Андрій Байцар: Українці на етнографічних картах Австрійської (Австро-Угорської) монархії. Карти 1846-1918 рр.

Перші етнографічні карти Австрійської монархії. В Австрії, так само як і в Росії, учені зосередилися на вивченні етнічного складу населення у 1840-х рр. 1846 р. на підставі ревізії 1843 р. І. Гауфер опублікував першу в Австрії карту поширення мов на її території, де зокрема позначені своїм мовним ареалом і русини. На мапі 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса «Етнографічна карта Австрійської монархії» яка поміщена у першому виданні (1837-1848) "Фізичного атласу" (1848 р.) позначено УКРАЇНЦІВ (рутени, русняки). За матеріалами ревізії 1846 р. Р. Фрьоліх (1849) опублікував карту поширення мов на території Австрійської імперії, де теж позначені мовним ареалом і русини (українці).

Фундаментом же усіх подальших досліджень етнічного складу Австрійської (з 1867 р. – Австро-угорської) імперії стала праця Карла Черніга "Етнографія Австрійської монархії" (1855–1857). Карл Черніг використав найширші дані: церковного обрахунку, адміністративної статистики з етнічним походженням підданих, результатів ревізій 1843 та 1845 рр. та перепису 1850–1851 рр. За даними К. Черніга, українців (рутенів) в Австрійській монархії нараховувалось 2 940,1 тис. (в Галичині – 2 281,8 тис., на Буковині – 145 тис., в Угорщині (Закарпатті) – 440 тис., на Воєводині (теперішній автономний край Сербії) – 6,8 тис. Цікаву статистику помістив К. Черніг, що до етнічного складу австрійської армії. Так за його обрахунками в лавах регулярного війська налічувалося 65,9 тис. осіб русинської (української) національності. Ці дані відповідали дійсності за виключенням Буковини, де частина українців була помилково віднесена до валахів (румунів). До монографії К. Черніга була додана вишукано виконана "Етнографічна карта Австрійської монархії", яка окремо вийшла у 1857 р.

На етнографічних картах Австрійської (Австро-Угорської) монархії УКРАЇНЦІ позначені як Ruthenen (РУТЕНИ), Russen (РУСИНИ), Russniaken (РУСНЯКИ), Klein russen (МАЛОРУСИ), в Карпатах - Huzulen (ГУЦУЛИ), на Покуттю - Pokuhenen (ПОКУТЯНИ).

Мовне питання в Австрійській (Австро-Угорській) монархії.

Національний склад населення Австро-Угорщини за даними перепису 1910 р.: німці - 23,5%, угорці - 19,1%, чехи і словаки - 16,5%, серби і хорвати - 10,5%, поляки - 10%, українці - 8%, румуни - 6,5%, словенці - 2,5%, інші (італійці, євреї, цигани) - 3,4%.

Мовне питання завжди були на порядку в монархії. Його кілька разів намагалися вирішити, але ними також намагалися і маніпулювати спочатку австрійсько-німецька верхівка, потім угорці та поляки. За останнім переписом (1910 р.) 71% населення Австро-Угорщини заявило про володіння німецькою мовою тою чи іншою мірою. Однак, німецька була рідна лише для 36,8% населення імперії, і ця частка поступово скорочувалася через демографічний вибух в середовищі більш "сільських" народів. Так чехи повернули собі впевнену більшість в Празі й Плзені, наблизилися до половини населення в м. Брно. Німці змушені були визнати права так званих місцевих мов (Landübliche Sprache), хоча маніпуляції й нацьковування одних меншин з іншими тривали.

Наприклад, стандартна італійська (тосканський діалект) мова визнавалася австрійською владою «культурною» (Kultursprache) і придатною до вживання в Венеції та Ломбардії, хоча населення цих регіонів спілкувалося не на ній, а на досить далеких від неї й одна від одної місцевих ідіомах.

