Спогади дитинства й юних літ. Про ПРАЗНИК У ВИННИКАХ 7 ЛИПНЯ на свято Різдва Івана Хрестителя.

 У нас тоді була лише одна церква, то й празник був один на все містечко. Розпочинався празник Святою літургією у церкві. Празник переносили на неділю. До Винник з'їжджалися гості з далеких та довкільних околиць. Спочатку всі йшли до церкви, а пізніше лише до своїх родичів чи знайомих у гості. Божественна літургія була довгою, тривала 2,5-3 год. Нам дітлахам вистояти було просто неможливо, та й дорослим не легко було. Тому і батьки нервувалися як ми бігали навколо церкви й час від часу забігали до продавців різноманітних прянощів і виробів, адже під церквою в цей день кипіла торгівля. Це були йоя, коралі, хрестики, півники, дитячі забавки й т.д.

До празника кожна родина готувалася кілька днів. Пекли пляцки, запахи було чути повсюдно, біля кожної хати. Дехто робив ще і домашні ковбаси та шинки та шпондери. Салати робили вдосвіта і дуже багато, цілі виварки. Пекли в духовці «зайці» і т. п.

До нас на Загороддя сходилася родина і знайомі з довкільних сіл (з Чишок, Вульок, Пасік, Сихова і т.д.). Приїжджали і з Монастирця (батьківщини мого батька). Людей назбирувалося до 30-40 (як маленьке весілля). Ті гості хто мав ще родину, або колєг у Винниках, попразникувавши 2-3 год. – йшли до них. А хто не мав – празникував до ночі, а дехто і заночував.

Нам, дітлахам за святковим столом, руки тягнулися спочатку до кльоша, а вже потім до всіх інших смаколиків. Досі дивуюся, як ми умудрялися спочатку наїдатися пляцками, а потім їх „допихати” холодцем, олів’є, голубцями і навіть оселедцями.

У перервах між частуванням, співали і співали, ділилися навіть на голоси. Вуйко Володик брав акордеон і починав… «Плив я річку, плив я плив…». Всі весело співали, а пізніше виходили на подвір'я і підтанцьовували. Згадували за столом переважно свої покинуті домівки, свої рідні місця, своїх пращурів із Надсяння (Закерзоння). Адже дідо Олег і баба Ганна і всі їхні родичі та колеги були депортовані поляками в 1946 р. із Надсяння.

Ми малі дітлахи з розкритими ротами слухали ці зворушливі розповіді. Хміль брав своє, і дідо, вуйки і дєдьки набиралися сміливості і згадували «незлим тихим словом» польських і москальських окупантів. Тоді нас виганяли з хати, щоб ми десь це не бовкнули на вулиці. Були часи, жили бідніше, але основні цінності домінували. Родина йшла до церкви, шанували духовність та сімейні цінності! Була єдність у всьому!

Церква у Винниках. 1960-і рр.