Мала Скіфія (Добруджа). III ст. до н. е. - I ст. до н.е. Карти

 

Мала Скіфія (Добруджа). Скіфське царство на нижньому Дунаї (дав.-гр. Μικρά Σκυθία, трансліт. Mikra Skuthia; лат. Scythia Minor) - державне утворення, засноване скіфами у III столітті до нашої ери, проіснувало до I століття до н.е. Мала Скіфія - нині східна частина Румунії та Болгарії. Перший опис Малої Скіфії можна знайти у Геродота. Головні міста - Істрія (найдавніше з усіх), Одесос (сучасна Варна), Томіс (сучасна Констанца), Дуростор (сучасна Сілістра).

Відомо, що скіфи, які жили на цих землях, створили свій власний монетний стандарт. Зокрема до наших днів збереглися монети декількох їхніх правителів, таких як Каніт, Танус, Харасп, Айлій, Саріак і Акросак. Царство розташовувалося на західних землях Євразійського степу, охоплюючи території сучасної Добруджі та прилеглих районів. Мала Скіфія стала результатом розширення скіфського впливу на захід і відокремилася від більш давньої Скіфії, що простягалася на схід від Дніпра. Це царство відігравало важливу роль у регіональній політиці та культурі, взаємодіючи з грецькими колоніями на Чорному морі та іншими народами Північного Причорномор'я. 

 Як і Кримська Скіфія, Скіфія на нижньому Дунаї була знищена внаслідок вторгнення понтійського царя Мітрідата VI Євпатора, який став серйозною загрозою для багатьох скіфських царств. Однак, попри падіння політичної структури, населення Скіфії продовжувало існувати на цих землях ще деякий час після цієї події. Але після поразки Мітрідата VI сюди вдерлися гети, де заснували два своїх царства: північне зі столицею в Генуклі (в гирлі Дунаю) та південне. Надалі північне царство розпалося на два. Після римських завоювань Балкан її територія була включена до складу римської провінції Мезія, а після її поділу — до Нижньої Мезії. Під час реформ імператора Діоклетіана вона була виділена в окрему провінцію Малу Скіфію в складі діоцеза Фракія.

Гети зі сходу граничили зі скіфами. Разом з кімерійцями гети в українській історії становлять власне місцеву археологічну культуру; гети також мають безпосереднє відношення до етногенезу українців, увійшли до складу східних слов'ян, перебували на теренах України від бронзової доби (1800—800 років до нашої ери) до доби переселення народів (375—800 роки нашої ери) [Енциклопедія українознавства. Том I. / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк, Львів: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. стор. 66-67]. Науковий світ їх ідентифікує з липецькою культурою.

Гети це скіфське плем'я.

Геродот не залишає підстав для трактування гетів як окремого етносу в сучасному розумінні. У IV книзі «Історій» він чітко локалізує гетів у придунайському регіоні та прямо включає їх до скіфського світу. Описуючи похід перського царя Дарія І проти скіфів, Геродот зазначає: «При русі перської армії до Дунаю Дарій підкорив своєю силою скіфське плем’я гетів… Гети вірять, що вони безсмертні»
(Herodotus, Histories, IV, 93)

Це формулювання є принципово важливим з кількох причин.

По-перше, гети прямо названі “скіфським плем’ям”, а не окремим народом. Геродот послідовно використовує термінологію, у якій «скіфи» виступають не етнічною категорією, а надрегіональною назвою комплексу племен і військово-політичних спільнот Понтійського простору.

По-друге, гети не протиставляються іншим скіфським групам. Вони не описуються як «інші», «чужі» або відмінні за походженням; єдина підкреслена специфіка — їхня релігійна система, а саме віра у безсмертя душі. Однак у Геродота релігійні відмінності ніколи не слугують маркером етнічної відокремленості, а радше фіксують локальні культові традиції.

По-третє, географічний контекст — межиріччя Дунаю та Понтійський регіон — ще раз підтверджує, що гети функціонували в межах того самого скіфського культурно-політичного простору, який Геродот описує як єдину історичну сцену.

Таким чином, у Геродота гети — це одне з племен скіфського світу, а не самостійний «народ» у модерному етнонаціональному сенсі.

Античні автори мислили не категоріями етнічної чистоти, а категоріями влади, простору і військової організації. Саме тому назва «скіфи» протягом століть застосовувалася до різних конфігурацій населення Причорномор’я, навіть тоді, коли політичні союзи змінювали назви.

Цей підхід пояснює, чому:

1. гети можуть бути «скіфським плем’ям»,

2. сармати -«нащадками скіфів»,

3. гуни - «новими скіфами»,

   а у візантійських текстах аж до XII ст. зберігається поняття «Скіфія» як регіональна реальність.

Отже, скіфський світ — це не етнос, а історичний континуїтет простору, в якому змінювалися політичні назви, але не сама людська база регіону.

Особливе місце в цій дискусії займає постать Германаріха (Ermanaric), відомого переважно з праці Йордана Getica (VI ст.). Саме Йордан називає його: Ermanaricus rex Gothorum
(Jordanes, Getica, 116).

Однак тут необхідно зробити кілька принципових уточнень.

