Андрій Байцар: Львів і Винники 1944-1949 років у фотографіях

Зібрано 74 давніх світлин!

Населення Львова докорінно змінилося у воєнні та повоєнні роки. Частина корінних мешканців емігрувала на Захід або потрапила під репресії радянської влади у 1939-1941 рр. та другій половині 40-х років. Галицькі євреї загинули в роки війни. У 1939 р. євреї становили 31 % львів’ян, у 1944 р. – лише 0,9%. Львівських поляків виселили до Польщі в 1945–1946 рр. унаслідок повоєнного «обміну населенням». У серпні 1944 р. у Львові було 92,5 тис. поляків (62% населення міста), у 1955 р. залишилося лише 8,5 тис. осіб (2,3 %).

У повоєнні роки Львів заселили вихідці зі Східної України та республік Радянського Союзу, насамперед Росії. Це були українці, росіяни та євреї за національністю. Попри обмеження переїзду до міста в 1944-1945 рр. – слід було мати дозвіл міської влади на переселення – населення Львова невпинно збільшувалося: якщо у серпні 1944 р. було 149 тис. осіб, то в січні 1947 р., за різними даними, - вже 293-320 тис. осіб. Особливо швидко збільшилося населення міста у другій половині 40-х років (у 1945-1950 рр. на 147 тис. осіб). Найбільше росіян було у перші повоєнні роки, у наступних десятиліттях їхня чисельність невпинно зменшувалася (35,6 % у 1955 р., 22,3 % у 1970 р.).

У 1944 р. до Львова разом з радянськими військами прибуло багато працівників керівного державного і партійного апарату, служби безпеки, суду й прокуратури. У подальші роки для розбудови та функціонування промисловості Галичини сюди скеровували на роботу інженерно-технічних працівників і кваліфікованих робітників з різних регіонів СРСР, насамперед із Росії. На початку 1947 р. на підприємствах Львова їх було вже 15 тис. За статистичними підрахунками, після звільнення західних областей України від німецьких військ, сюди приїхало понад мільйон осіб зі Сходу, з них близько 600 тисяч – до Львова та Львівської області.

Серед повоєнних новоселів були також солдати Радянської армії, які після закінчення військових дій поверталися зі Заходу й залишалися у Львові. Прибували також ті, хто побував у Львові ще в 1939–1940 рр., дехто з них поселявся у «своїх» колишніх помешканнях. Населення міста поповнювали й українці – вихідці зі західноукраїнських сіл та містечок, особливо помітним це стало в другій половині 50-х – у 60-х років.

У перші післявоєнні роки львівські квартири заселяли у різний спосіб. У липні-серпні 1944 р. багато кращих помешкань на другому-третьому поверхах з боку головного входу будинку, а нерідко й цілі будинки у центрі, на найближчих до центру вулицях та престижних районах міста пустували. Наприклад, до середини серпня 1944 р. п’ять будинків на вул. 29-го Листопада (суч. вул. Є. Коновальця) залишалися незаселеними; лише в одному з них проживав двірник. І це було типовим для міста того часу. Львів’яни не наважувалися переселятися у добрі квартири або повертатися у своє довоєнне житло з остраху бути заарештованими. Ті, хто все ж таки повернувся, згодом були виселені; ризикували залишитися узагалі без житла. Мешканці (часто українці-вихідці з сіл) раніше орендованих квартир, вікна яких виходили в темні внутрішні подвір’я, або напівпідвальних приміщень, самовільно переселялися хіба що в кращі квартири на перших поверхах.

Попри заборони міської влади, приїжджі зі Сходу самовільно заселяли вільні квартири. Евакуйовані з міста у червні 1941 р. поверталися у колишні квартири (після прибуття до Львова військовослужбовцям або їхнім сім’ям повинні були “в адміністративному порядку” звільнити колишні квартири, незалежно від того, хто в них проживатиме; на практиці цього не завжди дотримувалися). Підселяли до поляків, які згодом виїжджали до Польщі. Зруйновані будинки виділяли з умовою відремонтувати. Поодиноким довоєнним львів’янам, як правило євреям, повертали квартири та будинки з господарськими будівлями.

