середа, 31 липня 2019 р.

УКРАЇНСЬКІ КАРПАТИ. ҐОРҐАНИ, ҐРЕГОТИ, ЦЕКОТИ : ГЕНЕЗИС, ПОШИРЕННЯ ТА МОРФОЛОГІЯ

                             
          Ґорґани, ґреготи, цекоти   — кам'янисті розсипища, значні за площею, що залягають на схилах і плоских вершинах гір. Формування їх пов’язане з льодовиковими епохами, коли біля фірнових полів відбувалося інтенсивне морозне звітрювання (розтріскування) пісковиків і нагромадження кам.яних брил, а також формування скелястих гребенів. Утворюються внаслідок інтенсивного фізичного вивітрювання; нерідко це кам’яні потоки, що повільно сповзають по схилах під впливом зміни температури, соліфлюкції і сили тяжіння.
       Вони характерні в основному для ландшафтів  Ґорґан.  Ґорґани розташовані у Івано-Франківській та частково у Закарпатській областях. Масив простягається на 80 км з північного заходу (від Вишківського (Торунського) перевалу (941 м) на південний схід (до Татарського (Яблуницького) перевалу), ширина становить близько 40 км. На заході долини Мізунки і Ріки відмежовують їх від Бескидів, а на сході долини Прутця й Прута від Чорногори та Покутсько-Буковинських Карпат. Ландшафти Ґорґан характеризуються досить своєрідною будовою: мають не дуже великі висоти (в середньому 1400–1500 м), але при цьому з значними перепадами. Зі сходу на захід Ґорґани поділяються на Крайові низькогірні, Зовнішні (Скибові) і Привододільні (Внутрішні) Ґорґани.
        Крайові низькогірні Ґорґани — група низьковисотних гірських хребтів, які витягнуті у південно-східному напрямку між Свічою та Прутом і охоплюють приблизно Берегову та Орівську скиби. Поперечні долини головних рік тут сильно розчленовані. Межиріччя цих рік настільки розчленовані, що типово карпатське південно-східне простягання хребтів порушене, і вододіли між відрізками головних рік іноді витягнуті паралельно долинам, тобто на північний схід.
        Зовнішні (Скибові) Ґорґани — група середньогірних ландшафтів, які займають найвищу частину Ґорґан. Зовнішні Ґорґани розташовані у межах трьох скибових структур — Сколівської, Парашки і Зелем’янки. Абсолютна висота гір тут досягає 1600-1800 м н. р. м. Зовнішні Ґорґани складаються з трьох гірських пасм, які пов’язані з відповідними скибами. Північне пасмо фіксується хребтами Лютий, Лисий, Нягрин, Стовба, Верхній Сеглис, Гриньків, Чорногорець. Середнє Пасмо – найвищі хребти Ґорґан: Хом, Пустошак, Аршиця, Ігровище, Сивуля, Довбушанка, Хом’як та інші. Південне пасмо розташоване у верхів’ях головних карпатських рік і складається з дуже розгалужених хребтів: Ілемського, Грофа, Дарівського та інших.
       Зовнішні Ґорґани поділяються на декілька районів: Свіцько-Мізунські Ґорґани (межиріччя Свічі-Мізунки-Лужанки-Сукеля), Аршиця-Ілемські Ґорґани (межиріччя Свічі-Лімниці), Верхнєлімницькі Ґорґани (у верхів’ї р. Лімниці), Сивулянсько-Станимирські Ґорґани (у верхів’ї р. Бистриці Солотвинської), Довбушанські Ґорґани (між долинами Бистриці Надвірнянської і Пруту), Запрутські Ґорґани (межиріччя Прута-Черемоша).
       У Довбушанських Ґорґанах повсюди — на схилах гір і на вершинах гребенів, де виходять на поверхню пісковики, розвинені ґреготи.
         Привододільні Ґорґани — група середньовисотних гірських хребтів, які розташовані на межі Закарпатської та Івано-Франківської областей. Переважні висоти 1300—1500 м, максимальна — 1788 м. У північно-західній частині Привододільних Ґорґан — масивні хребти: Пишконя, Стримба, Передня та інші, розчленовані долинами річок Ріки, Тереблі, Тересви та їхніми притоками. У південно-східній частині — хребет Братківський (вершини: Братківська — 1788 м, Гропа — 1763 м, Чорна Клева — 1719 м), розчленований верхів'ями річок Чорної Тиси та Бистриці Надвірнянської. Хребти Привододільних (Внутрішніх) Ґорґан мають вузькі пасма й круті схили. Ґреготи тут менш поширені і трапляються лише на тих хребтах, які заходять або в Скибову зону (Кінець Ґорґан), або в зону Магури (Чорна Клева). У порівнянні з  Скибовими  Ґорґанами тут складки є ширшими й менше насунуті одна на одну. Хребти є масивнішими й розділені поміж собою чіткими зниженнями.
