пʼятниця, 3 лютого 2017 р.

З історії: Винниківське озеро



Винниківське озеро — став на річці Маруньці, неподалік від східних околиць м. Львова, в західній частині м. Винник (звідси й назва). На північ від озера розташована траса Львів—Винники (автошлях Н 02) і лісиста Давидова гряда, на якій  розташована пам'ятка природи — Чортові скелі (за 2 км на північ від озера).   
 Природа. Озеро розташоване на території Винниківського лісопарку. Озеро протічне, що сприяє самоочищенню води. Довжина озера становить 440 м, ширина 200 м, загальна площа 6,2 га, глибина біля дамб 5 м. Ширина пляжної зони до 50 м, а власне відпочинкова зона займає ділянку площею 17,3 га. Вода в озері жовтуватого кольору, бо струмки, що живлять його течуть через глинисті породи багаті на залізо. Це додає воді не лише  характерного забарвлення, але й лікувальних властивостей. До послуг відпочиваючих кафе, альтанки, столики, лавочки, будиночки з заготовленими дровами, спортінвентар, душові кабіни. На озері налагоджено рятувальну та медичну службу, роботу органів правопорядку. На території зони відпочинку пробурено кілька свердловин з питною джерельною водою.
Історія (за Володимиром Грабовецьким, з доповненням автора). Давним-давно територія Винниківського озера була вкрита лісом, поміж деревами вилася багата на рибу річка. Згодом тут почали поселятись люди. Так виникли села: Лисиничі, Підбірці, Підберізці, Зубра, Винники. Винники було княже село, в якому виноградарі, або т. зв. «винники» вирощували виноград для княжого столу. Від «винників» і пішла назва села. У долині від шляху між Львовом і Винниками працьовиті селяни вирубували ліс, висушили болото і над річкою, що звалася Марунька, почали освоювати під ріллю землю, будувати хати, млини. Так виникло село Млинівці. Даремно сьогодні на карті шукати його, воно зникло вже в кінці XVII ст. Назва поселення пішла від млинів.
Першу письмову згадку про Млинівці маємо в джерелах за 1365 р., а у 1453 р. селом заправляв вже старшина Микола-тивун (категорія привілейованої сільської старшини княжого часу). Це свідчить про існування села в княжий період та залишки руського права в галицьких селах, ще в середині XV ст. З документів довідуємося, що селяни Млинівців у XV ст. підтримували тісні зв’язки з Львовом та сусідніми селами Винниками, Підберізцями та іншими. Як виглядало село Млинівці в XVI ст., можна уявити з цікавого документа, виявленого професором В. Грабовецьким у Львівських городських книгах Центрального державного історичного архіву України в м. Львові (ф. 9, т. 333, арк. 564-570). В цьому документі іде мова про спір між феодалами, власником села Винник і власником села Млинівці, про кордон між ними в 15421568 рр. З документа видно, що село Млинівці (1543 р.) знаходилось «під тією дорогою, яка вела з Винник до Львова» і було приватною власністю католицького ксьондза Мніщковського, який успадкував його від своїх предків. В селі проживали селяни-кріпаки «піддані» католицького ксьондза, які змушені були виконувати важкі феодальні повинності: панщину, натуральні, грошові, церковні та інші данини.
У податковому реєстрі 1515 р. в селі документується млин і 1 лан (близько 25 га) оброблюваної землі. У центрі села був панський двір, озеро з греблею, млином і корчма. В 1542 р. тут мешкав якийсь Коваль, якого хата і кузня лежала «на віддалі пострілу з лука» під високою горою (теперішньою «Лисівкою»). Вона розділяла Млинівці від Винник. Власник щорічно отримував значні прибутки не лише з панщини, але й ставу, де була риба, і з кількох млинів та корчми. Свою продукцію з поля: ярину, овочі, збіжжя і навіть лісові плоди селяни продавали або в самому Львові, або в галицькому передмісті цього міста. Як це велося в середньовіччі, шляхта сусідніх сіл намагалася збільшити свої земельні володіння шляхом сусідніх сіл прямим насильством. Тоді між шляхтою велися постійні чвари, які закінчувались судовими процесами. У середині XVI ст. володарі Винник шляхтичі Лагодовські намагались захопити частину Млинівців і повели суперечку за ґрунти з власником села ксьондзом Мнішковським. Цей судовий спір розглядався двічі у XVI ст. Справу розглядав Львівський міський суд. Судова комісія була змушена прибути на місце, щоб обстежити території і примирити сусідів. Однак це не полегшило становища селян Млинівців і вони ще довго терпіли від здирств винниківських шляхтичів. У період перебування військ Богдана Хмельницького під Львовом восени 1648 р. у Млинівцях були козацькі загони, яких підтримували селяни.
Наприкінці ХVІІ ст., під час наступу татар село було знищено, залишилось кілька хат навколо ставу, які були приєднані до Винник. Так село Млинівці зникло з карти, тільки деякий час тут працював ще млин. Після цього ставом володіли окремі власники.

