Про появу мадяр у IX ст. на українських землях

Про появу мадяр у  IX ст. на українських землях.

 З книги Святослава Семенюка "Історія українського народу", 2010 р.

 Мадяри рушили від Уральських гір на свою нову батьківщину на поч. IX ст. і досягнули Дунаю у 839 р. Протягом десятків років їх кочовище містилося на території сучасної Бессарабії, звідки вони робили часті набіги на сусідні землі, в т.ч. і далеко на захід. Під час одного їхнього набігу на захід половці, скориставшись тим, що їх кочівлі були залишені без належної охорони, об’єднавшись із болгарським царем Симеоном, вирізали там усіх без виключення мадярських жінок і дітей.

Звістка про цю трагедію застала мадяр в Сегедіні (Сегеді). Приголомшені горем мадярські воїни не захотіли вертатися додому, на землю, яку вони прозвали «Кривавою». На полі Пустосер, біля Сегедіна, було прийнято рішення навіки забути про цю землю, про племінний поділ, який після винищення жінок і дітей втратив свій сенс, об’єднати усі сім угорських племен на чолі з Арпадом і йти на завоювання нових земель на півночі [Вurchard, с.  97].

На місці цієї доленосної наради, яка поклала початок завоюванню Угор­щини, давно стоїть пам’ятник, але пристрасті навколо цих подій не вщухають донині і навіть розкололи угорське суспільство на так званих «старих» і «нових» угорців.

Частина найбільш шовіністично налаштованих угорців воліють поставити пам’ятник «Тисячоліттю Угорщини» не в Сегеді, а на Верецькому перевалі в Україні, через який у 898 р. пройшли «старі» угорці, які, перебуваючи на Уралі, довідалися про страшну трагедію свого народу на «Кривавій землі». Арпад на той час уже завоював значну частину території сучасної Угорщини. «Старі» історики свідомо намагаються заплутати те, що передувало 898 р. Тому саме цей рік в уяві переважної більшості угорців поступово стає точкою відліку народження їхньої держави (адже далі були переважно перемоги, тимчасом як 892 р. був роком страшної поразки). Була вигадана легенда про завоювання Угорщини не Арпадом, а Альмошем, який нібито був батьком Арпада, перейшов через Верецький перевал і передав сину цю землю у спадок.

Перша угорська хроніка повідомляє про те, що на час появи мадяр на території сучасної Угорщини галицькі, тобто руські, князі (хроніка писалася в кін. XII ст., коли Русь ототожнювали з Галичиною) сиділи на Дунаї, Вагу, Гроні, Тисі, Коросі, Моросі, а також називає їх імена: Лель, Мень, Гель, Глад, Забор, Преслав, Гонт, Пазман [Кuzmik, c. 280-287]. У 895 р. німці намовили великого моравського князя Моймира II вигнати свого брата Святополка з Нітри, тож на час появи мадяр в Угорщині ці землі виявилися практично беззахисними. Моймира мало цікавило те, що відбувалося далеко на сході, і його військ тут не було. Не надто покладаючись на Моравію, справу оборони взяли у свої руки місцеві руські князі. У пам’яті українського народу навіки залишилося ім’я лише одного з них, того, що «сидів на Тисі» і називався Лаборцем. Він першим вступив у двобій з мадярами за рідну землю, і його драматичну історію люди не забули.

У 898 р. «старі» мадяри оминули Київ, перейшли Верецький перевал і вступили на територію Закарпаття. З болгарами, що мали тут свої факторії, але після утворення Великої Моравії вже фактично ними не володіли, мадяри, пам’ятаючи про події на «Кривавій землі», воювати не стали, а усю свою потугу спрямували на князівство Лаборця. Сили противників були не рівними, тому Лаборець відмовився від битви на рівнині й почав відступати до добре укріпленого Земліна (фортець кочівники тоді брати не вміли), але під час переправи через річку Свіржаву мадяри наздогнали його і забили (відтоді люди називають цю річку Лаборцем). Князя поховали в с. Ластомирові (в 20 км на захід від Ужгорода), і донедавна там ще були руїни руської церкви. Дехто, однак, вважає, що його перепоховали в XII ст. в Горянській ротонді [Краєзнавчий словник].