      Найхарактернішою рисою Ґорґан є кам'янисті розсипища, які в народі називають по-різному:  ґорґани, ґреготи, цекоти. На жаль, у географічній літературі, не має єдиного трактування цих термінів. Частково це питання вже розглядалося у літературі [1].
       Щораз у географічній літературі пропонуються питання про необхідність використання народних географічних термінів у ландшафтознавстві. Для значної кількості ПТК Українських Карпат наукова географічна термінологія розроблена ще недостатньо. Ландшафтознавство нині потребує сотні нових термінів для позначення різних ПТК. Протягом останніх років нам вдалося зібрати близько 250 місцевих географічних термінів Українських Карпат, багато з них – безпосередньо під час експедиційних робіт у Карпатах, також немало термінів запозичено з художніх творів, наукових праць тощо.
        Географічні умови, природне середовище, специфіка матеріальної культури, напрям господарства породжують географічну термінологію. Тому їх збір, систематизація, порівняльне вивчення винятково важливі для топоніміста. Оскільки народні географічні терміни є результатом багатовікового спостереження місцевого населення за природою, то, на думку Л. С. Берга, збір і систематизація місцевих географічних термінів важливі як для поповнення фонду наукової термінології, так і для польової роботи географів та особливо географів-топонімістів.
        Цекотами слід вважати дрібне каміння, яке накопичується у підніжжі схилів; ґреготами – уламки порід середнього розміру; ґорґанами – уламки порід крупних розмірів, які знаходяться на вершинах гір і пригребеневих схилах. Цекотами  вони називаються бо цекотять (труться), коли ходиш по них. Ґреготи  бо грегочуть, коли сповзають по схилу. Ґорґани – тут існує три варіанти походження цієї назви:
·       Ґорґани, як синонім   «ґорґотати», «ґорґотіти», «скреґотіти», «скрекотати». Тобто, коли масивні брили каменю рухаються по схилах гір, цим самим вони створюють шум, глухі звуки – ґорготіння (скреготіння).
·       Горгони (грец.) – міфологічні страхітливі чудовиська.
·       Назва «ґорґан» походить від румунського слова «gогgап»  курган. У Карпатах зустрічається декілька вершин з назвою «Ґорґан»: Малий Ґорґан, Ґораґан Вишківський, Ґорґан Ілемський, Кінець  Ґорґан,  Кізійський Ґорґан та ін.
      Розроблення термінології для значної кількості природних територіальних одиниць справа нелегка, потребує великої обережності й вдумливості. Кожний народний термін повинен бути зрозумілим, влучним і універсальним, нести в собі відповідну інформацію. Тоді він швидко відзначається всіма, приймається і надовго входить у науковий словник. Зважаючи на найпоширенішу народну назву кам’яних розсипищ ґреготи, ми вкладаємо в це поняття географічний (ландшафтний) контекст, що дає змогу виділити в Українських Карпатах спеціальний тип ґреготних природно-територіальних комплексів (ПТК): висотних місцевостей, стрій, урочищ тощо.
       Класичним районом поширення ґреготів в Українських Карпатах, як вже було відзначено, є Ґорґани. У ландшафтах  Ґорґан ґреготи сформувалися переважно на порівняно щільних ямненських і вигодських грубозернистих твердих невапнистих пісковиках.                        
       Ямненські пісковики (палеогенового віку) залягають на Яремчанському горизонті, товсто шаруваті, сірого або світло-сірого кольору, добре відсортовані, з кременистим цементом. Товща шару пісковиків 0,5–2,0 м, рідше до 3–4 м .Пісковики перешаровуються малопотужними (10–30 см) прошарками зеленувато-сірих  аргілітів. Потужність ямненського горизонту до 350 м [2].                                                       
       Вигодські пісковики  (еоценового віку), здебільшого середньо- і грубошаруваті, рідше масивно шаруваті. Вони слабовапнисті  або не вапнисті, дрібно- та середньозернисті, сірі, у вивітрілому стані світло-сірі.Серед пісковиків трапляються тонкі (до 10–20 см) прошарки і пласти потужністю до 1–3 м гравелітів і конгломератів. Потужність вигодської світи коливається від десятків до 200–300 м [4].