Підставою для правомірного заселення квартири був ордер. У 1944-1945 рр., за словами оповідачів, ордери отримували без особливих труднощів. Ордери видавали на вільні квартири або після відселення попередніх мешканців. Згідно з законодавством, ордери видавали лише на вільну житлову площу. Досить часто траплялися зловживання при розподілі житла. У 1944 р. ордери найчастіше отримували люди, які вже самовільно заселили або «приглянули» собі вільну квартиру. Хоча також було багато випадків, коли ордер видавали не тому, хто першим подав інформацію про вільну квартиру, а іншій зацікавленій особі. У грудні 1944 р. виконавчий комітет Львівської міської ради змушений був визнати відсутність контролю за розподілом житла районними будинковими управліннями міста.

Центральні вулиці міста і район Кастелівки, як і в довоєнний час, залишалися престижними у радянському Львові. До престижних районів міста належали центральна частина, сучасні вулиці Є. Коновальця, Гвардійська, Генерала Чупринки, С. Бандери, Пекарська, Личаківська, так звана Професорська колонія. Райони вулиць Т. Шевченка і особливо Б. Хмельницького вважали робітничими; одна з респонденток окреслила загалом: “А де гірший район, то за Оперним театром”. Кращі квартири на другому-третьому поверхах заселили військові високих рангів, державні службовці, працівники служби безпеки, лікарі, юристи та інші. У гірших помешканнях – у внутрішніх дворах та на перших поверхах, напівпідвальних приміщеннях і мезонінах – жили довоєнні двірники, колишня прислуга, вихідці з західноукраїнських сіл.

Новоселам з різними матеріальними статками, національною приналежністю і світоглядом доводилося зживатися разом у перенаселених комунальних квартирах. Оповідачі не пригадували труднощів побутово-матеріальної та соціально-психологічної адаптації. В інтерв’ю не йшлося про незручності проживання у багатолюдних квартирах. Приїжджі зі Сходу росіяни, євреї й українці проживали разом з місцевими поляками до їхнього виселення до Польщі. За свідченнями опитаних, між новоприбулими й корінними мешканцями не виникало конфліктів. Згадували хіба що небажання поляків виїжджати. “Безконфліктне” співжиття зі сусідами зумовлювала радянська дійсність – люди жили подвійним життям, остерігалися сусідів й уникали відкритих бесід. В умовах товарного дефіциту, інформаційного обмеження сусідство з посадовцями було корисним для рядових львів’ян.

За матеріалами: «Нові повоєнні мешканці старих львівських будинків». 2012 р.

Під час боїв за місто влітку 1944 р. трамвайне господарство сильно постраждало. Відновлення йшло поступово. У зв’язку з нестачею кадрів порушилася нормальна робота трамвая. Працівників стали набирати зі службовців Львівської залізниці, а також вербувати в регіонах Східної України. Перші трамваї з пасажирами відправилися в рейс 1 березня 1945 р.

До січня 1948 р. було відновлено майже всі лінії трамвая, крім гілок на Високий Замок, технічну школу та Личаківську рогатку. Однак, тепер практично всі маршрути починалися в центрі міста, на вул. 1 Травня (пр. Свободи). Навесні 1948 р. було відкрито додатковий маршрут № 11 “Центр – вул. Інститутська (Ю. Мушака)”.

До 1 травня 1949 р. було відновлено рух на Високий Замок. Туди пішли вагони від центру по маршруту № 12. Таким чином, було завершено повоєнне відновлення трамвайної мережі. На той час були змінені маршрути № 1 та № 9 – вони стали кільцевими. Маршрут № 1 курсував за годинниковою стрілкою, а № 9 проти, назустріч маршруту № 1. Також виникла потреба в оновленні старих моторних вагонів, що експлуатувалися 50 та більше років. На них дерев’яні площадки було перероблено на металеві, влаштовано двері з пневматичним приводом, а відкриті площадки було зашито. У 1952 р. у місті було вже 10 таких вагонів. Вони були пофарбовані так: верхня частина – в жовтий колір, нижня – у темно-блакитний.

ВИННИКИ. Хронологія подій. 1944-1949 роки.

27 липня 1944 р. — радянські війська захопили Винники.

1944 р. (літо) — голова виконкому Винниківської райради депутатів — Шпета; голова Винниківської ради — Кубай.

1944 р. — 1959 р. — Іван Демидович Демиденко голова Винниківської міської Ради народних депутатів.

1944 р. — 1959 р. — Винниківський райвиконком та Винниківська міська рада на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 15; поліклініка).

