Етнічна територія (етнічні землі, етнографічна територія) — частина Землі, що характеризується певною однорідністю етнічного складу постійних її мешканців, і відрізняється цим від суміжних ділянок земної поверхні.
Етнічна територія змінюється в часі та просторі. Таке розуміння етнічної території дає змогу узгодити різні підходи, тлумачення і критерії виділення етнічних територій. Однорідність етнічного складу мешканців певної частини земної поверхні проявляється як однаковість (ідентичність), схожість, подібність етнічного складу людності поселень та їх сукупностей. Тобто етнічна однорідність певної території може проявлятися у кількісному переважанні людності, що належить до однієї етнічної спільноти, серед мешканців певної групи суміжних поселень, а також — у змішаності в певній пропорції мешканців, що належать до різних етнічних спільнот.
Заселену переважно певною етнічною спільнотою частину земної поверхні називають за етнічною назвою тієї спільноти. Територія, де переважають, наприклад, білоруси називається білоруською етнічною територією, або — етнічною територією білорусів; українці — українською етнічною територією, або — етнічною територією українців. Територія, що вирізняється змішанням двох чи багатьох етнічних спільнот, називається за назвами найчисельніших з них, у порядку спадання їхньої питомої ваги. Так, наприклад, Кримський півострів України сьогодні є російсько—українсько—кримськотатарською етнічною територією, або — етнічною територією росіян, українців і кримських татар. При цьому, корінними етнічними спільнотами на території Кримського півострова є кримські татари, караїми та кримчаки.
Українська етнічна територія (етнічні українські землі, етнічна територія українців, етнографічна територія українців) — території, на яких у різні історичні періоди відбувалося формування українського етносу. Ядро української етнічної території завжди було розташоване в межах сучасної території України.
У XIX столітті й майже до середини XX століття українська етнічна територія виходила далеко за межі сучасної території України, охоплюючи також південно-західну частину сучасної державної території Білорусі, прилеглу до України частину сучасної державної території Російської Федерації, окремі ділянки лівобережжя Дністра сучасної державної території Молдови, прикордонні північні території сучасної Румунії, північно-східні райони сучасної Словаччини, південно-східну частину сучасної Польщі.
Українські етнічні межі визначено за етнічними картами К. Черніґа , О. Ріттіха, С. Томашівського, Т. Д. Флоринського та ін.
Українська етнічна територія на час Української революції, за оцінкою фундатора української географії Степана Рудницького (1877-1937) становила від 905 тис. км² до 1 млн 56 тис. км² з 51,2—53,9 млн мешканців. Питома вага етнічних українців становила на цій території (за його обчисленнями) 71,3—71,7 %.
За доктором Мироном Кордубою (1876–1947) «до суцільної української території» належать лише ті повіти, у яких частка українців перевищує 50% від усього населення або ж коли українці у цих повітах кількісно переважають, є першими серед інших націй [Кордуба Мирон. Територія і населення України. Відень. Вид-во «Вістника політики, літератури й життя». 1918. 24 с.].
1918 р. фундаментальна географічна праця Мирона Кордуби «Територія і населеннє України» де висвітлюються обґрунтовані та чітко визначені етнографічні межі території України як єдиного цілого, як основи для встановлення політичних кордонів майбутньої Української держави.
Мирон Кордуба визначив етнографічні межі України та розрахував її площу чи «простір» у 739,162 тис. км². Майже 9/10 з оціненої «поверхні» припадало на «російську Україну», близько 8% - на «австрійську», менше 2% - на «угорську Україну». Коли б на цій населеній українцями території постала Українська держава, вона «була б щодо великости другою в Европі», - стверджував учений. За його даними населення України в її етнографічних межах станом на січень 1914 р. сягало 46 мільйонів 12 тисяч душ, з них 86% проживало в межах царської Росії, близько 13% - в «австрійській Україні», більше 1% - в «угорській Україні». Отже, Українська держава в разі її становлення могла б бути п'ятою за населенням серед країн Европи.
За оцінками одного із засновників вітчизняної соціології Микити Шаповала (1882-1932) території, на якій українці чисельно переважали всі ін. національності, разом узяті, була дещо меншою: 1914 р. вона становила 739 тис. км² (у Росії – 665 тис. км², в Австро-Угорщині – 74 тис. км²). На цих землях у той час проживало 46 млн осіб (в Росії – 39,6 млн, в Австро-Угорщині – 6,4 млн), з них 32,662 тис. (71,0 %) – українців, 5,379 тис. – росіян (11,7 %), 3,796 тис. (8,2 %) – євреїв, 2,079 тис. (4,5 %) – поляків, 871 тис. (1,9 %) – німців.