Угорці оминають той факт, що і Альмош не встиг нічого завоювати, оскільки загинув при штурмі Земліна. Могилу цього угорського князя розкопали біля Земліна словацькі археологи, і виявилося, що Арпад не міг бути сином Альмоша не тільки за віком, а й тому, що мадяри поклали біля нього меч, а це означало, що покійний не мав синів [Кuzmik, c. 280-285]. Таким чином, єдиною «заслугою» Альмоша було те, що він спромігся захопити і стратити закарпатського князя Лаборця, але самого Закарпаття взяти не зміг, а тому мадяри пішли звідси далі на захід.

Перша угорська хроніка оминає цю тему і розповідає про це як швидку і повну перемогу над закарпатським князем Лаборцем. Натомість Симон де Кези більш детально описує опір, який чинили руські князі навалі кочівників, зокрема князівство Леля, яке, за його свідченнями, простягалося вздовж лівого берега Дунаю від Комарна до Русовців (далі до Дивина (Девіна), а також в Паннонії правив князь Преслав) [Там само].

Існування історичного князя Леля підтверджується також існуванням Великого і Малого Леля, перейменованого згодом на Златну-на-Острові. Можливо, кордони цього князівства були значно довшими, але, щоб захиститися від угорської кінноти, Лель зосередив свої сили на Житному острові, який утворювали Великий та Малий Дунай: острів не давав можливості переправитися ворожому війську зненацька.

Зрозумівши, яка величезна загроза іде зі сходу, німці нарешті схаменулися і повернули Святополка II до Нітри, де він почав збирати військо і організовувати оборону краю, заснувавши для цього в Берженах місто-фортецю Новгород (угорська назва—Ноград). Як не дивно, але поверненням Святополка найбільше були невдоволені місцеві руські князі Гонти і Пазмани, які вирішили використати появу мадяр на території Угорщини на свою користь і з їх допомогою остаточно звільнитися від Великої Моравії. Вони в числі перших зрадили чехам і перейшли на бік угорців. Вождь угорців Арпад ще перед визначальною битвою при Банхіді одружився з княгинею цього роду. їхня зрада, власне, і забезпечило мадярам тріумфальну перемогу над великоморавським князем Святополком II у 905 р. Святополку не вдалося об’єднати сили усіх руських князів для вирішальної битви під Банхідою, він зазнав поразки і, тікаючи з поля бою, загинув під час переправи через Дунай.

Безумовно, морав’яни, тобто чехи, для цих земель були такими самими окупантами, як і мадяри, але короткочасний тактичний виграш завдяки шлюбним зв’язкам з мадярами, на який наші князі покладали стільки надій, в кінцевому підсумку обернувся стратегічним програшем для Угорської Русі.

Тільки тому, що Гонти стали родичами Арпада, автори іноземних джерел, не розбираючись в характері їх родинних зв’язків, часом називали їх угорськими князями, тим більше, що Арпад у 921 р. доручив їм очолити похід на Італію, а Стефан Святий призначив одного з них намісником комітату на півдні сучасної Словаччини, який так і називався — Гонт. Натомість Симон де Кеза, для якого усі слов’яни були одним цілим, назвав чехами Гонтів, Пазманів, Богачів та інших руських князів, які «сиділи» на території Середньої Словаччини, відокремивши їх від угорських князів. Кадлубович (Кадлубек), який за своїм етнічним походженням був русином і мав доступ до неіснуючих нині руських літописів, категорично твердить, що княгиня Гонта, а отже і увесь рід Гонтів, були хорватського походження.

Династичними шлюбами, а не вигаданим Анонімом «тріумфом угорської зброї» завершилася також боротьба за Білгородське князівство Меня, а в Банаті також сів не угорський намісник, а болгарський князь Чанад, якого мадяри намовили виступити проти руського князя Геля [Там само].