        Ґреготи переважно поширені у високогір’ї (висотні місцевості: пенепленізоване альпійсько-субальпійське високогір’я і давньольодовико-ерозійне субальпійське високогір’я) і у верхній частині лісового поясу (висотна місцевість крутосхиле ерозійно-денудаційне лісисте середньогір’я), рідше в середній і нижній частинах. Це холодна кліматична зона, яка поділяється на дві підзони: більш холодну й менш холодну. Більш холодна підзона (від 1500 до 2000 м н. р. м.) характеризується сумою активних температур менше 600° С, гідротермічний коефіцієнт  перевищує 5. Менш холодна підзона обмежується ізолініями сум температур 6001000° С, а також гідротермічним коефіцієнтом відповідно 5 і 4 (висота 12501500 м н. р. м.) [1].
       Окрім ландшафтів Ґорґан ґреготи поширені у деяких районах  Чорногори, Мармароського масиву, Свидівця тощо. На  Чорногорі ґреготи  утворені великими уламками та брилами чорногорських пісковиків і конгломератів. Невипадково назва г. Петрос у перекладі з румунської мови «petros» — кам’янистий. Ґреготи утворюють «кам’яні поля» довжиною до 200 м. Уламки чорногірських  пісковиків мають плитчасту форму, сильно вивітрені, покриті накипними лишайниками. Рухаються такі «кам’яні ріки» доволі повільно.                                                 
       Подібну ситуацію спостерігаємо  і у Ґорґанах. Ґреготи найпоширені насамперед на гребенях хребтів і південно-західних схилах. Скибова структура Ґорґан зумовлює різну асиметрію гірських хребтів і вершин. Північно-східні схили ландшафтів Ґорґан дуже круті, південно-західні – пологі. На стрімкіших північно-східних  схилах, які закладені в головах пластів скельних порід, поширені блоки з більшою схильністю до переміщення вниз. На значних площах вони закріпляються рослинністю, зокрема гірською сосною. Ці розсипища сформувалися й набули найбільшого поширення в плейстоцені, коли середня температура в результаті недалекого розташування льодовиків становила близько 0° С, а верхня межа лісу (ВМЛ) проходила у той час (останній льодовиковий період) на висоті 400500 м н. р. м.
       Питання заледеніння Ґорґан до сьогоднішнього дня ще не розвязано. Сліди заледеніння у Ґорґанах  хоча й типові, але малочисельні і зв'язані з певними літологічними комплексами різної стійкості. Ґорґани, імовірно, зазнали риського і вюрмського заледенінь у середньому плейстоцені [5]. Е.Роммер [6]  на основі морфометричного аналізу хребтів Карпат прийшов до висновку, що у плейстоцені Ґорґани  підлягали фірновому заледенінню. На думку вченого основною причиною утворення льодовиківі були: значна висота (не нижче 1700 м н. р. м.), масивність гірських хребтів (ширина яких на висоті 1500 м н. р.м. не менше 2 км) і кліматичні умови.
      Над територією, покритою материковим льодом, виникла область високого тиску, від якої в напрямку Карпат дули постійні вітри. Ці вітри проходячи над вологою тундрою і піднімаючись вверх по схилах крайових хребтів, зволожувались і приносили у центральні райони Кар­пат значну кількість опадів. Опади у вигляді снігу покривали голі, непокриті рослинністю  гірські схили, оскільки верхня межа лісів у цей період була значно нижче сучасної. Температурні умови сприяли акумуляції снігу, який нагромаджувався спочатку на північних, а пізніше і на південних схилах найвищих хребтів Ґорган. У районах, які прилягали до фірнових полів, йшло інтенсивне морозне вивітрювання, про що свідчить наявність ґреготів.