Ще за Австрії (карта Міґа 1783 р.) озеро складалося з двох частин (основне і «технічне» (поряд основного). Недалеко від сучасного озера був став з млином в Млинівцях (теперішня вул. Б. Хмельницького), а також став біля сучасного дріжджзаводу. На південний схід від озера теж був став (початок урочища «Забава»). В кінці 1920-их років тут утворили табір для навчання і відпочинку польських харцерів (польський варіант «Пласту»). При перших «совітах» (1939-1941 рр.) це вже був піонер табір. В 1953 р. поновили дамбу, відбудували будинок водної станції. 

За спогадами українського поета, корінного винниківчанина Івана Врецьони (1930 р. н.): «Колись Винниківське озеро було ставком п. Станіслава Ліпського, де до недавнього часу були шлюзи – колись був млин, в мене збереглася світлина тих часів. Ми в молоді роки ходили купатися, квиток на увесь день коштував 20 грош. Брат Ліпського теж мав ставок (нижче Винниківського озера), але менший, який пізніше перетворили на гарбарню (цех де ГАРБУВАЛИ, тобто обробляли сиру шкіру, з якої потім робили взуття та ін. Гарбарні розташовували біля річки, бо процес вимагає багато води; цех пластмасових виробів був у приміщенні колишньої гарбарні - прим. А. Б.). В 1947 р. брати Ліпські виїхали до Польщі. За «других большевиків» озеро спробувала облаштувати тютюнова фабрика, але з того нічого не вийшло».
За спогадами корінного винниківчанина Ігоря Матиса:  «До ремонту дамби, десь до 1952 р, на місці теперішнього шлюзу.ще стояв млин.Не діючий, перший поверх кам'яний на ньому ще 2 дерев'яні. До війни належав п. Ліпському. Ми там бавились у війну,"штурмували і захищали " поверхи. А публіка, рибалки, човни у сезон теж були…».
Озеро облаштували як рекреаційну зону 1953 р., тоді ж були облаштовані водна та човнова станції, пляжі. До кінця 1970-их років до озера ходив дизельний локомотив (62М (односекційний) від станції «Личаків». До початку 1990-их років озеро мало назву Комсомольське озеро. 19501970-ті рр. озеро – одне з улюблених місць відпочинку винниківчан. У 1970-их рр.. на околиці озера був військовий спортивний табір. У 1980-их роках воно було доведене до жахливого стану. Людей далі приваблювали мальовничі краєвиди, але купатись у брудній воді не кожен ризикував. Озеро заросло очеретом та перетворювалось на велику калюжу, а згодом стало розсадником антисанітарії та шкідливих бактерій. Ліс довкола став звичайним сміттєзвалищем. На початку 1990-их років адміністрація Винник робила спроби врятувати озеро, але для цього потрібні були великі кошти. Чужих інвесторів озеро не цікавило, а своїх на той час було надто мало. Лише у квітні 2002 р. виконком Винниківської міської ради надав Винниківське озеро і прилеглу територію в оренду терміном на 20 років товариству з обмеженою відповідальністю (ТзОВ) «Краківський ринок».
2 листопада 2017 р. сесія ВМР прийняла рішення про передачу Винниківського озера в суборенду ТзОВ «Академія футболу» (терміном на 5 років).
За Володимиром Сиротенком (Вербицьким) «Дума про вмираючі озера нашої юні»: «У лісах на Чатових скелях есесівці розшукали трьох не знайдених НКВДистами мольфарів і стали з ними працювати в лабораторії Ананербе. Її побудували в мальовничій долині між гір на краю старовинного урочища Забава. У місці, де тоді ще в повноводну річечку Марунька, під величезним садом графів Закревських, вливався потік Пасіка. З вигляду це був великий одноповерховий будинок, але ось під ним було ще кілька поверхів, в яких і знаходилися різні лабораторії, де і експериментували з мольфарами. Чим вони там займалися, не знав ніхто... Лабораторія перебувала в 10 м від острівця до центру озера. Там зараз найглибше місце... Цікавий факт. Львів був залишений німцями без бою 20 липня і узятий Конєвим 27 липня 1944, а ось в урочищі, де знаходилася лабораторія Ананербе, єгері протрималися до кінця серпня, після чого, підірвавши лабораторію, зникли в лісах