1944 р. — 1959 р. — Винниківський РК КП(б) (секретар Пащенко) на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 38). У жовтні 1952 р. перейменовано на Винниківський РК КПУ.

1944 р. — 1959 р. — Винниківський райком комсомолу на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 49).

1944 р. — 1959 р. — Винниківський райвідділ НКДБ (з 15 березня 1946 р. — МДБ, з 1954 р. — КДБ) на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 14 а). Раніше - склад дошок єврея Бера.

1944 р. — 1959 р. — Винниківський райвідділ НКВC (з 19 березня 1946 р. — МВС) на вул. 1-го Травня (тепер вул.Стуса, 10). До 1940 р. в цьому приміщенні проживав і працював м'ясник Ваціновський; 1940-1941 рр. — Винниківський райвідділ НКВC; під час німецької окупації тут розміщувався один із класів Української школи).

1944 р. — 1959 р. — Винниківський райвійськкомат на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 17). Під час німецької окупації - приміщення Української міліції (поліції).

1944 р. — 1959 р. — Винниківська районна лікарня (керівник до 1953 р. — Григорій Сардак).

1944 р. — базування полку НКВС.

1944 р. — 1950 р. — розміщення складу у приміщенні німецької кірхи.

1944 р. — 1945 р. — Рой Михайло Васильович директор Винниківської школи №1.

1944 р. — 1947 р. — прибуття до Винник переселенців з Холмщини, Надсяння. Лемківщини та Підляшшя.

1940-ві рр. (середина) — підприємства та установи: тютюнова фабрика (вул. Замкова, 2), меблевий завод (вул. Шевченка, 28 і 30), друкарня (вул. Леніна, 36), райконтора зв’язку (вул. Леніна, 9), «Заготскот» (вул. Леніна, 95), райощадкаса (вул. Леніна, 30), польська неповна середня школа № 2 (вул. Леніна, 39), поліклініка (вул. Будьонного, 2), райлікарня (вул. Леніна, 12), колгосп «Ленінським шляхом» та ін.

1940-ві рр. (середина) — 1950-ті рр. — автостанція по теперішній вул. Галицькій, 40 (навпроти теперішнього ресторану “Гетьман”).

1940-ві рр. (середина) — 1950-ті рр. — пошта та телеграф (вул. Леніна, 30; тепер житловий будинок біля музею). Керівник - п. Манзевич. Він і його службовці носили форму. Пізніше приміщення пошти перенесли на вул. Леніна, 9; в якому за Польщі знаходилося відділення поліції. Телеграф працював до кінця 1990-их рр. 8 квітня 1998 р. — відкриття новозбудованої АТС (вул. Сухомлинського).

1940-ві рр. (середина) — Винниківська школа №2 (з російською мовою викладання).

1944 р. — 1945 р. — Винниківська райзаготконтора Львівського молококомбінату (у приватному будинку на вул. Танкістів, 10).

1944 р. (серпень) — відновлення тютюнової фабрики.

18 серпня 1944 р. — 1959 р. — газета «Сталінським шляхом» («Радянське життя») Винниківського райвиконкому і райкому Компартії України та друкарня (вул. Леніна, 36 (тепер вул. Галицька). Директор друкарні — М. А, Гуманецький. Редакція газети — вул. Танкістів (тепер вул. Івасюка). Редактори газети: М. Александренко, Л. Єрмакова, А. Гіль, П. Рахубовський, С. Донченко, В. Балаханова, Ю. Марченко.

1944 р. (вересень) — Винниківська швейно-взуттєва фабрика на вул. Комінтерну (тепер вул. С. Крушельницької, 3) у будинку, що належав до 1939 р. польському судді.

1944 р. (вересень) — Винниківська школа №1 по вул. Ринок, 4 (тепер СЗШ №29). 1945 р. — навчалося близько 400 дітей. 1946 р. — 10 учнів одержало перші атестати.

1944 р. (листопад) — 1948 р. (кінець) — бойові дії ОУН-УПА у Винниківському районі.

1945 р. — 1950 р. — Винниківський район ОУН.

1945 р. — документальна кінохроніка «Львівська тютюнова» (виготовлення різних сортів цигарок, перевірка якості продукції).

1945 р. — Винниківська райзаготконтора Львівського молококомбінату і молочний цех (у будинку Михайла Маркевича на вул. Кривій, 2).

