середа, 21 лютого 2018 р.

Одоакр (Одонацер) ─ імператор Риму та король Русів

4 вересня 476 р. вождь Русів  Одоакр змусив зректися імператора Ромула Августа та проголосив себе королем рутенів, гепідів, готів, унгар та герулів. Західна Римська імперія припинила своє існування, і з цього моменту, як прийнято вважати, в історії Європи почалася нова епоха – Середньовіччя.


Одоакр (Одоацер) (435─493) ─ імператор Риму. 476 р. усунув останнього західноримського імператора Ромула Августула і проголосив себе королем. 14 років володів Римом. Підступно вбитий готами разом із дружиною і сином. Походив із ругіїв, предків русинів (українців).
Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн при костелі св. Петра під Зальцбургом повідомляє:
«ANNO DOMINI CCC LXXVII ODOACER REX RHUTHENORUM GEPPIDI GOTHI UNGARI ET HERULI CONTRA ECCLESIAM DEI SEVIENTES BEATUM MAXIMUCUM SOCIIS SUIS QUINQUA GINTA IN HOC SPELEO LATITANTIBUS OB CONFESSIONEM FIDEI TRUCIDATOS PRECIPITARUNT NORICORUM QUOQUE PROVINCIAM FERRO ET IGNE DEMOLITI SUNT” (Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепідів, готів, унгарів і герулів, виступаючи проти церкви Божої, благочестивого Максима з його 50 учнями, що молилися з ним в цій печері, за сповідання віри жорстоко мучено та скинуто вниз, а провінцію Норікум мечем і вогнем спустошивши) (Літопис Готфріда Вінтерберського ХІІ ст. )
Цей напис вигравіюваний на мармуровій плиті, встановленій у катакомбах «Монашої Гори» колишнього міста Ювавума — фортеці в провінції Норік, яка за своє багатство і величні палаци була названа «Північним Римом» (нині Зальцбург). Фортеця межувала зі слов’янами, з якими Рим вів нескінченні війни. 
ЛІТОПИС Самійла Величка:"НАШІ ПРЕДКИ РУСИЧІ В П'ЯТОМУ СТОЛІТТІ ПІД ПРОВОДОМ КОРОЛЯ ОДОНАЦЕРА НЕ ТІЛЬКИ ПЕРЕМОГЛИ ЧИСЛЕННІШІ РИМСЬКІ ЛЕГІОНИ, АЛЕ Й РИМ ЗДОБУЛИ Й 14 РОКІВ ПАНУВАЛИ В ТІЙ СТОЛИЦІ СВІТУ".

Величко був освіченою людиною свого часу і добре обізнаний з працями польських істориків. Не виключено, що він був знайомий і з працею польського історика-літописця, автора «Історії Польщі» («Хроніка Длугоша») в 12 томах Яна Длугоша (1415—1480 р.), який вважає Одоакра русином.  «Від того Руса, першого (прабатька) і насельника Русі, веде коріння й рід русин Одоакр. В рік від Різдва Христового п’ятсот дев’ятий, за папи Лева Першого та імператора Лева Першого, він з’явися до Італії з руським військом, узяв Тициній, зруйнував його вогнем і мечем, узяв у полон та відрубав голову  Оресту, а Августула, що насмілився захопити імператорську владу, вигнав. Увійшовши зі своїми (воїнами) переможцем до Риму, він володів королівством усієї Італії, і ніхто не наважувався йому опиратися.  Після його чотирнадцятирічного надзвичайно мирного та спокійного правління Теодоріх, король готів, з величезними зусиллями пробився в Італію через Болгарію і Панонію... Змучений трирічною облогою Равени та змушений здатися, він  (Одоакр) потрапив у полон до Теодоріха, та був убитий, а захоплене руське королівство Італії Теодоріх передав собі і готам». (Щавелева Н.И. Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша (Книги I–VI). М., 2004 - с. 220). Длугош був поляком, а не русином, отже його оповідь можна вважати незаангажованою.

