Створюючи Російську імперію, московська еліта розуміла, що без великого минулого неможливо створити велику націю. Потрібно було прикрасити минуле, можливо навіть привласнити чуже. Для цього московськими царями, починаючи з Івана Грозного, було поставлено завдання привласнити історію Київської Русі і створити офіційну міфологію Російської імперії. Найбільше в цьому напрямі зроблено царицею Катериною ІІ, яка не допускала думки про те, що в царському роду вона може бути серед рядової татаро-монгольської знаті. Указом від 4 грудня 1783 року Катерина ІІ створила комісію в складі 10 видних істориків для «складання записок про стародавню історію, переважно Росії» під керівництвом самої Катерини ІІ і графа Шувалова. Діяльність комісії була засекречена і тривала 10 років. В 1792 році «материнська історія» побачила світ. В процесі роботи комісії були зібрані і переписані всі давні літописи, а оригінали — знищені.
У землі Моксель ханом Батиєм в 1237–1238 роках було проведено перший облік кількості людей.
Другий перепис населення в імперії Чингісидів відбувався протягом 1254–1259 років. Він відбувався поетапно: від однієї підкореної землі до іншої.
Третій перепис 1272 року проведений ханом Золотої Орди Менгу–Тимуром. Хан був колосальною особистістю не тільки в історії Орди, а й в історії її Московського улусу. Тому що особисто Менгу–Тимур створив і саму Москву, і Московське удільне князівство.
Після смерті хана Батия в 1255 році та його старшого сина Сартака, отруєного на початку 1257 року, за велінням великого Менгу–хана правителем Золотої Орди став хан Берке — брат Батия. Берке став противником Батия тільки з осені 1254 року, коли той зазіхнув на його добробут, переселивши з родючих західних земель Каспію на напівпустельні північно–східні землі за рікою Урал.
Коли воцарився внук хана Батия — Менгу–Тимур, він негайно відновив порядки свого діда. У 1269–1271 роках відбувся похід хана Менгу-Тимура на Константинополь. Хан Менгу-Тимур особисто не брав участі у поході. І це вкотре свідчить не про підкорення країни чи завоювання її земель, а про звичайне залякування. Війська Менгу–Тимура підійшли під мури Константинополя, але штурмувати місто не стали. Як свідчать арабські історики, справу владнали шляхом звичайних переговорів.Очевидним результатом воєнного походу на Константинополь стала повна залежність ростово–суздальського православ’я від ханської влади. Ви не знайдете в Московії з 1280 до 1461 року жодного митрополита, який зайняв би кафедру без ханського ярлика.
Розкол в Монгольській імперії посилився після перенесення столиці з Каракорума на територію Китаю (спочатку, в 1260 році, в Кайпін, а в 1264 році — у Ханбалик, сучасний Пекін). Правив Хубілай у Китаї до 1295 року. В 1368 році династія Хубілая перервалася через скинення з трону Токай–Тимура, останнього з його спадкоємців. Усі тюркські племена, які перекочували разом із ханами на територію Китаю, були асимільовані китайцями і зникли з історичної арени.
Олександр Невський. За офіційною версією Олександр Невський народився 1220‒1221 року. Однак, швидше за все, це відбулося у період з 1228 по 1232 роки, тому що з 1238 по 1252 роки Олександр був взятий Батиєм у аманати (заручники) і виховувався при дворі хана до повноліття, яке за законами монголо-татар наступало в 16 років. Про це є свідчення посланця Папського престолу Іоанна де Плано Карпіні, який на власні очі бачив Олександра в ставці Батия у Каракарумі, перебуваючи там із 1246 по 1247 рік. Виходячи з цього, Князь Олександр через малолітство не міг брати участь у битві на Чудському озері 5 квітня 1242 року. До речі, масштаби цієї «доленосної битви» також значно перебільшені. Іпатіївський літопис зовсім не підтверджує її «буття». За даними тевтонського Ордену, Чудська сутичка таки відбулася, але втрати становили 20 лицарів убитими і 6 полоненими. Ще менш невиразною була перша «перемога» Олександра проти шведів на річці Нева 15 липня 1240 року. У цій сутичці з обох сторін брало участь не більше ніж 300 осіб. Так описується ця подія: «Бій припинився з настанням темряви. Шведи мали можливість поховати загиблих. Під покровом ночі залишки ворожого війська сіли на кораблі й відплили геть. Втрати з російської сторони – 20 осіб».