1945 р. — Добровільне протипожежне товариство (2 ручних насоси і виїзна бричка).

1945 р. (весна) — 13 листопада 1945 р. — адміністратор винниківської римо-католицької парафії ксьондз Альбін Мидлярж.

13 листопада 1945 р. — 8 травня 1946 р. — адміністратор винниківської римо-католицької парафії ксьондз Владислав Пельц.

1940-ві рр. — дитячий садок №1 (у приміщенні біля старої торговиці; пізніше у будівлі на вул. Галицькій, де сьогодні ВТФ «Друксервіс», згодом передали ще одну будівлю, що знаходилася через дорогу).

1940-ві рр. — ветлікарня по вул. Леніна (навпроти СШ №47; діяла до 1970-их рр.).

1940-ві рр. — фотоательє (Василь Висоцький, п. Бочковський) - навпроти теперішньої пошти по вул. Галицькій. Діяло ще в 1960-их рр. В 1939 р. - 1940-ві рр. тут була продуктова крамничка. А раніше це приміщення і навколишні належали єврею Беру (торгував дошками). На подвір'ї був склад сировини. А це приміщення служило сторожівкою. Бера радянська влада арештувала і вивезла в Сибір. З 1960-их рр. - ремонт телевізорів (М. Горовий).

31 жовтня 1945 р. — приїзд о. Григорія Костельника, щодо переходу винниківської парафії до РПЦ.

1945 р. — 1953 р. — Григорій Сардак (піонер судинної хірургії) хірург у Винниках.

1945 р. — 1972 р. — Михайло Степанович Чеславський директор Винниківської школи №1 (з 1959 р. Львівської СШ №29).

1945 р. — 1946 р. — виселення польського населення (перша хвиля).

1946 р. — закриття костелу.

1946 р. — 1948 р. — о. Дурбак Всеволод-Іван Теофілович парох Святовоскресенської церкви.

1946 р. — Поляков і Горбачов — уповноважені Винниківського райвідділу НКДБ (здійснювали масові вбивства українців).

1946 р. — розібрано залишки колії на відрізку Винники — Бережани.

1946 р. — випуск на тютюновій фабриці сигарет «Катюша», «Парашутист» (колектив — 586 осіб; працювало 32 машини; тютюнових виробів — 800 млн штук).

1946 р. — дитяча бібліотека на вул. Шевченка, 2 (1946—1959 рр. директор — Маліневська Олена Василівна). Тут працювали Ніна Яремівна Хімчак (1950—1953 рр. та 1974—1988 рр.), Ніна Миколаївна Власенко (1956—1982 рр.), Ніна Олексіївна Сулік (1982—1989 рр.), Ганна Теодорівна Антоняк (1987—1994 рр.), Антоніна Федорівна Закальницька (1990—1994 рр.), Леся Стахівна Дудка (1995— 1996 рр.), Людмила Антонівна Харчишин (1989—2003 рр.), Ірина Зеновіївна Копиляк (1994—2005 рр.),Ольга Романівна Дудок (2005—2008 рр.), Валентина Миколаївна Марциновська (2008—2014 рр.). З 2014 р. бібліотеку очолює Олександра Федорівна Толоченко, читачів обслуговує (з 2003 р.) Галина Остапівна Остапчук.

1946 р. — відкриття вечірнього класу при семирічній школі №1.

8 травня 1946 р. — останній польський ксьондз Владислав Пельц залишив парафію і виїхав на Опольщину (Польща).

12 травня 1946 р. — 311 окремий полк урядового зв’язку передислоковано у м. Винники.

1946 р. (вересень) — кіножурнал «Передова фабрика» (про виготовлення тютюнових виробів на Винниківській фабриці).

1947 р. — Гончаренко — начальник Винниківського райвідділу НКВC; помічники — майор Пшенічкін, капітан Шевцов (здійснювали масові вбивства українців).

1947 р. — Михайло Швед («Орлик») провідник ОУН у Винниківському районі; Іван Петрович Цар («Ірод») провідник Служби безпеки; Михайло Лемішко референт (всі троє — мешканці с. Підберізці).

1947 р. — створення НКВС провокаційної ОБЗУ (Організація борців за волю України); очолив — Роман Плюта.

1947 р. — пам’ятник В. Леніну в центрі міста (демонтовано 1990 р.).

