четвер, 8 лютого 2018 р.

Західна Україна – Велика Біла Хорватія. Карта Візантії Гійома Деліля «Східна Імперія за творами Константина Багрянородного, X ст.» (перша пол. XVIII ст.)




В атласі «Atlas nouveau» 1742 р. поміщена карта «Imperii Orientalis et Circumjacentium Regionum» (Східна Імперія за творами Константина Багрянородного, X ст.) французького географа та картографа Гійома Деліля (Guillaume Delisle; 1675-1726). На карті Західна Україна та частина Поділля – MAGNA ALBA CHROBATIA (Велика Біла Хорватія), яка на сході межує з Руссю (RUSSIA). MAGNA ALBA CHROBATIA (Велика Біла Хорватія) є частиною SCLAVONIA (Склавонії).
Костянтин VII Багрянородний, або Порфірородний, чи Порфірогенет (грец. Κωνσταντίνος Ζ Πορφυρογέννητος, буквально — «народжений у багряниці, у порфірі, у царському палаці»; 17 або 18 травня 905 — 9 листопада 959) — візантійський імператор (913959, фактично 945959) з Македонської династії. Автор творів, що містять важливі відомості про русько-візантійські відносини 10 століття. Син Лева VI, його співправитель з 908 р.
Гійом Деліль був учнем астронома Жана-Домініка Кассіні, який навчив його точного визначення положення за допомогою спостереження точок на небі. Перші карти видав у 1700 р. (світу, Америки, Африки, та Азії). З 1702 року був пов'язаний з Французькою Академією Наук, з 1716 р. – ад’юнкт, з 1718 р. був її членом. Одержав титул Першого Королівського Географа (Premier Géographe du Roi). За дорученням Петра I склав карту Каспійського моря, на якій вперше дав його справжні положення і конфігурацію. У 1700-1714 рр. видав всесвітній атлас на основі нових матеріалів, критично переглянувши картографічні уявлення того часу; повністю переробив карту Африки; вперше дав більш вірні пропорції Середземного моря, усунувши помилку в довготі, яка збереглася на географічних картах ще з часів К. Птолемея.

Батько – Клод Деліль (викладач географії та історії), брати: Жозеф Ніколя Деліль (академік в Парижі та Петербурзі, увійшов в історію тим, що таємно надсилав до Франції копії російських карт, до яких мав доступ в Академії наук); Симон – історик; Луї – астроном (помер 1741 р. на Камчатці).

Деліль завжди наносив на свої мапи градусну сітку. За декретом французького уряду 1634 р. французькі мапи приймали за нульовий меридіан острів Ферро (Ферро – крайній західний острів групи Канарських островів, в період 1634–1884 рр. меридіан острова Ферро (17°39’51”) на захід від Гринвіча приймався за початковий).

