Андрій Байцар: старі світлини Закерзоння

Показ дописів із міткою старі світлини Закерзоння. Показати всі дописи

пʼятниця, 3 травня 2024 р.

Великдень у Надсянні (Закерзоння).1900-1940-і рр.

1930 р. Великдень на Холмщині. Освячення паски в селі Пригоріле.

1942 р. ВЕЛИКДЕНЬ. Біля церкви в с. Рожубовичі під Перемишлем.

1930-і рр. На Великдень в селі Улюч Березівського повіту, Надсяння.

пʼятниця, 27 січня 2023 р.

Сакральна Любачівщина (Закерзоння). Старі світлини. Фотоальбом

Любачівщина — українська етнічна територія в складі Республіки Польща, на якій здавна проживали українці. Походить від назви однойменного повіту. Історичним центром вважається місто Любачів. Територія входила до складу Королівства Галичини та Володимирії, а також Львівського воєводства (ІІ Річ Посполита). Від 1939 року входила до складу Любачівського району Львівської області УРСР. За даними Володимира Кубійовича, до початку Другої світової війни в Любачівському повіті проживало 93 200 мешканців, з них 49 560 українців — греко-католиків (53,17 %), 13 555 українців — римо-католиків (14,54 %), 20 265 поляків (21,74 %), 240 польських колоністів міжвоєнного періоду (0,26 %) і 9 235 євреїв (9,91 %). На сьогодні Любачівський повіт перебуває в складі Підкарпатського воєводства Республіки Польща.

1915-1916 рр. Мешканці села Тенетиська коло прицерковної дзвіниці

1934 року з 6 до 16 жовтня місіонери Маврикій Ван де Малє та Зенон Ковалик проповідували місію в с. Улазів, Перемишльськка єпархія. Про цю місію згадував згодом о. Петро Періжок, як він 12-літнім хлопцем із захопленням слухав місіонерів і саме тоді зародилось в ньому покликання до священства. Майже рік опісля 4-9 вересня 1935 р. ці ж місіонери проповідували віднову місії. В хроніці монастиря зазначено, що посвячували місце на будову нового храму.

Нереалізований проєкт церкви в Улазові. До війни вдалось звести лише дві стіни, які потім були розібрані поляками під будівництво стодоли. Зараз в селі зберігся дерев'яний храм св. Димиртія ХІХ ст.

Одне з останніх фото ц. св. Кузьми й Дем'яна, у с. Старе Село. Споруда розібрана у 1980-х рр., на її місці споруджено костел.

Церква безсрібників Козьми і Даміана у с. Старе Село. Після виселення українців споруда та цвинтар знищені. На їх місці побудовано латинський костел.

Церква св. Миколая у Радружі. Рисунок Ганни Войчук. З ФБ Андрій Лозинський

с. Стібно, ц. св. Димитрія, після виселення корінного населення ця монументальна будівля перетворена на склад, згодом знищена. Тепер там плошадка розважальна для дітей, а поруч де був будинок пароха тепер є поліця. Українців депортували на Тернопільщину. Зараз проживають в селах Забойки та Драганівка біля Тернополя.

Село Радруж. Подих закерзонської автентики.Фото Андрій Лозинський. Церква цікава своєю історією, а також внесена до спадщини ЮНЕСКО. Вихідці з цього села і нащадки найбільше оселились в с.Зубра біля Львова, Давидів, Старе село та ін.

1920-1930-і рр. Один із розписів церкви Покрови в Старих Олешичах. Селянин оре поле волами на фоні блискавки. Деталі невідомі.

Перемиський єпископ Йосафат Коциловський в образі євангелиста Марка. Розписи церкви св. Юрія у м. Чесанів, автор Григорій Кузневич - представник Бруснянської школи каменярства.

2021 р. Церква св. Іллі Пророка в Новому Селі - колишній мурований, парафіяльний греко-католицький храм. Побудований у 1907 році. на місці старої дерев'яної церкви. Після Другої Світової Війни церкву забрали римо-католики. Церква в теперішній час Успіння Пресвятої Діви Марії.

2021 р. Церква св. Онуфрія (1809 р.) С. Олешичі. До 1947 р. належала греко-католикам.

ДЖЕРЕЛА

* ФБ. Закерзонська Україна

пʼятниця, 20 січня 2023 р.

