаха, в період княжих міжусобиць, Новгород з прилягаючими землями (“пятинами”) відокремився у незалежну республіку — “Господин Великий Новгород”. Однак тісні зв’язки з Києвом не переривалися, можливо, тому, що “новгородці були південного походження”.

 Російський етнограф Д. Зеленін, услід за видатним російським лінгвістом О. Шахматовим, вважав населення Новгорода приналежним до окремого, четвертого (попри росіян, українців, білорусів) слов’янського народу на Сході Європи. З етнографічної та з мовно-діалектної точки зору, на погляд цих авторитетних дослідників, “северорусский народ” був різко відмінний від народу Суздальщини. Подальший розвиток “северорусского народа” трагічно обірвала брутальна агресія Москви. Загарбавши 1478 р. Новгородську республіку, Іван III обклав населення грабіжницькою контрибуцією, провів масові екзекуції і депортував 72 тис. душ у Московію. Масові екзекуції та депортації, викликані антимосковськими настроями новгородців, відбувалися і пізніше. Жителі Новгорода ще довго проявляли свою відмінність від московців. 

“Коли вперше, — писав Костомаров, — я почув новгородський говір, я сприйняв мовника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-великоросійському”. За спостереженням Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX ст. вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, “коваль”, “парубок”, “шукать”, “жона”, “дівиця”, “травиця”, “що” замість “что” і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була “деревня”, а в Новгороді основний тип сільського поселення називався “селом”.

Історія республік Великий Новгород і Псков, які стали об’єктом московської агресії, завершилася трагічно. Новгородсько-псковська нація була Москвою ліквідована й асимільована дощенту. К. Маркс, до речі, розглядав московське загарбання Новгорода як реакційний акт.

 “Іван III не задовільнився зняттям дзвону і знищенням віча та звання посадника — Іван знищив Новгород до кореня, переселив його жителів у різні краї, підпорядковані Московській державі та замінив первісне населення новим, чужим до місцевих спогадів. Спустошення Новгородської землі здійснилося в надзвичайній мірі та було значнішим, ніж звичайно припускають” (Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб., 1903.— Кн. 1.— С. 209. ).

1570 р. за Івана Грозного було знову проведено масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортації. Останній новгородський літописець описав ці московські звірства. Подаємо уривок: “И повелел государь приводити из Великого Новаграда владычных боляр, и иных многих служивых детей боярских, и гостей, и всяких градских и приказных людей, и изрядных и именитых торговых людей, и жен их и детей, пред себя. И повелел государь их пред собою горце и люте и безчеловечне различными муками мучити, и по многих неисповедимых горких различных муках повеле государь телеса их некоею составною мудростию огненною поджигати, иже именуется поджар; и своим государевым детем боярским повелевает государ тех мученых и поджареных людей за руки и за ноги и за главы онако вязати, различно, тонкими ужищи, и привязывати их повеле по человеку к санем, и повели их быстро за санми влещи на великий Волховский мост и метати с мосту в реку Волхов. А жены их и дети, мужеский пол и женский, повеле государь привозити их на великий Волховский мост и возводити на высоту, иже ту устроено место, и вязаху за руци и за ноги онако назад, а младенцев к матерем своим вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду в реку Волхов. И иные в ту пору государевы люди, дети боярские и воинские люди, в малых судех ездаху по реке Волхову со оружием, с рогатыни и с копьи и с багры и с топоры: и которые люди, мужи и жены и всяк возраст, из глубины речной вверх на воду спловет, и они, прихватывая багры, тех людей копьи и рогатынями прободаху, и топоры секуще во глубину речную без милости сурово погружаху, предающе их лютой и горцей смерти” (Новгородский погром 1570 года // Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен.— М.: Издание Т-ва “Мир”.— Т. 2. Приложение.— С. 7–8. ).

Етнографи та діалектологи донині відрізняють жителів колишніх Новгородської, В’ятської, Вологодської та інших північних губерній від жителів Рязанської, Тамбовської, Тульської та інших центральних губерній Росії. Тобто досі існує різниця між нащадками новгородців та населенням колишньої Московії. 

 Микола Костомаров у статті "Дві руські народності" (1861)  фактично відкидав офіційну тезу про давньоруську народність і стверджував, що існували південноруська, великоруська, білоруська, псковська й новгородська народності. М. Костомаров наголошував на відмінностях у тенденціях державного устрою українців і росіян, доводив, що "малоросійське плем'я" йшло до федерації, а "великоруське" — до самодержавства. Він також вважав, що в новгородській землі “було своє наріччя, близьке південно-руському. Близькість ця дотепер ще разюча для уродженця південної Русі”.