За оцінками Володимира Кубійовича, зробленими в 1930-х рр., перед I світовою війною суцільна територія, на якій українці складали абсолютну більшість, становила 718,3 тис. км², з яких 89,5 % – у складі Росії, 10,5 % – Австро-Угорщини.
Володимир Кубійович зробив оцінку площі української етнічної території на 1933 р. — 932 тис. км², у тому числі: 728,5 тис. км² становила суцільна українська етнічна територія, 203,6 — мішана.
Поза Україною проживає майже п'ята частина українців, значна частка яких припадає на прилеглі райони, котрі є, власне, етнічною територією українського народу. З приводу етнічних меж і досі точаться наукові дискусії. Започатковані вони ще у ХХ ст. А. Петровим і пізніше продовжені Ф. Максименком, С. Рудницьким, П. Кушніром. У більшості концепцій превалюють, як правило, суто формальні характеристики міжетнічності - кількісні, зокрема такі, як компактність етнічного масиву. При цьому одні дослідники вважають, що компактим етнічним масивом є території, заселені представниками одного етносу на 30% (В. Кологий, М. Кордуба), інші - на 50% (А. Білімович), треті визнають лише абсолютну більшість (О. Русов).
1934 р. «Етнографічна карта України й сумежних країв» та «Карта розміщення українського населення».
Автори: В. Кубійович, М. Кулицький. Масштаб 1 : 5 000 000.. Обидві карти надруковані у Львові літографічним закладом “Унія”. Формат: 25 х 45 см. Карти підготовлені до третього тому “Української Загальної Енциклопедії”. Пізніше (з доопрацюваннями) увійшли до видання “Атляс України і сумежніх країв” під редакцією Володимира Кубійовича та шкільних атласів. Вказані державні та адміністративні межі Української соціалістичної республіки, населені пункти розподілені за людністю.
Берестейщина та Пінщина (тепер Білорусь) - українська етнічна територія. Державний кордон України з Білорусією не збігається з етнічною межею. Остання проходить значно північніше і північно-західніше від державного кордону. Переписи населення також не визначали чітко тут межі між українським і білоруським етносами. Є великі розбіжності у статистичних показниках. Наприклад, російський перепис 1897 р. зафіксував у Брестському, Кобринському, Дорогичинському повітах переважно українське населення, польський перепис 1921 р. — лише білоруське. Свого часу, на прохання місцевого населення, що мешкало поблизу Гомеля, це місто і прилеглі до нього території входили до складу Української Народної Республіки.
Українські етнічні межі зображено так [Неоніла Падюка. УКРАЇНСЬКА ЕТНОКАРТОГРАФІЯ ГАЛИЧИНИ 30-х років ХХ ст. 2009]:
Українсько-польська етнічна межа починається на Нарві північніше Більська, тягнеться на південь до Нурця і Західного Бугу біля Дрогичина, тримаючись Бугу, іде на південний схід до Берестя, повертає на південний захід до Любартова, правим берегом Вепру прямує на південний схід до Томашова, відтак на захід понад річку Танву, повертає на південний захід до Сяну біля Лежайська, далі тягнеться на південний схід понад Сян до Ярослава і Радимна, охоплює Перемищину і знову йде по Сяну до Сяніка, повертає на захід до Грибова і на південь до кордону з Чехо-Словаччиною.
Українсько-словацька етнічна межа йде у південно-східному напрямку, охоплюючи верхів’я річок Попрад, Горнад, Топля, Ундава, Лаборець, Ціроха і доходить до Ужгорода. На словацькій етнічній території розташовані українські острови аж до лінії: річка Попрад — Кошиці.
Українсько-угорська етнічна межа тягнеться від Ужгорода на південний схід до Мукачевого і Виноградова.
Українсько-румунська етнічна межа починається на південь від Виноградова і Хуста, тягнеться на схід до Тячева, Сиґота, на південний схід до кордону з Галичиною і далі до Кімполунга, повертає на північ до Сторожинця та на північний схід до Чернівців, на сході охоплює Хотинщину і йде до Липкан, Єдинця, досягає Дністра вище Могилева-Подільського і тягнеться вздовж лівого берега річки на південний схід до Рибниці, Тирасполя, Роздільної і Дністровського лиману, охоплює Акерманщину і південну частину Буджаку з містами Ізмаїл і Кілія та Кілійським гирлом доходить до Чорного моря.