Угорський літопис явно перебільшує успіхи мадяр, повідомляючи про те, що князь Мень при появі мадяр взагалі не став обороняти Білгород, а одразу втік у Карпати і попросив миру, але за умови, що син Арпада Золтан одружиться на його доньці.

Якби мадяри справді захопили Білгород і ціле князівство Меня, то, без­умовно, на його умови ніхто не звернув би жодної уваги. Насправді кочівники, як свідчить історія із Земліном князя Лаборця, не вміли брати укріплених городищ, боротьба, судячи з того, що Арпад від княгині Гонти вже мав сина, тривала як мінімум десять років, і одруження Золтана на доньці Меня було з їх боку вимушеним кроком (вже в іншому місці хроніка побіжно повідомляє про те, що Золтан заволодів Білгородським князівством лише після смерті князя Меня).

Крім того, свідчення Нестора про те, що угри «прогнали волохів ... і сиділи вони зі словенами», схиляє до думки, що однією з умов угоди Меня з мадярами було усунення з території Семигороддя решток фракійських племен, і, як ми побачимо далі, як мінімум до сер. XIII ст. ця земля була суто руською.

На відміну від Меня, Гонтів та Пазманів, Лель і Браслав не пішли на угоду з мадярами, а продовжували запеклу боротьбу. У 905 р. Лель бився з мадярами на боці чехів при Банхіді, і незважаючи на поразку, ще деякий час продовжував опір.

З історії.

      Прабатьківщиною білих хорватів, яка отримала назву «Велика Хорватія», варто вважати територію Верхнього й Середнього Подністров’я, Пруто-Дністровського межиріччя та верхньої течії Тиси. Велика Хорватія, у різі періоди, охоплювала території Західної України (Галичина, Закарпаття, Буковина, Волинь, частина Поділля), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі, Північної Угорщини, частково Німеччини, Австрії та Словенії.  Племена антів, склавінів, венедів та карпів зінтегрувалися в регіоні Верхнього та Середнього Подністров'я та Нижньої і Середньої Вісли, стали відомими як «хорвати» (регіональний комплекс Придністров'я та Попруття празько-корчацької культури, V—VII ст.)

Велика Біла Хорватія (хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska, лат. Chrobatia) — це поліцентрична протодержава, це суперсоюз споріднених хорватських племен. Власне Велика Хорватія ще не була державою, її не слід розглядати як якусь конкретну країну, а геопростір, який переважно населяли хорватські племена. У такому суперсоюзі хорватські племена,  зберігаючи свою ієрархію, визнавали зверхність якогось племені-гегемона. У V-VI ст. цей суперсоюз гіпотетично займав територію від середньої течії Пруту і Дністра  до верхньої течії рік Вісла, Ельба, Біла Ельстер. 

Векослав Клаїч (Klaić) та М. Кос (Kos) ототожнюють Велику (Білу) Хорватію з Державою Само (Само — найдавніша відома держава слов'ян, що існувала в 623-660 (626-661) рр. на території сучасних Чехії і Нижньої Австрії (на території моравів, чехів, лужичан, хорутан і панонців).

Велика Хорватія, або Біла Хорватія  — це праукраїнська протодержава західних горян (карпів–білих хорватів), одне із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттіли. Утворилася вона у середині V ст. н. е., проіснувала до кінця Х ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476-493 рр. Поляки, що окупували хорватські землі в районі Кракова (999 р.), розділили їх на дві частини, після чого Велика Хорватія почала розпадатися.  Всередині цього масиву асимілювалися дрібніші племена даків, германців, язигів і роксоланів. Роксолани залишилися у Сер. Подніпров'ї і, згодом, взяли участь у формуванні середньовічних тубільних етносів — антів та русі. У Середньому Подніпров'ї поляни асимілювали ту частину роксоланів, яка не вирушила до Тиси.

Хорватський історик Франьо Рачки (Franjo Rački; 1828—1894) й австрійський історик Людо Гауптман (Ludo Hauptmann; 1865-1924) вважали, що столицею Білої Хорватії аж до XI ст. був  Краків (польські племена в цей період на цих теренах не проживали - А. Б.).