Літопис Биховця 1429 р. згадує про з'їзд шляхти в Луцьку. Там Великий князь Вітовт запропонував прийняти українську й литовську шляхти до польських гербів. Українська делегація у відповідь заявила:  "МИ ПОХОДИМО ОД ДРЕВНІХ РУСОВ, ЩО РИМ УЗЯЛИ".


  • 1648 року гетьман Богдан Хмельницький з приводу війни України з Річчю Посполитою звернувся до українського народу у своєму «Білоцерківському універсалі»:

«
Навіть Стародавній Рим (що може називатися матір'ю всіх європейських міст), який володів багатьма державами й монархіями і пишався колись своїми шістьмастами сорока п'ятьма тисячами війська, в давні віки взяла й чотирнадцять літ тримала далеко менша проти згаданої збірна бойова сила русів із Ругії від Балтицького, або Німецького помор'я, на чолі яких стояв тоді князь Одонацер, — сталося це в році 470 після Різдва Господнього. Отож ми йдемо за прикладом наших давніх предків, отих старобутніх русів, і хто може заборонити нам бути воїнами і зменшити нашу лицарську відвагу.
 »

Ця традиція була тоді ще настільки сильною, що коли у 1657 гетьман помер, генеральний писар Запорізького війська Самійло Зорка, стоячи над його труною, виголосив промову, в якій зокрема були такі слова: «Милий вождю! Древній руський Одонацер!»
Проголошення Одоакра королем (мал. 1880 р. Шарлоти Марії Йонг)
                                                       Солід Одоакра

Святослав Семенюк "УКРАЇНСЬКІ ІСТОРИКО-ЕТНІЧНІ ЗЕМЛІ", 2011 р.
Достеменно невідомо, до якого давньоруського племені належав Отко (Одоакр). Він був русином і народився в Паннонії. Докладно зупинившись на історії карпів-хорватів, ми мали на думці довести, що хоча деякі історичні джерела називають Одоакра то скіром, то герулом, але найвірогідніше, він був таки хорватом, а скіри, герули і карпи - це окремі племена хорватського союзу племен (див. Сюсько К. Готи на території України. Ужгород, 2008), власне ім’я яких поступово розчинилося в спільній для усіх русинів назві - руги, або - ще більш загальному для усіх слов’ян - скловени (скорочений варіант - вени, венеди). Крім них з усіх давньоруських племен в Паннонії простежується лише присутність дулібів (аж до X ст. тут існувала так звана Дулібська жупа), але слід мати на увазі, що до появи гунів Рим був настільки сильним, що без його згоди оселитися на території цієї провінції було неможливо (тобто дуліби могли з’явитися тут лише після народження Одоакра). Менандр оповідаючи про дулібського князя Добренту, також підтверджує паннонське походження його попередника князя Одоакра: «ці скловени були багаті і вже віддавна пустошили Рим, коли на то ще не наважувався жоден інший народ»). Із «Житія св. Северина» (Евгипий. Житие св. Северина. М., 2007) відомо, що Отко набирав воїнів для походу на Рим і Зальцбург на території Паннонії, а це могло бути лише в тому випадку, якщо він був своєю людиною в цьому регіоні і його рід посідав високе становище, тобто був князівським. Йордан свідчить, що у II пол. IV ст. готи підкорили тут венедів, але плем’я росомонів все ж таки вийшло з-під влади Германаріха, а у 434 р. готи билися з ругами на р. Саві біля м. Новієтуна (Йордан, с. 84, 85, 87).
1493 р. Одоакр і Теодоріх  (Нюрнбергська хроніка). Робота Міхаеля Вояльгемута й Вільгельма Плейденвурффа