       Павел Йозеф Шафарик (Pavel Jozef Šafárik; 1795-1861) – видатний словацький та чеський мовознавець, етнограф, просвітник. Засновник наукової славістики. Свої твори писав переважно чеською та німецькою мовами. Карта «Slovanský zeměvid» була частиною виданої П. Шафариком у 1842 р. книжки «Слов'янський народопис» («Slovanský Narodopis»), яка заклала основи слов'янської етнографії й мала великий успіх.  Мапа була підготовлена уже в 1838 р., але на друк не вистачало грошей. Карта та монографія  витримали три видання. Друге видання вийшло у тому ж 1842 році, а третє — у 1843 році. Масштаб карти 1:4 530 000 (в милях). Розмір мапи 44 х 51 см. Мідерит. Титул розташовано у лівому нижньому куті, легенду - у правому, етнічну карту півночі Росії (9 х 14 см) - у верхньому лівому куті. Мапа видана у Празі. Перше видання мапи мало наклад 600 примірників.  Розфарбовані ці примірники були від руки.

           Поряд з українцями, великорусами й білорусами П. Шафарик, за мовним критерієм, виокремлює і “новгородців”.

На цій карті чи не уперше виділені серед слов'янських народів «малоруси» (українці), які показані як окремий народ із власним етнічним ареалом, котрий вірогідно збігається з українським етномовним простором на першу половину XIX ст.  На карті П. Шафарик спробував передати назви в транскрипції мов місцевих народів, і в результаті ми спостерігаємо типово українські назви міст: Lviv, Cernihiv, Charkiv, Mykolajiv і т.д.

Мапа 1847 р. німецького географа Генріха Берґгауса  (Heinrich Berghaus; 1797-1884) “Ethnographische Karte von Europa” (Етнографічна карта Європи, 1847 р.) надрукована  у "Фізичному атласі" (1848). Повна назва карти: “Ethnographische Karte von Europa. Auf F.v. Stulpnagel's geogr. Feichnung Zusammengestellt von Potsdam Im Marz 1845; im Stich vollendet November 1846, von Madel II in Weimar. Gotha, bei Justus Perthes. 1847”. Масштаб мапи 1:6 000 000. Титул розташовано у правому нижньому куті, легенду – у лівому верхньому куті. Формат мапи 68 х 85 см. Український етнос позначений як Klein Russen (малоруси) і відносяться автором разом білорусами (Weiss Russen), новгородцями (Nowogroder), великорусами (Gross Russen) до Russеn. Українці та інші слов'янські народи точно показані за мапою Павела Шафарика  „Slovanský zeměvid” (Слов'янські землі) 1842 р. 

 1854 р. німецький географ та картограф Карл фон Шпрунер (Karl von Spruner; 1803-1892) видав карту "Європа. Етнічні групи та мовні кордони" (Europe in Rleation to its Ethnic Groups and Lanuage Boundaries). Слов'яни об'єднані в одну мовну групу. Ареал проживання слов’ян позначений лінією синього кольору. На карті показано розподіл окремих народів і перераховано серед слов'ян: українців (малорусів; Klein russen), великорусів (Gross Russen), новгородців (Nowogroder),  словаків, хорватів, сербів, болгар та ін. При складанні карти Карл фон Шпрунер  користувався мапою  відомого на цей час  німецького географа і картографа Генріха Берґгауса  «Етнографічна карта Європи» 1847 р. (Ethnographische Karte von Europa), яка була  надрукована  у "Фізичному атласі" (1848 р.). Серед малорусів (українців)  автор виділяє: Kosaken (козаків), Polenen (полян), Chrobat  (хорватів), Derewier (древлян), Tiwerier (тиверців), Sewerirer (сіверян) та ін.

    

Джерела

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с. 

* Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. ISBN 966–02–1895–8

1842 р. Павел Йозеф Шафарик

1847 р. Генріх Берґгаус 

 

Козаки, поляни, хорвати, древляни, тиверці, сіверяни - етнографічні групи українців. Карта 1854 р. Карл фон Шпрунер

Карл фон Шпрунер (Karl von Spruner; 1803–1892) – німецький географ та картограф.