      Сліди долинних льодовиків у  Ґорґанах не виявлено, однак Б. М. Іванов [3] допускає можливість їх існування у плейстоцені.  Невеликі долинні льодовики, на думку Б. М. Іванова [3], опускалися з вершин г.Високої по долині потоку Кужменець, а також з вершин Грофа і Попадя. Гірські хребти Сивулі, Ігровища і Довбошанки  підлягали каровому заледенінню, про що свідчать цирки і напівцирки на схилах ряду вершин. Cнігова лінія в Українських Карпатах опустилася  до 1450-1500 м [3, 6].
      Ґреготи повністю покривали в льодовиковий період північні та південні схили гірських хребтів і вершин, вище межі лісу, яка тоді проходила на значно нижчих висотах. Ґреготи на південно-західних схилах представлені «кам’яними полями», а на північно-східних крутих схилах «кам’яними потоками» або «ріками». Найвідоміші «кам'яні поля» поширені на Високій, Ігровцю, Сивулі, Паренках, Довбушанці, Синяку, Явірнику Аршиці, Грофі, Яйку-Ілемському і т. д.. На північних схилах вони переважно знаходяться в нижній частині схилів і покриті смерековими і кедрово-смерековими лісами, що підтверджує гіпотезу про їх утворення в льодовиковий період. Південно-західні схили менш заліснені  і  ПТК вище ВМЛ підлягають значним добовим коливанням температур, що спричиняє  розтріскування пісковиків. У зимовий період вони слабо захищені сніговим покривом, який здувається  вітрами, і вода, замерзаючи у тріщинах, роздрібнює пісковики на дрібні уламки. Морозне вивітрювання тепер слабо проявляється, а в льодовиковий період воно було досить інтенсивне.
      На утворення ґреготів у значній мірі впливає неправильна вирубка лісів. Це добре помітно на крутих схилах річкових  долин. У ПТК, які зазнали вирубки, сильно активується площинний змив, що призводить до руйнування слаборозвинутого ґрунтового покриву, в результаті чого оголюються корінні породи. У таких ПТК рослинність уже не може заріпитись і корінні породи піддаються інтенсивній діяльності різноманітних факторів звітрювання, що в кінцевому результаті призводить до  утворення ґреготів.
      Ґреготи поширені на схилах долини Сітного під Кізійський Ґорґаном (хребет Довбушанка). У багатьох місцях розсипища сходять низько в долини, як, наприклад, Зелениці (лісовий заказник Бредулецький). У внутрішній частині Ґорґан «кам'яні поля» є меншими. Великі  «кам'яні поля» тут знаходяться  на Канчі, Пишконі, Попаді. «Кам'яні поля»  під час бездощової погоди легкодоступні – пісковик дуже жорсткий. Натомість коли зливові дощі    поверхня пісковиків стає  слизькою і будь-який рух по них стає небезпечним.
      Наявність чистих ґреготних полів  на пологих південних схилах і вирівняних поверхнях хребтів і вершин свідчить про те, що в період їх утворення, в результаті морозного вивітрювання, біля фірнових полів нагромаджувались величезні маси кам’яних брил. На більш крутих північних схилах ці кам'яні брили, нагромаджувались у величезній кількості, пересуваючись вниз по схилах, під дією власної ваги, атмосферних вод  і покривали нижчі, більш пологі частини схилів суцільним покривом [5].
       Рух ґреготів сьогодні відбувається доволі повільно, бо більшість уламків часто покриті зверху накипними лишайниками.                         
       Поперечний профіль таких ПТК здебільшого випуклий і нерівний, на поверхні чіткого сортування уламків не спостерігається. Масивні брили можуть знаходитись як в середній, так і в нижній частині ПТК. Величина уламків коливається від 10—20 см до 150—250 см. Масивні (до 250 см) брили утворюють верхній горизонт у дуже нестійкому стані. Характерною рисою верхньої частини ґреготів є наявність значних пустот між брилами  Місцями скупчення ґреготів нагадує розвалини замків, фортець, мостів тощо.                                            
        На ґреготах дуже погано затримується волога, ґрунтотворення відбувається  повільно, ґреготні ПТК характеризуються бідними бурими гірсько–лісовими малопотужними піщаними  та супіщаними сильноскелетними (рідко середньоскелетними) ґрунтами або ж кислими гірсько-торфянисто-буроземними малопотужними ґрунтами. Іноді зустрічаються так звані підвісні ґрунти, які тонким шаром покривають поверхню продуктів вивітрювання. Часто ґрунтовий покрив взагалі відсутній або на  щебенистому елювію-делювію ґреготів  проходить ініціальна стадія ґрунтотворчого процесу.
