З Личакова до Винник на дизелі. 1970-і рр.

1968 р. — відкриття залізниці Львів (залізничний вокзал) — Комсомольське (Винниківське) озеро. Потяг ходив влітку. Пізніше маршрут скоротили й потяг відправлявся зі станції Личаків. На лінії були облаштовані перонами зупиночні пункти «Кривчиці» (біля вулиці Богданівської), «Личаків» – на товарній станції Личаків, «Чортівська скеля» (біля дріжджового заводу). Були плани відновлення колії до Винник. Проте курсування приміських дизель-поїздів «Ганц-Маваг» моделі Д визнали на цій лінії збитковим, тому вже у 1975 році їх рух тут припинився.

Спогади мого діда про війну і життя. 1939-1946-і рр.

Спогади мого діда Олега Соболя (Сабаля, 1915-1994), уродженця Надсяння (село Улазів, Любачівщина). Дідо для мене був еталоном порядності, духовності та патріотизму. Прожив тяжке, але й щасливе життя. Любив Бога, Україну і людей. Його не стало 14 січня 1994 р., а син мій народився 8 квітня 1994 р., і названий на честь свого прадіда - Олегом.

Був вояком Війська польського у 1938-39 рр. (служив у м. Ярослав кулеметником). 1 вересня зустрів війну. Потрапив у німецький полон наприкінці вересня (німці окупували всю Польщу). У війську українці складали приблизно 25–30% його батальйону. З поляками жили тоді майже дружньо. Тертя почалися в німецькому концтаборі. Він вижив у цьому німецькому концтаборі (1939–1942/43 рр.).

У концтаборі носив на формі літеру «U» (Україна). Їм спочатку німці почепили нашивку з літерою «Р» (Польща). Всі УКРАЇНЦІ тоді збунтувалися, бо вони УКРАЇНЦІ! Німаки (так їх дідо називав) навіть просили вибачення. В концтаборі перебували й вояки Червоної армії, там теж великий відсоток складали УКРАЇНЦІ, більшість з яких теж були свідомими. Німці радянським солдатам дали нашивку з літерою «R» (Росія). Свідомі українці, вояки Червоної армії, теж відмовилися таке носити. Тоді «западенці» і «східняки» подружилися і трималися разом. Італійці, французи, які там теж перебували, з великою повагою ставилися до УКРАЇНЦІВ. Більшість із них аж тоді дізналися, що є така НАЦІЯ – УКРАЇНЦІ, які мужньо поводилися. А побратими українських в'язнів (воїни УПА і воїни Червоної армії) в цей час били фашистів на фронтах війни (а УПА з 1942 р. – червоних партизанів, з 1944 р. — «червоних»).

З поляками «дружба» закінчилася, у більшості проявився польський шовінізм, а він, мабуть, ніколи в цієї нації й не зникав. Бачимо це і тепер, у роки кровопролитної москальсько-української війни, як спекулюють поляки на Волинській трагедії (від президента до польської повії).

Пізніше — примусові роботи у фермера (1942–1945 рр.). Зустрів бабу Ганну. Любив її до останнього свого дня.

І коли баби не стало в 1984 р., дідо щодня ходив або його возив вуйко Володик на цвинтар.

Коли брав шлюб у 1946 р., після концтаборів і примусових робіт, священник УГКЦ захотів за шлюб когута. А дідо де мав взяти того когута?.. Дідо цього негідника «шуганув», бо діда рідний брат – Юрко Сабаль був в УПА.

Складна картина життя. Дідо після того випадку ходив до ЦЕРКВИ рідко (але в хаті молився двічі на день). Дітей і внуків змушував — ну, не змушував, але наказував ходити до церкви і Бога любити. Так і ЖИЛИ. Старше покоління ВИННИКІВЧАН пам'ятає пана Соболя, так у наших краях зверталися!!!

Дідо (другий зліва) на примусових роботах в Німеччині. 1942-43 рр.

Спогади дитинства і юних літ. Про ПРАЗНИК У ВИННИКАХ 7 ЛИПНЯ на свято Різдва Івана Хрестителя.

У нас тоді була лише одна церква, то й празник був один на все містечко. Розпочинався празник Святою літургією у церкві. Празник переносили на неділю. До Винник з'їжджалися гості з далеких та довкільних околиць. Спочатку всі йшли до церкви, а пізніше лише до своїх родичів чи знайомих у гості.

Божественна літургія була довгою, тривала 2,5-3 год. Нам дітлахам вистояти було просто неможливо, та й дорослим не легко було. Тому і батьки нервувалися як ми бігали навколо церкви й час від часу забігали до продавців різноманітних прянощів і виробів, адже під церквою в цей день «кипіла» торгівля. Це були йоя, коралі, хрестики, півники, дитячі забавки й т.д.