Після історичних  часів Скіфії скіфської, Сарматії та Скіфії гунської на теренах України, за словами Констянтина Багрянородного, в IX- поч.X ст.  існувала Русь біля Києва, в якій жили роси (Ρως), а також землі під владою пачинакитів на півдні від гирла Дунаю до хозарської фортеці Саркел на середньому Дону, і на західних теренах  – частина Великої Хорватії, в якій жили білі хорвати, а за Доном і Меотидою (Азовське море) – Хазарія, Чорна Булгарія і Мордія. Згодом  уся територія сучасної України увійшла в державу Русь з політичним центром у Києві (IX-XIV ст..) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Щодо існування етнополітичного утворення в межах територій, які належали до Великої Хорватії можемо робити висновки з джерел, на які посилається ряд хорватських дослідників. Вони розповідають, з посиланням на арабського географа Аль-Армі (Al-Ğarmi, 9 ст.),  що на території, яка знаходиться на відстані 10 днів від печенігів (200-400 км), був коронований правитель всіх правителів  на ім’я “Swjjtm.l.k.”.   Місце, де він живе, називається «Ğrwab»  (Božić M, 2018). З огляду на те, що на території України   вплив печенігів сягав аж до Коломийщини (с. Печеніжин), то локалізація цього королівства «Ğrwab»  десь між Львовом (Україна) та Краковом (Польща) [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

Археологiчнi дослiдження останнiх лiт територiй Карпатських Хорватiв, в тому числi велетенських городищ типу Плiснеська, Стiльська, Солонська та iнших, якi були у десятки разiв бiльшими за сучаснi їм мiста Київської Русi, виробничi комплекси з високим рiвнем технологiї типу Рудникiвського металургiйного, відзначення економічного піднесення, що почалося на початку ІХ ст. і спричинило різке розшарування суспільства, в першу чергу за професійною ознакою, дозволяють припускати, що на землях Прикарпаття до кiнця Х ст., коли цi територiї ввiйшли до складу Київської Русi, функцiонувало розвинене диференцiйоване суспiльство, здатне до створення державних органiзмiв [Леонтiй ВОЙТОВИЧ. “БІЛІ” ХОРВАТИ ЧИ “КАРПАТСЬКІ” ХОРВАТИ? ПРОДОВЖЕННЯ ДИСКУСІЇ”].

Огляд літератури.

Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово відомі українські історики, зокрема, М. Грушевський і Д. Дорошенко та ін. Література про білих хорватів і хорватський етногенез налічує сотні книг і статей кількох десятків авторів. Огляди цієї літератури за певні періоди можна почерпнути у Л. Нідерле, Тадеуша Модельського, Федро Шішіча, Любо Гауптмана, Ю. Відаєвича, Г. Лябуди, Богуміли Застерової, Г. Ловмянського,  Л. Войтовича, В. Iдзьо, С. Семенюка, О. Майорова, Т. Дишканта, А. Байцара, Г. Водяк та ін.

Історичні згадки.

Вперше назву племені хорватів згадують у зв'язку з містом Танаїс, яке розташовувалось у гирлі річки Дон при впаданні в Азовське море. Історичні хроніки записані грецькою мовою в ІІІ столітті н. е. Хорватів згадують за часів правління правителя Танаїса — Савромата ІІ (175–211). Там згадували достойне ім'я Хорват (Choroathou). Інша згадка про хорватів припадає на правління Рескупоріда (Rescuporides), сина Савромата ІІ — Хорват Сандарсіон (Choroathus Sandarsion), як одного із чотирьох архонтів Танаїса. Якщо не зважати на грецьке закінчення «-os», то в обох записах будемо мати власне хорватське ім'я на старому кайкаючому діалекті (Kaikavian).

Деякі дослідники версію про зв'язок цих назв з історичними хорватами трактують як випадковий термінологічний збіг [Katišić R. Kunstmannovi lingvisticki dokazi o seobi Slavena si uga na sjever // Starohrvatska Prosvjeta. — ą20. — 1990 (1992). — S.225-328].

Білі хорвати (предки українців) та Балканські хорвати.

Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в II тис. до н. е. на території Центральної Європи й лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н. е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавинів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.

