Спогади мого діда про війну і життя. 1939-1946-і рр.

Спогади мого діда Олега Соболя (Сабаля, 1915-1994), уродженця Надсяння (село Улазів, Любачівщина). Дідо для мене був еталоном порядності, духовності та патріотизму. Прожив тяжке, але й щасливе життя. Любив Бога, Україну і людей. Його не стало 14 січня 1994 р., а син мій народився 8 квітня 1994 р., і названий на честь свого прадіда - Олегом.

Був вояком Війська польського у 1938-39 рр. (служив у м. Ярослав кулеметником). 1 вересня зустрів війну. Потрапив у німецький полон наприкінці вересня (німці окупували всю Польщу). У війську українці складали приблизно 25–30% його батальйону. З поляками жили тоді майже дружньо. Тертя почалися в німецькому концтаборі. Він вижив у цьому німецькому концтаборі (1939–1942/43 рр.).

У концтаборі носив на формі літеру «U» (Україна). Їм спочатку німці почепили нашивку з літерою «Р» (Польща). Всі УКРАЇНЦІ тоді збунтувалися, бо вони УКРАЇНЦІ! Німаки (так їх дідо називав) навіть просили вибачення. В концтаборі перебували й вояки Червоної армії, там теж великий відсоток складали УКРАЇНЦІ, більшість з яких теж були свідомими. Німці радянським солдатам дали нашивку з літерою «R» (Росія). Свідомі українці, вояки Червоної армії, теж відмовилися таке носити. Тоді «западенці» і «східняки» подружилися і трималися разом. Італійці, французи, які там теж перебували, з великою повагою ставилися до УКРАЇНЦІВ. Більшість із них аж тоді дізналися, що є така НАЦІЯ – УКРАЇНЦІ, які мужньо поводилися. А побратими українських в'язнів (воїни УПА і воїни Червоної армії) в цей час били фашистів на фронтах війни (а УПА з 1942 р. – червоних партизанів, з 1944 р. — «червоних»).

З поляками «дружба» закінчилася, у більшості проявився польський шовінізм, а він, мабуть, ніколи в цієї нації й не зникав. Бачимо це і тепер, у роки кровопролитної москальсько-української війни, як спекулюють поляки на Волинській трагедії (від президента до польської повії).

Пізніше — примусові роботи у фермера (1942–1945 рр.). Зустрів бабу Ганну. Любив її до останнього свого дня.

І коли баби не стало в 1984 р., дідо щодня ходив або його возив вуйко Володик на цвинтар.

Коли брав шлюб у 1946 р., після концтаборів і примусових робіт, священник УГКЦ захотів за шлюб когута. А дідо де мав взяти того когута?.. Дідо цього негідника «шуганув», бо діда рідний брат – Юрко Сабаль був в УПА.

Складна картина життя. Дідо після того випадку ходив до ЦЕРКВИ рідко (але в хаті молився двічі на день). Дітей і внуків змушував — ну, не змушував, але наказував ходити до церкви і Бога любити. Так і ЖИЛИ. Старше покоління ВИННИКІВЧАН пам'ятає пана Соболя, так у наших краях зверталися!!!

Дідо (другий зліва) на примусових роботах в Німеччині. 1942-43 рр.

Спогади дитинства. Знімаю капелюха. 1960-1970-і рр. Винники (Львівщина).

ЗНІМАЮ КАПЕЛЮХА. Як мій дідо йшов на Винники (а це в центр, так ми говоримо). 1960-і – 1970-і рр.

У 1960-ті — 1970-ті — це були часи, коли у Винниках на вулиці ще часто можна було почути як норму звертання «прошу пані», «прошу пана», «моє поважаннє», «цілую ручки» (при звертанні до жінок), на відміну від наступних десятиліть, коли таку форму звертання вважали вже (і, на жаль, не лише прибулі зі сходу) архаїчним впливом села.

- О! Пане Юрко! (підносить капелюх). Як ся маєте? Давно не бачив.

- Пане Соболь, я вас теж. Як там худоба ваша?

- Дякувати Богу!!!

Через кілька десятків метрів. Проходить баюру (калюжу) і зупиняється.

- О! Пані Ганко! (підносить капелюх). Як жиєте?

- Та дякувати Богу, добре.

- Вітання Влодкові.

Через 100 метрів.

- Слава Богу пане Врецьона.

- Слава навіки пане Соболь.

- Там десь вчора наші йолупи малі билися.

- Так. Мій прийшов замурзаний, а ваш теж я бачив...

- Побилися і помиряться, бо колєги. Виростуть на кавалєрку разом ходити будуть.

-Так... Вітання вашій господині.

- І вам добра....

Через кілька десятків метрів.