По-перше, Йордан не подає жодних мовних або етнічних характеристик Германаріха. Він описує його виключно як політичного правителя — царя готів, тобто очільника військово-політичного союзу.

По-друге, територія діяльності Германаріха — це скіфський простір: Північне Причорномор’я, степи між Дніпром і Доном, регіон, який у римській традиції продовжували називати Скіфією. Йордан прямо вказує, що Германаріх володарював над численними племенами різного походження, що ще раз підтверджує конфедеративний характер його влади.

По-третє, “германськість” Германаріха не є твердженням античних авторів. Вона є продуктом історіографії XVIII–XIX ст., коли німецька національна школа прагнула вибудувати безперервну «германську» лінію від античності до модерної Європи. Сам Йордан не називає Германаріха германцем, не описує його мову й не пов’язує його з конкретною «германською землею».

Таким чином, Германаріх - це правитель політичного утворення, що діяло в скіфському регіоні, а не представник етнічного «німецького народу», який нібито витіснив скіфів.

Висновок.

Гети у Геродота чітко зафіксовані як частина скіфського світу Нижнього Дунаю. Вони не протиставляються іншим скіфським племенам і не формують окремого етносу в сучасному сенсі. Подібно до цього, постать Германаріха, попри пізні інтерпретації, не може розглядатися як доказ «германського завоювання» Скіфії. Йдеться про зміну політичних назв і конфігурацій влади в межах того самого регіонального континуїтету населення.

У результаті стає очевидно, що скіфський світ не зникає, а трансформується, і що назви «гети», «готи», «сарматі» або «гуни» відображають різні етапи організації влади та військових союзів, а не зміну «народів» у біологічному чи етнонаціональному розумінні (Сергій Скрипка; 2025).

Сергій Скрипка (2025): «Коли Йордан, готський історик VI століття, назвав свою працю “Getica”, він не помилився й не сплутав народи. Його книга “De origine actibusque Getarum” (“Про походження і діяння гетів”) — це не опис “якогось іншого” народу, а історія власного народу, який він називає “Getae”, користуючись античною традицією. Він свідомо відновив античне ототожнення “гетів” і “готів”, яке існувало в римській і візантійській історіографії.

«Getarum sive Gothorum gens» — “плем’я гетів, тобто готів” — так писали візантійські літописці, підкреслюючи тяглість. У творах античних авторів — Геродота, Страбона, Діона Касія, Тацита, Плінія Старшого — Getae і Dacii виступають як споріднені племена на нижньому Дунаї. Грецька мова не мала виразного звука th, тому “Gothi” і “Getae” передавались схоже — Γέται (Getai) і Γόθοι (Gothi). У латинських та грецьких манускриптах це часто чергувалося через переписувацьку традицію: “th” → “t”, “t” → “th”. Саме тому в багатьох списках античних текстів назви зливаються: Getae, Gothae, Gethae — це одне коло написань.

Гети Геродота жили “по той бік Істру” (Дунаю), тобто між нижнім Дунаєм і Чорним морем — це сучасна Добруджа й Північне Причорномор’я. Там само археологи фіксують культуру черняхівського кола — матеріальний світ готів IV ст. н. е. Ті самі землі, ті самі кургани, ті самі поховальні обряди, навіть ті самі форми зброї та прикрас. Тож “переміщення готів зі Скандинавії” — пізній міф, побудований на єдиній фразі Йордана, яку він сам узяв із народних переказів.

А от “перетікання гетів у готів” — археологічно підтверджений факт.Якщо подивитись на карту — землі гетів і готів охоплювали Нижній Дністер, Прут, Дніпро, Подністров’я, Приазов’я — тобто терени сучасної України. Саме тут формувався синтез античної, сарматської та готської культур, який пізніше став ґрунтом для антсько-руського етногенезу.

Усі згадки про Скандинавію (Scandza) походять з одного речення у творі Йордана Getica, написаному бл. 551 року. Він пише, що готи “вийшли зі Сканци” — “insula Scandza”, і звідти “з переправами та війнами переселилися до берегів Вісли”. Але далі він сам же додає: “я передаю це, як оповідають старі перекази” (ut tradunt nostri maiores). Тобто він не стверджує, що це факт, а лише переказує усну легенду. Навіть у Germania Тацита готи — це “один із народів германців по Віслі”, але не за морем.

Пліній Старший (I ст.), Тацит (бл. 100 р.), Птолемей (бл. 150 р.) — усі вони згадують готів Gothones / Gotones і розташовують їх між нижньою Віслою та Дністром, тобто в сучасній Польщі, Україні й Румунії.

“Гети” Геродота, “Готи” Тацита й “Гети” Йордана — це не три різні народи, а три назви одного історичного явища, що змінювало форму, але не суть. Йордан не помилився, а навпаки — вивів свій народ у прямі спадкоємці давньої цивілізації Нижнього Дунаю, яку ще Геродот описував як “найсправедливішу й наймудрішу з фракійських націй”.

Тому “Гетика” — це не просто історія готів, а міст між античною Гетикою і середньовічною Європою, між “скіфським” світом і “руським” світом, де спадкоємність культури й мови відчутна навіть у самій назві. Отже, “балтійське походження” — це літературна метафора, а “гето-готська” тяглість — історичний факт».