Хорватія (лат. Chrobatiaхорв; хорв. Bijela Hrvatska, Velika Hrvatska, Stara Hrvatska) — прадавня батьківщина українців. Процеси етногенезу праслов'ян відбувалися в 2 тис. до н.е. на території Центральної Європи і лісостепу Східної Європи. Автор VI ст. н.е. Йордан писав, що слов'яни походять від одного кореня і відомі під трьома назвами – венедів, антів і склавінів. Так визначаються вони і в працях інших авторів VI ст., зокрема Прокопія Кесарійського, Псевдомаврикія й Менандра Протектора.
Автор «Повісті временних літ» називає такі племена, від яких походять українці: поляни - жили на правому березі Дніпра, біля Києва; сіверяни - над Десною і Сеймом; древляни - між Тетеревом і Прип'яттю; дуліби або бужани - вздовж Бугу (їх називали також волинянами); уличі - над Дністром і Бугом; тиверці - між Бугом і Прутом; білі хорвати - на Підкарпатті. Серед усіх українських племен провідне значення набувають білі хорвати та поляни (з центром у Києві, на яких у VII ст. вперше поширюється назва «Русь»). Крім Київської Русі, часові рамки якої точно не визначені, в Європі існувала ще одна русько-слов’янська держава, а саме Велика Хорватія, засновником якої був нітранський князь Самослав. Про білих хорватів у Галичині писали неодноразово і українські історики, зокрема, М.Грушевський і Д.Дорошенко. Початок формування польського народу припадає на Х-ХІ ст. Його основою стали сім західнослов'янських племен: поляни (нижня течія р. Варти), серадзяни (верхня Варта), слензяни (сілезяни, верхня Одра), вісляни (верхня Вісла), мазов'яни (середня Вісла), куяв'яни (нижня Вісла) та поморяни (узбережжя Балтики від Одри до Вісли).
За польською Вікіпедією: "Біла Хорватія (Chrobacya, Chrobacia, Chrobatia) - історична територія з спірною ситуацією, розташована в Центральній Європі. Найчастіше ототожнюється з Малопольщою" (Малопольща або Мала Польща — історична область в Польщі вздовж верхньої Вісли. Головне місто — Краків. — А. Б.). 
З ВІКІПЕДІЇ: "Алемко Ґлухак твердить, що Біла Хорватія в час найбільшого розквіту охоплювала терени від джерел Південного Бугу до півночі теперішньої Чехії, дністровський басейн в Україні, басейни рік Сяну та Вєпжу, та верхів'я Вісли в Польщі, північну Словаччину, Закарпаття. В свою чергу дослідник хорватського етногенезу Стєпан Крізі-Сакач крім Галичини включає в терени Білої Хорватії Чехію, Моравію, Шлезію і Словаччину. Відомий хорватський історик В'єкослав Клаіч ототожнював Білу Хорватію приблизно з територією Королівства Галичини і Володимирії, наголошуючи, що міста Перемишль, Бужеськ, Велинь, Червен, Пліснеськ і Радече — міста білих хорватів. Той самий Клаіч, посилаючись на московські архіви, вказує, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола волинського міста Дубно називали себе білими хорватами. М. М. Чуріч, покликаючись на архівні дані, наводить точну цифру тих, хто себе ідентифікував, як білі хорвати — 17228. Що більше, інший хорватський історик Мірко Відовіч твердить, що ще в XIX ст. жителі сіл довкола Володимира Волинського називали себе хорватами. Клаіч твердить, що русини Галичини, Закарпаття, Буковини, а також Волині й Поділля є прямими нащадками білохорватського племені. Покликаючись на візантійського царя Константина VII Багрянородного, Клаіч підкріплює своє твердження, ідентифікуючи порфороґенетових Бойків з бойками в Карпатах, що надає йому можливість точніше встановити місце знаходження Білої Хорватії власне в Галичині. Таким же ж шляхом йде і Домінік Мандіч, визнаючи порфороґенетових Бойків українською етнічною групою. І старіші хорватські історики, як наприклад, Фердо Шішіч ототожнював русинів Галичини з білими хорватами. Цікаво відзначити, що і російські історики, яких видавали в Хорватії, так само ідентифікують русинів Галичини і Волині з білими хорватами. Так Б. Д. Ґрєков твердить, що сучасне українське населення Галичини і Волині, не є прихідцями на цій території, але автохтонними потомками білих хорватів. Що більше, цей автор наголошує на тому, що союзництво білих хорватів і Київської Русі тривало, принаймні, від часів Київського кагана Олега до Володимира, який завоював східну частину Білої Хорватії. З іншого боку, пояснюючи виникнення і відносну стабільність Галицько-Волинської держави, М. Бранд пише, що ще в доруський період ці терени мали сильну традицію державотворення, бувши хребтом Білої Хорватії".
 Одним із найбільш ранніх державних утворень, яке виникло після смерті Аттили, була праукраїнська держава західних горян (карпів - білих хорватів ). Утворилася вона у середині V ст. н. е. Проіснувала праукраїнська держава до кінця ІХ ст. Засновником держави був Отко (433 р. н.), котрого латиномовні хроністи йменують Одоакром і котрий правив Римською імперією у 476- 493 рр., подарувавши їй, як пишуть історики, мир і спокій на весь період свого правління. 631 р. виникає ще одна праукраїнська держава Велика Хорватія, засновником якої був князь білих хорватів Самослав. Охоплювала вона території Західної України (Львівська, Тернопільська, Івано-Франківська, Закарпатська та Чернівецька області), Чехії, Північної Румунії, Словаччини, Південної Польщі та Північної Угорщини.