Крім так званого східного вектора розвитку українства, був ще й західний, не менш важливий, а то й більш значущий для нас, — стверджує історик Святослав Семенюк.  Але про нього в нас чомусь «забули». Тим часом археологів вражає дивовижна ідентичність пам’яток матеріальної культури VII-IХ ст. на всьому величезному просторі від Влтави до Дніпра і від Дунаю до середньої течії Вісли. І то недарма. Адже, крім Київської Русі, існували й Наддунайська, Краківська, Угорська, Моравська, Сілезька, Полабська Русі, які Костянтин Багрянородний об’єднав під назвою Велика Хорватія... Впродовж 2007-2008 рр. учені Харківської криміналістичної лабораторії дослідили геном чи не всіх слов’янських народностей і з’ясували, що найдужче збігаються генетичні коди українців і хорватів. Отже, наші народи найближчі один до одного, фізично й ментально споріднені. І, мабуть, не лише тому, що походять з однієї й тієї самої землі, а й через те, що мали тривалий період спільної історії.» [Василь Мороз. Українці й хорвати колись були карпами, або як був забутий західний вектор розвитку українства].

Білі Хорвати (дав.-рус. Хорвати Бѣлии, Хорвати) — це етнонім  одного з  праукраїнських племен Великої Хорватії, від яких походять балканські хорвати. Згадане в низці середньовічних джерел, яке жило в VI–X століттях на території Центрально-Східної Європи, а саме на суміжних територій сучасних держав Польщі та України, на території між франками, турками (угорцями), і печенігами. Цікаво, що Констянтин Багрянородний печенігів (кангарів) турками не називав, а лише угорців та аварів. Хорвати завоювали Далмацію шляхом перемоги над аварами та отаборились в ній.

У джерелах термін „білі хорвати” зустрічається двічі – у трактаті Костянтина Багрянородного „Про управління імперією” та у "Повісті временних літ". Щодо останньої, то М.Грушевський допускав, що це вставка пізнішого редактора, який знайшов згадку про хорватів під 992 р. і дописав їх до переліку племен. Але під 992 р. мова йде просто про „хорватів”, тоді як у недатованій частині літопису згадуються „білі хорвати”. Інших арґументів на користь своєї версії історик не привів.

Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни – жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни – над Десною і Сеймом; древляни – між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани – вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі – над Дністром і Бугом; тиверці – між Бугом і Прутом; білі хорвати – на Підкарпатті.  

«Повісті временних літ» тричі згадує хорватів і один раз білих хорватів.

Балканські Хорвати – етнос, який почав формуватись у 7-10 ст. на території колишньої Римської провінції Далмація, походять  насамперед від середньовічних прийшлих білих хорватів з Прикарпаття, зі східних теренів Великої Хорватії в Центральній Європі. Хорвати, які були переміщені аварами на Балкани, в 587-614 рр. опанували нинішні території Хорватії і частково — Боснії та Герцоговини. Вони взяли участь в аварських війнах проти Візантії, а далі, в VII ст., на цих теренах сформувалося 11 хорватських жупаній-князівств, які потім об’єдналися в королівство. Імен хорватських очільників, які правили ще до виникнення цих жупаній, не збереглося. 

Аварське завоювання частини хорватського масиву в середині VI ст. змусило мігрувати значні масиви хорватів у Паннонію і Далмацію. Ця перша міграція на Балкани тривала з 587 р. по 614 р. Між впадінням Морави й Тиси хорвати форсували Дунай, освоїли басейн Драви в 587–593 рр., далі стали просочуватися у межиріччя Драви й Сави, звідки перейшли в тепершню Боснію. З Боснії вони форсували прохід до Адріатичного побережжя через Клісу та Салону в 614 р.,поклавши початок завоюванню Далмації... Друга міграція на Балкани тривала в 626–630 рр. на заклик візантійського василевса Іраклія проти аварів. У ній брали участь хорвати якраз із Білої Хорватії. Ця міграція закінчилася завоюванням Далмації, де виникло 11 хорватських жупаній (князівств). [Войтович Л. В.  Стільсько: між фактами і вигадками. Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. 2020. Вип. 33. С. 13-37].