Навіть московські академіки Б. Д. Греков і А. Ю. Якубовський змушені були визнати цю істину. Становлення Олександра Невського як людини відбувалося під особистим впливом хана Батия та його оточення. Тут, у сім’ї Батия, він одружився, тому що до 1252 року йому виповнилося 20 або 22 роки. Не викликає сумніву, що дружину для «свого названого сина» Олександра вибирав особисто Батий. І, швидше за все, вона належала до роду Чингісидів. Бо таких благ і привілеїв, які мав Олександр Невський та його сини, в імперії не мав ніхто, крім князів–огланів, принців по крові. Навіть якщо б перший син народився у двадцятилітнього Олександра, то в 1257 році йому б виповнилося не більше 5–7 років. Про яке княжіння в Новгороді в 1257–1259 роках синів Олександра може йти мова? Цілковитий абсурд!
Замість того, щоб захищати своїх православних громадян, він у 1257 році допомагав татаро-монголам проводити подушний перепис поселень і населення у володимирсько-суздальської землі, а також Новгорода та Пскова з метою їх жорсткого обкладення податками, а саме: здійснював військове прикриття татарських чисельників. Тих новгородців та псковців, що відмовлялися брати участь у переписі, жорстоко катував, відрізаючи носи та язики. Навіть свого старшого сина Василя, який відмовився скоритися зрадникові-батьку, віддав на поталу ханові, аби задобрити своїх панів.
Новгород був поданий Олександром Невським Золотій Орді «на тарілочці». Привівши туди війська взимку з 1257 на 1258 рік, Олександр лише в 1259 році зумів забезпечити подушний перепис новгородців. Мешканці погодилися на перепис тільки перед загрозою татарського вторгнення. Послухаймо історика: «У 1259 році новгородці, остерігаючись татарського вторгнення, все ж погодилися на ординський перепис». Як сказано в літописі, підкоряючи з татарами Новгород і Псков, Олександр, так званий Невський, використовував варварські прийоми: «оному носа урізаша, а іному очі виімаша» (Журнал "Родина", Москва. 1993).
Рід Олександра Невського у Золотій Орді належав до «привілейованих» родів, бо князів умертвляли без грубого застосування сили. Таким чином померли хани: Хубілай, Гуюк, Сартак і десятки інших. Так померли Ярослав Всеволодович (1246 рік), Олександр Невський (1263 рік), Ярослав Ярославович (1272 рік), Василь Ярославович (1276 рік).
Москви як населеного пункту не існувало до приходу хана Батия. Професор Казанського університету Д. А. Корсаков чітко вказав, що «Суздальське князівство наприкінці XIII ст. виділяє з себе три уділи: Городецький, Нижегородський і Московський». А ще раніше, в 1212 році, «незадовго до своєї смерті Всеволод «розда волості дітям своїм». Старшому, Костянтину, дав Ростов; другому, Юрію — Володимир; третьому, Ярославу — Переяславль; четвертому, Володимиру — Юр’їв. Менших двох синів, Святослава та Іоана, доручив він Юрієві…». Москви, як ми бачимо, в 1212 році не існувало. Її не названо. Москву заснували в 1272 р., а Московське князівство виникло в 1277 році.
Брехня про Московського князя Михайла Хоробрита, який начебто сидів на московському столі і захищав її під час навали військ хана Батия, спростована церковною історичною літературою.
За літописами Данило (1261—1303; син Олександра Невського й Олександри Полоцької, у 16 років став першим князем Москви та Московського князівства після того як отримав ярлик від Менгу Тимура на княжіння) мав чотирьох синів: Юрія, Олександра, Бориса й Афанасія. З часом до цієї четвірки братів додали так званого Івана Калиту — передостаннього сина Данила.