Святослав Семенюк "ІСТОРІЯ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ", 2010 р.
Стор. 71.
Зважаючи на той факт, що аж до 955 р. кордон розселення русинів у Австрії тягнувся від Дахштейна через Мундзее по руслу Травни до Кремса і мало не до річки Інн, то ситуація для руського етносу тоді склалася не найгіршим чином, себто насправді у 905 р. при Банхіді була розгромлена Велика Моравія, а не Угорська Русь, яка під назвою Велика Хорватія проіснувала ще ціле століття. Фактично, за допомогою династичних угод з мадярами руські князі реанімували імперію Самослава і, за аналогією з Великою Моравією, назвали її Великою Хорватією. Зі свідчення Костянтина Багрянородного: «Хорвати є сусідами турків біля гір» (візантійці усіх кочівників зі сходу називали турками, в т. ч. і мадяр), а акож з того факту, що Гонти і Пазмани у 921 р. очолили похід угорців на Італію, випливає висновок про те, що йдеться не про «підкорення», а про сусідство двох самостійних держав, верхівка яких була пов’язана між собою родинними з’язками [Багрянороднй, 1989, с. 33]. Підкореним, і то досить умовно, був лише регіон Паннонії, Волощини та Семигороддя, де мадяри посадили своїх намісників, але оскільки в кін. X ст. ці землі їм довелося завойовувати наново, намісниками в кінцевому підсумку стали не мадяри чи болгари, а нащадки руських князів, які правили тут раніше.
Безумовно, Гонти і Пазмани володіли не усією Великою Хорватією, яка виникла на руїнах Великої Моравії і включала у себе величезну територію, заселену білими хорватами, в т.ч. Прикарпаття, Сілезію і схід Богемії, а лише її південну частину від Закарпаття до Моравії, тобто мало не усі землі сучасної Словаччини та Північної Угорщини (до 955 р. можна говорити про так звану Східну Марку в Австрії, адже Костянтин Багрянородний писав про кордони Великої Хорватії аж до Баварії) [Багрянородний, 1989, с. 131].
Таким чином, у X ст. мадяри оволоділи лише центральною частиною сучасної Угорщини від східного берега Болотону до басейну річки Тиси, а до Карпатського хребта вони вийшли лише у 1200 р. А що відбувалося протягом 300 років на території Словаччини та Північної Угорщини, достеменно не відомо або свідомо замовчується.
З тих 300 років найбільш загадковим є X століття — перші сто років, які пов’язані з найважливішою проблемою в історії не тільки Угорської Русі, а й Західної Русі загалом — проблемою Великої Хорватії (905-999 рр.).
Є підстави вважати, що князівство Гонти в той час було абсолютно самостійним у виборі і до 955 р. входило до складу Київської Русі, про що, зокрема,свідчить участь білих хорватів у поході київського князя Олега на Константинополь у 907 р.
Безумовно, це могли бути білі хорвати зі Стільська і навіть з Богемії, але вірогідно, що все-таки йдеться про хорватів з Угорської Русі, адже вона розташована найближче до Візантії, а події 921 р., своєю чергою, свідчать про те, що Гонти на той час практикували далекі походи на південь.
Крім того, відомості з Никаноровського літопису про князя Олега, який представив себе у Києві як «гость землі подугорської», також підтверджують гіпотезу
Стор. 71.
про те, що Гонти були його близькими родичами і тому, щойно звільнившись від моравян, негайно увійшли до складу Київської Русі або, щонайменше визнали себе її васалами [ПСРЛ. — Т. XXVII. — М., 1962, с. 19].
