четвер, 22 лютого 2018 р.

КАРПИ - ранньоісторичне слов'янське (руське) плем'я. Карти

Карпи (лат. Carpi, грец. Καρπιανοί, Καρποι) — ранньоісторичне слов'янське (руське) плем'я, що мешкало в горах Карпати в останніх сторіччях до нашої ери  й  принаймні до 318 р. н.е. над горішнім Прутом та Дністром. З Велесової книги: «Літ за 1500 до Діра дійшли наші прадіди до гір Карпатських і там оселилися. Тоді йменувався наш рід карпенами». Історик Сергій Лісний (1898-1968), котрий жив у Канаді, вважав, що карпи й руси були одним народом. Уперше про плем’я карпів згадує Ефор з Кіме (Еоліда), учень Ісократа, автор всесвітньої історії (бл. 360 р. до н. е.), локалізуючи його на території Карпат, над горішнім Прутом і Дністром та на північ. Імовірно, від назви племені “карпи” пізніше названо гори Карпати. Вакуленко Л. В. (Пам’ятки підгір’я Українських Карпат першоi половини I тисячоліття н. е., 1977) інтерпретуючи походження та етнічну приналежність карпів, пов'язував їх із дакійським та праслов'янським компонентами.
 
Птолемей перераховує ряд міст у регіоні ймовірного розселення карпів у басейні Дністра, Прута та на північ від нижнього Дунаю: Карсідава (Καρσίδαυα), Патриідава (Πατρίδαυα), Петродава (Πετρόδαυα), Заргідава (Ζαργίδαυα), Тамасідава (Ταμασίδαυα), Піроборідава (Πιροβορίδαυα). Закінчення на –дава (стародавнє дакійське словао «дава»  - фортеця), зближує назви цих міст з назвами міст у сусідній Дакії - серед них Маркодава (Μαρκόδαυα), Зусідава (Ζουσίδαυα), Комідава (Κομίδαυα), Аргідава (ργίδαυα), Рамідава (Ραμίδαυα) та ін.
 
 Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в II тис. до н. е. на території Центральної Європи й лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора. 
 
Дослідники вважають, що племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.) [Тимощук Б. О. Східні хорвати // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 214—218.]. Вони усвідомлювали свою єдність з іншими племенами празько-корчацької, пеньківської та суково-дзедзіцької археологічних культур [Баран В. Д. Слов'янські ранньосередньовічні культури та їх підоснови // Матеріали і дослідження з археології Прикарпаття і Волині. — Львів : Ін-т українознавства, 1995. — Вип. 6. — С. 191—204.] (похідних від пшеворської, зарубинецької[Пріцак О. Походження Русі / З англ. // Хроніка-2000. — 1993. — № 5 (7). — С. 19.] та київської [Томенчук Б. Чорногора в історії давніх слов'ян // Жовтень. — 1985. — № 11. — С. 99-102] культур), але виключно на «супер-етнічному» рівні: лише зіткнувшись із лише зіткнувшись із Римом, як вважає С. В. Назін, самоозначилися саме як «нероманізовані» (на відміну від кельтів та даків-волохів),— «слов'яни» — «ті, що зрозуміло говорять», аналогічно до «шкиптарет» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва албанців), «еускалдунак» — «ті, що зрозуміло говорять» (самоназва басків)[20], «квади» — «ті, що (зрозуміло) говорять» (дв.-ісл. kveða «говорити»; ранньогерманські племена, відомі ще як «Свевський союз»).
 
В основі назви “Карпати” може лежати доіндоєвропейський термін “кар”    камінь. Аналогічного походження такі назви: Альпи    від кельтського “alpes”   високі гори; Піренеї  від баскського “пірен”   гора; Хібіни    від фінського та саамського “хібен”   невеликий горб, гора, височина та ін. Ще Е. Мурзаєв (1984) знайшов багато паралелей на рівні ностратичних мов. Він наводить ряд лексем: вірменське Քար (Qar)   камінь, Պատ (Pat)  стіна; урартське “qarbi” (qarbe)  скеля; афганське “кар” (-ка)   скеля, гора; грецьке “карі”, “карін” вершина; древньоіндійське “каркара”  гравій, галька; хінді “канка”  галька; албанське “karpе”  скеля, що відобразилося в болгарському діалекті, як  “карпа”, “карпі”, “карпіца”  скеля, стрімчак; словенське  “кар” – высота; сомалійське “кар” скеля; “карка” камінь в даргинській мові (Дагестан); фінське і каральське “kari”   стрімчак;  ваханське “гар” (кгар)   камінь (Таджикистан), індоіранське “гар”    гора.

Такого ж походження і назва племені  “карпи”   “ті, хто живуть у горах”, які населяли Карпати за часів Римської імперії.