Український Йордань в Надсянні (Закерзонні). 19 січня 1900-1940-і рр.

Українські (руські церкви) в Речі Посполитій та Австро-Угорщині користувалися завжди старим стилем, тобто Юліанським календарем, адже стояло питання збереження етнічної самоідентифікації українців, їх розрізнення із поляками-римокатоликами, через полонізацію метою якої була культурна асиміляція.

У XX і ХХI ст. день Богоявлення (Водохреща) 6 січня за Юліанським календарем припадав і припадає за світським (григоріанським) на 19 січня, у XIX ст. - на 18 січня, у XVIII - на 17 січня, у XVII та XVI ст.ст. - на 16 січня. Тобто, і православні українці, і греко-католики відзначали Богоявлення на 10-13 днів пізніше за римо-католиків та протестантів. Це було і за поляків, і за австрійців, і в УПА, і в підпіллі за СРСР.
Отже, Українські церкви у 20 і 21 ст. святкували Богоявлення до "реформи" завжди 19 січня. За цією датою Богоявлення святкували в Організації Українських Націоналістів та в Українській Повстанській Армії. Чи в когось повернеться язик назвати ці організації прислужниками московської церкви? Степан Бандера - син греко-католицького священника, й Богоявлення, як і оунівці та упівці, відзначав 19 січня.

Що цікаво то майже в кожної релігії є свій календар і практично всюди він відрізняється від світського державного. Календарів дуже багато насправді й новоюліанський і григоріанський не самі точні з погляду науки. Найцікавіший факт, це те, що в Індії є один світський календар, але через те, що там багато гілок індуїзму, в різних регіонах різні групи використовують власні календарі, які використовували попередні покоління. Бог поза часом, але в книзі Левіт, глава 23, Бог дає Мойсеєві настанови стосовно свят. Далі в книзі пророка Єзекіїля глава 44 вірш 24. Далі книга пророка Даниїла глава 7 вірш 25. Ці вірші стосуються свят, уважно перечитаймо і їх. З Біблії зрозуміло, що є Божі свята, а є людські. І мабуть, не варто так легко ними двигати.

Історія освячення Води над Сяном в Перемишлі - це вікова традиція українців, яку забороняли, викорінювали та хотіли, щоб люди її забули. Але Віра є настільки сильною, що від ХІІІ ст. (згадка в літописі), до сьогоднішнього ХХІ ст. українці зберегли цю традицію. Щоб зрозуміти наскільки важливе Йорданське Водохреща над Сяном для нас, українців, потрібно нагадати собі історію:

«…З найстаршого Галицького літопису знаємо, що вже в XIII столітті відбувалися величаві Водосвяття. В XIV столітті після втрати державної самостійності це свято на Сяні було національною маніфестацією в Перемишлі. З наказу польського короля Ягайла 1412 р. викинено з кафедральної церкви перемиського Владику і заборонено «схизматицькі» процесії в місті. За похід над Сян під час Свят треба було зводити продовж століть формальні бої, а навіть оплачувати адміністраційній владі «копиткове» (вжиток) дороги і вихід поза оборонні мури міста.

Перерви в Йорданських водосвяттях на Сяні наступили щойно внаслідок воєнних подій, почавши від 1914 р. Перший раз у часі шестимісячної облоги Перемишля російською армією (від жовтня 1914 р. до березня 1915 р.), другий раз під час польсько-української війни (1918-1919 р.), вже за єпископа Йосафата Коциловського, третій раз з приходом більшовиків до Перемишля в часі ІІ-ї світової війни (1940-1941 рр.). З другим приходом більшовиків у 1944 р. закінчилася історія Йорданських водохрещень на водах Сяну в Перемишлі. Після II світової війни, по насильному вивезенні Владики Йосафата Коциловського до Радянського Союзу і переселення українського греко-католицького населення з міста й цілого Посяння наступила довга перерва у Йорданських водосвяченнях на Сяні. В тому часі водохрещення відбувалося після Богослуження перед церквою.Ту сумну обмеженість наших йорданських торжеств вдалося перервати в 1989 р. заходами о. митрата Теодора Майковича у президента міста Перемишля, який дав дозвіл відбути освячення води на Сяні, але без організування офіційної процесії.

