Мені празник пахне новими фіранками, напуцованою підлогою, чистою скатертиною, печеною качкою, росолом з петрушкою, шинкою, холодцем, мнятими бараболями щедро политими маслом, тушкованою капустою, андрутами перемащеними згущонкою, а головне - пляцками.
Пляцків мало бути багато. Бували роки, коли мама напікала їх чи не двадцять. І всі різні, всі смачненні.
З року в рік ксьондзи на казанні говорили, що празник, то перш за все про духовне, та що не кажіть, а без матеріального не буде ніякого празника.
Пекти пляцки починали мало не за тиждень. Стартували з сухарів. Місили великі бебехи тіста і виробляли прерізні форми печива. Популярними були давні рецепти "Сухарі з горівков", "Машинкові сухарі", "Сухарі з дюрков", "Поцілунки", "Сухарі на смальці", "Слойоні", "Крухкі" і ще багато які. Щоб ними нагодувати цілу араву бажаючих, треба було добре наміситися і нарозтачуватися. Бо ті сухарі, як чіпси: хрум-хрум і нема.
А до празнику ще тиждень! Тре щось і на кльош покласти. А потім ще й на попразент нести: до школи, на роботи…
Десь з середи переходили до випікання пляцків. Спочатку пекли «сухі» коржі (на «Наполеон», «Спартак», «Перемащений вареним сиром», «Слойоний з ябками», «Сметанковий», «Мадярський»), а пізніше переходили до «мокрих» (Празький, «Пташине молоко», «Маковий», «Вуріховий», «Жіночі примхи», «Три богатирі») і на сам кінець (може й навіть, за день до празника) «Сир-мак-бісквіт», «П’яна вишня» і ще кілька лакшері тортиків. Ясна річ, що мав бути ще медівник і сирник - то як база, без них празнику бути не могло.
Справжній треш наступав тоді, коли те все треба було перемащувати. Коржі на дошках і різник картонках заносили до кухні й складали на усіх придатних поверхнях. Я не знаю, як давали раду люди у бідні 90-ті, бо то треба було хто-зна скільки масла, цукру, згущонки та яєць на торті всі креми. В мене вдома ніколи не замінювали масла спредами. Краще було на два пляцки менше зробити, але з найдорожчим маслом.
Празник і економія – то речі несумісні. Мало бути щедро всього! І не тільки на столі. До празнику треба було мати файне вбрання, причепурену хату. Бо то ж люди прийдуть. Потім ще й будуть ходити по хатах збирати гроші на церкву, а там точно хтось такий та знайдеться, що буде очима «знимкувати» всю обстановку і потім переповідати то у широких колах вузьких поглядів.
Коли приходила празникова неділя (а у мене в селі то завжди неділя, на початку жовтня) на душі було так святково та приємно, як мало в який інший день у житті. Празник завжди давав багато очікувань. І Служба в церкві у той день була особлива, і людей значно більше, ніж зазвичай, ще й танці у клубі ввечері.
Мені здавалося, що у наш празник ніколи не бувало ні дощу, ні холоду (звичайно був, але я його не помічала, бо радість празникового настрою перекривала усе). Відправа була урочиста, священник запрошував своїх колег на спільну молитву.
- Кіко нині було ксьондзів? – питали після Служби ті бабусі, котрі за станом здоров’я до церкви не пішли.
- Багато! – пафосно казали їм колежанка і починали загинати пальці, - наш – раз, Вурманьский – два, декан – то маїш вже три…. – Іноді й бракувало пальців на руках для тої лічби. І то був успіх!
Кількістю запрошених священників вимірювався рівень празника. А якщо були запрошені семінаристи співати – ну то, вважай, цілий фестиваль! Всім від того було добре…
Минули роки. Празник втратив ту давню романтичність. Ми стали поміркованіше ставитися до приготування та споживання страв. Уже не поспішаємо оновлювати гардероб саме під цю дату. Але найголовніше – відійшли люди. Хтось просто віддалився, бо розрослася рідня: онуки двоюрідних вже є «четвертими»… А хтось відійшов у інші виміри…
Празник… Пра-зник. Був і зник. Так щоразу кажемо, коли чекаємо того дня, готуємося, а він віддзвенів святочними дзвонами, відгомонів хмільними голосами гостей і зник… Як зрештою, кожна мить, кожен день нашого земного шляху. Як кожен з нас.
Празникуймо, доки живемо! Бо усе наше життя – празник, у якому надважливе і духовне, і матеріальне. Головне – з любов’ю та з розумом.
Галина Заболотна (FB, 2022 р.)
З FB Maria Seniv (Козова) про спів як важливу складову празника (храмового свята): "А у нас була дуже співуча родина. З'їжджалися на празник, деколи і по 30 осіб!!! У нас тоді була лише одна церква, то й празник був один на все містечко - на Петра. Мені, тоді ще не дуже дорослій, перепадали від гостей, паперові кульки з цукерками, шоколадки "Оленка" і "Чайка" ,одна бабуся привозила в кошику лісові малини і лісові горіхи, на них я найбільше чекала. Всі, хто заходив до хати, виталися, саме через букву - и, тобто обіймалися з нами, домашніми, виявляється як по-французьки!!! - притулялися щоками на два боки і запитували : "Як ся маєш? ". Потім йшли за щедрий мамин стіл у хаті, ще був один столик з лавочками, з нарізкою м'ясною й овочевою, невеличким графином з домашнім вином, збанком компоту і пляцками на кльоші у садку, куди виходили побесідувати чи чоловіки покурити. Але фішка нашого празника - це був спів!
У перервах між частуванням, співали і співали, ділилися на голоси, аж на три, особливо чоловічі!!! Це було щось! Вікна були навстіж відчинені, хто йшов дорогою, спинявся, щоб послухати ті надзвичайні голоси та красиві українські пісні. Ніхто не фальшивив у співі, це був вже роками (на щорічних празниках) зіспіваний хор! На наступний день задоволеним батькам казали: "Але, вже в вас вчора файно співали, на всю вулицю було чути! " То правда, аж мені защеміло від спогадів!... Але найтяжче було мамі, вона одна на таку громаду готувала. Недоспані ніченьки! Як вона це витримувала?!! Отака щедра українська натура, аби гості були задоволені!".