Карл фон Шпрунер був автором численних карт, більшість яких були опубліковані в німецьких історичних атласах. Першим плодом його наукових досліджень були статті в “Mitheilungen des historischen Vereins f ü r Oberfranken”, потім праці “Bayerns Gaue” (Бамберг, 1831), “Gaukarte des Herzogtums Ostfranken” (Бамберг, 1835).

Першими його картографічними творами були: «Historisch-geographischer Hand-Atlas» (Історико-географічний ручний атлас) (1837-1839 рр.; перше видання), 2-ге видання (1854), 3-є видання 1862–1879, перероблено Т. Менке та «Historischer Atlas von Bayern» (Історичний атлас Баварії), опублікований в 1838 р.

Головні праці Карла Шпрунера:

I-а  — «Dr. K. von Spruner's Historisch-Geographischer Schul-Atlas» (1-е видання – 1856 р., 2-е – 1860 р., 3-є – 1865 р., 4-е – 1866 р., 5-е – 1869 р., 1870 р., 6-е – 1871 р., 7-е – 1873 р., 1874 р., 8-е – 1875 р., 9-е – 1877 р., 10-е – 1880 р., 1890 р.);

II-а —посібник для вивчення давньої історії – «Atlas antiquus» (1-е видання 1850 р. (27 карт), 2-е видання 1855 р., 1860 р., 3-є видання, опрацьовано Генріхом Теодором Менке (Гота, 1865 р.), 4-е видання «v. Spruner-Sieglin, Hand-Atlas zur Geschichte des Altertums, des Mittelalters und der Neuzeit. I. Abteilung:  Atlas Antiquus  Atlas zur Geschichte des Altertums. 34 kolorierte Karten in Kupferstich enthaltend 19 Übersichtsblätter, 94 historische Karten und 73 Nebenkarten. Entworfen und bearbeitet von Dr. Wilhelm Sieglin. Erscheint in 8 Lieferungen (6 Lieferungen mit 4 Karten u. 2 Lieferungen mit 5 Karten) zum Preise von je 2 Mark 50 Pf. Nach Erscheinen der letzten Lieferung wird den Abonnenten ein vollständiges Namenverzeichnis zum Atlas Antiquus für einen mäßigen Preis zur Verfügung gestellt. Zur Abnahme desselben ist kein Abonnent verpflichtet. 2 Lieferung.  Inhalt: Gotha: Justus Perthes» (1893-1909 рр.);

III-а — «Atlas zur Geschichte Asiens, Afrikas, Amerikas und Australiens» (Гота; 1853 р. (12 сторінок, 18 карт), 1855 р., 1868 р.);

IV-а  — «Dr. Theodor Menke. Bible Atlas in eight map sheets. 1868.  Gotha: Justus Perthes».

Середньовічна та нова історія висвітлена в атласі — «K von Sprunerʹs Historisch-geographischer Schul-Atlas des Gesamtstaats Österreich von den ältesten bis auf die neuesten Zeiten. (1860)». Більшість його атласів були опубліковані фірмою «Justus Perthes».

  

  1854 р. Карл фон Шпрунер  видав карту "Європа. Етнічні групи та мовні кордони" (Europe in Rleation to its Ethnic Groups and Lanuage Boundaries). Слов'яни об'єднані в одну мовну групу. Ареал проживання слов’ян позначений лінією синього кольору. На карті показано розподіл окремих народів і перераховано серед слов'ян: українців (малорусів; Klein russen), великорусів (Gross Russen), новгородців (Nowogroder),  словаків, хорватів, сербів, болгар та ін. При складанні карти Карл фон Шпрунер  користувався мапою  відомого на цей час  німецького географа і картографа Генріха Берґгауса  «Етнографічна карта Європи» 1847 р. (Ethnographische Karte von Europa), яка була  надрукована  у "Фізичному атласі" (1848 р.). Серед малорусів (українців)  автор виділяє: Kosaken (козаків), Polenen (полян), Chrobat  (хорватів), Derewier (древлян), Tiwerier (тиверців), Sewerirer (сіверян) та ін.

   

З історії.

      Прабатьківщиною білих хорватів, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.  Племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.)

Велика Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — це поліцентрична протодержава, це суперсоюз споріднених хорватських племен. Власне Велика Хорватія ще не була державою, її не слід розглядати як якусь конкретну країну, а геопростір, який переважно населяли хорватські племена. У такому суперсоюзі хорватські племена,  зберігаючи свою ієрархію, визнавали зверхність якогось племені-гегемона. У V-VI ст. цей суперсоюз гіпотетично займав територію від середньої течії Пруту і Дністра  до верхньої течії рік Вісла, Ельба, Біла Ельстер. 