При цьому слов'янські мови культурними не визнавалися в принципі. Спроби німців очорнити та публічно принизити носіїв слов'янських мов призвели до зворотного результату: на боротьбу за свої мови встали словенці й хорвати. Найбільш значних успіхів на цьому терені досягли угорці: після успіхів 1848 року в Транслейтанії розгорнулася активна мадяризація румунів, русинів-українців, циган, євреїв і словаків.

Існування українців на Закарпатті взагалі не визнавалося угорською владою. 1868 року сейм у Будапешті оголосив усе населення краю угорською нацією. На Буковині та Галичині становище було дещо кращим. На цих землях виникли й успішно розвивалися українські культурно-просвітницькі організації («Просвіта», Наукове товариство імені Шевченка) та політичні партії, українські представники були у рейхсраті та провінційних сеймах. Однак і тут українці перебували у нерівноправному становищі. У Галичині влада фактично належала полякам, а на Буковині — німцям та румунським боярам. Офіційною мовою в Галичині була польська, а на Буковині — німецька.

У 1867 році хорватська мова стала рівною за статусом італійській в Далмації. У 1869 році польська стала офіційною мовою Галичини замість німецької. Парадокс, однак, був в тому що сама Галичина була переважно україномовна, а у власне польських землях в районі Кракова використання польської в офіційній сфері було обмежено аж до Першої світової війни. Політика «розділяй і володарюй» таким чином була наочно реалізована німецько-угорською верхівкою в регіонах імперії. Однак, в середовищі переважно сільських слов'янських народів зберігалася більш висока народжуваність, що допомагало їм компенсувати втрати від асиміляції. До 1882 року словенці змогли замінити німецьку мову словенською в Каринтії. В цьому ж році Карлів університет був розділений на чеську і німецьку гілки. В результаті до кінця XIX століття в Богемії і Моравії розгорнулася гостра боротьба за адміністративні ресурси між носіями чеської і німецької мов, в якій чехи вийшли фактичними переможцями. Певних успіхів змогли домогтися і нечисленні словенці.

В Галичині поляки також зуміли отримати мовну монополію, а заодно і право на полонізацію західноукраїнських земель. Найбільш безправними в мовному відношенні народами імперії залишалися румуни, українці, словаки, євреї та цигани.

У 1861 р. Галичина отримала від австрійського імператора автономію. Було сформовано виборний Галицький крайовий сейм і підпорядковані йому органи місцевого самоврядування. Проте, фактично, влада в краї належала полякам, урядовою мовою з 1867 р. стала польська.

1775 р. Перша австрійська карта Галичини та Людомерії. Назва карти "Lubomeriae et Galliciae Regni Tabula Geographica". Автор Франц Людвіг Гюссефельд (1744-1808). Формат 59 x 45 см. Видавництво: Impensis Homannianorum Haeredum. На карті позначені Земля Перемишльська, Земля Саноцька які належать до української частини Галичини (Червоної Русі). Українська етнічна територія – 100 км на захід від р. Сян.

Протягом багатьох століть аж до середини XIX ст. польсько-українська етнічна межа була доволі стабільною і збігалась із західним кордоном Київської Руси та Руського королівства (Галицько-Волинського князівства), пізніше — з західною межею Руського, Берестейського і Підляського воєводств. Збігалася з північною межею Західної Лемківщини (від Щавниці до Дуклі), західними межами Надсяння (західний край річкових долин Віслока і Сяну до Ниська), Холмщини та Підляшшя. За наступні 100 років просунулася на схід за рахунок лівобережного Надсяння і західної Холмщини.

Польсько-українська етнічна межа (за: Сергійчук В. І. (Етнічні межі і державний кордон України. — Вид. 3-є. — К. : ПП Сергійчук M. І, 2008. — 560 с.) та Макарчук С. А. (Етнічна історія України. — К. : Знання, 2008. — С. 222-223).

Після Першої світової війни українсько-польська етнічна межа згідно з даними польського перепису населення 1931 року починалася від міста Щавниця над річкою Дунаєць і проходила до Верхомлі Великої, далі — на північ і від Грибова через Горлиці, Ясло, Новий Змигород, Дуклю, Романів, Динів і тяглася на північний схід до міста Ярослава і далі по річці Сян аж до гирла річки Танва. У східному напрямку ця межа по річці Танві продовжувалася на південь від Білгорая. Потім круто повертала на північ паралельно Західного Бугу до Дорогичина і Лісної над Нарвою.