Йорданські святкування у 1990 році були для Перемишля більш щасливішими, тому що воду на Сяні освячував вже наш владика кир Іван Мартиняк, а їх дальшим організатором був отець митрат Теодор Майкович – парох Катедри у Перемишлі. Від 1996 року парохом у Перемишлі був отець митрат Євген Попович (сьогоднішній Митрополит). Завдяки Йому, по сьогоднішній день Йорданські святкування мають величавий прегарний характер…» (з сайту Перемисько-Варшавської Архієпархії УГКЦ, отець митрат Богдан Степан).

Зі спогадів Solomia Rybotytska (ФБ; 19 січня 2023 р.): "19 січня 2017, я перший раз побувала на святі Богоявлення Господнього в Греко - Католицькому храмі Івана Хрестителя в м. Перемишлі та взяла участь у ході для освячення Води над Сяном. Делегація Культурно-суспільного товариства «Надсяння» за організацією голови товариства п. Володимира Середи та делегацією інших товариств, зокрема Лемківщини та Любачівщини, вирушили на Йорданське Водохреще до м. Перемишля. Участь у такому святі - це вже обов’язкова традиція товариств.

Святкування розпочалися Архиєрейською службою Божою при головуванні митрополита Пекремисько-Варшавської УГКЦ Є.Поповичем. На свято були запрошені біскуп Перемиський Й. Міхалік і віруючі римо-католики. У храмі панувала атмосфера Різдва. Ікона Різдва Христового в українському вишитому рушнику, дідух та шопка під іконою, посуд зі свяченою водою, ялинки з синьо-жовтими баньками по обидва боки вівтаря – все вказувало що ми в українському храмі.

Наприкінці літургії були вітання та побажання духовенства. Церковний хор і присутні натхненно співали та колядували.

Після літургії Процесія на чолі з духовенством відправилася на Сян. Людей було багато, процесія розтягнулася, коли духовенство вже було біля Хреста над Сяном, то ще люди були біля мосту. Щоправда, цього року релігійну процесію супроводжувала поліція міста, задля безпеки вірян. Разом з українцями йшли й поляки, молитва звучала двома мовами.

На поверхні крижаного берега зроблено місток для духовенства та хору, з прямокутним вирізом для освячення води. Біля нього стоїть хрест з іконою та вишиваним рушником.

Обряд Великого Йорданського освячення Води відбувся під час молитви й занурення триметрових свічників у воду на їх дихання та потрійне занурення хреста. Після закінчення обряду священники кропили нас освяченою водою, віруючі брали освячену воду до дому, щоб окропити рідних та близьких.

Сян бушував… Від Сяну до Дону… Холодні бунтівні хвилі бігли за течією, і здавалося, що летять роки й століття життя всіх українців, тих, які тут жили, молилися і гинули за Нашу Вільну Україну. І надалі ми боремося за її суверенність. Рушник на хресті розвівався на вітрі, як долі тих людей, які розвіяні по Україні, примусово виселених з рідної, Богом даної землі. Йорданський мороз. Сирість від студеної води. 1944, 1947-2017. Вже пролетіло 70 літ як їх депортували. Ми пам’ятаємо і маємо передати цю пам'ять наступним поколінням. Бо хто, як не ми?".

Йордан над Сяном у Перемишлі, 19 січня 1912 року. На передньому плані Костянтин Чехович (ФБ Ranko Lemberger)

19 січня 1915 р. Український греко-католицький Єпископ Костянтин Чехович.

Тут зображено, винятковий випадок, коли освячення води відбувалось безпосередньо коло катедри, а не на березі Сяну. В той час місто знаходилось в облозі російськими військами і австрійське командування не рекомендувало проводити традиційну церемонію над рікою, в зв'язку із небезпекою атак ворожих аеропланів. Це, мабуть, остання світлина єпископа Чеховича. Через кілька тижнів, після Йордану 1915 року, Перемишль буде взятий росіянами. Нова влада почне готувати візит царя Миколи ІІ, який мав оселитись якраз у палатах єпископа. Однак, цар вже не застав Чеховича живим - він помер буквально напередодні його приїзду. У перемиському архіві зберігаються залишки записів, які робили члени греко-католицької капітули під час облоги, зокрема і про долю відомої "корони Данила", з якої була зроблена одна із митр. На жаль, більшість із цих записів втрачено.