гряди... Берія, як і Гіммлер, захоплювався містикою. Він послав у Винники співробітників спецвідділу МГБ. Вони досліджували руїни лабораторії Ананербе, особливо цікавилися підвалами. Але в самий розпал досліджень, коли майже всі чекісти знаходилися в підвалах, пролунав могутній вибух і на місці руїн утворився величезний котлован, куди відразу ж поринули води Маруньки і потоку Пасіка. Вода безслідно зникала в котловані. Але ось наступної весни вона виринула звідси могутнім потоком, несучись по долині, змітаючи будинки околиці Винників – Забави... Дирекція фабрики допомогла їм ліквідувати руйнування. Але наступної весни такий же потоп повторився знову і став регулярним. Справа в тому, що води, що потрапили з річку Марунька і потоку Пасіки, потрапляли у величезну карстову порожнину. Туди ж навесні сходилися потоки з численних гірських джерел. Весною, переповнена порожнина викидала скупчені води могутнім потоком, змітаючи все на своєму шляху. Дирекція тютюнової фабрики вже не мала грошей для ліквідації наслідків повеней. Тоді жителі околиці Забава звернулися з колективним листом до першого секретаря Львівського обкому партії Грушецького... Грушецький ... зібрав у себе через два тижні закриту нараду провідних вчених області з питання, що робити в Винниківськими повенями... Зрештою, прийняли рішення заповнити порожнину на місці вибуху камінням, будівельним сміттям, з розвалин зруйнованих будинків міста, потім залити бетоном. Після виїзду на місце, вирішили, що найкращим варіантом буде створення тут місця відпочинку з озером, відгородженим від долини греблею, яка і буде регулювати водоскид. Наприкінці 1948 року Грушецького послали вчитися на курси при ЦК ВКП (б), а Козирєв раптово помер (25. 01. 1949) і роботи зі спорудження дамби були тимчасово припинені... Будівництво греблі планувалося здійснити після того, як буде закінчена підготовка ложа для озера. Це вже відбулося при першому секретарі обкому Зіновію Сердюку, який і відкрив у 1953 урочисто Комсомольське озеро... Йдучи до Ради Міністрів України, він рекомендував на своє місце першого секретаря міськкому партії Василя Куцевола... Це завдяки йому над озером весною розквітав, а восени радував урожаєм яблук сад, над яким став шефствувати ректор сільгоспінституту, розташованого в Дублянах, академік Михайло Тимофійович Гончар...  дослідженнями розвитку зерняткових займалися в Винниківському саду, завдяки чому він підтримувався в ідеальному порядку. Поставками яблук державі інститут не займався, тому їх закладали на зберігання в Дублянських складах з підвалами і холодильниками для вивчення процесів, що протікають під час тривалого зберігання».


   1936 р. Відпочивальники на ставі у заплаві р. Маруньки

    1940-ві рр. Хлопці з урочища "Кут" (з архіву Юрія Домазара)

                Комсомольське (Винниківське озеро). 1950-ті рр. (Винники Плюс)
1950-ті рр. Винники. Комсомольське озеро (світлини з сімейного архіву Уляни Шлапак)


     1960 р. Комсомольське (Винниківське) озеро, автор Андрій Левченко

                           

1953 р.  Комсомольське ( Винниківське озеро)

     1953 р. Регата на “Комсомольському” (Винниківському) озері.

1953 р. Гра у водне поло на “Комсомольському” (Винниківському) озері.

                                                       1974 р.                                                                   
                


        2016 р. (вересень). Винниківське озеро.

                                                                 
 


ЛІТЕРАТУРА

Байцар Андрій. Винники туристичні: Науково-краєзнавче видання / А. Л. Байцар. — Винники : Друксервіс, 2016. — 312 с.
                                                     

1 коментар:

  1. Шановний Андрію! У підписі під фото 1960 р. Комсомольське (Винниківське) озеро, автор Yuri S. Vdovenk. Насправді автор фото Андрій Левченко. Це є скан з листівки.

    ВідповістиВидалити