Таким чином, починаючи з моменту переселення імператором Галерієм у 305 р. карпів на територію Паннонії ми можемо говорити вже не тільки про Семигородську, але й Паннонську Русь. М. Орбіні на основі римських джерел зробив вибірку слів, які вживали так звані «варвари» у захопленому Одоакром Римі, там присутні українські фонеми (вода, пити, гора, зима, птах, брат, вітер та ін.). З цього випливає, що в його армії переважали не германські вандали, а давньоруські племена, але через свою брутальність у пам’яті місцевих жителів залишилися тільки германські вандали. (М. Орбіні, с. 14). Варто також згадати, що після призначення Мефодія паннонським єпископом він створив тут Руську церкву і залишився в пам’яті сусідніх народів як «руський єпископ» (про це свідчить зокрема чеський хроніст Даліміл). Плита з латинським написом, яку знайшли в катакомбах перших християн під костелом св. Петра під Зальцбургом, повідомляє: «Року Божого 477 Одоакер, король рутенів, а також гепіди, готи, унгари і герули, лютуючи проти церкви Бога, блаженного Максима, разом з його 50 товаришами, що в тій печері ховалися, з огляду на їхню віру замордували, зі скелі кинули, а провінцію Нориків шаблею і вогнем знищили», що доводить: Одоакр за своїм етнічним походженням був русином (ругом), а не германцем (Йордан чітко відокремлює ругів від германців, повідомляючи, що руги в усьому переважають германців і, на відміну від них, б’ються з неймовірною лютістю (Йордан, с. 23-24, с. 65). Нагадаємо, що «Житіє Оттона Бамберзького» також твердить, що руги і руси - це одне і те саме, а княгиню Ольгу візантійські джерела у X ст. називали «королевою ругів» («Чтения в Импер. Общ. Истории и Древностей Росийских». 1872, кн. 4).
Відомості про Одоакра як руського князя наводять такі видатні історики середньовіччя, як Длугош та Мартин Бєльський. Прикметно, що Длугош користувався історичними документами з часів імператора Льва І, які до нас не дійшли (тому він датує початок панування Одоакра в Італії не 477 р., а 506 р.).
Судячи з давньоруських топонімів та гідронімів (Болотон, Тихани, Лела, Острий Холм, Крес, Батяри, Руський Лан, Паннонський Холм, Руський Замок та ін.), імператор Галерій оселив карпів-хорватів на півночі від озера Болотон, в Баконських горах (дуже сумнівно, що хорвати погодилися жити в болотах на півдні від озера), тобто недалеко від кордонів сучасної Австрії (тоді вона ще називалася Норік). Не виключено, що вони зайняли також північно-східну частину провінції Норік: новітні дослідження М. Бора виявили багато фактів на підтвердження тези Нестора-літописця про те, що «Нориці - суть слов’яни» (Літопис Руський, с.2). Донині місцеве населення займається не землеробством, а ремеслами (різьбою по дереву та вишивкою), що більш характерно для горян, ніж для мешканців рівнин. Етнографи, зокрема, В. Гошовський, вже давно звернули увагу на те, що тутешні весняні обряди подібні до обрядів русинів Пряшівщини та Закарпаття (Кuzmік. з. 225-270).
Згадка про Одоакра на таблиці з катакомб Зальцбурга

Саме тут у 433 р. і народився майбутній підкорювач Риму, який здійснив те, чого не вдалося зробити навіть Аттілі. Як твердять історичні джерела, перші 16 років свого життя він провів у Паннонії. Роки його юності припали на період найбільшої потуги і величі гунського вождя Аттіли, який у 445 р. після вбивства свого брата Бледа «соединил под своей властью все племя целиком и, собрав множество других племен, которьіе он держал тогда в своем подчинении, задумал покорить первенствующие народьі мира - римлян и везеготов. Говорили, что войско его достигало пятисот тисяч» (Йордан, с. 96). Певно, серед цих (причому не підкорених, а союзних) племен були й паннонські карпи-хорвати, адже у Паннонію гуни прийшли ще у 377 р. Про це, наприклад, твердить Саксонський Граматик («війна датчан з гунським царем, союзниками якого були руси»), а також патріарх Прокл (434-447 рр.), описуючи напади гуннів на Візантію (А. Кузьмин). Із Семундової саги та праці Йордана відомо, що серед найвідоміших воїнів Аттіли були люди з руськими іменами (Ярослав, Валамир, Горд, Блед, Боярикс, Данчич, Радо, Вдила), а батько Одоакра, князь Едекон, очолював його гвардію, тобто особисту охорону. 
Держава Одоакра

На основі цих фактів, а також відомих нотаток Пріска Понійського (Приск Понийский. ВДИ.1948. №4, с. 244-267) про свою подорож до столиці Аттіли міста Бич (Вількінг-сага твердить, що вона називалася Велета), де, судячи з занотованих мандрівником слів (просо, мед, квас, страва, тризна), розмовляли давньоруською мовою, та й стиль життя був не характерним для кочівників (не юрти, а дерев’яна архітектура і типово давньоруські городища), деякі дослідники, і особливо письменники- романтики дійшли висновку, що гуни не мають до Аттіли жодного стосунку, Аттіла - це давньоукраїнський князь Гатило, який підкорив сусідні племена, в т. ч. гунів, а сучасники за інерцією продовжували називати цей величезний етнічний конгломерат гунами.
Одоакр на монеті

Безумовно, стародавні автори спотворювали імена та назви племен, латині­зуючи чи романізуючи їх, в тому числі імена Одоакра та його батька Едекона. Аттіла також цілком міг бути Гатилом (ймовірно, саме так і називали його місцеві русини), але те, що за своїм етнічним походженням він був гуном, не підлягає жодному сумніву. Русини належали до наймолодшого індоєвропейського етносу, за законами демографії, Дунайська Русь в ті часи була ще не надто чисельною і в жодному разі, принаймні за кількісними показниками, не могла протистояти старшим, а отже і чисельнішим ордам кочівників-гунів. Звідки ж тоді дивна прихильність Аттіли до русинів та усього руського? На нашу думку, або його мати була русинкою і виховала сина в шані до Русі, її мови і культури, або ж русинкою була його кохана дружина та її син. Останній варіант є найбільш ймовірний, оскільки за повідомленням Пріска з-посеред безлічі дружин Аттіли лише одна жила разом з ним в столиці, мала на нього величезний вплив, свій окремий палац, і усі іноземні посли за протоколом відвідували і обдаровували не тільки Аттілу, а й царицю Креку. Її ім’я, що має типове для хорватів звуко­сполучення «крк» (карпи, Краків, Карпати, острів Крк в Хорватії), а особливо ім’я її третьої наймолодшої дитини (Ярень) виказують в ній хорватку, тобто русинку. Йордан зі зневагою згадує синів Аттіли, «коих, по распущенности его похоти, [насчитьівалось] чуть ли не целые народьі», а тим часом Пріск пише, що його вразила увага та любов вождя гунів до наймолодшого сина Креки: «Когда я вьіразил удивление тому, что он не обращает внимания на других детей, а к отому относится ласково, сидевший рядом со мной варвар, понимавший по авсонски и предупредивший, чтобьі я никому не передавал его слов, обьяснил, что кудесники предсказали Аттиле, что его род падет, но будет восстановлен именно отим сьіном» (Приск, с. 250-259).
З розповіді Пріска випливає, що його столиця була розташована в районі Сегедина (Сегеда) та Оросхази (Угорщина), тобто на землях давніх тиверців (у перекладі з угорської Оросхаза означає Руська Хата), а основна маса гунських племен жила в степу між Тисою та Дунаєм (історики вважають, що саме там закінчувався великий азійський Степ, де кочували азійські племена). Така гіпотеза пояснює, чому давньоруські племена у складі війська Аттіли були не «гарматним м’ясом», а шанованими союзниками, чому свою охорону Аттіла до­вірив батькові Одоакра і чому так раптово, за загадкових обставин, завершилося життя цього «бича усіх країн та народів».
Ймовірно, Крека була старшою сестрою Одоакра, і коли Аттіла охолов до неї і задумав одружитися з дівчиною з іншого племені на ім’я Ільдіка, що поставило під загрозу майбутнє не тільки Яреня, а й цілої династії, Едекон прийняв рішення, свідком реалізації якого стали інформатори Пріска: «На следующий день (після весілля), когда миновала уже большая его часть, королевские при­служники, подозревая что-то печальное, после самого громкого зова взламьівают двери и обнаруживают Аттилу, умершего без какого бьі то ни бьіло раненая, но от излияния крови, а также плачущую девушку с опущенньїм лицом под покривалом... После того как бьіл он оплакан такими стенаннями, они (тобто особиста охорона на чолі з Едеконом) справляют на его кургане «страву» (так назьівают ото они сами), сопровождая ее громадным пиршеством. Сочетая противоположные [чувства], вьіражают они похоронную скорбь, сметашанную с ликованием» (Приск, с. 260-267).
Чому охорона так довго не била на сполох? Чому нова дружина не зчинила галас, а настрашена мовчки плакала з покритою головою (а може, й з зав’язаним очима, щоб не побачила вбивць?).
Тіло Аттіли поклали у три труни (золота, срібна і залізна одна в одну) і вночі таємно поховали десь у степу (за іншою версією, втопили в тому місці, де Марос впадає в Тису). Одоакр на той час мав 20 років, тож напевне разом з батьком брав участь у змові. Проте Ярень так і не став єдиним спадкоємцем величезної імперії Атілли...

Перебування у війську Аттіли, тим більше у гвардії, поруч з великим полко­водцем, який навіть за визначенням його ворогів був «надзвичайно талановитим у військовій справі», допомогло Одоакру досконало оволодіти мистецтвом керування величезними масами озброєних людей, стратегічним і тактичним мисленням, прийомами ведення бойових дій. Отко міг брати участь у походах Аттіли на захід, на Данію і Швейцарію (у Валлійському кантоні донині називають місцевих жителів гунами, а місцеве озеро і місто по-руськи називається Лагуна (Лугано). Ймовірно, у 451 р. русини, і разом з ними Одоакр, взяли участь у грандіозній битві на Каталаунських полях біля міста Труа (на заході від нього), про що, зокрема, повідомляє німецька «Кайзерхронік».
Це була найбільша битва часів Стародавнього Світу та Середньовіччя. Най­більша цифра її учасників, яку називають джерела, - 500 тис. чол., хоча сучасні історики вважають її завищеною, оскільки зібрати таку величезну кількість війська у ті часи було неможливо. Вірогідно, йшлося про 200-300 тис. чол., причому їх більшу частину (мало не у два рази) складали противники Аттіли (вестготи, франки, сармати (певно, це були алани), бургунди, саксони, бріони, літиціани, ріпаріоли та інші місцеві та сусідні народи), яких очолював король вестготів Теодорід, хоча військове керівництво доручили римському полководцю Аецію, котрий як заручник певний час перебував у гунів і досконало вивчив їхню тактику ведення бою. Аттіла не міг за тисячу кілометрів, до того ж після тривалої облоги Ворса, Майна, Тріра та Орлеана, привести рівноцінні сили, і тому обрав таку тактику: позбавити противника керівництва, внести в його лави хаос і завдати максимальних втрат у живій силі. Аттіла спорудив табір, оточив його з усіх боків возами і розпочав бій о третій годині дня, тобто мало не ввечері. Основний удар він спрямував на короля вестготів Теодоріда, сам залишився у таборі під захистом гвардії. Вестготи не подбали про надійний захист свого короля, його було вбито, настала ніч, і у війську, позбавленому керівництва, почалася паніка (за свідченням Йордана, франки замість ворогів перебили один одного). Битва була «лютая, переменная, зверская, упорная. О подобном бое никогда до сих пор не рассказьівала никакая древность, хотя она и повествует о таких деяниях, величественнее каковьіх нет ничего, что можно бьло бы наблюдать в жизни, если только не бьіть самому свидетелем этого самого чуда. Если верить старикам, то ручей на упомянутом поле, протекавший в низких берегах, сильно разлился от крови из ран убитых...».



Немає коментарів:

Дописати коментар