До празника кожна родина готувалася кілька днів. Пекли пляцки, запахи було чути повсюдно, біля кожної хати. Дехто робив ще і домашні ковбаси, шинки та шпондери. Салати робили вдосвіта і дуже багато, цілі виварки. Пекли в духовці «зайці» і т. п.

До нас на Загороддя сходилася родина і знайомі з довкільних сіл (з Чишок, Вульок, Пасік, Сихова і т. д.). Приїжджали й з Монастирця (батьківщини мого батька). Людей назбирувалося до 30-40 (як маленьке весілля). Ті гості хто мав ще родину, або колег у Винниках, попразникувавши 2-3 год – йшли до них. А хто не мав – празникував до ночі, а дехто і заночував.

Нам, дітлахам за святковим столом, руки тягнулися спочатку до кльоша, а вже потім до всіх інших смаколиків. Досі дивуюся, як ми примудрялися спочатку наїдатися пляцками, а потім їх «допихати» холодцем, олів’є, голубцями й навіть оселедцями.

У перервах між частуванням, співали, ділилися навіть на голоси. Вуйко Володик брав акордеон і починав… «Плив я річку, плив я плив…». Всі весело співали, а пізніше виходили на подвір'я і підтанцьовували.

Згадували за столом переважно свої покинуті домівки, свої рідні місця, своїх пращурів із Надсяння (Закерзоння). Адже дідо Олег і баба Ганна і всі їхні родичі та колеги були депортовані поляками в 1946 р. із Надсяння.

Ми малі дітлахи з розкритими ротами слухали ці зворушливі розповіді. Хміль брав своє, і дідо, вуйки й дєдьки набиралися сміливості й згадували «незлим тихим словом» польських і москальських окупантів. Тоді нас виганяли з хати, щоб ми десь це не бовкнули на вулиці.

Були часи, жили бідніше, але основні цінності домінували. Родина йшла до церкви, шанували духовність та сімейні цінності! Була родинна єдність!

Минули роки. Празник втратив ту давню романтичність. Ми стали поміркованіше ставитися до приготування та споживання страв. Уже жінки не поспішають оновлювати гардероб саме під цю дату. Але найголовніше – відійшли люди. Хтось просто віддалився, бо розрослася рідня. А хтось відійшов у інші виміри…

Церква у Винниках. 1960-і рр.

Спогади дитинства. Знімаю капелюха. 1960-1970-і рр. Винники (Львівщина).

ЗНІМАЮ КАПЕЛЮХА. Як мій дідо йшов на Винники (а це в центр, так ми говоримо). 1960-і – 1970-і рр.

У 1960-ті — 1970-ті — це були часи, коли у Винниках на вулиці ще часто можна було почути як норму звертання «прошу пані», «прошу пана», «моє поважаннє», «цілую ручки» (при звертанні до жінок), на відміну від наступних десятиліть, коли таку форму звертання вважали вже (і, на жаль, не лише прибулі зі сходу) архаїчним впливом села.

- О! Пане Юрко! (підносить капелюх). Як ся маєте? Давно не бачив.

- Пане Соболь, я вас теж. Як там худоба ваша?

- Дякувати Богу!!!

Через кілька десятків метрів. Проходить баюру (калюжу) і зупиняється.

- О! Пані Ганко! (підносить капелюх). Як жиєте?

- Та дякувати Богу, добре.

- Вітання Влодкові.

Через 100 метрів.

- Слава Богу пане Врецьона.

- Слава навіки пане Соболь.

- Там десь вчора наші йолупи малі билися.

- Так. Мій прийшов замурзаний, а ваш теж я бачив...

- Побилися і помиряться, бо колєги. Виростуть на кавалєрку разом ходити будуть.

-Так... Вітання вашій господині.

- І вам добра....

Через кілька десятків метрів.

- О! (знов знімає капелюха). Пані Муруся! Як там Стефко?

- Та трохи хворий.

- Бог дасть - виздоровіє!!!

- Там нагадайте йому про васервагу.

- Файно є. Нагадаю.

І такий «марафон» в 1 км тривав годину!!!

Спогади корінної винниківчанки Дани Зегельбах (про 60-і - 70-і рр.): «Капелюх- то був важливий елемент в гардеробі чоловіків. Без капелюха на Винники поважному панові ? Та нізащо, ні-ні !!! Пригадую коли йшли з моїм батьком вулицями містечка та зустрічали знайомих (а тоді у Винниках, майже всі знали один одного) вітались і чоловіки знімали свого капелюха і казали : «Слава Ісусу Христу», чи «добрий день» і додавали «моє поважаннє» при цьому легко вклонялись. Особливо жінки, злітали, майже, до небес, коли чоловіки додавали оце «цілую ручки». Цей вуличний етикет то було крутіше усякої крутизни. Ностальгія...». 