- О! (знов знімає капелюха). Пані Муруся! Як там Стефко?

- Та трохи хворий.

- Бог дасть - виздоровіє!!!

- Там нагадайте йому про васервагу.

- Файно є. Нагадаю.

І такий «марафон» в 1 км тривав годину!!!

Спогади корінної винниківчанки Дани Зегельбах (про 60-і - 70-і рр.): «Капелюх- то був важливий елемент в гардеробі чоловіків. Без капелюха на Винники поважному панові ? Та нізащо, ні-ні !!! Пригадую коли йшли з моїм батьком вулицями містечка та зустрічали знайомих (а тоді у Винниках, майже всі знали один одного) вітались і чоловіки знімали свого капелюха і казали : «Слава Ісусу Христу», чи «добрий день» і додавали «моє поважаннє» при цьому легко вклонялись. Особливо жінки, злітали, майже, до небес, коли чоловіки додавали оце «цілую ручки». Цей вуличний етикет то було крутіше усякої крутизни. Ностальгія...». 

З історії капелюха у Львові. 1900-1980-і рр.

На початку 1900-х років Львів, як частина Австро-Угорської імперії, орієнтувався на віденську та паризьку моду, де капелюх був обов'язковим елементом публічного образу.

Циліндр. Високий шовковий капелюх залишався символом аристократії та офіційних прийомів.

Котелок. Класичний жорсткий капелюх із круглим верхом, Це був найпопулярніший повсякденний вибір серед львівських міщан, урядовців та інтелігенції. Найбільшу популярність котелки мали на межі XIX і XX століть. У деяких місцевостях сучасної України був відомий як «габік» (Галичина), «мелон» (від фр. chapeau melon — «капелюх-диня»), «казанок».

Канотьє. Жорсткий солом'яний капелюх з плоским верхом, який львів'яни носили влітку під час прогулянок або відпочинку в парках.

М'який фетровий капелюх (Homburg). З'явився як менш формальна альтернатива циліндру. Гомбург, хомбург — тип фетрового капелюха, що характеризується заломом нагорі, жорсткими, загнутими догори крисами й тасьмою на наголовку.

У 1920–30-х роках Львів був одним із центрів європейської моди, де головні убори були обов’язковим елементом як чоловічого, так і жіночого гардероба.

Федора (Fedora). Універсальний фетровий капелюх із поздовжнім замином, який носили представники середнього класу та інтелігенція. Федора (англ. fedora), іноді борсаліно (італ. borsalino) — тип фетрового капелюха з широкими крисами й заломом на наголовку. Зазвичай розширюється донизу й має дві ум'ятини по боках. Наголовок може мати округлу, краплеподібну або діамантоподібну форму, поздовжній і центральний заломи, розташування бічних ум'ятин може бути різним. Після того як британський принц Едуард став носити Федору у 1924 році, вона прийшла і до чоловічого гардеробу

У 1940–50-х роках мода на головні убори у Львові відображала як залишки довоєнної європейської елегантності, так і нові радянські реалії. У цей період капелюх залишався обов'язковим атрибутом містянина, проте його фасон і доступність суттєво змінилися.

Після Другої світової війни Львів переживав період «трофейної моди», коли в місті з'являлися речі, привезені з Німеччини чи Австрії. Це підтримувало образ Львова як «європейського міста» на фоні загальнорадянської уніфікації одягу. Водночас у 1950-х роках почали з'являтися перші «стиляги», які обирали більш ексцентричні фасони капелюхів як форму протесту проти сірості побуту.

Федора та Гомбург. Найпопулярніші фасони з м'якого фетру з характерними заломами на наголов'ї.

У 1960–80-х роках капелюхи у Львові були не просто захистом від негоди, а важливим маркером соціального статусу та приналежності до міської інтелігенції. Львівська мода цього періоду поєднувала загальнорадянські тренди з традиційним європейським лоском, що зберігся у місті.

Фетрові капелюхи (Федора та Трилбі). У 1960-х роках капелюх із м'якими крисами був обов'язковим атрибутом львівського пана чи інтелігента. Їх носили з плащами та пальтами, часто злегка зсунувши набік.

Як і Федора, Трилбі має поздовжній залом і ум'ятини на наголовку, але відрізняється від неї нижчим наголовком, вужчими крисами й невеличкими розмірами бічних ум'ятин.

Чоловічі капелюхи в СРСР були символом інтелігентності та ділового стилю, залишаючись популярними з 1940-х по 1980-і роки. Основними фасонами були фетрові «федори» та «трилбі» з короткими полями, що прийшли із західної моди, які носили з костюмами та пальтами. Капелюх вважався ознакою високого статусу та акуратності.