Назву “Карпати” вперше навів Геродот у V ст. до н. е. Батько історії згадував річку “Κάρπις” (Карпій), що впадає в Дунай. У 105 р. імператор Траян приєднав Південні Карпати (Дакію) до Риму. Римське панування в реґіоні тривало до 271 р. Отже, Карпати були «відкриті»  для цивілізованого світу. Тоді ж цю гірську систему, просторово дуже аморфну, вперше виокремив Птолемей (90–168).

За Птолемеєм (його твір “Керівництво з географії”) в Сарматії лежали такі гори: Сарматські, Певка (Тейки), Амадока, Гора Водін (Бодін), Гора Алан (Алаун), Гора Карпат, Венедські гори, Ріпейські гори. Під сучасними Карпатами Птолемей розумів Сарматські, Карпатські, Венедські та Певкінські гори. Заслугою Птолемея є також те, що він уперше виділив і локалізував плем’я “карпів” між верхньою течією Дністра і Карпатами. 

У Птолемея від назви племені бастарнів, які тут проживали, гори Карпати мали ще назву  Бастарнські Альпи (лат. Alpes Bastarnidae). Бастарни (лат. Basternei, грец. Βαστάρνας; певкіни).

   Етнічна приналежність Карпів залишається спірною, оскільки прямих доказів у збережених античних літературних джерелах немає. Сучасна наукова думка переважно вважає, що Карпи були відгалуженням племені дакійців. Інші вчені пов’язують Карпів з різними етнічними групами, включаючи сарматів, фракійців, німців, кельтів та слов'ян.

 Згідно з римськими хроніками I ст. нашої ери, у горах Карпатах жив народ карпів, споріднених з албанцями. У II ст. нашої ери карпи розселилися на долішньому Дунаї, де воювали проти Римської імперії; у кінці III ст. н. е. переможені карпи змушені були переселитися у південну Панонію. 

Карпи (карпіани, Καρπιανοί) згадані олександрійським географом Птолемеєм в середині II ст. як народ, що проживає «між певкінами та бастарнами». За часів Птолемея це плем'я ще не розглядалося як могутнє. Використання Птолемей прив'язки до географічних координат і об'єктів дозволяє локалізувати карпів на схід від Карпат в басейні річки Дністер на території суч. Західної України, східної Румунії, Молдавії.

Карпи набули значення в III ст. як одне з найсильніших і войовничих варварських племен за Дунаєм. У фрагменті письменника VI ст. Петра Магістра міститься розповідь про те, що у 230 році карпи просили у римського намісника Мезії данину подібно до тієї, яку вже отримували готи. В данини їм було відмовлено, але налякані приготуваннями римських військ карпи не здійснювали набігів принаймі протягом декількох років після того. 

Йордан (пізньоантичний вчений і візантійсько-ґотський історик VI ст.) відгукнувся про карпів як «надзвичайно досвідчених у війні людей, які часто бували ворожі римлянам». За словами Йордана близько 248 року 3 тисячі карпів в складі готського війська взяли участь у набігу на Мезію (антична область на території теперішньої Болгарії, на південному березі річки Дунай, а також провінція Римської імперії). У 251 році в битві при Абрітте (в суч. Болгарії) загинув імператор Децій. Хоча більшість джерел називає готів в якості супротивника римлян в цій битві, письменник IV століття Лактанцій вказав на карпів як на переможців Деція.

За словами афінського історика Публія Дексіппа, Скіфська війна почалася за часів імператора Бальбіна нападом карпів у 238 р. на римську провінцію Мезію, прилеглу до південного берега Дунаю в його нижній течії. Незабаром почесний титул «Карпійского» (Carpicus) отримали римські імператори Філіп і його син у 245 і 247 роках. Візантійський історик Зосима (460-520) втім повідомляє, що Філіпу не вдалося розбити карпів, що засіли в укріпленій фортеці, і він був змушений укласти з ними мир.

Святослав Семенюк. "УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ", 2011 р.

"Уперше про карпів згадує в сер. II ст. олександрійський географ Птолемей у своїй «Географії» як про народ, що мешкає між певкінами й бастардами (Рtоі, III, 5, 10). Протягом II ст. карпи ще не наважувалися вступати в конфлікт з могутнім Римом і разом з уличами спрямовували свою експансію на схід. У двох кам’яних написах грецькою мовою орієнтовно 200 р., що були знайдені в місті Танаїс на Азовському морі, є перша в історії згадка про Ноrovathos (тепер в Ар­хеологічному музеї в Санкт-Петербурзі). Це не означає, що карпи подалися аж до Криму (хіба що якась окрема група разом з уличами), а лише засвідчує той факт, що саме з кін. II - поч. III ст. почалося розселення давньоруських племен з-над Дунаю на територію сучасної України (причому на півдні воно йшло більш прискореними темпами, ніж на півночі), а також те, що карпи поступово почали змінювати свою назву на хорвати (Костянтин Багрянородний згодом визначив басейн річок Прут і Дністер як кордон Великої Хорватії).