Векослав Клаїч (Klaić) та М. Кос (Kos) ототожнюють Велику (Білу) Хорватію з Державою Само (Само — найдавніша відома держава слов'ян, що існувала в 623-660 (626-661) рр. на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії (на території моравів, чехів, лужичан, хорутан і панонців).

Велика Хорватія, або Біла Хорватія  — це праукраїнська протодержава західних горян (карпів–білих хорватів), одне із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли. Утворилася вона у середині V ст. н. е., проіснувала до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476-493 рр. Поляки, що окупували хорватські землі в районі Кракова (999 р.), розділили їх на дві частини, після чого Велика Хорватія почала розпадатися.  Всередині цього масиву асимілювалися дрібніші племена даків, германців, язигів і роксоланів. Роксолани залишилися у Сер. Подніпров'ї і, згодом, взяли участь у формуванні середньовічних тубільних етносів — антів та русі. У Середньому Подніпров'ї поляни асимілювали ту частину роксоланів, яка не вирушила до Тиси.

Хорватський історик Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894) й австрійський історик Людо Гауптман (Ludo Hauptmann; 1865-1924) вважали, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був  Краків (польські племена в цей період на цих теренах не проживали - А. Б.).

 Після історичних  часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст.  існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці Саркел на середньому Дону, і на західних теренах  – частина Великої Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом  уся територія сучасної України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV ст..) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Щодо існування етнополітичного утворення в межах територій, які належали до Великої Хорватії можемо робити висновки з джерел, на які посилається ряд хорватських дослідників. Вони розповідають, з посиланням на арабського географа Аль-Армі (Al-Ğarmi, 9 ст.),  що на території, яка знаходиться на відстані 10 днів від печенігів (200-400 км), був коронований правитель всіх правителів  на ім’я “Swjjtm.l.k.”.   Місце, де він живе, називається «Ğrwab»  (Božić M, 2018). З огляду на те, що на території України   вплив печенігів сягав аж до Коломийщини (с. Печеніжин), то локалізація цього королівства «Ğrwab»  десь між Львовом (Україна) та Краковом (Польща) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Археологiчнi дослiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст. і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. “БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ “КАРПАТСЬКІ” ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ”].

Огляд літератури

 Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово відомі українські історики, зокрема, М. Грушевський і Д. Дорошенко та ін. Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Л. Нідерле, Тадеуша Модельського, Федро Шішіча, Любо Гауптмана, Ю. Відаєвича, Г. Лябуди, Богуміли Застерової, Г. Ловмянського,  Л. Войтовича, В. Iдзьо, С. Семенюка, О. Майорова, Т. Дишканта, А. Байцара, Г. Водяк та ін.

Історичні згадки.

Вперше назву племені хорватів згадують у зв'язку з містом Танаїс, яке розташовувалось у гирлі річки Дон при впаданні в Азовське море. Історичні хроніки записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорватів згадують за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175–211). Там згадували достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian).

Деякі дослідники версію про зв'язок цих назв з історичними хорватами трактують як випадковий термінологічний збіг [Katišić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. — ą20. — 1990 (1992). — S.225-328].

Білі хорвати (предки українців) та Балканські хорвати.

Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в II тис. до н. е. на території Центральної Європи й лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.

Крім так званого східного вектора розвитку українства, був ще й західний, не менш важливий, а то й більш значущий для нас, — стверджує історик Святослав Семенюк.  Але про нього в нас чомусь «забули». Тим часом археологів вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII-IХ ст. на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. І то недарма. Адже, крім Київської Русі, існували й Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька, Полабська Русі, які Костянтин Багрянородний об’єднав під назвою Велика Хорватія... Впродовж 2007-2008 рр. учені Харківської криміналістичної лабораторії дослідили геном чи не всіх слов’янських народностей і з’ясували, що найдужче збігаються генетичні коди українців і хорватів. Отже, наші народи найближчі один до одного, фізично й ментально споріднені. І, мабуть, не лише тому, що походять з однієї й тієї самої землі, а й через те, що мали тривалий період спільної історії.» [Василь Мороз. Українці й хорвати колись були карпами, або як був забутий західний вектор розвитку українства].

