вівторок, 7 вересня 2021 р.

НОВГОРОДЦІ (північноруський народ) на етнографічних картах XIX ст.

 

З історії. 

Розташоване на головному водному шляху “із варяг у греки”, торговельне місто Новгород одвічно підтримувало тісні зв’язки з Києвом. Хто княжив у Києві, той володів Новгородом. Із середини XII ст., після смерті Володимира Мономаха, в період княжих міжусобиць, Новгород з прилягаючими землями (“пятинами”) відокремився у незалежну республіку — “Господин Великий Новгород”. Однак тісні зв’язки з Києвом не переривалися, можливо, тому, що “новгородці були південного походження”.

 Російський етнограф Д. Зеленін, услід за видатним російським лінгвістом О. Шахматовим, вважав населення Новгорода приналежним до окремого, четвертого (попри росіян, українців, білорусів) слов’янського народу на Сході Європи. З етнографічної та з мовно-діалектної точки зору, на погляд цих авторитетних дослідників, “северорусский народ” був різко відмінний від народу Суздальщини. Подальший розвиток “северорусского народа” трагічно обірвала брутальна агресія Москви. Загарбавши 1478 р. Новгородську республіку, Іван III обклав населення грабіжницькою контрибуцією, провів масові екзекуції і депортував 72 тис. душ у Московію. Масові екзекуції та депортації, викликані антимосковськими настроями новгородців, відбувалися і пізніше. Жителі Новгорода ще довго проявляли свою відмінність від московців. 

“Коли вперше, — писав Костомаров, — я почув новгородський говір, я сприйняв мовника за малоросіянина, що наче силкується говорити по-великоросійському”. За спостереженням Костомарова, населення Новгородщини навіть у XIX ст. вживало чимало слів, яких не знала російська мова, як, наприклад, “коваль”, “парубок”, “шукать”, “жона”, “дівиця”, “травиця”, “що” замість “что” і т. ін. Основним типом сільського поселення на Заліссі була “деревня”, а в Новгороді основний тип сільського поселення називався “селом”.

Історія республік Великий Новгород і Псков, які стали об’єктом московської агресії, завершилася трагічно. Новгородсько-псковська нація була Москвою ліквідована й асимільована дощенту. К. Маркс, до речі, розглядав московське загарбання Новгорода як реакційний акт.

 “Іван III не задовільнився зняттям дзвону і знищенням віча та звання посадника — Іван знищив Новгород до кореня, переселив його жителів у різні краї, підпорядковані Московській державі та замінив первісне населення новим, чужим до місцевих спогадів. Спустошення Новгородської землі здійснилося в надзвичайній мірі та було значнішим, ніж звичайно припускають” (Костомаров Н. И. Собрание сочинений.— СПб., 1903.— Кн. 1.— С. 209. ).

1570 р. за Івана Грозного було знову проведено масові екзекуції, великі конфіскації майна та депортації. Останній новгородський літописець описав ці московські звірства. Подаємо уривок: “И повелел государь приводити из Великого Новаграда владычных боляр, и иных многих служивых детей боярских, и гостей, и всяких градских и приказных людей, и изрядных и именитых торговых людей, и жен их и детей, пред себя. И повелел государь их пред собою горце и люте и безчеловечне различными муками мучити, и по многих неисповедимых горких различных муках повеле государь телеса их некоею составною мудростию огненною поджигати, иже именуется поджар; и своим государевым детем боярским повелевает государ тех мученых и поджареных людей за руки и за ноги и за главы онако вязати, различно, тонкими ужищи, и привязывати их повеле по человеку к санем, и повели их быстро за санми влещи на великий Волховский мост и метати с мосту в реку Волхов. А жены их и дети, мужеский пол и женский, повеле государь привозити их на великий Волховский мост и возводити на высоту, иже ту устроено место, и вязаху за руци и за ноги онако назад, а младенцев к матерем своим вязаху, и с великия высоты повеле государь метати их в воду в реку Волхов. И иные в ту пору государевы люди, дети боярские и воинские люди, в малых судех ездаху по реке Волхову со оружием, с рогатыни и с копьи и с багры и с топоры: и которые люди, мужи и жены и всяк возраст, из глубины речной вверх на воду спловет, и они, прихватывая багры, тех людей копьи и рогатынями прободаху, и топоры секуще во глубину речную без милости сурово погружаху, предающе их лютой и горцей смерти” (Новгородский погром 1570 года // Покровский М. Н. Русская история с древнейших времен.— М.: Издание Т-ва “Мир”.— Т. 2. Приложение.— С. 7–8. ).