Інакше склалася ситуація для тих карпів, які залишилися на території Семи­городдя. Рим не тільки перекрив їм усі шляхи для територіального розвитку на захід, а й намагався остаточно витіснити на протилежний бік Карпат (є при­пущення, що римляни таки перейшли перевал Ойтуз, і так звані Траянові вали були навіть на території Чернівецької області). Перші битви римлян з Карпами відбулися при Северах. Імператор Каракала (211-217 рр.), вирушивши на війну з Парфією, у 214 р. побував на Дунаї, бо саме тоді на Тіру напали карпи. Для оборони від них вздовж лівого берега Дунаю, по лінії Карнунт-Аквінк були збудовані численні укріплення. Карпів-хорватів тоді відігнали від Дунаю, але у 238 р. разом з готами вони напали на Істрію, і Рим був змушений заплатити готам грошову винагороду. Подібної винагороди вимагали і карпи, але їм від­мовили. (Петр Магистр, фр. 7 // «Византийские историки». СПб., 1860 г.).

Більш серйозні війни з Карпами розпочалися за часів Філіпа Араба (247-249 рр.) на території Дакії, в результаті чого Рим втратив усі свої землі за річкою Олта, і в полон до карпів потрапила значна частина місцевого населення романського походження (Еutop., IX, 25, 2). Імператор Децій, якого навіть прозвали

Відновлювачем Дакії, спробував відновити становище, але невдовзі готи і Карпи напали на Нижню Мезію та Фракію, і в битві при Абрітто римська армія у 251 р. зазнала нищівної поразки, а імператор та його син загинули (див. Луций Лактанций «О смерти гонителей», 4.3).

У 270 р. Рим був змушений визнати втрату Дакії, і імператор наказав ева­куювати усе латиномовне населення з цієї території. Щоб послабити тиск на Рим шляхом протиставлення одних «варварських» племен іншим, Рим почав приймати деякі з них до складу своєї імперії. Зі свідчень Євсевія відомо, що у 305 р. імператор Галерій прийняв рішення переселити частину карпів-хорватів до Паннонії (Еuseb. Ніst. ессl., VIII, 17,3; Еutoр. IX. 8.15). Євсевій Кесарійський у своїй «Церковній історії» (8.17.3.) називає Галерія «великим переможцем карпатів», тобто їх етнічне ім’я трансформувалося в карпатів, потім у хорватів і ще більш загальне - ругів (у Веронському документі ці римські переселенці протягом 307-314 рр. згадуються як руги).

Такою є еволюція Дунайської Русі від VII ст. до н. е. аж до 305 р.: від часу виникнення в Букових горах на північному сході Угорщині протоукраїнців (оросів), колонізації ними теренів Закарпаття, Семигороддя, Волощини і частково Молдови до появи давньоруського племені карпів - хорватів - русів - ругів на території Паннонії. Саме Паннонія була батьківщиною і вихідною точкою завоювань Отка (Одоакра), і розуміння того, як руги опинилися на цій території, є ключовим для усвідомлення феномена цього першого давньоруського князя".

КАРТИ

1655 р. Нікола Сансон; карта — «Germano-sarmatia; Kartenmaterial; in qua populi maiores Venedi, et Æstiæi; Peucini, et Bastarnæ in minores populos divisi ad hodiernam locorum». Видавництво Париж, формат – 38.7 x 55.5 cм. На Поліссі позначено CARPINI (карпів); Передкарпаття, Карпати та Закарпаття – PEUCINI (певкіни); Поділля та Причорномор’я – бастарни.

ДЖЕРЕЛА

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020. – 640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022. – 328 с. 

*Байцар Андрій. (у співавторстві). Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М.]. – Львів, 2022. – 367 с.

*Семенюк С. Історія Українського народу. — Львів : Апріорі, 2010. — 608 с. — ISBN 978-966-2154-14-6. 

*Семенюк С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). — Львів : Апріорі, 2011. — 640 с. (170х240 тв. обкл.). — ISBN 978-617-629-022-3. 

*Семенюк С. Феномен українства. — Львів : Апріорі, 2013. — 661 с.

 

 


 

Римська імперія 125 р.
Римська імперія 125 р.
Римська провінція ДАКІЯ (106-271 рр.)
1655 р. Нікола Сансон

Немає коментарів:

Дописати коментар