Але що цікаво: «Жоден літописець не відзначив народження Івана — четвертого сина в родині московського князя Данила» [Журнал «Родина», Москва, № 10, с. 7]. Ще раз зафіксуймо собі на пам’ять: жоден російський літописний звід не зафіксував народження у Московського князя Данила сина на ім’я Іван! Такої особи не знають усі російські літописи до самої смерті князя Данила.
Отже, ні Лаврентіївський, ні Іпатіївський, доведений до 1292 року, ні тим більше Радзивилівський літописи не знали про існування так званого Івана Калити. Доведений до 1419 року Троїцький літопис під 1313 роком зазначає: «В літо 6821. Сяде на царстві Озбяк в Орді». І лише під 1322 роком Іван Калита вперше згадується в основному літописному зводі.
У 1692 році в Московії Андрій Іванович Лизлов закінчив роботу над першою всеохопною історією московитів під назвою «Скіфська історія». У XVII столітті ще не існувало «загальноросійських літописних зводів», бо вони були «знайдені» тільки в катерининські часи. Хоча, щоб бути точними, зазначимо, що так званий Радзивіловський (Кенігсберзький) список Петро І «знайшов» або «скопіював» 1716 року. Звичайно, Андрій Іванович Лизлов не мав ані найменших відомостей про «загальноросійські літописні зводи». У жодному місці «Скіфської історії», написаної 1692 року, він не зробив посилання ні на один літописний звід.
Не менш цікаво те, що А. І. Лизлов у своїй «Скіфській історії» жодним словом не згадав про московського князя Івана Калиту. Він не знав про існування цього князя. Хоча золотоординських ханів знав навіть тих, які сиділи на царстві в часи розбрату: «Кулпу, Наруса, Хидиря, Мамая» та ін.
Князь, званий у російській історії «Іван Калита», походить із роду Чингісхана. Він — звичайний царевич-оглан. Зрозуміло, в дитячі та юнацькі роки царевич мав тюркське ім’я — Кулі. І під цим іменем аж до смерті був відомий у Золотій Орді, навіть після того, як його охрестили Іваном. У Золотій Орді, в мусульманському середовищі, він навічно залишився Кулханом (російська інтерпретація слова — Кулпа або Калта), а в Московському улусі став іменуватися «князем Іваном».
Свідчення щирого російського патріота Сергія Маркова. «До речі, що таке Калта, від якої отримав своє прізвисько московський князь? Це зовсім не грошовий мішок і не гаман, як розповідають старі казки. Калта — це щось на зразок портупеї, пояса, прикрашеного сріблом, до якого міцно прикріплювалася напівкругла торбинка — для кресала, кременю і трута, дорожня фляга і ніж. Калта ще за моєї пам’яті була у кожного степового казаха. Князь Іван Данилович так міцно зв’язав себе з монголо-тюркським світом, що й прізвисько своє отримав саме там» [Сергей Марков. Земной круг. 1976, с. 586].
УЗБЕК – хан Золотої Орди (1313–1341 рр.), союзник русинів (українців), громив разом з українцями поляків. На часи правління хана Узбека припав період загибелі короля Русі Юрія І Львовича, його синів князів Андрія II і Лева ІІ — останніх спадкоємців по чоловічій лінії князя Романа II Великого, правління Юрія ІІ Болеслава. Цим вирішив скористатись король Польщі Казимир III, загрожуючи князівству. Для протидії цій загрозі Юрій ІІ Болеслав спробував повернути Люблінську землю і на прохання князя хан Узбек надав 1337 року військо для походу. Після нападу на Львів 1340 року Казимира ІІІ на прохання голови боярської ради Дмитра Детька надав 40-тисячне військо для походу на Польщу, що змусило Казимира ІІІ замиритись і тимчасово відмовитись від претензій на Королівство Русі. Лише смерть хана Узбека і наступний тривалий період міжусобиць в Золотій Орді дозволив Казимиру ІІІ отримати у ханів ярлик на правління, за що він сплатив за рік наперед данину і зобов'язався сплачувати її надалі, що номінально робило його васалом ханів.