Білі Хорвати (дав.-рус. Хорвати Бѣлии, Хорвати) — це етнонім  одного з  праукраїнських племен Великої Хорватії, від яких походять балканські хорвати. Згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Центрально-Східної Європи, а саме на суміжних територій сучасних держав Польщі та України, на території між франками, турками (угорцями), і печенігами. Цікаво, що Констянтин Багрянородний печенігів (кангарів) турками не називав, а лише угорців та аварів. Хорвати завоювали Далмацію шляхом перемоги над аварами та отаборились в ній.

У джерелах термін „білі хорвати” зустрічається двічі – у трактаті Костянтина Багрянородного „Про управління імперією” та у "Повісті временних літ". Щодо останньої, то М.Грушевський допускав, що це вставка пізнішого редактора, який знайшов згадку про хорватів під 992 р. і дописав їх до переліку племен. Але під 992 р. мова йде просто про „хорватів”, тоді як у недатованій частині літопису згадуються „білі хорвати”. Інших арґументів на користь своєї версії історик не привів.

Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни – жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани – вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі – над Дністром і Бугом; тиверці – між Бугом і Прутом; білі хорвати – на Підкарпатті.  

«Повісті временних літ» тричі згадує хорватів і один раз білих хорватів.

Балканські Хорвати – етнос, який почав формуватись у 7-10 ст. на території колишньої Римської провінції Далмація, походять  насамперед від середньовічних прийшлих білих хорватів з Прикарпаття, зі східних теренів Великої Хорватії в Центральній Європі. Хорвати, які були переміщені аварами на Балкани, в 587-614 рр. опанували нинішні території Хорватії і частково — Боснії та Герцоговини. Вони взяли участь в аварських війнах проти Візантії, а далі, в VII ст., на цих теренах сформувалося 11 хорватських жупаній-князівств, які потім об’єдналися в королівство. Імен хорватських очільників, які правили ще до виникнення цих жупаній, не збереглося. 

Аварське завоювання частини хорватського масиву в середині VI ст. змусило мігрувати значні масиви хорватів у Паннонію і Далмацію. Ця перша міграція на Балкани тривала з 587 р. по 614 р. Між впадінням Морави й Тиси хорвати форсували Дунай, освоїли басейн Драви в 587–593 рр., далі стали просочуватися у межиріччя Драви й Сави, звідки перейшли в тепершню Боснію. З Боснії вони форсували прохід до Адріатичного побережжя через Клісу та Салону в 614 р.,поклавши початок завоюванню Далмації... Друга міграція на Балкани тривала в 626–630 рр. на заклик візантійського василевса Іраклія проти аварів. У ній брали участь хорвати якраз із Білої Хорватії. Ця міграція закінчилася завоюванням Далмації, де виникло 11 хорватських жупаній (князівств). [Войтович Л. В.  Стільсько: між фактами і вигадками. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2020. Вип. 33. С. 13-37].

 Згідно праці Костянтина VII Про управління імперією (X століття), група хорватів відокремилася від білих хорватів, що жили в Білій Хорватії, і прибула з власної волі, або була викликана візантійським імператором Іраклієм I (610—641), в Далмацію, де вони билися і здобували перемоги над аварами, і в кінцевому підсумку організували своє власне державне утворення . Згідно з легендою, описаною в цьому трактаті, їх очолювали п'ять братів Κλουκας (Клоукас), Λόβελος (Лобелос), Κοσέντζης (Косентзіс), Μουχλώ (Моухло), Χρωβάτος (Хробатос) і дві сестри Τουγά (Тоуга) і Βουγά (Боуга), і їх архонтом в той час був батько Поргі, і вони були хрещені під час правління Поргі в VII столітті .

Близько 20-30% хорватів ведуть своє походження, мабуть, від населення Адріатичного узбережжя з більш давніх часів, зокрема, з пізнього бронзового віку (R1b)  та періоду античності 800 р. до н.е. – 600 р. нашої ери (пракельтська R1b [P312>L2], E1b1, I1, J2, деякі лінії І2 [I-Y3120]). Хоч і регіон був значним коридором для перших міграційних фермерів із західної Анатолії, проте, на сучасну стуктуру генофонду Хорватії найбільше вплинула  середньовічна післягунська експансія людей, зі Східної Європи на Балкани, яка супроводжувалась витісненням аварів з Далмації.  Вони (білі хорвати) принесли більшість ліній R1a та I2, які сьогодні становлять 65% (25% і 40%)  чоловічих ліній серед хорватів, і ці генеологічні гілки не іранські, не аланські, а споріднені з типовими праукраїнськими [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.