1947 р. — центральна вулиця міста — імені Леніна (теперішня вул. Галицька).

1947 р. — відродження ФК «Харчовик» (Винники) (Юліан Кметь та Богдан Маркевич). Засновано клуб 1940 р.

21 жовтня 1947 р. — операція «Захід» (органи МДБ провели масову депортацію населення Західної України). Протягом доби виселили 26 644 родини із 76 192 осіб: 18 866 чоловіків, 35 152 жінки та 22 174 дитини. Десятки винниківських сімей було виселено.

25 жовтня 1947 р. — МВC заарештувало провідника Служби безпеки ОУН у Винниківському районі Івана Петровича Царя («Ірода»).

1947 р. (кінець) — 1949 р. (березень) — дисидент і поет Красівський Зеновій проживав у Винниках (в родині Марії Петрівни Гуль).

1948 р. — початок будівництва греблі на р. Марунька (територія теперішнього Винниківського озера).

1948 р. — 1961 р. — о. Козак Анатолій Іванович парох Святовоскресенської церкви.

26 січня 1948 р. — народився Поточняк Ростислав Мирославович (український футболіст і тренер, виступав у клубах «Карпати» (Львів) та «Металіст» (Харків), володар Кубка СРСР 1969 р., майстер спорту СРСР).

6 квітня 1948 р. — МВC знищує райпровідника ОУН Винниківського району Михайла Шведу («Орлика») у с. Гончари.

1949 р. — постанова Винниківського райвиконкому щодо посилення боротьби з дитячою безпритульністю і бездоглядністю.

1949 р. — Винниківська швейна фабрика Львівського обллегпрому (взуттєвий цех передано до Львова).

1949 р. — ФК «Більшовик» (Винники) чемпіон Львівської області та володар кубка Львівської області (Богдан Маркевич). У фіналі кубка області «Більшовик» здолав «Колгоспник» з Бібрики — 1:0.

1949 р., 1951 р., 1952 р. — ФК «Харчовик» (Винники) бере участь у любительському чемпіонаті УРСР серед колективів фізкультури.

1949 р. (весна) — у с. Зубра Винниківського району, в будинку Довбуша Івана Івановича (1896 р. н.), переховувався головнокомандувач УПА Роман Шухевич.

1 вересня 1949 р. — Винниківська семирічна школа №3 на вул. Леніна (тепер вул. Галицька, 54) у старому будинку (з 1954 р. — восьмирічна школа, з 15 серпня 1967 р. — СШ №47). У кінці 1960-их рр. збудовано нове приміщення. Перший директор — Гайворонюк Дмитро Тимофійович (1949 р.).

1949 р. — 1992 р. — Бекар Марія Павлівна завуч Винниківської школи №3 (пізніше — СШ №47).

1944 р.

Завершення Львівсько-Сандомирської наступальної операції 29-30 серпня 1944 р. Микита Хрущов у Львові

1944 р. Площа Святого Духа

1944 р., весна. Давно немає цегляної стінки, яка була навкруги невеликого садочка з райськими яблучками. Стіну демонтували в 50-х роках

1946 р.

1946 р. Вул. Академічна (пр. Шевченка). Пам'ятник польському поету Корнелію Уєйському

1946 р. Летовище, приміщення аеровокзалу. До 1956 року аеропорт належав Міністерству Оборони СРСР, а з 1956 року -- Міністерству Транспорту і Зв'язку УРСР

1946 р., вул. Сталіна (тепер С. Бандери)

1946/47 рр. Трамвайне депо № 2. Вул. Промислова, 39

1946 р.

1947 р.

1947 р. Збіг вулиць Лєніна і Солодової (Личаківської й Солодової). Ліда, Ізя та Іра.

1947 р.

1948 р.

1948 р.

1948 р. Басейн "Спартак"

1949 р.

Весна 1949 р., вул. Юліуша Словацького.

1949 р., Вул. 1-го Травня (сучасний пр. Свободи)

1949 р. Балкон на Валовій.

1949 р., перехрестя вулиць Чапаєва, Городецької й Шевченка.
Костел св. Анни ще функціонує, трамвайна зупинка-острівець безпечно розташована посеред дороги, піші переходять вулицю вибираючи найзручнішу траєкторію, міліціянту це байдуже, Еміль КіО дурить глядачів неподалік у цирку-шапіто.