Згідно праці Костянтина VII «Про управління імперією» (X століття), група хорватів відокремилася від білих хорватів, що жили в Білій Хорватії, і прибула з власної волі, або була викликана візантійським імператором Іраклієм I (610—641), в Далмацію, де вони билися і здобували перемоги над аварами, і в кінцевому підсумку організували своє власне державне утворення . Згідно з легендою, описаною в цьому трактаті, їх очолювали п'ять братів Κλουκας (Клоукас), Λόβελος (Лобелос), Κοσέντζης (Косентзіс), Μουχλώ (Моухло), Χρωβάτος (Хробатос) і дві сестри Τουγά (Тоуга) і Βουγά (Боуга), і їх архонтом в той час був батько Поргі, і вони були хрещені під час правління Поргі в VII столітті .

Близько 20-30% хорватів ведуть своє походження, мабуть, від населення Адріатичного узбережжя з більш давніх часів, зокрема, з пізнього бронзового віку (R1b)  та періоду античності 800 р. до н.е. – 600 р. нашої ери (пракельтська R1b [P312>L2], E1b1, I1, J2, деякі лінії І2 [I-Y3120]). Хоч і регіон був значним коридором для перших міграційних фермерів із західної Анатолії, проте, на сучасну стуктуру генофонду Хорватії найбільше вплинула  середньовічна післягунська експансія людей, зі Східної Європи на Балкани, яка супроводжувалась витісненням аварів з Далмації.  Вони (білі хорвати) принесли більшість ліній R1a та I2, які сьогодні становлять 65% (25% і 40%)  чоловічих ліній серед хорватів, і ці генеологічні гілки не іранські, не аланські, а споріднені з типовими праукраїнськими [Галина Водяк. Хорвати та білі хорвати – генетичне походження та деякі історико-етимологічні дефініції. 2023].

*Байцар Андрій. Географія та картографія Винниківщини. Наукове видання. Винники; Львів: ЗУКЦ, 2020.  640 с.

*Байцар Андрій. УКРАЇНА ТА УКРАЇНЦІ НА ЄВРОПЕЙСЬКИХ ЕТНОГРАФІЧНИХ КАРТАХ. Монографія. Львів: ЗУКЦ, 2022.  328 с. 

*Байцар Андрій. НАЗВИ УКРАЇНИ АБО ЇЇ ЧАСТИН НА ГЕОГРАФІЧНИХ КАРТАХ (XII–XIX ст.) / Сучасні напрямки розвитку географії України: монографія / [за заг. редакцією проф. Лозинського Р. М. Львів, 2022. С. 29-91.

*Байцар Андрій. ГЕОГРАФІЯ ТА КАРТОГРАФІЯ УКРАЇНСЬКИХ ІСТОРИКО-ГЕОГРАФІЧНИХ ЗЕМЕЛЬ (XII ст. – поч. XX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2023. 295 с.

*Байцар Андрій. ІСТОРИЧНА КАРТОГРАФІЯ. УКРАЇНА НА КАРТАХ МОСКОВІЇ (XV–XVII ст.) ТА ТАРТАРІЇ (XIII–XIX ст.). Монографія. Львів-Винники, 2025. – 290 с.

*Семенюк С. Український путівник по Польщі: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 723 с. 

 *Семенюк С. Український путівник по Словаччині: історико-краєзнавчі нариси. — Львів : Апріорі, 2007. — 346 с. 

 *Семенюк С. Історія Українського народу. — Львів : Апріорі, 2010. — 608 с. — ISBN 978-966-2154-14-6. 

 *Семенюк С. Українські історико-етнічні землі (Польща, Угорщина, Румунія, Словаччина, Чехія, Австрія, Саксонія). — Львів : Апріорі, 2011. — 640 с. (170х240 тв. обкл.). — ISBN 978-617-629-022-3. 

 *Семенюк С. Феномен українства. — Львів : Апріорі, 2013. — 661 с.

Мадярський князь  Арпад