У нас тоді була лише одна церква, то й празник був один на все містечко. Розпочинався празник Святою літургією у церкві. Празник переносили на неділю. До Винник з'їжджалися гості з далеких та довкільних околиць. Спочатку всі йшли до церкви, а пізніше лише до своїх родичів чи знайомих у гості.
Божественна літургія була довгою, тривала 2,5-3 год. Нам дітлахам вистояти було просто неможливо, та й дорослим не легко було. Тому і батьки нервувалися як ми бігали навколо церкви й час від часу забігали до продавців різноманітних прянощів і виробів, адже під церквою в цей день «кипіла» торгівля. Це були йоя, коралі, хрестики, півники, дитячі забавки й т.д.
До празника кожна родина готувалася кілька днів. Пекли пляцки, запахи було чути повсюдно, біля кожної хати. Дехто робив ще і домашні ковбаси, шинки та шпондери. Салати робили вдосвіта і дуже багато, цілі виварки. Пекли в духовці «зайці» і т. п.
До нас на Загороддя сходилася родина і знайомі з довкільних сіл (з Чишок, Вульок, Пасік, Сихова і т. д.). Приїжджали й з Монастирця (батьківщини мого батька). Людей назбирувалося до 30-40 (як маленьке весілля). Ті гості хто мав ще родину, або колег у Винниках, попразникувавши 2-3 год – йшли до них. А хто не мав – празникував до ночі, а дехто і заночував.
Нам, дітлахам за святковим столом, руки тягнулися спочатку до кльоша, а вже потім до всіх інших смаколиків. Досі дивуюся, як ми примудрялися спочатку наїдатися пляцками, а потім їх «допихати» холодцем, олів’є, голубцями й навіть оселедцями.
У перервах між частуванням, співали, ділилися навіть на голоси. Вуйко Володик брав акордеон і починав… «Плив я річку, плив я плив…». Всі весело співали, а пізніше виходили на подвір'я і підтанцьовували.
Згадували за столом переважно свої покинуті домівки, свої рідні місця, своїх пращурів із Надсяння (Закерзоння). Адже дідо Олег і баба Ганна і всі їхні родичі та колеги були депортовані поляками в 1946 р. із Надсяння.
Ми малі дітлахи з розкритими ротами слухали ці зворушливі розповіді. Хміль брав своє, і дідо, вуйки й дєдьки набиралися сміливості й згадували «незлим тихим словом» польських і москальських окупантів. Тоді нас виганяли з хати, щоб ми десь це не бовкнули на вулиці.
Були часи, жили бідніше, але основні цінності домінували. Родина йшла до церкви, шанували духовність та сімейні цінності! Була родинна єдність!
Минули роки. Празник втратив ту давню романтичність. Ми стали поміркованіше ставитися до приготування та споживання страв. Уже жінки не поспішають оновлювати гардероб саме під цю дату. Але найголовніше – відійшли люди. Хтось просто віддалився, бо розрослася рідня. А хтось відійшов у інші виміри…
Немає коментарів:
Дописати коментар