        За генезисом ґреготні ПТК поділяються на первинні (польодовикові) та вторинні (антропогенні).       
        Залежно від заселення ґреготних  ПТК рослинністю слід розрізняти такі їх категорії:                                                                                                       
1.Ґреготи, частково зайняті мохово-лишайниковим покривом.Лишайники утворюють різнобарвні плями – чорні, темно–чорні, зелені, жовті.                
   2.Ґреготи, на яких фрагментарно трапляються лучні асоціації. Поодинокі  екземпляри, що зрідка прориваються між камінням, представлені ситником трироздільним, кострицею червоною, пахучою травою справжньою, ожиною лісовою, нечуйвітром альпійським, золотушником альпійським, плауном альпійським, тирличем крапчастим, фіалкою двоколірною, сольданелою, підбіликом. Ці лучні ПТК трапляються на Сивулі, Попаді, Боярину, Негровому, Стримбі, Петросі (Чорногора), Близниці (Свидівець) та ін..                            3реготи, на яких поширена чагарникова рослинність – рододендрон міртолистий, наскельниця лежача, арктоальпійські верби.              
4.Ґреготи, на яких поширені субальпійські чагарники – гірська сосна, ялівець сибірський, вільха зелена та поодинокі біогрупи горобини звичайної.                                                                     
         5.Ґреготи,  зайняті реліктовими угрупованнями сосни кедрової європейської, сосни звичайної, берези повислої та модрини польської.
         За характером материнської породи можна виділити такі літологічні відміни ґреготних  ПТК:
·       грубопіщані ямненського типу;
·       дрібнопіщані флішового  типу;
·       вулканогенного типу;
·       кристалічного (магматично-метаморфічного) типу;
·       вапнякового типу.
     У районах поширення ґреготів зустрічається ґреготна ВМЛ. Вона характерна лише для ландшафтів Ґорґан. Головним лімітуючим фактором є ґреготи, що сформувалися на порівняно щільних ямненських, вигодських і скупівських пісковиках, які зруйнувалися в процесі інтенсивного морозного вивітрювання в льодовикову епоху, в умовах сповільненого розвитку рослинності і грунту. Переміщуючись вниз по схилу, ґреготи механічно пошкоджують і знищують лісові природні комплекси. ВЛМ набуває язиковоподібної форми. У таких ПТК деревна рослинність  має багаточисельні механічні пошкодження (нахил і згин стовбура, пошкодження кори і крони ). Зі сторони, яка повернута до схилу, спостерігається відмирання деревної рослинності, стовбури дерев разом з уламками гірських порід зносяться в глибину висотної  місцевості  крутосхилого ерозійно-денудаційного  лісистого  середньогір’я. Характерно, що ґреготна ВЛМ зустрічається в ландшафтах  Горґан тільки в межах поширення  масивних  і щільних пісковиків і відсутня в ПТК, що формуються на дрібноритмічних  флішових  аргілітах і алевролітах.                                                
Література
1. Байцар А.Л.,Третяк О. А. Греготи Українських Карпат: генезис, поширення та морфологія // Вісник Львівського університету. Серія географічна. Вип. 21. – Львів, 1998. С. 36-39.
2. Досин Г. Д., Лозиняк П. Ю., Темнюк Ф. П. И др. Скибовая зона // Геологическое строение и горючие ископаемые Украинских Карпат. М., 1971. С. 141-149.
3. Иванов Б. Н. Следы оледенения Украинских Карпат // Учен. зап. Черновиц. ун-та. Сер. геол.-геогр. наук, 1950, 8, вып. 2. С. 49-74.
4. Круглов С. С., Максимов О. В. Геологічна будова і корисні копалини // Природа Украінських Карпат. Львів, 1968. С. 13-38.
5. Матвіїв В. П. Сліди зледеніння у Горганах // Вісник Львівського університету. Серія географічна. Вип. 23. – Львів, 1998. С. 318-323.
6. Romer E. Kilka wyciezek w zródliska Bystrzycy, Lomnicy i Cisy Czarnej // Kosmos. 1904. R 29. S. 439-503.

 Греготи на г. Попадя 1740 м н. р. м. (світлина з Вікіпедії)
Греготна ВМЛ на хребті Синяк 1665 м н. р. м. (світлина з Вікіпедії)


Немає коментарів:

Дописати коментар