1312 року хан Узбек прийняв іслам за офіційну релігію тюркських племен (народів), що входили до складу Золотої Орди, однак повністю зберіг православну християнську релігію в північних улусах (Московії) своєї держави. Таким чином, від 1312 року Золота Орда стала державою з двома офіційними релігіями. І цілком очевидно, що хан Узбек, особисто контролюючи іслам, подбав, щоб і друга релігія опинилася в його руках. Маючи офіційний привід (зраду князя Юрія; Юрій (Георгій) Данилович, 1281—1325, московський князь (1303—1325), Великий князь Володимирський (1318— 1322), князь новгородський (1322—1325), син князя московського Данила Олександровича), він посадив у Москву спадкоємця роду Чингісхана — Кулхана, скориставшись тим, що на 1319 рік Кулхан був християнином, а з 1328 року – Великим Московським князем, – у російській історичній літературі названий Калитою. Хан Узбек же, прийнявши іслам, – знищує майже всіх князів Рюриковичів, як можливих нащадків та спадкоємців княжого трону. Протягом 1319-1328 рр. проходить зміна династії Рюриковичів на нову династію Чингізидів в Московському улусі Золотої Орди.
Після втечі в 1319 році з
ханською казною Юрія Даниловича (Московського) хан Узбек поставив під підозру
усю владну верхівку північних улусів Орди. У зв’язку з цим у Московський улус
було відправлено його брата Кулхана разом з Ахмилом, щоб навести лад і покарати
винних. Під їх праведний суд потрапили брати втікача Олександр, Борис та
Афанасій. Не міг один із братів бути винятком. Після вчинення слідства і суду
Кулхан залишився намісником у Московському бунтівному улусі. А оскільки Узбек
цілком довіряв своєму братові, то звелів митрополитові Петру перенести свою
кафедру під нагляд Кулхана.
Не будемо забувати і про те, що змусили Узбека вжити рішучих заходів і зовнішні події, які відбувалися на кордонах Золотої Орди в 1319–1320 роках. Саме тоді литовський князь Гедимін «року 1320–го, прийшовши в межі Малоросійські з воїнством своїм Литовським, з’єднаним із Руським, що перебувало під орудою воєвод Руських Пренцеслава, Світольда і Блуда та полковників Громвала, Турнила, Перунада, Ладима та інших, вигнали з Малоросії Татар, перемігши їх у трьох битвах і на останній, головній, над річкою Ірпінь, де убиті Тимур і Дивлат, Князі Татарські, Принци Ханські».
Очевидно, хан Узбек не одразу погодився з втратою Галичини, Волині, Київщини та Чернігівщини. «Історія Русів» засвідчила три жорстокі битви, які відбулися між військами Гедиміна та Узбека. У тих битвах навіть загинули принци Чингісової крові, що свідчить про їхню жорстокість та безкомпромісність. І, мабуть. Золота Орда поступилася лише тому, що не змогла сконцентрувати всі свої збройні сили на північно–західному напрямку. Гедимін завдав удару в 1319-1320 роках, коли всі війська хана Узбека перебували на Кавказі. Оголити той фронт Узбек не міг ні в 1320-у, ні в наступні роки. Бо в такому разі він підставляв під удар ворогів головні життєві центри Золотої Орди, сконцентровані на Нижньому Поволжі і Нижньому Подонні. Він навіть змушений був столицю повернути в пониззя Волги, щоб тримати під наглядом кордон на Кавказі.
З 1598 р. в Московії перервалася династія роду Чингізхана, яка почалася від князя Івана Калити (Кулхана). 270 років Москвою правили чисті Чингізиди. Нова династія Романових (Кобилиних) у 1613 р. зобов’язалася свято зберігати давні традиції і принесла клятву на вірність династії Чингізидів.
З усього викладеного вище виходить, що Московія є прямою спадкоємицею Золотої Орди держави Чингізидів, – татаро-монголи були практично батьками-засновниками московської державності.
Використано матеріали: В. Білінський. Країна Моксель або Московія // Київ: Видавництво ім. Олени Теліги, 2008, 2009, в трьох книгах.
Немає коментарів:
Дописати коментар