Українсько-білоруська етнічна межа іде по Нарві на південний схід до Пружан, Ясельди, Вигонівського озера, через Цну і Лань до Турова на Прип’яті, по Прип’яті на схід до Мозиря, повертає на південь до Славечної і кордону України, далі прямує, звиваючись, українським кордоном на південний схід до Прип’яті, лівим її берегом до Дніпра, по Дніпру на північ до Лоєва і гирла Сожі, відтак українським кордоном на схід, повертає на північ до Новозибкова і Клинців, охоплює південну частину Стародубщини, доходить до Судості на південь від Почепа.
Українсько-російська етнічна межа починається на річці Судость південніше від Почепа, іде лівим берегом річки на південь до Десни, тодішнім політичним кордоном України на південний схід до джерел річки Клевень, входить в українську етнічну територію російським півостровом до Путивля, іде по Сейму до Рильська, далі повертає на південний схід до Суджі, Миропілля, Борисівки, Сіверського Дінця на північ від Вовчанська, відтак прямує на північний схід до Нового Оскола, далі на схід до Бирюча, Олексіївки, Острогожська, по Дону, через Битюг до Бутурлинівки і Новохоперська, повертає на південь до Дону, проходить між Калитвою і Чиром, охоплюючи витоки річок Чир, Ольхова, Березова, Гнила, доходить до Морозівської, повертає на південний захід до гирла р. Гнилої, входить в українську етнічну територію у північно-західному напрямі російським півостровом обабіч Сіверського Дінця і його лівим берегом до річок Деркул і Айдар, охоплює верхів’я річки Кундрюча, оминає Сулин і йде через Шахти у південно-західному напрямі до Дону, південніше від остова переходить через річку і від Батайська йде на схід лівим берегом Дону до Західного Манича і Салу, далі правим берегом Салу, доходить до Завітного і йде на південь до Елісти, доходить до Східного Манича, по ньому — до Куми, по Кумі і дагестанському кордону досягає Тереку східніше Наурської і йде на захід через Моздок, П’ятигорськ, Кисловодськ, р. Кубань, верхів’я річок Уруп, Лаба, Біла до Сочі і узбережжя Чорного моря.
На Кубані і Ставропіллі означено мішані території:
1) українсько-калмицьку — від Елісти на захід до озера Манич і Ягорлик;
2) українсько-російську — південно-східна Кубань й усе Ставропілля.
Крим означений як переважно татарський з домішками українців, росіян і німців.
На карті позначено українські острови і колонії:
а) на російській етнічній території, що сягає на півночі Малоархангельська і Воронежа; на сході розміщується понад Доном,
Хопром, Медведицею, Іловлею, Волгою аж до Великого Узеня і Великого Іргіза;
б) на білоруській етнічній території — між Беседдю та Іпуттю;
в) на румунській етнічній території — у Південній Буковині, Бессарабії, Добруджі;
г) на словацькій етнічній території — на Пряшівщині, понад Ундавою;
д) на польській етнічній території — між Сяном і Вислоком, у Західній Холмщині понад правим берегом Вепру, на Підляшші понад річкою Крна, понад Західним Бугом і Нурцем.
На українській етнічній території позначено острови інших народів: поляків (у Галичині і на Волині), німців (на Волині, на півдні України: Буджак, Акерманщина), болгар (у Буджаку, понад річками Великий і Малий Куяльник, над Азовським морем), росіян(на Слобожанщині, Донеччині).
Варто зазначити, що досить докладний опис українських етнічних меж В. Кубійович подав у статті «Україна. Антропоґеоґрафія і демографія», поміщеної у третьому томі УЗЕ, та в книзі “Територія й людність українських земель” (Львів, 1935).
На “Карті розміщення українського населення” зеленим кольором зображено тільки території розселення українців у відсотках до всього населення (від 2 % до 100 %). Відсотки українців відмічено штрихуванням різними способами. Ця карта підтверджує правильність проведення українських етнічних меж, визначення українських островів і колоній за абсолютною і відносною більшістю на «Етнографічній карті України і сумежних країв».
Немає коментарів:
Дописати коментар