Капелюхи носили з класичними костюмами, довгими плащами чи пальто. Капелюхи шили з фетру, часто з додаванням синтетичних волокон, що робило їх доступними. У 1940-70-ті роки капелюх був елементом інтелігенції, а також атрибутом стилю ЦК КПРС та КДБ. Чоловіки дбайливо доглядали капелюхи, тримали їх на видному місці будинку.

До кінця 60-х капелюхи почали поступово витіснятися більш практичними головними уборами. У 70-х - поч. 80-их рр. настав «бум» кепок-вісьмиклинок, а в зимовий період — статусних хутряних шапок (пижикових, ондатрових), які коштували до двох середніх зарплат.

Дідо Олег (другий зліва) в Німеччині. 1943 р.

Про святкування Різдва 7 січня на Любачівщині (Закерзоння) у 1920-х-1930-х рр. Зі спогадів мого діда Соболя Олега (1915 р. н.)

 

Мій дідо Соболь (Сабаль) Олег народився в мальовничому українському селі Улазів Любачівського повіту (тепер Польща). Після депортації 1946 р. проживав в с. Чишки, а з 1960 р. у Винниках біля Львова (помер 1994 р., похований на старому Винниківському цвинтарі). За даними Володимира Кубійовича в 1939 р. у селі проживало 2 660 мешканців, зокрема 2 070 українців, 20 поляків, 390 латинників і 180 євреїв. Село налічувало 350 господарств.

«В селі українці й поляки виключно спілкувалися українською мовою, жили дуже дружньо. На польське Різдво (так називав його дідо) 25 грудня ми йшли до них колядувати. У хаті звучали польські й українські колядки. Коли приходило наше Різдво (7 січня), ми запрошували поляків до себе. Було весело й щиро. Колядували всі разом. До латинників не ходили колядувати ні поляки, ні українці (латинники – це українці які перейшли на латинський обряд, але вважали себе українцями і розмовляли українською). Українці вважали їх зрадниками віри, а поляки не вважали їх поляками, і говорили нам – зрадили вас, зрадять колись і нас. Ні 25 грудня, ні 7 січня в селі тяжких робіт ніхто не виконував. Така ситуація була майже у всіх довкільних селах. Ми ходили до своєї церкви, поляки до свого костелу. Ми не переходили на їхню віру, а вони на нашу. Кожен дотримувався своєї давньої Віри й звичаїв».

    Українські (руські церкви) в Речі Посполиті  та Австро-Угорщині користувалися завжди старим стилем, тобто Юліанським календарем, адже стояло питання збереження етнічної самоідентифікації українців, їх розрізнення із поляками-римокатоликами, через полонізацію метою якої була культурна асиміляція.

    У XX і ХХI ст. день Різдва 25 грудня за Юліанським календарем припадав і припадає за світським (григоріанським) на 7 січня, у XIX ст. - на 6 січня, у XVIII  - на 5 січня,  у XVII  та XVI ст.ст. - на 4 січня. Тобто, і православні українці, і греко-католики відзначали Різдво на 10-13 днів пізніше за римо-католиків та протестантів. Це було і за поляків, і за австрійців, і в УПА, і в підпіллі за СРСР.

    Що цікаво то майже в кожної релігії є свій календар і практично всюди він відрізняється від світського державного. Календарів дуже багато насправді й новоюліанський і григоріанський не самі точні з погляду науки. Найцікавіший факт, це те, що в Індії є один світський календар, але через те, що там багато гілок індуїзму, в різних регіонах різні групи використовують власні календарі, які використовували попередні покоління. 

   Бог поза часом, але в книзі Левіт, глава 23, Бог дає Мойсеєві настанови стосовно свят. Далі в книзі пророка Єзекіїля глава 44 вірш 24. Далі книга пророка Даниїла глава 7 вірш 25. Ці вірші стосуються свят, уважно перечитаймо і їх. З Біблії зрозуміло, що є Божі свята, а є людські. І мабуть, не варто так легко ними двигати.

      Отже, Українські церкви у 20 і 21 ст. святкували Різдво до "реформи" завжди 7 січня. За цією датою Різдво святкували в Організації Українських Націоналістів та в Українській Повстанській Армії. Чи в когось повернеться язик назвати ці організації прислужниками московської церкви? Степан Бандера - син греко-католицького священника, і Різдво, як і оунівці та упівці, відзначав 7 січня.

   Зараз ламається увесь стрій національної сутності Українського Народу, нівелюється сама природа української душі. Нас перетворюють на безлике «воно», яким легко управляти й заганяти в стійло. Але сила духу народу нездоланна! Ніякі глобалістські виверти, тим паче модницькі віяння, його не здолають. Якщо не змогли цього добитися впродовж тисячоліття, то не досягнуть і нині.