За Михайлом Грушевським початково східнослов'янська колонізація на заході обіймала басейн Західного Бугу та Сяну, місцями наближаючись до річки Вісли, й зустрічалася з польською колонізацією на вододілах Вепра та Сяну, утворюючи мішані території понад Віслоком і між Вепром і Віслою. З часом польська колонізація цих країв посилювалась й межа зміщувалась на схід. Виняток становили гірські території, що залишались за українцями.

За Іоакимовим літописом у 990 р. Володимир Великий розбив польського князя Мечислава й повернув до складу Київської Русі 5 західних міст. За Борисом Грековим, етнічний склад червенських міст був українським. За часів Київської Русі західна українська (руська) межа майже збігалася з тогочасним політичним кордоном, який за словами Оди Дітріхівни, вдови Мечислава, простягався до самого Кракова. На думку А. Лонгинова польсько-руська етнічна межа в XI—XII століттях проходила по річці Вепр ( права притока Вісли - А. Б.) . Найзахідніші удільні князівства (зокрема, Перемишльське, Теребовлянське, Галицьке) та пізніше утворене Галицько-Волинське князівство також зберігали свій руський національний характер. У XIII—XIV ст. етнічна межа майже збігалася з державною, яка проходила нижньою течією річки Нурець на півночі та західніше міст Дорогичин, Межиріччя, Верещин, Красностав, Туробін, Щебрешин, Крешів, Ряшів, Тичин, Березів, Коросно. Виняток ставили південні українські поселення, розташовані в гірській місцевості західніше від русько-польського державного кордону.

Перші згадки про проникнення католицизму та початок польської колонізації на Русі з'являються в XIII столітті. Після включення Галицької Русі до складу Польського королівства на Галичині з'являються перші польські поселення, польська влада починає здійснювати активні заходи з окатоличення та спольщення завойованих теренів.

Попри постійне посунення етнічної межі на схід, у середині XVII століття вважалося, що західна межа українського народу проходить по Віслі й сягає Кракова та Любліна. Межу по Віслі, зокрема, неодноразово проводив у перемовах з іноземними державами Богдан Хмельницький, вона також згадується у договорі гетьмана Петра Дорошенка з Туреччиною. Крайні західні поселення з православними церквами за даними польських податкових реєстрів: Межиріч, Вогинь, Парчів, Красностав, Щебрешин, Крешів, Лежайськ, Дубно, Блажова, Ясенів, Дошно, Брунари, Королева Руська, Верхомля Велика, Шляхтова.

З часом західна українська етнічна межа змістилася на схід і замість Вісли нею стала річка Вепр, а на початку XX століття ще східніше — від Дорогичина на півночі на Сідлець, Луків, Радинь, від Коцька по Вепру до Красностава, через Щебрешин, Білгорай, Лежайськ. Сильно на зміну етнічних меж вплинула проведена в 1915 році й мотивована наступом австрійської армії російська евакуація українського населення, яке проживало на захід від Західного Бугу, у внутрішні райони Російської імперії.

Мапа 1846 р. німецького географа Генріха Берґгауса (Heinrich Berghaus; 1797-1884) (Етнографічна карта Австрійської монархії) «Ethnographische Karte der Osterreichischen Monarchie. / Nach Bernardi, Šafařik, und eigenen Untersuchungen von HBgs» (Етнографічна карта Австрійської монархії) поміщена у першому виданні (1837-1848) «Фізичного атласу» (1848 р.). Масштаб мапи 1:3 800 000 (не підписаний). Титул розташовано у лівому верхньому куті, легенду – у правому нижньому куті. Українці, що проживають в межах Австрійської імперії, позначені як Klein russen (Малоруси). Автор поділяє їх на етнографічні групи: Ruthenen (РУТЕНИ на Закарпатті), Russniaken (РУСНЯКИ – від р. Дністер на схід), Pokuhenen (ПОКУТЯНИ – між р. Дністер та Карпатами).

Починаючи з етнографічної карти Яна Чапловича (1829 р.) назву Рутени (нім. Ruthenen, фр. Ruthènes й англ. Ruthenians) почали вживали у своїх картографічних працях працях й інші вчені. Адже термін Рутени вживається вже в хроніках 11—12 ст. («Rex Ruthenorum в Annales Augustani», 1089; «Mare Rutenum» у Гельмольда з Босау; «Ruteni» у Саксона Граматика та ін.). З 1596 р. назва Рутени була прийнята в документах римських Пап і Римської Курії для унійних українців і білорусів. Наприкінці 18 — на початку 20 ст. термін Рутени використовувався в Габсбурзькій монархії як етнонім українців.

Руснаками й русняками дотепер називають себе русини-українці Словаччини, Румунії, Польщі, та колишньої Югославії. Закарпатські ж долиняни, починаючи від межиріччя Тересва – Теребля на сході області та кінчаючи басейном річки Уж на її заході, у повсякденному вжитку (ще до 1920-их рр..) називали себе переважно давнім живомовним етнонімом руснаки (русняки). Корінні жителі гірських районів Закарпаття, тобто власне гуцули і власне бойки, які, як відомо, протягом ХVII-ХVIII століть переселилися на Закарпаття з сусідньої Галичини, називали себе тільки Русинами. О. Духнович: "Угро- или Карпатороссы сами себя именуют Русинами, Русаками и Руснаками".

1855 р. Карта Карла Черніга «Етнографічна карта Австрійської монархії» («Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik»). Відень 1855 р. Масштаб 1:864 000. Формат мапи 61x80 см.

Карта була опублікована перший раз в 1855 р., друге видання 1856 р., пізніше в монографії Карла Черніга «Етнографія Австрійської монархії» («Ethnographie der oesterr. Monarchie») 1857 р. Карта перевидавалася декілька раз, зокрема і в 1868 р. Українців монархії позначено як РУТЕНИ (RUTHENEN). Західна межа розселення УКРАЇНСЬКОГО етносу - Пряшівщина (тепер Словаччина) та 15-50 км західніше р. Сян (тепер Польща).

За картою Черніrа Сян у загальному творив польсько-українську етнографічну границю. Ця межа проходила майже в цілості лівим берегом Сяну між польськими оселями Грабівниця, Весола, Липник і українськими Пакошівка, Небіцько, Іздебки, Лубно, Динів і Бахір; дальше по українській стороні залишалися Радимно і Сінява, а по польській Переворськ, Лежайськ і Ярослав. На карті показано теж два польські клини, що втиснулися в суцільну українську етнографічну територію: в сяніцькій окрузі і біля Радимна на Перемищині (УКРАЇНЦІ ЗАСЯННЯ; 1962 р.)

Доля карти Карла Черніга переплетется із долею української держави ЗУНР. Мапа буде згаданою у тимчасовій конституції Західноукраїнської народної республіки. «Тимчасовий основний закон про державну самостійність Українських земель колишньої Австро-Угорської монархії», ухвалений 13 листопада 1918 р., визначав межі ЗУНР так: «А р т и к у л II. ГРАНИЦІ. Простір Західно-Української Народньої Республики покривається з українською суспільною етнографічною областю в межах бувшої австро-угорської монархії, то є з українською частиною бувших австрійських коронних країв Галичини з Володимирією і Буковини, та з українськими частями бувших угорських столиць (Комітатів) : Спиш, Шариш, Земляни, Уг. Берег, Угоча і Марморош, як вона означена на етнографічній карті австрійської монархії Карла барона Черніга (Ethnographische Karte der osterreichischen Monarchie, entworfen von Karl Freiherrn Czernig, herausgegeben von der k.k. Direktion der administrativen Statistik, Wien 1855 Masstab 1:864.000)».

Карл Черніг, барон фон Чернгаузен (Karl Czörnig, з 1852 р. - Karl von Czoernig-Czernhausen) (5 травня 1804 р., Богемія, Чехія - 5 жовтня 1889 р., Ґоріція, Італія) — австрійський державний діяч, історик, етнограф, директор адміністративної статистики у Відні. В період 1848-1949 рр. був депутатом Франкфуртських національних зборів, між 1852-1863 рр. - голова Імперської центральної комісії для вивчення та охорони пам'яток. 1865 р. обраний головою Комітету статистики та адміністрації в імперії. Йому вдалося переконати австрійський уряд дозволити оприлюднення офіційних статистичних матеріалів. 1846 р. вперше з'явилися в пресі під його редакцією "Tafeln zur Statistik oesterr. Monarchie" за 1842 р. (видавалися до 1856 р.). Працював начальником відділення в Міністерстві торгівлі. Тут він зайнявся організацією установ, що займалися справами судноплавства та морської торгівлі. Пізніше, коли працював начальником відділення залізниць, розробив закон про залізничні концесії і склав проект залізничної мережі для Австро-угорської монархії. За його задумами, у 1863 р. заснована Центральна статистична комісія для всієї імперії, головою якої він був до 1865 р. Основні праці: "Ethnographie der oesterr. Monarchie" (1857 р.; окремо видана етнографічна карта Австрії, 1855 р.); "Oesterreichs Neugestaltung" (Відень, 1858); "Statistisches Handbüchlein für die oesterr. Monarchie" (Відень, 1861); про державний бюджет - "Das oesterr. Budget für 1862 in Vergleichung mit jenen der vorzüglicheren anderen Staaten" (Відень, 1862 р.) та "Darstellung der Einrichtungen über Budget, Staatsrechnung und Kontrolle in Oesterreich, Preussen, Sachsen, Bayern, Würtemberg, Baden, Frankreich und Belgien" (Відень, 1866 р.). Написав ще: "Die Besteuerung der Wechsel etc. in den europäischen Staaten" (Трієст, 1870 р.); "Das Land Görz und Gradisca, geographisch-statistisch-historisch dargestellt" (Bідень, 1873-1874 рр.); "Die etnologischen Verhältnisse des Oesterr. Küstenlandes etc." (1885 р.); "Die alten Völker Oberitaliens etc." (Bідень, 1885 р.) та ін.

1858 р. Франц Фрід (Franz Fried; 1790-1866). Карта "Karte der OEsterreichischen Monarchie" (Етнографія Австрійської монархії). Масштаб 1 : 3 080 000. Карта неодноразово перевидавалася, зокрема, в 1870 р. Українці, що проживали у межах Австрійської імперії, позначені як Рутени (Ruthenen) та Klein russen (малоруси). Кількість українців - 2 940 000 осіб.

У Берліні 1869 р. вийшла друком карта “Völker und Sprachen Karte von Österreich und den Unter-Donau-Ländern” (Карта народів та мов Австрії та дунайських країн) німецького географа й картографа Генріха Кіперта (нім. Heinrich Kiepert; 1818-1888). Масштаб – 1:3 000 000. У легенді серед слов’янcьких народів автор виділив західних слов’ян (чехів, словаків, поляків); східних слов’ян (Russen (Русини) та Russniaken (Русняки), в дужках позначив Kleinrussen (малоруси), Ruthenen (рутени); південних слов’ян (словенців, сербів та хорватів, болгар). Russen та Russniaken на карті показані одним світло-зеленим кольором, межа між ними не проведена. На карті виразно показано державні та деякі адміністративні кордони, населені пункти і т. д.
Надсяння (Ярослав, Перемишль) та Пряшівщина (тепер Словаччина) - українська етнічна територія.

1881 р. німецький географ та етнограф Ріхард Андре (Richard Andree; 1835–1912) видав атлас ”Andree's Allgemeiner Handatlas in sechsundachtzig Karten mit erlauterndem Text.”. Названий на честь Р. Андре атлас видавали з 1881 до 1937 р. В атласі поміщено карту “Volkerkarte von Österreich-Ungarn” (Карта народів Австро-Угорщини). Масштаб – 1:4 000 000. Українці, що проживають у межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenen).

1895 р. вийшов друком англомовний варіант мапи Ріхарда Андре «Ethnographic map of Austria-Hungary» (Етнографічна карта Австро-Угорщини). Масштаб 1:4 000 000. Українці, що проживають у межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenes).

На етнографічних картах Австро-Угорщини Р. Андре крайній західний етнічний ареал розселення українців (рутенів) доходить до рік Попраду, Ториси й Горнаду включно з долинами рік Топлі, Ондави й Лаборця (Свіржави), до міст Кошице й Пряшева. Крайніми північно-східними форпостами сусідніх словацької та німецької етнічних територій були міста й поселення Левоча, Пряшів, Гельниця, Будимир, Кошице.

1881 р. Ріхард Андре. Карта “Religionskarte von Österreich-Ungarn” (Карта релігій Австро-Угорщини). Поміщена в атласі ”Andree's Allgemeiner Handatlas in sechsundachtzig Karten mit erlauterndem Text.”. Масштаб – 1:7 000 000. В Галичині греко-католиків та римо-католиків (позначені одним кольором) проживало найбільше на південний схід від Львова (Наддністрянщина) – понад 90 % населення.

1892 р. Генріх Кіперт. «Етнографічна карта Австро-Угорщини та Румунії». Українці на карті позначені як Rusi (Руси). Значну увагу автор приділив ареалу поширення німецького етносу. Зокрема, біля Львова показана німецька колоніяВайнберґен (Винники).

1899 р. Етнографічна карта Австро-Угощини. Карта опублікована в атласі «Atlas de géographie moderne : contenant 64 cartes imprimées en couleurs, accompagnées d'un texte géographique, statistique et ethnographique et d'environ 600 cartes de détail, figures, diagrammes, etc / par F. Schrader, F. Prudent, E. Anthoine / Paris : Hachette , 1899». Карта містить багато неточностей щодо розміщення українців. На карті позначено м. Винники (Львівщина). Українців позначено як Рутенів.

Франц Шрадер (1844-1924) був французьким альпіністом, географом, картографом і пейзажистом, народився в Бордо. Він зробив важливий внесок у картографування Піренеїв.

1900 р. Етнографічна карта Австро-Угорщини (московське видання австро-угорської карти). Ілюстрація до статті «Слов’яни» в енциклопедії Брокгауза і Єфрона. Українці позначені як «Малорусы». Українсько-польська, українсько-словацька, українсько-угорська та українсько-румунська етнічні межі подані не на користь українського етносу. Як московити перекручують історичні факти. На австро-угорській карті 1895 р. Українці позначені як Рутени, а на московському перевиданні 1900 р. УКРАЇНЦІ – вже Малоруси.

1904 р. Німецька карта «Völker und Sprachgebiete in Mitteleuropa um 1904». Опублікована в атласі «Andrees Allgemeiner Handatlas». Атлас видавався протягом 1881-1937 рр. Українці, що проживали в межах Австро-Угорської імперії, позначені як Рутени (Ruthenen) або Русняки (Russniaken); в Карпатах Huzulen (Гуцули).

1911 р. Вільям Роберт Шеферд (William Robert Shepherd; 1871–1934). Карта "Distribution of Races in Austria-Hungary". Опублікована в американському атласі «Historical Atlas». Українці Австро-Угорщини позначені як Рутени (Ruthenians). Надсяння – українська етнічна територія.

1918 р. Етнографічна карта Австро-Угорщини. Карта фіксує момент розпаду Дунайської монархії. Українці та рутени - розрізняються. Цікаво, що лінія розмежування проводиться не по державному кордону з Українською державою (Ukraine). Рутени (Ruthenen) – мешканці монархії, а Українці (Ukrainer) «залазять» з території Наддніпрянщини у Галичину до р. Серет, а місцями і західніше, до Дністра.

Чехи і словаки - один народ, серби та хорвати теж. Боснійців, ясна справа, ще немає, а от болгар анахронічно включили в масив сербів-хорватів (за матеріалами Максима Майорова).

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. 328 с.

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. 367 с.