Етнографи та діалектологи донині відрізняють жителів колишніх Новгородської, В’ятської, Вологодської та інших північних губерній від жителів Рязанської, Тамбовської, Тульської та інших центральних губерній Росії. Тобто досі існує різниця між нащадками новгородців та населенням колишньої Московії. 

Костомаров уважав, що в новгородській землі “було своє наріччя, близьке південно-руському. Близькість ця дотепер ще разюча для уродженця південної Русі”.

       Павел Йозеф Шафарик (Pavel Jozef Šafárik; 1795-1861) – видатний словацький та чеський мовознавець, етнограф, просвітник. Засновник наукової славістики. Свої твори писав переважно чеською та німецькою мовами. Карта «Slovanský zeměvid» була частиною виданої П. Шафариком у 1842 р. книжки «Слов'янський народопис» («Slovanský Narodopis»), яка заклала основи слов'янської етнографії й мала великий успіх.  Мапа була підготовлена уже в 1838 р., але на друк не вистачало грошей. Карта та монографія  витримали три видання. Друге видання вийшло у тому ж 1842 році, а третє — у 1843 році. Масштаб карти 1:4 530 000 (в милях). Розмір мапи 44 х 51 см. Мідерит. Титул розташовано у лівому нижньому куті, легенду - у правому, етнічну карту півночі Росії (9 х 14 см) - у верхньому лівому куті. Мапа видана у Празі. Перше видання мапи мало наклад 600 примірників.  Розфарбовані ці примірники були від руки.
           Поряд з українцями, великорусами й білорусами П. Шафарик, за мовним критерієм, виокремлює і “новгородців”.
На цій карті чи не уперше виділені серед слов'янських народів «малоруси» (українці), які показані як окремий народ із власним етнічним ареалом, котрий вірогідно збігається з українським етномовним простором на першу половину XIX ст.  На карті П. Шафарик спробував передати назви в транскрипції мов місцевих народів, і в результаті ми спостерігаємо типово українські назви міст: Lviv, Cernihiv, Charkiv, Mykolajiv і т.д.
Мапа 1847 р. німецького географа Генріха Берґгауса  (Heinrich Berghaus; 1797-1884) “Ethnographische Karte von Europa” (Етнографічна карта Європи, 1847 р.) надрукована  у "Фізичному атласі" (1848). Повна назва карти: “Ethnographische Karte von Europa. Auf F.v. Stulpnagel's geogr. Feichnung Zusammengestellt von Potsdam Im Marz 1845; im Stich vollendet November 1846, von Madel II in Weimar. Gotha, bei Justus Perthes. 1847”. Масштаб мапи 1:6 000 000. Титул розташовано у правому нижньому куті, легенду – у лівому верхньому куті. Формат мапи 68 х 85 см. Український етнос позначений як Klein Russen (малоруси) і відносяться автором разом білорусами (Weiss Russen), новгородцями (Nowogroder), великорусами (Gross Russen) до Russеn. Українці та інші слов'янські народи точно показані за мапою Павела Шафарика  „Slovanský zeměvid (Слов'янські землі) 1842 р. 
 1854 р. німецький географ та картограф Карл фон Шпрунер (Karl von Spruner; 1803-1892) видав карту "Європа. Етнічні групи та мовні кордони" (Europe in Rleation to its Ethnic Groups and Lanuage Boundaries). Слов'яни об'єднані в одну мовну групу. Ареал проживання слов’ян позначений лінією синього кольору. На карті показано розподіл окремих народів і перераховано серед слов'ян: українців (малорусів; Klein russen), великорусів (Gross Russen), новгородців (Nowogroder),  словаків, хорватів, сербів, болгар та ін. При складанні карти Карл фон Шпрунер  користувався мапою  відомого на цей час  німецького географа і картографа Генріха Берґгауса  «Етнографічна карта Європи» 1847 р. (Ethnographische Karte von Europa), яка була  надрукована  у "Фізичному атласі" (1848 р.). Серед малорусів (українців)  автор виділяє: Kosaken (козаків), Polenen (полян), Chrobat  (хорватів), Derewier (древлян), Tiwerier (тиверців), Sewerirer (сіверян) та ін.
    
Джерела

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання / А. Л. Байцар. – Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с. 

* Наконечний Є. П. Украдене ім’я: Чому русини стали українцями / Передмова Я. Дашкевича.— 3-є, доп. і випр. вид. — Львів, 2001. — 400 с. ISBN 966–02–1895–8


1842 р. Павел Йозеф Шафарик


1847 р. Генріх Берґгаус 

 

Немає коментарів:

Дописати коментар