З історії капелюха у Львові. 1900-1980-і рр.

На початку 1900-х років Львів, як частина Австро-Угорської імперії, орієнтувався на віденську та паризьку моду, де капелюх був обов'язковим елементом публічного образу.

Циліндр. Високий шовковий капелюх залишався символом аристократії та офіційних прийомів.

Котелок. Класичний жорсткий капелюх із круглим верхом, Це був найпопулярніший повсякденний вибір серед львівських міщан, урядовців та інтелігенції. Найбільшу популярність котелки мали на межі XIX і XX століть. У деяких місцевостях сучасної України був відомий як «габік» (Галичина), «мелон» (від фр. chapeau melon — «капелюх-диня»), «казанок».

Канотьє. Жорсткий солом'яний капелюх з плоским верхом, який львів'яни носили влітку під час прогулянок або відпочинку в парках.

М'який фетровий капелюх (Homburg). З'явився як менш формальна альтернатива циліндру. Гомбург, хомбург — тип фетрового капелюха, що характеризується заломом нагорі, жорсткими, загнутими догори крисами й тасьмою на наголовку.

У 1920–30-х роках Львів був одним із центрів європейської моди, де головні убори були обов’язковим елементом як чоловічого, так і жіночого гардероба.

Федора (Fedora). Універсальний фетровий капелюх із поздовжнім замином, який носили представники середнього класу та інтелігенція. Федора (англ. fedora), іноді борсаліно (італ. borsalino) — тип фетрового капелюха з широкими крисами й заломом на наголовку. Зазвичай розширюється донизу й має дві ум'ятини по боках. Наголовок може мати округлу, краплеподібну або діамантоподібну форму, поздовжній і центральний заломи, розташування бічних ум'ятин може бути різним. Після того як британський принц Едуард став носити Федору у 1924 році, вона прийшла і до чоловічого гардеробу

У 1940–50-х роках мода на головні убори у Львові відображала як залишки довоєнної європейської елегантності, так і нові радянські реалії. У цей період капелюх залишався обов'язковим атрибутом містянина, проте його фасон і доступність суттєво змінилися.

Після Другої світової війни Львів переживав період «трофейної моди», коли в місті з'являлися речі, привезені з Німеччини чи Австрії. Це підтримувало образ Львова як «європейського міста» на фоні загальнорадянської уніфікації одягу. Водночас у 1950-х роках почали з'являтися перші «стиляги», які обирали більш ексцентричні фасони капелюхів як форму протесту проти сірості побуту.

Федора та Гомбург. Найпопулярніші фасони з м'якого фетру з характерними заломами на наголов'ї.

У 1960–80-х роках капелюхи у Львові були не просто захистом від негоди, а важливим маркером соціального статусу та приналежності до міської інтелігенції. Львівська мода цього періоду поєднувала загальнорадянські тренди з традиційним європейським лоском, що зберігся у місті.

Фетрові капелюхи (Федора та Трилбі). У 1960-х роках капелюх із м'якими крисами був обов'язковим атрибутом львівського пана чи інтелігента. Їх носили з плащами та пальтами, часто злегка зсунувши набік.

Як і Федора, Трилбі має поздовжній залом і ум'ятини на наголовку, але відрізняється від неї нижчим наголовком, вужчими крисами й невеличкими розмірами бічних ум'ятин.

Чоловічі капелюхи в СРСР були символом інтелігентності та ділового стилю, залишаючись популярними з 1940-х по 1980-і роки. Основними фасонами були фетрові «федори» та «трилбі» з короткими полями, що прийшли із західної моди, які носили з костюмами та пальтами. Капелюх вважався ознакою високого статусу та акуратності.

Капелюхи носили з класичними костюмами, довгими плащами чи пальто. Капелюхи шили з фетру, часто з додаванням синтетичних волокон, що робило їх доступними. У 1940-70-ті роки капелюх був елементом інтелігенції, а також атрибутом стилю ЦК КПРС та КДБ. Чоловіки дбайливо доглядали капелюхи, тримали їх на видному місці будинку.

До кінця 60-х капелюхи почали поступово витіснятися більш практичними головними уборами. У 70-х - поч. 80-их рр. настав «бум» кепок-вісьмиклинок, а в зимовий період — статусних хутряних шапок (пижикових, ондатрових), які коштували до двох середніх зарплат.

Дідо Олег (другий зліва) в Німеччині. 1943 р.