Нині неможливо відновити в усій повноті русько-угорські взаємини кін. IX -—- поч. X ст., однак те, що саме угорці допомогли Олегу захопити князівський трон у Києві, свідчить, що традиції руського-угорського союзу сягають 882 р. і трикутник Гонта-угорці-Олег виглядає досить правдоподібним [Маргер Г. Русько-угорський союз IX ст. у світлі літописів // Український історичний журнал. — 1969. — №7. — С. 76-87].
Візантійський імператор отримав відомості про Велику Хорватію від самих білих хорватів, які були у складі посольства київського князя Ігоря під час переговорів 944 р. про підписання мирної угоди. Отже протягом 907-949 рр. (час написання трактату) Велика Хорватія, а отже і значна частина Угорської Русі входила до складу Київської Русі.
У 955 р. ситуація дещо змінилася, але знову ж таки на користь Великої Хорватії. Хорватський князь Славник, який правив у крайній західній частині Великої Хорватії — Богемії, поставив собі за мету об’єднати усі князівства і у 955 р. у союзі з німцями розбив угорців і зайняв не тільки всю Моравію, а й князівство Гонтів-Пазманів та князівство Крака на протележному боці Карпат.
З того часу Велика Хорватія стає повноцінним державним утворенням об’єднаним під владою одного князя і таким потужним, що син Славника Собібор навіть почав карбувати у Любечі (Лібіце) власну монету (на той час це було досить рідкісним явищем навіть серед розвинених держав Європи).
Київ у 955 р. втратив свій контроль над територією мало не усієї Великої Хорватії, за винятком хіба що Стільська, оскільки Святослав був дитиною і у київської династії вже не доходили руки до своїх найзахідніших земель.
Таким чином, і після 955 р. Велика Хорватія продовжувала існува не під контролем Києва, а під контролем Любеча (Лібіце). Це тривало близько 40 років, і, зрозуміло, що такий стан речей не влаштовував ні Київ, ні Прагу, ні Гнезно.
Першим спробував повернути білих хорватів до Київської Русі Володимир Великий, який у 992-993 р. вогнем і мечем пройшов східну Хорватію мало не до Кракова [ПСРЛ. — Т. II, с. 82].
У 995 р., скориставшись розгромом хорватів на сході, західним хорватам завдали удару чехи. Вони зруйнували Лібіце (Любеч) і разом із Києвом поділили між собою усю територію Великої Хорватії (ось чому, за Нестором кордони Київської Русі сягали Чехії — Київ знову повернув у своє кування Угорську Хорватію Гонтів) [Там само].
Однак, спільний з чехами кордон по Вагу протримався не більш 7 років. І киян, і чехів переграв Болеслав Хоробрий, який одружився спочатку
Стор. 73.
з роду Гонтів, а потім ще й на доньці хорватського князя на Прикарпатті Доб ромира і у 999 р. зайняв Краків і на цій підставі висунув претензії на усі хор­ватські землі, які тоді належали Чехії, Київській Русі та Угорщині. Прикметно, що ніхто не наважився відкинути ці вимоги, тож Болеслав Хоробрий зайняв величезну територію від Лаби до Дунаю і Тиси, і Велика Хорватія припинила своє існування чи, точніше, у 1000 р. перейшла як спадок від його хорватських дружин у руки Болеслава Хороброго. І Галл Анонім, і Польсько-угорська хроніка XIII ст. одностайно стверджують, що кордон між Угорщиною і Польщею проходив по лінії Дунай-Вац-Тисафюред, і це, власне, був тоді етнічний кордон між угорцями і русинами [Лємківщина, 1988. Карта; Кuzmiк, з. 270-282].
Якщо династія хорватського князя Крака припинила своє існування в силу природних причин (у Добромира не було синів, а лише одна дочка), рід Слав- ників повністю винищили чехи, то Гонти мали численну родину та безліч від­галужень, тож не дивно, що політична історія південної частини Українських Карпат протривала аж до 1321 р. І ця історія була бурхливою і не менш цікавою, ніж історія Київської Русі.

2 коментарі: